Слiпий убивця

Золоте пасмо

Мушу поспішати. Я вже бачу кінець: він мерехтить попереду, як вивіска дорожнього мотелю темної дощової ночі. Повоєнний мотель, останній шанс, де не ставлять запитань, де імена в реєстрі на рецепції несправжні й де платять готівкою наперед. Офіс завішаний старими різдвяними вогнями; за ним — купка похмурих хатин, де від подушок тхне пліснявою. Круглопика бензоколонка перед мотелем. Але без бензину: він скінчився багато років тому. Ось твоя зупинка.

«Кінець», тепла безпечна гавань. Місце відпочинку. Але я ще не дійшла до неї, я стара й утомлена, іду пішки, накульгую. Загубилася в лісі й не маю білих камінців, щоб відзначати свій шлях, а земля попереду зрадлива.

Вовки, я закликаю вас! Мертві жінки з лазурними косами й очима, схожими на ями зі зміями, я кличу вас! Встаньте нині поряд зі мною, близько до кінця! Скеруйте мої тремтячі від артриту пальці, мою жалюгідну кулькову ручку; притримайте моє протікаюче серце на хвилях іще кілька днів, доки я все не владнаю. Будьте моїми компаньйонами, помічниками й друзями; ще раз, додаю я, бо хіба ж ми не зналися з вами в минулому?

«Усе має своє місце», — так казала Ріні, або ж, коли настрій мала паскудніший і розмовляла з місіс Гіллкоут: «Квіти без лайна не ростуть». Містер Ерскін навчив мене кількох корисних трюків. Уміло складене звертання до фурій може стати в пригоді за потреби. Передусім — у питаннях помсти.

Спочатку я вірила, що хочу тільки справедливості. Думала, що моє серце чисте. Нам подобається думати добре про власні мотиви, коли ми збираємося зробити щось шкідливе комусь іншому. Але, як до того ж зазначав містер Ерскін, Ерос зі своїм луком та стрілами не єдиний сліпий бог. Юстиція теж сліпа. Незграбні боги-сліпці з гострою зброєю: Юстиція несе меч, який разом із пов’язкою на очах є надійним рецептом, як порізати себе.

Ти, звісно ж, хочеш знати, що було в Лориних зошитах. Вони лежать такі, якими вона мені їх лишила, перев’язані грубою коричневою мотузкою, у моєму кофрі разом з усім іншим. Я нічого не змінювала. Можеш подивитися сама. Сторінки, яких бракує, вирвані не моєю рукою.

Чого я чекала того повного жаху травневого дня 1945 року? Зізнань, докорів? Чи щоденника, де будуть детально описані зустрічі Лори з Алексом Томасом? Поза жодним сумнівом. Я була готова до болю. І отримала його, хоч і не так, як розраховувала.

Я розрізала мотузку, вивільнила зошити. Їх там було п’ять: математика, географія, французька, історія й латина. Книги знання.

На звороті одного з видань «Сліпого вбивці» сказано: «Вона пише, як янгол». То американське видання, наскільки я пам’ятаю, із золотими завитками на обкладинці: вони покладали чималі надії саме на янголів. Насправді янголи багато не пишуть. Вони записують гріхи й імена проклятих і врятованих або ж постають позбавленими тіл руками, які пишуть попередження на стінах. Або ж вручають звістки, серед яких мало хороших новин: Бог із тобою — не однозначне благословення.

Якщо зважити на це, можна сказати: так, Лора писала, як янгол. Іншими словами — небагато. Але по суті.

Першим я розгорнула зошит із латини. Більшість сторінок були порожні; там, де Лора, певно, вирвала свої старі домашні завдання, лишилися нерівні краї. Вона залишила один уривок, який перекладала, — з моєю допомогою і з допомогою бібліотеки Авалону, — заключні рядки четвертої книги Вергілієвої «Енеїди». Дідона закололася на похоронному багатті, або вівтарі, який склала з усіх речей, пов’язаних з її зниклим коханцем Енеєм — він відплив, щоб реалізувати своє призначення у військовій справі. Хоча Дідона й стікає кров’ю, як зарізана свиня, помирається їй важко. Корчиться вона чимало. Пригадую, містерові Ерскіну ця частина подобалася.

Пам’ятаю той день, коли вона це писала. У вікно моєї кімнати лилося пізнє світло. Лора лежала на підлозі, вимахувала ногою в шкарпетці й ретельно переписувала наше спільно нашкрябане творіння до свого зошита. Від неї пахнуло милом «Айворі» й стружкою з олівця.

