Слiпий убивця

Кабінка

Відтоді все стає похмурішим. Але ж ви й так про це знали. Знали, бо вам відомо, що сталося з Лорою.

Сама Лора, звісно ж, нічого не знала. Вона й гадки не мала грати приречену романтичну героїню. Такою сестра стане згодом, у світлі власного кінця й в очах своїх шанувальників. У повсякденні вона часто бувала нестерпною, як і всі ми. Чи нудною. Чи радісною — такою теж могла бути: за правильних умов, таємниця яких була відома лише їй, вона могла навіть упадати в захват. Саме її спалахи радості мені нині найбільше болять.

Так, у моїй пам’яті вона живе повсякденним життям — нічого незвичного для стороннього ока: світлокоса дівчина піднімається вгору пагорбом, заглиблена у власні думки. Таких чудових замислених дівчат багато, вони заповнюють усі пейзажі, щохвилини народжується ще одна така. Переважно з такими дівчатами не трапляється нічого надзвичайного. Одне, інше — а тоді вже старість. Але Лору виділили ви, я. На картині вона б збирала дикі квіти, хоч у справжньому житті нечасто таке робила. За нею в лісовій тіні причаївся бог із землистим обличчям. Тільки ми його бачимо. Тільки ми знаємо, що він нападе.

Я проглянула те, що вже написала, і воно здалося мені неадекватним. Можливо, надто фривольним, чи надто багато може здатися фривольним. Чимало одягу, стилів, кольорів, які вже не в моді, — скинуті крила метеликів. Чимало обідів, не завжди приємних. Сніданки, пікніки, океанські подорожі, костюмовані бали, газети, катання на човнах. Таке не надто добре в’яжеться з трагедією. Але в житті трагедія не суцільний довгий крик. До неї входить усе те, що до неї призвело. Звична година за годиною, день за днем, рік за роком, а тоді один раптовий момент — удар ножем, розрив снаряда, політ автомобіля з мосту.

Нині вже квітень. Проліски розцвіли й відійшли, з’явилися крокуси. Скоро я зможу влаштуватися на ґанку, за міченим мишами пошрамованим старим дерев’яним столом, принаймні в сонячні дні. На тротуарах уже немає криги, тож можна знову гуляти. Я стала слабкою за зимові місяці пасивності: відчуваю це по ногах. Однак я рішуче збираюся повернути колишню територію, знову відвідати свій водопій.

Сьогодні за допомогою ціпка й кількох зупинок дорогою я змогла дістатися цвинтаря. Двоє янголів Чейзів не стали гіршими після зимівлі під снігом; родинні імена стало трохи важче розібрати, але це може бути й через мій зір. Я провела пальцями по іменах, по літерах; попри їхню жорсткість і реальність, здавалося, що вони м’якшають від мого дотику, вицвітають, зникають. Час пройшовся по них невидимими гострими зубами.

Хтось прибрав із Лориної могили мокре осіннє листя. На ній лежав маленький, загорнутий у фольгу букет білих нарцисів, уже зів’ялих. Я забрала його, запхала в найближчий смітник. Що ці Лорині шанувальники собі думають: хто має цінувати ці їхні приношення? Навіть більше: хто, на їхню думку, має за ними прибирати? Ох це їхнє квіткове сміття, мічення території знаками несправжнього горя.

«От ви мені поплачете», — сказала б тут Ріні. Якби ми були її рідними дітьми, вона б нас шмагала. А так вона ніколи того не робила, тож ми так і не дізналися, через що мали б плакати.

Дорогою назад я зупинилася біля кіоску з пончиками. Певно, мала такий же втомлений вигляд, як і самопочуття, бо офіціантка підійшла одразу ж. Зазвичай вони не обслуговують столики, стоїш біля прилавка й забираєш замовлення сам, але ця дівчина — овальне обличчя, чорний начебто однострій — підійшла й запитала, що може мені принести. Я замовила кави й для різноманіття чорничний мафін. А тоді побачила, як вона розмовляє з іншою дівчиною, за прилавком, і зрозуміла, що вона не офіціантка, а така ж клієнтка, як і я: чорний однострій був лише піджаком і слаксами. Місцями одяг блищав сріблом, можливо, то були зіпери — я не розгледіла деталей. Перш ніж я мала змогу їй подякувати, юнка зникла.

Так приємно побачити ввічливість і розважливість у дівчатах її віку. Надто часто (я думаю про Сабріну) вони виражають лише бездумну невдячність. Але бездумна невдячність — то броня молодих: як би вони йшли життям без неї? Старі зичать молодим добра, але й зла теж: вони б радо проковтнули їх, усотали їхню життєву силу, щоб лишитися безсмертними. Без захисту впертості й легковажності всіх дітей розчавило б минуле — минуле інших, звалене на їхні плечі. Егоїзм — їхня рятівна милість.

До певної міри, звісно ж.

Офіціантка в синьому халаті принесла каву. І мафін, про який я негайно пошкодувала. Важко було в нього вгризтися. Нині в ресторанах усе стає надто великим, надто важким — матеріальний світ проявляється величезними грудками непропеченого тіста.

Випивши стільки кави, скільки в мене вмістилося, я рушила перевірити вбиральню. У середній кабінці написи, які я пам’ятала з минулої осені, зафарбували, але, на щастя, почався новий сезон. У верхньому кутку праворуч один набір ініціалів грайливо заявляв про своє кохання до іншого — це для них звично. Під цими охайними синіми літерами було написано: Розсудливість народжується з досвіду. Досвід народжується з браку розсудливості.

Нижче фіолетовим курсивом кулькової ручки: Якщо потрібна досвідчена дівчина, дзвоніть Аніті Вправному Ротику, відправлю вас на небо — і номер телефону.

А під цим — друкованими літерами, червоним маркером: День Страшного суду близько. Готуйтеся зустріти свою долю — це тебе стосується, Аніто.

Іноді я думаю, — ні, іноді я граюся з думкою, — що ці закарлючки у вбиральні насправді Лорина робота, яка наче з відстані керує руками дівчат, котрі таке пишуть. Дурна ідея, але приємна, доки мені не спадає на думку, що вони всі для мене, бо кого ж іще в цьому місті знає Лора? Але якщо вони призначені мені, що Лора хоче цим сказати? Не те, що каже.

В інші дні я відчуваю сильне бажання приєднатися, зробити свій внесок, пов’язати свій тремтячий голос з анонімним хором цих понівечених серенад, наспіх видряпаних любовних листів, розпусної реклами, гімнів і проклять.

«Ха, — думаю я. — Тут вони всі сіли б і загавкали».

Колись, як мені стане краще, я повернуся й справді напишу це на стіні. Вони всі зрадіють, бо чи не саме цього хочуть? Ми всі хочемо залишити по собі звістку, яка матиме вплив, хоч і непрямий, щось таке, чого не можна скасувати.

Але такі повідомлення можуть бути небезпечні. Треба двічі подумати, перш ніж загадувати бажання, особливо коли бажаєш перетворитися на руку долі.

(«Подумай двічі», — казала Ріні, а Лора питала: «Чому тільки двічі?»)

Кошеня

Прийшов вересень, за ним жовтень. Лора знову пішла до школи, уже до іншої. Спідниці були сіро-сині, а не чорно-бордові. В іншому школа не надто відрізнялася від першої, наскільки я помітила.

У листопаді, невдовзі після свого сімнадцятиліття, Лора оголосила, що Річард дарма витрачає гроші. Вона й надалі ходитиме до школи, якщо він цього вимагає, сідатиме за парту, але там не навчиться нічого корисного. Сестра говорила про це спокійно, без злості, і Річард на диво швидко здався. Сказав: «Їй насправді не конче потрібно ходити до школи. Не те щоб вона колись мусила заробляти собі на життя».

Однак Лору треба було чимось зайняти, як і мене. Вона записалася до однієї зі справ Вініфред, волонтерської організації під назвою «Авігайли», учасниці якої відвідували хворих у лікарнях. То була привілейована група: дівчата з хороших родин, які тренувалися вирости майбутніми Вініфред. Вони вбирались у фартухи, немов доярки, приколювали зверху тюльпани й вешталися лікарнями, де мали б говорити з пацієнтами, можливо, читати їм книжки й усіляко підбадьорювати, як саме — не було визначено.

Лора виявилась у цьому вправною. Інші авігайли їй не подобалися, це зрозуміло, але фартушок підійшов чудово. Її передбачувано тягнуло до відділень із бідняками, яких інші авігайли уникали через сморід та огидність. Там було багато знедолених: старих жінок із деменцією, злиденних ветеранів, безносих чоловіків із третинним сифілісом і так далі. У цих краях бракувало санітарок, тож скоро Лора взялася за те, що, грубо кажучи, було зовсім не її справою. Як виявилося, судна й блювотиння не бентежили її, як і лайки, марення й інші витівки. Вініфред цього не планувала, однак скоро стало зрозуміло, що маємо з цим змиритися.

