Слiпий убивця

Сліпий убивця: М’ясоїдні історії

Він знову переїхав — то й добре. Вона ненавиділа те житло біля залізниці. Не любила туди ходити, а ще то було надто далеко, а тоді ще й холодно: цокотіла зубами щоразу, як заходила до оселі. Вона ненавиділа ту вузьку нерадісну кімнату, застарілий цигарковий сморід, — вікно застрягнуло й не відчинялося, — відразливу душову кабінку в кутку, ту жінку, яку вона якось зустріла на сходах, — схожу на забиту селянку з укритого пліснявою старого роману, так і чекаєш, що вона тягтиме на в’язах дрова. Похмурий нахабний погляд, наче вона так і уявляє собі, що ж відбувається за цими дверима, щойно вони зачиняються. Погляд заздрісний і презирливий водночас.

Цього більше не буде — то й добре.

Сніг розтанув, хоча кілька сірих смужок і далі лежали в тінях. Сонце вже тепле, пахне вологою землею, живим корінням і мокрими залишками викинутих зимових газет, розмитих, незрозумілих. У кращих районах міста вже з’явилися нарциси, у кількох садках, де немає тіні, — тюльпани, червоні й оранжеві. Так написали в колонці садівництва — нотка обіцянки, хоча навіть зараз, у кінці квітня, час від часу йде сніг великими водянистими пластівцями — химерна завірюха.

Вона сховала волосся під хустку, одягла темно-синє пальто, найпохмуріший свій одяг. Він сказав, що так буде краще. У провулках і закутках тут смердить котами й блювотинням, запханими в ящики курчатами. Коняче лайно на дорозі від кінної поліції, яка виглядає не злодіїв, а агітаторів, шукає гнізда червоних іноземців: вони перешіптуються, шарудять, як пацюки в сіні, безсумнівно, стрибають по шестеро в одне ліжко, діляться жінками, випещують свої спотворені, закручені змови. Кажуть, Емма Ґолдмен, вигнанка зі Штатів, живе десь тут.

Кров на тротуарі, чоловік із відром і віником. Вона граційно оминає рожеву калюжу. Це район кошерних м’ясників, а ще кравців, оптових торговців хутром. І потогінних підприємств — це точно. Ряди іммігранток із повними пуху легенями згорбилися над машинами.

Він якось їй сказав: «Одяг на твоїх плечах зійшов з інших плечей». Вона легко відповіла: «Так, але мені він більше личить». Тоді додала вже розлючено: «І що мені з цим робити? Що ти хочеш, щоб я зробила? Ти дійсно вважаєш, що я маю якусь силу?»

Вона зупиняється в крамниці, купує три яблука. Фрукти не надто хороші, торішні, шкірка трохи зморщилася, але вона відчуває, що має принести щось на знак миру. Жінка забирає в неї одне яблуко, показує на коричневу пляму збоку, дає краще. Усе це без жодного слова. Багатозначні кивки й беззубі посмішки.

Чоловіки в довгих чорних пальтах, чорних капелюхах, дрібні жінки з меткими поглядами. Шалі, довгі сукні, ламані дієслова. Вони не дивляться на тебе прямо, але майже нічого не пропускають. Вона підозріла й велетенська. І ноги в неї відкриті.

Ось крамниця ґудзиків, там, де він сказав. Вона зупиняється на мить, дивиться у вітрину. Витончені ґудзики, атласні стрічки, джгути, тасьма, лелітки — матеріали для фантазійних модних речей. Саме тут чиїсь пальці, певно, пришивали горностаєве оздоблення на її вечірній халат із білого шифону. Контраст тендітного серпанку та буйної звірячої шкіри — ось що приваблює джентльменів. Ніжна плоть, а тоді чагарник.

Його нове помешкання — над пекарнею. Обійти збоку, піднятися сходами в хмарі приємного аромату. Але він такий густий, непереборний — дріжджі бродять, б’ють їй у голову, наче теплий гелій. Вони надто довго не бачилися. Чому вона трималась осторонь?

Він тут, відчиняє двері.

— Я принесла тобі яблук, — каже вона.

Скоро речі цього світу навколо неї знову набувають форми. Ось його друкарська машинка, небезпечно встановлена на крихітний умивальник. Поряд із нею синя валіза, увінчана знятою раковиною. На підлозі зібгана сорочка. Чому скинутий одяг завжди означає бажання? Своєю скрученою рвучкою формою. Так малюють полум’я на картинах — помаранчева тканина, пожбурена, скинута.

Вони лежать у ліжку — величезній різнíй споруді з червоного дерева, яка займає майже всю кімнату. Колись це були весільні меблі, давно, і витримати вони мали ціле життя. Ціле життя — якими безглуздими нині видаються ці слова; тривалість — яка марнота. Вона розрізає яблуко його кишеньковим ножем, годує його шматочками.

— Якби я тебе не знав, вирішив би, що ти хочеш мене спокусити.

— Ні, я просто не даю тобі померти. Відгодовую, щоб з’їсти тебе потім.

— Яка збочена думка, юна леді.

— Так. Твоя. І не кажи, що ти забув про мертвих жінок із лазурним волоссям і очима, ніби ями зі зміями. Вони б тобою поснідали.

— Тільки якби мали дозвіл. — Він знову тягнеться до неї. — Де ти ховалася? Стільки тижнів минуло.

— Так. Чекай. Я мушу дещо тобі сказати.

— Це терміново? — питає він.

— Так. Не дуже. Ні.

