Слiпий убивця

Хутряне пальто

Уранці в прогнозі погоди попереджали про можливий торнадо, і вже до середини дня небо набуло зловісного зеленкуватого відтінку, у повітрі почали літати гілки дерев, наче величезний розлючений звір торує собі шлях. Буревій пролітає прямо над головою — блимають зміїні язики білого світла, гуркочуть перекинуті стоси жерстяних форм для пирогів. «Рахуйте до тисячі й одного, — говорила нам Ріні. — Якщо встигнете це вимовити, значить до урагану рівно миля». Ще вона наказувала ніколи не користуватися телефоном під час грози, а то блискавка влучить тобі просто у вухо, і ти втратиш слух. Приймати ванну теж не можна, бо блискавка може витекти з крана, як вода. Якщо відчуваєш, що волосся на шиї встає дибки, треба негайно підстрибнути — тільки це тебе врятує.

Ураган ущух іще до сутінків, але мокро було, як у канаві. Я крутилась у каламуті свого ліжка, слухала, як серце криво підстрибує на простирадлі, і намагалася влаштуватися зручніше. Зрештою покинула надію заснути, натягнула на нічну сорочку довгого светра й пішла долати сходи. Унизу накинула поліетиленовий плащ із капюшоном, всунула ноги в гумові чоботи й вийшла на вулицю. Мокрі дошки ґанку зрадливо тремтіли. З них зійшла фарба, може, і гнити почали.

У слабкому світлі все здавалося чорно-білим. Повітря було вологе й непорушне. Хризантеми на клумбі перед будинком мерехтіли сяючими дощовими краплинами; жодного сумніву: батальйон слимаків уже жував останні листки на люпинах. Кажуть, слимаки люблять пиво; усе думаю, що варто було б їм виставити. Краще їм, ніж мені: такий вид алкоголю ніколи не любила. Завжди прагнула знесилення якомога швидше.

Я повзла, постукуючи ціпком, по вологому тротуару. Навколо повного місяця сяяло бліде серпанкове коло; під ліхтарями моя коротка тінь вислизала попереду, наче гоблін. Мені здалося, що це вкрай відважний учинок: немолода жінка ходить вулицями посеред ночі сама. Стороння людина могла б подумати, що я беззахисна. Я й справді була трохи перелякана чи принаймні достатньо тямуща, щоб серце забилося швидше. Як постійно й доброзичливо нагадує мені Майра, немолоді жінки — головна мішень вуличних грабіжників. Кажуть, вони — ці грабіжники — приїздять із Торонто, як і вся інша шкода. Може, сідають в автобус, маскують своє приладдя для грабунку під парасольки чи ключки для гольфу. Вони на все спроможні — так похмуро стверджує Майра.

Я пройшла три квартали до головної вулиці міста, тоді зупинилася, глянула через атласно-мокру дорогу на гараж Волтера. Він сидів у маяку скляної будки посеред порожньої чорнильної калюжі плаского асфальту. Схилився вперед у своєму червоному кептарі, схожий на немолодого жокея на невидимому коні чи хазяїна власної долі, пілота моторошного космічного корабля. Насправді ж Волтер дивився спортивний канал на своєму міні-телевізорі — це я знала від Майри. Побалакати не підійшла: він би злякався, побачивши, як я виринаю з темряви в гумових чоботях і нічній сорочці, як навіжена вісімдесятирічна переслідувачка. Але мені було якось спокійніше від того, що принаймні одна людина не спить о цій порі.

Дорогою назад я почула за спиною кроки. «Догралася, — сказала собі, — ось і твій грабіжник». Але то була лише молода жінка в чорному дощовику, із сумкою чи невеличкою валізою. Вона швидко пройшла повз мене, нахилившись уперед.

«Сабріна — подумалося мені. — Вона все ж таки прийшла». На якусь мить я почувалася пробаченою, благословенною, повною благодаті, наче час пішов назад і мій сухий і старий дерев’яний ціпок раптом розквітнув. Але з другого погляду — ні, з третього — то була зовсім не Сабріна, якась чужа жінка. Та й хто я така, щоб заслуговувати на таке диво? Чи можу я на нього чекати?

Однак усе одно чекаю. Попри все.

Та годі. Знову беруся за тягар своєї оповіді, як кажуть у віршах. Назад, до Авалону.

Мати померла. Усе ніколи вже не буде, як було. Мені сказали опанувати себе. Хто це був? Певно, Ріні. Можливо, батько. Цікаво, усі в такому випадку говорять про руки, і ніхто не згадує про пальці, про кісточки пальців — а саме їх гризуть, замінюючи один біль іншим.

Спочатку Лора чимало часу проводила в материному хутряному пальті. Воно було пошите з тюленячої шкіри, у кишені досі лежав материн носовичок. Лора надягала його й намагалася звідти застібнути ґудзики, аж поки не призвичаїлася спочатку застібати їх, а тоді заповзати всередину знизу. Мені здається, що вона там молилася або чаклувала — намагалася прикликати матір назад. Однак нічого не вийшло. А тоді пальто віддали на благодійність.

Скоро Лора почала питати, куди поділося дитя, те, не схоже на кошеня. Відповідь «до раю» її вже не влаштовувала: після тої миски — ось що вона мала на увазі. Ріні сказала, що його забрав лікар. Але чому не було похорону? Бо воно народилося надто маленьким. То як щось таке маленьке могло вбити матір? Ріні відповіла: «Забудь». Сказала: «Дізнаєшся, як виростеш». Додала: «Те, чого не знаєш, тобі не зашкодить». Сумнівний афоризм: іноді те, чого ти не знаєш, робить тобі дуже боляче.

Ночами Лора прокрадалася до мене в кімнату, трусила мене, щоб я прокинулася, тоді залізала в моє ліжко. Вона не могла спати через Бога. Аж до похорону в них із Богом були хороші стосунки. «Бог вас любить», — так казала вчителька недільної школи в методистській церкві, куди нас прилаштувала мати й куди згодом відправляла Ріні. Лора повірила в це. Але тепер уже не була така в цьому впевнена.

Тепер її почало тривожити, де ж саме перебуває Бог. Провина вчительки недільної школи: вона сказала, що Бог усюди, і Лора хотіла знати, чи є Бог на сонці, чи є Бог на місяці, чи є Бог у кухні, у ванній, чи сидить він під ліжком? («Я б скрутила цій жінці шию», — сказала Ріні.) Лора не хотіла, щоб Бог несподівано вистрибнув на неї, що можна зрозуміти, зважаючи на його нещодавню поведінку. «Очі заплющ, рота відкрий, у мене для тебе готовий сюрприз», — так примовляла Ріні, тримаючи за спиною печиво, але Лора на це вже не погоджувалася. Вона хотіла, щоб очі були розплющені. Не те щоб вона не довіряла Ріні — просто сюрпризи її лякали.

Певно, Бог сидів у коморі з віниками. Це здавалося найбільш вдалим місцем. Він ховався там, наче ексцентричний і ймовірно небезпечний дядько, але сказати, чи Він там у конкретний момент, вона не могла, адже боялася відчинити двері. «Бог у ваших серцях», — сказала вчителька недільної школи, і так було ще гірше. Комору з віниками можна було хоча б зачинити.

Бог ніколи не спав, так співали в гімні: «В безтурботному сні Він не стулить повік». Натомість Він блукав будинком серед ночі й шпигував за людьми, дивився, чи поводяться вони достатньо добре, чи насилав чуму, щоб із ними покінчити, чи виконував іще якусь свою забаганку. Зрештою Він мусив зробити щось неприємне, як це часто бувало в Біблії.

— Послухай, це Він, — казала Лора. Легкий крок — важкий крок.

— То не Бог. То лише батько. Він у вежі.

— Що він робить?

— Курить.

Я не хотіла казати «п’є». Це здавалося зрадою.

Найніжніше я ставилася до Лори, коли вона спала, — рот був трохи привідкритий, вії досі вологі, — однак спала вона неспокійно: стогнала, штовхалася, іноді хропіла й не давала спати мені. Я вставала з ліжка, ішла навшпиньки через кімнату й висовувалася з вікна. Коли сяяв місяць, квітник здавався срібно-сірим, наче з нього висмоктали всі кольори. Мені було видно кам’яну німфу трохи збоку; місяць відображався в ставку, і вона пальцями ноги торкалася його холодного світла. Я, тремтячи, поверталася до ліжка і вже з нього дивилася, як тіні рухаються по фіранках, і слухала, як булькоче й потріскує будинок, як він рухається. Думала, що ж зробила не так.

Діти вірять, що все погане, яке з ними стається, якимось чином їхня провина, і я не була винятком; але також вони вірять у щасливий кінець, попри всі протилежні докази. Мені тільки хотілося, щоб щасливий кінець трохи поспішив, бо я (особливо вночі, коли Лора спала й мені не треба було її підбадьорювати) почувалася такою нещасною.

Уранці я допомагала Лорі вдягнутися — то було моїм обов’язком навіть за життя матері — і перевіряла, чи вона почистила зуби й умилася. В обідню пору Ріні іноді дозволяла нам улаштувати пікнік. Ми їли намащений маслом білий хліб із вишневим мармеладом, прозорим, наче целофан, і сиру моркву, і порізані яблука. З жерстяної банки вивертали консервовану яловичину, за формою схожу на ацтекський храм. Ми їли зварені натвердо яйця. Викладали їх на тарілки, виносили надвір, їли там, біля ставка, в оранжереї. Якщо дощило, пікнікували в будинку.

«Пам’ятай про голодуючих вірмен», — говорила Лора, стиснувши руки, заплющивши очі, схилившись над скоринками своїх сандвічів із мармеладом. Я знала: вона казала це тільки тому, що так робила мати, і мені від того хотілося плакати. «Голодуючих вірмен немає, це вигадка», — якось сказала їй, однак вона не повірила.

Нас тоді доволі часто лишали самих. Ми вивчили Авалон згори донизу — усі тріщини, усі печери й тунелі. Вдивлялись у схованки під сходами позаду будинку, де зберігали закинуті калоші, рукавиці без пари, парасольку зі зламаними спицями. Ми дослідили різні куточки підвалу: у вугільному справді було вугілля, у погребі на дошках лежали капустини й гарбузи, буряки й морква відрощували вуса в ящику з піском, картопля випускала свої білі паростки, схожі на ніжки крабів; у холодному погребі в бочках стояли яблука й консерви на полицях: запилені банки мармеладу та джему блищали, наче нешліфовані коштовності, разом із закатаними банками чатні, огірків, полуниць, томатів без шкірки, яблучного пюре. Підвал із винами теж був, але замкнений — лише батько мав ключ.

Під верандою ми знайшли вологий грот із брудною підлогою — туди треба було проповзти під кущами алтеї. Там намагалися рости схожі на павутиння кульбабки та повзуча трава — від неї линув запах розчавленої м’яти, який змішувався із запахом котячих міток, одного разу — і з гарячим нудотним смородом від стривоженого підв’язкового вужа. Ми дослідили горище з коробками старих книжок, складом стьобаних ковдр і трьома порожніми скринями, зламаною фісгармонією й безголовим манекеном, що належав бабусі Аделії, — блідим, укритим цвіллю торсом.

Ми прокрадалися, затримуючи дихання, через лабіринти тіней. Знаходили розраду в нашій потаємності, знанні прихованих шляхів, нашій вірі в те, що нас не видно.

«Послухай, як іде годинник», — казала я. Годинник був старовинний, із маятником, із білої й золотої порцеляни; він належав дідусеві. Стояв на камінній дошці в бібліотеці. Лора думала, що він і справді ходить. Так і було: латунний маятник колихався вперед-назад, наче йшов, міряв кроками невидиму дорогу. Наче долав дистанцію часу.

Почалася осінь. Ми з Лорою збирали стручки ваточника й відкривали їх, гладили пальцями насіння, що тісно налягало одне на одне, наче луска драконячої шкіри. Ми діставали насінини, відпускали їх на тонких парашутиках, лишаючи собі жовтувато-коричневі стручки, м’які, наче шкіра з внутрішнього боку ліктя. Тоді ми йшли на Ювілейний міст і кидали їх у воду, щоб перевірити, скільки вони протримаються на хвилях, перш ніж ті їх перекинуть або потоплять. Чи уявляли собі, що на них пливе людина, люди? Не скажу точно. Але ми з певною насолодою дивилися, як вони йдуть на дно.

Прийшла зима. Небо затягло сірим серпанком, сонце низько висіло в небі, сірувато-рожеве, як риб’яча кров. Важкі й непрозорі бурульки завтовшки з моє зап’ястя звисали з даху та підвіконь, наче зловлені в падінні. Ми відламували їх і смоктали кінчики. Ріні тоді сказала, що, як ми таке робитимемо, наші язики почорніють і повідпадають, але я знала, що це брехня, бо то було не вперше.

Тоді в Авалоні стояв сарай для човнів і ще один — для льоду, біля пірса. У сараї для човнів стояв іще дідусів, а тепер батьків вітрильний човен «Водяна діва» — його витягли на берег і лишили зимувати. У сараї для льоду зберігали лід, вирізаний із Жогу блоками, витягнутий на берег конями. Його зберігали там, укритим тирсою, в очікуванні літа, коли це стане справжньою рідкістю.

Ми з Лорою виходили на слизький пірс, хоча нам це не дозволяли. Ріні казала, що, як ми попадаємо й провалимось у річку, нам і хвилини не протриматися, бо вода холодна, наче смерть. Вона заповнить наші чобітки, і ми потонемо, як каміння. Ми жбурляли на річку справжні камінці, щоб побачити, що з ними стане: вони розкочувалися кригою й лишалися там, на видноті. Наше дихання перетворювалося на білий дим, який ми видували хмаринками, наче були поїздами, і переступали з однієї змерзлої ноги на другу. Під підошвами рипів сніг. Ми трималися за руки, і наші рукавиці змерзалися разом так, що, коли ми їх знімали, залишалися дві шерстяні руки, що трималися купи, сині й порожні.

На дні порогів Лувето збиралися зубчасті брили льоду. Опівдні крига була білою, у сутінках — зеленкуватою; маленькі шматки дзеленчали, як дзвіночки. Серед ріки текла чорна вода. На пагорбі на іншому березі кричали діти, сховані за деревами, і їхні голоси в холодному повітрі були високими, тонкими й щасливими. Вони каталися на санчатах, чого нам не дозволяли. Мені хотілося залізти на зубчастий лід на березі, щоб перевірити, наскільки він міцний.

Прийшла весна. Вербові гілки пожовтіли, кизилові — почервоніли. Лувето розлилася; у воді крутилися вимиті з берегів кущі й дерева, наштовхувалися одне на одне. З Ювілейного мосту зістрибнула жінка, просто в бистрину, і тіло не могли знайти два дні. Виловили вже згодом нижче за течією — видовище це було не надто приємне, бо ж пороги в цих місцях працювали, наче молотилка. Ріні сказала, що то був не найкращий спосіб покинути цей світ, особливо якщо тебе цікавила власна зовнішність. Хоча після такого навряд чи.

Місіс Гіллкоут знала з півдюжини таких стрибунів за всі роки. Про них писали в газетах. Якось то була дівчина, з якою вона ходила до школи і яка вийшла за залізничника. Його часто не було вдома, розповідала вона. То чого тут чекати?

— Залетіла, — казала вона. — І жодних виправдань.

Ріні кивнула так, наче це все пояснювало.

— Байдуже, наскільки тупий у неї чоловік, більшість із них рахувати вміють, — мовила вона. — Хоча б на пальцях. Думаю, без духопеликів не обійшлося. Та нащо вже зачиняти стайню, коли кінь утік?

— Який кінь? — спитала Лора.

— Певно, у неї ще якісь негаразди були, — сказала місіс Гіллкоут. — Біда одна не ходить.

— Куди вона залетіла? — прошепотіла до мене Лора. — І на чому?

Але я не знала.

Жінки, за словами Ріні, могли б не стрибати, а просто входити в річку вище за течією — їх би засмоктало у воду від ваги мокрого одягу, і випливти не вийшло б навіть за бажання. Чоловіки обачніші. Вішаються на поперечинах у хлівах, вибивають собі мізки з рушниць або, як уже хочуть утопитися, чіпляють на шию каміння чи щось важке — обухи, повні торби цвяхів. У таких серйозних речах ризикувати не варто. А от жіночий спосіб — просто увійти у воду, віддатися течії, дозволити воді забрати себе. З тону Ріні важко було сказати, схвалює вона таку різницю чи ні.

У червні мені виповнилося десять. Ріні спекла торт, хоч і сказала, що, може, не варто було, бо з материної смерті надто мало часу минуло. Утім, життя триває, то, мабуть, торт і не зашкодить. «Не зашкодить чому?» — спитала Лора. «Материним почуттям», — відповіла я. То мати дивиться на нас із неба? Але я стала вперта та самовпевнена й нічого не сказала. Лора торт навіть не скуштувала, почувши про материні почуття, тож я з’їла обидва наші шматки.

Тепер мені важко пригадати подробиці свого горя, яким воно було, хоча за бажання я можу викликати його відлуння, як скавучання дрібного песика, замкнутого в підвалі. Що я робила в день материної смерті? Майже не пам’ятаю, як і того, який саме вона мала вигляд — тепер мати була як на фотографії, не більше. Я пам’ятала те, яким неправильним було ліжко, коли її раптом у ньому не стало, яким порожнім воно здалося. Те, як світло падало навскоси через вікно на дерев’яну підлогу, тихо-тихо, і як пил кружляв у ньому, немов туман. Запах воску, яким полірували меблі, зів’ялих хризантем, стійкий, ледь відчутний запах судна й засобу для дезінфекції. Тепер її відсутність я пам’ятала значно краще, ніж присутність.

Ріні сказала місіс Гіллкоут, що, хоч ніхто не замінить місіс Чейз, яка була земною святою, якщо таке взагалі є, особисто вона зробила все від неї залежне й берегла обличчя заради нас, бо чим менше балаканини, тим швидше оговтаєшся, і, на щастя, ми начебто вже майже пережили все це, хоч у тихому болоті чорти водяться, а я надто вже тиха. Вона сказала, що я з тих, хто багато думає, і це колись вийде назовні. А от Лора — хтозна, вона завжди була дивною дитиною.

Ріні думала, що ми забагато часу проводимо разом. Сказала, що Лора звикає до того, для чого замала, а я, навпаки, відстаю. Нам обом слід було б спілкуватися з дітьми свого віку, але тих небагатьох міських дітей, які могли б нам підійти, уже повідправляли вчитися до приватних шкіл. І нас належало б туди відправити, ми мали повне право, але ж капітан Чейз усе не міг цим зайнятися, та й забагато вже змін одразу. І хоч я спокійна, як удав, і точно впоралася б, Лора надто юна для свого віку, та й узагалі мала, якщо вже казати щиро. І надто нервова. Вона з тих, хто панікує, борсається й може втопитися там, де їй по коліно, бо забуде тримати голову над водою.

Ми з Лорою сиділи на сходах біля дверної щілини й затуляли роти долонями, щоб не сміятися. Нам подобалося шпигувати. Але жодній із нас не надто на користь пішло почути такі речі про себе.

Втомлений Солдат

Сьогодні я навідалася до банку: рано, щоб уникнути сильної спеки, але й так, щоб він уже був відчинений. Так точно можна було привернути чиюсь увагу, необхідну мені, бо вони вкотре вже зробили помилку в моїй виписці. Я їм кажу, що вмію додавати й віднімати, на відміну від їхніх машин, а вони всміхаються, наче офіціанти, які на кухні плюють тобі в суп. Я прошу покликати менеджера, той завжди «на зустрічі». Мене постійно переправляють до якогось самовдоволеного, пихатого карлика, який ледь із коротких штанців виріс, а вже бачить себе в майбутньому плутократом.

Я відчуваю, що там мене зневажають через те, що грошей у мене мало, і водночас через те, що колись я мала значно більше. Звісно ж, не зовсім я мала. Гроші були батькові, а тоді Річардові. Однак вони завжди приписувалися мені так, як злочин приписується тому, хто просто був присутній на місці його скоєння.

Банк, оздоблений римськими колонами, нагадує, що Цезарю — Цезареве, як от та сміхотворна платня за послуги. За два центи я триматиму гроші в шкарпетці під матрацом, тільки щоб їх позлити. Але тоді, думаю, підуть чутки, що я перетворилася на ексцентричну божевільну стару, з тих, яких знаходять мертвими в хатах, повних сотень порожніх бляшанок з-під котячої їжі, з мільйонами баксів у п’ятидоларових купюрах поміж пожовклих газетних сторінок. Не маю жодного бажання ставати об’єктом уваги місцевих наркоманів і грабіжників-любителів із налитими кров’ю очима та нервовими пальцями.

Дорогою додому з банку я пройшла повз мерію з італійським дзвоном і флорентинською цеглою двох кольорів, облізлою сигнальною щоглою, яка потребує фарби, польовою гарматою, що побувала в битві на Соммі. Перед нею дві бронзові статуї, замовлені родиною Чейзів. Та, що праворуч, подарована місту бабусею Аделією: полковник Паркмен, ветеран вирішальної битви американської революції під Форт-Тікондероґою, тепер це штат Нью-Йорк. Час від часу нашим містом блукають спантеличені німці, чи англійці, чи навіть американці, шукають поле бою у Форт-Тікондерозі. Їм кажуть: «Не те місто. Більше того — країна не та. Вам потрібна сусідня».

Саме полковник Паркмен підняв ставки, перейшов кордон і дав ім’я нашому місту, таким збоченим чином ушанувавши битву, яку програв. (Хоча не так це вже й незвично: багато людей цікавляться своїми ж шрамами.) У бронзі він сидить верхи, вимахує мечем і готується до галопу в найближчу клумбу з петуніями, чоловік із різкими рисами обличчя, пильними очима й гострою борідкою — саме так кожен скульптор уявляє собі будь-якого кавалерійського вождя. Ніхто не знає, який вигляд насправді мав полковник Паркмен, бо портретів по собі він не лишив, а статуя була зведена лише 1885 року, але тепер він саме такий. Ось вона, тиранія Мистецтва.

З лівого боку газону, також перед клумбою петуній, стоїть не менш міфічна фігура — Втомлений Солдат. Три верхні ґудзики сорочки розстібнуті, голова зігнута, наче підставлена під сокиру ката, однострій неохайний, шолом набік, чоловік спирається на несправну гвинтівку Росса. Вічно юний і вічно виснажений, стоїть на верхівці меморіалу жертвам війни, шкіра горить на сонці зеленим, і голубиний послід стікає обличчям, наче сльози.

Втомлений Солдат — проект мого батька, робота скульпторки Каллісти Фіцсиммонс, яку йому рекомендувала Френсіс Лорінг, член Комітету меморіалу жертвам війни зі Спілки художників Онтаріо. Серед місцевих жителів кандидатура міс Фіцсиммонс викликала певний протест, бо жінка видавалася не зовсім гідною для такої тематики, однак батько зміг відстояти її на зустрічі потенційних спонсорів, спитавши, чи ж міс Лорінг сама не жінка. Це викликало потік зневажливих зауважень, і «Звідки ви знаєте?» було чи не найневиннішим із них. В особистій розмові батько сказав, що хто платить, той і замовляє музику, і якщо вже всі інші такі скнари, то краще хай відкриють гаманці чи позакривають роти.

Міс Калліста Фіцсиммонс була не просто жінкою, а двадцятивосьмилітньою рудоволосою. Вона почала часто навідуватися до Авалону, обговорювала з батьком дизайн статуї. Ці зустрічі проходили в бібліотеці, спочатку з відчиненими дверима, які потім зачинилися. Її селили в кімнаті для гостей, спочатку просто в хорошій, а потім — у найкращій. Скоро Калліста проводила в нас чи не кожні вихідні, а її кімната, власне, і почала називатися «її кімнатою».

Схоже, батько став щасливішим — пив він точно менше. Наказав прибрати на території маєтку, щоб стало хоча б презентабельно, замінити гравій на під’їзній доріжці, відчистити, пофарбувати й відремонтувати «Водяну діву». Скоро на вихідних у нас уже відбувалися неофіційні вечірки, на які Калліста запрошувала своїх творчих приятелів із Торонто. Ці художники, серед яких не було жодного нині відомого імені, вбиралися до обіду не в смокінги чи хоча б костюми — вони носили светри з трикутним вирізом, їли на галявині наспіх зібрані страви, обговорювали тонкі нюанси Мистецтва, курили, пили й сперечалися. Присутні серед них дівчата використовували забагато рушників: Ріні не мала жодного сумніву щодо того, що вони просто ніколи раніше не бачили справжньої ванни. Ще в них були неохайні й обгризені нігті.

Коли вечірок на вихідних не було, батько з Каллістою їздили на пікніки в одному з автомобілів (родстер, не седан), і Ріні дбайливо пакувала їм харчі. Або ж ходили під вітрилами — Калліста вдягала слакси, один зі старих батькових тонких светрів із круглим коміром і тримала руки в кишенях, як Коко Шанель. Іноді вони їздили аж у Віндзор і зупинялись у закусочних при дорозі з коктейлями, жахливою фортепіанною музикою та вульгарними танцями. До таких закусочних часто навідувалися гангстери, які займалися контрабандою алкоголю: приїздили з Чикаго та Детройта, щоб укладати свої угоди із законослухняними винокурами з канадського боку. (Тоді в Сполучених Штатах панував сухий закон. Алкоголь тік через кордони, як дуже дорога вода, мертві тіла з обрізаними пальцями та порожніми кишенями скидали в ріку Детройт, якою вони допливали до берегів озера Ері, і ніхто не міг погодитися, яка ж сторона мусить нести витрати й ховати їх.) У таких мандрівках батько з Каллістою були відсутні всю ніч, іноді — кілька ночей поспіль. Якось вони побували біля Ніагарського водоспаду, і Ріні їм дуже заздрила, а одного разу поїхали в Баффало, але вже потягом.

Про все це нам у подробицях розповідала Калліста. Вона казала, що батька треба «підбадьорити» і що це підбадьорювання йому на користь. Стверджувала, що йому слід розважитися й жити активніше. Переконувала, що вони з батьком «добрі приятелі». Називала нас «малі» і казала, що ми можемо звати її Келлі.

(Лора все допитувалася, чи батько теж танцював у тих забігайлівках: важко було це уявити через його пошкоджену ногу. Калліста сказала, що ні, але йому подобається дивитися на інших. Зрештою я почала в цьому сумніватися. Якщо не можеш танцювати сам, дивитися на інших зовсім невесело.)

Я захоплювалася Каллістою: до неї дослухалися, як до чоловіка, вона була художницею, ходила широкими кроками, по-чоловічому потискала руки, курила сигарети в короткому чорному мундштуку й знала про Коко Шанель. У неї були проколоті вуха, а руде волосся (як я тепер розумію, фарбоване хною) вона обвивала шаликами. Носила летючі, вільного крою сукні зі сміливими, яскравими візерунками, навіть кольори химерно звалися «фуксія», «геліотроп» і «шафран». Розповіла мені, що це паризький дизайн, натхненний білоросійськими емігрантами. І пояснила, хто це такі. Вона все завжди пояснювала.

— Одна з його хвойд, — сказала Ріні місіс Гіллкоут. — Усього лиш одна зі списку, і той список, знає Бог, уже з твою руку завдовжки, але можна було б подумати, що йому стане гідності не приводити її під цей дах, коли та ще не охолола в могилі, яку він мало не сам вирив.

— Що таке хвойда? — спитала Лора.

— Не лізь не у своє діло, — відповіла Ріні. Було ясно, що вона дуже зла, бо заговорила про це, хоча на кухні сиділи ми з Лорою. (Пізніше я сказала Лорі, що таке хвойда: це дівчина, яка жує гумку. Та Келлі Фіцсиммонс такого не робила.)

— Тут у двох глечиків вуха є, — застерегла її місіс Гіллкоут, але Ріні вела собі далі.

— Це її недоладне вбрання — усе одно, що до церкви в спідньому піти. Як стане проти світла, так видно і сонце, і місяць, і зірки, і все, що поміж них. Було б що показати: пласка, як хлопець, одна з тих флеперів.

— Мені б сміливості не стало, — сказала місіс Гіллкоут.

— Це й сміливістю не назвеш, — відповіла Ріні. — Їй почхати.

(Коли Ріні заводилася, з граматикою вона не дружила.)

— Як хочеш знати, з нею не все гаразд, там не всі вдома. Якось вона пішла купатися голяка в ставок із жабами й рибками — я перестріла її на галявині перед будинком у чому мати народила, із самим лиш рушником. Вона тільки всміхнулася й кивнула мені, оком не змигнувши.

— Я про це чула, — сказала місіс Гіллкоут. — Думала, що то плітки, якось не схоже на правду.

— Вона авантюристка, — мовила Ріні. — Тільки й хоче підчепити його на гачок і обчистити.

— Що таке авантюристка? Що за гачок? — спитала Лора.

Слово «флепер» нагадало мені, як хлюпає під вітром мокра білизна, розвішана на мотузках. Калліста Фіцсиммонс була зовсім не така.

Меморіал жертвам війни викликав суперечки, і не лише через чутки про батька та Каллісту Фіцсиммонс. Декому в місті здавалося, що Втомлений Солдат виглядав надто пригніченим та неохайним, вони були проти розстібнутих ґудзиків. Їм хотілося чогось більш тріумфального, як-от та Богиня Перемоги на меморіалі за два містечка звідси: у неї були крила янгола, вітер розвівав складки вбрання, а в руках був тризуб, схожий на виделку для тостів. Ще вони хотіли написати спереду «Тим, Хто Охоче Приніс Найвищу Жертву».

Батько відмовився щось змінювати в скульптурі, сказавши, що хай радіють, що в їхнього солдата дві руки й дві ноги, не кажучи вже про голову. А якщо вони не притримають язики, він виявить голий реалізм і статую буде зроблено з гнилих шматків тіл, по яких він свого часу добряче походив. Щодо напису — у тій жертві не було нічого охочого, бо померлі не мали наміру летіти до Царства Небесного. Йому самому подобалося гасло «Щоб Ми Не Забували», яке підкреслювало саме те, що й мало, — людську забудькуватість. Батько сказав, що, чорт забирай, забагато людей стали з біса багато забувати. Він рідко лаявся при інших, тож враження справив. Звісно ж, усе було, як він сказав, бо він платив.