Санітарки вважали Лору янголом (принаймні деякі — інші думали, що вона плутається під ногами). За словами Вініфред, яка намагалася за всім наглядати й усюди мала шпигунів, вважали, що Лора надзвичайно добре вправлялася з безнадійними випадками. Наче не розуміла, що вони помирають. Поводилася з ними, як зі звичайними хворими, як із нормальними, і це — як думала Вініфред — мало їх утішати своєрідним чином, хоча з нормальними такого б не було. Для Вініфред це Лорине вміння, чи то пак талант, було ще однією ознакою її ексцентричної натури.

«У неї, певно, сталеві нерви, — казала Вініфред. — Я б так точно не могла. Я б не витерпіла. Подумай тільки, яка вбогість!»

Тим часом на повну силу готувався дебют Лори. З нею планами поки що не ділилися: я налаштувала Вініфред на те, що позитивної реакції годі й чекати. Тоді вона сказала, що в такому разі спочатку треба все влаштувати, а потім представити їй як fait accompli[30]; або ще краще: можна взагалі пропустити дебют, якщо досягнути головної мети — стратегічного шлюбу.

Ми обідали в «Аркадійському дворику» на запрошення Вініфред — удвох, розробляючи, як вона висловилася, хитрість для Лори.

— Хитрість? — перепитала я.

— Ти зрозуміла, про що я, — відмахнулася Вініфред. — Нічого аж такого.

Вона вела далі: найкращим, на що може сподіватися Лора, зважаючи на всі обставини, був би хороший багатий чоловік, який проковтнув би її негаразди, освідчився їй і повів до вівтаря. А ще краще — хороший багатий дурний чоловік, який ніяких негараздів і не помітив би, аж поки б не стало надто пізно.

— Про які це ти негаразди? — запитала я.

Цікаво, чи сама Вініфред вийшла заміж за такою ж схемою, коли звабила таємничого містера Прайора. Чи не приховувала вона свою натуру аж до медового місяця, щоб потім раптово виплеснути на нього? Може, тому його ніколи не видно, хіба що на фото?

— Маєш визнати, — мовила вона, — Лора не просто собі дивачка.

Вініфред усміхнулася до когось за моїм плечем, помахала пальцями, вітаючись. Дзенькнули срібні браслети — вона носила їх дуже багато.

— Ти про що? — м’яко спитала я. То було моє нове хобі — колекціонування пояснень Вініфред щодо того, що вона мала на увазі.

Жінка стиснула губи. Помада була помаранчева, губи вже ставали зморшкуваті. Нині ми б сказали, що це через надлишок сонця, але тоді люди ще не встановили цього зв’язку, а Вініфред любила бути бронзовою: їй подобалася металева патина.

— Не кожному чоловікові така сподобається. У неї бувають дивні ідеї. Їй бракує… бракує обачності.

Зелені черевики зі шкіри алігатора, у які вона була взута, більше не здавалися мені елегантними, натомість я вважала їх позбавленими смаку. Тепер чимало того, що раніше здавалося мені у Вініфред загадковим і привабливим, стало очевидним, напевно, тому, що я забагато знала. Її блиск був потрісканою емаллю, сяйво — усього лише лаком. Я зазирнула за завіси, бачила мотузки й блоки, дроти й корсети. У мене з’явився власний смак.

— Наприклад? Які дивні ідеї?

— Учора вона мені сказала, що важливий не шлюб, а саме лиш кохання. Сказала, що Ісус був із нею згоден, — відповіла Вініфред.

— Що ж, така її позиція, — мовила я. — Вона нічого не приховує. Але ж говорить не про секс, розумієш. Ідеться не про ерос.

Коли Вініфред чогось не розуміла, вона або висміювала це, або ігнорувала. Це вона проігнорувала.

— Вони всі говорять про секс, розуміють це чи ні, — сказала вона. — Така позиція може завдати дівчині чималої шкоди.

— Вона це переросте, — наполягала я, хоч і не думала так.

— Що швидше, то краще. Дівчата, які літають поміж хмар, найгірші, бо чоловіки користуються ними. Тільки якогось слизького Ромео нам бракувало. Тоді їй кінець.

— І що ти пропонуєш? — запитала я, дивлячись на неї порожніми очима. Цей порожній погляд зазвичай приховував роздратування, а то й злість, але Вініфред він лише заохотив.

— Як я сказала, видати її за якогось хорошого чоловіка, який не збагне, що до чого. А тоді, згодом, може й покрутити собі любов, якщо їй захочеться. Як не робитиме цього напоказ, ніхто її не шугатиме.

Я потицяла виделкою в залишки курячої запіканки. Останнім часом Вініфред набралася вуличних слів. Певно, вважала їх сучасними: вона саме дійшла до того віку, коли це почало її турбувати.

Вініфред зовсім не знала Лору. Мені важко було навіть просто уявити собі сестру, яка робить щось таке потай. Серед білого дня, просто на дорозі — це було ближче. Вона б кинула нам виклик, тицьнула в це носами. Утекла б із коханцем чи втнула щось таке ж мелодраматичне. Показала б нам усім, які ми лицеміри.

— У Лори будуть гроші, коли їй виповниться двадцять один, — сказала я.

— Недостатньо, — відповіла Вініфред.

— Може, їй вистачить. Може, вона хоче жити своїм життям.

— Своїм життям! Ти тільки подумай, що вона з ним зробить!

З Вініфред марно було намагатися змінювати тему. Вона як сокира м’ясника над головою.

— У тебе вже є кандидатури? — запитала я.

— Поки нічого певного, але я над цим працюю, — жваво відповіла вона. — Є кілька чоловіків, які не проти Річардових зв’язків.

— Не треба завдавати собі забагато клопоту, — пробуркотіла я.

— О, але ж якщо не я, — радісно мовила Вініфред, — то хто?

— Чула, ти почухала Вініфред проти шерсті, — сказала я Лорі. — Скаламутила її. Дражнила вільним коханням.

— Я не згадувала вільне кохання, — відповіла Лора. — Тільки сказала, що інститут шлюбу своє віджив. Що він нічого спільного з коханням не має — от і все. Любов дає, шлюб купує й продає. Не буває кохання за контрактом. А ще я сказала, що на небі шлюбів немає.

— Це не небо, якщо ти не помітила. У будь-якому разі ти її зачепила.

— Я просто казала правду. — Вона взяла в мене манікюрне приладдя й займалася своїми нігтями. — Гадаю, тепер вона почне рекомендувати мене людям. Завжди всюди лізе.

— Просто боїться, що ти зіпсуєш собі життя. Якщо будеш шукати кохання, я про це.

— Хіба шлюб завадив тобі зіпсувати своє життя? Чи ще рано казати?

Я проігнорувала її тон.

— А ти що думаєш?

— У тебе нові парфуми. Річард подарував?

— Я про шлюб.

— Нічого.

Тепер Лора розчісувала моєю щіткою своє довге біляве волосся, сидячи за моїм туалетним столиком. Останнім часом її все більше цікавила власна зовнішність, вона почала доволі стильно вдягатися, у свій одяг і в мій.

— Хочеш сказати, ти про це не думаєш? — спитала я.

— Зовсім не думаю.

— А може, варто подумати. Може, варто хоч хвилинку приділити тому, щоб задуматися про майбутнє. Ти не можеш так вештатися все життя, займаючись… — Я хотіла сказати «маячнею», але це було б помилкою.

— Майбутнього немає, — сказала Лора. Вона призвичаїлася говорити до мене так, наче я молодша сестра, а вона — старша, наче вона мусить усе мені пояснювати. Далі була одна з її дивних ідей: — Якби ти йшла із зав’язаними очима по канату над Ніагарським водоспадом, чому б ти приділяла більше уваги: натовпу на тому березі чи власним ногам?

— Ногам, гадаю. Краще б ти не брала мою щітку. Це негігієнічно.

— Але якщо надто зосередишся на ногах, упадеш. Якщо на людях — теж упадеш.

— То яка відповідь правильна?

— Якби ти померла, ця щітка все одно була б твоя? — спитала Лора, дивлячись скоса на свій профіль. Через це відображення мало хитрий вигляд, незвичний для неї. — Чи можуть мертві чимось володіти? А якщо ні, то чому вона зараз «твоя»? Через твої ініціали на ній? Чи твої бактерії?

— Годі дражнитися, Лоро!

— Я не дражнюся, — сказала вона й поклала щітку. — Я міркую. Ти ніколи не бачиш різниці. Не знаю, чому ти слухаєш усе, що каже Вініфред. Усе одно, що слухати мишоловку, у якій немає миші.

Вона останнім часом змінилася: стала роздратована, байдужа, по-новому зухвала. Не було більше відкритої непокори. Я підозрювала, що вона почала курити за моєю спиною: раз чи двічі відчувала від неї запах тютюну. Тютюну й ще чогось: надто старого, надто обізнаного. Треба було мені ретельніше вивчити ці зміни, але я мала забагато інших турбот.

