Слiпий убивця

Сліпий убивця: Зенорські люди-ящери

Вона неспокійна вже кілька тижнів. Іде до найближчої крамнички, купує пилочку для нігтів або манікюрну паличку — якусь дрібницю, тоді проходить повз стійку з журналами, не торкається їх, обережна, щоб ніхто не побачив, як вона на них дивиться. Переглядає назви, шукає його ім’я — одне з його імен. Вона знає їх усі чи майже всі, бо отримувала готівку за його чеками.

Дивовижні історії. Фантастичні оповіді. Приголомшливо. Вона продивляється все.

Нарешті бачить щось. Це має бути воно: «Люди-ящери із Зенора. Перший захопливий епізод із хроніки Зікронських воєн». На обкладинці білявка у вбранні псевдовавилонського стилю: біла сукня, тісно стягнута під неправдоподібними грудьми золотим поясом, на шиї велике намисто з лазуритів, із голови проростає срібний півмісяць. Вологі вуста розкриті, очі величезні, її схопили дві істоти з пазурами на трьох пальцях і вертикальними зіницями в очах. На них немає нічого, крім червоних шортів. Обличчя — сплющені диски, шкіра вкрита лускою, сірою, із зеленкувато-блакитним відтінком. Вони блищать, наче политі олією, під цією сіро-блакитною лускою надуваються й переливаються неабиякі м’язи. Зуби в безгубих ротах численні, гострі, наче голки.

Вона б усюди їх упізнала.

Як можна отримати примірник? Тут не купиш: її впізнають. Не можна давати привід для пліток своєю дивною поведінкою, будь-яким дивацтвом. Вийшовши за покупками наступного разу, вона робить коло, заходить на вокзал, знаходить журнал у газетному кіоску. Одна тонка монетка; вона платить, не знімаючи рукавичок, швидко згортає журнал, ховає в сумочці. Продавець дивно дивиться на неї, утім із чоловіками це буває.

Сидячи в таксі на протилежному боці, вона притискає журнал до себе, проносить угору й замикається з ним у ванній. Вона знає: руки тремтітимуть, коли вона гортатиме сторінки. Такі журнали читають волоцюги в товарних вагонах чи школярі з ліхтариком під ковдрою. Сторожі на фабриках уночі, щоб не заснути; комівояжери в готелях після безплідного дня, знявши краватку, розстебнувши сорочку, задерши ноги й наливши віскі в склянку для зубної щітки. Поліцейські в спокійний вечір. Ніхто з них не побачить повідомлення, яке має бути сховане десь тут між рядків, повідомлення, призначеного тільки для неї.

Папір такий м’який, що ледь не розлазиться в руках.

Тут, у цій ванній за замкненими дверима, на її колінах розкинувся Сак’єль-Норн, місто тисячі розкошів, з його богами, звичаями, дивовижними килимами, змученими дітьми-рабами, дівами, яких принесуть у жертву. З його сімома морями, п’ятьма місяцями, трьома сонцями; західними горами та їхніми похмурими гробницями, поміж яких завивають вовки й блукають прекрасні не-мертві жінки. Простягає свої мацаки переворот у палаці, Король вичікує, розмірковуючи про сили, які протистоять йому; Верховна Жриця збирає хабарі.

Ось ніч перед жертвоприношенням; обрана діва чекає на своєму смертному ложі. Але де ж сліпий убивця? Що стало з ним і його любов’ю до цієї невинної дівчини? Вона вирішує, що цю частину він лишив на потім.

Тоді, раніше, ніж вона очікувала, нападають безжальні варвари під проводом свого маніакального вождя. Але щойно вони пройшли у ворота міста, на них чекає несподіванка: три космічні кораблі приземляються на рівнині зі східного боку. За формою вони нагадують смажені яйця чи розрізаний навпіл Сатурн і походять із Зенора. Звідти вириваються люди-ящери, граючи сірими м’язами, у металевих плавках і з передовою зброєю. У них є променеві пістолети, електричні ласо, одномісні винищувачі. Усі можливі новомодні штучки.

Це раптове вторгнення змінює зікронський сценарій. Варвари й містяни, посадовці й повстанці, господарі й раби — усі забувають про власні незгоди, об’єднані спільною метою. Класові бар’єри падають, снільфарди відкидають свої давні титули разом із масками, закочують рукави й будують барикади разом з игніродами. Усі вітають одне одного іменем тристок, яке (приблизно) означає «той, з ким обмінявся кров’ю», тобто товариш, або ж брат. Жінок відводять до храму й зачиняють там заради їхньої ж безпеки, дітей також. Король і Слуга Радості потискають один одному руки й вирішують командувати разом. Цитуючи давню приказку, Король каже: «Кулак більший за взяті разом пальці». Дуже швидко вісім важких воріт до міста опускаються.