Сонце котиться донизу, тіні від фіранок рухаються ліжком. Голоси на вулиці, невідомі мови. Вона каже собі: «Я завжди це пам’ятатиму». Тоді: «Чому я думаю про згадки?» Ще не потім. Ще не кінець.

— Я продумала історію, — каже вона. — Придумала, що було далі.

— О, у тебе є власні ідеї?

— У мене завжди є власні ідеї.

— Гаразд, послухаємо, — шкіриться він.

— Добре, — каже вона. — Ми зупинилися на тому, що дівчину зі сліпцем вели до Слуги Радості, вождя варварів-загарбників, які звуться Народом Спустошення, бо їх саме запідозрили в тому, що вони божественні посланці. Виправ мене, якщо я помилилася.

— Ти справді звертала на це увагу? — дивується він. — Справді все це запам’ятала?

— Звісно. Я пам’ятаю кожне твоє слово. Вони прибувають до табору варварів, і сліпий убивця каже Слузі Радості, що має для нього повідомлення від Всесильного, тільки-от доставити його може лише наодинці, у присутності самої дівчини. Це тому, що він не хоче випускати її з очей.

— Він не бачить. Він сліпий, не забула?

— Ти зрозумів, про що я. Тож Слуга Радості погоджується.

— Він не просто б погодився, радше виголосив би промову.

— Я цього всього не вмію. Вони втрьох заходять у намет, який стоїть трохи збоку, убивця каже, що має план. Він розповість їм, як увійти до Сак’єль-Норна без осади й без жертв, я маю на увазі — без жертв з їхнього боку. Хай відправлять кілька чоловіків, він дасть їм пароль для воріт (згадай: він же знає всі паролі), і щойно вони опиняться всередині, нехай ідуть до каналу й спустять ним через арку мотузку. Кінець прив’яжуть до чогось, до якоїсь колони, а тоді вночі солдати зможуть увійти до міста під водою, тримаючись за мотузку, упоратися з усією вартою, відчинити всі вісім воріт — і вуаля!

— «Вуаля»? — сміється він. — Щось не дуже зікронське слово.

— Хай буде «рибка в сітці». Після того можуть спокійно вбивати всіх підряд, якщо вже їм так хочеться.

— Розумно, — завважає він. — Дуже майстерно.

— Так, — каже вона. — Це з Геродота чи щось таке. Здається, падіння Вавилона.

— У тебе в голові просто дивовижна кількість дрібниць, — каже він. — Але я підозрюю, що це не задарма? Наші двоє молодих людей не можуть далі видавати себе за божественних посланців. Надто ризиковано. Зрештою вони зроблять помилку, щось не вдасться — і їх уб’ють. Їм треба втікати.

— Так. Я про це думала. Перш ніж передати пароль і вказівки, сліпець каже, що їх двох треба відвезти до підніжжя західних гір, забезпечити їжею й усяке таке. Каже, що там вони вирушать у паломництво: піднімуться на гору за новими божественними посланнями. Тільки тоді він передасть їм свою частину, тобто пароль. Тож, якщо напад варварів не вдасться, ці двоє вже будуть там, де жоден із жителів Сак’єль-Норна й не подумає їх шукати.

— Але ж їх уб’ють вовки, — каже він. — А як не вовки, то мертві жінки з пишними тілами й рубіновими вустами. Або ж її вб’ють, а його примусять задовольняти їхні неприродні бажання до кінця світу, бідолаха.

— Ні, — заперечує вона. — Не буде такого.

— О, ні? І хто це каже?

— Не кажи «о, ні». Я кажу. Слухай, як усе буде. Сліпий убивця чув чимало чуток, тож він знає правду про цих жінок. Вони насправді зовсім не мертві, просто повигадували все це, щоб їх лишили в спокої. Насправді вони рабині-втікачки й інші жінки, які втекли, щоб їх не продали батьки або чоловіки. Там навіть не лише жінки — є й чоловіки, однак вони добрі й приязні. Вони всі живуть у печерах, пасуть овець, вирощують овочі на городах. По черзі ходять блукати між могил, лякати подорожніх своїм виттям, щоб підтримувати репутацію.

Вовки, на додачу до цього, зовсім не вовки, а просто вівчарки, яких натренували вдавати із себе вовків. Насправді вони приручені й дуже вірні.

Тож ці люди приймуть утікачів до себе й будуть із ними дуже милі, коли почують їхню історію. І сліпий убивця з без’язикою дівчиною зможуть оселитись у печері, згодом народять дітей, які будуть говорити й бачити, і стануть щасливими.

— Поки їхніх співгромадян убивають? — каже він, посміхаючись. — Ти заохочуєш зраду Батьківщини? Ти проміняла спільне громадянське благо на особисте вдоволення?

— Ці люди все одно збиралися їх убити. Співгромадяни.

— Такі наміри були в небагатьох — в еліти, верхніх карт у колоді. І ти прирікаєш інших разом із ними? Щоб наша парочка зрадила власний народ? Егоїстично з твого боку.

— Це історія, — констатує вона. — Так було в «Завоюванні Мексики». Як там його… Кортес, його коханка з ацтеків — вона так і зробила. У Біблії теж таке є. Блудниця Рахав учинила так само під час падіння Єрихона. Вона допомогла людям Ісуса Навина, і їх із родиною пожаліли.

— Зрозуміло, — каже він. — Але ти порушуєш правила. Не можна так просто замінити не-мертвих жінок на зграйку фольклорних вівчарів.

— Ти так і не ввів цих жінок в історію, — відповідає вона. — Не напряму, тільки плітки про них розповідав. Плітки можуть виявитися неправдою.

Він сміється.

