Слiпий убивця

Сліпий убивця: Костюм у гусячі лапки

Він повертає ключ у замку. На дверях є засув — дрібна милість. Пощастило цього разу: у його розпорядженні ціла квартира. Холостяцька студія, одна велика кімната з кухонним куточком, але є й ванна з умивальником на кривій нозі й рожевими рушниками. Розкішне житло. Належить дівчині друга його друга, яка поїхала з міста на похорон. Чотири дні безпеки або ж її ілюзії.

Штори того ж тону, що й покривало на ліжку — важкий, грудкуватий шовк вишневого кольору на прозорому тюлі. Він визирає з вікна, не наближаючись до нього. Звідти крізь жовтіюче листя видно Аллан Ґарденс. Під деревами розляглися кілька п’яниць чи волоцюг, один накрив обличчя газетою. Він і сам, бувало, так спав. Від газетних сторінок, вологих від твого подиху, лине запах бідності, поразки, запліснявілої оббивки меблів із собачою шерстю на них. На траві відучора розкидані картонні плакати й зібгані папірці: то був мітинг, товариші втовкмачували свої догми у вуха слухачів, кували вже застигле залізо. Двоє невтішних чоловіків тепер прибирали за ними зі своїми мішками й палицями зі сталевими шипами на кінці. Принаймні в бідолах є робота.

Вона йтиме через парк по діагоналі. Зупиниться, надто помітно озирнеться, подивиться, чи не стежить за нею хтось. На той момент уже почнуть.

На позбавленому статі білому з позолотою столі стоїть радіоприймач, що за розміром і формою нагадує половину буханця хліба. Він умикає його: грає мексиканське тріо, голоси схожі на рідку мотузку — м’які, міцні, переплітаються. Ось куди йому варто податися — у Мексику. Пити текілу. Піти коту під хвіст чи краще навіть не коту. Піти під хвіст тигру. Стати відчайдухом. Він влаштовує на столі свою письмову машинку, розкриває її, знімає кришку, вставляє папір. Копіювальний папір закінчується. Перш ніж вона прийде, — якщо прийде, — є час на кілька сторінок. Іноді її затримують чи завертають. Так вона сама каже.

Він хотів би віднести її до цієї розкішної ванни, укрити мильною піною. Повалятися там разом із нею, наче поросята в рожевих бульбашках. Може, так він і зробить.

Нині він працює над ідеєю або ж ідеєю ідеї. Ідеться про позаземну расу, яка відправляє космічний корабель на дослідження Землі. Вони складені з високоорганізованих кристалів і намагаються встановити зв’язки з тими земними істотами, яких вважають подібними собі, — окулярами, віконним склом, венеційськими прес-пап’є, келихами для вина, діамантовими каблучками. Їм це не вдається. Вони звітують на батьківщину: «Планета містить чимало цікавих залишків колись квітучої, високорозвиненої, та загиблої нині цивілізації. Неможливо сказати, яка катастрофа спричинила загибель розумного життя. Нині на планеті збереглося лише кілька видів в’язкої зеленої субстанції та чимала кількість химерної форми кульок напіврідкого бруду, що коливаються в хаотичних течіях світлої прозорої рідини, яка вкриває поверхню планети. Пронизливе вищання й дзвінкі стогони, які вони видають, слід приписати фрикційній вібрації й не плутати з мовленням».

Але це не історія. З цього не буде історії, якщо прибульці не вторгнуться, лишаючи за собою пустку, якщо якась панянка не вистрибне зі свого комбінезона. Однак вторгнення суперечитиме передумовам. Якщо істоти з кристалів вважають, що життя на цій планеті немає, навіщо їм на неї висаджуватися? Може, заради археологічних розкопок. Щоб узяти зразки. Раптом тисячі вікон нью-йоркських хмарочосів засмоктує позаземний вакуум. Тисячі президентів банків вилітають із них і з криками летять назустріч смерті. Ось це добре.

Ні. Усе одно це не історія. Він мусить написати щось таке, що продаватиметься. Назад, до безпрограшних мертвих жінок, які прагнуть крові. Цього разу він дасть їм фіолетове волосся й поселить під отруйними світло-ліловими променями дванадцяти місяців Арна. Найкраще — описати ілюстрацію для обкладинки, яка сподобається хлопцям, і виходити вже звідти.

Він утомився від них, від цих жінок. Від їхніх ікл, їхньої хіті, міцних, але стиглих грудей розміром із половину грейпфрута, їхньої обжерливості. Утомився від червоних пазурів і гадючих очей. Утомився розбивати їм голови. Утомився від героїв з іменами Вілл, чи Берт, чи Нед, — односкладові імена, — від їхніх лазерних пістолетів, тісних металевих комбінезонів. Десять центів за сенсацію. Так він заробляє собі на життя, коли встигає, а дарованому коню в зуби не дивляться.

Готівка знову закінчується. Він сподівається, що вона принесе чек з однієї з поштових скриньок на чуже ім’я. Він його підпише, вона перетворить на готівку під своїм іменем у своєму банку, проблем у неї не буде. Він сподівається, що вона принесе марки. Принесе ще сигарет. У нього лишилося тільки три штуки.

Він блукає кімнатою. Підлога рипить. Дерево міцне, але там, де протікає радіатор, лишилися плями. Цей будинок звели ще до війни для самотніх і доброчесних бізнесменів. Тоді надії було більше. Парове опалення, постійна гаряча вода, коридори, вистелені плиткою, — усе сучасне. Тепер усе це не таке як слід. Кілька років тому, коли він був молодий, то знав дівчину, яка мала тут житло. Медсестра, наскільки пригадує, з кондомами в шухляді біля ліжка. У неї була плита на дві конфорки, іноді вона готувала йому сніданок — яйця з беконом, змащені вершковим маслом млинці з кленовим сиропом, який він злизував із її пальців. На стіні помешкання від попередніх мешканців лишилася голова оленя; вона сушила свої панчохи на його рогах.

Вони проводили в цій квартирі суботні дні, вечори вівторків, коли вона мала вихідний, пили скотч, джин, горілку — усе, що було. Вона любила спочатку добряче напитися. Не хотіла ходити в кіно чи на танці, схоже, не прагнула ніякої романтики або ж чогось схожого на неї, і це було добре. Від нього вона вимагала лише витривалості. Любила стелити ковдру на підлозі ванної, любила відчувати тверді кахлі спиною. Його коліна й лікті розбивалися вщент, але він тоді цього не помічав: був захоплений зовсім іншим. Вона стогнала, наче на сцені, крутила головою, закочувала очі. Якось він узяв її стоячи, у шафі. Запах нафталіну, недільні сукні, шерстяні костюми-двійки. Вона плакала від насолоди. Покинувши його, вона вийшла за юриста. Гарна пара, біле весілля — він із подивом і без злості прочитав про це в газетах. І подумав: «Ну й молодець. Хвойдам теж щастить».

Золота юність. Дні без назв, бездумні пообідні години, блискавичні, язичницькі, швидко закінчуються й швидко минають, ніякої жадоби ані до, ані після, не потрібні слова, не потрібні гроші. Ще до того, як він устряг у плутанину.

Він дивиться на годинник, тоді знов у вікно. Ось вона йде по діагоналі через парк, сьогодні на ній капелюх із широкими крисами й костюм із візерунком «гусячі лапки», перехоплений тісним поясом, під пахвою затиснена сумочка, плісирована спідниця розвівається від цих дотепних, хвилястих кроків, наче вона так і не навчилася ходити на задніх ногах. Можливо, уся справа в підборах. Він часто дивується тому, як вони втримують рівновагу. Ось вона зупинилася, наче за командою, озирається навколо зі своїм звичним приголомшеним виглядом, наче щойно прокинулася від незрозумілого сну. Двоє хлопців, які збирають папірці під деревами, оглядають її. «Щось загубили, міс?» Але вона йде далі, через вулицю, він бачить її фрагменти між листя. Певно, шукає номер будинку. Ось вона підходить до дверей. Дзвонить у дзвінок. Він натискає кнопку, гасить сигарету, вимикає настільну лампу, відчиняє двері.

— Привіт. Дихати важко. Я не чекала ліфта.

Вона зачиняє двері, притуляється до них спиною.

— Ніхто за тобою не йшов. Я дивився. Сигарети маєш?