Люди-ящери здобувають першу перемогу в полях за містом завдяки несподіваній появі. Вони беруть у полон кількох жінок, замикають їх у клітках, і десятки солдатів-ящерів облизуються на них крізь ґрати. Але тоді зенорській армії доводиться відступити: променева зброя, на яку вони покладалися, не дуже добре працює на Зікроні через різницю в гравітації, електричні ласо ефективні лише на близькій відстані, і мешканці Сак’єль-Норна опинилися по той бік дуже товстої стіни. Люди-ящери не мають вдосталь одномісних винищувачів, щоб переправити в місто достатньо сил для атаки. З кріпосної стіни на будь-якого ящера, який наважується підійти надто близько, летять снаряди: зікронці виявили, що зенорські металеві шорти займаються за високої температури, і тепер жбурляють у них просмолені палаючі кулі.

У вождя ящерів стається істерика, і п’ятеро їхніх учених падають замертво: демократії на Зенорі точно немає. Ті, хто вижив, беруться до роботи, щоб розв’язати технічні проблеми. Вони стверджують, що, маючи достатньо часу й потрібне обладнання, можуть розчинити стіни Сак’єль-Норна. А ще вони можуть розробити газ, від якого зікронці знепритомніють. Тоді можна буде спокійно чинити все, що вони люблять.

На цьому перша частина обривається. Але що сталося з історією кохання? Де сліпий убивця й німа дівчина? Під час усього цього безладу про дівчину зовсім забули — востаннє її бачили, коли вона ховалася під червоним жертвенним ліжком, а про сліпця взагалі мови не було. Вона гортає сторінки назад: може, пропустила щось. Але ні. Ці двоє просто зникли.

Можливо, далі все буде гаразд, у наступному захопливому епізоді. Може, він надішле їй звістку.

Вона знає, що в цьому її очікуванні є щось ненормальне, — він не посилатиме їй звісток, а якщо й посилатиме, то це буде не так, — але вдіяти нічого не може. Ці фантазії викликає надія, ці міражі здіймає бажання — надія без надії, прагнення у вакуумі. Можливо, вона несповна розуму, втрачає глузд, у неї їде дах. Їде дах — наче в розтрощеному будинку, у зруйнованій хатині, як у маєтку після землетрусу. Коли в тебе їде дах, із тебе виходить те, що мало б лишатися всередині, те, чого не можна випускати. Замки втрачають свою силу. Охорона засинає. Паролі не спрацьовують.

Вона думає: «Можливо, він мене зрікся». Старе слово, — «зрікатися», — але воно дуже точно описує її відчуття. Вона може собі уявити, як він її зрікається. Він цілком міг би за якимось поштовхом померти заради неї, але жити заради неї — це зовсім інше. Він не схильний до одноманітності.

Попри розуміння того, що це неправильно, вона чекає й шукає місяць за місяцем. Ходить по крамницях, по вокзалах, не оминає жодного газетного кіоску. Але наступний захопливий епізод так і не з’являється.

«Мейфейр», травень 1937 р.

Квітень цього року скаче, мов ягня, і весняний сезон бере приклад легкого й рухливого настрою й вибухає цілим оберемком прийомів та від’їздів. Містер і місіс Генрі Рідель повернулися із зимування в Мексиці, містер і місіс Джонсон-Рівз приїхали зі своєї флоридської схованки в Палм Біч, а містер і місіс Т. Перрі Ґранж повернулися з круїзу по сонячних Карибських островах, тоді як місіс Р. Вестерфілд із дочкою Дафні вирушили до Франції та Італії «з дозволу Мусоліні», а містер і місіс В. Мак-Клелланд поїхали до казкової Греції. Родина Дюмон-Флетчер провела надзвичайний сезон у Лондоні й знову з’явилася на місцевій сцені, саме вчасно до Драматичного фестивалю домініону, членом журі якого є містер Флетчер.

Тим часом у бузково-срібному інтер’єрі «Аркадійського дворика» відсвяткували іншу появу — місіс Річард Ґріффен (у дівоцтві — міс Айріс Монфор Чейз) була помічена за обідом, улаштованим її зовицею місіс Вініфред «Фредді» Ґріффен Прайор. Молода місіс Ґріффен, прекрасна, як завжди, і одна з найяскравіших наречених минулого сезону, була вбрана в охайний костюм із небесно-блакитного шовку з жовто-зеленим капелюшком і приймала привітання з нагоди народження дочки Еймі Аделії.