— Маєш рацію. Тепер моя версія. У таборі Народу Втіхи все відбувається саме так, як ти сказала, хоча говорять вони красномовніше. Нашу юну пару відвозять до підніжжя західних гір і лишають серед надгробків, варвари входять до міста, керуючись отриманими вказівками, руйнують, грабують, убивають мешканців. Живим ніхто не втікає. Короля вішають на дереві, Верховній Жриці випускають нутрощі, той придворний, який планував переворот, теж умирає. Невинні діти-раби, гільдія сліпих убивць, жертовні діви в Храмі — помирають усі. Уся культура зникає з лиця Всесвіту. Не лишається тих, хто знає, як плести дивовижні килими, а шкода, погодься.

Тим часом двоє молодих людей, тримаючись за руки, повільними непевними кроками йдуть своїм самотнім шляхом через західні гори. Їх захищає віра в те, що скоро їх знайдуть доброзичливі садівники й заберуть до себе. Але, як ти сказала, чутки не завжди бувають правдиві, і наш сліпий убивця поклався саме на неправду. Мертві жінки насправді мертві. І не тільки: вовки теж саме вовки, і мертві жінки можуть нацькувати їх свистом на кого схочуть. Наші двоє романтиків стануть м’ясом для вовків, перш ніж ти встигнеш сказати «гоп».

— А ти невиліковний оптиміст, — каже вона.

— Не невиліковний. Але люблю, коли мої історії правдиві, тобто в них мусять бути вовки. У тій чи іншій формі.

— Чому це так правдиво? — вона відвертається від нього, лягає на спину, дивиться в стелю. Вона ображена, бо він відмовився від її версії.

— Усі історії про вовків. Усе, що варто повторювати. Усе інше — сентиментальна маячня.

— Усе?

— Авжеж, — стверджує він. — Сама подумай. Є втеча від вовків, боротьба з вовками, полювання на вовків, приручення вовків. Коли тебе кидають до вовків або ти кидаєш інших, щоб з’їли їх, а не тебе. Біг із вовчою зграєю. Перетворення на вовка. Найкраще — стати вожаком вовків. Інших гідних історій просто немає.

— А я думаю, що є, — заперечує вона. — Гадаю, історія, як ти розповідаєш мені історію про вовків, не про вовків.

— Не покладайся на це, — каже він. — У мені є дещо вовче. Іди сюди.

— Чекай. Я мушу щось спитати.

— Гаразд, питай, — ліниво каже він. Його очі знову заплющені, одна рука лежить поперек неї.

— Ти колись мені зраджував?

— Зраджував? Яке химерне слово.

— Не зважай на підбір слів. То зраджував?

— Не більше, ніж ти мені. — Він замовкає. — Я не вважаю це зрадою.

— А чим ти це вважаєш? — запитує вона холодно.

— З твого боку — неуважністю. Заплющуєш очі й забуваєш, де ти.

— А з твого боку?

— Скажімо так: ти перша з рівних.

— Ти справді покидьок.

— Я просто кажу правду.

— Може, не варто її казати.

— Не ставай дибки, — заспокоює він. — Я дуркую. Я б і пальцем іншої жінки не торкнувся — знудило б.

Пауза. Вона цілує його, знову пригортається. Обережно каже:

— Я мушу поїхати. Треба тобі сказати, щоб ти не думав, де ж я.

— Куди поїхати? Навіщо?

— Перший рейс нового корабля. Їдемо всі разом, уся компанія. Він каже, що не можна цього пропустити. Каже, що це подія століття.

— Минула всього лиш його третина. Та хай і так, я думав, що це місце зарезервовано Великою Війною. Шампанське під місяцем навряд чи може конкурувати з мільйонами загиблих в окопах. Чи як щодо епідемії інфлюенци чи…

— Він про світські події.

— О, вибачте, мем. Помилився, визнаю.

— Що таке? Мене не буде всього місяць, може, трішки більше чи менше. Залежно від обставин.

Він мовчить.

— Не те щоб мені хотілося.

— Ні. Навряд чи хочеться. Забагато обідів із семи страв, забагато танців. Так виснажливо для дівчини.

— Не треба так.

— Не кажи мені, що робити! Не будь однією з хору тих, хто хоче зробити мене кращим, — мене це з біса втомило. Я буду таким, яким є.

— Вибач. Вибач, вибач, вибач.

— Ненавиджу, коли ти підлещуєшся. Але, Господи, як добре ти це робиш. Певно, чимало практикуєшся на домашньому фронті.

— Певно, мені краще піти.

— Іди, якщо хочеш. — Він перекочується спиною до неї. — Роби, чорт забирай, усе, що тільки бажаєш. Я тобі не хазяїн. Не треба сідати, просити, скиглити, вихляти хвостиком для мене.

— Ти не розумієш. І навіть не намагаєшся. Зовсім не розумієш, як це. Мене це зовсім не тішить.

— Авжеж.

«Мейфейр», липень 1936 р.

…Водні шляхи ще не бачили прекраснішого корабля. Його витончені обтічні лінії нагадують красу хорта, а прекрасний декор і розкішні деталі інтер’єру роблять шедевром зручності, спритності й розкоші. Новий корабель — усе одно що плавучий готель «Вальдорф-Асторія».

Я довго шукав гідний епітет. Корабель називали дивовижним, захопливим, величним, королівським, статечним, чарівним і надзвичайним. Усі ці слова доволі точно його описують. Але кожне слово саме по собі характеризує хіба що одну рису «найвеличнішого досягнення в історії британського суднобудування». «Квін Мері» неможливо описати — його треба побачити й відчути, узяти участь у житті на борту.