Тоді могутній Юноні стало шкода її за повне мук життя й нелегку подорож і вона відправила Іриду з Олімпу, щоб відрізати агонізуючу душу від тіла, за яке вона досі чіплялася. Це мало бути зроблене, бо Дідона помирала не природною смертю й не від рук інших людей, але від відчаю, доведена до нього божевіллям. Усе одно Прозерпіна ще не відрізала золоте пасмо волосся з її голови й не відправила її до Підземного світу.

Тож Ірида злетіла з неба, з крилами жовтими, наче крокуси, за нею тягнувся слід із тисячі сяючих на сонці райдуг, і, літаючи над Дідоною, вона мовила:

— Як мені було сказано, я забираю цю священну сутність, що належить Богові Смерті, і звільняю тебе від твого тіла.

Тоді тепло покинуло Дідону й життя її розчинилося в повітрі.

— Чому вона мусила відрізати в неї пасмо волосся? — спитала Лора. — Та Айріс[33]?

Я жодної гадки не мала.

— Вона просто мусила це зробити, — сказала я. — Наче жертвоприношення.

Мені було приємно дізнатися, що мене звати так само, як героїню історії, а не просто на честь якоїсь квітки, як я завжди думала. У родині моєї матері дівчатам часто давали ботанічні імена.

— Це допомогло Дідоні покинути своє тіло, — мовила Лора. — Вона більше не хотіла жити. Це звільнило її від страждань, тому так було правильно. Правда ж?

— Гадаю, так, — сказала я. Ці етичні тонкощі мене не цікавили. У поемах трапляються дивні речі. Не було сенсу намагатися це зрозуміти. Утім, мене інтригувало, чи Дідона була білявкою; протягом усієї оповіді вона видавалася мені брюнеткою.

— Хто такий Бог Смерті? Чому він хоче її волосся?

— Годі вже про волосся, — сказала я. — З латиною закінчили, давай тепер французьку. Містер Ерскін, як завжди, забагато нам задав. Нумо: «Il ne faut pas toucher aux idoles: la dorure en reste aux mains».

— Може, «не чіпай фальшивих богів, у тебе всі руки в золотій фарбі будуть»?

— Про фарбу там нічого нема.

— Але це мається на увазі.

— Ти знаєш містера Ерскіна. Йому байдуже, що мається на увазі.

— Ненавиджу містера Ерскіна. Мені хотілося б, щоб міс Різанина повернулася.

— Мені теж. І щоб мати повернулася.

— Мені теж.

Містер Ерскін невисоко оцінив Лорин переклад із латини. Покреслив увесь червоним олівцем.

Як мені описати те горе, у яке я занурювалася? Не можу описати — то й не намагатимуся.

Я погортала інші зошити. Історія була порожня, за винятком фотографії, яку вона туди вклеїла, — себе з Алексом Томасом на пікніку фабрики ґудзиків; обоє тепер були розфарбовані світло-жовтим, і моя відрізана блакитна рука повзла до них по траві. Географія містила хіба короткий опис Порт-Тікондероґи, який нам задавав містер Ерскін. «Це невелике місто розташоване там, де зливаються річки Жог та Лувето, відоме своїми каменями та іншими речами», — таке було перше речення. З французької була забрана вся французька. Натомість там був список дивних слів, які на нашому горищі лишив Алекс Томас і який, як я тепер дізналася, Лора все ж таки не спалила. Анкорин, берел, кархінель, діаміт, ебонорт… Справді іноземна мова, але її я навчилася розуміти краще, ніж коли-небудь розуміла французьку.

Математика містила довгу колонку цифр і слова навпроти деяких із них. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, що це за числа. То були дати. Перша співпадала з днем мого повернення з Європи, остання була десь за три місяці до Лориного від’їзду до «Белли Вісти». Слова були такі:

Авалон, ні. Ні. Ні. «Саннісайд». Ні. Ксанаду, ні. Ні. «Квін Мері», ні, ні. Нью-Йорк, ні. Авалон. Спочатку ні.

«Водяна діва», Х. «Сп’янілий».

Знову Торонто. Х.

Х. Х. Х. Х.

О.

От і вся історія. Усе було відомо. Усе було тут, просто в мене на очах. Як я могла бути така сліпа?

Отже, не Алекс Томас. Це ніколи не був Алекс. Для Лори Алекс завжди існував в іншому вимірі космосу.

Перемога з’являється й зникає

Продивившись Лорині зошити, я поклала їх назад до шухляди з панчохами. Усе було відомо, утім нічого не можна було довести. Це було зрозуміло.

Але, як казала Ріні, є різні способи зняти шкіру з кішки. Якщо не можеш пройти навпростець, обійди.