— І твій чек, і пляшку скотчу, найкращого. Узяла з нашого заповненого бару. Я казала тобі, що в нас заповнений бар?

Вона намагається поводитися звично, навіть легковажно. Їй це не дуже вдається. Тягне час, щоб побачити, чого він хоче. Вона ніколи не робить перший крок, не любить виказувати себе.

— Розумниця, — він підходить до неї, обіймає.

— Я розумниця? Іноді я почуваюся коханкою гангстера, коли бігаю за твоїми дорученнями.

— Ти не можеш бути коханкою гангстера, у мене немає зброї. Забагато фільмів дивишся.

— Навпаки, дуже мало, — промовляє вона в його шию.

Не завадило б підстригтися. М’які будяки. Вона розстібає чотири ґудзики на його сорочці, запускає під неї руку. У нього таке згущене, таке щільне тіло. Дрібнозернисте, обвуглене. Вона бачила попільниці з такого дерева.

Сліпий убивця: Червона парча

— Це було дуже мило, — сказала вона. — Чудова ванна. Ніколи не уявляла тебе в рожевому рушнику. Порівняно з тим, як виходить зазвичай, тут усе просто розкішно.

— Спокуса всюди, — відповів він. — Багатство зваблює. Я б сказав, що вона хвойда-аматорка, як ти вважаєш?

Він загорнув її в один із рожевих рушників, відніс до ліжка, мокру й слизьку. Тепер вони лежать під грудкуватим шовковим покривалом вишневого кольору, під сатиновими простирадлами, п’ють принесений нею скотч. Напій м’який, смак теплий, із відтінком диму, п’ється дуже легко. Вона розкошує на ліжку, мимохіть подумавши: «Хто ж пратиме простирадла?»

У цьому калейдоскопі кімнат їй ніколи не вдається подолати відчуття злочинності, порушення кордонів приватності тих, хто зазвичай там живе. У неї виникла звичка переглядати речі в шафах, шухлядах письмового столу — не брати собі, тільки дивитися, щоб знати, як живуть інші люди. Справжні люди, справжніші за неї. Їй хотілося б зробити з ним те саме, тільки от у нього немає шаф, немає шухляд — своїх немає. Нічого знаходити, ніщо його не зрадить. Хіба пошарпана синя валіза, яку він ніколи не розкриває. Зазвичай та лежить під ліжком.

Його кишені мало розповідають — кілька разів вона їх передивлялася. (Не стежила, просто хотіла знати, як у них справи й на якому вони світі.) Носова хустинка, синя, із білим краєм; трохи монет; два недопалки, загорнуті в провощений папір — очевидно, він їх відклав. Складаний ніж, старий. Одного разу — два ґудзики, схоже, від сорочки. Вона не запропонувала йому пришити їх, бо тоді він знав би, що вона нишпорила в його кишенях. Їй хочеться, щоб він вважав її вартою довіри.

Водійські права на чуже ім’я. Свідоцтво про народження — так само. Імена різні. Їй хотілося б прочесати його всього рідкозубим гребінцем. Перебрати в ньому все. Перевернути догори дриґом. Спорожнити.

Він м’яко наспівує масним голосом, як співак по радіо:

Вона сміється.

— Звідки ти це взяв?

— Моя пісня для хвойд. Пасує до цієї кімнати.

— Вона не справжня хвойда, навіть не аматорка. Не думаю, що вона бере гроші. Найімовірніше, її винагороджують якось інакше.

— Шоколадом. Тебе це влаштує?

— Його має бути дуже багато, — відповідає вона. — Я доволі дорога. Покривало зі справжнього шовку, колір хороший — надто викличний, але симпатичний. Пасує до кольору обличчя, як рожеві абажури. Ну що, приготував продовження?

— Продовження чого?

— Моєї історії.

— Твоєї історії?

— Так. Чи ж вона не для мене?

— О, так, — каже він. — Звісно. Я ні про що більше думати не можу. Ночами не сплю.

— Брехун. Тобі стало нудно?

— Речі, від яких ти радієш, не можуть бути нудними.

— Боже, яка галантність. Нам частіше потрібні рожеві рушники. Так ти скоро цілуватимеш мої кришталеві черевички. Але продовжуй.

— Де я зупинився?

— Продзвенів дзвін. Горло перерізано. Двері відчиняються.

— О, так.

Він провадить:

— Дівчина, про яку ми говорили, почула, як відчиняються двері. Вона спирається спиною об стіну, замотується в червоне парчеве покривало з Ліжка Однієї Ночі. Воно пахне неприємно, наче солончак під час відпливу: висохлим страхом тих, хто був до неї. Хтось увійшов, тягне підлогою щось важке — вона це чує. Двері знову зачиняються, у кімнаті темно, як у труні. Чому немає ані свічки, ані лампи?

Вона виставляє руки вперед, захищаючись, і відчуває, як ліва опиняється в іншій руці; та тримає її ніжно, без примусу. Наче запитує.

Вона не може говорити. Не може сказати: «Я не можу говорити».

Сліпий убивця знімає свій жіночий серпанок, упускає на підлогу. Тримаючи дівчину за руку, сідає поряд на ліжко. Він усе одно збирається вбити її, але це можна зробити пізніше. Сліпий убивця чув про цих полонянок, яких ховають від усіх аж до останнього дня; вона йому цікава. Зрештою, вона для нього своєрідний подарунок. Відмовитися від такого — усе одно, що плюнути в обличчя богам. Він знає, що має рухатися швидко, закінчити роботу й зникнути, але часу на це ще вистачає. Він відчуває пахощі, якими її намастили: запах похоронної процесії молодих жінок, померлих неодруженими. Змарнована солодкість.

Він не псуватиме нічого, нічого такого, що не було б уже куплено й оплачено: підробний Володар Потойбіччя вже мав побувати тут. Чи знімав він свою іржаву кольчугу? Певно, що ні. Із дзенькотом увійшов у неї, як масивний залізний ключ, повернувся всередині, розкрив її. Він надто добре пам’ятає це відчуття. Цього він із нею не робитиме.

Він підносить її долоню до свого обличчя, торкається вустами: не поцілунок — радше знак поваги й благоговіння. «Милостива й дорогоцінна пані, — промовляє він стандартне звернення жебрака до можливої благодійниці, — плітки про вашу неймовірну красу привели мене сюди, хоча саме моє тут перебування рівнозначне смертному вироку. Я не можу побачити вас очима, бо я сліпий. Чи дозволите ви роздивитися вас руками? Це буде останньою милістю, можливо, і для вас теж».

Він недаремно був рабом і повією: навчився лестити, правдоподібно брехати, здобувати прихильність. Він кладе пальці на її підборіддя, чекає, доки вона вагається, а тоді киває. Він чує її думки: «Завтра я буду мертва». Йому цікаво, чи здогадується вона, для чого він насправді прийшов.

Іноді найкраще роблять ті, хто не має де повернути, хто не має часу, хто справді розуміє значення слова «безпорадний». Вони звільнені від прорахунків ризику та здобутків, не думають про майбутнє, вістря списів виштовхують їх у теперішній час. Коли тебе штовхають у прірву, ти падаєш або летиш; ти чіпляєшся за будь-яку надію, хай якою неймовірною чи — якщо тут можна скористатися цим заяложеним словом — дивовижною вона є. Мається на увазі попри все.

Такою і є ця ніч.

Сліпий убивця починає дуже повільно торкатися її однією рукою, правицею — більш спритною, тією, у якій тримають ніж. Він проводить нею по її обличчю, до горла, тоді додає другу руку, лівицю, гладить обома ніжно, наче відчиняє вкрай крихкий шовковий замок. Це наче тебе пестить вода. Вона тремтить, але не так, як раніше, від страху. Скоро вона дає червоній парчі впасти з її тіла, бере його руку й скеровує її.

Дотик передує зору, передує мовленню. Це перша й остання мова, він ніколи не бреше.

Так дівчина, яка не могла говорити, і чоловік, який не міг бачити, покохали одне одного.

— Ти мене дивуєш, — каже вона.

— Справді? — питає він. — Чому? Хоча мені подобається тебе дивувати.

Він запалює сигарету, пропонує їй; вона відмовляє порухом голови. Він забагато курить. Це нерви, попри те, що його руки не трусяться.