…Звісно ж, щовечора в головній вітальні були танці, і тоді важко було уявити, що ви на морі. Музика, танцювальний майданчик, люди в елегантному вбранні — звично для балу в залі готелю в півдюжині міст світу. Найновіші сукні з подіумів Лондона й Парижа, свіжі, щойно з коробок. Останні новинки світу аксесуарів: чарівні маленькі торбинки, хвилі вечірніх накидок, що відтінками підкреслювали кольори суконь, шикарні хутряні пелерини й манто. Пишні сукні з тафти чи тюлю викликали загальне захоплення. Там, де надавали перевагу прямим фасонам, сукню неодмінно доповнював витончений жакет із тафти або набивного атласу. Чимало було різноманітних шифонових накидок. Усі вони стікали з плечей, створюючи героїчний образ. Одна мила молода жінка з порцеляновим обличчям в оздобі світлого волосся вдягла бузкову шифонову накидку на вільну сіру сукню. Висока білявка в сукні кольору рожевого кавуна обрала білу накидку з горностаєвими хвостами.

Сліпий убивця: Персикові жінки Аа’А

Вечорами там танці, блискучі меткі па на слизькій підлозі. Нав’язані веселощі: їй їх не уникнути. Усюди спалахи: ніколи не знаєш, куди вони ціляться, коли фото з’явиться в газеті — твоє фото: закинута голова, усі зуби видно.

Зранку в неї болять ноги.

Удень вона ховається в спогадах, лежить на шезлонзі на палубі, одягнувши темні окуляри. Відмовляється від басейну, кидання кілець, бадмінтону, від безкінечних, позбавлених сенсу ігор. Дозвілля дозволяє проводити час як заманеться, тож у неї своє дозвілля.

Палубою постійно ходять собаки на повідцях. За ними — висококласні вигулювальники собак. Вона вдає, що читає.

Дехто пише листи в бібліотеці. Для неї листи не мають сенсу. Навіть якщо вона й відправить якогось листа, він так часто переїздить, що може ніколи його не отримати. Замість нього може хтось інший.

У спокійні дні хвилі роблять те, що й належить, — заколисують. Морське повітря таке корисне — кажуть люди. Просто глибоко вдихни. Просто розслабся. Просто відпусти.

— Чому ти розповідаєш мені такі сумні історії? — питала вона місяці тому.

Вони лежать, загорнувшись у її пальто хутром назовні: він так захотів. У потріскані вікна дме холодний вітер, повз них дзеленчать трамваї.

— Чекай хвилинку, — каже вона. — Ґудзик у спину тисне.

— Такі вже я знаю історії. Сумні. Зрештою, доведені до логічного завершення оповіді завжди сумні, бо в кінці всі помирають. Народження, злягання, смерть. Без винятків, хіба що там, де злягання. Деякі навіть цього не отримують, бідолахи.

— Але ж поміж цим буває щастя, — мовить вона. — Між народженням і смертю, може ж бути? Хоча я думала, якщо віриш у рай, це теж може бути до певної міри щаслива історія — я про смерть. Ангели літають довкола тебе й співають колисанки, усяке таке.

— Авжеж. Повітряні замки перед смертю. Ні, дякую.

— І все одно щастя буває, — каже вона. — Більше, ніж у твоїх оповідях. У них радісних моментів мало.

— Ти про ту частину, у якій ми одружуємося, оселяємось у маленькій хатинці й заводимо двох дітлахів? Ти про це?

— Ти злий.

— Гаразд, — каже він. — Хочеш радісну історію. Я розумію, ти не відчепишся, доки її не матимеш. Тож тримай.

Тривав дев’яносто дев’ятий рік війни, яка згодом стане відома як Сторічна, чи Зенорська війна. Планета Зенор, розташована в іншому вимірі космосу, була населена неймовірно розумною й надзвичайно жорстокою расою істот, відомих як люди-ящери, хоча вони себе називають інакше. Істоти були семи футів зросту, укриті сірою лускою. Зіниці в очах вертикальні, як у котів чи змій. Шкіру мали таку міцну, що зазвичай не носили одягу, крім коротких штанів із кархінелі — гнучкого червоного металу, не відомого на Землі. Вони захищали життєво важливі органи, які теж були вкриті лускою і, варто додати, величезні, але водночас вразливі.

— Дякувати небу, хоч щось вразливе, — засміялася вона.

— Я подумав, що це тобі сподобається. Коротше кажучи, вони мали план: спіймати чимало земних жінок і вивести мегарасу напівлюдей-напівзенорців, які були б краще пристосовані до життя на різних заселених планетах Всесвіту: могли б призвичаїтися до чужої атмосфери, їсти різноманітну їжу, встояти перед невідомими хворобами й таке інше, але водночас мали б силу й неземний розум зенорців. Ця мегараса поширилася б космосом і завоювала б його, дорогою пожираючи жителів інших планет, бо людям-ящерам був потрібен простір для експансії та нове джерело протеїну.

Космічний флот зенорських людей-ящерів здійснив перший напад на Землю в 1967 році, були спустошені великі міста, мільйони людей загинули. Серед загальної паніки люди-ящери зробили частини Євразії та Південної Америки своїми рабськими колоніями, забрали молодих жінок для пекельних експериментів із розмноження й закопали тіла чоловіків у величезних ямах після того, як з’їли їх обрані частини. Вони особливо любили мізки, і серця, і злегка підсмажені нирки.