Я чекала кінця жовтня, щоб повідомити Річардові, що вагітна. Сказала, що хотіла впевнитися. Він висловив належну радість і поцілував мене в чоло. Мовив:

— Молодець.

Я робила тільки те, чого від мене очікували.

Добре було те, що тепер він чемно лишив мене в спокої ночами. Сказав, що не хоче нічому зашкодити. Я відповіла, що це дуже дбайливо з його боку.

— І джин тобі тепер видається за талонами. Пустощів я не потерплю. — Він загрозливо помахав мені пальцем, і це видалося зловісним. У моменти легковажності він лякав мене більше, ніж в інший час; то було наче спостерігати за танцюючою ящіркою.

— І лікар у нас буде найкращий, — додав чоловік. — Скільки б це не коштувало.

Переведення теми на комерційні рейки заспокоїло нас обох. Коли в гру входили гроші, я знала, де моє місце: я була носієм дуже дорогого пакунка — усе просто.

Після першого вигуку щирого страху Вініфред почала нещиро метушитися. Насправді вона була стривожена. Подумала (справедливо), що як мати сина й спадкоємця чи навіть просто спадкоємиці я матиму вищий статус із Річардом, ніж до цього, і значно вищий, ніж на це заслуговую. Мені більше, їй менше. Вона буде насторожі, шукатиме способів повернути мене назад: будь-якої миті можна було очікувати її появи з детальними планами декору для дитячої кімнати.

— Коли нам чекати на щасливу подію? — запитала вона, і я зрозуміла, що відтепер матиму чималі дози манірності з її боку. Це буде «поява на світ», і «дарунок від лелеки», і «маленький незнайомець», і так без кінця. Вініфред бувала дуже пустотливою й метушливою щодо тем, які змушували її нервуватися.

— Гадаю, у квітні, — відповіла я. — Чи в березні. Я ще не ходила до лікаря.

— Але ж ти мусиш знати, — вигнула вона брови.

— Зі мною цього ще не бувало, — жорстко мовила я. — І я цього не очікувала. То просто не звертала уваги.

Якось увечері я пішла до Лори розповісти їй ту ж новину. Постукала у двері. Вона не відповіла, тож я м’яко відчинила сама, думаючи, що вона спить. Утім Лора не спала. Стояла навколішки біля ліжка в синій нічній сорочці, волосся розсипалося, наче від вітру, руки випростані, ніби хтось жбурнув її так. Спочатку я подумала, що вона молиться, але помилилася, принаймні нічого не було чути. Коли сестра нарешті мене помітила, то підвелася так буденно, наче витирала пил, і сіла на пуф біля туалетного столика.

Як завжди, мене вразило поєднання обстановки, яку обрала для неї Вініфред, — вишукані візерунки, бутони зі стрічок, волани, тюль, — і самої Лори. На світлині була б сама гармонія. Однак я відчувала напружену несумісність, майже нереальну. Лора була кременем у пуховому гнізді.

Я кажу «кременем», а не «каменем»: у кременя вогняне серце.

— Лоро, хотіла тобі сказати. У мене буде дитина.

Вона розвернулася до мене, обличчя гладеньке й біле, наче порцелянове, застиглий вираз. Але вона не була здивована. І не привітала мене. Натомість мовила:

— Пам’ятаєш кошеня?

— Яке кошеня? — перепитала я.

— Те, що було в матері. Те, що її вбило.

— Лоро, то було не кошеня.

— Я знаю, — відповіла Лора.

Гарний вид

Ріні повернулася. Вона мною незадоволена. «Ну що, юна леді. Що скажеш на свій захист? Що ти зробила для Лори? Чи ти хоч чогось учишся?»

На такі запитання немає відповіді. Відповіді так переплутались із запитаннями, зв’язалися, переплелися, що й відповідями бути перестали.

Я тут підсудна, знаю. Знаю, що ви скоро подумаєте. Майже те саме, про що думаю я: чи варто було поводитися інакше? Ви точно так вважаєте, та чи був у мене вибір? Тепер вибір є, але «тепер» — це не «тоді».

Чи слід мені було читати Лорині думки? Знати, що відбувається? Чи треба було бачити, що буде далі? Чи сторож я сестрі своїй?

«Треба було» — марні слова. Вони про те, чого не сталося, про паралельний всесвіт. Про інший вимір космосу.

У середу в лютому я спустилася вниз після денного сну. Тоді я чимало спала: була на сьомому місяці вагітності й ночами спати не могла. З кров’яним тиском теж не все було гаразд, щиколотки розпухли, і мені радили лежати, піднявши ноги, якомога довше. Я почувалася виноградиною, розбухлою від цукру й пурпурового соку, огидною й громіздкою.

Того дня йшов сніг, пам’ятаю великі м’які вологі пластівці — я визирнула з вікна, коли встала на ноги, і побачила каштан, увесь білий, схожий на велетенський корал.

Вініфред уже була там, у кімнаті кольору хмар. Це не здалося чимось нечуваним: вона ходила туди-сюди так, наче дім належав їй, але Річард теж сидів тут. Зазвичай о цій порі він був у своєму офісі. Вони тримали в руках склянки й мали дуже похмурий вигляд.

— Що таке? — спитала я. — Що сталося?

— Сядь, — сказав Річард і поплескав по канапі. — Сюди, до мене.

— Це буде шок, — мовила Вініфред. — Так прикро, що це мало статись у такий делікатний час.

Говорила вона. Річард тримав мене за руку й дивився в підлогу. Час від часу похитував головою, наче її історія видавалася йому неймовірною або ж надто правдивою.

Ось суть промови Вініфред.

Лора нарешті вибухнула. Так і сказала: «вибухнула», — наче Лора була бомбою.

— Треба було раніше звернутися по допомогу для бідосі, та ж ми думали, що з нею все гаразд, — сказала вона.

Однак сьогодні під час свого благодійного візиту до лікарні Лора втратила контроль. На щастя, поряд був лікар, викликали ще одного — спеціаліста. У результаті Лору оголосили небезпечною для себе та для інших, і, на жаль, Річард був вимушений віддати її до закладу.

— Що це ти таке говориш? Що вона зробила?

Вініфред прибрала скорботного вигляду.

— Погрожувала зашкодити собі. Ще казала про речі, які… ну, вона вочевидь марила.

— Що вона казала?

— Я не певна, що тобі варто це знати.

— Лора — сестра, — наполягала я. — Я маю право знати.

— Вона звинуватила Річарда в тому, що він намагався тебе вбити.

— Саме цими словами?

— Було зрозуміло, що вона має на увазі, — відповіла Вініфред.

— Ні, скажи, будь ласка, конкретно.

— Вона назвала його брехливим і зрадливим работорговцем, чудовиськом-дегенератом, яке поклоняється Мамоні.

— Я знаю, у неї бувають дивні погляди, і вона схильна висловлюватися дуже прямо. Але не можна замикати в божевільні людину тільки тому, що вона щось таке сказала.

— Це не все, — похмуро мовила Вініфред.

Щоб заспокоїти мене, Річард пояснив, що заклад не звичайний, не вікторіанських правил. То приватна клініка, дуже хороша, одна з найкращих. Санаторій «Белла Віста». Там про неї чудово подбають.

— Який там вид? — спитала я.

— Перепрошую?

— «Белла Віста» значить «гарний вид». То який він? Що Лора бачить, визираючи з вікна?

— Сподіваюся, ти не жартуєш, — сказала Вініфред.

— Ні. Це дуже важливо. Газон, садок, фонтан — що? Чи якийсь занехаяний провулок?

Вони не змогли відповісти. Річард запевняв, що це точно буде якийсь пейзаж, бо «Белла Віста» розташований за містом. Там гарні краєвиди.

— Ти там був?

— Розумію, люба, ти засмучена, — сказав він. — Може, тобі краще прилягти?

— Я щойно лежала. Скажи, будь ласка.

— Ні, я там не був. Звісно ж, ні.

— То звідки ти знаєш?

— Справді, Айріс, — мовила Вініфред. — Яка різниця?

— Я хочу її бачити.

Мені було важко повірити, що Лора раптом розбилася на друзки, але я ж звикла до її вивертів, вони не здавалися мені дивними. Я легко могла пропустити погіршення, красномовні ознаки крихкості розуму, якими б вони не були.

За словами Вініфред, лікарі сказали, що відвідувати Лору зараз заборонено. Вони на цьому наполягали. Сестра надто неврівноважена, крім того — схильна до насильства. Слід також зважати й на мій стан.

Я заплакала. Річард передав мені свого носовичка. Він був злегка накрохмалений, пахнув одеколоном.

— Тобі слід іще дещо знати, — сказала Вініфред. — Дуже неприємно.

— Може, це варто лишити на потім, — глухо мовив Річард.