— Ти сказав, що вони покохали одне одного, — продовжує вона. — Ти ж часто кепкуєш із самого уявлення про кохання: воно нереалістичне, це буржуйські забобони з гнилою серцевиною. Нудотні сентименти, вікторіанське виправдання чесних тілесних бажань. Невже ти стаєш м’якшим?

— Не я винний, а історія, — усміхається він. — Таке буває. Є письмові свідчення про закоханість, принаймні про ці слова. Усе одно я сказав, що він бреше.

— Не треба викручуватися. Це спочатку була брехня, а потім ти все змінив.

— Слушне зауваження. Але на це можна дивитися й більш приземлено.

— На що?

— На всі ці любовні справи.

— Відколи це стало справами? — сердиться вона.

Він усміхається.

— Тебе це дратує? Надто комерційно? Совість твою чіпляє — ти це маєш на увазі? Але завжди є якась торгівля, чи не так?

— Ні, — відповідає вона. — Не так. Не завжди.

— Можна сказати, що він схопив те, що міг. Чому б ні? І ніяких вагань, життя в нього собаче й завжди таким було. Чи можна сказати, що вони обоє надто юні, тому не знайшли кращого виходу. Юнацтво зазвичай плутає хіть із коханням: вони заражені всіляким ідеалізмом. І я не сказав, що після того він її не вбив. Як я зазначив, він діяв виключно з власних інтересів.

— То ти злякався, — каже вона. — Тепер відступаєш, боягузе. Не йдеш до кінця. У коханні ти як справжнє динамо в їбанині.

Він сміється, але трохи злякано. Ці її грубі слова приголомшили: невже їй нарешті вдалося?

— Стежте за мовою, юна леді.

— Чого б це? Ти не стежиш.

— Я поганий приклад. Скажімо так, вони змогли насолодитися одне одним, своїми емоціями, якщо ти так хочеш. Змогли розкошувати у власних емоціях, жити моментом, сочитися поезією, запалити свічку, осушити кубок, повити на місяць. Їхній час збігав. Вони не мали чого втрачати.

— Він мав. Чи принаймні думав, що має.

— Тоді добре. Вона не мала чого втрачати. — Він випускає хмару диму.

— Не те, що я, — каже вона. — Я розумію, про що ти.

— Не те, що ти, люба, — погоджується він. — Як я. Це мені нічого втрачати.

Вона уточнює:

— Але в тебе є я. Я не ніщо.

«Торонто Стар», 28 серпня 1935 р.

Учора поліція припинила пошуки п’ятнадцятирічної школярки Лори Чейз, яка зникла більше тижня тому: міс Чейз знайшлася в друзів родини, містера та місіс Ньютон-Доббз, у їхній літній резиденції в Мускоці. Відомий промисловець Річард І. Ґріффен, одружений із сестрою міс Чейз, дав коментарі телефоном від імені всієї родини: «Ми з дружиною зітхнули з полегшенням. Це було просте непорозуміння, спричинене затримкою пошти. Міс Чейз вважала, що ми знаємо про її плани на канікули, так само вважали містер і місіс Ньютон-Доббз. На канікулах вони не читають газет, інакше цієї плутанини не виникло б. Коли вони повернулися до міста й дізналися про ситуацію, то одразу ж зателефонували нам».

Відповідаючи на запитання про плітки щодо того, що міс Чейз утекла з дому та знайшлася за несподіваних обставин у парку розваг «Саннісайд Біч», містер Ґріффен сказав, що не знає, хто відповідальний за ці брудні вигадки, однак зробить усе, щоб дізнатися. «Це було звичайне непорозуміння, таке може статися з усіма, — заявив він. — Ми з дружиною раді, що з нею все гаразд, і щиро дякуємо поліції, газетам і тим, хто нас підтримував, за допомогу». Кажуть, що міс Чейз засмучена цією славою й відмовляється давати інтерв’ю.

Хоча все закінчилося вдало, це, безсумнівно, перші серйозні проблеми, спричинені затримкою на пошті. Суспільство заслуговує послуг, на які може покластися. Чиновникам слід подбати про це.

Сліпий убивця: Прогулянка на вулиці

Вона йде вулицею, сподіваючись, що має вигляд жінки, яка може йти вулицею. Чи саме цією вулицею. Вона ж цього права не має. У неї неправильний одяг, неправильний капелюх, неправильне пальто. Слід було б покрити голову шаликом, зав’язати під підборіддям, одягнути пальто, схоже на мішок, з витертими рукавами. Слід було б виглядати сірою, убогою.

Будинки тут стоять дуже тісно. Колись це були котеджі для слуг, ряд за рядом, але слуг тепер менше, багатії влаштовуються інакше. Укрита кіптявою цегла, дві кімнати вгорі, дві — унизу, вбиральня позаду. Перед деякими будинками, на крихітних газонах, залишки городів: почорніла помідорна лоза, дерев’яні кілки з мотузками. Добре родити земля тут не могла: надто попеляста, забагато тіні. Але осінні дерева були розкішні, укриті залишками жовтого, помаранчевого, багряного листя й темнішого червоного, кольору свіжої печінки.

З будинків лунають виття, гавкіт, балачки, грюкання дверей. Жіночі голоси, підвищені в гніві, зухвале верещання дітей. На тісних ґанках на дерев’яних стільцях сидять чоловіки: руки звисають із колін; роботи немає, але ще є житло й дім. Вони дивляться на неї, кидають злі погляди на хутряне оздоблення її зап’ястків і шиї, на сумочку зі шкіри ящірки. Можливо, це орендарі, запхані в підвали та кутки, щоб легше було платити за дім.

Жінки поспішають, опустивши голови, зігнувши плечі, несуть коричневі паперові пакунки. Певно, заміжні. На думку спадає слово «тушкування». Вони випросили в м’ясника кісток, тягнуть додому дешеві обрізки, приготують їх із зів’ялою капустою. У неї ж надто розправлені плечі, надто високо підняте підборіддя, немає побитого життям вигляду: коли вони піднімають голови достатньо для того, щоб зосередитися на ній, їхні погляди брудні. Вони, певно, думають, що вона шльондра, але що можна робити тут у такому взутті? Це значно нижче її рівня.

Ось бар на розі, куди він сказав прийти. Пивниця. Біля входу зібралися чоловіки. Жоден не каже ані слова, поки вона йде повз них, тільки витріщаються, наче з хащів, але вона чує перешіптування, ненависть і хіть, що булькочуть у горлі, тягнуться за нею — піна за кораблем. Можливо, плутають її з якоюсь церковною дамою чи іншою зарозумілою добродійкою. Суне відмиті пальці в їхнє життя, розпитує, пропонує недоїдки чи свою зверхню допомогу. Та ця надто добре для такого вбрана.

Вона взяла таксі, заплатила за три квартали звідси, де дорожній рух був активніший. Краще не створювати приводу для обговорень: хто поїде сюди на таксі? Хоча вона все одно привід для обговорень. Їй потрібне інше пальто, купити його десь на розпродажі, запхати у валізу. Можна зайти до готельного ресторану, лишити своє пальто в гардеробі, прослизнути у вбиральню, перевдягтися. Розкуйовдити волосся, стерти помаду. Вийти іншою жінкою.

Ні. Це ніколи не спрацює. Перш за все валіза: треба вийти з дому з нею. «Куди це ти так поспішаєш?»

Доводиться й далі покладатися на шпигунські номери, не будучи шпигункою. Покладатися тільки на власне обличчя, на його підступність. Вона чимало практикувалась у його незворушності, спокої, порожнечі. Підняті брови, прямий прозорий погляд подвійного агента. Обличчя чисте, наче джерело. Не брехня потрібна, а уникнення потреби в ній. Нехай усі запитання стануть безглуздими заздалегідь.

Однак є й небезпека. І для нього теж. Більше, ніж раніше — так він сказав. Йому здається, що його раз бачили на вулиці й упізнали. Певно, якийсь громило з Червоного загону. Він пройшов через повну людей пивницю, вийшов задніми дверима.

Вона не знає, вірити в таку небезпеку чи ні: чоловіки в темних роздутих костюмах із піднятими комірами, машини на полюванні. «Ходімо з нами. Вас заарештовано». Порожні кімнати, різке світло. Надто театральні речі, те, що відбувається лише в тумані, у чорно-білих кольорах. В інших країнах, іншими мовами. А якщо й тут, то не з нею.