Я зачекала, поки пройде похорон, тоді зачекала ще тиждень. Не хотіла бігти надто вже стрімголов. Краще бути обережним, ніж потім шкодувати, — це теж Ріні казала. Сумнівна аксіома, часто одне не виключає іншого.

Річард поїхав у відрядження до Оттави — важливе відрядження. Натякнув, що високопоставленці можуть підняти питання, якщо не зараз, то вже скоро. Я сказала йому, як і Вініфред, що скористаюся цією можливістю відвезти в Порт-Тікондероґу Лорин попіл у сріблястій коробці. Сказала, що мені треба розвіяти попіл і перевірити, чи все гаразд із написом на монументальному кубі родини Чейзів. Усе як годиться.

— Не звинувачуй себе, — сказала Вініфред, сподіваючись, що я саме так і зроблю. Якщо достатньо звинувачуватиму себе, то не покладатиму провину ні на кого іншого. — Про деякі речі просто краще не думати.

Однак ми думаємо про них. Тут нічого не вдієш.

Відправивши Річарда в подорож, я дала слугам вихідний. Сказала, що сама оборонятиму фортецю. Останнім часом я часто так робила: мені подобалося бути вдома самій з Еймі, коли вона спала, тож навіть місіс Мерґатройд нічого не запідозрила. Коли на видноколі стало чисто, я взялася до справ. Уже попередньо потай спакувала деякі речі, — свої коштовності, фотографії, «Багаторічні рослини для саду каміння», — а тепер дозбирала решту. Свій одяг, хоча, звісно ж, не весь, речі Еймі, знову ж не всі. Зібрала все, що могла, у пароплавний кофр, той, де колись було моє придане, і у валізу до нього. Робітники залізниці приїхали за багажем, як я домовлялася. Тоді наступного дня мені було просто сісти з Еймі в таксі до вокзалу з маленькою валізкою для кожної з нас — та й по всьому.

Я лишила Річардові листа. Написала, що, зважаючи на те, що він накоїв, — і про що я тепер знаю, — більше ніколи не хочу його бачити. Беручи до уваги його політичні амбіції, я не проситиму розлучення, хоч і маю вагомі докази його непристойної поведінки в Лориних зошитах, які — збрехала я — надійно замкнені в сейфі. Якщо він мав наміри своїми брудними руками полізти до Еймі, нехай облишить ці думки, бо я тоді влаштую дуже, дуже гучний скандал. І так само зроблю, якщо він не виконає мої фінансові запити. Вони були невеликі: я хотіла мати достатньо грошей, щоб купити маленький будиночок у Порт-Тікондерозі й забезпечити Еймі всім необхідним. Зі своїми власними потребами я розберуся сама.

Підписала листа «щиро ваша» і, облизуючи клейку смужку на конверті, подумала, чи правильно написала слово «непристойна».

За кілька днів до того, як поїхати з Торонто, я розшукала Каллісту Фіцсиммонс. Вона покинула скульптуру й тепер розписувала стіни. Я знайшла її в офісі страхової компанії, де вона здавала замовлення. Тема — внесок жінок у перемогу — застаріла тепер, коли війна скінчилася (і хоча жодна з нас того не знала, скоро її розпис зафарбують м’яким і заспокійливим відтінком сіро-коричневого).

Келлі виділили цілу стіну. Три робітниці в комбінезонах з хоробрими усмішками збирають бомби; дівчина за кермом машини швидкої; дві фермерки із сапками й кошиком помідорів; жінка в однострої перед друкарською машинкою; в одному з кутів мати у фартуху дістає з печі буханець хліба, на неї схвально дивляться двійко дітлахів.

Вона була здивована, побачивши мене. Я не попереджала про те, що приїду, — не хотіла, щоб мене уникали. Келлі — волосся забране під хустку, на ногах тенісні туфлі й штани хакі — саме наглядала за малярами, ходила поміж них, поклавши руки до кишень, до нижньої губи приклеїлася сигарета.

Вона чула про смерть Лори, читала в газетах — така мила дівчина, така незвичайна була в дитинстві, дуже шкода. Після цього вступу я розповіла про те, що мені сказала Лора, і спитала, чи це правда.

Келлі була обурена. Доволі часто вживала слово «лайно». Так, Річард допоміг, коли її загребли за агітацію, але вона думала, що з його боку це заради родини й старих часів, усяке таке. Вона заперечувала, що коли-небудь щось розказувала Річардові про Алекса чи інших червоних та їхніх товаришів. Яке ж лайно! То її друзі! Щодо Алекса — так, вона спочатку йому допомагала, коли він утрапив у скруту, але тоді він зник, — до речі, позичивши в неї грошей, — і далі вона чула, що він поїхав до Іспанії. Як вона могла видати, де він, якщо сама цього не знала?