— Це дуже болісно, — провадила Вініфред, удаючи, ніби вагається. Звісно ж, я наполягла, щоб мені негайно розповіли.

— Бідолашна дівчина стверджує, що вагітна, — сказала Вініфред. — Як і ти.

Я припинила плакати.

— Що? Справді вагітна?

— Звісно ж, ні. Як це можливо?

— І хто батько?

Я не могла собі уявити Лору, яка вигадує щось подібне ні сіло ні впало. Тобто кого вона може уявляти батьком?

— Вона відмовляється сказати, — відповів Річард.

— Звісно ж, вона в істериці, — додала Вініфред, — у неї все в голові змішалося. Вона наче вважає, що дитина, яку ти скоро народиш, насправді її, хоч і не може пояснити, як це. Це просто марення.

Річард похитав головою.

— Так сумно, — пробелькотів він тихим й урочистим тоном трунаря, наче його глушив товстий бордовий килим.

— Спеціаліст — психічний спеціаліст — сказав, що Лора тебе шалено ревнує, — продовжила Вініфред. — Ревнує в усьому, хоче жити твоїм життям, бути тобою — і це набуло такої форми. Він каже, що тебе краще тримати подалі від неї.

Вона трохи відпила зі своєї склянки.

— Ти зовсім нічого не підозрювала?

Бачите, яка вона була розумна.

Еймі народилася на початку квітня. Тоді під час пологів використовували ефір, тож я була не при свідомості. Вдихнула газ, відключилася, а коли отямилася, стала слабша й пласкіша. Дитини не було. Її забрали в дитячу кімнату, до інших. Дівчинка.

— З нею все гаразд? — спитала я. Мене це дуже хвилювало.

— Десять пальчиків на руках, десять на ногах, — радісно відповіла медсестра, — і нічого зайвого немає.

Її принесли мені пізніше того ж дня, загорнуту в рожеву ковдру. Я вже подумки дала їй ім’я. Еймі — та, яку люблять, і я дуже сподівалася, що хтось її любитиме. Щодо власної здатності любити або ж любити так сильно, як їй потрібно, мала сумніви. Я була розмазана надто тонким шаром і не думала, що від мене лишиться достатньо.

Еймі мала вигляд звичайного новонародженого немовляти — пласке личко, немов врізалася в стіну на повній швидкості. Волосся темне й довге. Вона скосила на мене очі під майже опущеними повіками, недовірливо глянула. Мені подумалося: «Народження — це такий удар, така неприємна несподіванка, ця перша жорстка зустріч із навколишнім». Мені було шкода цю крихітну істоту, і я присягнулася робити для неї все, що зможу.

Поки ми вивчали одна одну, прибули Вініфред із Річардом. Спочатку медсестра помилково вирішила, що це мої батьки.

— Ні, це гордий тато, — мовила Вініфред, і всі засміялися. Вони принесли мені квітів і вишукане дитяче придане: білі атласні бантики, ажурне плетення.

— Красуня! — вигукнула Вініфред. — Але Боже ж ти мій, ми чекали на білявку. Вона така темна. Погляньте на це волосся!

— Вибач, — сказала я до Річарда. — Знаю, ти хотів хлопчика.

— Наступного разу, люба, — відповів він, зовсім не стурбований.

— Це волоссячко немовляти, — сказала медсестра Вініфред. — У багатьох таке буває, іноді по всій спині спускається. Воно випадає, і виростає справжнє волосся. Дякуйте небу, що в неї немає зубів чи хвоста, — так теж буває.

— Дідусь Бенджамін був темний, поки не посивів, — пояснила я. — І бабуся Аделія теж, і батько, звісно ж, хоча про його братів я не знаю. Світле волосся в моїй родині з материного боку.

Я говорила звичним спокійним тоном і з полегшенням побачила, що Річард зовсім не звертає на це уваги.

Чи відчувала я вдячність, що Лори там не було? Що її замкнули десь далеко, де я не мала змоги до неї дістатися? А вона не могла дістатися до мене, не могла стати біля мого ліжка, наче незапрошена фея на хрестинах, і сказати: «Що це ти таке верзеш?»

Звісно, вона здогадалася б. Одразу здогадалася б.

Яскраво сяяв місяць

Учора я бачила по телевізору, як молода жінка підпалила себе: струнка юна дівчина у вільному легкозаймистому одязі. То був протест проти якоїсь несправедливості; та чому вона вирішила, що, перетворивши себе на вогнище, щось змінить? Хотілося сказати їй: «Не роби цього. Не спалюй своє життя. Заради чого б ти це не робила, воно того не варте». Але для неї, вочевидь, варте.

Чим вони одержимі, ці дівчата з талантом принесення себе в жертву? Вони роблять так, аби показати, що дівчата теж хоробрі й можуть не лише плакати й ридати, що вони теж здатні хизуватися перед обличчям смерті? І звідки береться це прагнення? Зі зневаги, а якщо так — зневаги до чого? До свинцевого, задушливого порядку речей, великої колісниці з шипами на колесах, сліпих тиранів, сліпих богів? Чи ці дівчата достатньо легковажні, достатньо пихаті, щоби вважати, що можуть зупинити хід речей, запропонувавши себе на якомусь теоретичному вівтарі, або ж це більше нагадує свідчення? Це може викликати захоплення, якщо захоплюєшся одержимістю. І це доволі мужньо. Але не має жодної користі.

Я переживаю за Сабріну. На що вона здатна десь там, на краю світу? Чи не покусали її християни або буддисти, чи, може, у неї в голові інші таргани? Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили. Чи не ці слова на її перепустці до порожнечі? Може, вона прагне спокутувати гріхи своєї одержимої грошима, зруйнованої, жалюгідної родини? Я, звичайно ж, сподіваюся, що ні.

Навіть в Еймі таке було, хоча й у повільнішій, оманливішій формі. Лора з’їхала з мосту, коли їй було вісім, Річард помер, коли їй було десять. Це все не могло не вплинути на неї. Тоді ми з Вініфред ледь не розірвали її. Вініфред не виграла б у мене тепер, однак тоді вона перемогла: вкрала в мене Еймі, і, як я не намагалася, повернути її не вдалося.

Не дивно, що, коли Еймі виросла й змогла дістатися до тих грошей, які їй залишив Річард, вона мов із ретязя зірвалася, почала шукати втіхи в різних хімічних речовинах, змінюючи чоловіків одного за одним. (Наприклад, хто батько Сабріни? Важко сказати, а Еймі так і не зізналася. Казала: «Крути колесо — хтось та й випаде».)

Я намагалася підтримувати зв’язок із нею. Сподівалася на примирення — зрештою, вона ж моя дочка, і я почувалася винною перед нею, хотіла надолужити згаяне, компенсувати їй те болото, яким стало її дитинство. Але тоді вона вже відвернулася від мене, та й від Вініфред теж — хоч якась мені втіха. Жодну з нас не підпускала до себе чи до Сабріни, особливо до Сабріни. Не хотіла, щоб ми її забруднили.

Вона постійно невтомно змінювала житло. Кілька разів опинялася на вулиці, бо не платила за нього; її заарештовували за порушення громадського порядку. Неодноразово клали до лікарні. Гадаю, ви вважатимете, що вона стала алкоголічкою, хоч я й ненавиджу це слово. Грошей Еймі не бракувало, тож працювати вона не мусила — і добре, бо затриматися на роботі вона б не змогла. А може, і не добре, може, усе було б інакше, якби дочка не мала змоги пливти за течією, якби мусила зосередитися на добуванні їжі замість плекання всіх тих ран, що ми їй заподіяли. Незаслужений прибуток заохочує схильних до цього шкодувати себе.

Коли я востаннє їздила до Еймі, вона жила в будинку на Парламент-стрит, у нетрях Торонто. Дитина, у якій я запідозрила Сабріну, бавилась у клаптику багна перед входом — неохайна, нечесана обідранка, у шортах, але без футболки — згрібала зігнутою ложкою багно в старе жерстяне горнятко. Винахідливе маленьке створіння, вона попросила в мене четвертак. Чи я його їй дала? Імовірно. «Я твоя бабуся», — сказала дитині, а вона витріщилася на мене, як на безумну. Звісно ж, їй ніколи не казали про існування такої особи.

Того разу сусіди чимало мені розповіли. Вони були наче гідні люди — доволі гідні, щоб годувати Сабріну, коли Еймі забувала прийти додому. Наскільки я пригадую, їхнє прізвище було Келлі. Це вони викликали поліцію, коли Еймі знайшли біля підніжжя сходів зі зламаною шиєю. Упала, штовхнули, стрибнула — ми ніколи цього не знатимемо.

Треба було тоді хапати Сабріну й тікати. Рушити до Мексики. Я б так і зробила, аби знала подальші події: Вініфред забере її та сховає подалі від мене, як зробила з Еймі.