Якщо їх спіймають, вона зречеться його, перш ніж півень встигне хоч раз проспівати. Вона це усвідомлює просто й спокійно. Усе одно відпустять, її стосунок до справи розглядатиметься як поверхова фривольність чи бунтівний жарт, і що б із того не вийшло, усе буде прикрито. Звісно, їй доведеться приватно заплатити за це, але чим? Вона вже банкрот: із каменя крові не витиснеш. Вона сховається, зачинить віконниці: вийшла на обід, назавжди.

Останнім часом складається таке враження, що хтось стежить за нею, хоча, коли вона озирається, нікого немає. Вона стала обережнішою, такою обережною, як тільки можна. Їй страшно? Так. Більшість часу. Але страх не має значення. Хоча ні, має. Від нього росте задоволення, яке вона відчуває з ним, а ще — від відчуття, що вона виходить сухою з води.

Справжня небезпека — від неї самої. Від того, що вона дозволить, як далеко вирішить зайти. Але дозволи та рішення тут ні до чого. Тоді — куди її штовхнуть, куди заведуть. Вона не вивчала власні мотиви. Можливо, мотивів як таких зовсім немає; бажання не мотив. Їй здається, що вона не має вибору. Така гостра насолода є водночас і приниженням. Наче її тягають на ганебній мотузці, на повідці з нашийником. Цей брак свободи огидний, тож вона розтягує час між зустрічами, дозує його. Підставляє його, а тоді вигадує, чому не змогла прийти: каже, що не бачила крейдяних знаків на стіні парку, не отримала повідомлення про нову адресу неіснуючої крамниці одягу, листівку від давньої подруги, якої ніколи не мала, телефонного дзвінка за неправильним номером.

Але, зрештою, вона повертається. Немає сенсу опиратися. Вона йде до нього по втрату пам’яті, по забуття. Вона відтворює себе й витирає; вона входить до темряви власного тіла, забуваючи власне ім’я. Приносити себе в жертву — ось чого вона хоче, хай і ненадовго. Існувати без меж.

І все одно її цікавить те, про що вона спершу не замислювалася. Як він пере свої речі? Якось на радіаторі сушилися шкарпетки, він побачив, що вона дивиться на них, і прибрав ті з очей. Він завжди прибирає перед її візитом чи принаймні розгрібає безлад. Де він їсть? Він казав, що не любить, коли його часто бачать в одному місці. Певно, ходить від однієї забігайлівки до іншої. Ці слова він вимовляє з якимось брудним гламуром. Іноді він більше нервується, не висовується, не виходить із дому; у якійсь квартирі тоді трапляються недогризки від яблук, хлібні крихти на підлозі.

Де він бере яблука, хліб? Він дивно прагне приховувати такі деталі — те, що відбувається в його житті, коли її немає поруч. Можливо, відчуває, що, коли вона знатиме забагато, це може применшити його в її очах. Забагато вбогих подробиць. Може, і його правда. (Усі ці картини в галереях, із жінками, заскоченими в інтимні моменти. Спляча німфа. Сусанна й старці. Купальниця з однією ногою в жерстяному тазі — Ренуар чи Деґа? Обидві, обидві жінки пухкі. Діана з дівами за мить до того, як вони помітять хижий погляд мисливця. І жодної картини під назвою «Чоловік пере шкарпетки в умивальнику».)

Романтика може жити на відстані. Романтика — це погляд на себе через затуманене росою вікно. Вона виключає деякі речі: там, де життя сопе й стогне, романтика лиш зітхне. Чи їй потрібно більше — більше його? Чи хоче вона мати загальну картину?

Небезпечно дивитися надто зблизька й бачити забагато: так він може занепасти, і вона разом із ним. А тоді прокинутися порожньою, виснаживши все до кінця. Вона нічого не матиме. Вона буде розтрачена.

Старомодне слово.

Цього разу він її не зустрів, сказав, що так буде краще. Вона йде сама. У рукавичці лежить згорнений квадратиком папірець із зашифрованою адресою, та вона не має потреби туди зазирати. Вона відчуває, як записка злегка світиться в її долоні, немов радієвий циферблат у темряві.

Вона думає, як він уявляє її — як вона йде вулицею, усе ближче, неминуча. Чи він уже в нетерплячці, чи хвилюється, чи вже на межі? Як вона? Він любить удавати байдужість, ніби йому неважливо, прийде вона чи ні, але це лише вистава, одна з багатьох. Наприклад, він більше не курить фабричні сигарети: не може собі дозволити. Крутить самокрутки такою непристойною рожевою гумовою штукою, яка робить три за раз, тоді розрізає лезом і зберігає в пачці від «Крейвен Ей». Дрібна омана, марнославна. Від того, що ці трюки йому досі потрібні, у неї перехоплює подих.

Іноді вона приносить йому сигарети жменями — щедрість, розкіш. Вона бере їх зі срібної коробки на скляному столику, кладе у свою сумочку. Але вона так робить не щоразу. Краще нехай чекає, краще тримати його голодним.

Він лежить горілиць, пересичений, курить. Якщо їй хочеться визнання, його краще отримати до того, забезпечити собі, як шльондра платню. Хоча слова й будуть скупі. Він може сказати: «Я за тобою скучив» або «Мені тебе завжди мало». Він заплющує очі, скрегоче зубами, щоб утриматися, вона чує це біля своєї шиї.

А після того доводиться вимагати:

— Скажи що-небудь.

— На зразок?

— Що захочеш.

— Скажи, що ти хочеш почути.

— Якщо скажу, а ти повториш, я тобі не повірю.

— Тоді читай між рядків.

— Але ж рядків немає. Ти жодного мені не даєш.

Тоді він може заспівати:

— Як тобі такі рядки? — спитає він.

— Ти просто покидьок.

— Я ніколи цього не спростовував.

Не дивно, що вони повертаються до історії.

Біля ремонту взуття вона звертає ліворуч, тоді проходить один квартал і ще два будинки. Ось він, невисокий багатоквартирний будинок «Ексельсіор». Певно, назвали за віршем Генрі Водсворта Лонґфелло. Вивіска з дивним зображенням: лицар приносить у жертву всі земні турботи, щоб підкорити нові вершини. Вершини чого? Кабінетного буржуазного святенництва. Яка сміхота, тут і тепер.

«Ексельсіор» — триповерхова будівля з червоної цегли, на кожному поверсі чотири вікна з кованими балконами чи радше перилами, навіть стільця ніде поставити. Колись він височів над районом, тепер став притулком для людей у безвиході. На одному з балконів хтось повісив мотузку для білизни; сіра ганчірка для посуду висить, наче прапор переможеного полку.

Вона минає будинок, звертає на наступному розі. Там зупиняється, дивиться вниз, наче щось причепилося до підошви. Униз, тоді назад. Ніхто не йде за нею, не їде повільно на авто. Огрядна жінка піднімається вгору сходами, сітчаста торба в кожній руці, як баласт; двоє залатаних хлопців ганяють брудного собаку тротуаром. Жодного чоловіка, окрім трьох старих стерв’ятників на ґанку з однією газетою.

Тоді вона повертає, іде по своїх слідах, а дійшовши до «Ексельсіора», пірнає в провулок біля нього й поспішає вперед, змушує себе не бігти. Асфальт не рівний, підбори зависокі. Страшно в такому місці підвернути ногу. Тепер вона почувається відкритою всім поглядам, хоча вікон тут і немає. Серце чимдуж б’ється, ноги м’яко підгинаються. Її охопила паніка — чому?

«Його там не буде, — каже м’який голос у її голові, м’який стражденний голос, воркотіння й скарги, наче скорботна голубка. — Він пішов. Його забрали. Ти більше ніколи його не побачиш. Ніколи».

Вона ледь не плаче.

Як це смішно: так себе залякувати. Але є в цьому й своя частка реальності. Він може зникнути значно легше: у неї є чітка адреса, він завжди знає, де її шукати.

Вона зупиняється, підносить зап’ясток до обличчя, вдихає заспокійливий аромат напарфумленого хутра. Ось позаду металеві службові двері. Вона легенько стукає.

Сліпий убивця: Сторож

Двері відчиняються, він тут. Немає часу на відчуття вдячності — він затягує її всередину. Сходова клітка, задні сходи. Немає світла, окрім того, що просочується з вікна десь нагорі. Він цілує її, охопивши долонями обличчя. Підборіддя — наждачний папір. Він тремтить, але не від збудження чи не тільки від нього.