Торгова палата виклала гроші за чотири бронзові дощечки з почесним списком загиблих та назвами боїв. Вони хотіли додати внизу й свої імена, але батько присоромив їх. Він сказав, що цей меморіал призначений для мертвих, а не для тих, хто лишився живим та ще й нажився на війні. Цими словами він заслужив зневагу деяких людей.

Меморіал відкрили в листопаді 1928 року, у День пам’яті. Попри холодну мряку, людей зібралося чимало. Втомленого Солдата поставили на піраміді з обтесаних річкових каменів, — з таких було збудовано Авалон, — бронзові дощечки обвивали лілії та маки разом із кленовим листям. Це теж викликало суперечки. Келлі Фіцсиммонс сказала, що всі ці понурі квітки та листки банальні й старомодні, навіть вікторіанські, що в ті дні було найбільшою образою від митця. Їй хотілося чогось яскравішого, сучаснішого. Однак містянам усе подобалося, і батько сказав, що іноді треба йти на компроміс.

На церемонії грали волинки («Краще надворі, ніж у приміщенні», — сказала Ріні). Тоді пресвітеріанський священик прочитав проповідь про «тих, хто охоче приніс найвищу жертву» — копняк у батьків бік, щоб показати, що не все тут вирішує він, що всього за гроші не купиш і ці слова все одно матимуть місце. Тоді були ще промови й молитви — багато промов і молитов, бо слід було представити священиків міських церков усіх конфесій. Хоча католиків в оргкомітеті не було, дозволили висловитися й католицькому отцю. На цьому наполіг батько, обґрунтовуючи тим, що мертвий солдат-католик не менш мертвий за мертвого протестанта.

Ріні сказала, що можна й так це сприймати.

— А ще як можна? — спитала Лора.

Батько поклав перший вінок до пам’ятника. Ми з Лорою дивилися на нього, тримаючись за руки, Ріні плакала. Канадський королівський полк прислав свою делегацію аж із казарм Волзлі в Лондоні, і майор М. К. Грін поклав свій вінок. Далі були вінки від усіх організацій та асоціацій, які тільки можна придумати: від «Легіону», тоді від «Левів», «Родичів», клубу «Ротарі», Ордену диваків, Ордену оранжистів, «Лицарів Колумба», Торгової палати й Ордену дочок Імперії (останній представляла місіс Вілмер Салліван з Організації матерів загиблих, яка втратила трьох синів). Заспівали «Залишся зі мною», тоді сурмач з оркестру скаутів трохи непевно зіграв похоронний марш, за ним дві хвилини панувала тиша, а тоді пролунав збройний залп поліції. Далі — сигнал до підйому.

Батько стояв, схиливши голову, але помітно тремтів чи то від горя, чи то від люті — важко було сказати. Під важкою шинеллю на ньому був однострій; двома руками, затягнутими в шкіряні рукавички, він спирався на ціпок.

Келлі Фіцсиммонс була там, однак трималася позаду. Сказала нам, що це трохи не та подія, на якій митцеві варто виходити для поклону. Замість звичного вбрання на ній були пристойний чорний жакет, скромна спідниця й капелюшок, який прикривав більшу частину обличчя, однак про неї все одно перешіптувалися.

Після відкриття Ріні приготувала нам із Лорою какао, щоб ми зігрілися, бо встигли змерзнути в тій мряці. Місіс Гіллкоут вона теж запропонувала горнятко, і та сказала, що не відмовиться.

— Чому воно називається меморіалом? — запитала Лора.

— Щоб ми пам’ятали мертвих, — відповіла Ріні.

— А чому? Навіщо? Їм це подобається?

— Це більше не для них, а для нас, — відповіла Ріні. — Зрозумієш, як виростеш.

Лорі це завжди казали, і вона ніколи не слухала. Хотіла все розуміти зараз. Допила какао одним ковтком.

— Можна мені ще? А що таке найвища жертва?

— Солдати віддали свої життя за всіх нас. Я сподіваюся, що руки в тебе не менш загребущі, ніж очі завидющі, бо, як зроблю тобі ще какао, доведеться його випити.

— Чому вони віддали свої життя? Їм так хотілося?

— Ні, але вони все одно це зробили. Тому це й жертва, — відповіла Ріні. — Годі вже про це. Тримай своє какао.

— Вони віддали свої життя Господу, бо цього хотів Господь. Це як Ісус, який помер за наші гріхи, — мовила місіс Гіллкоут. Вона була баптисткою й вважала себе авторитетом.

Тиждень по тому ми з Лорою гуляли стежкою над Лувето, нижче від ущелини. З річки піднімався туман, крутився в повітрі, як молоко, скрапував із голих гілок. Камінці стежки були слизькі.

Раптом Лора опинилась у річці. На щастя, ми були саме за головною течією, тож вона не захопила дівчинку. Я заверещала, побігла вниз за течією й схопила сестру за пальтечко — її одяг іще не встиг увібрати воду, та все одно вона була дуже важка, і я ледь сама не впала за нею. Я змогла витягнути її спочатку на рівне місце, а тоді й на берег. Лора була геть мокра, та і я сама не суха. Я струсонула її за плечі. Тоді вона вже тремтіла й плакала.

— Ти це навмисно зробила! — крикнула я. — Я все бачила! Ти ж могла втопитися!

Лора схлипувала й ковтала сльози. Я обійняла її.

— Навіщо ти так?

— Щоб Бог дозволив мамі знову жити, — голосила вона.

— Бог не хоче, щоб ти померла, — сказала я. — Це б Його дуже розлютило! Якби Він хотів, щоб мама була жива, то міг би це зробити й без твого потопання.

Тільки так і можна було говорити з Лорою, коли на неї находив такий настрій. Треба було прикинутися, що знаєш про Бога щось таке, чого не знає вона.

Лора витерла носа рукою.

— А ти звідки знаєш?

— Дивися, Він дозволив мені тебе врятувати. Розумієш? Якби Він хотів, щоб ти померла, я впала б за тобою. Ми обидві загинули б! Тепер ходімо, треба тебе висушити. Я не розповім Ріні, як усе було. Скажемо, що так вийшло випадково, що ти послизнулася. Але не роби так більше, гаразд?

Лора нічого не сказала, але дозволила відвести себе додому. Далі було чимало переляканого квоктання, сум’яття й докорів, а ще — чашка бульйону, тепла ванна й грілка в Лориному ліжку. Нещасний випадок приписали її відомій незграбності та сказали: хай уважніше дивиться, куди йде. Батько сказав, що я молодець. Цікаво, що було б сказано, якби я її не втримала. Ріні мовила, що добре, звісно, що на нас двох припало хоча б півглузду, але для початку що ми там узагалі робили? Ще й у такому тумані. Вона сказала, що я мала б бути розумнішою.

Тієї ночі я годинами лежала без сну, міцно охопивши себе обома руками. Мої ноги були холодні, як камінь, зуби цокотіли. Я не могла викинути з голови Лору в крижаній чорній воді Лувето — як її волосся розпливалося, наче дим за вітром, мокре обличчя блищало сріблом, як вона подивилася на мене, коли я вхопила її за пальтечко. Як важко було її втримати. Як близько я була до того, щоб відпустити.

Міс Різанина

До школи ми з Лорою не ходили, натомість для нас наймали приватних учителів, і чоловіків, і жінок, одного за одним. Ми не вважали цих людей потрібними й робили все можливе, щоб їх відлякати: витріщалися на них байдужими блакитними очима, прикидалися глухими чи дурними, ніколи не дивилися їм в очі — тільки на чоло. Часто позбутися їх було складно, і вони, побиті життям, маючи потребу в грошах, багато з чим від нас мирилися. Ми нічого не мали проти них особисто, просто не хотіли нести на собі їхній тягар.

У перервах між навчанням ми мусили залишатися в Авалоні: або в будинку, або на території. Та хто б за нами наглядав? Від учителів було просто втекти: вони не знали наших таємних стежок, а Ріні не мала змоги стежити за нами щомиті, сама про це весь час казала. За будь-якої можливості ми втікали з Авалону та блукали містом, попри чітку впевненість Ріні в тому, що світ повен злочинців, анархістів, зловісних китайців з опіумними люльками, тонкими вусами, схожими на скручену мотузку, та довгими заточеними нігтями, наркоманів і торговців людьми, які тільки й чекали нагоди, щоб схопити нас і вимагати в батька викупу.

Один із багатьох братів Ріні мав якийсь стосунок до дешевих журналів — тих халтурних жовтих видань, які можна було купити в дрібних крамничках, а найгірші з них — тільки під прилавком. Ким він працював? Ріні казала, що дистриб’ютором. Тепер я схильна вважати, що він нелегально ввозив їх у країну. У будь-якому разі іноді він віддавав Ріні те, що не вдавалося продати, і, хоча вона й намагалася сховати їх від нас, зрештою ці журнали потрапляли до наших рук. Деякі випуски були про любов, це їх Ріні так жадібно поглинала, але нам вони були ні до чого. Ми більше любили (чи це я любила, а Лора пленталася за мною) ті, де друкували оповіді про інші землі чи навіть інші планети. Космічні кораблі майбутнього, на яких жінки вбрані в дуже короткі спіднички з блискучої тканини й навколо все блищить; астероїди, де рослини говорять, а поміж них блукають чудовиська з величезними очима й іклами; давні країни, населені гнучкими дівчатами з топазовими очима й опаловою шкірою, у сітчастих штанах та металевих ліфах — дві лійки, з’єднані ланцюжком. Герої в грубому одязі, з крилатими шоломами, укритими шипами.

«Маячня, — казала про все це Ріні. — Не буває такого». Та саме це мені й подобалося.

Злочинці й торговці людьми мешкали в детективних журналах, під заваленими зброєю й просоченими кров’ю обкладинками. Там волооких спадкоємниць великих статків завжди присипляли ефіром, зв’язували мотузками для білизни (значно ретельніше, ніж це було потрібно) і закривали в каютах на яхті, чи в закинутих церковних каплицях, чи в сирих підвалах замків. Ми з Лорою вірили в таких лиходіїв, однак не надто їх боялися, бо знали, чого від них чекати. Вони мусять їздити у великих темних автомобілях, носити пальта, товсті рукавички й чорні фетрові капелюхи — таких ми одразу помітимо й зможемо втекти.

Та ми жодного з них не бачили. Єдиними нашими ворогами були діти робітників фабрик, менші з них, які ще не знали про нашу недоторканість. Вони ходили за нами двійками чи трійками, допитливо мовчали або ж обзивалися, час від часу жбурляли камінці, хоча ніколи не могли поцілити. Найвразливішими ми були, коли гуляли вузькою стежкою біля Лувето й у нас можна було кидатися всяким з урвища, що височіло над нашими головами, або ж у тихих провулках, яких ми навчилися уникати.

Гуляючи по Ері-стрит, роздивлялися вітрини: дешеві крамнички були нашими улюбленими. Або ж спостерігали крізь сітчастий паркан початкову школу для звичайних дітей, тобто дітей робітників, з гаревим майданчиком і високими різними дверима, окремими для хлопчиків і дівчат. На перерві там було чимало галасу, та й діти були не надто чисті, особливо після бійки чи штовханини на майданчику. Ми були вдячні, що не мусимо ходити до цієї школи. (Чи це справді була вдячність? Чи, з іншого боку, ми почувалися вигнанцями? Певно, і те, і інше.)

На ці прогулянки ми вдягали капелюшки. Вважали їх своїм захистом, наче ставали під ними невидимими. Ріні казала, що леді ніколи не виходить із дому без капелюшка. Згадувала ще й рукавички, але про них ми не завжди дбали. Я пам’ятаю солом’яні капелюшки тих часів — не з блідої соломи, а наче обпалені. Волога червнева спека, сонне від пилку повітря. Синє сяйво неба. Млявість, байдикування.

Як би мені хотілося повернути ці порожні дні: нудьгу, безцільність, несформовані можливості. І зараз вони якось повернулися до мене, хіба що тепер мало що чекає на мене попереду.

Тоді в нас з’явилася вчителька, яка протрималася довше за решту. То була сорокарічна жінка з повним гардеробом вицвілих кашемірових кардиганів, які натякали на те, що були в її житті кращі часи, і з ґулькою мишастого волосся на потилиці. Її звали міс Шинкров, міс Розанна Шинкров. Я потай назвала її міс Різаниною, бо це значно краще пасувало до прізвища, і відтоді не могла й глянути на неї спокійно. Прізвисько закріпилося, я розповіла про нього Лорі, а тоді, звісно ж, і Ріні дізналася. Сказала, що не годиться так глузувати з міс Шинкров, бідолашній не пощастило в житті, і вона заслуговує на співчуття, бо лишилася старою дівою. Що це таке? Жінка без чоловіка. Міс Шинкров приречена на самотнє неблагословенне життя — так із присмаком зневаги сказала Ріні.

— Але ж у тебе теж немає чоловіка, — завважила Лора.

— То інше, — відповіла Ріні. — Я ще не зустріла чоловіка, у плече якого мені хотілося б ткнутися носом, але ж і відмовила не одному. Мені пропонували заміжжя.

— Може, і міс Різанині пропонували, — сказала я, тільки аби заперечити. Саме досягла того віку.

— Ні, — сказала Ріні. — Точно ні.

— Як ти знаєш? — спитала Лора.

— З її вигляду видно, — відповіла Ріні. — Якби хоч хтось їй освідчився, навіть триголовий чоловік із хвостом, вона вчепилася б у нього, як змія.

Ми з міс Різаниною порозумілися, бо вона дозволяла нам робити те, що нам хотілося. Доволі швидко збагнула, що їй бракує волі, аби контролювати нас, і мудро вирішила навіть не намагатися. Заняття проходили ранками в бібліотеці, яка колись була кімнатою дідуся Бенджаміна, а тепер стала батьковою, і міс Різанина дозволяла нам там панувати. Полиці були заповнені важкими книгами в шкіряних обкладинках, із надрукованими блідим золотом назвами, і я сумніваюся, що дідусь Бенджамін узагалі їх читав: то були речі, які йому, на думку бабусі Аделії, належало прочитати.

Я вибирала звідти ті книжки, які мене цікавили: «Повість про двоє міст» Чарлза Діккенса, історії Маколея, ілюстровані «Завоювання Мексики» та «Завоювання Перу». Поезію я теж читала, і міс Різанина час від часу робила нерішучі спроби навчати мене, просячи читати вголос.

— Не поспішай, — казала міс Різанина. — Люба, рядки повинні текти. Уяви собі, що ти фонтан.

Хоча сама собою вона була незграбна й невишукана, та мала високі стандарти витонченості й довгий список того, ким нам належало прикидатися: квітучими деревами, метеликами, лагідним вітерцем. Усім, чим завгодно, окрім дівчаток із брудними колінками та пальцями в носі: щодо особистої гігієни вона була дуже перебірлива.

— Не жуй кольорові олівці, люба, — казала міс Різанина Лорі. — Ти ж не гризун. Поглянь, у тебе весь рот зелений. Це шкідливо для зубів.

Я прочитала «Еванджеліну» Генрі Водсворта Лонґфелло, прочитала «Сонети з португальської» Елізабет Барретт Браунінг. Як я тебе люблю? У безліч способів. «Прекрасно», — зітхала міс Різанина. Вона була сентиментальна щодо Елізабет Барретт Браунінг настільки, наскільки дозволяла її пригнічена природа. А ще до Емілі Полін Джонсон, принцеси могавків.

— Так зворушливо, люба, — казала міс Різанина.

Або ж я читала лорда Альфреда Теннісона, людину, яка, на думку міс Різанини, поступалась у величі лише Господу.

— А чому їй цього хотілося? — спитала Лора, яка зазвичай не надто цікавилася моїми декламаціями.

— То було кохання, люба, — відповіла міс Різанина. — Безмежне кохання. Але невзаємне.

— Чому?

Міс Різанина зітхнула.

— Це поезія, люба. Її написав лорд Теннісон, і, гадаю, він на цьому знався. У віршах відповіді не знайдеш. «“Краса — це Істина, це Правда”, — на землі Це все, що знаєш ти, і все, що треба знати»[5].

Лора глянула на неї зневажливо й повернулася до своїх олівців. Я перегорнула сторінку, бо встигла проглянути всю поезію й побачила, що в ній більше нічого не відбувалося.

— Чудово, люба, — сказала міс Різанина. Вона полюбляла безмежне кохання, але й безнадійну меланхолію любила не менше.

У бібліотеці була тоненька книжка в обкладинці зі шкіри тютюнового кольору, яка належала бабусі Аделії: «Рубайят Омара Хайяма» Едварда Фіцджеральда. (Едвард Фіцджеральд її не писав, але все одно був зазначений як автор. Як це розуміти? Я й не намагалася.) Міс Різанина іноді декламувала щось із цієї книги, аби показати мені, як слід читати поезію:

«О» вона видихала так, наче хтось ударяв її в груди, так само видихала на слові «люба». Я думала, що тут забагато галасу як для вірша про весняний пікнік, а ще мені було цікаво, з чим у них могли бути бутерброди.

— Звісно ж, мова не про справжнє вино, люба, — пояснювала міс Різанина. — Він образно говорить про причастя.

— Усе так, — зітхала міс Різанина. Та зітхала вона з будь-якого приводу. Учителька добре пасувала до Авалону, його застарілої вікторіанської розкоші, естетики занепаду, минулої грації, зів’ялого жалю. Її поведінка й навіть той вицвілий кашемір добре пасували до шпалер.

Лора читала мало. Натомість вона перемальовувала картинки або ж розфарбовувала своїми кольоровими олівцями чорно-білі ілюстрації в товстих розумних книжках про історію чи про подорожі. (Міс Різанина дозволяла їй, припускаючи, що цього все одно ніхто не помітить.) Лора мала дивне, але дуже конкретне уявлення про те, якими кольорами скористатися: дерево могло бути синім або червоним, небо — рожевим чи зеленим. Якщо на картинці зображений хтось, кого вона не схвалювала, то обличчя робила фіолетовим чи темно-сірим, щоб замалювати його риси.

Лора любила малювати піраміди з книжки про Єгипет, розфарбовувати єгипетських ідолів чи ассирійські статуї з тілами крилатих левів та орлячими чи людськими головами. Їх вона змальовувала з книжки сера Генрі Леярда, який знайшов ці статуї серед руїн Ніневії й відправив до Англії. Казали, що вони зображують янголів, описаних у книзі пророка Єзекіїля. Міс Різанина вважала ці ілюстрації не надто хорошими, — статуї виглядали язичницькими й кровожерними, — однак Лору це не стримувало. Від такої критики вона лише нижче схилялася над сторінкою й замальовувала так, наче від того залежало її життя.

— Тримай спину рівно, люба, — казала їй міс Різанина. — Уяви, що твій хребет — дерево, яке тягнеться вгору, до сонця.

Але такий варіант Лору не влаштовував.

— Я не хочу бути деревом, — відповідала вона.

— Дерево краще за горб, люба, — зітхала міс Різанина, — а як не дбатимеш про свою поставу, то його ти й матимеш.

Міс Різанина переважно сиділа біля вікна й читала любовні романи, узяті з нашої бібліотеки. Любила вона й погортати обтягнуті шкірою альбоми бабусі Аделії, куди було вклеєно витончені рельєфні запрошення, меню, надруковані в редакції місцевої газети, і газетні вирізки про благодійні чаювання чи пізнавальні лекції зі слайдами, які читали відважні й приязні мандрівники до Парижа, Греції чи навіть Індії, послідовники Сведенборга, члени товариства Фабіана, вегетаріанці, прихильники різних способів самовдосконалення, а іноді насправді ексцентричні гості: місіонери в Африці, чи Сахарі, чи Новій Гвінеї, які розповідали про те, як місцеві жителі чаклують, або ховають обличчя своїх жінок під вишуканими дерев’яними масками, або розмальовують черепи предків червоною фарбою й прикрашають їх мушлями каурі. Усіх цих пожовклих свідків того розкішного, амбітного, невтомного й нині зниклого життя тепер зосереджено роздивлялася міс Різанина дюйм за дюймом, наче згадувала щось із м’якою винуватою усмішкою.

Вона мала пакунок блискучих зірочок, золотих і срібних, які наклеювала на наші роботи. Іноді вчителька брала нас із собою збирати польові квіти, які ми клали між аркушів промокального паперу й притискали зверху важкою книжкою. Ми полюбили міс Різанину, хоч і не плакали, коли вона пішла від нас. А от вона плакала мокро й незграбно, так, як робила все.

Мені виповнилося тринадцять. Я дорослішала, і в тому не було моєї провини, хоча це, здавалося, дратувало батька так, ніби саме я була винна в усьому. Він почав цікавитися моєю поставою, мовою, манерами загалом. Мій одяг мусив бути простим і скромним: білі блузки, темні плісировані спідниці, для церкви — темні оксамитові сукні. Вбрання, схоже на однострій, на матроску, хоч і не зовсім. Плечі слід було тримати прямо, не горбитися, не сидіти розвалившись, не жувати гумку, не вовтузитися, не базікати. Батько вимагав від мене того, що цінували в армії: охайності, покори, тиші й жодних проявів сексуальності. Сексуальність, хоча про неї взагалі ніколи не говорили, мала бути придушена в зародку. Він надто довго дозволяв мені бігати дикункою, настав час узяти мене в шори.

На Лорину долю теж припала частина цієї муштри, хоча вона ще й не досягнула належного віку. (Який вік був належним? Тепер я розумію, що йшлося про статеве дозрівання. Але тоді була спантеличена. Що я зробила не так? Чому зі мною поводяться, як із бранкою якоїсь дивної виправної школи?)

— Ти надто жорсткий із малими, — казала батькові Калліста. — Вони ж не хлопчики.

— На жаль, — відповідав їй батько.

Саме до Каллісти я пішла того дня, коли виявила страшну хворобу: у мене між ніг сочилася кров, звісно ж, я помирала! Калліста засміялася, а тоді пояснила мені, що це просто дрібна неприємність. Сказала, що це називають «цими днями», або ж «ділами». Ріні мала про це більш пресвітеріанське уявлення. «Це прокляття», — сказала вона. Не стала говорити про черговий дивний Божий план для того, щоб життя було ще неприємнішим, обмежилася лише тим, що так уже воно все влаштовано. Для крові були ганчірки. (Ріні не казала «кров», ужила слово «бруд».) Вона приготувала мені ромашкового чаю, який на смак був такий же, як зів’ялий салат на запах, і принесла грілку від спазмів. Ані те, ані інше не допомогло.

Лора побачила на моєму простирадлі сліди крові й почала ридати. Вирішила, що я помираю. Схлипувала: я помру, як мати, не попередивши її. У мене буде маленька сіра дитинка, схожа на кошеня, а тоді я помру.

Я сказала їй не бути дурепою. Запевнила, що ця кров ніяк не стосується дітей (про це Калліста мені не говорила, мабуть, вирішивши, що така кількість інформації на цю тему може скалічити мені психіку).

— З тобою таке теж одного дня буде, — сказала я Лорі. — Коли досягнеш мого віку. Це буває з усіма дівчатами.

Лору охопив гнів, вона відмовлялась у це вірити. Була переконана, що її випадок стане винятком — з нею це часто бувало.

Збереглася наша з Лорою студійна фотографія, зроблена в ті часи. Я вбрана в обов’язкову темну оксамитову сукню, надто дитячу за фасоном, у мене вже помітно окреслено те, що колись називали персами. Лора сидить поряд зі мною в такій же сукні. На нас обох білі гольфи до колін, лаковані черевички з ремінцем; щиколотки схрещені, як велять правила пристойності, права поверх лівої. Я обіймаю Лору однією рукою, але якось нерішуче, наче виконую наказ. Лора ж склала руки на колінах. Світле волосся в кожної з нас має проділ посередині й туго стягнуте на потилиці, відкриваючи обличчя. Обидві усміхаємося тривожною усмішкою дітей, яким наказали бути чемними й усміхненими, наче це те саме. Це усмішка, викликана загрозою несхвалення. І загроза, і несхвалення мали бути батьковими. Ми боялися, але не знали, як їх уникнути.

«Метаморфози» Овідія

Батько доволі доречно вирішив, що в освітніх питаннях ми цілком занедбані. Хотів, щоб нас навчали французької, а ще математики й латини: такі суворі розумові вправи виправили б нашу надмірну мрійливість. Географія теж була б нам корисною. Хоч він ледь помічав міс Різанину під час її роботи, але тепер вирішив, що її розслаблені, відсталі методи трояндових кольорів мають зникнути остаточно. Батько хотів обірвати з нас, наче з качанів салату, мереживні, химерні, темні краї й лишити тверду просту серцевину. Чоловік не розумів, чому ми любимо те, що любимо, хотів якимось чином уподібнити нас до хлопців. Та чого від нього можна було чекати? Сестер він ніколи не мав.

Замість міс Різанини він найняв чоловіка на ім’я містер Ерскін, який колись викладав в англійській школі для хлопчиків, але раптово переїхав до Канади через проблеми зі здоров’ям. Однак нам він зовсім не здався хворим, навіть ніколи не кахикав. Це був кремезний чоловік років тридцяти-тридцяти п’яти, одягнений у твід, із рудуватим волоссям, вологим і пухким червоним ротом і крихітною козлячою борідкою; він мав мерзенний характер з убивчою іронією, і пахло від нього, як із самого дна вологого кошика для брудної білизни.

Скоро стало зрозуміло, що неуважність та витріщання на чоло містера Ерскіна не допоможуть його позбутися. Спочатку він улаштував для нас іспити, щоб зрозуміти, скільки ж ми знаємо. Виявилося, що небагато, хоч і більше, ніж ми хотіли показати. Тоді він сказав батькові, що в нас розуму, як у комах чи бабаків. Нас можна хіба пожаліти, і взагалі дивно, що ми не зовсім кретинки. У нас розвинулася розумова лінь, точніше, нам дозволили її розвинути, як він із докором додав. На щастя, ще не надто пізно. Батько сказав, що в цьому разі містер Ерскін мусить довести нас до ладу.

Нам містер Ерскін сказав, що наші лінь, зарозумілість, схильність байдикувати й замріюватися, незграбна сентиментальність ледь не зіпсували нас для майбутнього життя. Ніхто не чекає від нас геніальності, та якби ми й були такими, ніяких переваг із того не мали б, але є ж якийсь мінімум навіть для дівчат. Якщо не візьмемо себе в руки, то будемо лише тягарем для тих дурнів, які вирішать узяти нас за дружин.

Учитель замовив величезний стос шкільних зошитів — дешевих, розлинованих, із незграбними картонними обкладинками, великий запас простих свинцевих олівців із гумками. Сказав, що то чарівні палички, які нас змінять. І він у цьому допоможе.

Про допомогу містер Ерскін говорив, самовдоволено посміхаючись.

Зірочки міс Шинкров він викинув.

Сказав, що бібліотека нас надто відволікає. Попросив замовити дві парти, які встановив в одній із вільних спалень (ліжка звідти забрали, як і інші меблі, лишилася гола кімната). Двері зачинялися на ключ, який був у містера Ерскіна. Тепер ми могли засукати рукави й узятися до роботи.

Методи містера Ерскіна були дуже грубі. Він тягав нас за волосся, викручував вуха. Міг ударити лінійкою об стіл поряд із нашими пальцями, а то й по них, або дати запотиличника, якщо його щось дратувало, чи — найліберальніше — жбурляв у нас книжки, чи бив по ногах. Його сарказм був нищівний, принаймні для мене; Лора ж часто вважала, що вчитель справді має на увазі те, що каже, і це дратувало його ще більше. Сльози чоловіка не хвилювали. Насправді, думаю, він ними насолоджувався.

Містер Ерскін не щодня був таким. Протягом тижня все могло бути доволі мирно. Він міг демонструвати терпіння й навіть незграбну доброту. А тоді раптом вибухнути й шаленіти. Найгірше було не знати, на що й коли він здатний.

Батькові скаржитися було марно, бо хіба ж містер Ерскін діяв не за його наказами? Він так стверджував. Але, звісно ж, ми скаржилися Ріні. Вона гнівалася, казала, що я вже надто доросла для такого ставлення, а Лора — надто нервова, і ми обидві… та за кого він узагалі себе має? Виріс у канаві, а тепер зазнається, як усі ті англійці, які тут опиняються й думають, що можуть командувати. Та якщо він хоч раз на місяць ванну приймає, вона ладна власну сорочку з’їсти. Коли Лора прийшла до неї зі слідами від ударів на долонях, Ріні запротестувала проти містера Ерскіна, але їй було наказано не лізти в чужі справи. Містер Ерскін заявив, що це вона нас зіпсувала. Розбещувала й надто вже з нами панькалася — це очевидно, а тепер йому треба виправляти завдану нею шкоду.

Лора сказала: якщо містер Ерскін не забереться звідси, піде вона. Утече з дому. Вистрибне з вікна.

— Не роби того, золотко, — просила Ріні. — Обмізкуємо все. Ми йому ще покажемо, де козам роги правлять!

— У нас немає кіз, — схлипувала Лора.

Калліста Фіцсиммонс могла б тут чимось зарадити, але вона розуміла, що до чого: ми були не її дітьми, а батьковими. Він вибрав свою лінію поведінки, і, якщо вона втрутиться, це буде тактичною помилкою. Справжній випадок sauve qui peut[8] — і стараннями містера Ерскіна я тепер могла цей вислів перекласти.

Уявлення містера Ерскіна про математику виявилися доволі простими: нам треба було навчитися вправлятися з веденням господарства, тобто додавати, віднімати й вести подвійну бухгалтерію.

Французька в його уявленні складалася з дієслівних форм та «Федри» Расіна з додаванням лаконічних мáксим відомих авторів. Si jeunesse savait, si vieillesse pouvait[9] — Етьєн; C’est de quoi j’ ai le plus de peur que la peur[10] — Монтень; Le cœur a ses raisons que la raison ne connaît point[11] — Паскаль; L’histoire, cette vieille dame exaltée et menteuse[12] — де Мопассан; Il ne faut pas toucher aux idoles: la dorure en reste aux mains[13] — Флобер; Dieu s’est fait homme; soit. Le diable s’est fait femme[14] — Віктор Гюго. І так далі.

