Слiпий убивця

Церемонія

Уранці я прокинулася від страху. Спочатку не зрозуміла, до чого він, але потім згадала. Сьогодні день вручення премії.

Сонце було високо, і кімната вже сильно прогрілася. Світло просочувалося крізь тюлеві фіранки, пил зависав у ньому, як твань у ставку. Голова була схожа на мішок макухи. У нічній сорочці, вологій від страху, скинутого мною, немов листя, я вибралася зі сплутаного ліжка й змусила себе взятися за звичні ранкові справи — ті церемонії, яких ми дотримуємося, щоб мати нормальний вигляд, прийнятний для інших людей. Волосся мусить бути розчесане після того, як нічні примари змусили його стати дибки, пильна недовіра змита з очей. Зуби почищені, які вже є. Бозна-які кістки я гризла уві сні.

Тоді я прийняла душ, тримаючись за поручень, нав’язаний мені Майрою, і обережно слідкуючи, щоб не впустити мило: завжди боюся послизнутися. Усе одно тіло треба полити, змити зі шкіри запах нічної темряви. Підозрюю, я тепер маю й інший запах, якого сама не відчуваю, — сморід старого тіла й каламутної немолодої сечі.

Висушена, змащена й припудрена, оббризкана, як повітря в туалеті, я частково відновилася. Лишилося тільки відчуття невагомості чи, радше, того, що я зараз зроблю крок униз зі скелі. Щоразу переставляючи ноги, я мацала підлогу, наче вона могла подітися кудись із-під моїх ніг, а мене тримав лише поверхневий натяг.

Допомогло вдягання. Я не в найкращому стані без своєї броні. (Але ж на що перетворився мій справжній одяг? Ця безформність, пастельні кольори, ці ортопедичні туфлі мали б належати комусь іншому. Та вони мої. Ще гірше те, що вони мені тепер підходять.)

Далі сходи. Я страшенно боюся скотитися ними вниз — зламати шию, розвалитися там, виставивши білизну, а тоді розтектися гнійною калюжею, перш ніж хтось почне мене шукати. Дуже незграбна смерть. Я спускаюся вниз, долаю кожну сходинку по черзі, учепившись за перила. Тоді йду коридором до кухні, пальцями лівої руки торкаюся стіни, наче кішка — вусами. (Я ще більш-менш бачу. Ще можу ходити. «Будь вдячна за дрібні милості», — так сказала б Ріні. А Лора перепитала б: «Чому? Чому вони такі дрібні?»)

Снідати не хотілося. Я випила склянку води й байдикувала. О пів на десяту за мною приїхав Волтер.

— Достатньо спекотно для вас? — його традиційне привітання. Узимку це «достатньо холодно», для весни й осені є «мокро» та «сухо».

— Як ти сьогодні, Волтере? — запитала я, як завжди.

— Тримаюся від гріха подалі, — як завжди, відповідає він.

— Це для нас усіх найкраще, — мовила я.

Він усміхнувся по-своєму, — тонкий розлом з’явився на його обличчі, наче тріщина в засохлому болоті, — відчинив дверцята авто й улаштував мене на пасажирському сидінні.

— Великий день, га? Пристебніться, а то мене можуть заарештувати.

Волтер сказав «пристебніться», наче пожартував. Він достатньо старий, щоб пам’ятати колишні безтурботні дні. Був одним із тих юнаків, які сидять за кермом, виставивши лікоть із вікна, а другу руку поклавши на коліно дівчини. Дуже дивно думати про те, що тією дівчиною тоді була Майра.

Волтер обережно вивів авто з узбіччя, і ми рушили. Мовчки. Він чоловік великий: квадратний, наче постамент, шия більше схожа на зайве плече; від нього вчувається не неприємний аромат поношених шкіряних чобіт і бензину. З картатої сорочки й бейсболки зрозуміло, що на урочистий випускний він не збирається. Книжок узагалі не читає, і нам обом так тільки зручніше: наскільки він знає, Лора — моя сестра, і дуже прикро, що вона померла, — та й по всьому.

Треба було вийти за такого, як Волтер, щоб працював руками.

Ні, зовсім не варто було виходити. Клопоту було б значно менше.