Вона відсторонюється.

— Схожий на бандита.

Вона ніколи не бачила бандита, має на увазі оперного злодюгу. Як ті контрабандисти в «Кармен», вимазані паленим корком.

— Вибач, — каже він. — Довелося збиратися поспіхом. Може, і фальшива тривога, але дещо довелося залишити.

— Наприклад, бритву?

— І її теж. Ходімо, нам униз.

Сходи вузькі: нефарбоване дерево, перила з брусків два на чотири. Цементна підлога. Пахне вугільним пилом — пронизливий підземний запах, наче вологе каміння печери.

— Сюди. Кімната сторожа.

— Але ти не сторож, — каже вона, посміюючись. — Хіба ні?

— Тепер сторож. Принаймні так думає хазяїн будинку. Заглядав сюди кілька разів рано-вранці, щоб переконатися, що я розпалив вогонь, але не надто сильний. Гарячі мешканці йому не потрібні: надто це дорого. І ледь теплі згодяться. Це не зовсім ліжко.

— Це ліжко, — відповідає вона. — Замкни двері.

— Вони не замикаються, — каже він.

У кімнаті є маленьке віконце з ґратами й залишками фіранки. Крізь нього проходить іржаве світло. Вони підперли двері стільцем, у якому немає більшої частини поперечин, — це вже майже дрова. Невеликий захист. Укрилися запліснявілою ковдрою, зверху ще його пальто і її. Про простирадло краще не думати. Вона відчуває його ребра, впадини між ними.

— Що ти їси?

— Не надокучай мені.

— Ти надто худий. Я можу щось принести, якусь їжу.

— Ти не надто надійна, правда ж? Можна померти з голоду, поки ти з’явишся. Не переживай, скоро мене тут не буде.

— Де? Ти про цю кімнату, чи місто, чи…

— Не знаю. Не смикай мене.

— Мені цікаво — от і все. Я переживаю за тебе, хочу…

— Припини.

— Що ж, — каже вона. — Тоді повертаємося до Зікрона. Чи, може, ти хочеш, щоб я пішла?

— Ні. Побудь трохи. Вибач, забагато напруження зараз. Де ми зупинилися? Я забув.

— Він вирішував, перерізати їй горло чи любити до скону.

— Звісно. Так. Звичний вибір.

Він саме вирішує, перерізати їй горло чи любити до скону, коли його надчутливий від сліпоти слух уловлює дзенькіт і скреготіння металу. Ланцюг, ланка об ланку, скутий рух. Він у коридорі й наближається. Він уже знає, що у Володаря Потойбіччя не було оплаченого візиту сюди: це зрозуміло зі стану дівчини. Недоторканого, можна сказати.

Що робити тепер? Він може вислизнути за двері чи сховатися під ліжко, лишити її на розсуд долі, тоді повернутися й закінчити роботу, за яку йому заплатили. Але після того, як усе склалося, він вагається. Чи, може, почекати, поки все буде в розпалі й придворний оглухне до зовнішнього світу, і вислизнути за двері, але тоді честь найманих убивць як групи (якщо завгодно — як гільдії) буде заплямована.

Він бере дівчину за руку, накриває її рота її ж долонею, указуючи на необхідність тиші. Тоді веде її геть від ліжка, ховає за дверима. Перевіряє, чи двері незамкнені, як це мало бути. Чоловік не чекатиме на вартових: у його угоді з Верховною Жрицею відсутність свідків прописана. Храмова варта мусила забратися з дороги, почувши його наближення.

Сліпий убивця витягає мертву вартову з-під ліжка, укладає на покривало, закривши шаликом рану на її горлі. Вона ще не захолола, і кров уже не тече. Хоч би в цього типа не було із собою яскравої свічки, а так — уночі всі коти сірі. Храмових дів привчають до покірності. Чоловік буде обтяжений іще й громіздким костюмом бога, із шоломом і маскою — він не одразу зрозуміє, що їбе не просто іншу жінку, а ще й мертву.

Убивця затуляє парчеві завіси навколо ліжка й приєднується до дівчини, притискаючись разом із нею якомога тісніше до стіни. Володар Потойбіччя, вочевидь, не дуже добре бачить: влітає в щось, лається. Тепер копирсається в балдахіні. «Де ти, красуне моя?» — каже він і не дивується, коли ніхто не відповідає, бо жертва дуже зручно німа.

Сліпий убивця обережно вивільняється з-за дверей разом із дівчиною. «Як знімається ця клята штука?» — буркотить собі під ніс Володар Потойбіччя. Двійко прокрадаються у двері, до коридору, тримаючись за руки, наче діти, які втікають від дорослих.

Позаду чути крик люті чи жаху. Притримуючись однією рукою стіни, сліпий убивця починає бігти. Дорогою він зриває факели, повз які вони мчать, жбурляє назад, сподіваючись загасити.

Він досконало знає Храм на дотик, на запах, його робота — знати такі речі. Місто він знає так само, може пробігти його наскрізь, наче пацюк у лабіринті — йому відомі всі двері, тунелі, сховки, глухі кути, одвірки, канави й нетрі, навіть паролі. Він знає, на які стіни може залізти, де треба чіплятися пальцями ніг. Зараз натискає на мармурову панель із барельєфом Розбитого Бога, покровителя втікачів, — і вони опиняються в темряві. Він розуміє це з того, що дівчина спотикається, і йому вперше спадає на думку, що, узявши її із собою, він уповільниться. Йому заважатиме те, що вона може бачити.

З іншого боку стіни повз них гуркотять кроки. Він шепоче: «Тримайся за мій одяг», — і додає непотрібне: «Мовчи». Вони увійшли в мережу потайних тунелів, які дозволяють Верховній Жриці та її помічникам дізнаватися стільки цінних таємниць тих, хто приходить до Храму сповідатися Богині чи помолитися, але їм треба якнайшвидше вибратися звідти. Зрештою, це перше місце, де Верховна Жриця шукатиме. Він не може вивести їх через розхитаний камінь у зовнішній стіні, через який заліз сюди. Фальшивий Володар Потойбіччя може знати про нього, бо ж це він улаштував убивство, визначив час і місце, а зараз уже мав би здогадатися про зраду сліпого вбивці.

Лунає бронзовий гонг, приглушений товстим камінням стіни. Він чує його ногами.

Веде дівчину від стіни до стіни, тоді вниз різкими тісними сходами. Вона скиглить від страху: вирізаний язик не заважає їй плакати. «Шкода», — думає він. Намацує закинуту трубу, яка має бути там, підсаджує дівчину, підтягується сам. Тепер доведеться повзти, наче хробакам. Сморід неприємний, але застарілий. Згустки людських міазмів, перетворених на порох.

Ось і свіже повітря. Він утягує його, перевіряє на дим факелів.

«Бачиш зірки?» — питає він її. Вона киває. Отже, хмар немає. Не пощастило. Певно, сяє пара місяців із п’яти, — нині саме той період, — іще три невдовзі вийдуть. Решту ночі втікачі будуть дуже помітні, а вдень узагалі як на долоні.

Храм не захоче, щоб історія їхньої втечі стала відома всім, не захоче втратити обличчя, та й заколотів, які можуть стати наслідком, теж. У жертву принесуть іншу дівчину — стільки серпанків, хто про це знатиме? Та за ними полюватимуть, потай, але невтомно.

Він може сховати їх, але рано чи пізно доведеться вийти по їжу та воду. Сам міг би протриматися, але їх тепер двоє.

Завжди можна її кинути. Або вдарити ножем, скинути в колодязь.

Ні, не можна.

Ще є лігво вбивць. Туди вони всі йдуть, коли не мають роботи, — обмінятися плітками, поділити здобич, похвалитися подвигами. Воно зухвало сховане просто під судовою залою головного палацу — глибока печера, устелена килимами, тими самими, які вбивць змушували плести в дитинстві і які вони вкрали згодом. Вони знають їх на дотик і часто сидять на них, курять траву фрінг, яка насилає видіння, водять пальцями по візерунку, по розкішних кольорах, згадуючи, якими були ці кольори, коли вони могли їх бачити.

Однак у печеру пускають лише сліпих убивць. Це закрите товариство, куди чужинці потрапляють тільки як здобич. Та й він зрадив своє покликання, урятувавши ту, за вбивство якої йому заплатили. Ці особи пишаються тим, що дотримуються угод і не толерують порушень власного кодексу поведінки. Вони безжально вб’ють його, а згодом і її.