Географія для містера Ерскіна полягала в знанні європейських столиць. Латина — у Цезарі, який підкорив галлів і перейшов Рубікон, alea iacta est[15]; а після того — у вибраних уривках з «Енеїди» Вергілія (йому подобалася сцена самогубства Дідони) чи «Метаморфоз» Овідія. Тих уривках, де боги чинили всілякі неподобства з різними молодими жінками: зґвалтування Європи великим білим биком, Леди — лебедем, Данаї — золотим дощем. Він з іронічною посмішкою говорив, що це принаймні приверне нашу увагу, і не помилявся. Для різноманіття він давав нам перекладати з латини цинічні любовні вірші. Odi et amo[16] — щось на кшталт того. Він діставав задоволення, дивлячись, як ми б’ємося зі ставленням поетів до таких дівчат, якими нам, вочевидь, судилося стати.

«Rapio, rapere, rapui, raptum, — казав містер Ерскін. — “Хапати й нести геть”. Англійське слово rapture[17] походить від того ж кореня. Занепад». Ляп лінійкою по столу.

Ми вчилися. Справді вчилися з бажання помститися: не хотіли давати містерові Ерскіну жодних виправдань. Він понад усе прагне погамувати нас — що ж, якщо це тільки можливо, ми відмовимо йому в цій насолоді. Насправді ж ми навчилися в нього шахраювати. Математику підробити було важко, але чимало пообідніх годин ми провели, переписуючи переклади Овідія з книжок у дідусевій бібліотеці, зі старих перекладів видатних вікторіанців, повних складних слів, надрукованих дрібним шрифтом. З них можна було зрозуміти сенс уривку, тоді замінити слова простішими й додати кілька помилок, щоб було схоже на власний переклад. Та що б ми не робили, містер Ерскін густо закреслював наші переклади червоним олівцем і залишав на полях свої жорсткі коментарі. Ми не надто вивчили латину, але чимало дізналися про підробки. А ще навчилися робити порожні й заціпенілі, наче накрохмалені обличчя. На містера Ерскіна не можна було помітно реагувати, а надто тремтіти.

Якийсь час Лора була з містером Ерскіном насторожі, однак фізичний біль (тобто її власний) не надто її турбував. Вона відволікалася, навіть коли вчитель верещав на неї. Він був такий обмежений. Лора могла задивитися на шпалери, на візерунок зі стрічок та бутонів троянд або ж просто дивитися у вікно. Сестра розвинула здатність до відчуження за якусь мить: ось вона зосереджена на тобі, а наступної секунди її розум уже блукає деінде. Або ж це ти опиняєшся деінде: вона відкидає тебе наче помахом невидимої чарівної палички — і ти зникаєш.

Містер Ерскін не міг стерпіти такого ставлення. Він трусив її, казав, що виб’є з неї ці дурощі. Лементував: «Ти не спляча красуня!» Іноді навіть міг кинути її об стіну чи струсонути, тримаючи за шию. У такі моменти вона заплющувала очі й ставала м’яка, мов ганчір’яна лялька, від чого він лютував іще сильніше. Я спочатку намагалася втручатись, але нічого хорошого з того не виходило: учитель просто відштовхував мене своєю твідовою смердючою рукою.

— Не дратуй його, — сказала я Лорі.

— Байдуже, дратую я його чи ні, — відповіла вона. — Та він і не дратується. Просто хоче помацати мене за блузку.

— Ніколи не бачила, щоб він так робив. — заперечила я. — Навіщо йому це?

— Він так робить, коли ти не дивишся, — мовила Лора. — Або ж лізе мені під спідницю. Йому подобаються трусики.

Сестра так спокійно про це говорила — я подумала, що вона все вигадала чи не так зрозуміла. Не так зрозуміла руки містера Ерскіна, їхні наміри. Описане було просто неймовірним. Мені важко було уявити, що дорослий чоловік робитиме таке, що його це взагалі може зацікавити — хіба ж Лора не просто маленька дівчинка?

— Може, варто сказати Ріні? — нерішуче спитала я.

— Вона може мені не повірити, — відповіла Лора. — Ти ж не віриш.

Але Ріні повірила їй (чи обрала повірити) — і це стало кінцем містера Ерскіна. Вона знала, що не варто влаштовувати з ним двобій: він просто звинуватить Лору в брудній брехні, і тоді все стане ще гірше. Минуло чотири дні, і Ріні увірвалася до батькового кабінету на фабриці ґудзиків з оберемком контрабандних світлин. Сьогодні від таких хіба що смикнеться брова, але тоді то був скандал: жінки в чорних панчохах, пудинг грудей аж вивалюється з величезних бюстгальтерів, ті ж самі жінки в перекручених позах, з розкинутими ногами, зовсім оголені. Ріні сказала, що знайшла це під ліжком містера Ерскіна, коли прибирала в його кімнаті, і хіба ж можна такому довірити юних дочок капітана Чейза?

У кабінеті тоді була присутня зацікавлена публіка, що включала групу робітників, батькового юриста і, між іншим, майбутнього чоловіка Ріні Рона Гінкса. Його підкорила ця жінка: щоки з ямочками розчервонілися, очі сяяли, наче в розгніваної фурії, з гладенького чорного равлика волосся вибилися пасма. До того ж вона вимахувала жмутком голих, цицькатих, повних життя дівок. Він подумки впав на коліна і з того ж дня почав до неї залицятися, що, зрештою, закінчилося успішно. Але то вже інша історія.

Батьків юрист тоном експерта сказав, що як існує щось таке, чого в Порт-Тікондерозі не схвалять усі, то це такий бруд у руках тих, хто навчає невинне юнацтво. І батько зрозумів, що не зможе після цього залишити містера Ерскіна й не вважатися чудовиськом.

(Я давно підозрюю, що Ріні сама дістала ті знімки в брата, який займався дистриб’юторством журналів і легко міг таке зорганізувати. Підозрюю, щодо фото містер Ерскін був цілком невинним: якщо вже так, він явно надавав перевагу дітям, а не великим грудям. Але тоді чекати від Ріні чесної гри вже не доводилося.)

Містер Ерскін поїхав, стверджуючи свою невинність, обурений і приголомшений. Лора сказала, що це відповідь на її прохання, адже вона молилася, щоб містера Ерскіна вигнали з нашого дому, і Бог почув її. Сказала, що Ріні виконувала Його волю з усіма цими брудними знімками. Мені було цікаво, що Бог про це думав, якщо припустити, що Він існує, — а я тоді все більше сумнівалася в цьому.

З іншого боку, Лора під час панування містера Ерскіна серйозно поринула в релігію. Вона досі боялася Бога, але, маючи вибір між двома запальними, непередбачуваними тиранами, обрала того, який був більшим і дальшим.

Зробивши вибір, вона вдалася до крайнощів, як завжди.

— Я стану черницею, — благодушно заявила вона якось, коли ми сиділи на кухні за столом і їли сандвічі.

— Не вийде, — відповіла Ріні. — Тебе не візьмуть. Ти ж не католичка.

— Я можу нею стати, — наполягала Лора. — Можу навернутися.

— Що ж, тоді доведеться обрізати волосся, — мовила Ріні. — Черниці під тими їхніми серпанками лисі, як коліно.

То був хитрий крок, бо Лора нічого про це не знала. Якщо вона чимось узагалі пишалася, то це своїм волоссям.

— А навіщо? — поцікавилася вона.

— Вони думають, що цього хоче Бог. Думають, що Бог хоче, щоб вони віддали йому своє волосся, і це тільки підтверджує їхнє невігластво. Навіщо йому воно? Тільки подумай! Стільки волосся!

— Що вони роблять із цим волоссям, коли воно вже обстрижене? — знову спитала Лора.

Ріні саме лущила квасолю — клац, клац, клац.

— З нього роблять перуки для багатійок, — пояснила вона. Ані на мить не забарилася з відповіддю, але я знала, що це вигадка, як історії, розказані раніше, про те, що дітей роблять із тіста. — Для зарозумілих багатих жінок. Ти б не схотіла побачити своє чудове волосся на чиїйсь товстій бруднючій голові.

Лора відмовилася від ідеї стати черницею, принаймні так здавалося. Але хто міг передбачити, що далі її привабить? Вона була надто схильна вірити: відкривалася, віддавала себе, присвячувала, покладалася на милість. Трохи недовіри могло б стати для неї першою лінією оборони.

Так минуло кілька років — змарновано на містера Ерскіна. Хоча не варто мені казати «змарновано»: я багато чого в нього навчилася, хоч і не того, чого він збирався вчити. На додачу до брехні й шахраювання я навчилася напівприхованої пихи й мовчазного опору. Зрозуміла, що помста більше смакує холодною. Зметикувала, як робити, щоб тебе не спіймали.

Тим часом прийшла Велика депресія. Втрати батька в Біржовому краху були невеликими, але все ж таки були. До того ж він вийшов за межі дозволеної помилки. Батькові слід було закрити фабрики у відповідь на зниження попиту, слід було покласти гроші в банк, зберегти їх, як робили інші в його становищі. Це було б розсудливо. Однак він цього не зробив. Не зміг. Не зміг викинути з роботи своїх людей. Мусив зберігати їм вірність, своїм робітникам, байдуже, що серед них були й робітниці.

В Авалоні запанувала бідність. Наші спальні взимку стали холодними, простирадла витерлися до ниток. Ріні вирізáла з них протерту середину, тоді зшивала разом краї. Чимало кімнат стояли зачинені, більшість слуг звільнили. Садівника в нас більше не було, і сад поступово захоплювали бур’яни. Батько сказав, що йому потрібна наша допомога, щоб утриматися на плаву, пережити цю чорну смугу. Якщо вже латина з математикою нам так не подобаються, ми могли б допомагати Ріні вдома. Учитися економії. На практиці це означало їсти на обід боби, чи засолену тріску, чи кроликів і самим лагодити свої панчохи.

Лора відмовлялася споживати кроликів. Казала, що вони надто схожі на немовлят без шкіри, і треба бути канібалом, щоб їсти їх.

Ріні вважала, що батько занадто добрий для того, щоб подбати за себе. І надто гордий. Чоловікові слід уміти визнавати свою поразку. Вона не знала, чим усе закінчиться, однак, найімовірніше, піде під три чорти.

Мені виповнилося шістнадцять. Формальна освіта, якою б вона не була, завершена. Я вешталася будинком, чекаючи — чого? Що буде з мене далі?

Ріні мала свою думку про це. Вона взялася читати журнал «Мейфейр», у якому детально описували свята світського товариства, і колонки світського життя в газетах — усі ці весілля, доброчинні бали, розкішні канікули. Вона запам’ятовувала імена видатних особистостей і назви круїзних лайнерів, хороших готелів. Заявила, що мені потрібен дебют з усім належним оздобленням: чаювання з видатними світськими матерями, прийоми й модні виїзди, танці із запрошенням гідних молодих людей. Авалон знову заповниться добре вдягненими людьми, як колись, повернуться струнні квартети й факели на газоні перед будинком. Наша родина нічим не гірша за ті, дочки яких отримують усе це, — не гірша, а то й краща. Батькові варто було зберегти гроші в банку тільки для цього. Якби тільки моя мати була жива, усе було б зроблено правильно, — заявила Ріні.

Я сумнівалася. З того, що я чула від матері, вона могла б наполягти на відправленні мене до школи, до жіночого коледжу «Алма» чи іншого поважного й похмурого закладу, щоб навчитися чогось практичного, але не менш похмурого, на зразок скоропису. Але дебют — то марнославство. У неї самої його не було.

Бабуся Аделія була іншою, до того ж дуже далекою в часі, тож її можна було ідеалізувати. Вона б узялася за мене, не пошкодувала ані грошей, ані часу. Я блукала бібліотекою, роздивлялася її портрети, які досі там висіли: портрет олією, написаний 1900 року, на якому вона з усмішкою сфінкса й у сукні кольору висушеної червоної троянди з глибоким декольте, з якого різко, наче рука з-за завіси фокусника, поставала її гола шия; чорно-білі світлини в позолочених рамках, де на жінці були великі ошатні капелюхи, чи пір’я страуса, чи вечірні сукні з тіарами та лайковими рукавичками, і вона була або сама, або в компанії давно забутих сановників. Нині бабуся посадила б мене поряд із собою й дала б мені необхідні поради: як одягатися, що говорити, як поводитися за різних обставин. Як не пошитися в дурні — а я вже бачила, що приводів для того є чимало. Попри те, як Ріні любила нишпорити сторінками світської хроніки, вона надто мало про все це знала.

Пікнік фабрики ґудзиків

Вихідні з приводу Дня праці проминули, лишивши за собою гори пластикових стаканців, пляшки та зів’ялі повітряні кульки на річкових порогах. Вересень вступає у свої права. Хоча опівдні сонце пече не менше, ранок за ранком воно сходить усе пізніше, тягне за собою туман, а прохолодними вечорами всюди скрегочуть і риплять цвіркуни. У саду оберемки диких айстр, вони виросли там недавно — крихітні білі, густіші кольору неба, глибокі фіолетові, з іржавими стеблами. Тоді, коли я, бувало, займалася садівництвом, уважала б їх бур’янами й виполола б геть усі. Тепер я таких висновків не роблю.

Нинішня погода краща для прогулянок: сонце не так сліпить, і спека менша. Туристи потроху зникають, а ті, що лишилися, принаймні гідно вдягнуті, ніяких більше гігантських шортів і роздутих сарафанів, ніяких обпалених червоних ніг.

Сьогодні я пішла до Християнського табору. Точніше, ішла, бо на півдорозі під’їхала Майра у своєму авто, запропонувала мене підвезти, і як не соромно, але я погодилася: уже захекалася й усвідомила, що йти ще надто далеко. Майра хотіла знати, куди це я зібралась і чому — певно, успадкувала від Ріні інстинкти пастуха. «Куди» я пояснила, а от щодо «чому» обмежилася тим, що хотіла згадати старі часи. Вона сказала, що це надто небезпечно, бо звідки знати, що там повзає по кущах. Узяла з мене обіцянку сидіти на лавці, на видноті, і дочекатися її, а вона вже приїде за годину й забере мене.

Я все більше почуваюся листом: там залишили, туди доставили. Але цей лист без адресата.

У Християнському таборі немає на що дивитися. Це смуга землі в акр чи два між дорогою та річкою Жог, укрита деревами та миршавим чагарником, а навесні — ще й комарами, що налітають із болота посередині. Тут полюють на здобич чаплі, іноді можна почути їхні хрипкі голоси — наче палицею провели по грубій жерстянці. Час від часу скорботно вештаються любителі птахів, наче шукають щось давно загублене.

У затінках поблискує срібло сигаретних пачок, видніються бліді здуті пухлини викинутих презервативів та квадратики паперових серветок, мереживні від дощу. Собаки й коти лишають свої претензії на територію, спраглі парочки ховаються за деревами, хоча вже не так часто, як раніше (тепер є стільки інших варіантів). Улітку під густішими кущами сплять п’яниці, а підлітки іноді приходять сюди курити й нюхати те, що вони зараз курять і нюхають. Тут знаходили недогарки свічок, обгорілі ложки, зрідка — використаний шприц. Я чула про це від Майри, вона думає, що це просто ганьба, бо знає, для чого тут свічки й ложки: це наркоатрибутика. Здається, усюди сама аморальність. Et in Arcadia ego[18].

Років десять-двадцять тому була спроба розчистити цю місцину. Поставили знак «Парк полковника Паркмена», дурний сам по собі, три примітивні столи для пікніків, пластиковий кошик для сміття й кілька туалетних кабінок, як казали, для того, щоб гостям міста було зручніше, хоча вони продовжили жлуктити своє пиво й кидати сміття там, де бачили кращий краєвид біля річки. Тоді якісь жваві стрільці скористалися знаком як мішенню, а столи й туалети забрала влада провінції (це мало якийсь стосунок до бюджетних справ), смітник же ніколи не очищали, хоча його часто грабували єноти, тож його забрали теж, і тепер місце повертається до свого звичного стану.

Християнським табором воно зветься тому, що раніше тут відбувалися релігійні зустрічі з великими наметами, схожими на циркові, і палкими, привезеними з інших міст проповідниками. У ті часи місцина була доглянутіша, а може, просто витоптаніша. Невеличкі мандрівні ярмарки ставили тут свої кіоски, прив’язували поні й віслюків для катання, тут закінчувалися паради й перетворювалися на пікніки. Це було місце для будь-яких зібрань на свіжому повітрі.

Саме тут відбувалося «Свято Дня праці від компанії “Чейз та Сини”» — такою була офіційна назва, хоча поміж людей це називалося просто пікніком фабрики ґудзиків. Святкували завжди в суботу перед офіційним святковим понеділком із його серйозною риторикою, оркестрами й саморобними прапорами. Тут були повітряні кульки й каруселі, невинні дурнуваті ігри: біг у мішку, перегони з яйцем у ложці, естафета, де члени команди передавали одне одному морквину. Співали перукарські квартети (не дуже погано); сурмачі скаутів долали номер-другий; групи дітей виконували шотландський флінг та ірландський степ на дерев’яній платформі, яка нагадувала боксерський ринг, під музику заводного грамофона. Обирали найкраще вбраного домашнього улюбленця й такий же конкурс влаштовували для малят. Їли варену кукурудзу, картопляний салат, хот-доги. Жіночі організації влаштовували розпродажі випічки на користь тієї чи тієї доброї справи, виставляючи пироги, печиво, торти, банки джему, чатні, мариновані овочі з іменними етикетками: «Овочеве асорті Роди», «Сливовий компот Перл».

То були безтурботні й гучні веселощі. На прилавках не знаходили нічого, міцнішого за лимонад, однак чоловіки проносили свої фляги й пляшечки, і, коли сутеніло, де-не-де виникали сварки або ж з-за дерев лунали гучний регіт чи крики, а за ними — плюскіт на березі ріки, куди кидали якогось чолов’ягу чи юнака, повністю вдягненого чи без штанів. Жог у тому місці був доволі мілким, тож майже ніхто там не втопився. Коли ставало зовсім темно, був феєрверк. У розквіті цих святкувань чи в тому, що мені здавалося розквітом, ще й грали скрипалі, а публіка танцювала кадриль. Однак до того року, який я згадую, до 1934-го, такі надмірні гуляння вже довелося дещо скоротити.

Годині о третій батько зазвичай виголошував промову з платформи для танців. Вона завжди була коротка, але старші чоловіки уважно слухали її, та й жінки теж, бо вони чи працювали на компанію самі, чи були одружені з робітниками. Коли часи стали важчі, дослухатися до батькових слів почала й молодь, навіть дівчата в літніх сукнях із напівоголеними руками. Батько ніколи багато не говорив, однак цілком можна було читати між рядків. «Приводи для радості» означали, що все добре, «підстави для оптимізму» — навпаки.

Того року було спекотно й сухо, до того ж — надто довго. Повітряних кульок виявилося менше, ніж завжди, каруселі не було взагалі. Варена кукурудза стара, зернятка вкриті зморшками, як кісточки пальців, лимонад водянистий, хот-доги швидко скінчилися. Однак звільнень у «Чейз Індастріз» іще не було. Скорочення виробництва — так, але не звільнення.

Батько чотири рази згадав «підстави для оптимізму», але жодного разу не сказав про «приводи для радості». Натовп стривожено переглядався.

Коли ми з Лорою були менші, нам цей пікнік подобався, тепер — ні, однак ми повинні на ньому бути. Мусили нагадувати про себе. Це втовкмачували нам ще з дитинства: мати завжди з’являлася на святкуванні, байдуже, як вона почувалася.

Після того, як мати померла й нами почала опікуватися Ріні, остання дуже ретельно обирала нам убрання на цей день: не надто повсякденне, бо це могло здатися зневажливим, наче нам байдуже, що про нас думають містяни, утім і не надто святкове, бо це б видалося вихвалянням. Тепер ми були достатньо дорослі, щоб обирати свій одяг самостійно: мені щойно виповнилося вісімнадцять, Лорі — тринадцять із половиною. Однак варіантів тепер мали не так уже й багато. У нашому домі завжди були проти показових розкошів, хоч ми й мали кілька, як казала Ріні, «хороших речей». Та останнім часом визначення «розкошів» звузилося до всього нового. Тож на пікнік ми обидві вдягнули минулорічні широкі сині спідниці й білі блузки. Лора взяла мого капелюшка, якому було вже три сезони, а я — минулорічного, пов’язавши на нього нову стрічку.

Схоже, сестру все влаштовувало. Але мене — ні, так я й сказала, на що Лора заявила, що це надто вже суєтно.

Ми послухали промову (чи я послухала: Лора чудово вміла це вдавати — очі широко розплющені, голова уважно схилена набік, однак ніколи не можна було вгадати, до чого саме вона дослухається). Батько завжди міг упоратися зі своїм виступом, байдуже, що пив перед тим, однак цього разу він затинався. Підніс надрукований текст ближче до вцілілого ока, тоді відсунув далі, стурбований, наче це був рахунок за щось таке, чого він не замовляв. Колись його одяг був елегантним, тоді став елегантним, хоч і поношеним, однак того дня він мав майже жалюгідний вигляд. Волосся біля вух було скуйовджене й потребувало стрижки, чоловік здавався змученим і навіть лютим, наче загнаний у глухий кут розбійник.

Після промови, яка викликала хіба що ввічливі оплески, деякі чоловіки зібралися групками й щось тихо обговорювали. Інші розстелили під деревами свої куртки чи ковдри, деякі лягли, накривши хустинками обличчя, і дрімали. Це стосувалося лише чоловіків; жінки були насторожі, пильнували. Матері зганяли своїх малюків до річки вовтузитися на невеликому піщаному пляжику. Трохи збоку серед пилу почався бейсбольний матч, за яким мляво спостерігала групка людей.

Я пішла допомагати Ріні з випічкою. На користь чого її продавали? Уже не згадаю. Але я щороку їй допомагала, цього від мене чекали. Сказала Лорі, що їй теж варто піти, та вона поводилася так, наче не розчула, і пішла геть, вимахуючи капелюшком, який тримала за м’який край.

Я її відпустила. Мала б за нею наглядати: Ріні не витрачала ані хвилини сну на турботи про мене, але Лора, на її думку, була надто довірливою, надто привітною з чужими. Торговці людьми завжди були насторожі, і Лора була для них ідеальною мішенню. Вона могла сісти в чуже авто, відчинити незнайомі двері, перейти через не ту вулицю, і на тому все, бо вона не мала кордонів, принаймні не там, де їх установлюють інші люди, і попередити її було неможливо, бо застережень вона просто не розуміла. Лора не зневажала правила — просто забувала про них.

Я втомилася наглядати за нею, якщо вона цього не цінувала. Утомилася відповідати за її помилки й непоступливість. Утомилася бути відповідальною — крапка. Мені хотілося в Європу чи в Нью-Йорк, хоча б у Монреаль — ходити до клубів, на вечірки, у всі ці захопливі місця, про які пишуть у світських журналах Ріні… Та потрібна була вдома. Ти потрібна вдома, потрібна вдома — то було схоже на вирок довічного ув’язнення. Чи гірше — на похоронний плач. Я застрягла в Порт-Тікондерозі, цьому гордовитому бастіоні звичайних і шаблонних ґудзиків та дешевих теплих кальсонів для заощадливих покупців. Я зогнию тут, зі мною ніколи нічого не відбуватиметься, я закінчу старою дівою, як міс Різанина, мене жалітимуть, з мене сміятимуться. Ось чого я боялася в глибині душі. Хотіла бути деінде, однак не знала, як туди дістатися. Час від часу я ловила себе на дурній надії: може, мене викрадуть торговці людьми? Хоч я в них і не вірила. Принаймні то були б якісь зміни.

Над столом із випічкою натягнули тент, рушники або шматки провощеного паперу закривали їжу від мух. Ріні принесла свої пироги — вони їй ніколи не вдавалися. Начинка виходила клейкою, сируватою, а скоринка була тверда, але гнучка, скидалася на бежеві водорості чи великі шкіряні гриби. У кращі часи вони непогано продавалися — як символічні речі, не як їжа, однак сьогодні не розходилися. Грошей усім бракувало, і люди прагнули віддати їх за щось таке, що можна справді з’їсти.

Я стала за стіл, а Ріні тихенько переповіла останні новини. Сонце ще високо, а вже четверо чоловіків опинились у річці, і зовсім не для сміху. Люди сварилися через політику, — розповідала Ріні, — підвищували голоси. Чубились і без звичних річкових дурниць. Елвуда Мюррея збили з ніг. Він був редактором нашої щотижневої газети: успадкував її від двох попередніх поколінь Мюрреїв-газетярів, статті переважно писав сам і знімав усі фото. Йому пощастило, що він не опинився в річці: це б зіпсувало його камеру, яка навіть уживаною коштувала чимало (так вийшло, що Ріні про це знає). У нього з носа йшла кров, він сидів під деревом зі склянкою лимонаду, а поруч метушилися дві жінки з вологими носовичками — зі свого місця мені все було добре видно.

То була бійка через політику? Ріні не знала, але людям не подобається, що він підслуховує їхні розмови. У часи розквіту Елвуда Мюррея вважали дурником, а то й приписували до тих, кого Ріні називала «голубкáми» (він так і не одружився, а в його віці це про щось та й говорить), однак терпіли й навіть по-своєму цінували в розумних межах, поки він нікого не забував у своїй світській хроніці та правильно писав імена. Однак тепер часи стали інші, а Елвуд Мюррей був надто допитливим на свою біду. Ріні сказала, що нікому не хочеться, щоб хтось записав усі дурниці, які може бовкнути людина. Чи хоч комусь при своєму глузді таке сподобається?

Краєм ока я помітила батька, який, накульгуючи, походжав серед робітників. Він кивав то одному, то іншому у своїй різкій манері — коли здається, що голова рухається назад, а не вперед. Чорна пов’язка на оці поверталася то до одного, то до іншого, і з відстані було схоже, наче в нього дірка в голові. Вуса єдиним темним бивнем вигиналися над вустами, які час від часу викривлялися тим, що він вважав усмішкою. Руки ховав у кишенях.

Батька супроводжував молодший чоловік, трохи вищий, але, на противагу, позбавлений зламів і кутів. Пещений — ось слово, яке спадало на думку. На ньому були охайна панама й лляний костюм, такий свіжий і чистий, що наче випромінював світло. Видно, що незнайомець не місцевий.

— Хто це з батьком? — запитала я в Ріні. Вона непомітно зиркнула, тоді видала смішок.

— Це містер Королівський Класичний у плоті. Сміливості йому не бракує.

— Я так і подумала про нього, — відповіла я.

Містером Королівським Класичним був Річард Ґріффен із «Королівського класичного трикотажу» у Торонто. Наші робітники — батькові робітники — зневажливо називали його компанію «Королівський класичний лайнотаж», бо ж містер Ґріффен був не лише головним батьковим конкурентом, але й до певної міри його ворогом. Він нападав на батька в пресі за те, що той надто м’яко ставився до безробітних, пільговиків і людей лівих поглядів узагалі. А ще — до профспілок, що було зовсім необґрунтовано, бо в Порт-Тікондерозі не було жодної профспілки, і те, що батько мало на них розумівся, було загальновідомо. І от із якоїсь причини він запросив Річарда Ґріффена пообідати в Авалоні після пікніка, та ще й ледь не в останню мить. Лише за чотири дні.

За відчуттям Ріні, містер Ґріффен звалився їй, як сніг на голову. Усі знають, що для ворогів варто старатися краще, ніж для друзів, а чотирьох днів замало для підготовки такої події, особливо зважаючи на те, що в Авалоні нічого схожого на звані вечори не було з часів бабусі Аделії. Так, Келлі Фіцсиммонс іноді привозила своїх друзів на вихідні, але ж то зовсім інше, вони всього лише митці й мають бути вдячні за все, що їм дають. Іноді їх можна було побачити на кухні вночі, де вони вчиняли набіги на комору, роблячи собі сандвічі із залишків їжі. Ріні називала їх «бездонними бочками».

— Він точно з нових багатіїв, — з докором завважила вона, вивчаючи Річарда Ґріффена. — Ти поглянь на його модні штани.

Ріні нікому не пробачала критики в бік батька (тобто нікому, крім себе самої) і зневажливо ставилася до тих, хто чогось у житті досягав, а тоді поводився так, наче сидить вище, ніж йому належить (чи належить на думку Ріні). Усім відомо, що Ґріффени прості, як багно під ногами, чи принаймні їхній дідусь таким був. Справу свою він підняв через те, що дурив євреїв — неоднозначним тоном заявила вона (можливо, з її точки зору то було якимось подвигом?), але як саме, вона сказати не може. (Якщо чесно, Ріні цілком була здатна вигадати всі ці плітки про Ґріффенів. Іноді вона приписувала людям історії, які, на її думку, їм пасували.)

За батьком та містером Ґріффеном разом із Келлі Фіцсиммонс ішла, за моїм припущенням, дружина Річарда Ґріффена — доволі молода, худа, стильна, прозорий помаранчевий муслін тягнувся за нею, наче пара від водянистого томатного супу. Вишуканий капелюшок був зеленим, як і босоніжки з ремінцем на високих підборах та тоненький шалик, який вона пов’язала на шию. Як для пікніка, вдягнена вона була занадто пишно. Поки я її вивчала, жінка зупинилася, підняла ногу й подивилася через плече, чи не причепилося нічого до її підбора. Я сподівалася, що причепилося. Та все одно думала про те, як це приємно: мати такий гарний одяг, куплений на ці скажені нові гроші, замість доброчесного, нудного, приземленого вбрання, що цими днями стало обов’язковим для нас.

— А Лора де? — раптом спохопилася Ріні.

— Мені звідки знати? — відповіла я. У мене з’явилася звичка відгавкуватися від Ріні, особливо коли вона намагалася мною керувати. «Ти мені не мати» — ось мій найжорсткіший укол.

— Ти ж мала очей із неї не спускати, — докоряла Ріні. — Тут може бути хто завгодно.