Однак постачання зенорцям обрізав вогонь із прихованих ракетних установок, люди-ящери були позбавлені необхідних деталей для їхньої смертоносної зброї із зорч-променями, Земля повстала й дала відсіч не лише своїми арміями, а й хмарами газу, виділеного з отрути рідкісної жаби гортц з Ірідису, у яку накроди з Улінта вмочували кінчики стріл і до якої, як визначили земні вчені, зенорці були особливо чутливі. Так шанси зрівнялися.

Ще виявилося, що шорти з кархінелі спалахували, якщо влучити в них розпеченим снарядом. Земні снайпери цілилися точно, стріляючи фосфорними кулями з далекої відстані, і стали справжніми героями, хоча зенорці жорстоко карали їх за це, зокрема раніше не відомими електричними тортурами, що завдавали неймовірного болю. Люди-ящери не любили, коли спалахували їхні потайні органи, і їх можна зрозуміти.

До 2066 року прибульців-ящерів змогли витіснити в інший вимір, де їх і далі переслідували земляни в маленьких двомісних винищувачах. Вони мали на меті повністю стерти зенорців зі Всесвіту, лишивши, можливо, кілька десятків для спеціальних укріплених зоопарків, де вони мали б сидіти за непробивним склом. Однак зенорці не здавалися на смерть без опору. Вони досі мали боєздатний флот і кілька козирів у рукаві.

— У них були рукави? Я думала, що зверху вони були голі.

— Господи Боже, чого ти така прискіплива? Ти зрозуміла, про що я.

Вілл із Бойдом були давніми друзяками — двоє пошрамованих, загартованих боями пілотів винищувача, ветерани з трирічним стажем. Для винищувачів це чимало, адже втрати там були величезні. Командири казали, що їхня сміливість перевершує розсудливість, хоча поки що їм сходила з рук відчайдушна поведінка, рейд за рейдом.

Але нині, коли починається наша історія, зенорські зорч-промені накрили їхній корабель, розстріляли, і тепер пілоти ледь кульгали. Паливний бак продірявили, зв’язок з управлінням на Землі було порушено, кермо розплавлено, Бойд отримав неприємну рану голови, а Вілл стікав кров’ю у свій скафандр із невідомої рани.

«Схоже, це все, — мовив Бойд. — Нам кінець, капець і гаплик. Ця штука може бахнути будь-якої миті. Шкода, що не вистачило часу відправити на той світ іще кілька сотень тих укритих лускою гадючиних синів».

«Та не кажи. Що ж, твоє здоров’я, давній друже, — сказав Вілл. — Щось воно в тебе не дуже, витікає червоним мулом. То в тебе пальці протікають, ха-ха».

«Ха-ха, — відгукнувся Бойд, скорчившись від болю. — Оце так жарт. У тебе завжди було паскудне почуття гумору».

Перш ніж Вілл зміг відповісти, корабель вийшов із-під контролю й пішов у запаморочливу спіраль. Їх підхопило гравітаційне поле, але якої планети? Вони й гадки не мали, де були. Їхній системі штучної гравітації прийшов капут — і двоє чоловіків знепритомніли.

Коли вони отямилися, то не повірили власним очам. Вони були не у винищувачі й не у своїх тісних металевих скафандрах. Натомість побачили на собі просторі зелені сорочки з блискучого матеріалу, а лежали вони на м’яких золотих канапах в альтанці, обвитій лозами з великим листям. Їхні рани загоїлися, Віллів середній палець на лівій руці, який він утратив у попередньому рейді, відріс назад. Їх аж запруджувало відчуття здоров’я й добробуту.

— Запруджувало, — буркнула вона. — Боже ти мій.

— Так, ми, хлопці, любимо пустити цікаве слівце, — сказав він, промовляючи слова кутиком рота, як гангстер із фільму. — Додаємо всьому цьому класу.

— Я так і зрозуміла.

— Далі. «Я не розумію, — мовив Бойд. — Як вважаєш, ми померли?»

«Якщо ми мертві, то мене це влаштовує, — відповів Вілл. — Тут усе дуже навіть гаразд».

«Ще б пак».

І тоді Вілл тихенько присвиснув. До них наближалися дві найсоковитіші жінки, яких вони коли-небудь бачили. Волосся в обох було кольору лозових кошиків. Довге вбрання фіолетово-синього відтінку спадало крихітними складками й шурхотіло, коли вони рухалися. Це нагадало Віллові про ті маленькі паперові спіднички, які надягають на фрукти в пихатих висококласних овочевих магазинах. Руки й ноги в незнайомок були голі; кожна мала дивний головний убір із тонкої червоної сітки. Шкіра соковитого золотаво-рожевого кольору. Вони ступали плавно, погойдуючись, наче їх вмочили в сироп.

«Вітаємо вас, чоловіки Землі», — мовила перша. «Вітаємо, — повторила друга. — Ми давно на вас чекали. Ваш приліт нам показали наші міжпланетні телекамери».

«Де ми?» — спитав Вілл.

«Ви на планеті Аа’А», — відповіла йому перша жінка. Слово прозвучало як вдоволене зітхання з крихітним вдихом усередині: так коротенько вдихають маленькі діти, перевертаючись уві сні. Або ж як останній подих перед смертю.

«Як ми тут опинилися?» — спитав Вілл. Бойдові відібрало мову. Він пожирав очима розкішні стиглі вигини й думав, що хотів би запустити в таку свої зуби.

«Ви впали з неба у своєму кораблі, — сказала перша жінка. — На жаль, він зовсім зруйнувався. Вам доведеться лишитися з нами».

«З цим неважко погодитися», — сказав Вілл.