Одного з його товаришів цілком можуть найняти вистежувати їх. Нехай злодій полює на злодія. Тоді, зрештою, їм кінець. Їх може видати лише запах дівчини — вона пропарфумлена наскрізь.

Він має вивести її із Сак’єль-Норна — геть із міста, зі знайомої території. Це небезпечно, але не настільки, як лишитися тут. Можливо, він зможе вивести їх до порту — тоді вони сядуть на корабель. Але як пройти повз ворота? Усі вісім воріт зачинені, усі охороняють — так має бути вночі. Сам він міг би залізти на стіну — його пальці чіпкі, як у гекона, але з нею це буде катастрофа.

Є інший вихід. Дослухаючись до кожного кроку, він веде її вниз, до найближчого від моря краю міста. Води всіх джерел та фонтанів Сак’єль-Норна збираються в один канал, що виводить воду за міську стіну через арку тунелю. Там глибше людського зросту, течія швидка, тож ніхто ніколи так не намагався потрапити до міста. А от вийти з нього?

Проточна вода змиє запах.

Він уміє плавати. Це одна з обов’язкових навичок найманого вбивці. Цілком справедливо він припускає, що дівчина не вміє. Каже їй зняти одяг, зв’язати його докупи. Тоді знімає власну храмову хламиду, прив’язує до її одягу. Обв’язує тканину навколо своїх плечей, тоді — навколо її зап’ястків, каже, що, коли вузли розв’яжуться, вона мусить триматися за нього, що б там не було. Біля арки треба затримати подих.

Птахи ньєрк вовтузяться, він чує їхнє перше скреготання: скоро стане світло. За три вулиці від них хтось наближається чітким продуманим кроком, наче когось шукає. Сліпий убивця чи то веде, чи то штовхає дівчину в холодну воду. Та судомно втягує повітря, але кориться. Вони дрейфують; він намацує головну течію, дослухається до булькання й потоку там, де вода котиться під арку. Надто рано — і їм забракне повітря, надто пізно — і він удариться головою об камінь. Тоді пірнає.

Вода нечітка, не має форми, через неї можна провести рукою; утім, вона може вбити. Її сила в імпульсі, у траєкторії. У тому, з чим вона зіштовхується й на якій швидкості. Те саме можна сказати про… але не зважай.

Це довгий, повний мук перехід. Йому здається, що легені от-от вибухнуть, що руки відмовлять. Він відчуває дівчину за собою, запитує себе, чи не втопилася вона. Принаймні течія на їхньому боці. Чоловік чіпляє плечем стіну тунелю, щось рветься. Тканина чи плоть?

Вони виринають на поверхню з іншого боку арки, вона кашляє, він тихенько сміється. Тримає її голову над водою, лежачи на спині. Так вони певний час сплавляються вниз каналом. Коли він вирішує, що вже достатньо далеко й достатньо безпечно, то виводить їх на берег, витягає її на пологе каміння. Знаходить тінь від дерева. Він виснажений, але й піднесений, повний дивного болісного щастя. Він її врятував. Дарував милосердя вперше в житті. Хтозна, чим стане цей відхід від обраного шляху?

«Тут хтось є?» — запитує він. Дівчина зупиняється, озирається, хитає головою. «Тварини?» Знову ні. Він розвішує їхній одяг на гілках дерева; тоді, у в’янучому світлі місяців кольору шафрану, геліотропа й мадженти, він згрібає її, наче шовк, провалюється в неї. Вона прохолодна, як кавун, і трохи солонувата, як свіжа риба.

Вони швидко засинають у взаємних обіймах. Троє шпигунів, яких відправив у розвідку Народ Спустошення, знаходять їх. Різко будять, тоді один зі шпигунів, який говорить тією мовою, хоч і зовсім недосконало, допитує їх. Каже іншим, що хлопець сліпий, а дівчина німа. Троє шпигунів дивуються з них. Як вони сюди потрапили? Точно не з міста: усі ворота зачинені. Вони наче з неба звалилися.

Відповідь очевидна: це божественні посланці. Їм люб’язно дозволяють убратись у висохлий одяг, садять їх разом на коня одного зі шпигунів і везуть до Слуги Радості. Шпигуни вкрай задоволені собою, а сліпий убивця розуміє, що балакати тут не варто. Він чув якісь казки про цих людей і їхню дивну віру в божественних посланців. Кажуть, що такі посланці повідомляють волю богів у незрозумілій формі, тож він намагається пригадати всі загадки, парадокси й головоломки, які тільки знає. Дорога вниз — це дорога вгору. Що на світанку ходить на чотирьох ногах, опівдні на двох і ввечері на трьох? З їдуна вийшло їстивне, а із сильного — солодке. Що таке чорне й біле, і всюди червоні?

— Загадка не зікронська, газет у них немає.

— Справедливо. Викреслюємо. Хай буде так: сильніше за Бога, зліше за диявола, бідні це мають, багатим цього бракує, якщо це їсти — помреш.

— Щось новеньке.

— Відгадай.

— Здаюся.

— Ніщо.

Вона хвилинку розмірковує.

— Ніщо. Так, — погоджується. — Підходить.

Дорогою сліпий убивця притримує дівчину однією рукою. Як її захистити? У нього є ідея, імпровізована, народжена з відчаю, але може спрацювати. Він скаже, що вони обоє божественні посланці, але різні. Він отримує повідомлення від Непереможного, однак лише вона може їх трактувати. Вона робить це руками, показує знаками. Як читати ці знаки, знає лише він. Якщо в них виникнуть брудні думки, він іще скаже, що жоден чоловік не гідний торкатися німої дівчини з нечестивим умислом. Звісно ж, крім нього. Інакше вона втратить свою силу.

Це захистить їх, якщо вони повірять. Він сподівається, що дівчина швидко збагне й імпровізуватиме. І думає: чи знає вона хоч якісь знаки?

— На сьогодні все, — каже він. — Мушу відчинити вікно.

— Але ж холодно.

— Мені ні. Це місце схоже на шафу. Я задихаюся.

Вона торкається його чола.

— Здається, ти щось підхопив. Я можу піти в аптеку…

— Ні. Я ніколи не хворію.

— Що таке? Що не так? Ти переживаєш.

— Я не переживаю. Ніколи. Але я не довіряю тому, що відбувається. Не довіряю своїм друзям. Так званим друзям.

— Чому? На що вони здатні?

— Ні на що, — мовить він. — Ось у цьому й проблема.

«Мейфейр», лютий 1936 р.

У середині січня готель «Роял Йорк» заповнили мрійники в екзотичному вбранні з приводу третього благодійного костюмованого балу сезону на користь дитячого притулку. Цьогорічна тема — з натяком на минулорічний вражаючий бал «Тамерлан у Самарканді» — «Ксанаду», і під умілим керівництвом містера Воллеса Вайнанта три розкішні бальні зали перетворилися на «палац насолоди» неймовірної краси, де панували Кубла Хан і його блискучий двір. Володарі східних країн і їхнє оточення — гареми, слуги, танцівниці й раби, а також діви з цимбалами, купці, придворні, факіри, солдати всіх армій і натовп жебраків — весело кружляли в центральній «Крижаній печері» навколо видовищного водограю «Альфа, ріки священної», пофарбованого спеціальною лампою під мерехтливими кришталевими підвісками у вакханський пурпур.

Так само швидко танці розгорнулися й у двох прилеглих зимових садах, повних квітів, поки джазовий оркестр у кожній бальній залі награвав свої «симфонії й пісні». Ми не чули жодних «предків, що війну пророкували», усюди панувала солодка згода завдяки вмілій руці місіс Вініфред Ґріффен Прайор, розпорядниці балу, чарівній у багряному із золотом костюмі принцеси Раджастану. Також у складі комітету прийому були місіс Річард Чейз Ґріффен — абіссінська діва в зеленому зі сріблом, місіс Олівер Макдоннел у китайському червоному й місіс Г’ю Н. Гіллерт, вражаюча султанша в кольорі фуксії.

Сліпий убивця: Прибулець у кризі

Він тепер винайняв іншу кімнату, поблизу залізничного вузла. Під нею крамниця з усіляким залізяччям. У вітрині виставлені нечисленні викрутки й дверні петлі. Справи в крамниці не дуже добрі; у цьому районі все не дуже добре. У повітрі носить пісок, по землі — зібгані папірці, тротуари зрадливо вкриті льодом від утоптаного неприбраного снігу.