Хто завгодно — одне з її страхопудал. Ніколи не знаєш, на які зазіхання, злочини чи хибні вчинки цей хто завгодно здатен.

Я знайшла Лору на траві під деревом. Вона сиділа там, балакаючи з молодим смаглявим чоловіком (чоловіком, не хлопцем) у світлому капелюсі, що мав якийсь невизначений вигляд: точно не робітник із фабрики, але й не хтось конкретний інший. Краватки немає — утім, це ж пікнік. Синя сорочка з трохи обтріпаними краями. Пролетарський стиль, недбалий. Тоді він приваблював багатьох молодих людей, чимало студентів. Узимку вони носили в’язані жилетки з горизонтальними смугами.

— Привіт, — мовила Лора. — Куди ти ходила? Це моя сестра Айріс, а це Алекс.

— Містер…?

Як Лора так швидко почала звати його на ім’я?

— Алекс Томас, — сказав чоловік, увічливий, але обережний. Звівся на ноги, простягнув мені руку, я потиснула її. А тоді опинилася на траві поряд із ними. Це здавалося найкращим виходом, аби захистити Лору.

— Ви не з нашого міста, містере Томас?

— Ні, я навідався в гості.

З того, як він говорив, Ріні б назвала його хорошим юнаком, тобто не бідним. Але й не багатим теж.

— Він друг Келлі, — втрутилася Лора. — Вона була тут, познайомила нас. Вони приїхали одним потягом.

Щось забагато від неї пояснень.

— Ти бачила Річарда Ґріффена? — спитала я. — Він був із батьком. Обідатиме з нами ввечері.

— Річард Ґріффен, потогінний магнат? — перепитав чоловік.

— Алекс… містер Томас — знавець Давнього Єгипту, — сказала Лора. — Він розповідав мені про ієрогліфи.

Вона дивилася на нього так, як ніколи на моїй пам’яті не дивилася на будь-кого іншого. Спантеличено, зачаровано? Цей погляд важко описати.

— Звучить цікаво, — сказала я. Чула глузливі інтонації у власному голосі, коли говорила «цікаво». Мусила якось пояснити Алексу Томасу, що Лорі лише чотирнадцять, однак не могла придумати нічого такого, що не розлютило б її.

Алекс Томас дістав із кишені сорочки пачку сигарет, наскільки я пам’ятаю, то були «Крейвен Ей». Дістав одну собі. Я трохи здивувалася тому, що він курить фабричні, — це не надто пасувало до його сорочки. Сигарети в пачках були розкішшю, робітники крутили самокрутки, деякі — однією рукою.

— Дякую, я пригощуся, — мовила я. Раніше я кілька разів потай пробувала курити те, що вдавалося поцупити зі срібної коробки, яка стояла на піаніно. Він пильно на мене подивився, чого я, здається, і хотіла, тоді простягнув мені пачку. Запалив сірника об ніготь, потримав для мене.

— Не треба так, — сказала Лора. — Можна себе підпалити.

Перед нами з’явився Елвуд Мюррей, знову жвавий, знову на ногах. Сорочка досі була волога спереду, з рожевими плямами там, де жінки з мокрими носовичками намагалися відтерти кров, темно-червоні кола на ніздрях.

— Привіт, містере Мюррей, — сказала Лора. — З вами все гаразд?

— Хлопці трохи захопилися, — відповів Елвуд Мюррей сором’язливо, наче розповідав про якийсь виграш. — Просто веселилися. Ви не проти?

Тоді він зняв нас на камеру зі спалахом. Завжди питав «Ви не проти?», перш ніж сфотографувати когось для газети, але відповіді не чекав. Алекс Томас підняв руку, наче відганяючи його.

— Звісно ж, я знайомий із цими чарівними леді, — сказав йому Елвуд Мюррей. — А от як звати вас?

Несподівано з’явилася Ріні. Її капелюх перекосився, обличчя було червоне, а дихання — важке.

— Ваш батько всюди вас шукає, — сказала вона.

Я знала, що це неправда. Утім, нам із Лорою довелося встати із затінку, обтрусити спідниці й піти за нею, наче слухняним каченятам.

Алекс Томас помахав нам рукою на прощання. Уїдливо помахав чи так мені здалося.

— Чи ви знаєте, що робите? — говорила Ріні. — Розвалилися на траві бозна з ким. Заради Бога, Айріс, викинь сигарету, ти ж не шльондра якась. Що, як тебе батько побачить?

— Батько смалить, як паротяг, — відповіла я, сподіваючись, що це звучить достатньо нахабно.

— Це зовсім інше, — заперечила Ріні.

— Містер Томас, — сказала Лора. — Містер Алекс Томас. Вивчає богослів’я. Принаймні донедавна вивчав, — завбачливо додала вона. — Він утратив віру, і совість не дозволила йому вчитися далі.

Совість Алекса Томаса справила помітне враження на Лору, однак для Ріні крига від того не скресла.

— То де він зараз працює? — спитала вона. — Чимось слизьким займається, зуб даю. Вигляд у нього слизький.

— А що з ним не так? — сказала я. Він мені не сподобався, але вона засуджувала його без суду.

— Краще спитай, що з ним так, — відповіла Ріні. — Ото порозвалювалися на галявині перед усіма, — говорила вона радше до мене, аніж до Лори. — Хоч спідниці попідбирали.

Ріні казала, що дівчина наодинці з чоловіком має втримувати монету між колін. Вона завжди боялася, що люди, тобто чоловіки, побачать наші ноги вище колін. Про тих, хто дозволяв таке, говорила: «Завісу піднято, то де вистава?», чи «Могла б і знак вивісити», або ж зліше «Вона сама напрошується, от дочекається», а в найгірших випадках — «От із цією точно щось станеться».

— Ми не розвалювалися, — заперечила Лора. — Ми ж і тепер цілі.

— Розвалилися, не розвалилися — ти знаєш, про що я.

— Ми нічого такого не робили, — сказала я. — Просто розмовляли.

— Усе одно, — відповіла Ріні. — Вас могли побачити.

— Наступного разу як нічого не робитимемо, сховаємося в кущах, — буркнула я.

— Хто він узагалі такий? — спитала Ріні, яка завжди пропускала повз вуха мої шпильки, бо вже нічого не могла з ними вдіяти. «Хто він» значило «хто його батьки».

— Він сирота, — відповіла Лора. — Його всиновили з притулку пресвітеріанський священик із дружиною.

Схоже, вона витягла це з Алекса Томаса за дуже короткий час, утім то був один із її талантів, якщо це можна так назвати: вона просто ставила особисті запитання, хоча нас і вчили, що це нетактовно, аж поки її співрозмовник не замовкав від сорому чи люті.

— Сирота! — вигукнула Ріні. — Та він може бути ким завгодно!

— Що не так із сиротами? — спитала я, хоч і знала, у чому тут проблема для Ріні: вони не знали своїх батьків, а тому були ненадійними, якщо й не розбещеними одразу. «У канаві народився, — так вона казала. — У канаві народився — на ґанку опинився».

— Не можна їм довіряти, — сказала вона. — Вони вгризаються всередину й межі не знають.

— Як би там не було, — мовила Лора, — я запросила його на обід.

— Ну от, тепер доведеться золоті ложки діставати, — уїдливо відповіла Ріні.

Ті, хто приносять хліби

У дальньому кутку саду, по той бік паркану, росте дика слива. Вона стара, покручена, з чорними наростами на гілках. Волтер каже, що треба її зрубати, але я заперечила що вона, по суті, не моя. Та й до того ж я її якось полюбила. Вона цвіте щовесни непрохано, недоглянуто, а в кінці літа кидає сливи в мій сад — маленькі, сині, овальні, наче припилені. Така щедрість. Цього ранку я підібрала останні падалиці, залишені для мене білками, єнотами й осами-п’яницями, жадібно з’їла, і сік їхньої побитої плоті скривавив моє підборіддя. Я того не помітила, аж поки не заїхала Майра з черговою тунцевою запіканкою. «Лишенько, — сказала вона зі своїм пташиним смішком, — з ким це ви билися?»

Я пам’ятаю той урочистий обід на День праці до найменших подробиць, бо то був єдиний раз, коли ми всі зібралися в одній кімнаті.

У Християнському таборі досі гуляли, але дивитися на це зблизька не було жодного бажання, адже таємне розпивання алкоголю вже сягнуло свого розпалу. Ми з Лорою пішли рано допомагати Ріні готувати прийом.

Це тривало вже кілька днів. Відколи Ріні дізналася про прийом, вона десь знайшла свою єдину кулінарну книгу — «Довідник кулінарної школи Бостона» Фанні Меррітт Фармер. Книжка насправді їй не належала, до неї заглядала ще бабуся Аделія, звісно ж, разом зі своїми численними кухарями, коли планувала звані обіди з дванадцяти страв. Ріні її успадкувала, хоч і не використовувала, коли куховарила щодня, — казала, що тримає все в голові. Однак зараз ішлося про вишукану їжу.

Я читала цю книжку, принаймні заглядала в неї в ті дні, коли ідеалізувала свою бабусю. (На той момент це вже минулося. Я знала, що вона б перешкоджала мені так само, як Ріні й мій батько, як це робила б мати, якби не померла. Головною метою в житті всіх літніх людей було перешкоджати мені. Вони нічим більше не займалися.)

Кулінарна книга мала просту обкладинку серйозного гірчичного кольору, і всередині теж усе було просто. Фанні Меррітт Фармер виявилася невтомно прагматичною, сухою й чіткою в скупому новоанглійському стилі. Вона припускала, що читач нічого не знає, тож звідти й вела: «Напій — то будь-яке питво. Вода — напій, який людині дала Природа. Усі напої містять велику кількість води, тож можуть бути використані для: І. Тамування спраги. ІІ. Уведення води в кровообіг. ІІІ. Регулювання температури тіла. IV. Сприяння у виведенні води. V. Живлення. VI. Стимуляції нервової системи й різноманітних органів. VII. Лікувальних справ». І так далі.

Смак і задоволення до її списків не входили, однак на першій сторінці книжки стояв цікавий епіграф Джона Раскіна:

Кулінарія — це знання Медеї та Цирцеї, Єлени та цариці Савської. Воно передбачає знання всіх трав, фруктів, бальзамів, спецій, усього цілющого й солодкого, що є в полях і гаях, і поживного в м’ясі. Воно означає ретельність і винахідливість, готовність і доречність приладдя. Воно втілює економність ваших бабусь і наукові досягнення сучасних хіміків; експерименти й жодного марнування; англійську старанність і французьку й арабську привітність; і зрештою воно означає, що ви завжди будете досконалими леді, тобто тими, хто приносять хліби.[19]

Мені було важко уявити собі Єлену Троянську у фартуху, із закоченими до ліктів рукавами, з плямами від борошна на підборідді. І з того, що я знала про Цирцею з Медеєю, готували вони хіба що чарівні зілля, щоб отруювати спадкоємців чи перетворювати чоловіків на свиней. Щодо цариці Савської сумніваюся, що вона хоч раз собі грінку підсмажила. Цікаво, звідки в містера Раскіна виникли такі уявлення про леді й кулінарію. Та все одно цей образ мусив приваблювати велику кількість жінок середнього класу часів моєї бабусі. Вони мали бути статечними, недоступними, навіть величними й водночас опановувати потаємні та потенційно летальні рецепти, а також здатними розпалювати в чоловіках найбурхливіший вогонь. І на додачу до всього — завжди досконалими леді, тими, хто приносять хліби. Роздає щедроти.

Чи хтось сприймав це серйозно? Моя бабуся сприймала. Варто лише поглянути на її портрети — на усмішку кішки, яка проковтнула канарку, на опущені повіки. Ким вона себе вважала, царицею Савською? Безсумнівно, так.

Коли ми повернулися з пікніка, Ріні вже метушилася на кухні. Єлену Троянську вона не нагадувала: попри всю попередню підготовку була схвильована й зла, спітніла, волосся вибивалося із зачіски. Сказала, що нам доведеться задовольнитися тим, що є, бо ж чого ще ми чекали — вона не вміє творити дива й шити шовкові сумочки зі свинячих вух. Ще й додатково обслуговуй нежданого гостя, ні сіло ні впало, того Алекса, як там він себе називає. Хитрий Алекс, по обличчю видно.

— Він називає себе на ім’я, — сказала Лора. — Так само, як усі інші.

— Він не такий, як усі інші, — відповіла Ріні. — Це одразу видно. Напівкровка якийсь, може, індієць чи циган. Точно не з того ж тіста, що всі ми.

Лора нічого не сказала. Докори сумління зазвичай були їй чужі, однак зараз вона, очевидно, трохи розкаювалася через те, що запросила Алекса Томаса, бо щось таке на неї найшло. Однак роззапросити його було неможливо — так вона й сказала, то була б найнахабніша неввічливість. Запрошення є запрошення, і байдуже, кого воно стосується.

Батько теж про це знав, хоча був зовсім не задоволений: Лора вистрибнула перед ним, зайняла його місце господаря, далі їй, може, захочеться запросити до його столу кожного сироту, безхатченка й нещасного, наче він добрий король Венцеслав. Такі її святенницькі ініціативи слід приборкати, у нього тут не притулок.

Келлі Фіцсиммонс спробувала його заспокоїти: Алекс не з нещасних, вона запевняє. Так, у юнака немає серйозної роботи, однак він має джерело прибутку, принаймні грошей ні в кого не позичає. Батько спитав, що ж то за джерело прибутку. Звідки Келлі таке знати? Алекс із цього приводу тримає рот на замку. «Може, він банки грабує», — саркастично й важко припустив батько. Келлі відповіла, що бути такого не може, усе одно деякі її друзі добре його знають. Батько сказав, що одне іншому не заважає: на той час митці йому вже добряче набридли. Щось забагато їх узялося за марксизм та перейнялося долею робітників, звинувачуючи його в обдиранні селян.

— Алекс цілком нормальний, просто молодий, — мовила Келлі. — Він просто складе нам компанію. Як товариш.

Вона не хотіла, щоб батько помилково подумав, що Алекс Томас може бути її хлопцем і конкурентом.

— Чим я можу допомогти? — запитала на кухні Лора.

— От тільки ще одної мухи в сиропі мені бракувало, — відмахнулася Ріні. — Не плутайся під ногами й не перекинь нічого. Айріс мені допоможе, у неї хоч руки з плечей ростуть.

Ріні вважала, що можливість їй допомогти — знак прихильності. Вона досі гнівалася на Лору й так усувала її від справ. Утім, таке покарання пройшло повз Лору. Вона просто взяла свого капелюшка й пішла гуляти.

Мені було доручено прикрасити стіл квітами й розсадити гостей. Я зрізала з клумб майорці, майже всі, що лишились о цій порі року. Щодо гостей, то Алекса Томаса я посадила біля себе, з іншого боку від нього — Келлі, а Лору — з найдальшого краю столу. Мені здалося, що так ми ізолюємо його чи принаймні хоч Лору.

У нас із Лорою не було суконь, які пасували б до святкового обіду. Утім, сукні загалом були, зі звичного темно-синього оксамиту, який ми носили, коли були менші, тільки подовжені й із чорною стрічкою на подолі, яка приховувала його обтріпаність. Колись їх прикрашали мереживні комірці, і на Лориній він досі лишився, та я зі своєї мереживо зняла — так виріз був глибшим. Сукні стали затісні, принаймні моя. Але подумати тільки — Лора теж виросла зі своєї. Вона ще не досягла того віку, коли їй було б офіційно дозволено відвідувати такі вечори, та Келлі сказала, що жорстоко буде лишити її одну в кімнаті, особливо зважаючи на те, що саме вона запросила одного з гостей. Батько сказав, що вона, певно, має рацію. І додав, що в будь-якому разі вона так витягнулася, що здається не молодшою за мене. Важко було визначити, який вік він мав на увазі. За нашими днями народження батько ніколи не стежив.

У призначений час гості зібрались у вітальні випити шері, яке подавала неодружена кузина Ріні, найнята задля такої нагоди. Нам із Лорою ані шері, ані вино за обідом пити не дозволяли. Лорі, схоже, було байдуже на таке обмеження, а от я була обурена. Ріні в цьому питанні дотримувалася батькової думки, адже взагалі була непитуща. Казала: «Губи, які пробували алкоголь, моїх ніколи не торкнуться», — і виливала недопите вино в раковину. (Утім щодо цього вона помилялася: минуло менше року з дня того обіду, і вона вийшла за Рона Гікса, який у свій час був відомим пияком. Майро, якщо ти це читаєш, завваж: поки Ріні не перетворила твого батька на опору суспільства, він був тим іще п’янюгою.)

Кузина Ріні була старшою й до болю неохайною. Вона вбралась у чорну сукню з білим фартушком, як годилося, але це доповнювали мішкуваті панчохи, бавовняні й коричневі, та й руки могли б бути чистіші. Удень вона працювала в бакалії, де, зокрема, складала картоплю в мішки, а такий бруд відмити важко.

Ріні приготувала канапки з нарізаними оливками, вареними яйцями та крихітними солоними огірочками, а ще напекла сирних кульок, які їй не дуже вдалися. Усе це виклали на одну з найкращих таць бабусі Аделії — німецька порцеляна з намальованими темно-червоними півоніями із золотими стеблами та листками ручної роботи. Таця була накрита серветкою, у центрі стояла мисочка із солоними горішками, а канапки вишкірилися зубочистками навколо неї, наче пелюстки у квітці. Кузина різко, навіть загрозливо тицьнула їх гостям, наче вдавала збройний напад.

— Виглядає не надто гігієнічно, — іронічно завважив батько, і я розчула в його тоні прихований гнів. — Краще відмовитись, аби потім не пошкодувати.

Келлі розсміялася, та Вініфред Ґріффен Прайор граційно взяла з таці сирну кульку й поклала до рота так, як це роблять жінки, які не хочуть стерти свою помаду: випинаючи губи трубочкою вперед, а тоді сказала, що це цікаво. Кузина забула про серветки, тож Вініфред залишилася з масними пальцями. Я спостерігала за нею: чи вона їх оближе, чи, може, витре об сукню, а то й об нашу канапу, та якось відвела очі й усе пропустила. Але ставлю на канапу.

Вініфред була не дружиною Річарда Ґріффена, як я припускала, а його сестрою. (Заміжня, розлучена чи вдова? Це було не дуже зрозуміло. Після «місіс» ішло її власне ім’я, що вказувало на те, що з колишнім містером Прайором, якщо він таки був колишнім, щось сталося. Його рідко згадували, ніколи не бачили, казали, що він має чимало грошей і «подорожує». Пізніше, коли ми з Вініфред більше не розмовляли, я вигадувала сама для себе різні історії про цього містера Прайора: вона зробила з нього опудало й тримає, обкладене нафталіном, у коробці або ж вони з водієм замурували його в підвалі, щоб улаштовувати хтиві оргії. Може, про оргії я не так уже й помилилася, хоч і мушу сказати, що всі вчинки Вініфред у цій сфері завжди ретельно приховувалися. Вона замітала сліди — гадаю, це теж своєрідна чеснота.)

Того вечора Вініфред була вбрана в чорну сукню, просту за кроєм, але ненажерливо елегантну, оздоблену трьома нитками перлів. Кульчики були у формі крихітних грон винограду, також із перлів, із золотими листочками й стеблами. На противагу їй, Келлі Фіцсиммонс одяглася підкреслено просто. Вона вже кілька років як відмовилася від шифону кольорів шафрану чи фуксії, від сміливого стилю російських емігрантів, навіть від мундштука. Тепер удень вона носила широкі штани й светри з гострим вирізом, рукави сорочок закочувала до ліктів, а ще коротко підстригла волосся та скоротила ім’я до Кел.

Пам’ятники мертвим солдатам вона покинула: на них більше не було попиту. Тепер робила барельєфи з робітниками й фермерами, рибалками в штормівках, індіанськими траперами, матерями у фартухах, які тримали малят на стегні й дивилися на сонце, прикривши очі долонею. Дозволити собі такі скульптури могли хіба банки та страхові компанії, щоб показати, що йдуть у ногу з часом. Келлі казала, що їй бентежно працювати на таких вульгарних капіталістів, але головне — ідея, а так принаймні ті, хто йтиме вулицею повз ці банки, зможуть побачити барельєфи безкоштовно. Це мистецтво для народу — так вона казала.

Спочатку скульпторка думала, що батько зможе їй допомогти, дістати більше банкових замовлень. Та він сухо сказав, що з банками більше якось не товаришує.

Того вечора Келлі вдягнула сукню з джерсі кольору ганчірки для пилу — вона сказала, що колір називається taupe, у перекладі з французької — кріт. На іншій жінці ця сукня нагадувала б неохайний мішок із рукавами та поясом, але на ній то була просто вершина — не моди чи шику, бо саме це вбрання натякало на те, що такі речі уваги не варті, а чогось невловимо гострого, наче кухонне приладдя (як-от ніж для льоду) за мить до вбивства. Ця сукня скидалася на кулак, піднесений серед мовчазного натовпу.

На батькові був смокінг, який не знав праски; на Річардові Ґріффені — теж смокінг, але бездоганно випрасуваний. Алекс Томас був одягнений у коричневий піджак і сірі фланелеві штани, надто теплі для цієї погоди, а ще мав краватку — червоні цятки на синьому тлі. Сорочка біла, із занадто просторим коміром. Видавалося, що цей одяг він у когось позичив. Зрештою, чоловік не очікував запрошення на такий обід.

— Який чарівний дім, — з належною усмішкою мовила Вініфред Ґріффен Прайор, коли ми увійшли до їдальні. — Він так… так добре зберігся! Вітражні вікна просто вражають… такий fin de siécle[20]! Тут, певно, живеш, як у музеї!

Вона мала на увазі, що дім старомодний. Я почувалася приниженою: мене ці вікна завжди влаштовували. Але я розуміла, що думка Вініфред — усе одно що думка зовнішнього світу, того, який знався на таких речах і виносив відповідний вирок, того світу, до якого я так відчайдушно прагнула увійти. Тепер я розуміла, наскільки ж я до нього не пасую. Яка я провінційна, яка груба.

— Це чудовий приклад мистецтва свого періоду, — зазначив Річард. — І панелі просто чудової якості.

Попри цей педантичний поблажливий тон, я відчула до нього вдячність. Тоді мені не спало на думку, що він проводить інвентаризацію. Близький занепад він упізнавав із першого погляду, знав, що все це виставляється на аукціон чи принаймні скоро буде виставлено.

— Під музеєм ви маєте на увазі пил? — спитав Алекс Томас. — Чи, може, застарілість?

Батько насупився. Вініфред, до її честі, зашарілася.

— Не треба чіплятися до слабших за себе, — сказала Келлі потішеним тоном.

— Чому? — спитав Алекс. — Усі так роблять.

Ріні вписала до меню цілий бенкет — такий бенкет, який ми в ті часи могли собі дозволити. Однак вона спробувала стрибнути вище голови. Фальшивий раковий суп, окунь á la Прованс, курча á la Провіденс — страви змінювали одна одну, і цієї процесії неможливо було уникнути, як припливної хвилі або ж злої долі. Суп відгонив жерстю, курча — борошном, до того ж із ним обійшлися надто грубо — воно зсохлося й стало жорстким. Видовище не зовсім благопристойне: стільки людей зібралися разом у кімнаті й жують із такою ретельністю й запалом. То було жування — не обідання.

Вініфред Прайор рухала їжу по своїй тарілці так, наче грала в доміно. Я відчула напад люті до неї й вирішила з’їсти геть усе, навіть кістки. Я Ріні не підведу. Мені подумалося, що раніше не вийшло б так зненацька заскочити її, виставити на осуд, а заразом і нас. Раніше вони запросили б експертів.

Алекс Томас поряд зі мною теж виконував свій обов’язок: пиляв так, наче від цього залежало його життя, курча аж рипіло під його ножем. (Не те щоб Ріні була йому вдячна за старанність. Вона стежила за тим, хто що їв, — це точно. І прокоментувала: «Тому Алексу Як-там-його апетиту не бракує. Наче його голодним у підвалі тримали».)

Розмова за таких умов була уривчаста. Та після сиру (чедер надто молодий і пружний, вершковий сир надто старий, а bleu[21] — надто витриманий) на нас чекала перерва, можна було зупинитись і роздивитися навколо.

Батько спрямував погляд свого єдиного синього ока на Алекса Томаса.

— Юначе, — мовив він тоном, який, певно, вважав дружнім, — то що вас привело до нашого прекрасного міста?

Він говорив, наче батько родини з нудної вікторіанської п’єси. Я опустила очі.

— Я приїхав до друзів, сер, — увічливо відповів Алекс.

(Згодом Ріні висловиться щодо його ввічливості. У сиріт завжди хороші манери, які їм втовкмачують у сиротинці. Тільки сирота може бути таким упевненим у собі, але ця впевненість приховує мстиву натуру — глибоко в душі він з усіх збиткується. Що ж, звісно, він буде мстивим, зважаючи на те, як усі від нього відмовляються. Більшість анархістів і викрадачів були сиротами).

— Дочка сказала мені, що ви готуєтеся прийняти сан, — сказав батько.

(Ані я, ані Лора нічого про це не говорили — то, певно, Ріні, яка, звісно ж, підступно трохи все перекрутила).

— Готувався, сер, — відповів Алекс. — Але покинув цю ідею. Наші шляхи розійшлися.

— І що тепер? — спитав батько, звиклий до конкретних відповідей.

— Тепер живу власним розумом, — мовив Алекс і посміхнувся, наче применшуючи власну гідність.

— Вам мусить бути важко, — пробуркотів Річард, Вініфред засміялася. Я була здивована, не думала, що він схильний до таких дотепів.

— Він, певно, хоче сказати, що пише для газети, — сказала вона. — Шпигуни серед нас!

Алекс знову посміхнувся й промовчав. Батько насупився. Газетних репортерів він уважав паразитами. Вони не просто брехали — вони полювали на чужі нещастя; трупні мухи — ось як він їх називав. Елвуд Мюррей був для нього винятком, адже батько знав його родину, і найгіршим, що він міг сказати про Елвуда, було торговець нісенітницями.

Після цього розмова перейшла на поточний стан справ у політиці й економіці, як це в ті часи зазвичай траплялось. Батько вважав, що стає все гірше й гірше; Річард — що зміни чекають за рогом. Вініфред сказала, що їй важко дійти якогось певного висновку, але вона, безсумнівно, сподівається, що пробка втримається.

— У чому пробка? — спитала Лора, яка досі не зронила ані слова. Наче стілець заговорив.

— У можливості громадських заворушень, — з докором відповів батько. Це значило, що краще їй і надалі мовчати.

Алекс сказав, що це сумнівно. Він щойно повернувся з таборів.

— Табори? — спантеличено перепитав батько. — Які табори?

— Для безробітних, сер. Трудові табори Беннета. Десять годин роботи на день, і вибирати нема з чого. Хлопцям це не надто подобається; я б сказав, що вони стають неспокійні.

— Жебракам не слід перебирати, — сказав Річард. — Це краще, ніж їздити країною в пошуках роботи. Їх годують тричі на день, а це вже більше, ніж отримує робітник із родиною, і мені казали, що їжа доволі непогана. Вони мали б бути вдячними, але від людей такого ґатунку не дочекаєшся.

— Це не якийсь особливий ґатунок людей, — завважив Алекс.

— Господи, у нас тут диванний лівак, — мовив Річард. Алекс опустив очі у свою тарілку.

— Якщо він такий, то і я теж, — сказала Келлі. — Та хіба ж потрібно бути ліваком, щоб розуміти…

— І що ви там робили? — перебив її батько.

(Останнім часом вони з Келлі чимало сварилися. Вона хотіла, щоб він підтримав рух профспілок. Батько казав, що жінка прагне, щоб два плюс два давало п’ять).

І саме цієї миті принесли bombe glacée[22]. У нас тоді вже був електричний холодильник, ми купили його перед біржовим крахом, і Ріні, хоч і ставилася до його морозильника з підозрою, чудово скористалася ним для того обіду. Морозиво мало форму футбольного м’яча, було яскраво-зелене, тверде, наче камінь, і відволікло нас на деякий час.

Коли нам подали каву, у Християнському таборі почався феєрверк. Ми вийшли до пірса подивитися на нього. Це було дуже красиво, бо перед нами був не лише феєрверк, а й його відображення в річці Жог. Червоні, жовті, сині фонтани злітали в повітря — вибухи зірок, хризантем, верби зі світла.

— Китайці винайшли порох, — мовив Алекс, — але ніколи не використовували його для зброї. Тільки для феєрверків. Хоча не скажу, що це дуже приємно. Надто вже схоже на важку артилерію.

— А ви пацифіст? — спитала я. Алекс цілком міг ним бути. Якби він погодився, я б із ним посперечалася, бо хотіла привернути його увагу. Та чоловік говорив переважно з Лорою.

— Не пацифіст, — відповів він. — Але мої батьки загинули на війні. Чи я припускаю, що вони загинули.

«Далі буде історія про сироту», — подумала я. Після всіх розповідей Ріні я сподівалася, що це буде цікаво.

— Ви не знаєте точно? — спитала Лора.

— Ні, — сказав Алекс. — Мені розповідали, що мене знайшли на купі обгорілого каміння серед решток згорілого будинку. Усі інші були мертві. Вочевидь, я ховався десь під ванною чи казаном — під чимось металевим.

— Де це було? Хто вас знайшов? — прошепотіла Лора.

— Точно невідомо, — відповів він. — Ніхто не знає. То було не у Франції чи в Німеччині. Десь східніше, в одній із тих маленьких країн. Мене, певно, передавали з рук у руки, а тоді я втрапив до Червоного Хреста.

— Ви це пам’ятаєте? — спитала я.

— Не дуже. Дорогою деякі подробиці, на зразок мого імені, загубилися, і мене взяли до себе місіонери, які, зваживши все, вирішили, що забуття для мене найкраще. Вони були пресвітеріанці, дуже охайні. Нам голили голови: боялися вошей. Пам’ятаю те відчуття, коли в мене раптом зникло волосся — як прохолодно відразу стало. Звідти, власне, і починаються мої справжні спогади.