Чи було б Сабріні краще зі мною, ніж із Вініфред? Чим це було для неї — рости з багатою мстивою змученою старою жінкою? Замість бідної мстивої змученої старої жінки, тобто мене. Утім я б любила її. Сумніваюся, що Вініфред любила. Вона чіплялася за Сабріну, щоб уколоти мене, покарати, показати, що перемогла.

Однак того дня я не викрала дитину. Я постукала у двері. Мені ніхто не відповів — і я просто відчинила їх та увійшла. Тоді піднялася крутими темними вузькими сходами на другий поверх до помешкання Еймі. Вона була на кухні, сиділа за маленьким круглим столом, дивилася на горнятко для кави з намальованою усмішкою, яке тримала в руках. Горнятко вона піднесла близько до очей і крутила туди-сюди. Обличчя Еймі було бліде, волосся скуйовджене. Не можу назвати її дуже привабливою. Вона саме курила і, певно, була під впливом якихось наркотиків, змішаних з алкоголем; у кімнаті відчувався його запах разом зі старим димом, брудним умивальником, немитим відром для сміття.

Я намагалася поговорити з дочкою. Почала дуже м’яко, однак вона була не в гуморі, щоб слухати мене. Сказала, що втомилася від цього, від усіх нас. Найбільше ж гнітить відчуття того, що від неї все приховують. Родина з усього зробила таємницю, ніхто не казав їй правду; наші роти розкривалися й закривалися, із них виходили слова, але ті слова нічого не пояснювали.

Однак вона все зрозуміла сама. Її обікрали, позбавили спадку, бо я їй не мати, а Річард не батько — усе зрозуміло з Лориної книжки.

Я спитала, що вона хоче цим сказати. Еймі відповіла, що все ясно: її справжньою матір’ю була Лора, а справжнім батьком — той чоловік зі «Сліпого вбивці». Тітка Лора його кохала, а ми їй перешкоджали і якимось чином позбулися її невідомого коханця. Залякали, підкупили, відіслали, байдуже — вона достатньо довго жила у Вініфред, щоб знати, як такі люди, як ми, роблять схожі речі. А тоді, коли виявилося, що Лора вагітна від нього, ми її відіслали, щоб прикрити скандал; далі моя дитина померла при народженні, ми викрали Лорину дочку й видали за свою.

Вона говорила недоладно, але суть була така. Ти бачиш, як її вабила ця фантазія: хто б не хотів мати за матір міфічну істоту замість приземленої справжньої? Якщо вже є така нагода.

Я сказала, що вона помиляється, що все переплутала, та Еймі не слухала. Не дивно, що ніколи не була щасливою з Річардом і зі мною — так вона сказала. Ми ніколи не поводилися з нею як батьки, бо ми й не були її справжніми батьками. І не дивно, що тітка Лора з’їхала з мосту — ми розбили їй серце. Лора мусила лишити Еймі листа, у якому пояснила б усе це і який Еймі мала б прочитати, подорослішавши, але ми з Річардом його знищили.

Вона вела далі: не дивно, що я була такою жахливою матір’ю, я ж бо ніколи насправді її не любила. Якби любила, вона була б для мене на першому місці. Я дбала б про її почуття. Не покинула б Річарда.

— Може, я була і не ідеальною матір’ю, — сказала я, — і ладна це визнати, але робила все, що могла за тих обставин. Обставин, про які ти дуже мало знаєш.

Я спитала в неї, що вона робить із Сабріною. Дозволяє їй бігати на вулиці голою, брудною, наче жебрачка; це недбалість: дівчинка може будь-коли зникнути, діти постійно зникають. Я бабуся Сабріни й цілком готова забрати її, і…

— Ти їй не бабуся, — перебила мене Еймі, плачучи. — Тітка Лора — бабуся. Чи була нею. Бо вона мертва, і це ти її вбила!

— Не верзи дурниць, — мовила я. І то була помилка: що сильніше заперечуєш такі речі, то більше в них вірять. Але коли тобі страшно, часто реагуєш неправильно, а Еймі мене налякала.

Коли я сказала «дурниці», вона почала на мене кричати. Це я дурна. Небезпечно дурна, настільки дурна, що навіть не розумію цього. Вона сказала чимало такого, чого я не буду повторювати тут, тоді взяла усміхнене горнятко, жбурнула в мене й почала наступати, похитуючись. Тепер Еймі ридала, її глибокі схлипування краяли серце. Вона простягнула до мене руки, здається, загрозливо. Я була вражена, збентежена, тож відступила, хапаючись за поруччя сходів, ухиляючись від того, що летіло в мене: черевик, блюдце. Від дверей будинку я вже втікала.

Може, слід було простягнути до неї руки, обійняти, заплакати. Тоді сісти разом із нею й розповісти їй цю історію, яку нині розповідаю тут. Та я цього не зробила. Я не скористалася цією можливістю й гірко про це шкодую.

Лише через три тижні після цього Еймі впала зі сходів. Звісно ж, я оплакувала її. Вона була моєю дочкою. Але, мушу визнати, оплакувала її колишню. Оплакувала те, чим вона могла б стати, її втрачені можливості. А найбільше — власні помилки.

Після смерті Еймі Вініфред запустила свої кігті в Сабріну. Володіння — це майже закон, а вона опинилася там першою. Забрала Сабріну до свого маєтку в Роуздейлі, і не встигла я оком змигнути, як вона проголосила себе офіційною опікункою. Я думала про те, щоб боротися з нею, але то була б та сама битва за Еймі: я знову була приречена її програти.

Коли Вініфред забрала Сабріну, мені ще не було шістдесяти, я досі могла керувати автомобілем. Час від часу їздила до Торонто й ходила за Сабріною, наче приватний детектив зі старого роману. Я вешталася поблизу її школи, — нової ексклюзивної молодшої школи, — тільки щоб побачити її й переконатися, що, попри все, з нею все добре.

Наприклад, того ранку, коли Вініфред повезла дівчинку до «Ітонз» купувати нові святкові черевички кількома місяцями після того, як отримала її, я була там, в універмазі. Не маю жодного сумніву: вона купувала Сабріні одяг, не питаючи її, — так вона завжди робила, — але взуття треба було приміряти, і з якоїсь причини Вініфред не довіряла це найманим помічникам.

Був різдвяний сезон, колони в універмазі оповивав штучний гостролист, над дверима колючими ореолами висіли вінки з позолоченими сосновими шишками й червоними оксамитовими стрічками, і Вініфред, страшенно розлючена, опинилася в полоні колядників.

Моє вбрання відрізнялося від колишнього, — старе твідове пальто, хустка на голові, насунута аж на лоба, — тож вона дивилася просто на мене, але мене не бачила. Певно, бачила якусь прибиральницю чи небагату іммігрантку, яка полює на знижки.

Вініфред була вбрана пишно, як завжди, але, попри це, виглядала якоюсь несвіжою. Що ж, їй уже було під сімдесят, і звичний для неї макіяж після певного віку робить жінку схожою на мумію. Не варто було так чіплятися за оранжеву помаду: та була надто різка.

Я бачила напудрені зморшки роздратування між її брів, стиснуті м’язи щелепи. Вона тягла Сабріну за руку, намагаючись пройти через хор огрядних колядників у зимовому одязі; певно, їй було огидно від їхнього завзятого й не надто якісного співу.

Сабріна, навпаки, хотіла їх послухати. Вона опиралася, обвисала мертвою вагою, як це роблять діти, — опір, який таким не здається. Її рука була піднята, наче в хорошої дівчинки в школі, яка хоче відповісти на запитання, але вона скавучала, немов чортеня. Це мало бути боляче. Так опиратися, заявляти про себе. Триматися.

Колядники співали «Доброго короля Венцеслава». Сабріна знала слова, я бачила, як ворушаться її губки. «Хоч мороз і лютував, місяць ясно сяяв, — співала вона. — На галявині бідняк хмиз збирав і пла-акав».

Це пісня про голод. Я бачила, що Сабріна її розуміє. Дитина ще мала пам’ятати, як це — бути голодною. Вініфред смикнула її за руку й нервово озирнулася. Вона мене не бачила, та відчувала мою присутність, як корова в полі за огорожею відчуває вовка. Однак корови ж не схожі на диких тварин: вони звикли до захисту. Вініфред була знервована, однак не налякана. Якби вона й подумала про мене, вирішила б, що я десь далеко, милостиво схована подалі з очей, у тій темряві, у яку вона мене запроторила.

Тоді мене охопило дуже сильне бажання схопити Сабріну на руки й утекти з нею. Я уявила собі, як заголосила б Вініфред, поки я продиралася б крізь млявих колядників, що саме так зручно виводили про погану погоду.

Я міцно тримала б її, не затиналася б, не дала їй упасти. Та далеко не втекла б — наздогнали б швидко.

Тоді я сама вийшла на вулицю і все йшла і йшла, опустивши голову, піднявши комір, вулицями центру. З озера дув вітер, крутився сніг. Був іще день, але хмари спустилися низько, сніжило, і тому світло було тьмяне. Машини повільно крутилися на неприбраних вулицях, їхні червоні вогні віддалялися від мене, наче очі горбатих звірів, які біжать задом наперед.