«Плеяди» розгорнули активну діяльність із нагоди прибуття до них зірки, міс Френсіс Гомер, відомої актриси монологу, яка знову представила в Ітонському залі свою серію «Жінки, кохані долею», де вона зображує жінок, що лишили слід в історії й мали вплив на життя таких видатних фігур, як Наполеон, Фердинанд Іспанський, Горацій Нельсон і Шекспір. Міс Гомер блискуче й жваво зобразила Нелл Ґвін; драматично зіграла королеву Ізабеллу Іспанську; її Жозефіна була чудовою віньєткою вечора, а монолог леді Емми Гамільтон став справжнім драматичним шедевром. Це була приголомшлива й чарівна вистава.

Вечір завершився бенкетом для «Плеяд» і їхніх гостей, який розкішно влаштувала в Круглому залі місіс Вініфред Ґріффен Прайор.

Лист із «Белли Вісти»

Сліпий убивця: Вежа

Вона почувається важкою й брудною, як мішок із невипраною білизною. Але водночас пласкою й порожньою. Чистий папірець, на якому ледь видний позбавлений кольорів слід підпису, чужого. Його побачив би детектив, але її не можна турбувати. Вона не буде шукати.

Вона не покинула надію — просто згорнула її й відклала: це річ не на кожен день. Тим часом треба піклуватися про тіло. Немає сенсу не їсти. Вона має бути при собі, а для цього треба харчуватися. І маленькі радощі теж допоможуть: можна покластися на квіти, наприклад, на перші тюльпани. Немає сенсу божеволіти. Бігти босоніж вулицею й горлати: «Пожежа!» Хтось обов’язково помітить, що пожежі немає.

Найкращий спосіб зберігати таємницю — удати, що її немає. «Так мило з вашого боку, — каже вона в слухавку. — Але мені дуже прикро, я не зможу. Я зайнята».

Бувають дні, особливо теплі й ясні, коли вона почувається похованою заживо. Небо — синій кам’яний купол, сонце — кругла дірка в ньому, через яку глузливо пробивається світло справжнього дня. Інші люди, поховані разом із нею, не знають, що сталося, — знає тільки вона. Якби вона озвучила це знання, вони б змусили її замовкнути назавжди. Єдиний її шанс — поводитися так, наче все йде нормально, тим часом наглядаючи за цим пласким синім небом, остерігаючись тріщини, яка зрештою має в ньому з’явитися. А тоді він може спуститися вниз на мотузковій драбині. Вона підніметься під дах, дострибне до драбини. Їх піднімуть повз вежі, башти й шпилі, геть із тріщини в несправжньому небі, а інші залишаться внизу, на траві, витріщатимуться, повідкривавши роти.

Такі всемогутні дитячі плани.

Під синім куполом іде дощ, сяє сонце, дме вітер, розвиднюється. Дивно собі уявляти, як влаштовані всі ці натуралістичні погодні явища.

Десь неподалік є дитина. Її вереск час від часу долинає до неї, наче за вітром. Двері відчиняються й зачиняються, крихітна, величезна лють росте й спадає. Дивовижно, як же вони кричать. Її хрипке дихання часом доволі близько, ніжний і жорсткий звук, наче шовк рветься.

Вона лежить у ліжку, на простирадлах чи під ними — залежно від часу доби. Любить білі подушки, білі, неначе медсестри, злегка накрохмалені. Спирається на кілька подушок, чашка з чаєм утримує її, наче якір, щоб вона нікуди не поділася. Вона бере чай: якщо чашка вдариться об підлогу, вона прокинеться. Це не завжди трапляється, вона не лінива.

Іноді втручаються мрії.

Вона уявляє собі, як він уявляє її. У цьому її спасіння.

Її дух блукає містом, його лабіринтами, тьмяним переплетінням вулиць: кожне побачення, кожна зустріч, кожні двері, і сходи, і ліжко. Що він сказав, що вона сказала, що вони робили, що робили далі. Навіть ті часи, коли вони сперечалися, лаялися, розходилися, страждали, возз’єднувалися. Як вони любили різати одне одного, смакувати свою ж кров. Вона думає: «Ми разом були руйнівні. Але як можна нині жити, якщо не серед руїни?»

Іноді вона хоче піднести до нього сірника, покінчити з ним, із цим безмежним, беззмістовним жаданням. Принаймні повсякдення й ентропія її власного тіла про це подбають: виснажать, змучать, зітруть саме те місце в мозку. Але екзорцизмів тут замало, та й вона не надто старається. Їй потрібен не екзорцизм, а жахливе блаженство, наче випадково випасти з літака. Їй потрібен його голодний погляд.