Хоч він і став мені приємніший, із соромом зізнаюся: я сприйняла його розповідь скептично. Забагато мелодрами в ній, забагато удачі й забагато невдач. Я була надто юна, щоб вірити в збіги обставин. Та якби він намагався справити враження на Лору (чи він намагався?), кращого способу годі собі уявити.

— Як це, напевно, жахливо, — сказала я. — Не знати, хто ти насправді.

— Я теж так думав, — сказав Алекс. — Але тоді збагнув, що той, хто я насправді, — людина, якій не потрібно знати це у звичному розумінні. Яке це взагалі має значення — походження, рід? Люди переважно користуються цим, аби виправдати свій снобізм або ж власні невдачі. Я вільний від такої спокуси — от і все. Вільний від зв’язків. Мене ніщо не стримує.

Він іще щось сказав, але через вибух у небі я його не розчула. Та розчула Лора й поважно кивнула.

(Що він сказав? Про це я дізналася згодом: «Принаймні ніколи не сумуєш за домом».)

Над нашими головами вибухнула вогняна кульбаба. Усі подивилися вгору. Важко цього уникнути в такі миті. Важко не стояти, роззявивши рота.

Чи той вечір став початком — пірс в Авалоні, сяйво феєрверків у небі? Важко сказати. Початки завжди раптові та ще й підступні. Вони підкрадаються до тебе збоку, тримаються в тіні, стежать, невпізнавані. А тоді, згодом, нападають.

Розфарбовування вручну

Дикі гуси летять на південь, порипують, наче змучені дверні петлі; уздовж ріки тьмяним червоним світлом горять свічки сумаху. Перший тиждень жовтня. Час діставати з нафталіну вовняний одяг; час нічних туманів, роси, слизьких сходинок на ґанку й пізніх слимаків; час останнього розгулу ротиків; час пурпурово-рожевої капусти з мереживним візерунком, якої раніше тут не було, але тепер вона всюди.

Час хризантем, траурних білих квітів. Певно, покійникам вони остогидли.

Ранок був свіжий і ясний. Я зібрала в саду невеликий букет жовтих і рожевих ротиків і віднесла їх на кладовище, до родинного склепу з двома задумливими янголами на білому кубі: вирішила, що це буде хоч якимось різноманіттям до них. Виконала свій маленький ритуал — обхід пам’ятника, читання імен. Здається, я роблю це мовчки, але час від часу ловлю звук власного голосу, буркотіння, наче єзуїт читає требник.

Давні єгиптяни казали, що, вимовляючи імена мертвих, ми повертаємо їх до життя; це не завжди те, чого нам хочеться.

Обходячи пам’ятник, я побачила дівчину чи, радше, молоду жінку — вона стояла на колінах перед могилою (перед Лориним у ній місцем), схиливши голову. Незнайомка була вбрана в чорне: чорні джинси, чорні футболка й куртка, маленький чорний наплічник із тих, які вони зараз носять замість сумочок. У неї було довге темне волосся, як у Сабріни, — і моє серце на мить завмерло: Сабріна повернулася з Індії, чи де там вона була. Повернулася без попередження, передумала щодо мене. Хотіла зробити мені сюрприз, а я все зіпсувала.

Однак коли я придивилася ближче, то побачила, що ця дівчина чужа — безсумнівно, якась невротична студентка-випускниця. Спочатку мені здалося, що вона молиться. Та ні: вона клала до могили квітку — самотню білу гвоздику, загорнуту у фольгу. Коли та вставала, я побачила, що вона плаче.

Лора чіпляє людей. Я — ні.

Після пікніка фабрики ґудзиків у «Геролд енд Беннер» з’явився звичний звіт про це: яке маля виграло конкурс на найкрасивішу дитину, хто отримав премію найкращого собаки. Що батько говорив у промові, хіба що дуже скорочено: Елвуд Мюррей навів на все оптимістичного блиску, так що було схоже, що справи йдуть, як завжди. Були й світлини: собака-переможець — темний, схожий на швабру силует; дитина-переможець, товста, як подушка для булавок, у чепчику з оборками; танцюристи з величезним картонним трилисником; батько на подіумі. Його знімок не вдався — рот був привідкритий, здавалося, що він позіхає.

На одній зі світлин був Алекс Томас із нами обома: я ліворуч, Лора праворуч, наче підставки на книжковій полиці. Обидві дивимося на нього з усмішкою; він теж усміхається, однак виставив уперед руку, прикриваючись так, як представники злочинного світу від спалахів під час арешту. Та й сховати йому вдалося лише половину обличчя. Унизу стояв підпис: «Міс Чейз та міс Лора Чейз розважають гостя міста».

Елвуд Мюррей не зміг вистежити нас того дня, щоб дізнатися ім’я Алекса. Коли ж він зателефонував додому, відповіла Ріні, яка сказала, що наші імена не можна тягати разом з бозна-ким, і відмовилася йому відповідати. Він усе одно надрукував світлину, і Ріні була розгнівана й на нас, і на Елвуда Мюррея. На її думку, це фото знаходилося на межі нескромності, хоч ми й не виставляли ноги. Вона сказала, що в нас погляди масні, наче в закоханих гусок, і з такими відкритими ротами ми могли б і слинку пустити. Це вкрай жалюгідне видовище, усе місто насміхатиметься з нас за нашими спинами, бо ми тут вішаємося на якогось молодого шибеника, схожого на індіанця, а то й іще гірше — на єврея, і рукави в нього закочені, як у комуніста, який щось виторговує.

— Елвуда Мюррея слід відлупцювати, — заявила вона. — Надто високої він думки про себе.

Ріні розірвала газету й запхала її до ящика зі скалками для розтоплювання, щоб батько не побачив. Утім, він і так повинен був бачити її на фабриці, хоч нічого з цього приводу й не сказав.

Лора навідалася до Елвуда Мюррея. Вона не дорікала йому й не повторювала того, що про нього говорила Ріні, натомість сказала, що хоче стати фотографом, як він. Ні — так вона не збрехала б. Він просто зробив такий висновок із її слів — вона хоче навчитися робити фотографії з негативів. То була чистісінька правда.

Елвуду Мюррею лестила така увага з Авалонських висот: він був хитруном, але й жахливим снобом водночас і погодився на те, щоб вона допомагала йому в затемненій кімнаті тричі на тиждень. Лора може дивитися, як він друкує світлини, зроблені на стороні: на весіллях, випускних святах і так далі. Хоча типографія була цілком налагоджена й друкуванням газети займалися кілька чоловіків у задній кімнаті, усе інше Елвуд робив сам, у тому числі й проявлення фотографій.

Можливо, варто навчити її ще й розфарбовувати знімки вручну — за цим було майбутнє. Люди приносили старі чорно-білі фото, щоб зробити їх живішими, додавши кольорів. Спочатку найтемніші зони висвітлюються пензлем, тоді знімок обробляється сепією (вона додає рожевуватого відтінку). А ось далі починається фарбування. Він мав повно тюбиків і пляшечок із різними кольорами, які треба було дуже обережно наносити крихітними пензликами, негайно збираючи надлишки. Тут потрібні смак і вміння змішувати кольори, щоб щоки не нагадували плями помади, а шкіра — бежеву ганчірку. Потрібні хороший зір і тверда рука. Елвуд казав, що це мистецтво й він пишається тим, що опанував його. У кутку газетної вітрини він тримав стенд із цими вручну розфарбованими світлинами — свого роду реклама. Поряд зі стендом — від руки написану вивіску «Оживіть свої спогади».

Найчастіше йому приносили молодих людей у старомодних формах першої світової, а ще — наречених. Згодом були випускні портрети, перше причастя, урочисті родинні фотографії, немовлята, убрані до хрещення, дівчата у вечірніх сукнях, святково вдягнені діти, собаки й коти. Час від часу траплялися незвичні домашні улюбленці, — черепаха, папуга, — і зрідка — немовля в труні, воскове обличчя оточують оборки.

Кольори ніколи не бували такими ясними, як на білому папері, вони завжди виходили трохи туманно, як через марлю. Люди від цього не ставали більш реальними, радше навпаки — потойбічними, жителями якогось напівкраю, палаючого, приглушеного, де реалізм був зайвим.

Лора розповіла мені, чим наодинці займається з Елвудом Мюрреєм; Ріні вона теж зізналася. Я чекала на протест, на бунт, думала, Ріні заявить, що Лора так принижує себе, компрометує, поводиться зухвало. Хтозна, що може відбуватися в тій темній кімнаті, де є юна дівчина, чоловік, і немає світла? Однак Ріні вирішила, що все зовсім не так, як було б, якби Елвуд платив Лорі за роботу на себе. Він радше навчав її, а це було зовсім інше. Це ставило його на один щабель із найманою допомогою. Щодо того, що Лора лишається з ним у темній кімнаті — ніхто нічого такого й не подумає, бо ж Елвуд — голубок, усі знають. Підозрюю, у глибині душі Ріні відчувала полегшення, бо Лора виявила зацікавленість іще до чогось, окрім Бога.

Так, Лора, безперечно, була зацікавлена, але, як звичайно, перейшла всі межі. Вона вкрала Елвудові матеріали для розфарбовування й притягла їх додому. Я випадково про це дізналася: перебирала книжки в бібліотеці й помітила фотографії дідуся Бенджаміна з різними прем’єр-міністрами. Обличчя сера Джона Сперроу Томпсона тепер стало ніжно бузковим, сера Маккензі Бавелла — жовчно-зеленим, сера Чарлза Таппера — блідо-помаранчевим. Борода й вуса дідуся Бенджаміна набули світло-малинового відтінку.

Того ж вечора я спіймала сестру на гарячому. На її туалетному столику були розкладені тюбики й крихітні пензлики й лежав наш офіційний портрет — оксамитові сукні й черевички з ремінцем. Лора дістала світлину з рамки й розфарбовувала мене блакитним.

— Лоро, заради Бога, що ти робиш? Навіщо розмалювала фотографії? Ті, у бібліотеці? Батько просто оскаженіє.

— Я тренувалася, — відповіла Лора. — Тих чоловіків треба було оживити. Гадаю, тепер вони мають кращий вигляд.

— Вони дивно виглядають, — сказала я. — І дуже хворобливо. Не буває людей із зеленими обличчями! І бузковими теж.

Лора лишалася незворушна.

— То кольори їхніх душ, — мовила вона. — Вони мали б бути саме таких кольорів.

— У тебе будуть неприємності! Вони знатимуть, хто це зробив.

— Ніхто на них ніколи не дивиться. Усім байдуже.

— Що ж, тільки бабусю Аделію не чіпай, — сказала я. — І мертвих дядьків! Бо батько тебе просто закопає!

— Я хотіла зробити їх золотими, щоб показати їхню славу, — відповіла Лора. — Але золотої фарби немає. Я про дядьків, не про бабусю. Її я б зробила сталево-сірою.

— Не смій! Батько не вірить у славу. А тобі краще б повернути всі ці фарби, доки тебе не звинуватили в крадіжці.

— Я зовсім трошки використала, — сказала вона. — І все одно принесла Елвуду банку джему. Це чесний обмін.

— Джему Ріні, я гадаю. З льоху. Ти її взагалі питала? Вона рахує ті свої банки. — Я взяла наше фото. — А я чому блакитна?

— Бо ти спиш, — відповіла Лора.

Крала вона не тільки фарби. Одним із Лориних обов’язків була систематизація. Елвуд любив, щоб у його кабінеті все лежало на своїх місцях, у темній кімнаті також. Негативи він зберігав у пергамінових конвертах і складав у хронологічному порядку, так що Лорі було легко знайти негатив того знімка з пікніка. Коли Елвуд одного дня лишив її господарювати й пішов у справах, вона зробила з нього два чорно-білі знімки. Нікому про це не сказала, навіть мені — я дізналася пізніше. Тоді поклала негатив у свою сумочку й забрала додому. Для Лори це не було крадіжкою: Елвуд першим украв у нас цю картинку, не спитавши дозволу зняти її, і вона всього лиш забрала те, що й так йому не належало.

Здійснивши задумане, Лора припинила навідуватися до кабінету Елвуда Мюррея. Не пояснивши й не попередивши. Мені здавалося, що це дуже грубо; так воно й було, бо Елвуд почувався знехтуваним. Він намагався дізнатись у Ріні, чи Лора не захворіла, але Ріні казала лиш, що вона, певно, передумала щодо фотографії. У цієї дівчини повно ідей, завжди якісь віжки під хвостом, тепер, мабуть, з’явилося щось нове.

Це Елвуда зацікавило. Він почав наглядати за Лорою, виходячи за межі власної допитливості. Я б не назвала це шпигунством — за кущами чоловік не ховався, просто помічав її частіше. (Він іще не дізнався про викрадений негатив. Фотографові й на думку не спадало, що Лора може мати якийсь прихований мотив у спілкуванні з ним. У неї був такий прямий погляд, такі великі чесні очі, таке чисте високе чоло — як підозрювати таку в лукавості?)

Спочатку Елвуд нічого такого не знайшов. За Лорою можна було спостерігати, коли вона йшла головною вулицею до церкви недільного ранку викладати п’ятилітнім у недільній школі. Три інші ранки на тиждень вона допомагала на об’єднаній церковній кухні біля вокзалу — там роздавали миски капустяного супу голодним брудним чоловікам і хлопцям, які шукали роботу. Так, гідна справа, але не всі в місті її схвалювали. Були ті, хто вважав цих чоловіків бунтівниками й змовниками чи — ще гірше — комуністами. Інші вважали, що їжу не можна роздавати безкоштовно, бо ж вони самі мусять гарувати за кожну тарілку. Лунали вигуки: «Роботу знайди!» (Обрáзи аж ніяк не лишались односторонніми, хоч ті, що чулися від мандрівників, були значно тихіші. Звісно ж, вони зневажали Лору й інших церковних добродіїв. Звісно ж, вони знаходили спосіб висловити свої почуття. Жарт, зауваження, поштовх, косий погляд. Ніщо не обтяжує більше, ніж нав’язана вдячність.)

Місцева поліція була поруч, щоб переконатися, що цим чоловікам не спаде на думку залишитись у Порт-Тікондерозі. Нехай плетуться собі деінде, хай рухаються. Але застрибувати в товарні потяги просто на станції не дозволялося, залізничники такого не толерували. Траплялися бійки, кулачні бої і, як про це писав Елвуд Мюррей, активно використовувалися поліцейські кийки.

Люди тягнулися далі, уздовж колій, сподіваючись зрештою застрибнути у вагон, але там це було значно важче, бо потяг набирав швидкість. Бували нещасні випадки, навіть один летальний — хлопець, не старший шістнадцяти, упав під колеса, які практично розрізали його навпіл. (Після того Лора на три дні закрилась у себе в кімнаті, відмовляючись від їжі: вона подавала цьому хлопчакові миску супу.) Елвуд Мюррей написав редакційну статтю, у якій зазначив, що це дуже сумна подія, однак залізниця не винна, і вже точно не винне місто: якщо ти йдеш на такий нерозумний ризик, чого ще чекати?

Лора випрошувала в Ріні кістки для церковного супу. Остання казала, що вона ті кістки не робить і на деревах вони не ростуть. Вони потрібні їй самій — для Авалону, для нас. Питала, чи ж Лора не розуміє, що в ці скрутні часи батькові кожна копійка дорога. Але встояти перед Лорою не могла, і зрештою дівчина отримувала одну, чи дві, чи навіть три кістки. Сестра не могла торкатися кісток чи навіть їх бачити, була дуже в цьому перебірлива, тож Ріні їх запаковувала.

— Тримай. Ті волоцюги нас об’їдять і з дому виженуть, — зітхала вона. — Я ще цибулину туди поклала.

Вона думала, що Лорі не варто працювати на тій кухні — надто це тяжко для такої юної дівчини.

— Називати їх волоцюгами неправильно, — заперечувала сестра. — Усі від них відвертаються. Вони просто хочуть мати роботу. Це все, що їм потрібно.

— Авжеж, — скептичним і дратівливим тоном відповідала Ріні. А мені наодинці казала: — Вона точнісінько така ж, як її мати.

Я не ходила з Лорою до їдальні. Вона мене не просила, та й усе одно я не мала б часу: батько вбив собі в голову, що я мушу вивчити, як працює ґудзиковий бізнес від «А» до «Я», що це мій обов’язок. Faute de mieux[23] я мала стати сином у «Чейз та Сини», і якщо вже колись заправлятиму тут усім, спочатку треба забруднити руки.

Я знала, що ділового таланту не маю, однак була надто перелякана, аби заперечувати. Щоранку супроводжувала батька на фабрику, щоб побачити (за його словами), як усе працює в реальному світі. Якби я була хлопчиком, то почала б працювати на конвеєрі, як в армії: офіцер не може вимагати від підлеглих того, на що не спроможний сам. А так батько поставив мене на інвентаризацію й бухгалтерію: надходження сировини, вихід готового продукту.

Мені це вдавалося погано, частково навмисно. Мені було нудно, а ще страшно. Коли я щоранку приходила на фабрику, схожа у своїх блузках та спідницях на вихованку монастирської школи, і йшла слідом за батьком, наче собачка, мені доводилося проходити повз ряди робітників. Я знала, що вони збиткуються з мене позаочі, кидають жарти про мої манери (жінки) або моє тіло (чоловіки) і що це їхній спосіб зі мною поквитатися. З одного боку, я їх не звинувачувала — на їхньому місці, певно, чинила б так само, та все одно почувалася скривдженою.

Ох ти ж, Боже. Думає, що вона — цариця Савська.

Вжарити б ото їй гарненько, знала б, де її місце.

Батько всього того не помічав. Або ж вирішив не помічати.

Одного дня Елвуд Мюррей підійшов до чорного ходу Авалону, набундючений і важливий, як носій поганих новин. Я саме допомагала Ріні з консервацією: стояв кінець вересня, і ми закривали останні помідори з городу. Ріні завжди була економна, але в ті часи марнувати щось було б гріхом. Вона, певно, зрозуміла, якою тоненькою стала та нитка зайвих доларів, що прив’язувала її до роботи.

Елвуд Мюррей сказав, що нам потрібно дещо дізнатися задля нашого ж добра. Ріні подивилася на нього й на його гордовито роздуті груди, оцінила важливість новин і вирішила, що вони мають бути достатньо серйозні для того, щоб запросити чоловіка в дім. Навіть запропонувала йому чашечку чаю, а тоді попросила зачекати, поки дістане з окропу останні банки й позакручує кришками. Тільки тоді вона всілася слухати його.

Ось якими були новини. Елвуд сказав, що міс Лору Чейз бачили в місті в компанії молодого чоловіка, того самого, з якими вона була сфотографована на пікніку фабрики ґудзиків. Спочатку їх помітили біля церковної кухні, тоді, пізніше, — на лавці в парку, і не на одній, із сигаретами. Тобто чоловік курив, а от щодо Лори він не міг за це поручитися, тому скорботно скривився. Їх бачили біля Меморіалу героям війни поряд із ратушею та на Ювілейному мосту, де вони стояли, обпершись на перила, і дивилися вниз, на пороги, а це ж традиційне для залицянь місце. Імовірно навіть, їх помічали й біля Християнського табору, що майже безперечно говорить про сумнівну поведінку або ж прелюдію до неї — хоча за це він теж поручитися не може, бо сам не бачив.

У будь-якому разі Елвуд вирішив, що ми мусимо про це знати. Той чоловік уже дорослий, а міс Лорі ж лише чотирнадцять, так? Просто сором так нею користуватися. Фотограф сидів, відкинувшись у своєму кріслі, згорено хитав головою, — самовдоволений півень, — і його очі аж блищали від збоченої радості.

Ріні розлютилася. Вона не терпіла, щоб хтось обходив її там, де йшлося про плітки.

— Ми вам, звісно, вдячні за звістку, — стримано й увічливо мовила вона. — Той, хто попереджений, усе одно що озброєний.

Так вона захищала Лорину честь: ще не сталося нічого такого, що не можна було б виправити.

— А я тобі що казала, — сказала мені Ріні, коли Елвуд Мюррей пішов. — Сорому в нього немає.

Звісно ж, вона говорила не про Елвуда, а про Алекса Томаса.

Лора не заперечувала нічого, окрім Християнського табору. Лавки й усе таке — так, вона на них сиділа, хоч і недовго. І не могла зрозуміти, чого Ріні так метушиться. Алекс Томас не дешевий ловелас (це визначення дала йому Ріні). І вже точно не альфонс (це теж вона). Лора ніколи в житті не курила. Щодо привселюдних милувань (і це від Ріні) — дівчина вважає це огидним. Чим вона заслужила такі підозри? Їй це невідомо.

Я подумала, що бути Лорою — це все одно, що не мати слуху: грає музика, ти щось чуєш, але не те, що всі інші.

За Лориними словами, у всіх цих випадках, яких було лише три, вони з Алексом Томасом мали серйозні розмови. Про що? Про Бога. Алекс Томас утратив віру, і Лора намагалася допомогти йому її віднайти. Це важка робота, бо він дуже цинічний, чи, може, вона хотіла сказати скептичний. Уважає, що сучасна епоха — час цього світу, а не наступного, час людей і людства, і палко це відстоює. Він заявив, що не має душі і йому начхати, що трапиться з ним після смерті. І все одно вона прагне працювати над ним далі, хоч би яким складним було це завдання.

Я кахикнула в кулак, не наважуючись засміятися. Лора доволі часто вживала цей віртуозний вислів містера Ерскіна, і мені здалося, що саме це вона й зараз робить — дурить Ріні. Та стояла, розставивши ноги, узявши руки в боки, відкривши рот, і дивилася на неї, як баран на нові ворота.

— Чого це він ще в місті — от що мені цікаво, — мовила спантеличена Ріні, змінюючи тему. — Я думала, він сюди в гості приїхав.

— О, у нього тут справи, — м’яко сказала Лора. — Але ж він може бути там, де йому хочеться. Ми ж у цій державі не раби. Звісно ж, окрім тих, хто раб своєї роботи.

Здається, тут не один зі співрозмовників прагнув навернути іншого: Алекс Томас теж постарався. Якщо все так і триватиме, у нас тут скоро буде свій маленький більшовик.

— А він не застарий? — спитала я.

Лора люто зиркнула на мене (для чого застарий?), щоб я не втручалася. І сказала:

— Душа не має віку.

— Люди пліткують, — завважила Ріні, то був її звичний останній аргумент.

— То їхня справа, — сказала Лора з пихатим роздратуванням: інші люди були її хрестом.

Ми з Ріні розгубилися. Що тут удієш? Можна було б сказати батькові, він міг заборонити їй бачитися з Алексом Томасом. Та Лора не послухалася б — не тоді, коли інша душа під загрозою. Ми вирішили, що, якщо сказати батькові, проблем буде більше, ніж воно того варте. Та й узагалі, що саме сталося? Нічого конкретного. (Ми з Ріні стали змовницями в цій справі й постійно радилися.)

Минали дні, і в мене з’явилося відчуття, що Лора намагається пошити мене в дурні, хоч я не могла точно сказати, як саме. Не думаю, що вона брехала, але й правду казала не всю. Якось я бачила, як вони з Алексом Томасом гуляли повз Меморіал жертвам війни, занурившись у розмову, ще раз — на Ювілейному мосту, тоді — біля «Буфету Бетті», де вони байдикували, байдужі до чужих поглядів, зокрема мого. То була абсолютна зневага.

— Ти мусиш її переконати, — казала мені Ріні.

Але я ніяк не могла переконати Лору. Я чимдалі взагалі спілкуватися з нею не могла. Або ж говорити могла, та чи слухала вона мене? То було наче вести бесіду з листом промокального паперу: слова виходили з мого рота й зникали за її обличчям, як у стіні снігопаду.

Коли я не гаяла час на фабриці ґудзиків (а ця справа щодня видавалася все менш плідною навіть батькові), почала гуляти містом на самоті. Ходила берегом річки, прикидаючись, що маю куди йти, чи стояла на Ювілейному мосту, ніби чекаючи на когось, а насправді — згадуючи історії жінок, які стрибали з нього у воду. Вони робили це через кохання, бо саме такий воно має вплив: налітає на тебе, хапає, перш ніж ти усвідомлюєш, що сталося, а тоді вже нічого не можеш удіяти. Коли вже ти потрапляєш у ці тенета, у кохання, — тебе зіб’є з ніг незважаючи ні на що. Принаймні так пишуть у книжках.

Ще я гуляла центральною вулицею, серйозно роздивляючись вітрини: пари шкарпеток і взуття, капелюхи й рукавички, викрутки та кліщі. Вивчала плакати з кінозірками за склом біля кінотеатру «Біжу» і порівнювала із собою, точніше, тим, який би мала вигляд, якщо зачесати волосся на одне око й убратися належним чином. Піти в кіно мені не дозволяли, уперше я побувала в кінотеатрі вже після заміжжя, бо Ріні казала, що «Біжу» робить дівчину дешевою, принаймні якщо молода дівчина йде туди сама. Там полюють чоловіки з брудними думками. Вони сядуть поряд, лізтимуть до тебе руками, липкими, наче папір від мух, і незчуєшся, як наваляться на тебе всю.

В описах Ріні дівчина чи жінка завжди була бездіяльна й на ній висіли численні руки, як на гімнастичному знарядді. Магічним чином вона позбувалася можливості крикнути чи поворухнутися. Була знерухомлена, паралізована — шоком, чи гнівом, чи соромом — і не могла звернутися по допомогу.

Льох

Стало холодно; вітер ганяє хмари високо в небі. На дверях деяких сусідів уже з’явилися в’язанки сушеної кукурудзи, гарбузові ліхтарі несуть свою вишкірену варту на ґанках. За тиждень одержимі солодощами діти вийдуть на вулиці в образах балерин, зомбі, прибульців із космосу, скелетів, циганок-віщунок, померлих рок-зірок, і я, як завжди, вимкну світло й прикидатимуся, що мене немає вдома. Це не тому, що вони мені не подобаються, це самозахист: якщо хтось із тих малих зникне, я не хочу, щоб мене звинуватили в тому, що я їх заманила й з’їла.

Я розповіла про це Майрі, яка нині вдало торгує товстенькими помаранчевими свічками, чорними керамічними котами, сатиновими кажанами й декоративними набивними відьмами з головами із сушених яблук. Майра розсміялася. Вирішила, що я так жартую.

Учорашній день був для мене дуже млявий: серце тиснуло, я ледь могла встати з канапи, але нині вранці після пігулки я почуваюся на диво енергійною. Жваво дійшла аж до кіоску з пончиками. Там роздивилася стіну у вбиральні, останні написи: «Як не маєш нічого хорошого сказати — не кажи взагалі нічого», а за ним: «Як не маєш нічого хорошого смоктати — не смокчи взагалі нічого». Приємно знати, що свобода слова в цій країні досі жива.

Тоді я купила собі кави й пончика з шоколадною поливою й винесла їх надвір, до однієї з лавок, яку управління дбайливо поставило біля смітника. Там і сіла, гріючись, як черепаха, на досі теплому сонечку. Повз мене проходили люди: дві відгодовані жінки з дитячим візочком, молодша стрункіша жінка в чорному шкіряному плащі зі срібними заклепками, схожими на голівки цвяшків, і з такою ж заклепкою в носі, троє старих диваків у вітронепроникних куртках. Мені здалося, що всі вони витріщалися на мене. Чи я досі така знаменита, чи це просто параноя? А може, я просто говорила до себе вголос. Важко сказати. Може, мій голос витікає з мене, немов повітря, коли я не звертаю на це уваги? Зів’ялий шепіт, шелестіння зимової лози, присвист осіннього вітру в сухій траві.

«Байдуже, що подумають інші, — казала я собі. — Якщо хочуть послухати — будь ласка».

Байдуже, байдуже. Вічна відповідь юності. Звісно ж, мені не було байдуже. Я звертала увагу на те, що про мене думають, завжди. На відміну від Лори, мені бракувало сміливості мати власні переконання.

До мене підійшов пес, якому я дала половину пончика. «Пригощайся», — запропонувала йому. Саме це Ріні казала нам, коли ловила на підслуховуванні.

Увесь жовтень, жовтень 1934 року, тривали розмови про те, що відбувається на фабриці ґудзиків. Про сторонніх агітаторів, які підбурюють людей, особливо молодих і гарячих. Про колективні переговори, права робітників, профспілки. Звісно ж, профспілки були нелегальні, принаймні нелегально було брати на роботу лише членів профспілок, чи не так? Ніхто не знав точно. У будь-якому разі сіркою від них відгонило.

Люди, які каламутили воду, були негідниками й найманими злочинцями (за словами місіс Гіллкоут). Це були не просто сторонні агітатори, а іноземні сторонні агітатори, і від того ставало ще страшніше. Невисокі смагляві вусані, які підписувалися кров’ю, клялись у вірності до смерті, починали бунти й ні перед чим не зупинялися, підкладали бомби, підкрадалися серед ночі, щоб перерізати наші горлянки, поки ми спимо (за словами Ріні). Такими були їхні методи, цих безжальних більшовиків та організаторів профспілок, які в душі всі однакові (за словами Елвуда Мюррея). Вони хотіли вільної любові, зруйнування родини, розстрілу всіх, у кого були гроші, — узагалі хоч якісь гроші, — чи годинник, чи обручка. Так сталося в Росії. Казали.

Ще казали, що на батькових фабриках негаразди.

Обидві плітки (про негаразди та про заїжджих агітаторів) публічно спростовувалися. В обидві люди вірили.

У вересні батько звільнив деяких робітників — молодших, які могли краще подбати про себе, як він думав, і попросив решту погодитися на скорочення робочих годин. Пояснив, що замовлень недостатньо для того, щоб усі фабрики працювали на повну потужність. Ґудзики нині не купують узагалі або купують не такі, які виготовляють «Чейз та Сини», а прибутковість компанії залежить від обсягів виробництва. І нову дешеву міцну білизну теж більше не купують — лагодять стару, обходяться тим, що мають. Звісно ж, не всі в країні втратили роботу, але й ті, хто її ще мав, не почувались у безпеці. І, звичайно, вони радше воліли відкладати гроші, аніж витрачати їх. І нікого тут не звинуватиш. На їхньому місці всі чинили б так само.