«Про вас піклуватимуться. Ви заслужили на винагороду. Бо, захищаючи свій світ від зенорців, ви також захищаєте й наш».

Опустимо на те, що відбувалося далі, завісу скромності.

— Це обов’язково?

— Я за мить тобі все покажу. Варто тільки додати, що Бойд із Віллом були єдиними на планеті Аа’А чоловіками, тож жінки, звісно, були незайманими. Але вони могли читати думки й кожна заздалегідь могла сказати, чого захочеться Віллові з Бойдом. Тож дуже скоро здійснилися найсміливіші фантазії двох друзів.

Після того був смачний обід із нектару, який, як чоловікам сказали, тримає подалі старість і смерть; далі прогулянка в чудовому садку, повному неймовірних квітів; тоді їх привели до величезної кімнати, повної люльок, з яких вони могли обрати собі будь-яку.

— Люльку? Таку, як ти куриш?

— Щоб пасувала до капців, які їм видали далі.

— Ти мене, здається, підловив.

— Ще б пак, — сказав він, усміхаючись. — Далі було краще. Одна з дівчат була секс-бомбою, друга — серйознішою, з нею можна було поговорити про мистецтво, літературу й філософію, не кажучи вже про теологію. Здавалося, що дівчата знали, що від них потрібно кожної конкретної миті, і переключалися залежно від настрою й уподобань Бойда з Віллом.

Так у гармонії минав час. З ходом досконалих днів чоловіки дізналися більше про планету Аа’А. По-перше, тут не їли м’яса, не було хижих тварин, хоча метеликів і співочих пташок жило чимало. Чи треба додавати, що бог, якому на Аа’А поклонялися, мав форму величезного гарбуза?

По-друге, народження на планеті не було як такого. Жінки росли на деревах, на стеблі, на маківці, і, коли достигали, їх збирали попередниці. По-третє, смерті як такої теж не було. Коли приходив час, кожна з жінок-персиків — якщо називати їх так, як Бойд із Віллом, — просто розпорошувала свої молекули, які потім збиралися через дерева в нову, свіжу жінку. Тож остання жінка була за суттю й за формою ідентичною до першої.

— Звідки вони знали, що прийшов час? Розпорошити молекули?

— По-перше, їхня оксамитова шкіра вкривалася м’якими зморшками, якщо вони перестигали. По-друге — мухи.

— Мухи?

— Фруктові мушки, які кружляли над їхніми капелюшками з червоної сітки.

— Так ти собі уявляєш радісну історію?

— Чекай. Далі буде.

З часом таке життя, хоч яким би чудовим воно не було, почало набридати Бойдові та Віллові. Жінки постійно заглядали до них, щоб переконатися, що вони щасливі. Чоловіків таке дратує. До того ж не було нічого такого, чого б ці крихітки не зробили. Вони були зовсім безсоромні чи позбавлені сорому — байдуже. Потрібної миті вони могли перетворитися на найрозпусніших хвойд. Слово «повія» для них надто м’яке. А могли стати сором’язливими пуританками, стриманими, наляканими, навіть плакали й ридали — це теж було в меню.

Спочатку Вілл із Бойдом вважали це спокусливим, але з часом це почало їх дратувати.

Якщо вдарити таку жінку, крові не було, тільки сік. Якщо вдарити сильніше — вона розвалювалася на солодку м’яку кашу, з якої доволі скоро поставала ще одна жінка-персик. Схоже, вони не відчували болю як такого, і Вілл із Бойдом питали себе: чи відчувають вони насолоду. Чи весь цей екстаз був просто виставою?

Коли дівчат про це питали, вони всміхалися й ухилялися від відповіді. З ними ніколи не можна було дійти до суті.

«Знаєш, чого б я зараз хотів?» — запитав Вілл одного чудового дня.

«Того ж, що й я, б’юся об заклад», — відповів Бойд.

«Великий підсмажений стейк, сируватий, із краплинами крові. Великий пакунок картоплі фрі. І келих хорошого холодного пива».

«Ще б пак. А тоді бучну сутичку з тими лускатими гадючиними синами із Зенора».

«Ти зрозумів».

Вони вирішили дослідити планету. Хоч їм і сказали, що Аа’А однакова у всіх напрямках і далі будуть лише ще дерева, ще альтанки, ще метелики й пташки й ще соковиті жінки, вони все одно рушили на захід. Минуло чимало часу без жодних пригод, і чоловіки вийшли до невидимої стіни. Вона була слизька, як скло, але м’яка й пружна, якщо на неї натиснути. Стіна прогиналася, а тоді повертала початкову форму, була висока: вони не могли ані дотягнутися, ані долізти до верху. Вона видавалася величезною кришталевою кулею.

«Гадаю, ми в пастці, у великій прозорій цицьці», — сказав Бойд.

Вони сіли під стіною, охоплені глибоким відчаєм.

«У цьому місці мир і достаток, — сказав Вілл. — М’яка постіль уночі, солодкі сни, тюльпани й сонце на столі під час сніданку, маленька жінка готує каву. Уся любов, про яку ти колись мріяв, усі види й форми. Усе, чого чоловіки наче хочуть, коли б’ються там, в іншому вимірі космосу. Це те, за що інші чоловіки віддали життя. Я маю рацію?»

«Ти все сказав», — відповів Бойд.

«Але це надто добре, щоб бути правдою, — сказав Вілл. — Це мусить бути пастка. Може, навіть диявольський винахід зенорців, щоб утримати нас від війни. Це рай, але ми не можемо звідси вибратися. А місце, з якого не можеш вибратися, стає пеклом».