Коли вона бачила його востаннє, як вони повернулися до його кімнати, то було наче потопання: усе темнішало, ревло навкруги й водночас було срібним, повільним і ясним.

Ось що таке бути в рабстві.

Можливо, він завжди носить із собою її образ, мов портрет у медальйоні; а може, і не образ, а радше діаграму. Мапу, наче мапу скарбів. Вона знадобиться йому, щоб повернутися.

Спочатку по землі — тисячі миль, із зовнішнім колом скель і гір, укритих кригою, пошарованих, зморщених; далі ліси, заплутані буреломом, їхня товста сплутана шкіра, мертве дерево гниє під мохом; тоді дивна прогалина. Далі вкрита вереском пустка, спустошені вітром сухі червоні пагорби, на яких триває війна. За камінням причаїлися в засаді захисники. Вони спеціалізуються на снайперах.

Тоді йдуть селища з убогими халупами, косоокими шибениками й жінками, які згинаються під оберемками гілок, дороги темні від багна. Далі залізничні колії, що біжать до містечок із їхніми вокзалами та депо, фабриками та складами, церквами та мармуровими банками. Далі великі міста, величезні плями світла й темряви, вежа за вежею. Вежі обшиті адамантом. Ні, чимось сучаснішим, імовірнішим. Не цинком — він для вмивальників бідних жінок.

Вежі обшиті сталлю. Там виготовляють бомби, туди падають бомби. Але він обходить усе це, проходить неушкоджений увесь шлях до міста, того, де вона, де будинки й шпилі оточують її, а вона сидить у центральній, найбільш прихованій башті, яка й не схожа на вежу. Вона закамуфльована: її легко сплутати з будинком. Вона тремтливе серце всього цього, прикута до свого білого ліжка, замкнена подалі від небезпеки, але сенс цього в ній самій. У тому, щоб її захистити. Ось на що вони витрачають свій час — захищають її від усього іншого. Вона визирає з вікна. Ніщо не може дістатися до неї, і вона не може ні до чого дістатися.

Вона круглий нуль, першопочаток, ніщо. Простір, який визначається тим, що його зовсім нема. Тому вони й не можуть дотягнутися до неї, торкнутися її. Тому й не можуть нічого на неї повісити. У неї чудова усмішка, але не вона стоїть за цим.

Він любить думати, що вона невразлива. Стоїть в освітленому вікні, за нею — замкнені двері. Він хоче бути там, під деревом, дивитися на неї. Набравшись мужності, він перелізає через стіну, долає лозу й каміння, як злодій; зігнувшись, піднімає віконну раму, ступає всередину. Тихенько грає радіо: танцювальна музика то стихає, то голоснішає. Звук кроків тоне в ній. Вони не кажуть ані слова — так знову починається ніжний терплячий грабунок плоті. Приглушений, нерішучий, розмитий, немов під водою.

— Ти живеш безтурботно, — якось зауважив він.

— Можна й так сказати, — відповіла вона.

Але як їй вийти з цього, з такого життя, якщо не через нього?

«Ґлоуб енд Мейл», 26 травня 1937 р.

Хоча новини з Барселони проходять цензуру, до нашого паризького кореспондента дійшла інформація про сутички між ворожими фракціями республіканців, які стаються в цьому місті. Ходять плітки, що озброєні Росією комуністи, яких підтримує Сталін, проводять зачистки в рядах РПМО[29], крайніх троцькістів, що діють спільно з анархістами. Свавільні перші дні правління республіканців поступилися місцем атмосфері страху й підозри, відколи комуністи почали звинувачувати РПМО в зраді й належності до «п’ятої колони». Спостерігають відкриті вуличні бої, у яких поліція стає на бік комуністів. Чимало членів РПМО начебто втекли чи опинились у в’язниці. Можливо, що під перехресний вогонь потрапило й кілька канадців, однак ця інформація лишається непідтвердженою.

Ситуація в інших регіонах Іспанії така: Мадрид і надалі утримують республіканці, утім сили націоналістів під проводом генерала Франко відчутно просуваються вперед.

Сліпий убивця: Центральний вокзал

Вона схиляє голову, кладе її на край столу. Уявляє його прихід.

Сутеніє, горять вокзальні вогні; у них його обличчя здається змученим. Десь поблизу узбережжя, заморське, бо він чує крики чайок. Він сідає в потяг у хмарах шиплячого диму, вішає спортивну торбу на гачок, тоді опускається на своє сидіння, дістає куплений сандвіч, розгортає, розриває обгортковий папір. Він надто втомлений, щоб їсти.