На сцену вийшла арифметика з багатьма ногами, хребтами й головами, безжальні очі зроблені з нулів. Два плюс два — чотири, ось її головна ідея. Але що, як ти не маєш двох і двох? Тоді не сходиться. І не сходилося, я ніяк не могла звести цифри, не могла змусити червоні цифри в інвентарних книгах стати чорними. Це страшенно мене турбувало, наче було особистою помилкою. Заплющуючи очі вночі, я бачила цифри на сторінці, викладені рядами на моєму квадратному дубовому столі на фабриці — ряди червоних цифр, схожі на механічну гусінь, пожирають те, що лишилося від грошей. Коли, продаючи щось, отримуєш менше, ніж витратив на виробництво, що вже певний час було звичним для «Чейза та Синів», саме так цифри й поводяться. То була погана поведінка, позбавлена любові, справедливості, милосердя, та чого ще можна було чекати? Цифри — це просто цифри. Вибору вони не мають.

У перший тиждень грудня батько оголосив про закриття. Сказав, що це тимчасово. Сподівається, що дуже тимчасово. Говорив про відступ і окопування з метою перегрупуватися. Просив розуміння й терпіння, а отримав насторожене мовчання від натовпу робітників. Після оголошення він повернувся до Авалону, зачинився у своїй вежі й напився як чіп. Там щось розбивалося, щось скляне. Безсумнівно, пляшки. Ми з Лорою сиділи на ліжку в моїй кімнаті, трималися за руки й слухали, як над нашими головами шаленіють лють і горе, наче гроза під дахом. Батько вже давно такого не робив.

Певно, він відчував, що підвів своїх людей. Що провалився. І що б тепер не робив, цього буде замало.

— Я молитимуся за нього, — мовила Лора.

— Чи ж Богу не байдуже? — сказала я. — Не думаю, що його це хоч трохи турбує. Якщо він узагалі є.

— Ти цього не знатимеш. Поки, — відповіла Лора.

Поки що? Я її зрозуміла, ми вже говорили про це. Поки не помреш.

За кілька днів після батькового оголошення профспілка показала свою міць. У них уже був кістяк, а тепер вони хотіли, щоб усі долучалися до них. Зустріч проходила біля зачиненої фабрики ґудзиків, і всіх робітників закликали вступити до лав, бо коли батько знову відчинить фабрики, грошей буде катма, і їм усім доведеться погодитися на платню, яка дозволятиме хіба що не вмерти з голоду. Він такий, як і решта, він кладе гроші в банк у важкі часи й сидить склавши руки, поки його люди падають, зламані й розбиті; а тоді він скористається можливістю від’їдатися за рахунок своїх робітників. Він сам, його великий дім і манірні доньки — це легковажні паразити, які харчуються потом робочих мас.

Ріні вважала очевидним, що ці так звані організатори не з нашого міста. Вона розповідала нам про все це, поки ми сиділи за столом на кухні. (Обідати в їдальні ми припинили, бо батько там більше не їв. Він забарикадувався у своїй вежі, а Ріні носила йому таці з їжею.) Ці грубіяни нічого не розуміють у гідності: утягувати в усе це нас, тоді як усім відомо, що ми тут ні до чого. Нам вона сказала не звертати на це уваги, однак легше було сказати, ніж зробити.

Деякі люди лишалися вірними батькові. Ми чули, що на тій зустрічі спочатку була незгода, тоді крики, тоді бійки. Усі наче з ланцюга зірвалися. Одного чоловіка вдарили ногою в голову, і він потрапив до лікарні зі струсом мозку. То був один зі страйкарів (а тепер вони називали себе страйкарями), однак провина теж була покладена на страйкарів, бо, коли починаєш такі заворушення, хтозна, до чого вони можуть дійти?

Краще не починати. Тримати рот на замку. Значно краще.

До батька приїздила Келлі Фіцсиммонс. Сказала, що вона дуже за нього хвилюється. Боїться, що він опустився. Тобто морально. Як він міг так зарозуміло й дріб’язково вчинити зі своїми робітниками? Батько сказав їй не відвертатися від реальності. Назвав утішателькою Йова, а ще спитав: «Хто тебе на це підбив, один із твоїх червоних приятелів?» Вона відповіла, що сама на це напросилася з любові до нього, бо він, хоч і капіталіст, завжди був гідною людиною. Але тепер — вона бачить — перетворився на безсердечного плутократа. Він сказав, що не можна бути плутократом, коли ти розорений. Вона зазначила, що можна роздати своє майно. Він відповів, що його майно варте не більше за її задок, який, як він бачить, вона вільно роздає всім, хто тільки попросить. Вона сказала, що він і сам не гребував такими подачками. Він погодився, от тільки приховані витрати вийшли завеликі: спочатку вся їжа в будинку для її друзів-митців, тоді — його кров, а тепер ще й душа. Вона назвала його буржуйським реакціонером. Він її — трупною мухою. Тоді вони вже кричали одне на одного. Далі було грюкання дверима, буксування автомобіля на гравії доріжки, і на цьому все закінчилося.

Це потішило Ріні чи засмутило? Засмутило. Келлі їй не подобалася, але вона до неї звикла, і час від часу міс Фіцсиммонс добре впливала на батька. Хто її замінить? Ще якась хвойда. Краще вже знайоме зло.

Наступного тижня пролунав заклик до загального страйку на знак солідарності з робітниками «Чейз Індастріз». Вийшла постанова про те, що всі крамниці й заклади треба зачинити. Усі громадські служби. Телефони, доставку пошти. Ніякого молока, хліба, льоду. (Хто видавав ці постанови? Ніхто не думав, що вони справді йдуть від чоловіка, який їх виголошував. Він називав себе місцевим, усі й думали, що він із нашого міста, — Мортон, Морган, якось так, — але стало зрозуміло, що це помилка. З такою поведінкою він не міг бути одним із нас. Та й хто взагалі його дід?)

Отже, то був не він. Ріні сказала, що він не може бути тим мозком, який стоїть за всім цим, бо мозку в нього немає взагалі. Тут працюють якісь темні сили.

Лора переживала за Алекса Томаса. Сказала, що він якось до цього причетний, вона знає. Має бути причетний, зважаючи на його погляди.

Того ж дня до Авалону приїхав Річард Ґріффен у своєму авто й у супроводі ще двох машин. Автомобілі були великі, шикарні, з низькою посадкою. Чоловіків у них було п’ятеро, четверо — доволі кремезні, у темних плащах і сірих фетрових капелюхах. Річард Ґріффен і один із чоловіків разом із батьком пішли до його кабінету. Двоє інших стали біля дверей будинку, парадних і задніх, а ще двоє кудись поїхали в одній із розкішних машин. Ми із сестрою дивилися за цими приїздами й від’їздами з вікна Лориної кімнати. Нам сказали триматися подалі, тобто ще й не підслуховувати. Коли ми спитали в стурбованої Ріні, що ж відбувається, вона сказала, що знає не більше за нас, але буде напоготові.

Річард Ґріффен на обід не лишився. Коли він поїхав, дві машини поїхали разом із ним. Третя лишилася, і троє здорованів у ній. Вони ненав’язливо влаштувались у колишній квартирі шофера, над гаражем.

Ріні сказала, що це детективи. Мусять бути. Саме тому вони завжди ходять у плащах: ховають пістолети в кобурах під пахвами. Точніше — револьвери, вона це знала з різних журналів. Сказала, що вони тут, щоб нас захистити, і якщо ми побачимо вночі в саду когось незвичного (крім цих трьох, звісно ж), то треба кричати.

Наступного дня головні вулиці міста охопив страйк. Багатьох присутніх на ньому я ніколи раніше не бачила, а як бачила — не пам’ятала. Хто пам’ятатиме волоцюгу? Та не всі там були волоцюгами, деякі виявилися перевдягненими міжнародними агітаторами. Вони весь цей час шпигували. Як вони так швидко сюди дісталися? Казали, що їздили на дахах поїздів. Саме так ці люди й пересувалися країною.

Страйк почався мітингом біля ратуші. Спочатку були промови, у яких згадувалися штрейкбрехери та найняті компанією бандити, тоді під радісні крики спалили картонну подобу батька в циліндрі й із сигарою — хоч він завжди був байдужим і до першого, і до другого. Двох ганчір’яних ляльок у мереживних рожевих сукенках облили керосином і теж кинули у вогонь. Ріні сказала, що то мали бути ми з Лорою. Лунали жарти про гарячих лялечок. (Не оминули увагою й Лорині прогулянки містом з Алексом Томасом.) Ріні повідомила, що їй про це розповів Рон Гінкс, бо вирішив, що нам краще все знати. Ще сказав, що нам зараз не варто з’являтись у місті, люди розходи́лися — і тут уже не передбачиш. Краще нам лишатися в Авалоні, тут безпечно. Він сказав, що вся ця справа з ляльками — страшенний сором, і хотів би він дістати того, хто це придумав.

Тим закладам і крамницям на головній вулиці, які відмовилися зачинятися, порозбивали вікна. Тим, що зачинилися, теж порозбивали. Далі був грабіж і все вийшло з-під контролю. Вони вдерлися до редакції газети й розгромили її; побили Елвуда Мюррея, розтрощили типографські верстати в задній кімнаті. Темна кімната вціліла, а от камера — ні. То були дуже сумні для нього часи, про що ми чимало разів чули згодом.

Тієї ночі на фабриці ґудзиків була пожежа. Полум’я виривалося з вікон нижнього поверху, я не бачила його зі своєї кімнати, але повз Авалон на допомогу промчала пожежна машина. Звісно ж, я була стривожена, налякана, але, мушу визнати, убачала в цьому й щось захопливе. Прислухаючись до брязкоту й віддалених криків, я почула, як хтось піднімається задніми сходами. Подумала, що то Ріні, але ні. Це була Лора у вуличному пальті.

— Де ти була? — запитала я. — Ми маємо сидіти вдома. У батька й без твоїх втеч достатньо турбот.

— Я з оранжереї, — відповіла Лора. — Молилася там. Мені потрібне було тихе місце.

Вогонь змогли вгамувати, однак будівля дуже постраждала. То були перші новини. Тоді прибігла захекана місіс Гіллкоут зі свіжим пранням, охоронці її пропустили. Вона сказала: підпал, знайшли каністри від бензину. Нічний сторож лежав мертвий на підлозі з ґулею на голові.

Бачили, як із того місця втікали двоє чоловіків. Чи їх упізнали? Це не точно, але подейкують, що один із них — молодий чоловік міс Лори. Ріні сказала, що він не її молодий чоловік, а просто знайомий, ніякого молодого чоловіка в міс Лори немає. Міс Гіллкоут провадила, що, ким би він там не був, найімовірніше, цей молодик спалив фабрику ґудзиків, ударив бідолашного Ела Девідсона по голові й убив його, і краще йому не з’являтись у цьому місті, якщо він собі добра хоче.

За обідом Лора сказала, що вона не голодна. Наполягала, що зараз їй не хочеться їсти, вона складе собі тацю й поїсть потім. Я дивилася, як вона несе до себе в кімнату тацю, повну подвійних порцій кролика, гарбуза, вареної картоплі. Зазвичай їжа для неї була радше грою — таким, чим можна було зайняти руки за столом, поки інші розмовляють, або ж домашнім обов’язком, наче полірування срібла. Нудна рутина. Мені стало цікаво, коли це в неї розвинувся такий оптимістичний апетит.

Наступного дня прибули війська Канадського королівського полку відновлювати порядок. То був старий батьків полк із війни. Він дуже важко сприйняв те, що ці солдати встали проти своїх же людей — його людей або тих, кого він вважав своїми. Не треба було геніальності, щоб зрозуміти, що вони більше не поділяють його поглядів про себе, але це він теж сприйняв дуже важко. То вони любили його тільки через гроші? Здавалося, що так.

Після того, як Канадський королівський полк установив свій контроль, прибула кінна поліція. Троє поліцейських з’явилися на нашому порозі. Увічливо постукали, тоді встали в коридорі — сяючі чоботи порипують на навощеному паркеті, жорсткі коричневі капелюхи в руках. Вони хотіли поговорити з Лорою.

— Ходімо зі мною, Айріс, будь ласка, — прошепотіла Лора, коли її покликали. — Не можу йти до них сама.

Вона виглядала дуже юною й дуже блідою.

Ми з нею сіли на канапі в ранковій вітальні, біля грамофона. Поліцейські розсілися по стільцях, не схожі на тих, як я уявляла собі кінну поліцію, — надто старі, надто широкі в талії. Один був молодшим, однак головував не він. Середній завів із нами розмову. Сказав, що вони просять вибачення за те, що турбують нас у такі скрутні часи, однак ідеться про термінові справи. Вони хочуть поговорити про містера Алекса Томаса. Лора знала, що він відомий підривний елемент, радикал, який бував у таборах для безробітних, агітував і спричиняв безлад?

Сестра сказала, що, наскільки вона знає, він просто вчив тих людей читати.

Поліцейський відповів, що можна й так сказати. Та якби він був невинний, то йому нічого було б приховувати, і він з’явився б, якби це було потрібно, чи не так? Де він може бути зараз?

Лора відповіла, що не може сказати.

Він перефразував запитання. Цей чоловік під підозрою, хіба ж Лора не хоче допомогти встановити місцеперебування злочинця, який, імовірно, підпалив фабрику її батька й може бути винним у смерті вірного службовця? За свідченням очевидців, так воно і є.

Я сказала, що свідкам не варто вірити, бо хто б звідти не втікав, видно його було тільки зі спини, до того ж було вже темно.

— Міс Лора? — повторив поліцейський, не зважаючи на мене.

Лора мовила, що якби й могла сказати, то не стала б. Поки провина не доведена, людина невинна. До того ж кидати людину левам — проти її християнських переконань. Вона сказала, що їй дуже прикро через смерть сторожа, однак Алекс Томас у ній не винний, бо Алекс Томас ніколи не вчинив би нічого такого. Але більше нічого вона сказати не може.

Сестра тримала мене за руку, біля зап’ястка; я відчувала її тремтіння, наче вібрацію залізничної колії.

Головний поліцейський сказав щось про перешкоджання правосуддю.

Тут я звернула увагу, що Лорі лише п’ятнадцять і її не можна судити як дорослого. Те, що вона тут сказала, — безперечно конфіденційна інформація, і якщо вона вийде за межі цієї кімнати, наприклад, потрапить до газет, батько знатиме, кому дякувати.

Кінні поліцейські посміхнулися, підвелися й вийшли, украй пристойні й підбадьорливі. Певно, зрозуміли, що розвивати цю гілку розслідування не варто. Батько був на межі, однак друзі в нього ще лишилися.

— Гаразд, — сказала я, коли вони пішли. — Я знаю, що ти сховала його в будинку. Краще скажи мені де.

— Він у льосі, — відповіла Лора, її нижня губа тремтіла.

— Льох! — вигукнула я. — Яке безглуздя! Чому там?

— Щоб у разі чого він мав що їсти, — сказала вона й розридалася. Я обійняла її, і вона почала схлипувати на моєму плечі.

— Мав що їсти? — перепитала я. — Джем, желе, консервацію? Лоро, ти просто неперевершена.

І ми обидві почали сміятися. А тоді, як пересміялись і Лора витерла очі, я сказала:

— Треба вивести його звідти. Що, як Ріні спуститься по джем чи щось інше й наштовхнеться на нього? Та в неї серце стане.

Ми ще посміялися. Ми просто були на межі істерики. Тоді я сказала, що горище краще, бо ніхто туди не ходить. Пообіцяла, що все влаштую. Лорі краще повертатись у ліжко: помітно, що напруга сильно впливає на неї, і вона зовсім виснажена. Лора легенько зітхнула, наче втомлене дитя, тоді зробила так, як я запропонувала. Вона постійно нервувалася, носила із собою величезну вагу таємниці, наче пакунок зла, а тепер передала його мені й могла трохи поспати.

Чи вірила я, що роблю це тільки заради неї — допомагаю, дбаю, як завжди робила?

Так. Я справді вірила в це.

Я дочекалася, доки Ріні прибере на кухні й піде спати. Тоді спустилася сходами до льоху, у його прохолоду, присмерк, запах вологи й павутиння. Пройшла повз двері до комори з вугіллям, повз винний підвал. На дверях до льоху був засув. Я постукала, підняла його, увійшла. Почула шурхіт. Звісно ж, там було темно, усе світло лилося з коридору. На бочці з яблуками лежали рештки Лориного обіду — кролячі кістки. Це нагадувало примітивний вівтар.

Спочатку я його не побачила: він ховався за бочкою з яблуками. Тоді почала вирізняти в темряві коліно, ступню.

— Усе гаразд, — прошепотіла я. — Це всього лиш я.

— О, — мовив він, не стишуючи голосу. — Віддана сестра.

— Т-с-с.

Світло вмикалося ланцюжком, що звисав під лампою. Я потягла за нього — лампа загорілася. Алекс Томас підводився, вибирався з-за бочки. Боязко зігнувся кліпаючи, наче його спіймали без штанів.

— Вам мусить бути соромно, — сказала я.

— Припускаю, ви прийшли викинути мене звідси чи видати владі, — сказав він із посмішкою.

— Не знущайтесь, — відповіла я. — Мені точно не хочеться, щоб вас знайшли тут. Батько не переживе скандалу.

— «Дочки капіталіста допомагають убивці-більшовику»? — припустив він. — «Розкрито любовне гніздечко поміж банок із джемом»? Ви про такий скандал?

Я насупилася. Жарти тут були недоречні.

— Заспокойтеся. Між нами з Лорою нічого немає, — сказав він. — Вона чудова мала, але ж майбутня свята, та і я не викрадач дітей.

Він уже зовсім підвівся й тепер струшував пил з одягу.

— То чому вона вас ховає? — запитала я.

— Це питання принципу. Я попросив, і вона мусила погодитися. Я для неї цілком підпадаю під правильну категорію.

— Яку категорію?

— Гадаю, «братів наших менших», — мовив він. — Якщо процитувати Ісуса.

Як на мене, то було доволі цинічно. Тоді він пояснив, що натрапив на Лору випадково. Зустрів її в оранжереї. Що він сам там робив? Ховався, ясна річ. А ще він сподівався поговорити зі мною.

— Зі мною? — сказала я. — До чого тут узагалі я?

— Я був певен, що ви матимете якийсь варіант. Ви практична дівчина. Ваша сестра не така…

— Схоже, Лора цілком упоралася, — різко промовила я.

Мені не подобалося, коли інші критикували сестру, її наївність, неоднозначність, безпорадність. Критикувати Лору могла тільки я.

— Як вона провела вас повз тих чоловіків у дверях? — спитала я. — Тих, у плащах?

— Навіть чоловіки в плащах іноді мусять відлити, — кинув він.

Ця вульгарність застала мене зненацька, настільки вона не в’язалася з його ввічливістю за тим обідом. Однак то міг бути зразок сирітського збиткування, яке передбачала Ріні. Я вирішила на нього не зважати.

— Припускаю, це не ви підпалили фабрику, — сказала я.

Хотіла, щоб це прозвучало саркастично, однак він усе сприйняв не так.

— Я не такий дурний, — сказав він. — Просто так нічого не підпалюю.

— Усі думають, що то були ви.

— Однак не був. Але деяким людям було б дуже зручно так уважати.

— Яким людям? Чому? — цього разу я не кепкувала з нього, а справді була спантеличена.

— Подумайте головою, — відповів він і замовк.

Горище

Я взяла одну зі свічок, які лежали на кухні на випадок вимкнення світла, запалила її, провела Алекса Томаса з льоху через кухню нагору сходами, тоді до горища ще одними, вужчими сходами, і влаштувала його за трьома порожніми скринями. В одній із них, кедровій, лежали старі ковдри, з них я зробила постіль.

— Ніхто сюди не прийде, — запевнила я. — А якщо хтось і зазирне, ховайтеся під ковдрами. Не ходіть горищем: кроки можуть почути. Не вмикайте світло.

(На горищі, як і в льосі, висіла одна лампочка з ланцюжком.)

— Уранці принесемо вам поїсти, — додала я, не знаючи, як дотриматися цієї обіцянки.

Спустилася вниз, тоді повернулася з нічним горщиком, мовчки поставила його на підлогу. Це була та деталь, яка завжди турбувала мене в розповідях Ріні про викрадачів: як бути зі зручностями? Коли тебе зачиняють у підвалі — то одне, зовсім інше — опуститися до присідання в кутку, притримуючи спідницю.

Алекс Томас кивнув і сказав:

— Молодець. Справжній друг. Я знав, що ви практична.

Уранці ми з Лорою пошепки перемовлялися в її кімнаті. Обговорювали, як нам тепер діставати їжу та питво, як потрібно бути обережними, як виносити нічного горщика. Одна з нас прикидатиметься, що читає, і нестиме варту в моїй кімнаті, не зачиняючись: звідти видно двері до сходів на горище. Інша приноситиме, що треба. Домовилися, що будемо робити це по черзі. Головна проблема — Ріні, вона точно відчує щось, як будемо надто скрадатися.

Ми не придумали нічого на той випадок, якщо нас викриють. Такого плану в нас не було. Сама імпровізація.

Першим сніданком Алекса Томаса стали скоринки від наших грінок. Як правило, ми не їли їх, аж поки нам не нагадували про це, — Ріні досі мала звичку говорити: «Пам’ятайте про голодуючих вірмен», — однак цього ранку, коли вона подивилася на наші тарілки, скоринок не було. Вони вже лежали в темно-синій кишені Лориної спідниці.

— Певно, Алекс Томас — голодуючий вірменин, — прошепотіла я їй, коли ми поспіхом піднімалися сходами. Але Лора не усміхнулася. Вона вирішила, що це точне порівняння.

Ми навідувалися до нього вранці й увечері. Здійснювали набіги на комору, крали залишки їжі. Контрабандою проносили сиру моркву, шкірки від бекону, надкушені варені яйця, складені разом шматки хліба, промазані маслом і джемом. Якось навіть ніжку смаженої курки — небезпечний крок. А ще — склянки води, горнятка молока чи холодної кави. Порожні тарілки ми складали під ліжками, аж поки на горизонті не розвиднювалося, а тоді мили їх у нашій ванній перед поверненням до кухонної шафи. (Це робила я: Лора була надто незграбна.) Хорошу порцеляну не брали — а як щось розіб’ється? Навіть звичні, повсякденні тарілки могли помітити: Ріні все пильнувала. Тож ми були дуже обережні з посудом.

Чи підозрювала нас Ріні? Гадаю, так. Вона завжди могла викрити наші задуми. Але ще Ріні розуміла, коли краще робити вигляд, що не знаєш, що відбувається. Гадаю, вона готувалася сказати, що нічого не підозрювала, якщо нас спіймають. Одного разу завважила, що годі вже нам тягати з комори родзинки, ми поводимося, як бездонні бочки, звідки це в нас раптом з’явився такий апетит? І зникнення чверті гарбузового пирога її роздратувало. Лора сказала, що з’їла його в раптовому нападі голоду.

— Що, разом зі скоринкою? — уїдливо спитала Ріні. Лора ніколи не їла скоринки від її пирогів. Ніхто не їв. Навіть Алекс Томас.

— Я згодувала її птахам, — сказала Лора.

І не збрехала: саме це вона потім і зробила.

Спочатку Алекс Томас справді цінував наші старання. Сказав, що ми хороші друзі й без нас йому прийшов би кінець. Тоді йому захотілося курити — він аж помирав без диму. Ми принесли йому трохи сигарет зі срібної коробки на піаніно, але попередили, що він мусить обмежитися однією на день, бо хтось може помітити дим. (Цей припис він проігнорував.)

Тоді він сказав, що найгірше в горищі — відсутність можливості помитися, що його рот уже як канава. Ми вкрали стару зубну щітку, якою Ріні чистила срібло, відмили її, як могли; чоловік сказав, що це краще, ніж нічого. Одного дня ми принесли йому таз, рушник і теплої води. Він зачекав, доки внизу нікого не буде, і вилив брудну воду з вікна. Тоді йшов дощ, тож земля під вікном і так була мокра й калюжу ніхто не помітив. А дещо пізніше, коли нікого не було поряд, ми спустили його вниз і замкнули в нашій спільній ванній, щоб він міг помитися як належить. (Ріні ми сказали, що допоможемо їй і приберемо у ванній самі, на що вона відповіла: «Дивам просто краю нема».)

Поки Алекс Томас мився, Лора сиділа у своїй кімнаті, я — у своїй, і кожна охороняла свої двері до ванної. Я намагалася не думати про те, що там відбувається. Було боляче уявляти його без одягу, і нестерпно намагатися зрозуміти чому.

Про Алекса Томаса писали газети — не лише наша місцева. Там ішлося, що він палій і вбивця, до того ж найгіршого ґатунку, із тих, хто холоднокровно вбиває з фанатизму. У Порт-Тікондерозі він з’явився, щоб проникнути в робоче середовище й посіяти сім’я розбрату, і, як свідчать заворушення та страйк, йому це вдалося. Він є прикладом того зла, яке несе із собою університетська освіта: розумний хлопець, навіть занадто, який опинився під впливом поганої компанії й іще гірших книжок. Цитували слова його прийомного батька, пресвітеріанського священика, який сказав, що щоночі молиться за Алексову душу, але ж це покоління — покоління гадюк. Не обійшли увагою й те, що він урятував Алекса малюком від жахіть війни: хлопчик був головешкою, вихопленою з полум’я, однак, приводячи чужого до власного дому, завжди ризикуєш. Малося на увазі, що такі головешки краще там і лишати.

На додачу до цього поліція надрукувала плакати із зображенням Алекса й порозвішувала їх на пошті та в інших громадських місцях. На щастя, фото було не надто чітке, та й Алекс тримав руку перед собою — вона частково прикривала його обличчя. Це був знімок нас трьох, зроблений на пікніку фабрики ґудзиків. (Звісно ж, нас із Лорою з обох боків вирізали.) Елвуд Мюррей повідомив, що з негатива можна було б надрукувати більш чітку світлину, однак коли він узявся його шукати, то не знайшов. І це не дивно: після руйнування редакції чимало всього було пошкоджено.

Ми приносили Алексу вирізки з газет і навіть один із плакатів: Лора зірвала його з телефонного стовпа. Він читав про себе зі страхом і розпачем.

— Вони хочуть мою голову на таці, — сказав.

За кілька днів він спитав, чи не принесемо ми йому паперу для писання. Від містера Ерскіна нам лишився стос зошитів, який ми принесли разом з олівцем.

— Як думаєш, що він там пише? — спитала Лора.

Ми ніяк не могли дізнатися. Щоденник полоненого на власний захист? Можливо, лист комусь, хто може його врятувати. Але він не просив нас нічого відправляти, тож це був не лист.

Догляд за Алексом Томасом зблизив нас із Лорою більше, ніж будь-коли. Він був нашою таємницею й доброчесністю, яку ми нарешті могли розділити. Ми були малими добрими самаритянками, які піднімають із канави чоловіка, що впав поміж злодюг. Ми були Марією й Марфою, які прислуговують… ну, не Ісусу, навіть Лора так далеко не зайшла, але було зрозуміло, хто з нас яку роль виконував. Я мала бути Марфою, зайнятою домашньою роботою десь на тлі, вона ж — Марією, яка кладе чисту відданість до ніг Алекса. (Що обирає чоловік? Яйця з беконом чи поклоніння? Іноді одне, іноді інше — залежно від того, наскільки він голодний.)

Лора носила недоїдки вгору сходами так, наче приносила жертву в храмі. Носила нічний горщик униз тими ж сходами, як реліквію чи дорогоцінну свічку, яка от-от згасне.

Уночі, коли Алекс Томас був нагодований і напоєний, ми говорили про нього: який він мав вигляд того дня, чи не надто схуднув, чи не кашляв, бо ми не хотіли, щоб він захворів. Що йому може знадобитися, що вкрасти для нього наступного дня. Тоді залізали по своїх ліжках. Не знаю, як Лора, та я уявляла його на горищі просто наді мною. Він теж, певно, намагався заснути, крутився у своєму ліжку зі цвілих ковдр. Тоді засинав, бачив сни, довгі сни про війну та вогонь, про зруйновані селища, устелену уламками землю.

Не знаю, коли ці видіння змінилися снами про переслідування й утечу, не знаю, коли я з’явилася в цих снах, тримаючи його за руку, утікала з ним у сутінках геть від палаючого будинку через зморщені грудневі поля, розриту землю, яку починав сковувати морозець, до темної смуги далеких лісів.

Але то насправді були не його сни — того я не знала. Сни були мої. У них горів Авалон, його рештки розсипалися по землі — святкова порцеляна, севрська чаша з пелюстками троянд, срібна коробка для сигарет, що стояла на піаніно. Самé піаніно, вітражні вікна з їдальні — криваво-червоний кубок, розбита арфа Ізольди — усе те, від чого я прагнула втекти, так, але ж не через руйнування. Я хотіла поїхати з дому, але він мусив лишатися на місці й чекати мене, незмінний, щоб я могла повернутися до нього, коли захочу.

Якось, коли Лори не було вдома, — це вже стало безпечно, чоловіки в плащах та кінні поліцейські поїхали, і на вулицях знову запанував порядок, — я вирішила зайти на горище сама. У мене було для нього приношення — жменя смородини та сушених фіг, яку я взяла з начинки для різдвяного пудингу. Спочатку провела розвідку — Ріні була зайнята теревенями з місіс Гіллкоут на кухні; тоді піднялася до дверей на горище, постукала (у нас уже був свій узгоджений стукіт: один удар, за ним іще три дрібні) і навпочіпки піднялася вузькими сходами.

Алекс Томас згорбився біля маленького овального віконця, намагаючись скористатися з того світла, яке воно давало. Вочевидь, він не розчув мого стукоту, бо сидів до мене спиною, накинувши одну з ковдр на плечі. Начебто писав. Я відчувала запах сигаретного диму: так, він саме курив — ось сигарета в його руці. Навряд чи було розумно тримати її так близько до ковдри.

Я не дуже розуміла, як позначити свою присутність, і зрештою мовила:

— Я тут.

Він підстрибнув, упустив сигарету на ковдру. Я зойкнула, упала на коліна, щоб прибрати її, — переді мною постало вже знайоме видіння палаючого Авалону.

