Saint Porno. Історія про кіно і тіло

Янгол

Коли я повертаюсь до Києва — відчуваю закоханість у це місто, у цей простір, навколо усе рідне і своє. І це триває, поки не починаєш грузнути і застрявати. Того разу я повернулася додому, в місті було зимно і холодно, я гуляла сама по центру.

Я каталася містом просто заради задоволення, роздивлялась людей, гуляла платформами метро і нікуди не поспішала, просто насолоджувалась містом, за яким сильно засумувала. Стоячи на пероні, я зловила зацікавлений, живий погляд чоловіка. Він посміхнувся, я посміхнулася у відповідь, але, гуляючи, пішла на перехід. Здається, тоді він розкусив мене, він зрозумів, що я нікуди не їхала, і так само повільно й усміхнено пішов за мною, зайшов у мій вагон і ненав’язливо заговорив. Ми вдвох тинялись по станціях, вийшли на Дружби народів, вирішили піти перекусити, але на цьому все і закінчилось, ми попрощались і навіть не обмінялися контактами. Того вечора я закохалася. Ні, не в нього. Але постійно про нього думала, думала про те, що я закохалась не в нього, але через нього. Він настроїв мене на правильну тональність, щоб я зустріла потрібну мені людину. Іноді ми навіть не можемо оцінити вчинків і ролей інших людей у нашому житті. Ми дивимося на життя як на футбол і бачимо лише результати гри, ми не аналізуємо причини, ми дивимося, хто і скільки забив голів, але не звертаємо уваги на те, скільки і хто віддав голових передач, адже іноді це значно важливіше, ніж останній рух, який приніс гол. Я відчувала, що цей чоловік — мій янгол і мій футбольний асистент, якщо говорити більш зрозумілою мовою.

Власне, ми тоді розсталися з ним, я йшла в метро вже з зовсім іншим настроєм, вечоріло. Я сяяла, на мені був невидимий плащ сміливості і впевненості, який міг побачити тільки хлопець у такому самому плащі. Він ішов навпроти і посміхався. Я страшенно люблю людей, які посміхаються. Я саме тоді прочитала твою історію про усміхнених людей у метро, ти був другим асистентом того дня, я йду і сяю, а тут він. Він пройшов повз мене, повернувся й усміхнувся. Я обернулася теж. Так ми познайомились. А за кілька днів ми з ним уже були разом у Карпатах. Ми ходили горами точнісінько так само, як я блукала підземеллями метро, без напрямку і маршруту. Тільки замість усіх людей, на яких я звертала увагу в метро, був він, а замість стін і колон — дерева. Це були три дні щасливого забуття, але, коли ми повернулися до Львова, зрозуміли, що це була річниця розстрілів на Майдані — 18 лютого. Скрізь — болючі спогади і траур. Це був дуже дивний контраст — ми зараз ось були в Карпатах, і так неможливо добре, а тут — різке повернення до найважчої з реальностей, яка в мене була, всі навколо тільки про це і говорили, від цього неможливо було сховатись, і я знову захандрила. Ті три дні ні у що не переросли, людина виявилась не моєю, і я почала систематизувати спогади і думати: яка це — моя людина?

Я записала у щоденник, що мрію по-справжньому закохатись. У мене були одноразові і постійні чоловіки, але не вистачало якоїсь рідної душі. І я почала думати, які основні принципи мого «добору», кого я шукаю. Виявилось, достатньо лише трьох пунктів. Це має бути, по-перше, людина, яка збігається зі мною рівнем розвитку: фізично, інтелектуально і психологічно. По-друге, всі наші почуття, хоч як би вони видозмінювались протягом розвитку стосунків, мають буди взаємними. Ну і по-третє, щоб він хотів таких самих стосунків: не традиційно сімейних, а з постійними подорожами, новими знайомствами і новими коханцями. Варто було мені про це написати, і наступного ж дня я зустріла такого хлопця.

І знову спочатку був Янгол. Знову в метро, знову на платформі. Він мене побачив, посміхнувся, підійшов, і ми просто привіталися, кілька хвилин поговорили і розійшлися. А за півгодини я знову була по вуха закохана, на цей раз уже з хеппі-ендом. Точніше, хеппі-енд у тому, що ніякого енду поки що не було.

У мене є декілька «янголів», такі люди систематично виникають у моєму житті в найбільш доречний момент, роблять якусь дрібницю, на яку можна не звернути уваги, але яка з часом перетворюється на великі зміни. Він один із них. У моїй уяві він світиться, це світло йде від нього, я його відчуваю. Ми поки що більше не бачилися. Його звуть Ганс. І не дивись на мене так, він існує, я точно його не вигадала.