Поряд із ним сидить старша жінка, в’яже щось червоне — светра. Він знає, що це светр, тому що вона йому розповіла; з його дозволу вона розповідає йому все: про своїх дітей, про внуків, — звісно ж, у неї й світлини є, тільки він не хоче слухати її історію. Він навіть думати про дітей не може після того, як бачив стільки їхніх тіл. Саме діти лишаються з ним, довше за жінок, довше за старих людей. Вони завжди такі заскочені: сонні очі, воскові руки, м’які пальці — ганчір’яна лялька, просочена кров’ю. Він відвертається, дивиться в нічне вікно на власне обличчя із запалими очима, мокрим із вигляду волоссям, зеленкувато-чорною шкірою, розпливчатою від кіптяви й темних силуетів дерев, що пролітають повз вікно.

Він пробирається в прохід повз жіночі коліна, зупиняється в тамбурі, курить, викидає недопалок, відливає в порожнечу. Відчуває, як сам летить туди ж — далеко, у нікуди. Міг би впасти просто тут, і його ніколи вже не знайшли б.

Болотиста місцевість, ледь помітний горизонт. Він повертається на місце. У потязі прохолодно й волого або ж надто спекотно й задушливо; він або пітніє, або тремтить, іноді все це одночасно: він горить і замерзає, немов закоханий. Жорстка оббивка спинки сидіння незручна, тхне цвіллю, шкрябає щоку. Нарешті він засинає — рот відкритий, голова схилилася набік, до брудного скла. Він чує, як дзеленчать спиці, а ще — як торохкотять колеса по залізних коліях, наче працює невтомний метроном.

Тепер вона уявляє його сни. Ніби він бачить уві сні її, як вона — його. Вони на невидимих темних крилах летять одне до одного через небо кольору мокрого сланцю, шукають, шукають, повертаються за власними слідами, їх тягнуть надія й бажання, їх бентежить страх. У цих снах вони торкаються, переплітаються, це більше схоже на зіткнення — так закінчується їхній політ. Вони падають на землю, парашутисти-невдахи, халтурні попелясті янголи, і любов майорить за ними, як розірваний шовк. Їх зустрічає ворожий вогонь.

Минають день, ніч, день. На зупинках він виходить, купує яблуко, «Кока-Колу», півпачки сигарет, газету. Треба було б узяти пляшечку чогось міцного, а то й велику пляшку заради забуття, яке вона несе. Він дивиться в заплямовані дощем вікна на довгі пласкі поля, які розгортаються щетинистими килимками, з плямами дерев; очі злипаються, хочеться спати. Увечері сонце сідає довго, хилиться до заходу, куди він і їде, вицвітає з рожевого до фіолетового. Приходить ніч із її судомними зупинками й ривками, залізним виттям потяга. Під його повіками червоно — це колір пострілів і вибухів у повітрі.

Він прокидається, коли небо світлішає; з одного боку бачить воду, пласку, срібну, позбавлену берегів, — нарешті озеро. З другого боку — маленькі криві будиночки, у дворах на мотузках висить прання. Тоді цегляна димова труба, фабрика з порожніми очима й високим димоходом, тоді ще одна фабрика, у численних вікнах відбивається бліда блакить.

Вона уявляє, як він виходить у ранок, проходить через вокзал, через довгий хол із мармуровою підлогою й високою стелею та колонами. Навколо нього пливе відлуння, нечіткі голоси з гучномовця, їхні незрозумілі слова. У повітрі пахне димом — від сигарет, потягів, самого міста, схожого на порох. Вона теж іде через цей пил і порох, готова розкрити руки, щоб він підняв її в повітря. Радість стискає горло, як і паніка. Вона його не бачить. Світанкове сонце зазирає у високі вікна-арки, запалює задимлене повітря, підлога мерехтить. Тепер він у фокусі, у дальньому кутку, усі деталі такі виразні, — око, рот, рука, — хоч і тремтливі, наче відображення в калюжі.

Але вона не може втримати його, не може згадати його вигляду. Наче над водою подув вітер і він розвіявся на зламані кольори, на брижі. Тоді він збирається деінде, за іншою колоною, повертається в знайоме тіло. Навколо нього мерехтіння.

Мерехтіння означає відсутність, але їй воно скидається на світло. Просте денне світло на всьому, що її оточує. Кожному ранку й кожній ночі, кожній рукавичці й кожному черевику, кожному стільці й кожній тарілці.