Жодної користі. Може, Річард і збрехав про це Лорі, як брехав мені про різні речі. З іншого боку, можливо, брехала саме Келлі. Але ж що ще вона могла сказати?

Еймі в Порт-Тікондерозі не подобалося. Вона хотіла до батька. Хотіла мати те, до чого звикла, як усі діти. Хотіла знову до своєї кімнати. Як усі ми.

Я пояснила, що нам доведеться тут трохи пожити. Не варто казати «пояснила», бо ніяких пояснень не було. Що я могла сказати восьмирічній дитині такого, що вона зрозуміла б?

Порт-Тікондероґа змінилася: війна взяла своє. Під час війни кілька фабрик заново відкрили, — там жінки виготовляли детонатори, — але тепер вони знову закривалися. Можливо, їх перетворять на якесь виробництво мирного часу, тільки-от визначать, що саме купуватимуть колишні вояки для своїх будинків і родин, які в них тепер, безсумнівно, з’являться. Тим часом безробітних було багато, усі чекали.

Вакансії теж були. Елвуд Мюррей більше не керував газетою: він скоро мав стати новим блискучим ім’ям на меморіалі жертвам війни: пішов у військово-морські сили й підірвався на міні. Цікаво, про деяких містян говорили, що вони загинули на війні, а про інших — що вони там убилися, наче то їхня незграбність або ж навіть це було навмисним, хоч і дрібним вчинком, як покупка чи нова стрижка. «Купив галет» — так місцеві, переважно чоловіки, про це казали. Цікаво, чию випічку вони мали на увазі.

Чоловік Ріні Рон Гінкс не був одним із тих дрібних покупців смерті. Про нього урочисто казали, що він загинув у Сицилії разом із кількома іншими співвітчизниками з Порт-Тікондероґи, які вступили до Канадського королівського полку. Ріні мала пенсію, але того було мало, тож вона здавала одну кімнату у своєму крихітному будиночку; до того ж іще й працювала в «Буфеті Бетті», хоч і казала, що спина її вбиває.

Скоро я дізналася, що її вбивала не спина. То були нирки, і вони закінчили свою роботу через шість місяців після того, як я повернулася до міста. Якщо ти це читаєш, Майро, хочу, щоб ти знала, який це був удар. Я розраховувала на те, що вона буде поряд — хіба ж не так завжди було? — а тоді раптом її зовсім не стало.

А тоді вона знову з’явилася, бо чий іще голос я можу чути, коли мені потрібне зауваження?

Звісно ж, я навідалася до Авалону. То був важкий візит. Маєток стояв покинутий, садок заріс; оранжерея розвалилася: розбиті скляні панелі, висохлі просто в горщиках рослини. Що ж, вони іноді сохли навіть у наші часи. На сфінксах-охоронцях було кілька написів у стилі «Джон любить Мері», одного взагалі перевернули догори дриґом. Ставок кам’яної німфи задихався від мертвої трави та бур’янів. Сама німфа ще стояла, хоч їй відбили кілька пальців. Утім усмішка її лишилася такою, як була: потайна, далека, байдужа.

Уламуватися до будинку не довелося: Ріні тоді була ще жива й досі мала нелегальний ключ. Дім мав сумний вигляд: усюди пил і мишачий послід, плями на потьмянілому паркеті, там, де щось протекло. Трістан з Ізольдою досі були на місці, головували в порожній їдальні, хоч арфа Ізольди дещо постраждала, а над середнім вікном звили гнізда ластівки. Однак усередину вандали не потрапили: дух прізвища Чейз відчувався навколо, хоч і слабко: певно, від будинку йшла згасаюча вже аура влади та грошей.

Я пройшлася будинком. Усюди тхнуло пліснявою. Зазирнула в бібліотеку, над якою досі панувала голова Медузи. Бабуся Аделія теж була на місці, хоча полотно й почало обвисати: тепер на її обличчі був вираз потайної, але радісної хитрості. Я подумала: готова битися об заклад, бабусю, ти таки погулювала. У тебе точно було потайне життя. Упевнена, ти тільки на ньому й трималася.

Я понишпорила серед книжок, висунула шухляди столу. В одній із них була коробка зі зразками ґудзиків іще часів дідуся Бенджаміна: кістяні кружальця, які ставали золотом у його руках, були золотом стільки років, але тепер знову перетворилися на просту кістку.