— Усе гаразд, — сказав він.

Алекс Томас теж стояв на колінах, ми обоє шукали пропущені іскри, а наступної миті вже лежали на підлозі, він тримав мене й цілував у губи.

Цього я не очікувала.

Чи, може, очікувала? Це було раптово або цьому щось передувало — дотик, погляд? Я чимось спровокувала його? Не пригадую нічого такого, але чи я пам’ятаю саме те, що відбулося насправді?

Тепер це так і є: я єдиний живий свідок.

Зрештою, усе було саме так, як Ріні казала про чоловіків у кінотеатрах, тільки от відчувала я зовсім не лють. Але все інше було так: я була скута, не могла поворухнутися, не могла покликати на допомогу. Мої кістки розтанули, наче віск. Він розстібнув на мені майже всі ґудзики, перш ніж я змогла підвестися, відсторонитися, утекти.

Я зробила це без жодного слова. І поки котилася вниз сходами, поправляючи волосся, обсмикуючи блузку, думала, що він там, за моєю спиною, сміється з мене.

Я не знала точно, що може статися, якщо дозволю цьому повторитися, але що б то не було, це небезпека, принаймні для мене. І я сама винна, на все це заслуговуватиму, бо зі мною точно щось станеться. Я не можу дозволити собі лишатися на горищі наодинці з Алексом Томасом і не можу пояснити Лорі чому. Їй це буде надто боляче, вона ніколи не зможе зрозуміти. (Була ймовірність того, що він робить те саме з Лорою. Але ні, я не могла в це повірити. Вона ніколи б цього не дозволила. Чи навпаки?)

— Треба вивезти його з міста, — сказала я Лорі. — Це не може тривати далі. Вони помітять.

— Ще рано, — відповіла Лора. — Залізницю досі відстежують.

Вона мала інформацію, бо досі працювала на церковній кухні.

— Тоді деінде в місті, — наполягала я.

— Куди? Немає інших місць. І це найкраще, єдине, де вони його не шукатимуть.

Алекс Томас заявив, що не хоче тут зимувати. Що зима на горищі зведе його з розуму. Що він уже їде з глузду. Сказав, що пройде кілька миль униз колією, а там скочить на товарняк — берег високий, так буде простіше. Запевнив, що тільки зможе дістатися Торонто, то матиме де сховатися: у нього там є друзі й друзі друзів. Тоді якимось чином потрапить до Штатів — там безпечніше. З того, що він читав у газетах, ясно: влада підозрює, що він уже там. У Порт-Тікондерозі його точно припинили шукати.

У перший тиждень січня ми вирішили, що він може піти. Дістали йому старе батькове пальто з комори, спакували обід (хліб із сиром, яблуко) і відправили в подорож. (Згодом батько виявив, що пальто зникло, і Лора сказала, що віддала його волоцюзі, а це частково й було правдою. То було настільки схоже на неї, що ніхто в цьому не сумнівався, тільки побурчали трохи.)

У ніч утечі ми випустили Алекса заднім входом. Він сказав, що багато чим нам зобов’язаний і не забуде цього. Обійняв кожну з нас — братерські обійми, однакові для кожної. Зрозуміло, що хоче нарешті нас позбутися. Незважаючи на ніч, відчуття було дивне, наче він їде на навчання. Ми навіть поплакали потім, як матері. Було в тому й полегшення: він зник — зник тягар із наших плечей, але це теж було материнським відчуттям.

Алекс лишив по собі ті дешеві зошити, які ми йому принесли. Звісно ж, ми негайно розгорнули їх подивитися, чи писав він там щось. Що сподівалися побачити? Прощальну записку з висловленням невмирущої вдячності? Теплі слова про нас? Щось подібне?

А от що знайшли:

анкорин накрод

берел оніксор

кархінель порфіріал

діаміт кварцзефір

ебонорт ринт

фулгор сапфіріон

ґлютц тристок

гортц улінт

ірідис ворвер

йоцинт вотаніт

калкіл зенор

лазаріс йорула

малахонт зікрон

— Дорогоцінне каміння? — спитала Лора.

— Ні, якось не так звучить, — сказала я.

— Може, це інша мова?

Я не знала. Як на мене, це підозріло було схоже на якийсь шифр. Можливо, Алекс Томас, зрештою, і був тим, у чому його підозрювали, — якимось шпигуном.

— Гадаю, нам слід цього позбутися, — сказала я.

— Я їх заберу, — швидко мовила Лора. — Спалю у своєму каміні.

Вона згорнула записи й опустила до себе в кишеню.

За тиждень після зникнення Алекса Томаса Лора прийшла в мою кімнату.

— Думаю, у тебе має це бути, — сказала вона.

Мова була про світлину з нами трьома, яку зробив на пікніку Елвуд Мюррей. Однак себе вона звідти вирізала — залишилася тільки рука. Неможливо було обрізати руку та зберегти рівний край. Світлину Лора не розфарбувала, окрім руки, — вона була дуже блідого жовтого кольору.

— Заради Бога, Лоро! — вигукнула я. — Де ти це взяла?

— Надрукувала, — відповіла Лора. — Коли працювала в Елвуда Мюррея. Негатив теж у мене.

Я не знала, злитися мені чи тривожитися. Дуже дивно було ось так обрізати фото. Дивлячись на Лорину світло-жовту руку, яка повзла до Алекса по траві, наче розжарений краб, я відчула холодок на спині.

— Навіщо ти це зробила?

— Бо ти саме це захочеш пам’ятати, — сказала вона.

Це було так нахабно, що я аж задихнулася. Вона подивилася на мене прямо, як будь-хто інший із викликом. Але в цьому була вся Лора — у її голосі не було ані суму, ані ревнощів. Вона просто констатувала факт.

— Усе гаразд, — мовила вона. — У мене є мій знімок.

— І на ньому немає мене?

— Так, немає. Тільки твоя рука.

Наскільки я чула, це було найбільшим її зізнанням у коханні до Алекса Томаса. Окрім дня перед смертю, так. Хоча й тоді вона не вжила слова любов.

Треба було мені викинути цю спаплюжену світлину, але я цього не зробила.

Усе повернулося до звичного монотонного порядку. Ми з Лорою за мовчазною згодою більше не розмовляли про Алекса Томаса. З обох боків лишилося забагато того, про що не можна було говорити. Спочатку я навідувалася на горище, де ще відчувався слабкий запах диму, але тоді припинила, бо ніякої користі з того не було.

Ми знову провадили просте повсякденне життя, наскільки це було можливо. Тепер грошей стало трохи більше, бо батько нарешті отримав страхові виплати за згорілу фабрику. Коштів було недостатньо, але тепер, як він сказав, ми могли видихнути.

Імперський зал

Пора року повертається на шарнірах, Земля крутиться далі від світла; паперове сміття літніх прогулянок лежить під дорожніми кущами як провісник снігу. Повітря сохне, готує нас до прийдешньої Сахари зимового центрального опалення. Мої кінчики пальців уже тріскаються, обличчя в’яне. Якби я могла роздивитися свою шкіру в дзеркалі достатньо близько чи достатньо далеко, побачила б, що вона покреслена крихітними лініями поміж помітних зморшок, наче це різьба по мушлі.

Минулої ночі наснилося, що мої ноги вкриті волоссям — густе темне волосся росло жмутками й завитками, поки я дивилася на нього, укривало мої стегна, як звіряча шкура. Мені снилося, що прийшла зима і я впадаю в сплячку. Спочатку відрощу хутро, тоді заповзу до печери й засну. Усе це здавалося нормальним, наче я вже не раз так робила. Тоді навіть уві сні я згадала, що ніколи не була волохатою жінкою, і стала гладенька, наче тритон, принаймні там, де ноги. Тож може бути й так, що хоч ці кудлаті ноги й прикріплені до мого тіла, але не були моїми. До того ж я їх не відчувала. Ті ноги належали комусь або чомусь іншому. Треба було просто торкнутися їх, провести рукою, щоб дізнатися, хто чи що це.

Я прокинулася від тривоги чи так мені здалося. Наснилося, що Річард повернувся. Я чула його дихання в ліжку біля себе. Однак там нікого не було.

Тоді я насправді прокинулася. Ноги мої спали: я лежала скрутившись. Намацала лампу біля ліжка, розшифрувала те, що показував годинник: друга ночі. Серце болісно калатало, наче я довго бігла. Подумалося, що правду кажуть: нічне жахіття може вбити.

Поспішаю, крабом повзу через сторінки. Тепер це повільні перегони між мною та моїм серцем, однак я маю намір фінішувати першою. Що за фініш? Кінець або ж «Кінець». Або одне, або інше. Обидві точки до певної міри фінальні.

Січень і лютий 1935 року. Розпал зими. Падав сніг, дихання ставало твердим; горіли пічки, піднімався дим, клацали радіатори. Автомобілі скочувались у канави; водії, з відчаєм чекаючи на допомогу, не вимикали двигуни й задихалися. Мертвих волоцюг знаходили на паркових лавах і в покинутих складах, твердих, як манекени, наче вони позували для реклами бідності у вітрині. Тіла, які не можна було поховати, бо жорстка, наче скеля, земля не дозволяла копати могили, чекали своєї черги під опікою знервованих трунарів. Пацюки процвітали. Матерів із дітьми, які не могли знайти роботу чи заплатити за житло, викидали на сніг разом з усім багажем. Діти каталися на замерзлих загатах Лувето, двоє провалилися під лід, один потонув. Замерзали й вибухали труби.

Ми з Лорою все менше часу проводили разом. Її насправді майже не було видно: вона допомагала безробітним в Організації об’єднаних церков чи принаймні так казала. Ріні повідомила, що з наступного місяця працюватиме в нас тричі на тиждень, у неї нібито не все добре було з ногами — так вона прикривала те, що ми більше не могли собі дозволити платити їй за весь тиждень. Я все одно це розуміла — це було ясно як Божий день. Як і те, чому батькове обличчя зранку схоже на потяг після катастрофи. Він усе більше часу проводив у своїй вежі.

Фабрика ґудзиків стояла порожня, обвуглена й розтрощена всередині. Грошей на ремонт не було: страхувальна компанія затримувала виплати, посилаючись на загадкові обставини навколо підпалу. Подейкували, що все було не так, як здавалося: дехто натякав, що батько сам улаштував пожежу, — страшний наклеп. Дві інші фабрики досі стояли зачинені; батько сушив мізки, шукаючи спосіб запустити їх знову. Він усе частіше навідувався в справах до Торонто. Іноді брав мене із собою, ми зупинялись у готелі «Роял Йорк», який тоді вважався найкращим. Саме там усі ті президенти компаній, лікарі та юристи, які мали до того схильність, тримали своїх коханок і влаштовували тижневі розгули, але тоді я цього не знала.

Хто платив за наші поїздки? Підозрюю, що Річард, який завжди був присутній із цієї нагоди. Саме з ним батько вів справи, бо тільки він залишився в цій щораз вужчій галузі. Справи стосувалися продажу фабрик і йшли вкрай непросто. Батько й раніше намагався їх продати, однак у ці часи ніхто не купував — не за таких умов. Він хотів продати тільки невелику частку. Хотів зберігати контроль. Хотів увести капітал. Хотів, щоб фабрики знову запрацювали і його люди мали роботу. Він досі називав їх «своїми людьми», наче ще був в армії, їхнім капітаном. Він не хотів знижувати витрати й зраджувати їх, бо всім відомо — чи було відомо колись — капітан має потонути зі своїм кораблем. Зараз усім стало байдуже. Тепер вони продавали, діставали гроші та їхали у Флориду.

Батько сказав, що я потрібна йому, щоб «робити нотатки», але я ніколи цього не робила. Гадаю, була там для моральної підтримки, щоб він не лишався сам. Безсумнівно, він цього потребував. Батько був худим, як тростина, у нього постійно трусилися руки, тому було складно навіть власне ім’я написати.

Лора з нами не їздила. Її присутність не була обов’язковою. Вона лишалася роздавати хліб триденної свіжості, розливати водянистий суп. Сама почала їсти мало, наче не відчувала свого права на їжу.

— Ісус їв, — казала їй Ріні. — Усе що завгодно їв і не обмежувався.

— Так, — відповідала Лора, — але я не Ісус.

— Що ж, дякувати Богу, хоч це вона зрозуміла, — буркотіла до мене Ріні.

Ті дві третини, що залишалися від Лориного обіду, вона повертала назад у казанок, бо грішно й соромно, щоб їжа пропадала. У ці роки Ріні особливо пишалася тим, що ніколи нічого не викидала.

Батько вже не тримав водія й не довіряв кермо самому собі. Ми з ним їздили в Торонто потягом, прибували на Центральний вокзал, переходили вулицю до готелю. Я мала якось сама себе розважати вдень, коли робили справи, однак переважно сиділа в кімнаті, адже боялася міста й соромилася власного похмурого одягу, через який здавалася на кілька років молодшою, ніж була. Я читала журнали для жінок: «Лейдіз Гоум Джорнел», «Кольєрз», «Мейфейр». Переважно оповідання про любов. Мене зовсім не цікавили запіканки чи візерунки для вишивання, хоча всілякі поради для краси привертали увагу. А ще я читала рекламу. Білизна «Латекс», яка розтягується у двох напрямках, допоможе мені краще грати в бридж. Я можу курити, наче паротяг, — усім буде байдуже, бо разом зі «Спадз» дихання лишатиметься свіжим. Щось під назвою «Ларвекс» покладе край проблемам із міллю. У «Біґвін Інн» на березі прекрасного озера Бейз, де щомиті подих перехоплює від захвату, я можу стати стрункішою, займаючись вправами на пляжі під музику.

Коли з денними справами було покінчено, ми втрьох (батько, Річард і я) вечеряли в ресторані. Я зазвичай мовчала, бо що могла сказати? Вони говорили про економіку й політику, Велику депресію, ситуацію в Європі, небезпечний поступ світового комунізму. Річард вважав, що Гітлер із фінансової точки зору вдало об’єднував Німеччину. Муссоліні він не так схвалював, бо той був аматором і дилетантом. Річардові пропонували зробити інвестицію в нову тканину, яку розробляли італійці — таємно — з підігрітих молочних протеїнів. Річард сказав, що, як цю штуку намочити, вона жахливо смердітиме сиром, тож північноамериканські леді ніколи не приймуть її. Він сам краще й надалі працюватиме з віскозою, хоч та й морщиться, якщо намокне, до того ж триматиме вуха нашорошеними до багатообіцяючих новинок. Має з’явитися щось цікаве, якась штучна тканина, котра виведе з гри шовк, та й бавовну теж. Леді потребують того, що не треба прасувати, можна сушити на мотузці, щоб без бганок. А ще вони хочуть мати панчохи, які будуть прозорими й водночас міцними, щоб не приховувати свої ніжки. Чи ж не так? Це він з усмішкою запитував у мене, мав звичку звертатися саме до мене там, де йшлося про леді.

Я кивнула. Завжди кивала. Ніколи не слухала надто уважно: не лише тому, що їхні розмови були для мене нудними, а й тому, що мені було від них боляче. Боляче бачити, як батько погоджується з ідеями, які, як я відчувала, не поділяє.

Річард сказав, що запросив би нас на вечерю до себе додому, однак він холостяк і вийшло б халтурно. Його оселя безрадісна, ледь не чернеча.

— Що за життя без дружини? — мовив він з усмішкою. Схоже на цитату. Так, здається, воно й було.

Річард освідчився мені в Імперському залі готелю «Роял Йорк». Запросив на обід разом із батьком, але в останню мить, коли ми вже йшли готельним коридором до ліфта, батько повідомив, що не може піти. Доведеться мені самій — так він сказав.

Звісно ж, вони про все домовилися.

— Річард хоче дещо в тебе запитати, — сказав мені батько, наче вибачався.

— О? — здивувалась я.

Певно, про прасування, та мені було байдуже. Як на мене, Річард був дорослим чоловіком. Йому тридцять п’ять, мені вісімнадцять. Щоб зацікавити мене, він мав би подолати прірву.

— Гадаю, він хоче спитати, чи не вийдеш ти за нього заміж, — продовжив батько.

Ми тоді були у вітальні. Я сіла.

— О, — сказала я.

Раптом мені стало зрозуміло те, що мало б бути очевидним уже давно. Хотілося сміятися, наче мене розіграли. А ще було таке відчуття, ніби мій шлунок кудись зник. Однак говорила я спокійно:

— Що мені робити?

— Я вже дав свою згоду, так що вирішувати тобі, — мовив батько й додав: — А ще від цього чимало залежить.

— Чимало?

— Я мушу думати про ваше майбутнє. На той випадок, якщо зі мною щось станеться. Особливо про Лорине майбутнє.

Цим він хотів сказати, що, якщо я не вийду за Річарда, у нас не буде грошей. А ще — що ми обидві, особливо Лора, ніколи не зможемо подбати про себе.

— Ще я зобов’язаний подбати про фабрики, — провадив батько. — Про справи. Зараз ми наче врятовані, але мене не полишать банкіри, переслідуватимуть. І не чекатимуть довго.

Він спирався на ціпок, опустивши очі на килим, і я бачила, як йому соромно. Який він розбитий.

— Я не хочу, щоб усе це пішло в нікуди. Твій дідусь, а тоді… п’ятдесят, шістдесят років важкої праці марно.

— Зрозуміло.

Я була в глухому куті. Не могла запропонувати жодної альтернативи.

— Авалон вони теж заберуть. І продадуть.

— Справді?

— Він не раз був у заставі.

— А.

— Тут потрібна рішучість. І трохи мужності. Стиснути зуби — і вперед.

Я промовчала.

— Але звісно ж, — додав батько, — це вирішувати тільки тобі.

Я промовчала.

— Я не хотів би, щоб ти робила щось, зовсім уже тобі осоружне, — сказав він, дивлячись цілим оком повз мене, трохи насупившись, наче щойно в полі його зору з’явилося щось надзвичайно важливе. Нічого, крім стіни, за мною не було.

Я промовчала.

— Тоді домовилися, добре, — полегшено видихнув він. — Ґріффен — чоловік розумний. Вірю, він у глибині душі хороша людина.

— І я так думаю, — погодилась я. — Дуже хороша.

— Ти будеш у хороших руках. І Лора, звісно, теж.

— Звісно, — слабко мовила я. — І Лора теж.

— То вище носа.

Чи я його звинувачую? Ні. Уже ні. Легко оцінювати минуле тепер, але він робив те, що вважали — у ті часи вважали — відповідальним. Робив те, що вважав найкращим.

Наче за командою, до нас приєднався Річард, чоловіки потиснули руки. Мою руку він теж узяв, коротко стиснув. Тоді лікоть. Саме так тоді чоловіки водили жінок — за лікоть, тож і мене за лікоть відвели до Імперського залу. Річард сказав, що хотів зробити це у Венеційській кав’ярні, — вона світліша й більш урочиста, — але там, на жаль, не виявилося вільних місць.

Дивно це згадувати зараз, але тоді готель «Роял Йорк» був найвищою будівлею в Торонто, а Імперський зал — його найбільшим рестораном. Річард любив усе велике. У залі розташовувалися ряди великих квадратних колон, шахова стеля, ряд люстр, на кожній знизу китиця — застигла розкіш. Вона відчувалася, як щось шкіряне, масивне, пузате й чомусь із венами. На думку спадало слово «порфір», хоча його там могло й не бути.

Стояв полудень одного з тих тривожних зимових днів, яскравіших, ніж звичайно. Промені білого сонячного світла пробивалися крізь щілини у важких завісах, здається, бордових, і точно вже оксамитових. Під звичним для готельного ресторану запахом парових овочів і ледь теплої риби відчувався запах гарячого металу й розпеченої тканини. Столик, який замовив Річард, стояв у тьмяному кутку, подалі від різкого світла. У вазі бутон червоної троянди; я витріщалася на Річарда, мені було цікаво, як він усе це обставить. Чи візьме мене за руку, чи стисне її, чи буде хвилюватися, затинатися? Я так не думала.

Насправді я не те щоб його недолюблювала. Просто не любила. Узагалі мало думала про нього, хоча час від часу й помічала його елегантний одяг. Іноді він бував надто пихатим, та принаймні некрасивим його не можна було назвати, зовсім ні. Він здавався мені доволі прийнятним. Мені трохи запаморочилося в голові. Я й досі не знала, що робити.

Прийшов офіціант. Річард зробив замовлення. Тоді подивився на свій годинник і заговорив. Я мало чула з його слів. Він усміхнувся. Дістав маленьку коробочку, укриту чорним оксамитом, розкрив її. Усередині лежав сяючий уламок світла.

Тієї ночі я тремтіла, скрутившись у величезному готельному ліжку. Ноги були крижані, коліна підтягнула аж до підборіддя. Арктична пустеля крохмального білого простирадла тяглась переді мною в безкінечність. Я знала, що ніколи не перетну її, не знайду дороги, не повернуся туди, де було тепло; розуміла, що втратила напрямок; відчувала, що загубилася. Через багато років мене знайдуть тут якісь сміливці — загублену у власних слідах, одна рука простягнута, чіпляється за соломинки, обличчя висохле, пальці обгризені вовками.

Я відчувала справжній жах, але не перед Річардом як таким. Здавалося, що освітлений купол готелю «Роял Йорк» зняли й на мене звідкись понад сплутаною чорною порожнечею неба дивиться зла сутність. То був Бог, який дивився вниз порожнім іронічним ліхтарем ока. Він стежив за мною, спостерігав за моєю скрутою, нездатністю повірити в нього. У моїй кімнаті не стало підлоги, я була підвішена в повітрі, на межі зриву. Падіння буде безкінечним — безкінечно вниз.

Утім такі гнітючі відчуття нечасто виживають у світлі ранку, коли ти молодий.

«Аркадійський дворик»

За вікном, на темному подвір’ї, сніг. Чути, як він цілує скло. Він іще розтане, бо зараз лише листопад, однак нині несе із собою передчуття. Не знаю, чому воно мене так хвилює. Я розумію, що прийде: сльота, темрява, грип, чорна крига, вітер, соляні плями на чоботах. Та все одно чекаєш, прагнеш цього двобою. Зима — це те, куди можна вийти, вийти на бій, а тоді відступити назад до будинку. Але хотілося б, щоб у цьому домі був камін.

Там, де жили ми з Річардом, був камін. Чотири каміни. Пригадую, один стояв у нашій спальні. Відблиски полум’я облизували плоть.

Я розкочую рукави светра, натягую на долоні. Як оті рукавички без пальців, які раніше носили бакалійники, коли працювали в холод. Осінь поки що тепла, однак не можна дозволити обдурювати себе, заколисувати до безтурботності. Треба прочистити пічку. Дістати фланелеву нічну сорочку. Відкласти консервовані боби, свічки, сірники. Така хурделиця, як минулої зими, може все завалити, і залишишся тоді із забитим туалетом, без електрики й питної води, окрім тієї, що можна натопити зі снігу.

У саду лишилося тільки мертве листя, крихкі стебла й кілька стійких хризантем. Сонце втрачає висоту — рано темніє. Я пишу в будинку, за кухонним столом. Сумую за звуком води на порогах. Іноді піднімається вітер, продуває безлисті гілки — це майже те саме, хоч і не настільки надійно.

За тиждень після наших заручин я зібралась обідати з Річардовою сестрою Вініфред Ґріффен Прайор. Запросила мене вона, але я відчувала, що ініціатива йде від Річарда. Може, помилялася, бо Вініфред чимало влаштовувала сама й можливо, з цієї нагоди й на Річарда натиснула. Найімовірніше, це вони разом придумали.

Обід мав відбутися в «Аркадійському дворику». Саме там, на верхівці торгового центру «Сімпсонз» на Квін-стрит, обідали леді — у великому приміщенні з високою стелею, начебто візантійського стилю (тобто з арками та пальмами в горщиках), у бузкових та сріблястих тонах, із витонченими контурами стільців і ламп. На половині висоти ресторан оперізувався балконом із кованими перилами — тільки для чоловіків, для бізнесменів. Вони могли сидіти там і дивитися на прикрашених пір’ям леді, які щебетали, наче в пташнику.

Я вдягнула своє найкраще денне вбрання, єдине, яке мала для такої нагоди: темно-синій костюм із плісированою спідницею, білу блузку з бантом на шиї, схожого на канотьє капелюшка в тон костюму. У цьому вбранні я нагадувала школярку чи активістку Армії спасіння. Про взуття навіть не згадуватиму: і думати про нього не хочеться. Недоторкану обручку тримала в кулаці, затягнутому в бавовняну рукавичку, розуміючи, що з таким одягом, як у мене, діамант буде схожим на кришталь або взагалі здаватиметься, що я його вкрала.

Метрдотель глянув на мене так, наче я зайшла не туди чи принаймні не в ті двері — може, я шукаю роботу? Я й справді мала доволі підтоптаний вигляд, хоч і надто молодий для обіду з леді. Але тоді назвала йому ім’я Вініфред, і все виправилося, бо Вініфред в «Аркадійському дворику» практично жила («практично жила» — її власні слова).

Принаймні мені не довелося чекати, допиваючи крижану воду під здивованими поглядами добре вбраних жінок, які все питали б себе, як я сюди потрапила, бо Вініфред уже була на місці, за одним із блідих столиків. Вона була вищою, ніж я пам’ятала, — стрункою, навіть можна сказати гнучкою, як тростинка, хоч і частково завдячувала цим спеціальній білизні. Одягнена в зелений костюм не пастельного, а яскравого, майже кричущого зеленого кольору (коли за два десятиліття стала модною хлорофілова жувальна гумка, вона була саме того відтінку). До нього пасували зелені крокодилячі черевички: блискучі, гумові, вони здавалися вологими, як листя латаття, — і мені подумалося, що я ніколи не бачила такого витонченого незвичного взуття. Капелюшок був того ж відтінку — круглий завиток зеленої тканини балансував на голові, наче отруйне тістечко.

Тієї миті вона робила таке, чого мене вчили ніколи не робити, щоб не стати дешевою: дивилась у своє дзеркальце на публіці. Навіть іще гірше: пудрила собі носа. Я завагалася: не хотіла, щоб вона знала, що я побачила її за такими вульгарними діями, та Вініфред закрила дзеркальце й опустила його у свою блискучу зелену сумочку зі шкіри алігатора так, наче нічого особливого не сталося. Тоді витягнула шию, повільно повернула напудрене обличчя, повела навколо себе білим поглядом, наче фарою. Побачила мене, усміхнулася, привітно витягнула млосну руку зі срібним браслетом на ній (мені одразу ж захотілося собі такий).

— Називай мене Фредді, — сказала вона, коли я сіла. — Усі мої друзі так роблять, а я хочу, щоб ми з тобою міцно подружилися.

Тоді серед таких жінок, як Вініфред, панувала мода на зменшувальні, наче підліткові імена: Біллі, Боббі, Віллі, Чарлі. У мене такого прізвиська не було, тож я не мала чого запропонувати.

— О, там обручка? — спитала вона. — Красива, правда ж? Я допомагала Річардові її вибирати: він любить, коли я ходжу з ним за покупками. У чоловіків від магазинів аж мігрені, чи не так? Він думав про смарагд, але що може бути краще за діаманти?

Під час розмови Вініфред вивчала мене з цікавістю й прохолодним задоволенням, щоб побачити, як я це сприйму — зведення моєї обручки до дрібної покупки. Її очі були розумні й незвичайно великі, на повіках — зелені тіні. Наведені олівцем брови вищипані тоненькою вигнутою лінією, від чого вона водночас виглядала знудженою та неймовірно здивованою, як це любили тодішні кінозірки, хоч я сумніваюсь у тому, що Вініфред колись чомусь сильно дивувалася. Помада була оранжева з темно-рожевим відблиском, того кольору, який щойно став модним, — із журналів, які днями читала, я дізналася, що він називається креветковим. Рот мав такий же кіношний вигляд, як і брови, верхня губа розділена навпіл луком Купідона. Голос із тих, що називають просоченим віскі, — низький, майже глибокий, із грубою шершавою поверхнею, наче котячий язик, як оксамит, зроблений зі шкіри.

(Згодом я дізналася, що Вініфред — картярка. Бридж не покер; вона чудово грала б у покер, чудово блефувала б, але це було надто ризиковано, надто азартно, а вона любила ставити на те, на чому зналася. У гольф теж грала, але переважно заради корисних знайомств і не настільки добре, як прикидалася. Теніс був для неї надто виснажливим, їй не хотілося мати свідків свого пітніння. Вона «ходила під вітрилом», що в її випадку означало сидіння в подушках на човні в капелюшку й з коктейлем.)

Вініфред спитала мене, що я буду їсти. Я відповіла: що завгодно. Вона назвала мене «дорогенькою» і сказала, що вальдорфський салат тут божественний. Я погодилася.

Я ніяк не могла уявити, що називаю її Фредді, це здавалося таким фамільярним, таким неповажним. Зрештою, вона була дорослою — років тридцять, принаймні двадцять дев’ять. На шість-сім років молодша за Річарда, однак вони товаришували.

— Ми з Річардом такі друзі, — довірливо сказала вона мені вперше, та не востаннє. Звісно ж, то була погроза, як і більшість тих речей, що вона мені їх говорила цим легким довірливим тоном. Ішлося не лише про права, які були значно вищими за мої, і про відданість, на розуміння якої я й сподіватися не могла, але й про те, що, якщо я колись розізлю Річарда, доведеться мати справу з ними обома.

Вініфред розповіла, що саме вона влаштовує все для Річарда: світські заходи, коктейльні вечірки, обіди й так далі, бо ж він холостяк, а вона каже (і казатиме це постійно, рік за роком), що «це наші, дівочі справи». Тоді запевнила, що була дуже рада Річардовому рішенню осісти, та ще й із такою милою юною дівчиною, як я. До мене він мав кілька близьких стосунків — попередні зв’язки. (Саме так Вініфред завжди говорила про жінок Річарда — зв’язки, як сіті, чи павутина, чи тенета, чи навіть ті нитки жувальної гумки, які хтось кинув на підлогу, а він випадково в них вступив.)

