Saint Porno. Історія про кіно і тіло

Хармоні

Я полетіла зніматись до Португалії в студію Хармоні, що постійно отримує порно-Оскари. Я там була єдиною з екс-совка. Дуже крута команда. Я, напевно, безкоштовно готова була б з ними працювати. Ми жили на віллах біля океану, і зйомки здавалися справжнім святом, хоча там було дуже багато дублів і це були найдовші з моїх робочих днів. Втім, нічого важкого там не було — це найбільш художнє порно, яке можна тільки уявити. За якістю — це найкращі фільми, у яких я знімалася.

Першого дня в мене був сет із португальською акторкою Ерікою, а режисувала британка Джанет — молода розкута і приваблива дівчина, що теж виділялась трохи хіповським виглядом. Поряд з ними я почувалася переляканою незайманкою. Вони постійно мені казали: «Ти маєш любити кожен свій запах і смак» — і показували чудовий приклад, що це означає. Вони рухалися по-справжньому, дуже відкрито і дуже розкомплексовано, я вперше побачила наживо, що означає це вічне «любити своє тіло» — без умов, що воно має бути досконалим, ідеально чистим і пахнути трояндами. Вони — повна протилежність забитим СНД-шним дівчатам, які стидаються кожної своєї зайвої волосинки, кожної складочки і взагалі — кожного відхилення від перефотошоплених моделей у журналах. Не кажучи вже про жіночу ініціативність, яка у нас під негласною забороною, інакше — шлюха і дешевка. Я із захватом дивилась на цих створінь із паралельної реальності і мріяла наблизитись до їх рівня свідомості хоч трохи.

Ця студія — повний контраст з усім, що я раніше бачила. Там усі зовсім інші, абсолютна доброзичливість і привітність, розслабленість разом із суперпрофесіоналізмом у кожного члена команди — від гримера до шеф-кухаря. Я там почувалася якоюсь дикункою з радянської глибинки. Забитою і переляканою. Важко було адаптуватися. Вони були надто ввічливі, увесь час вітались, вибачались і дякували. Попри усі стереотипи до мене скрізь добре ставились, але на цій студії це було якось навіть занадто.

Найголовнішим на цій студії був Генрі — такий собі міліонер за шістдесят. Він ходив і контролював процес, у нього були дуже високі вимоги, але в той же час він міг забігти на знімальний майданчик з відерцем полуниці й підходити до кожного і пригощати, усміхнено розпитуючи, як у кого справи. В якийсь момент він сказав — давайте знімемо сценку-бонус у стилі Бенні Хіла. Усі сказали: «Кого? Якого такого Бені Хіла?», бо по європейських каналах уже років двадцять таке не показували. На відміну від наших. Тож я єдина знала, про що мова, і Генрі доручив мені головну роль, ми знімалися як дівчатка-школярки, що хаотично бігали від викладачів, спотикались, падали, а директор у повільному темпі наспівував цю мелодію і плескав у долоні, задаючи такт. Я ще не бачила цього фільму, напевно, мало круто вийти.