На горищі я знайшла гніздечко, яке, певно, звила собі Лора, коли поїхала з «Белли Вісти»: ковдри зі скринь, покривала з її ліжка внизу — відвертий доказ, якби хтось вирішив шукати її в будинку. Кілька сухих апельсинових шкірок, недогризок яблука. Вона, як завжди, і не подумала прибрати за собою. У вбудованому буфеті лежала торба з дрібницями, які вона зібрала того літа, з «Водяною дівою»: срібний чайник, порцелянові горнятка й блюдечка, ложки з монограмою. Щипці для горіхів у формі алігатора, самотня запонка з перлиною, поламана запальничка, маленька карафка без оцту.

Я сказала собі, що повернуся пізніше й зберу ще.

Річард сам так і не з’явився, що (для мене) тільки підтверджувало його провину. Натомість відправив до мене Вініфред.

— Ти що, здуріла? — такими словами вона мене зустріла. (За столиком у «Буфеті Бетті»: щоб вона не наближалася до мого винайнятого будинку, щоб і близько не підходила до Еймі.)

— Ні, — сказала я. — І Лора теж не була божевільна. Принаймні не настільки, як ви обоє розказували. Я знаю, що робив Річард.

— Я не розумію, про що ти, — мовила Вініфред. На ній був палантин із розкішних норкових хвостів, і вона саме виплутувалася з рукавичок.

— Гадаю, коли він зі мною одружився, то вирішив, що це вдала покупка: дві за ціною однієї. Він нас за «тьху» купив.

— Не верзи дурниць, — сказала Вініфред, хоч і з приголомшеним виглядом. — Річардові руки чисті, хоч би що казала Лора. Він чисто тобі перший сніг. Ти серйозно помиляєшся щодо нього. Він просив мене передати, що може заплющити на це очі — на це твоє потьмарення. Якщо ти повернешся, він цілком готовий пробачити й про все забути.

— Не повернуся, — відповіла я. — Він, може, і перший, але точно не сніг. Зовсім інша субстанція.

— Говори тихіше, — просичала вона. — На нас дивляться.

— На нас і так дивитимуться, бо ти вбралася, як конячка леді Астор. Знаєш, цей відтінок зеленого тобі зовсім не пасує, особливо в такому віці. Та й ніколи не пасував. Ти від нього виглядаєш жовчною.

Удар влучив. Вініфред було важко з цим упоратися: вона не звикла до моєї нової зміїної іпостасі.

— Чого саме ти хочеш? — спитала вона. — Річард ні в чому не винний, але він не хоче розголосу.

— Я сказала йому, чого саме. Усе виклала. А тепер хочу чек.

— Він хоче бачити Еймі.

— Я нізащо у світі цього не дозволю, — відрубала я. — Є в нього слабкість до юних дівчат. Ти це знала, завжди знала. Навіть у вісімнадцять я була вже на межі. Жити в одному будинку з Лорою було надто спокусливо для нього, тепер я розумію. Він не міг не чіпати її. Але він не простягатиме своїх лап до Еймі.

— Не говори таких огидних речей! — Вініфред дуже розлютилася, її обличчя під макіяжем укрилося плямами. — Еймі ж його дочка!

Я мало не сказала: «Ні, не його», — але то була б тактична помилка. За законом вона його дочка, і я не мала можливості довести протилежне, тоді ще не придумали всіх тих генів. Якби Річард знав правду, він іще завзятіше відбирав би в мене Еймі. Узяв би її заручницею, і я втратила б усі поки що набуті переваги. То була мерзенна шахова партія.

— Його ніщо не зупинить, — мовила я. — Навіть Еймі. А тоді він відправить її до якогось нелегального абортарію, як-от Лору.

— Я бачу, що подальша розмова не має сенсу, — сказала Вініфред, збираючи свої рукавички, палантин і сумочку зі шкіри рептилії.

Після війни все змінилося. Змінився наш погляд на речі. З часом зернисті, приглушені відтінки сірого й напівтони зникли. Їм на зміну прийшло сяйво полудня — надто яскраве, просте, позбавлене тіней. Яскраво-рожевий, жорсткий синій, червоні з білим пляжні м’ячі, флуоресцентний пластиковий зелений, сонце світить, як прожектор.

Поблизу міст і містечок буяли бульдозери, виривали дерева з корінням; у землі були величезні ями, наче туди скидали бомби. Вулиці вкриті камінцями й багном. Визирали латки голої землі, з них стирчали кволі пагінці: особливу популярність здобули плакучі берези. Неба здавалося забагато.