На щастя, Річард не дав їм себе зв’язати, хоч жінки на нього й полювали. «Просто зграями за ним бігали», — сказала Вініфред неголосно своїм алкогольним голосом, і я уявила собі Річарда: одяг подертий, завжди акуратна зачіска скуйовджена, він у паніці втікає, а за ним із гавкотом женеться натовп жінок. Але картина видавалася неправдоподібною. Я не могла уявити, як Річард утікає, чи поспішає, чи просто боїться. Не уявляла його в небезпеці.

Я кивнула й усміхнулася, непевна щодо того, яке місце посідаю тут. Чи я одна з тих липких зв’язків? Можливо. Однак поверхнево мені дали зрозуміти, що Річард має високу внутрішню цінність, і якщо я хочу до нього дотягнутися, то мушу стежити за собою.

— Але я певна, ти впораєшся, — сказала Вініфред із легкою усмішкою. — Ти така молода.

Ця моя молодість давала мені мало шансів упоратися — саме на це Вініфред і розраховувала. Вона не планувала попускати віжки.

Принесли наші вальдорфські салати. Вініфред подивилася, як я беруся за ніж із виделкою (у неї на обличчі було написано: «Принаймні вона не руками їсть»), і легенько зітхнула. Тепер я розумію, як важко їй було зі мною. Вона, безсумнівно, вважала мене надто похмурою й непривітною: я не вміла підтримувати бесіду, була такою неосвіченою, такою провінційною. Чи, може, то було зітхання в передчутті роботи, бо я здавалася грудкою глини, позбавленою форми, і їй тепер треба було засукати рукави й ліпити мене.

Навіщо відкладати. Вініфред одразу взялася до роботи, озброївшись натяками й пропозиціями. (Ще вона майстерно вміла залякувати, але за тим обідом я цього ще не побачила.) Сказала, що знала мою бабусю чи принаймні знала про неї. Жінки монреальських Монфорів були відомі своїм стилем, та, звісно ж, Аделія Монфор померла ще до мого народження. Так вона натякала, що, попри моє походження, доведеться нам почати із самого початку.

На її думку, одяг був моєю найменшою проблемою. Убрання завжди можна купити, але я мушу навчитися носити його гідно.

— Наче власну шкіру, — так сказала Вініфред.

З волоссям усе було зрозуміло: довге, пряме, зачесане й заколоте ззаду, воно потребувало ножиць і холодної завивки. Далі нігті. Нічого надто зухвалого, обережно з цим: я надто молода для зухвалості.

— Ти можеш бути чарівною, — переконувала Вініфред. — Цілком можеш, треба тільки постаратися.

Я слухала її смиренно й ображено. Знала, що ніякої чарівності в мені немає. У нас із Лорою такого не було: ми були для цього надто потайні або ж надто різкі. Ми ніколи не вчилися чарівності, бо Ріні нас зіпсувала. Їй здавалося, що для нас достатньо бути такими, якими ми є. Не треба стелитися перед людьми, задобрювати їх, улещувати, намагатися сподобатися. Гадаю, батько вважав, що чарівність десь, може, і не завадила б, однак не зміг прищепити її нам. Він хотів, щоб ми скидалися на хлопців, — так воно й сталося. А хлопців чарівності не вчать, бо ті здаватимуться людям нещирими.

Вініфред дивилася, як я їм, і загадково посміхалася. Я вже стала для неї низкою прикметників, набором кумедних випадків, які можна переказувати приятелькам, усім цим Біллі, Боббі й Чарлі. «Одягнена, наче жебрачка. Їла так, ніби її там узагалі не годували. А черевики!»

— Що ж, — промовила вона, трохи подзьобавши салат (Вініфред ніколи не доїдала того, що було в тарілці), — тепер нам треба помізкувати разом.

Я не зрозуміла, що малося на увазі. Жінка ще раз легенько зітхнула.

— Спланувати весілля, — відповіла. — Часу маємо небагато. Гадаю, спочатку Церква святого апостола Симона, а тоді прийом у бальній залі «Роял Йорк», у центральній.

Я думала, що мене просто віддадуть Річардові, як пакунок, та ні — будуть іще й церемонії, навіть кілька. Коктейльні вечірки, чаювання, дівич-вечір, портрети для газет. Це нагадуватиме весілля моєї ж матері, як про нього розповідала Ріні, але якось вивернуто й без деяких частин. Де ж романтична прелюдія, у якій юнак стає на коліно? Я відчула, як від моїх колін підіймається хвиля розпачу й котиться аж до обличчя. Вініфред її помітила, однак нічого не зробила, щоб заспокоїти мене. Вона не хотіла мого спокою.

— Не переживай, люба, — сказала майбутня родичка майже безнадійним тоном і поплескала мене по руці. — Я за тебе візьмуся.

Я відчувала, як із мене по краплині витікає воля, влада над своїми ж учинками, яка до цієї миті лишалася в мені. («Звісно ж! — тепер думається мені. — Звісно, вона була свого роду бордельмаман. Звісно ж, вона була звідницею».)

— Лишенько, ти подивися, котра година, — мовила Вініфред, глянувши на свій годинник, срібний, текучий, схожий на стрічку рідкого металу, з крапками замість цифр. — Мушу бігти. Тобі принесуть чаю з тістечком, якщо хочеш. Юні дівчата такі ласувалки. Чи правильно «ласунки»?

Вона розсміялася, підвелася й лишила креветкового кольору поцілунок у мене не на щоці, а на лобі. Це мало вказати моє місце, цілком очевидно — місце дитини.

Я дивилася, як Вініфред ішла цим нетривким, пастельним простором «Аркадійського дворика», наче ковзала, злегка киваючи та скупо махаючи рукою знайомим. Повітря розступалося перед нею, наче висока трава, ноги, схоже, починалися не від стегон, а просто від талії, нічого не смикалося. Я відчувала, як виступають мої частини тіла за шлейками, над панчохами. Я прагнула перейняти цю ходу, таку безплотну, легку, невразливу.

Видавали мене не з Авалону, а з напівдерев’яної, псевдотюдорівської стайні Вініфред у Роуздейлі. Так було зручніше, бо ж більшість гостей приїздила з Торонто. А ще — не так ніяково для батька, який уже не міг собі дозволити таке весілля, яке, на думку Вініфред, було її обов’язком.

Він навіть мого одягу не міг собі дозволити — про нього теж подбала Вініфред. Серед мого багажу в одній із кількох новісіньких скринь лежали теніска, хоч у теніс я не грала, купальний костюм, хоча плавати я не вміла, і кілька танцювальних суконь, хоч я ніколи не танцювала. Де мені було всього цього навчитися? В Авалоні навіть плавати не могла, бо Ріні нас у воду не пускала. Утім Вініфред наполягла на тому, що цей одяг мені потрібен. Сказала, що я маю вбиратися відповідно до нагоди, попри власні недоліки, які ніколи не можна визнавати.

— Скажеш, що голова болить, — пояснила вона мені. — Це завжди цілком прийнятне вибачення.

Вона розповіла мені чимало всякого.

— Можна показувати, що тобі нудно, тільки ніколи не виявляй власного страху. Вони відчувають його запах, наче акули, і пливуть за здобиччю. Можеш дивитися на край столу, — так повіки опускаються, — та на підлогу ніколи не поглядай: від цього шия здається слабкою. Не стій прямо, ти ж не солдат. Ніколи не схиляйся. Якщо хтось скаже щось образливе для тебе, скажи «Перепрошую?», наче не розчула. У дев’яти випадках із десяти повторити забракне сміливості. Ніколи не підвищуй голосу до офіціантів, це вульгарно. Нехай нахиляються — така їхня робота. Не перебирай рукавички чи своє волосся. Завжди прибирай такого вигляду, ніби маєш цікавіші справи, та ніколи не показуй нетерплячості. Коли сумніваєшся, іди пудрити носика, але крокуй повільно. Грація народжується від байдужості.

Такими були її проповіді. Мушу зізнатися, попри мою зневагу до неї, вони неабияк знадобилися в житті.

Ніч перед весіллям я провела в одній із найкращих спалень Вініфред.

— Зробиш себе красунею, — грайливо сказала вона, натякаючи на те, що так я не красуня.

Дала мені кольдкрему й бавовняні рукавички, які я мала вдягнути, коли намащу руки. Це мало зробити шкіру білою й ніжною, схожою за текстурою на сирий свинячий жир. Я стояла в прилеглій до спальні ванній, слухала, як дзеленчить вода, падаючи на порцеляну вмивальника, і вивчала своє обличчя в дзеркалі. Здавалася собі стертою, позбавленою рис, наче овал змиленого мила чи зів’ялий місяць.

Із сусідньої кімнати, яка теж виходила до цієї ванної, увійшла Лора й сіла на закритий унітаз. Вона ніколи не стукала у двері, якщо йшлося про мене. Одягнута в просту бавовняну нічну сорочку, яка колись належала мені, волосся скріплене ззаду, пшеничного кольору завиток звисав через одне плече. Боса.

— Де твої капці? — спитала я.

Обличчя скорботне. Разом із білою сорочкою й босими ногами це створювало враження покаяння, наче вона єретичка зі старої картини на шляху до страти. Сестра стиснула руки перед собою, зробивши пальцями дірку у формі літери «О», немов там мала б стояти запалена свічка.

— Я їх забула.

У звичайному вбранні Лора виглядала старшою, бо була висока, але зараз вона здавалася молодшою, років дванадцяти, і пахла, як немовля. Усе через її шампунь: вона користувалася дитячим, бо той був дешевшим. Любила дрібну, марну економію. Лора подивилася через ванну кімнату, тоді опустила очі на підлогу.

— Не хочу, щоб ти виходила заміж, — сказала вона.

— Це всім зрозуміло, — мовила я.

Сестра була вкрай похмура протягом усіх прийомів, примірок і репетицій, ледь увічлива з Річардом, тупо покірна з Вініфред, наче служниця за контрактом. Сердита зі мною, ніби це весілля було чи то моєю підступною примхою, чи то відмовою від неї. Спочатку я подумала, що, може, вона так мені заздрить, але справа була не в тому.

— Чому б мені не вийти заміж?

— Ти надто молода, — сказала Лора.

— Матері було вісімнадцять. А мені вже майже дев’ятнадцять.

— Але вона виходила за коханого. Хотіла цього.

— Звідки тобі знати, що я цього не хочу? — роздратовано спитала я. Це її на мить зупинило.

— Ти не можеш хотіти, — відповіла вона, дивлячись на мене. Її очі були мокрі й рожеві від сліз. Це мене роздратувало: яке вона мала право плакати? Якщо це комусь і було дозволено, то тільки мені.

— Не в моїх бажаннях справа, — різко заперечила я. — Це єдиний розумний вихід. У нас немає грошей, ти цього не помітила? Чи хочеш, щоб нас викинули на вулицю?

— Ми могли б знайти роботу, — сказала Лора.

На підвіконні біля неї стояли мої парфуми; вона бездумно побризкалася ними. «Ліу» від «Ґерлен», подарунок Річарда. (Обирала Вініфред, про що повідомила мені. «Чоловіки такі розгублені біля прилавків із парфумами, правда ж? Запахи б’ють їм у голову».)

— Не кажи дурниць. Що б ми робили? Розіб’єш — голову відірву.

— Ми багато чого можемо, — непевно мовила вона, ставлячи пляшечку на місце. — Могли б стати офіціантками.

— На це не проживеш. Офіціантки дуже мало заробляють. Доводиться принижуватися за чайові. Усі вони плоскостопі. Ти не знаєш цін, — провадила я (усе одно, що пояснювати арифметичні дії пташці). — Фабрики зачинені, Авалон розвалюється, його продадуть. Банки хочуть нашої крові. Ти дивилася на батька? Ти його бачила? Він схожий на старого.

— То це заради нього, — сказала Лора. — Те, що ти робиш. Здається, так стало зрозуміліше. Це хоробрий вчинок.

— Я роблю те, що вважаю правильним, — відповіла я.

Почувалася такою доброчесною й водночас такою жертвою вселенської несправедливості, що мало не розридалася. Але це був би кінець.

— Це неправильно, — роздумувала сестра. — Зовсім неправильно. Ти можеш усе відмінити, іще не пізно. Можеш утекти сьогодні, залишити записку. Утечемо разом.

— Не набридай, Лоро. Я достатньо доросла, щоб знати, що роблю.

— Але доведеться дозволити йому торкатися себе. Не тільки цілувати. Тобі доведеться дозволити йому…

— Не переживай за мене, — обірвала її. — Залиш мене саму. У мене розплющені очі.

— Наче в сновиди, — сказала Лора. Узяла мою пудреницю, розкрила, понюхала й примудрилася розсипати жменю на підлогу. — Що ж, хоч одяг у тебе буде хороший.

Я могла б тоді її вдарити. І, звісно ж, потай утішалася цим.

Коли вона пішла, лишивши по собі білі сліди, я сіла на край ліжка, роздивляючись свій розкритий пароплавний кофр. Він був дуже модний, блідо-жовтий ззовні й темно-синій усередині, оббитий сталлю, цвяшки виблискували, наче тверді металеві зірки. Валіза була охайно спакована, з усім необхідним для весільної подорожі, але мені здавалася повною темряви й порожнечі.

«Ось моє придане», — подумала я. Раптом це слово стало небезпечним — таке остаточне. Звучить так, наче неодмінно придавить мене.

«Зубна щітка, — подумала я. — Вона знадобиться». Моє тіло сиділо на ліжку нерухоме.

В англійській мові слово «придане» походить від французького trousseau — скриня. Ось його значення: речі, які кладеш до скрині. Тож немає сенсу сумувати через нього — це просто багаж. Це просто речі, які я пакую й беру із собою.

Танго

Ось весільне фото.

Молода жінка в білій атласній сукні, тканина викроєна навскіс, гладенька, шлейф обвиває ступні, наче пролита патока. Є щось незграбне в її поставі, у тому, як розвернуті стегна, стопи, наче її спина не пасує до такої сукні: надто вже пряма. Для такого вбрання потрібні підняті плечі, згорбленість, гнучкі вигини — щось на зразок туберкульозного горба.

Серпанок спадає по обидва боки обличчя, розширення над чолом кидає надто темну тінь на очі. Зубів в усмішці не видно. Вінець із маленьких білих троянд; каскад більших, рожевих і білих, змішаних зі стефанотісом, вона тримає в затягнутих білими рукавичками руках (лікті надто розставлені). Вінець, каскад — саме так про це писали в газетах. Нагадує про черниць і про холодну небезпечну воду. Підпис — «Прекрасна наречена». Тоді так казали. У її випадку краса була обов’язковою, адже йшлося про великі гроші.

(Я кажу «її», бо не пам’ятаю, щоб я там була, це було не дуже важливо. Ми з дівчиною на фото перестали бути однією людиною. Я її наслідок, результат життя, у яке вона колись поринула з головою, тоді як ця пані (якщо взагалі можна сказати, що вона існувала) складається лише з того, що я пам’ятаю. У мене зручніше місце: я переважно чітко бачу її. А вона, навіть якби знала, куди треба дивитися, зовсім не бачила б мене.)

Поряд зі мною стоїть Річард, приємний чоловік за тодішніми мірками, тобто доволі молодий, не огидний і заможний. Має вигляд солідний, але водночас і дещо насмішкуватий: одна брова піднята, нижня губа трохи випинається, він от-от усміхнеться, наче з якогось потаємного сумнівного жарту. Гвоздика в петлиці, волосся зачесане набік, схоже на блискучий гумовий капелюшок для плавання, приклеєне до голови звичними на той час засобами. Але, попри все, він красивий чоловік. Мушу визнати. Галантний. Світська людина.

Є й групові знімки: задній план — натовп друзів нареченого в урочистих костюмах, однакових для весіль, для похоронів і для офіціантів; передній — світлі, сяючі подружки нареченої з пінистими букетами квітів. Лора змогла зіпсувати кожну з цих світлин. На одній вона рішуче супиться, на іншій, певно, поворухнула головою, бо обличчя розмилося, як голуб, який врізався в скло. На третій гризе палець, винувато дивиться вбік, наче її піймали на гарячому. На четвертій, мабуть, плівка була з дефектом: на сестру плямами падає світло, але не згори, а знизу, ніби вона стоїть на краю освітленого басейну вночі.

Після церемонії до мене підійшла Ріні в респектабельному синьому костюмі з пером. Міцно обійняла мене й сказала: «Якби тільки твоя мати була тут». Що вона мала на увазі? Що мати аплодувала б мені чи зупинила всю цю церемонію? З того, яким голосом Ріні говорила, могло йтися і про перше, і про друге. Тоді вона заплакала, на відміну від мене. Люди плачуть на весіллях, як від щасливих кінцівок, бо відчайдушно прагнуть вірити в щось, не варте довіри. Але я тоді вже виросла з такого дитячого сприйняття, вдихала розріджене, холодне повітря розчарування, принаймні так мені здавалося.

Звісно, там було шампанське. Мало бути: Вініфред про нього не забула б. Інші їли. Виголошували промови, з яких я нічого не пам’ятаю. Ми танцювали? Здається, так. Я не вміла танцювати, однак опинилася на танцювальному майданчику, тож якесь тупцяння мало місце.

Тоді я перевдягнулась у дорожнє вбрання. Це був костюм-двійка з легкої шерсті блідо-зеленого кольору зі скромним капелюшком того ж тону. Вініфред сказала, що він коштував чимало. Я виструнчилася на сходах (яких сходах? вони зникли з моєї пам’яті), готова до від’їзду, і кинула букет Лорі. Вона не спіймала його. Стояла там у своєму світло-рожевому, як морська мушля, убранні, дивилася на мене холодно, склавши руки перед собою, як захист, тож одна з подружок нареченої (якась кузина Ґріффенів) схопила букет і жадібно потягла його кудись, наче вкрадену їжу.

Батько тоді вже десь зник. І добре, бо, коли я востаннє його бачила, він був добряче накачаний алкоголем. Гадаю, пішов завершити справу.

Річард узяв мене під лікоть і повів до автомобіля. Ніхто не мав знати, куди саме їдуть наречені, — припускали, що десь за місто, у віддалений романтичний готель. Насправді ми об’їхали квартал, під’їхали до бічного входу в «Роял Йорк», де щойно святкували, і піднялися до номера в ліфті. Річард сказав, що вранці сідаємо в потяг до Нью-Йорка, а вокзал саме через вулицю, то нащо збиватися з дороги?

Я мало можу сказати про мою шлюбну ніч чи радше шлюбний день, бо сонце ще не сіло, і кімната була, як то кажуть, залита рожевим сяйвом, тому що Річард не опустив завіси. Я не знала, чого чекати, єдиним моїм інформатором була Ріні, яка змусила мене повірити: що б не сталося, це буде неприємно й, імовірно, боляче, і в цьому вона мала рацію. Ще вона натякнула, що ці неприємні події чи відчуття цілком нормальні: усі жінки через це проходять, — чи ж усі одружені жінки, — тож метушитися не варто. «Усміхайся й терпи», — ось що вона порадила. Ще сказала, що буде кров, і кров була. (Але вона не сказала звідки. Ця частина була повною несподіванкою.)

Я ще не знала, що мій чоловік уважатиме мій брак задоволення, мою огиду, навіть страждання нормальними й до певної міри бажаними. Він був одним із тих, кому тільки краще, коли жінка не відчуває сексуального задоволення, бо так вона не шукатиме його деінде. Можливо, таке ставлення загалом було прийняте в ті часи. А може, і ні. Я не могла знати.

Річард замовив пляшку шампанського в номер, з того, що вважав гідною нагодою. І вечерю теж. Я пошкандибала до ванної й зачинилася там, поки офіціант сервірував невеликий столик, застелений білою лляною скатертиною. На мені було те, що Вініфред вважала підходящим до цього моменту, — сатинова нічна сорочка лососево-рожевого кольору, з ніжним сірим мереживом. Я спробувала відмитися мочалкою, тоді задумалася, що робити із сорочкою: червоне на ній було дуже помітним, наче в мене носом ішла кров. Зрештою, я поклала її в кошик для сміття, сподіваючись, що покоївка вирішить, що вона випадково туди впала.

Тоді я побризкалася «Ліу», цим хворобливим, виснаженим ароматом. Я тоді вже дізналася, що його назвали на честь дівчини з опери — рабині, що вирішила вбити себе, але не зрадити чоловіка, якого кохала, хоча він, своєю чергою, кохав іншу. Так воно в опері буває. Цей запах не віщував хорошого, але я переживала, що пахну якось дивно. Так воно й було. Цей запах був Річардів, а тепер і мій. Я сподівалася, що не наробила забагато галасу. Мимовільні зойки, різкі вдихання, як тоді, коли пірнаєш у холодну воду.

На вечерю був стейк із салатом. Я їла переважно салат. Латук у всіх готелях того часу був однаковим на смак, як блідо-зелена вода. Як крига.

Подорож до Нью-Йорка наступного дня була спокійною. Річард читав газети, я — журнали. Наші розмови ніяк не відрізнялися від тих, які ми вели до весілля. (Їх не надто назвеш розмовами, бо я майже не говорила: усміхалася, погоджувалась і не слухала.)

У Нью-Йорку ми пообідали в ресторані з Річардовими друзями — парою, чиї імена я вже забула. Щойно розбагатілі, без сумніву, нові гроші: такі нові, що аж верещали. Здавалося, що вони обмазалися клеєм та обсипалися стодоларовими банкнотами. Цікаво, звідки ці гроші взялися: був у них запах нечесності.

Ці люди не надто добре знали Річарда й не прагнули цього: були дещо йому винні за якусь неназвану послугу — от і все. Вони боялися його, ставилися дуже шанобливо. Я зрозуміла це з гри запальничок: хто кому підкурював і наскільки швидко. Річард упивався їхньою шаною. Насолоджувався тим, що вони підпалюють сигарети для нього й за замовчуванням для мене.

Мені спало на думку, що Річард хотів пообідати з ними не лише для того, щоб оточити себе підлабузниками, але й тому, що не бажав лишатися зі мною наодинці. Я його не звинувачую, сказати мені було нічого. Хоча тепер, у компанії, він був дуже уважним для мене, ніжно накинув пальто на плечі, не забував про дрібні приємні знаки уваги, постійно легенько торкався мене. Час від часу обводив кімнату поглядом, дивився, чи заздрять йому інші чоловіки. (Звісно ж, я розумію це заднім числом, а тоді нічого такого не бачила.)

Ресторан був дуже дорогий і дуже сучасний. Я ніколи не бачила такого. Речі тут не сяяли, а радше мерехтіли, усюди вибілене дерево, і латунне оздоблення, і крихке скло, шар за шаром. Скульптури стилізованих жінок із латуні чи сталі, гладенькі, немов цукерки, з бровами, але без очей, зі стрункими стегнами, але без стоп, з розплавленими руками, що вливалися назад у тулуб; білі мармурові кулі; круглі дзеркала, схожі на бійниці. На кожному столику самотня кала в тонкій сталевій вазі.

Друзі Річарда були старшими за нього, жінка здавалася старшою за чоловіка. Одягнена в біле норкове хутро, хоча була весна. Сукня теж біла, натхненна, як вона розповіла, античною Грецією, точніше — крилатою Нікою Самофракійською. Складки тканини скріплені золотим шнурком під грудьми, ще один ішов між ними навхрест. Мені подумалося, що, якби мої груди були такі ж обвислі й мішкуваті, я б ніколи не вдягнула схожої сукні. Шкіра вище вирізу була зморшкувата й укрита ластовинням, як і руки. Поки вона говорила, її чоловік сидів мовчки, склавши руки, зацементувавши свою напівусмішку; він мудро втупив очі в скатертину. «То ось що таке шлюб, — подумала я, — взаємна нудьга, роздратування, ці дрібні напудрені струмки обабіч носа».

— Річард не попереджав, що ви така юна, — мовила жінка.

— Це минеться, — сказав її чоловік, і жінка розсміялася.

Я подумала про «попередження»: невже я така небезпечна? Хіба як вівця — ось що мені тепер здається. Вівці настільки тупі, що ставлять себе під загрозу, застрягають між скель, дозволяють вовкам загнати себе в глухий кут, щоб опікунові довелося ризикувати життям, визволяючи їх із біди.

Незабаром — після двох днів у Нью-Йорку, чи їх було три? — ми попливли до Європи на «Беренґерії», якою, за словами Річарда, плавали всі ті, хто мав якесь значення. Море було спокійне як на цю пору року, однак мене все одно нудило, як собаку. (Чому собака? Бо вони мають такий вигляд, ніби нічого не можуть удіяти. Я теж не могла.)

Мені приносили таз і холодний слабкий чай із цукром, без молока. Річард сказав, що я маю випити шампанського, бо це найкращі ліки, але не хотілося ризикувати. Він був однаково поміркованим, як і роздратованим, хоча шкодував, що я погано почуваюся. Я сказала, що не хочу зіпсувати йому вечір, нехай краще йде, розважається, спілкується — і так він і зробив. Плюсом у морській хворобі було те, що Річард не виявляв жодного бажання лягати зі мною в ліжко. Секс може бути непоганим за різних обставин, та блювота до них не належить.

Наступного ранку Річард наполіг, що мені варто спробувати вийти до сніданку, бо правильний настрій — половина перемоги. Я сиділа за нашим столиком, пощипувала хліб, пила воду й намагалася не зважати на запахи їжі. Почувалася позбавленою тіла, млявою, зморшкуватою, наче здута повітряна кулька. Річард періодично звертав на мене увагу, але він знав чимало людей, — чи прикидався, що знає, — а вони знали його, тож чоловік постійно підводився, потискав руки, знову сідав. Іноді представляв мене, іноді ні. Однак знав він не всіх тих, кого хотів, це було помітно з того, як увесь час роздивлявся навкруги, дивився повз мене, повз тих, із ким говорив, над їхніми головами.

Того дня я поступово видужала. Пила імбирний ель, це мені допомогло. Не вечеряла, однак на вечерю виходила. Увечері була кабаре-вистава. Я вдягнула сукню, яку для такого заходу обрала Вініфред, — сизувато-сіру, з бузковою шифоновою накидкою. До сукні пасували бузкові босоніжки на підборах, із відкритими пальцями. Я ще не звикла до таких підборів, тому трохи хиталася. Річард сказав, що морське повітря пішло мені на користь: у мене хороший колір обличчя та легкий рум’янець, як у школярки. Запевнив, що я маю чудовий вигляд. Провів мене до зарезервованого столика й замовив кожному з нас по мартіні. Стверджував, що мартіні швидко приведе мене до тями.

Я випила трохи, Річарда вже не стало поруч, а в блакитному світлі прожекторів з’явилася співачка. Чорне волосся хвилями спускалося їй на одне око, вбрана вона була у вузьку чорну сукню, укриту великими лускатими блискітками, яка щільно облягала її пружний, але видатний зад і трималася на чомусь схожому на перекручений шнур. Я дивилася на неї із захватом. Раніше я ніколи не бувала в кабаре чи в клубі. Дама погойдувала плечима та співала «Негоду» так, що спів більше нагадував пристрасний стогін. Виріз спереду ледь не сягав живота.

Люди сиділи за столиками, спрямовували на неї всю свою увагу, слухали, ділилися враженнями про неї, вільні вирішувати, любити її чи не любити, піддаватися її спокусливості чи ні, схвалювати чи не схвалювати її виступ, її сукню, її зад. Утім вона вирішувати не могла. Мусила робити все це — співати, погойдуватися. Мені стало цікаво, скільки їй за це заплатили й чи воно було того варте. Подумала, що це можливо тільки у випадку крайньої бідності. Відтоді фраза «у центрі уваги» почала означати для мене певну форму приниження. Це було щось таке, чого, звісно ж, слід було уникати, якщо випадала така нагода.

Після співачки вийшов чоловік, який дуже швидко грав на білому піаніно, а за ним — пара професійних танцюристів: танго. Вони були в чорному, як і співачка. Волосся блищало, наче лакована шкіра під світлом прожекторів, яке тепер стало різкого зеленого кольору. Один чорний кучерик приклеєний до лоба жінки, за вухом велика червона квітка. Її сукня воланами розходилася від середини стегна, але у всьому іншому нагадувала панчоху. Музика уривчасто шкутильгала, як чотирилапа тварина, що смикається на трьох ногах. Кульгавий бик, який рветься вперед, схиливши голову.

Щодо танцю — він був більше схожий на бій. Обличчя танцюристів лишалися незворушними, апатичними, вони спостерігали одне за одним, чекаючи можливості вкусити. Я знала, що це все вистава, і бачила, як майстерно вона зроблена. Однак вони обоє здавалися пораненими.

Настав третій день. Після полудня я вийшла на палубу подихати свіжим повітрям. Річард зі мною не пішов, сказав, що чекає важливі телеграми. Йому приходило чимало телеграм, він розрізав конверти срібним ножем для паперу, читав вміст, тоді розривав їх на шматки чи клав у свій завжди зачинений портфель.

Я не дуже хотіла бачити чоловіка біля себе на палубі, та все одно почувалася самотньою. Самотньою — отже, покинутою, покинутою — отже, невдалою. Наче мене обманули, ошукали, розбили серце. На мене дивилася група англійців у кремових лляних костюмах. Їхні погляди були не ворожими, а ввічливими, далекими, злегка зацікавленими. Ніхто не вміє витріщатися так, як англійці. Я відчула себе зім’ятою, неохайною, нецікавою.

Небо було затягнуте брудними сірими хмарами, що нависали шматками, наче набивка в матраці. Трохи мрячило. Капелюха я не вдягнула: боялася, що його може здути вітром, тож на голові мала шовковий шалик, зав’язаний під підборіддям. Я стояла біля перил і дивилась, як унизу котяться синювато-сірі хвилі й білий слід корабля лишає на них своє коротке, позбавлене сенсу послання. Наче натяк на приховане нещастя — слід із розірваного шифону. З труб на мене летіла кіптява, волосся куйовдилося, прилипало до обличчя мокрими пасмами.

То ось він який, океан. Він не здавався таким глибоким, як мав би. Я намагалася згадати щось, що могла читати про нього в якомусь вірші, але марно. Бий, бий, бий. Щось починалося з цих слів. І там було про холодне сіре каміння. О, море.

Мені хотілося кинути щось за борт. Я відчувала, що так треба. Зрештою кинула туди мідне пенні, але бажання не загадала.