Неподалік стогнуть і маневрують поїзди, вітер розносить їхній свист. Ніяких «привіт», завжди тільки «прощавай». Він міг би стрибнути на поїзд, але це ризиковано: їх патрулюють, хоча ніколи не вгадаєш, коли саме. Він усе одно тепер не зрушить із місця, краще вже визнати правду: через неї. Хоча вона, як ті поїзди, ніколи не приходить вчасно й завжди йде.

До його кімнати два сходові майданчики вгору, задні сходи з гумовим покриттям. Воно протерте, але принаймні в нього окремий вхід, якщо не зважати на молоду пару з малям з іншого боку стіни. Вони ходять цими ж сходами, але він рідко їх бачить: ті надто рано встають. Однак опівночі, намагаючись працювати, він їх чує: вони роблять це так, ніби завтра кінець світу, ліжко вищить, наче зграя пацюків. Це доводить його до сказу. Можна було б подумати, що після однієї верескливої ляльки саме час зупинитися, але ні, вони стрибають і далі. Принаймні хоч закінчують швидко.

Іноді він прикладає вухо до стіни, слухає. У шторм будь-який ілюмінатор згодиться — так він думає. Уночі всі корови — корови.

Кілька разів він стикався з жінкою, закутаною, замотаною в хустки, як російська бабуся, завішаною пакунками й дитячим візочком. Цю штуку вони ставлять унизу, і вона чекає там, наче іншопланетна смертельна пастка, роззявивши чорну пащеку. Він якось допоміг жінці, та усміхнулася йому — потайна усмішка, маленькі зуби синюваті на краях, мов зняте молоко. «Моя машинка не заважає вам ночами?» — ризикнув спитати він, натякаючи, що він не спить і чує їх. «Ні, зовсім ні». Порожній погляд, тупий, як у телички. Темні кола під очима, глибокі лінії від носа до кутиків вуст. Він сумнівається, що вечірні справи — її ідея. По-перше, надто швидко — той хлоп заходить і виходить бігом, наче банк грабує. У неї на обличчі написано «роботяга», вона, певно, у ті моменти дивиться в стелю й думає про прибирання.

Його кімната виникла від поділу більшого приміщення навпіл, тому стіна така тонка. Кімната вузька й холодна: із зачиненого вікна дме, радіатор клацає, протікає, але тепла не дає. В один із холодних кутків запхали туалет (застаріла сеча й залізо заплямували унітаз токсичним помаранчевим) і цинкову душову кабінку, гумова занавіска аж чорна від старості. Душ складається з чорного шланга, який біжить стіною вгору, і круглої насадки з продірявленого металу в нього на кінці. Вода, яка звідти скрапує, холодна, як відьмина цицька. Складане ліжко неправильно встановлене, доводиться помучитися з ним, щоб стояло, як годиться; стіл із фанери, збитий грубими цвяхами, пофарбований у жовтий. Плитка з однією конфоркою. Усе вкрите брудом, наче кіптявою.

Це палац порівняно з тим, де він може опинитися.

Він підставив друзів. Кинув їх, не залишив адреси. Не можна так довго робити паспорт чи ті два паспорти, які йому потрібні. Він відчував, що вони тримають його в коморі про всяк випадок: якщо спіймають когось із них, ціннішого, можна обміняти на нього. Може, вони думали про те, щоб у будь-якому разі його здати. З нього вийде непоганий цап-відбувайло: ним можна знехтувати, він ніколи насправді не підходив під їхні запити. Попутник, який не може йти достатньо швидко чи достатньо далеко. Вони не любили його ерудованість, його скептицизм, який плутали з легковажністю. Він якось сказав: «Те, що Сміт не має рації, не значить, що її має Джонс». Вони, певно, це собі занотували. Є в них такі списки.

Можливо, вони хочуть мати свого мученика, власного Сакко й Ванцетті в одному. Коли його повісять, а його «червоне» злодійське обличчя надрукують у всіх газетах, вони опублікують докази того, що він невинний, і наберуть кілька очок громадського гніву. «Ви подивіться, що робить система! Відверте вбивство! Де правосуддя?!» Вони так думають, товариші. Це як шахова партія. Він пішак, яким жертвують.

Він підходить до вікна, дивиться на вулицю. За склом висять бурульки, схожі на коричнюваті бивні: покрівля дає такий колір. Він думає про її ім’я, електричну ауру навколо нього — дзижчання сексуальності, наче блакитний неон. Де вона? Таксі не візьме — не до місця призначення, надто розумна для цього. Він дивиться на зупинку трамвая, прагне, щоб вона з’явилася там. Зійшла з вагона, блиснула ногою в чоботі на високому підборі, шикарна. Піхва на ходулях. Чому він так думає про неї? Якби інший чоловік так її назвав, він би вдарив цього покидька.

Вона прийде в шубі. Він зневажатиме її за це й попросить не знімати хутро під час усього процесу.

Останнього разу, коли вони бачилися, у неї на стегні був синець. Він хотів би поставити їй його сам. «Що це?» — «Ударилась об двері». Він завжди знає, коли вона бреше. Або думає, що знає. Думати так може бути небезпечно. Колишній професор якось сказав йому, що в нього інтелект твердий, мов діамант. Тоді йому це полестило. Тепер він думає про природу діамантів. Хоча вони гострі, мерехтливі й ними можна різати скло, та сяють лише відбитим світлом. У темряві від них немає користі.

Чому вона до нього ходить? Веде якусь свою гру, так? Він не дозволяє їй ні за що платити — його не купиш. Вона хоче від нього любовної історії, бо цього хочуть дівчата, чи дівчата її типу, які досі чекають чогось від життя. Але має бути щось іще. Прагнення помсти чи покарання. Жінки мають дивні способи робити іншим боляче. Замість цього вони роблять боляче собі; або ж уміють поранити так, що зрозумієш це тільки значно пізніше. Він дізнається. Тоді в нього відвалюється член. Попри ці очі, цю чисту лінію горла, він іноді бачить у ній відблиски чогось складного й заплямованого.

Краще не винаходити її за її відсутності. Краще дочекатися. Тоді можна її вигадувати, доки вона йде.

У нього є стіл для карт, старий, із блошиного ринку, і складаний стілець. Він сідає за машинку, дує на пальці, вставляє папір.

У льодовику в Швейцарських Альпах (чи краще — у Скелястих горах, чи ще краще — у Гренландії) дослідники знайшли космічний корабель, умерзлий у величезну прозору крижину. За формою схожий на маленький дирижабль, але загострений на кінцях, наче стручок бамії. З нього йде дивне світло, сяє крізь лід. Якого воно кольору? Найкраще — зеленого з жовтим відтінком, як в абсенту.

Дослідники розтоплюють кригу — чим? Паяльною лампою, яку випадково взяли із собою? Вогнищем, що розклали з дерев поблизу? Якщо брати дерева, краще перенести дію назад у Скелясті гори. У Гренландії дерев немає. Можна застосувати величезний кристал, який скеровуватиме сонячні промені. Бойскаутів (а він був бойскаутом) учили цього способу розводити вогонь. Подалі від керівника, товариського рожевощокого чоловіка з жалобним обличчям, який любив пісеньки й топірці, вони тримали збільшувальне скло біля голих рук, щоб побачити, хто довше витримає. Підпалювали так соснові гілки, туалетний папір.

Ні, велетенський кристал — це надто неймовірно.

Лід поступово тане. Х, суворий шотландець, каже, що не варто в це вплутуватися, нічого хорошого не вийде, але Y, англійський учений, стверджує, що скарбницю людських знань треба наповнювати, тоді як Z, американець, наполягає, що вони зароблять на цьому мільйони. Б — дівчина з білявим волоссям і пухкими, наче побитими вустами говорить, що це все дуже захопливе. Вона росіянка й нібито вірить у вільне кохання. X, Y та Z цього ще не перевіряли, хоча всі були б не проти: Y — підсвідомо, X — винувато, а Z — безжально.

Він завжди спочатку називає своїх героїв літерами — тоді дає їм імена. Іноді шукає в телефонному довіднику, іноді — на надгробках. Жінка завжди спершу Б — Бентежна Бомба, Безголова Баба, Бойові Буфери — залежно від його настрою. Або, звісно, Благословенна Білявка.