Було м’ясо, великі шматки та бруски блищали у вітринах м’ясників. Були апельсини й лимони, яскраві, наче сонце, і груди цукру, і гори жовтого вершкового масла. Усі їли та їли. Напихалися по вінця кольоровим м’ясом і кольоровою їжею, яку тільки могли дістати, наче завтра ніколи не прийде.

Але завтра було — не було нічого, крім нього. Це вчора зникло.

Тепер у мене було достатньо грошей — від Річарда й Лорин спадок. Я купила собі будиночок. Еймі досі зневажала мене за те, що я витягла її з колишнього, значно заможнішого життя, але здавалося, що вона заспокоїлася, хоча час від часу я ловила її холодний погляд: вона вже тоді вирішила, що я не надто задовільно виконую обов’язки матері. Річард, з іншого боку, мав усі переваги стосунків на відстані: у її очах він був значно яскравішим тепер, коли його не було поруч. Однак потік подарунків від нього перетворився на цівку, тож варіантів у неї не було. Боюся, я чекала від неї значно більшого стоїцизму, ніж вона його мала.

Тим часом Річард готувався до мантії головуючого, яка — як писали в газетах — була вже зовсім поруч. Так, я цьому дещо заважала, однак усі чутки про розлучення нещадно давилися. Говорили, що я «за містом», і все було цілком нормально, поки я збиралася там і лишитися.

Без мого відома поширились інші чутки: про те, що я психічно нестабільна, Річард підтримує мене фінансово, попри мою ненормальність, що Річард святий. Божевільна дружина не сильно зашкодить, якщо правильно все подати: дружини тих, хто має владу, зазвичай ставляться до таких зі співчуттям.

Моє життя в Порт-Тікондерозі було доволі тихе. Коли я виходила з дому, доводилося пливти крізь хвилі шанобливого шепотіння: я наближалася — голоси змовкали, ішла — знову починали шепотіти. Було вирішено: що б там не трапилось у мене з Річардом, постраждала саме я. Я витягла коротку соломинку, але справедливості з милістю немає, тож що тут поробиш. Звісно, це було до виходу книги.

Минав час. Я займалася садом, читала, усяке таке. Уже почала — доволі скромно, з кількох отриманих від Річарда коштовних тваринок, — продавати витвори мистецтва. Виявилося, що це добряче підтримає мене в майбутні роки. Подоба нормальності відновилася.

Але непролиті сльози отруюють людину. І спогади теж. І прикушений язик. У мене почалися погані ночі. Я не могла заснути.

Офіційно справу Лори закрили. Ще кілька років — і буде здаватися, що її взагалі ніколи не було. Я все казала собі, що не варто мені було складати обітницю мовчання. Чого я хотіла? Нічого особливого. Мати певний меморіал. Але що таке меморіал, — якщо вже зайшло про нього, — як не вшанування отриманих ран? Перенесених і вистражданих. Без пам’яті не може бути помсти.

«Щоб не забували». «Пам’ятайте мене». «Вам — із заслаблих рук». Крики спраглих привидів.

Я зрозуміла, що немає нічого важчого, ніж порозуміння з мертвими; але ще небезпечніше на них не зважати.

Купа каміння

Я надіслала рукопис. У належний термін отримала лист у відповідь. Відповіла. Усе пішло своїм ходом.

Авторські примірники надійшли ще до публікації. З внутрішнього боку обкладинки зворушлива біографічна довідка:

Лора Чейз написала «Сліпого вбивцю» ще до двадцяти п’яти років. Це її перший роман і, на жаль, останній теж, адже вона загинула в трагічній автомобільній аварії 1945 року. Ми з гордістю представляємо вам перший вражаючий цвіт роботи цієї молодої обдарованої письменниці.

Над текстом знімок Лори поганої якості, наче мухами засиджений. Однак це вже було щось.

Коли книжка вийшла, спочатку було тихо. Урешті-решт, вона була невелика й не дуже нагадувала бестселер; хоча критики в Нью-Йорку та Лондоні її схвалили, тут від неї галасу було небагато, принаймні спочатку. Тоді за неї взялися моралісти, проповідники, які молотять кулаками по кафедрах, підключилися місцеві склочниці — і почався галас. Коли трупні мухи склали два і два, зрозумівши, що Лора — покійна своячка Річарда Ґріффена, то відразу ж налетіли на сторінки. На той момент у Річарда вже було чимало ворогів у політиці. Почалися інсинуації.