Я стискала в руках пакунок (уже не пам’ятаю, що саме тоді купила), рукавичок на мені не було. Певно, упустила десь у магазині, під ноги натовпу, і навіть не помітила. Колись я могла йти крізь заметіль із голими руками й не відчувати холоду. Любов, ненависть, страх чи просто лють на це здатні.

Я часто уявляла одну сцену — та й зараз мрію, якщо вже про це йдеться. Доволі безглуздо, хоча ми часто творимо свою долю саме через такі образи (бачиш, як просто я переходжу на пафосні слова на зразок «творимо свою долю», якщо рушаю в цьому напрямку, та не зважай).

У цій сцені Вініфред із подружками, увінчані коронами з грошей, зібралися навколо біленького ліжка з оборками, у якому спить Сабріна, і обговорюють свої їй дари. Їй уже піднесли срібну чашечку з гравіюванням, шпалери для дитячої з домашніми ведмедями, перші перлини для майбутньої низки й інші золоті дарунки, усе comme il faut[31], усе перетвориться на вугілля, коли зійде сонце. Тепер вони планують візити до ортодонта, і навчання тенісу, і піаніно, і танців, і ексклюзивний літній табір. На що їй сподіватися?

Цієї миті в хмарі сірчастого світла й диму з’являюсь я, б’ючи шкіряними, укритими кіптявою крилами, — незапрошена хрещена, чорна вівця. «Я теж хочу піднести їй подарунок, — вигукую. — Я маю на це право!»

Вініфред із товаришками сміються, показують пальцями. «Ти? Тебе давно вигнано! Ти дивилась у дзеркало? Ти запустила себе, маєш вигляд на сто два роки. Повертайся до своєї брудної печери! Що ти можеш їй запропонувати?»

Відповідаю: «Я пропоную правду. Я остання, хто може її дати. Це єдина річ у кімнаті, яка вранці залишиться тут».

«Буфет Бетті»

Минали тижні, Лора не поверталася. Я хотіла написати їй, зателефонувати, але Річард сказав, що їй це зашкодить. Сказав, що не треба заважати їй голосом із минулого. Вона має зосередитися на теперішній ситуації — на своєму лікуванні. Так йому сказали. Щодо природи цього лікування — він не лікар і не прикидатиметься, що розуміється на цьому. Звісно ж, краще це лишити експертам.

Я катувала себе, уявляючи її полоненою, замкненою у своїй болісній фантазії або в іншій, не менш болісній фантазії, яка належала не їй, а навколишнім. Коли одна перетворилася на іншу? Де був той поріг між внутрішнім світом і зовнішнім? Ми всі, не замислюючись, щодня минаємо цей перехід, користуючись граматичними паролями — я кажу, ти кажеш, він і вона каже, воно, з іншого боку, не каже, — платимо за привілей здорового глузду розмінною монетою, значення якої узгодили поміж собою.

Але Лора навіть у дитинстві була не згодна. Чи в цьому була проблема? У тому, що вона твердо казала «ні», коли від неї вимагали «так»? І навпаки, і навпаки.

Мені казали, що в Лори все добре, вона прогресує. Тоді — що не все так добре, у неї рецидив. Прогрес у чому? Рецидив чого? Не треба в це заглиблюватися, це буде мене непокоїти, а мені ж нині важливо зберігати енергію як молодій матері.

— Ми дуже швидко поставимо тебе на ноги, — мовив Річард, поплескуючи мене по плечу.

— Але ж я не хвора, — відповіла я.

— Ти знаєш, про що я. Усе знову буде в нормі. — І він м’яко усміхнувся, якось навіть хижо. Його очі зменшилися, чи то м’язи навколо них розійшлися, і вигляд був вельми хитрий. Річард уже думав про той час, коли повернеться на своє місце: нагору. Я гадала, що він вичавить із мене весь дух. Він набрав вагу, почав чимало їсти; виголошував промови в клубах, на вагомих, серйозних зібраннях. Нудних зборах, де вагомі серйозні чоловіки зустрічалися й ниділи, бо всі підозрювали, що попереду важкі часи.

Від усіх цих промов чоловіка може роздути. Я вже багато разів таке спостерігала. Справа в словах, які вони використовують у промовах. Вони діють на мозок, як дріжджі. Це можна побачити по телебаченню, у політичних трансляціях — слова виходять із ротів, наче бульбашки газу.

Я вирішила, що хворітиму якомога довше.

Я все переживала й переживала за Лору. Крутила історію, яку розказала Вініфред, на всі боки, розглядала під усіма кутами. Не могла до кінця в неї повірити, але й зовсім відкинути не могла.

Сестра завжди мала одну величезну силу: ламати речі, не маючи такого наміру. Та й чужу територію вона не поважала. Що було моїм — належало їй: моя ручка, мої парфуми, моя літня сукня, мій капелюх, моя щітка для волосся. Невже цей список поширювався й на моє ненароджене дитя? Однак якщо вона страждала від галюцинацій, якщо вона вигадувала різне, для чого їй вигадувати саме це?

З іншого боку, припустімо, що Вініфред збрехала. Припустімо, Лора була як ніколи при собі. У такому разі вона казала правду. А якщо Лора казала правду, значить була вагітна. Якщо справді мала з’явитися дитина, що з нею сталося? І чому вона сказала про це не мені, а якомусь лікареві, чужій людині? Чому вона не попросила в мене допомоги? Якийсь час я розмірковувала про це. Причин могло бути чимало. Одна з них — мій делікатний стан.

Щодо батька, уявного чи реального, це міг бути тільки один чоловік. Алекс Томас.

Але цього не могло бути. Як?

Я вже не знала, як Лора могла б відповісти на ці запитання. Вона стала для мене незнайомою, як внутрішній бік рукавички, одягненої на руку. Вона завжди була зі мною, але я не могла її побачити, тільки відчувати форму її присутності — порожню, заповнену лише власними уявленнями.

Минали місяці. Був червень, тоді липень, серпень. Вініфред сказала, що я бліда й виснажена. Мені слід більше часу проводити надворі. Якщо я не хочу взятися за гольф чи теніс, як вона неодноразово пропонувала, — а це могло б допомогти мені з животиком, з яким треба боротися, поки він не став хронічним, — то принаймні можу попрацювати зі своїм садом каміння. Це заняття чудово пасувало до материнства.

Мій сад каменів мені не подобався, та й моїм був лише за назвою, як і багато чого іншого. (Як «моя» дитина, якщо вже так — точно підмінена, підкинута мені циганами; звісно ж, моя дитинка менше плакала, більше усміхалася, була не така різка — її в мене забрали.) Сад опирався моїм служінням, йому не подобалося нічого з того, що я робила. Саме каміння мало гарний вигляд, — там було чимало граніту й вапняку, — але я нічого не могла там виростити.

Задовольнялася книжками: «Багаторічні рослини для саду каміння», «Пустельні суккуленти в північному кліматі» і так далі. Читала їх, робила списки — списки того, що можна було б посадити, чи того, що я вже посадила; що мало б рости, але не росло. Мати-й-мачуха, драцена, горицвіт. Мені подобалися назви, до самих рослин я була байдужа.

— Садівник із мене ніякий, — сказала я Вініфред. — Не те, що ти.

Тоді прикидання некомпетентною стало моєю другою натурою, я про це навіть і не думала. Вініфред зі свого боку вже не тішила моя безпорадність.

— Ну треба ж трохи постаратися, — казала вона. А я демонструвала їй ретельно укладені списки загиблих рослин.

— Каміння гарне, — казала я. — Може, просто назвемо його скульптурою?

Я думала про те, як би самій зустрітися з Лорою. Можна було лишити Еймі з новою нянькою, яку я подумки називала міс Мерґатройд — для мене всі слуги були Мерґатройдами, усі були спільниками. Але ні: нянька попередила б Вініфред. Я могла б усіх обдурити, могла б вислизнути якось уранці, узяти Еймі із собою, сісти на потяг. Але потяг куди? Я не знала, де Лора, куди її запхали. Казали, що «Белла Віста» десь на півночі, але «на півночі» — це чимала територія. Я перерила весь стіл у Річардовому кабінеті, утім листів із санаторію не знайшла. Він, певно, тримав їх в офісі.

Одного дня Річард прийшов додому рано, був стурбований. Сказав, що Лори більше в «Беллі Вісті» немає.

Я спитала, як це могло статися.

Він відповів, що по неї прийшов чоловік. Чи то назвався Лориним юристом, чи то діяв від його імені. Сказав, що він довірена особа з трастового фонду міс Чейз. Поставив під сумнів її утримання в «Беллі Вісті». Погрожував позовом. Чи я щось знаю про все це?