«Але ж це не пекло, це щастя, — мовила одна з жінок-персиків, яка саме матеріалізувалася на гілці сусіднього дерева. — Звідси нікуди подітися. Розслабляйтеся. Насолоджуйтеся. Ви звикнете».

Кінець історії.

— Це все? — питає вона. — Ти замкнеш тих двох там назавжди?

— Я зробив те, чого ти хотіла. Ти хотіла щастя. Але я можу лишити їх там чи випустити залежно від того, чого ти хочеш.

— Тоді випусти їх.

— Зовні є смерть, пам’ятаєш?

— О, зрозуміло. — Вона перевертається набік, натягує на себе хутро, обвиває його рукою. — Ти помиляєшся щодо жінок-персиків. Вони не такі, як ти думаєш.

— У чому помиляюся?

— Просто помиляєшся.

«Мейл енд Емпайр», 19 вересня 1936 р.

У своєму палкому зверненні до клубу «Емпайр» минулого четверга видатний промисловець Річард І. Ґріффен із «Королівського об’єднання Ґріффен — Чейз» попередив про потенційну небезпеку, що загрожує світовому порядку й мирному веденню міжнародної торгівлі через громадянський конфлікт, що нині відбувається в Іспанії. За його словами, республіканці отримують накази від червоних, а захоплення ними приватної власності, жорстокі вбивства мирних цивільних громадян та звірства проти релігії є цьому доказом. Чимало церков було спаплюжено й спалено, а вбивства черниць і священиків стали щоденними.

Втручання націоналістів під проводом генерала Франко — очікувана реакція. Обурені відважні іспанці з усіх класів повстали на захист традицій і громадського порядку, і світ із тривогою спостерігає за тим, які це матиме наслідки. Тріумф республіканців означатиме більшу агресію з боку Росії, чимало невеликих держав можуть опинитися під загрозою. З європейських країн тільки Німеччина з Францією й до певної міри Італія достатньо сильні, щоб опиратися цій хвилі.

Містер Ґріффен наполягає на тому, що Канаді варто взяти приклад із Британії, Франції та Сполучених Штатів і відсторонитися від конфлікту. Політика невтручання розсудлива, і слід вдатися до неї негайно, щоб не просити громадян Канади ризикувати життям у цій іноземній бійці. Однак запеклі комуністи вже потяглися з нашого континенту до Іспанії, і, хоча закон мав би заборонити їм це, країна має бути вдячна за таку можливість очиститися від підривних елементів без жодних витрат із боку платників податків.

Слухачі зустріли ці ремарки містера Ґріффена гучними оплесками.

Сліпий убивця: Гриль-бар «Циліндр»

На неоновій вивісці червоний циліндр і синя рукавичка, яка його піднімає. Циліндр рухається вгору, знову вгору, униз — ніколи. Голови під ним немає — саме тільки око, підморгує. Чоловіче око, — розплющується й заплющується, — око фокусника; хитрий безголовий жарт.

Циліндр у гриль-барі «Циліндр» — найефектніша річ. І все одно вони тут, сидять у кабінці, не ховаючись, як справжні люди, їдять сандвічі з гарячою яловичиною — сіре м’ясо на білому хлібі, м’якому й позбавленому смаку, як сідниці янгола, коричнева підливка загущена борошном. Збоку лежить консервований горошок витонченого сірувато-зеленого кольору; картопля фрі м’яка від жиру. За іншими столиками сидять самотні невтішні чоловіки з німим вибаченням у почервонілих очах, у несвіжих сорочках і блискучих краватках бухгалтерів, кілька пошарпаних пар, для яких це місце — найвеселіший розгул вечора п’ятниці, який вони можуть собі дозволити, і кілька трійок шльондр не на роботі.

Вона думає: «Цікаво, чи ходить він до цих шльондр. Коли мене немає?» А тоді: «Звідки мені знати, що вони шльондри?»

— Це найкраще, що тут можна купити, — каже він. Має на увазі сандвіч з яловичиною.

— А ти пробував інше?

— Ні, але з часом розвивається інстинкт.

— Він доволі непоганий, по-своєму.

— Обійдемося без твоїх салонних манер, — обриває він, але не дуже грубо. Настрій у нього не скажеш щоб привітний, але він пильнує. Накручений через щось.

Коли вона поверталася з інших мандрівок, він був не такий. Радше неговіркий, мстивий.

— Давно не бачилися. Тобі як завжди?

— Що як завжди?

— Наш звичний трах-бах.

— Чому тобі обов’язково бути таким грубим?

— Це все від моєї компанії.

Їй хочеться знати, чому вони вийшли обідати. Чому вони не в його кімнаті? Чому він начхав на обережність? Де взяв гроші?

Він спочатку відповідає на останнє запитання, хоча вона його й не ставила.

— Цей яловичий сандвіч перед тобою нам забезпечили люди-ящери із Зенора. Вип’ємо за них, за злих лускатих тварюк і все, що до них додається.

Він підносить у повітря склянку «Кока-Коли», приправивши її ромом із фляжки. («Боюся, коктейлів тут немає, — попередив він, відчиняючи їй двері. — Ця забігайлівка суха, як відьомське це саме».)

Вона піднімає свою склянку.

— Люди-ящери із Зенора? — перепитує. — Ті ж?

— Саме ті. Я надіслав їх до газети два тижні тому, їх узяли. Чек прийшов учора.

Він, певно, сам ходив отримувати чек, тоді за готівкою, останнім часом це він робить сам. Йому доводиться: її надто часто немає.