Знову спливла вдало свого часу замовчана історія про те, що Лора вчинила самогубство. Люди почали говорити, не лише в Порт-Тікондерозі, але й у колах, які мали хоч якесь значення. Якщо вона це зробила, то чому? Від когось надійшов анонімний телефонний дзвінок — хто б це міг бути? — і на сцені з’явився санаторій «Белла Віста». Свідчення колишнього працівника (якому начебто добряче заплатила одна з газет) призвели до розслідування сумнівної діяльності лікарні. Унаслідок цього задній двір перекопали, а сам заклад зрештою просто закрили. Я з цікавістю розглядала світлини: до клініки це був маєток одного з магнатів деревної галузі, і казали, що в місцевій їдальні є доволі цікаві вітражні вікна, хоч і не такі витончені, як авалонські.

Листування між Річардом та директором клініки зашкодило особливо.

Час від часу до мене приходить Річард, у спогадах чи в снах. Він сірий, утім веселково переливається, наче плівка бензину в калюжі. Дивиться на мене з підозрою. Ще один докірливий привид.

Скоро після того, як у газетах написали про те, що Річард іде з політики, він зателефонував мені, уперше після мого від’їзду. Лютував, був обурений: йому сказали, що через скандал він більше не може претендувати на лідерські позиції, і впливові люди більше з ним не спілкувалися. До нього ставилися зневажливо, холодно. Він кричав, що я зробила це навмисно, щоб зруйнувати його.

— Що зробила? — перепитала я. — Тебе не зруйновано, ти досі дуже багатий.

— Та книжка! — вигукнув він. — То твій саботаж! Скільки ти їм заплатила, щоб вони надрукували її? Не можу повірити, що Лора написала те брудне… те сміття!

— Ти не хочеш у це вірити, бо ти був сп’янілий від неї. Не можеш змиритися з тим, що весь цей час, поки ти мав свою брудну, огидну інтрижку з нею, вона бувала в ліжку з іншим — з чоловіком, якого кохала, на відміну від тебе. Здається, книжка саме про це, чи не так?

— Це той червоний, так? Той клятий вилупок із пікніка! — Річард мав бути дуже засмучений, бо зазвичай він не лаявся.

— Звідки мені знати? — відповіла я. — Я за нею не стежила. Але я з тобою згодна: усе мало початися саме на пікніку.

Я не сказала йому, що пікніків за участю Алекса було два: один із Лорою, а другий за рік, уже без неї, коли я зустріла його на Квін-стрит. Той пікнік із вареними яйцями.

— Вона робила це навмисне, — сказав Річард. — Хотіла мені помститися.

— Мене б це не здивувало. Вона тебе, певно, ненавиділа. Чому б ні? Ти все одно що ґвалтував її.

— Це не так! Я нічого не робив без її згоди!

— Згоди? Так ти це називаєш? Я б сказала, що це шантаж.

Річард поклав слухавку. То була їхня родинна риса: коли перед цим мені телефонувала розлючена Вініфред, вона теж це зробила.

Тоді Річард зник, а згодом його знайшли на «Водяній діві» — це все тобі відомо. Він, певно, пробрався в місто, в Авалон, заліз у човен, який, до речі, був у сараї, а не на воді біля причалу, як написали в газетах. То було прикриття: тіло в човні на воді здається цілком нормальним, а от у сараї — це вже щось дивне. Вініфред не хотіла б, щоб Річарда вважали божевільним.

Що там насправді сталося? Я не впевнена. Щойно його знайшли, за все взялася Вініфред і навела блиску на події. Її версією був «удар». Однак біля нього знайшли книжку. Це я знаю, бо вона в істериці зателефонувала мені.

— Як ти могла так із ним учинити? — запитувала вона. — Ти знищила його політичну кар’єру, а тоді зруйнувала його спогади про Лору. Він кохав її! Обожнював! Ледве пережив її смерть!

— Приємно чути, що хоч якісь докори в нього були, — холодно сказала я. — Не можу сказати, що це було помітно.

Звісно ж, Вініфред звинувачувала мене. Після цього ми перейшли до відкритої війни. Вона зробила найгірше, що я тільки могла уявити. Забрала Еймі.

Гадаю, тебе навчили євангелія від Вініфред. У її версії подій я була п’яницею, волоцюгою, хвойдою, поганою матір’ю. З часом, безсумнівно, у її вустах я перетворилася на брудну відьму, божевільну стару жабу, перекупку мотлоху. Та навряд чи вона казала тобі, що це я вбила Річарда. Сказавши це, вона мала б пояснити, звідки це взялося.