Ні, я не знала. (Я сиділа, склавши руки на колінах, із виразом подиву й помірної цікавості. Радості я не виявляла.) Спитала, що було тоді?

Директора «Белли Вісти» на місці не виявилося, працівники були збентежені. Відпустили її під опіку того чоловіка. Вирішили, що родина захоче уникнути неприємного розголосу. (Юрист і цим погрожував.)

Я сказала, що, як на мене, вони все зробили правильно.

Річард сказав, що це безсумнівно. Та чи була Лора в compos mentis[32]? Задля її власного добра, для її ж безпеки нам треба принаймні це визначити. Хоча поверхнево вона здавалася спокійнішою, у працівників «Белли Вісти» були щодо цього сумніви. Хтозна, яку небезпеку вона може становити для себе й для інших, якщо дозволити їй просто так гуляти на волі?

Чи я випадково не знаю, де вона може бути?

Не знаю.

Я нічого від неї не чула?

Не чула.

Я б, не вагаючись, розповіла, якби це було так?

Я б не вагалася — саме так і сказала. Це речення не мало додатку, тож технічно я навіть не збрехала.

Я розсудливо вирішила перечекати якийсь час, а тоді поїхала потягом до Порт-Тікондероґи поговорити з Ріні. Придумала телефонний дзвінок, пояснила Річардові, що Ріні нездужає й хоче побачити мене, поки з нею не сталося чогось гіршого. Створила таке враження, наче вона близька до смерті. Сказала, що Ріні хотіла б побачити знімок Еймі, побалакати про давні часи. Це найменше, що я можу для неї зробити. Зрештою, вона нас практично виростила. Мене виростила — я виправилася, щоб відвести Річардові думки подалі від Лори.

Ми з Ріні домовилися зустрітися в «Буфеті Бетті». (Тоді вона вже мала телефон, твердо стояла на ногах.) Вона сказала, що так буде краще — хоч вона досі там працює не повний день, можемо зустрітися після її зміни. Сказала, що в буфеті змінилися господарі: старим не сподобалося б, що вона сидить у залі як клієнт, навіть якщо платитиме, але нові дійшли висновку, що їм потрібні всі клієнти з грошима, яких тільки можна дістати.

Справи в кафе суттєво погіршилися. Смугастого тенту не стало, темні столики були брудними й подряпаними. Пахнуло вже не свіжою ваніллю, а протухлим жиром. Я зрозуміла, що надто пишно вбралася. Не треба було вдягати комір із білого лисячого хутра. Який сенс вихвалятися за таких обставин?

Мені не сподобався вигляд Ріні: вона була надто пухкою, надто жовтою, трохи заважко дихала. Певно, у неї справді були проблеми зі здоров’ям. Я замислилася, чи варто її про це спитати.

— Добре нарешті дати ногам відпочити, — сказала вона, опускаючись на диван навпроти мене.

Майра — скільки тобі тоді було, Майро? Років три-чотири, я трохи загубилася з датами, — була з нею. Її щічки розчервонілися від захвату, очі були круглі, трохи випуклі, наче її злегка придушили.

— Я розповідала їй про тебе, — м’яко сказала Ріні. — Про вас обох.

Мушу сказати, я Майру не надто зацікавила, її радше заінтригувала лисиця в мене на шиї. Діти в такому віці зазвичай люблять пухнастих тварин, навіть якщо ті мертві.

— Ти бачилася з Лорою чи, може, говорила з нею? — спитала я.

— Менше знаєш — краще спиш, — сказала Ріні, озираючись навколо, наче стіни могли мати вуха. Я не бачила потреби в таких пересторогах.

— Це, певно, ти організувала юриста? — знову спитала я. Ріні, здається, була обізнаною.

— Я зробила, що треба було, — відповіла вона. — Усе одно цей юрист — чоловік троюрідної сестри вашої матері, ваш родич. Я дізналася, що відбувається, він вирішив, що треба робити, — от і все.

— Як ти дізналася?

«Що ти дізналася?» я лишила на потім.

— Вона мені написала, — сказала Ріні. — Сказала, що писала тобі, але відповіді не отримала. Їй не дозволяли відправляти листи, але допомогла куховарка. Лора потім їй за це заплатила, ще й трохи додала.

— Я не отримувала листів, — мовила я.

— Вона так і зрозуміла. Зрозуміла, що вони про це подбають.

Було зрозуміло, хто такі «вони».

— Гадаю, вона приїхала сюди, — припустила я.

— А куди ще вона могла поїхати? — відповіла запитанням Ріні. — Бідолашна. Вона стільки пережила.

— Що вона пережила?

Я дуже хотіла знати, але водночас боялася цього. Казала собі, що Лора могла все вигадати, могла марити. Не можна цього відкидати.

Утім Ріні відкинула: байдуже, що Лора їй розповіла, вона повірила. Сумніваюся, що це була та ж історія, яку чула я. Особливо сумніваюся, що в ній була дитина, будь-яка.

— Тут є діти, то я краще помовчу, — сказала вона й кивнула на Майру, яка поїдала страшне на вигляд рожеве тістечко й дивилася на мене так, наче хотіла й мене облизати. — Якби я тобі розповіла, ти б уночі не заснула. Утішає тільки те, що ти до цього не причетна. Так вона сказала.

— Вона так сказала?

Я була рада це чути. Отже, Річард із Вініфред отримали ролі чудовиськ, а мені пробачили — безсумнівно, через мою моральну слабкість. Хоча не можна сказати, що Ріні повністю мене пробачила за те, що я своєю легковажністю дозволила всьому цьому статися. (Коли Лора з’їхала з мосту, пробачення стало ще менше. На її думку, я була якось до цього причетна. Ріні відтоді стала до мене холодною й так і померла ображеною.)

— Не можна було відправляти її до такого закладу, таку юну дівчину, — сказала Ріні. — Що б не сталося. Там чоловіки ходять, розстебнувши штани, усяке відбувається. Такий сором!

— А вони кусаються? — спитала Майра, потягнувшись до моїх лисиць.

— Не чіпай, — застерегла Ріні. — У тебе пальчики липкі.

— Ні, — відповіла я. — Вони не справжні. Бачиш, очі скляні. Вони тільки власні хвости кусають.

— Лора вважає, якби ти знала, ти б її там не залишила, — мовила Ріні. — Якби тільки знала. Бо все може бути, але ти не безсердечна.

Вона насупилася, дивлячись убік, на склянку води. Сама вона в цьому сумнівалася.

— Вони там їли переважно картоплю. Варену, пюре — так вона казала. Економлять на їжі, забирають хліб із ротів бідолашних психів, вони ж несповна розуму. А самі наживаються — я так думаю.

— Куди вона поїхала? Де вона тепер?

— Це все тільки між нами, — сказала Ріні. — Вона вважає, що тобі краще не знати.

— Вона не здавалася… не була… — чи не була вона помітно божевільною, я це хотіла спитати.

— Вона була така ж, як завжди. Не більше, не менше. Не була несповна розуму, якщо ти про це, — відрізала Ріні. — Схудла, їй треба м’яса на кістках наростити, і про Бога вже стільки не говорить. Сподіваюся, він для різноманіття тепер побуде з нею.

— Дякую тобі за все, Ріні, — сказала я.

— Не треба мені дякувати, — сухо відповіла вона. — Я зробила те, що було правильно.

Тобто те, чого не зробила я.

— Я можу їй написати? — Я шукала носовичка у своїй сумочці. Хотілося плакати. Я почувалася злочинцем.

— Вона казала, що краще не треба. Але просила передати, що лишила тобі звістку.

— Звістку?

— Вона її залишила, перш ніж її забрали до того закладу. Стверджувала, що ти знатимеш, де її шукати.

— Це твій носовичок? Ти застудилася? — спитала Майра, з цікавістю дивлячись, як я хлюпаю носом.

— Будеш ставити забагато запитань — язик відвалиться, — завважила Ріні.

— Не відвалиться, — розважливо заперечила Майра. Вона почала щось фальшиво мугикати собі під ніс і тицяти товстими ніжками мені в коліна під столом. Було схоже, що в неї весела вдача, і її непросто злякати — ці риси мене часто дратуватимуть згодом, але, зрештою, я вдячна за них. (Для тебе, Майро, це може стати новиною. Прийми це за комплімент, поки можеш. Компліменти на дорозі не валяються.)

— Я подумала, тобі захочеться глянути на фото Еймі, — сказала я Ріні. У мене було принаймні одне досягнення, щоб спокутувати свої гріхи в її очах.

Ріні взяла в мене знімок.

— Боже, яка ж вона темненька, — сказала вона. — Ніколи не знаєш, у кого піде маля.

— Я теж хочу подивитися, — сказала Майра, хапаючи фото своїми липкими лапками.

— Швиденько — і підемо вже. До татка запізнюємося.

— Ні, — заперечила Майра.

— Хоч рідна домівка й скромна, нема місця такого, як дім, — проспівала Ріні, витираючи паперовою серветкою рожеву глазур із Майриного личка.