Б спить в окремому наметі, час від часу забуває свої рукавички й має звичку гуляти серед ночі, усупереч наказам. Вона говорить про красу місяця та про гармонію вовчого виття, завжди може порозумітися з їздовими собаками, сюсюкає до них російською й заявляє, попри своє офіційне визнання наукового матеріалізму, що вони мають душу. Х зі звичним для шотландців песимізмом каже, що всім буде начхати, якщо в них скінчиться їжа й одного собаку доведеться з’їсти.

Мерехтливий стручок дістають із льоду, але дослідники мають усього кілька хвилин на огляд матеріалу, з якого він зроблений, — тонкий металевий сплав, не відомий людству, — бо той випаровується, лишивши по собі тонкий запах мигдалю, або пачулі, або паленого цукру, або сірки, або ціаніду.

Перед ними постає силует людиноподібної форми, вочевидь чоловічої статі, вбраний у тісний комбінезон зеленкувато-синього відтінку павичевого пір’я, який відблискує, наче крильця жука. Ні. Надто схоже на фею. Вбраний у тісний комбінезон зеленкувато-синього відтінку газового вогню, який відблискує, як пролитий на воду бензин. Він досі в кризі, яка, певно, намерзла всередині стручка. У нього світло-зелена шкіра, трохи загострені вуха, тонкі, чітко окреслені вуста й великі розплющені очі. Майже все місце займає зіниця, як у сови. Волосся темнішого зеленого відтінку густими кучерями облягає череп, помітно загострений зверху.

Неймовірно. Істота з космосу. Хтозна, скільки він тут пролежав? Десятиліття? Століття? Тисячоліття?

Звісно ж, він мертвий.

Що їм робити? Вони дістають шматок льоду з прибульцем і починають радитися. (Х каже, що треба йти й викликати сюди представників влади; Y хоче препарувати чужинця на місці, та йому нагадують, що так той може випаруватися, як і його корабель; Z виступає за те, щоб вивезти його до цивілізації на санчатах, тоді запакувати в сухий лід і продати тому, хто дасть найбільше; Б завважує, що їхні собаки нездорово цікавляться знахідкою й уже почали скавучати, але на неї ніхто не зважає через надто експресивний, російський і жіночий спосіб викладати свою думку.)

Нарешті — бо вже стало темно й на небі почало дивно грати північне сяйво — погодилися покласти його в наметі Б. Б спатиме в іншому наметі, із трьома чоловіками, що дає можливість підгледіти й потримати свічку, адже Б, безперечно, знається на тому, як заповнити собою й альпіністське вбрання, і спальний мішок. Протягом ночі вони чергуватимуть, постійно змінюючи один одного. Уранці кинуть жереб для остаточного рішення.

Усе йде добре протягом чергувань X, Y та Z. Тоді настає черга Б. Вона каже, що в неї дивне передчуття чогось недоброго, але вона завжди так каже, і на неї ніколи не зважають. Z будить її й хтиво спостерігає, як та потягується й вилізає зі спального мішка, а тоді, звиваючись, надягає теплий полярний костюм, щоб зайняти своє місце в наметі із замороженою істотою. Вогник свічки тріпотить, наганяє на неї сон; вона ловить себе на думці про те, яким би був цей зелений чоловік у романтичних обставинах: у нього привабливі брови, хоча він і дуже худий. Вона куняє й засинає.

Істота в кризі починає світитися, спочатку м’яко, тоді все яскравіше. Вода тихо біжить на долівку. Лід тане зовсім. Прибулець сідає, тоді встає. Без жодного звуку наближається до сплячої дівчини. Зелене волосся на його голові ворушиться завиток за завитком, тоді видовжується мацак за мацаком — тепер це має саме такий вигляд. Один закручується на шиї дівчини, другий — на її пишних принадах, третій закриває рота. Вона прокидається, наче від жахіття, але це не сон: обличчя космічної істоти близько до її лиця, холодні мацаки міцно тримають її; він дивиться з неочікуваною жагою й бажанням, з оголеною хіттю. Жоден смертний так не дивився на неї. Вона спершу намагається опиратися, але підкоряється його обіймам.

Хоча в неї й так немає вибору.

Зелені вуста розкриваються, оголюючи ікла. Вони наближаються до її шиї. Він так її любить, що вбере всю, назавжди зробить частиною себе. Вони з нею стануть одним. Вона розуміє це без слів, бо, окрім усього іншого, цей пан має дар телепатії. «Так», — зітхає вона.

Він скручує собі ще одну сигарету. Дозволити отак випити й з’їсти її? Чи, може, собаки відчують, що їй погано, звільняться від пут, прорвуться через тканину намету, розірвуть цього типа на шматки мацак за мацаком? Чи хтось із дослідників (йому найбільше подобається Y, крутий англійський учений) прийде їй на допомогу? Станеться бійка? Це може вийти непогано. «Дурню! Я міг навчити тебе всього!» — ось що телепатично скаже прибулець Y перед смертю. Кров істоти буде нелюдського кольору. Жовтогарячий підійде.

А може, зелений чоловік обміняється внутрішніми рідинами з Б, і вона стане такою, як він — удосконаленою зеленкуватою версією себе самої. Їх буде двоє, вони перетворять інших на кашу, знімуть голови із собак і рушать завойовувати світ. Багаті міста-тирани мають бути зруйновані, доброчесні бідні — звільнені. «Ми Божий Батіг», — так оголосить ця пара. Тепер вони володітимуть Смертельним Променем, зібраним завдяки знанням прибульця, а також викруткам із дверними петлями, здобутим у сусідній крамниці, тож хто наважиться сперечатися?

Чи прибулець може зовсім не пити крові Б — він упорскне себе в неї! Його тіло зсохнеться, як родзинка, суха, зморщена шкіра перетвориться на туман, і вранці від нього не лишиться жодного сліду. Троє чоловіків знайдуть Б, яка сонно тертиме очі. «Не знаю, що сталося», — скаже вона, і їй повірять, бо ця ніколи не знає. Говоритимуть: «Може, у нас у всіх була галюцинація. Це все Північ, північне сяйво — воно плутає людям мізки. Згущує кров холодом». І вони не помітять надрозумного зеленого відблиску в очах Б, які й так були зелені. Однак собаки дізнаються. Пси відчують запах змін. Гарчатимуть, притиснувши вуха до голови, жалібно витимуть, більше не дружитимуть із нею. «Що таке з цими собаками?»

Стільки всього може статися.

Опір, боротьба, порятунок. Смерть прибульця. Розірваний у процесі одяг. Він завжди рветься.

Чому він витискає із себе це сміття? Бо мусить — інакше зовсім не матиме грошей, а шукати роботу тут, біля залізничного вузла, — значить зовсім нерозумно розкритися. А ще він може. Має до цього здібності. Не всі на це здатні: багато намагалися й провалилися. У нього колись були більші амбіції, серйозніші. Описувати життя людини таким, як воно є. Почати з найнижчого рівня, заробітчанського, якого вистачає, аби не вмерти з голоду, від браку хліба, дірявого даху, дешевих шльондр із пористими обличчями, ударів чоботом у лице, блювання в канаві. Щоб викрити те, як працює система, цей механізм, як він підтримує в тобі життя рівно доти, доки може щось із тебе витягти, як використовує тебе, перетворює на свій зубець або ж на пияка, усіляко вдавлює тебе в гній.

Та звичайний робітник не читатиме таких речей — той робітник, якого червоні товариші вважають таким неодмінно благородним. Тим хлопцям потрібна його писанина. Коштує дешево, вартує стільки ж, чимало руху, цицьок та дуп. Не те щоб можна було надрукувати саме «цицьки й дупи» — дешеве чтиво навдивовижу пуританське. Там буде написано «груди й стегна». Кров і постріли, кишки, ґвалт, корчі, але не повна оголеність. Ніякої лайки. Хоча, може, це й не пуританство, може, вони просто не хочуть, щоб їх закрили.

Він підпалює сигарету, ходить по кімнаті, визирає з вікна. Сніг темнішає від попелу. Повз будинок дзеленчить трамвай. Він відвертається, сновигає кімнатою, слова гніздяться в голові.

Він дивиться на годинник: вона знову запізнюється. Вона не прийде.