Щодо «мотлоху» — це наклеп. Так, я купувала задешево й продавала задорого — хто ж інакше чинить з антикваріатом? Але в мене спостережливе око, і рук я нікому не викручувала. Був і період надлишку у випивці, визнаю, але не тоді, коли Еймі була зі мною. Щодо чоловіків — так, вони теж були. Це ніколи не було коханням, радше нагадувало періодичні перев’язки ран. Я була відрізана від усіх, не мала змоги простягнути руку й торкнутися; і водночас почувалась обідраною. Потребувала втіхи від іншого тіла.

Чоловіків із моїх колишніх кіл я уникала, хоча деякі з них злетілися, як мухи на гниле, щойно до них дійшла звістка про мій самотній і ймовірно підгнилий стан. Гадаю, їх могла підбурювати Вініфред — певно, так і було. Та я обирала незнайомців, підбирала їх під час поїздок до сусідніх великих і маленьких міст у пошуках того, що зараз називають колекційними речами. Свого справжнього імені ніколи не називала. Та Вініфред зрештою виявилася надто наполегливою. Їй достатньо було одного чоловіка, і вона його отримала. Знімки дверей номера в мотелі, заходимо, виходимо; підроблені підписи в журналі; свідчення власника, який радів готівці. Мій адвокат сказав: «Можемо спробувати спростувати це в суді, але я б не радив. Будемо вибивати право на відвідини — це все, на що ви можете сподіватися. Ви дали їм зброю, і вони її використали». Навіть він дивився на мене скептично, не через мою розбещеність, а через незграбність.

Річард у заповіті призначив Вініфред опікункою Еймі та єдиною довіреною особою для її немаленького трастового фонду. І це теж дісталося їй.

Щодо книжки, Лора ані слова в ній не написала. Але ти вже мусила про це здогадатися. Я сама писала її довгими самотніми вечорами, поки чекала повернення Алекса, і далі, коли вже знала, що він не повернеться. Я не називала це письменництвом — просто записувала. Те, що пам’ятала, і те, що уявляла собі, — це теж було правдою. Я вважала себе саму записом. Безтілесною рукою, що видряпує слова на стіні.

Я хотіла меморіалу — так усе це починалося. Для Алекса, але й для себе теж.

Від цього вже недалеко було до того, щоб назвати Лору автором. Ти можеш подумати, що це через боягузтво або ж брак сміливості — я ніколи не любила надмірної уваги до себе. Або ж через просту обачність: якби я підписалася своїм іменем, це точно означало б утрату Еймі, яку я й без того втратила. Але якщо подумати, то був акт справедливості, бо я не можу сказати, що Лора не написала жодного слова. Технічно це так, але з іншого боку (який Лора назвала б духовним) ти можеш вважати Лору моєю співавторкою. Жодна з нас не є справжньою авторкою: кулак більший за взяті разом пальці.

Пам’ятаю, як Лора, коли їй було десять чи одинадцять, сиділа в бібліотеці Авалону за дідусевим столом. Перед нею лежав папірець, і сестра була зайнята тим, що розподіляла місця на небі.

— Ісус сидить по праву руку від Бога, — сказала вона. — То хто сидить по його ліву руку?

— Може, у Бога немає лівої руки, — сказала я, дражнячись. — Ліві руки мають бути погані, тож, мабуть, у нього її просто нема. Чи, можливо, він втратив ліву руку на війні.

— Ми зроблені за Божою подобою, — відповіла Лора, — і маємо ліві руки, тож і в Бога має бути ліва рука.

Вона вивчала свою схему, жуючи край олівця. Аж раптом вигукнула:

— Знаю! Стіл мусить бути круглий! Так усі сидітимуть по праву руку іншого, по колу.

— І навпаки, — додала я.

Лора була моєю лівою рукою, а я — її. Ми написали цю книжку разом. Це книжка-шульга, тому, як би ти не дивилася, одну з нас завжди не видно.

Коли я почала цю розповідь про життя Лори, — і про своє життя, — то не мала жодного уявлення, для чого це пишу чи хто може це прочитати, коли я закінчу. Але тепер мені зрозуміло. Я писала все це для тебе, люба Сабріно, бо ти єдина, кому воно потрібно.

Відколи Лора більше не та, ким ти її вважала, ти сама теж не та, якою вважала себе. Це може бути шоком або, навпаки, полегшенням. Наприклад, ти не маєш жодного стосунку до Вініфред і до Річарда. У тобі немає ані краплини ґріффенівської крові: тут твої руки чисті. Твоїм справжнім дідусем був Алекс Томас, а щодо того, хто його власний батько — тут може бути що завгодно. Багатій, бідняк, жебрак, святий, чимало рідних країн, з десяток старих мап, сотня зрівняних із землею селищ — обирай. Твій спадок від нього — царство безмежних припущень. Ти вільна вигадати себе такою, як тобі завгодно.