— Я хочу лишитися тут, — наполягала Майра, але пальтечко було вдягнуте, в’язаний шерстяний капелюшок натягнутий на вуха, і її боком витягнули з-за столу.

— Бережи себе, — сказала наостанок Ріні. Не поцілувала мене.

Я хотіла обійняти її, ридати й завивати. Хотіла, щоб мене втішали. Хотіла сама піти з нею.

— Нема місця такого, як дім, — якось сказала Лора, коли їй було одинадцять чи дванадцять. — Ріні про це співає. Як на мене, це глупство.

— Чого це? — спитала я.

— Дивися. — Вона написала рівняння. Нема місця такого = дім. Тобто дім = нема місця такого. Тобто дому не існує.

«Дім там, де серце», — так я тепер думала, збираючись із силами в «Буфеті Бетті». У мене більше немає серця, воно розбите; або ж не розбите — просто зникло. Його обережно вигребли з мене, наче жовток із яйця, звареного натвердо, залишили тіло без крові, холодне й порожнє.

«Я безсердечна, — подумалося мені. — А отже, бездомна».

Звістка

Учора я була надто втомлена, щоб робити щось, крім лежання на канапі. Це вже перетворилося на безсумнівно ледарську звичку, і під час цього я дивилася денні ток-шоу, де люди розпускають язики. Це нині в моді, базікання: люди говорять про своє й про те, що стосується інших, вивалюють усе, що мають, а часом і те, чого не мають. Вони роблять це через відчуття провини та болю й задля власного задоволення, але переважно тому, що хочуть показувати себе, а інші хочуть на це дивитися. Я не виняток: смакую ці грубі грішки, жалюгідні родинні переплетіння, виплекані травми. Насолоджуюся тим відчуттям, з яким відкручується кришка з банки хробаків, немов розгортається дивовижний подарунок на день народження, а тоді розчаруванням на обличчях глядачів: вимучені сльози, скупе зловтішне співчуття, старанні оплески за командою. «Невже це все? — мусять думати вони. — Хіба це не мало бути не таким звичайним, більш огидним, епічним, жахливим — це ж твоя рана? Розкажи більше! Можна більше болю, будь ласка?»

Не знаю, що й краще: ходити життям, розбухнувши від власних таємниць, аж поки не вибухнеш від їхнього тиску, чи дозволити висмоктати їх із себе, кожен абзац, кожне речення, кожне слово, щоб у кінці ти позбувся всього того, що колись було таким дорогоцінним, було скарбом, близьким, як власна шкіра, — усього того, що було найважливішим, змушувало кривитись і прагнути приховати те, що належало тільки тобі, — і доживати дні пласким мішком, який теліпається під вітром, порожнім мішком з яскравою, флуоресцентною міткою, щоб усі знали, які ж таємниці колись зберігалися всередині?

Добре це чи погано — я не вирішила.

На плакаті часів війни було написано: «Довгі язики кораблі топлять». Звісно ж, усі кораблі й так зрештою потонуть.

Отак потішившись, я пішла на кухню, де з’їла половину чорнуватого вже банана та два содові крекери. Подумала, чи не впала якась їжа за відро для сміття, бо на кухні пахнуло чимось м’ясним, але нічого не знайшла. Можливо, цей запах був від мене самої. Не можу позбутися відчуття того, що моє тіло пахне котячою їжею, байдуже, якими задушливими парфумами я його бризкаю: «Тоска», чи «Ма Ґріфф», чи, може, «Же Рев’єн»? У мене досі валяється кілька таких пляшечок. Чекають зелених пакетів для сміття, Майро, коли ти до них доберешся.

Річард дарував мені парфуми, коли відчував, що мене треба заспокоїти. Парфуми, шовкові шалики, маленькі дорогоцінні брошки у формі домашніх тварин, пташок у клітках, золотих рибок. Смаки Вініфред, тільки не для себе, а для мене.

У потязі з Порт-Тікондероґи й ще кілька тижнів потому я міркувала над Лориною звісткою, яку вона, за словами Ріні, мені лишила. Сестра мусила знати: те, що вона збиралася сказати дивному лікареві в госпіталі, матиме свої наслідки. Десь якось Лора лишила мені записку, підказку, наче впущений носовичок чи стежку з білих камінців у лісі.

Я уявила, як вона пише це послання, так, як писала будь-що. Безсумнівно, то був олівець із погризеним кінцем. Лора часто гризла олівці; у дитинстві її рот пахнув деревом, а якщо олівець був кольоровий, губи ставали сині, чи зелені, чи фіолетові. Писала вона повільно, почерк був дитячий: круглі голосні, закриті «о», довгі, хвилясті стебла «р» і «у». Крапки над «і» були круглі, хилилися праворуч, як маленькі чорні кульки на невидимих нитках. Я подумки сиділа біля неї, щоб побачити, що вона зробить далі.

Лора дописала до кінця, поклала аркуш до конверта, заклеїла й сховала, як ховала свої поламані скарби в Авалоні. Але де вона могла його лишити? Не в Авалоні: поки її не забрали, вона була далеко.

Ні, він має бути десь у будинку в Торонто. Десь, де інші не шукатимуть, — ані Річард, ані Вініфред, ані хтось із Мерґатройдів. Я шукала всюди: на дні шухляд, у глибині шаф, у кишенях мого зимового пальто, серед моїх сумочок, навіть серед зимових рукавичок, але там нічого не було.

Тоді я згадала, що якось, коли їй було років десять-одинадцять, я побачила її в дідусевому кабінеті. Перед нею лежала родинна Біблія — великий, обтягнутий шкірою фоліант, — і вона вирізала звідти уривки старими материними ножицями.

— Лоро, ти що таке робиш? — спитала я. — Це ж Біблія!

— Вирізаю уривки, які мені не подобаються.

Я дістала сторінки, які вона викинула: рядки з «Книги хронік», сторінки з «Книги Левіт», маленький уривок зі святого Матвія, де Ісус проклинає безплідне фігове дерево. Пам’ятаю, як Лора обурювалася щодо цього дерева в недільній школі. Вона лютувала через те, що Ісус поставився до нього з таким презирством. «У всіх бувають погані дні», — зазначила Ріні, збиваючи білки в жовтій мисці.

— Не слід тобі такого робити, — сказала я.

— Це просто папір, — відповіла Лора, продовжуючи різати. — Папір не має значення. Важливо те, що на ньому написано.

— У тебе будуть проблеми.

— Не буде, — заперечила вона. — Її ніхто й не розгортає. Дивляться тільки перші сторінки, де народження, шлюби й смерті.

Лора мала рацію. Її ніколи не викрили.

Цей спогад спонукав мене дістати мій весільний альбом із фотографіями. Вініфред він мало цікавив, та й Річарда ніхто не бачив за любовним гортанням сторінок. Лора мусила це знати, знати, що це безпечно. Але як би вона розраховувала, що підштовхнуло б мене подивитися туди?

Якби я шукала її, я подивилася б. Вона це знала. Там було чимало її знімків, приклеєних до коричневих сторінок чорними кутиками; на них вона супилась і розглядала свої ноги, убрана в сукню подружки нареченої.

Я знайшла звістку, хоч і не в словах. Лора попрацювала над моїм весіллям за допомогою крихітних тюбиків фарби, які вона взяла в Елвуда Мюррея ще в Порт-Тікондерозі. Певно, увесь цей час вони зберігалися в неї: їй було дуже важко розлучатися з речами як для людини, яка проголошувала таку зневагу до матеріального світу.

Лора змінила всього лише дві світлини. Перша — груповий знімок. На ньому всіх подружок нареченої та друзів нареченого вкрив товстий шар кольору індиго, зовсім прибравши їх звідти. Лишилися я, Річард, сама Лора й Вініфред, яка була почесною подружкою. Її Лора розфарбувала моторошним блідо-зеленим кольором, як і Річарда. Я отримала відтінок кольору морської хвилі. Сама Лора була блискуче-жовта — не лише сукня, але й обличчя та руки теж. Що мало означати це сяйво? Бо сяйвом це й було, Лора світилася зсередини, наче скляна лампа або дівчина з фосфору. Вона дивилася не прямо, а вбік, наче її увага була далеко від знімка.

Другою була офіційна світлина наречених, зроблена перед церквою. Обличчя Річарда стало сірим, таким темним, що зникли всі його риси. Руки були червоні, як і язики полум’я, що оточували його й виривалися зсередини голови, наче сам його череп палав. Моя сукня, рукавички, серпанок, квіти — цього Лора й не торкнулася. Натомість розфарбувала моє обличчя: вибілила його так, що очі, ніс і рот здавалися вкритими туманом, наче виднілись у вікно холодного мокрого дня. Тло знімка й навіть церковні сходи під нашими ногами були повністю зачорнені, лишивши наші дві фігури плавати в повітрі, серед найглибшої й найтемнішої ночі.