— Ти задоволений? Здається, що так.

— Так, звісно… це шедевр. Чимало дій, чимало крові на підлозі. Чарівні дами, — шкіриться він. — Хто тут устоїть?

— Ти про жінок-персиків?

— Ні, тут персикових жінок немає, це зовсім інший сюжет.

Він думає: «Що буде, якщо я скажу їй? Кінець усьому чи присяги любити до скону, і що з цього гірше?» На ній шалик із прозорого легкого матеріалу, рожевувато-оранжевий колір. Цей відтінок називають кавуновим. Солодка хрустка рідка плоть. Він згадує, як побачив її вперше. Тоді все, що міг собі уявити під її сукнею, було схоже на туман.

— Що на тебе найшло? — питає вона. — Ти наче дуже… ти пив?

— Ні. Небагато. — Він качає сіруватий горошок по тарілці, тоді каже: — Це нарешті сталося. Я їду звідси. Маю паспорт, усе таке.

— О, — каже вона. — Так просто.

Намагається втримати відчай подалі від свого голосу.

— Так просто, — погоджується він. — Товариші вийшли на зв’язок. Певно, вирішили, що я буду корисніший їм там, ніж тут. Зрештою, після цих безкінечних затримок вони раптом не дочекаються, щоб мене побачити. Мінус одна скалка в дупі.

— Тобі в дорозі буде безпечно? Я думала…

— Безпечніше, ніж тут. Але подейкують, що мене вже не шукають так активно. Таке відчуття, що та сторона теж хоче, щоб я змився звідси. Їм так простіше. Утім я нікому не скажу, яким потягом поїду. Не хочу, щоб мене скинули з нього з діркою в голові та ножем у спині.

— А як же перехід кордону? Ти завжди казав…

— Кордон тепер нагадує обгортковий папір, якщо ти виїздиш із країни. На митниці всі знають, що відбувається, знають, що є пряма лінія звідси до Нью-Йорка, а тоді — до Парижа. Усе організовано, і всіх там звати Джо. Копи теж отримали свої накази. Їм сказали відвертатися, а вони ж знають, з якого боку на їхній хліб потрапляє масло. Їм усе до одного місця.

— Я хотіла б із тобою, — мовить вона.

Так от у чому справа. Він хотів усе їй розповісти там, де вона не зірветься. Сподівається, що вона не влаштовуватиме сцен серед людей. Не завиватиме, не ридатиме, не видиратиме на собі волосся. Він на це розраховує.

— Так, я теж цього хотів би, — каже він. — Але тобі не можна. Там небезпечно.

Подумки він мугикає пісеньку:

«Зберися», — каже він собі. У голові наче бульбашки, наче від імбирного елю. Шипуча кров. Він ніби летить і дивиться на неї з повітря. Її миле стривожене обличчя тремтить, як відображення в ставку, куди хтось кинув камінь; воно вже викривляється, скоро будуть сльози. Але попри її горе, вона ще ніколи не була такою бажаною. Її оточує м’яке молочне сяйво, рука в тому місці, за яке він її тримає, пружна й повна. Він хотів би схопити її в обійми, затягти до своєї кімнати й трахати там усіма можливими способами. Наче це їй допомогло б.

— Я чекатиму на тебе, — каже вона. — Коли ти повернешся, я просто вийду з дому, і тоді ми поїдемо разом.

— Ти справді підеш? Підеш від нього?

— Так. Заради тебе піду. Якби ти захотів, я б усе кинула.

У вікно над ними падають промені неонового світла — червоний, синій, червоний. Вона уявляє його пораненого — так він нікуди не подівся б. Їй хотілося б його зачинити, зв’язати, тримати тільки для себе.

— Покинь його зараз, — каже він.

— Зараз? — Її очі розширюються. — Просто зараз? Навіщо?

— Бо мені нестерпно те, що ти з ним. Ненавиджу саму думку про це.

— Для мене це не має значення, — стверджує вона.

— Для мене має. Особливо коли я поїду й не бачитиму тебе. Це доведе мене до сказу — самі думки про це.

— Але я зовсім не матиму грошей, — провадить вона здивованим голосом. — Де я житиму? Муситиму винайняти кімнату, зовсім сама? (Думає — як ти.) На що я житиму?

— Можеш знайти роботу, — безпорадно каже він. — Я б надсилав тобі трохи грошей.

— У тебе немає грошей, тут нема про що говорити. І я нічого не вмію. Не вмію шити, не вмію друкувати.

Вона думає, що є ще одна причина, але про неї говорити не можна.

— Має бути спосіб.

Але він не підбурює її. Може, це не така вже й влучна ідея, щоб вона жила сама. Самотня у великому жорстокому світі, де кожен чоловік звідси до Китаю може почати чіплятися до неї. Як щось станеться, винним буде він.

— Гадаю, мені краще лишитися, правда ж? Так буде краще. Поки ти не повернешся. А ти ж повернешся, правда? Повернешся живий і здоровий?

— Звісно, — відповідає він.

— Бо як ні, я не знатиму, що мені робити. Якщо тебе вб’ють чи ще щось, мені просто кінець.

Вона думає: «Я говорю, як у кіно. Але як іще мені говорити? Ми забули, що можна інакше».

Він думає: «Чорт. Вона себе накручує. От тепер заплаче. Заплаче, а я сидітиму тут, як бовдур. Коли вже жінка заплакала, її ніяк не зупинити».

— Ходімо, візьмемо твоє пальто, — похмуро каже він. — Це вже нецікаво. У нас мало часу. Повернемося до кімнати.