Волтер зупинив машину перед школою. Будівля в стилі повоєнного модерну, п’ятдесятирічна, але для мене досі нова. Ніяк не звикну до того, яка вона пласка, прісна. Має вигляд ящика для пакування. До головного входу тротуаром та газоном стікалася молодь із батьками, усі в літньому яскравому одязі. Майра вже махала нам зі сходів, убрана в білу сукню у великі червоні троянди. Жінкам із такими сідницями не варто носити одяг із великими квітами. Та й корсети теж, хоч я за ними й не скучила. Вона зробила зачіску: тугі сиві кучерики, схожі на перуку англійського адвоката.

— Ти запізнився, — сказала вона Волтерові.

— Ні, — відповів той. — А якщо й так, то це інші надто рано прийшли — от і все. Нащо їй тут стирчати?

Для них стало звичкою говорити про мене в третій особі, як про дитину чи домашню тварину.

Волтер передав мою руку під Майрину опіку, і ми пішли разом до входу, наче пара бігунів, зв’язаних між собою. Я відчувала те, що мала відчувати Майра, — крихку променеву кістку, укриту в’ялою кашкою та жилами. Треба було б узяти ціпок, але не тягнути ж його із собою на сцену. Хтось перечепився б через нього.

Майра завела мене за лаштунки, спитала, чи не хочу до вбиральні (добре, що вона про це не забуває), тоді посадила в гримувальній кімнаті.

— Посидьте тут, — наказала й перевальцем поквапилася перевірити, чи все добре.

Навколо дзеркала в гримувальній були вкручені маленькі круглі лампи, як у театрі. Їхнє світло мало б бути улесливим, але мені його лестощі не підійшли: я мала хворобливий вигляд, шкіра безкровна, наче м’ясо, вимочене у воді. То від страху чи справжньої хвороби? Почувалась я точно не на всі сто.

Знайшла свій гребінець, недбало заколола на потилиці. Майра все погрожує відвести мене до «своєї дівчинки» у салон краси, як вона досі його зве (офіційно це називається «Гавань зачісок» зі стимулюючим доповненням «унісекс»), але я все пручаюся. Принаймні я ще можу розібратися з власним волоссям, хоча воно й стирчить догори, наче мене вдарило струмом. Під ним проблискує шкіра сірувато-рожевого кольору мишачих п’ят. Якщо колись я потраплю в буревій, волосся злетить, наче насіння з кульбаби, лишивши малу рябувату шишку голомозої голови.

Майра лишила мені своє особливе брауні з тих, які готувала на чаювання випускників, — шматок замазки, укритої шоколадним мулом, — і свою кислу каву в пластиковій фляжці. Мені не хотілося ані їсти, ані пити, але для чого ще Бог придумав вбиральні? Для автентичності я лишила на столі кілька коричневих крихт.

Тоді Майра прибігла, згребла мене в оберемок і потягнула за собою. Директор потиснув мені руку та сказав, як добре, що я прийшла; тоді мене передали до заступника директора, президента Асоціації випускників, завідувача кафедри англійської мови (жінки в брючному костюмі), представника Молодіжної торгової палати і, нарешті, — місцевого члена парламенту, який, як і всі вони, не хотів пропустити таку нагоду. Стільки відполірованих зубів я не бачила з часів політичної кар’єри Річарда.

Майра провела мене до крісла й прошепотіла:

— Я буду тут, за лаштунками.

Шкільний оркестр ударив бемолями та скрипінням, і ми всі заспівали «О, Канадо!» — я ніяк не можу запам’ятати слова, бо їх постійно змінюють. Тепер навіть запровадили частину слів французькою (раніше то було б просто нечувано). Ствердивши свою колективну гордість за те, що й вимовити не можемо, ми посідали.

Тоді шкільний капелан прочитав молитву: розповів Господу про те, скільки нечуваних викликів нині стоїть перед молоддю. Господь, звісно ж, чув про все це раніше і, певно, так само нудився, як і всі ми. Тоді по черзі виступили інші: кінець двадцятого століття, викинути старе, вітати нове, громадяни майбутнього, передаємо зі слабких рук і так далі. Я дозволила собі відволіктися, добре розуміючи, що від мене вимагають одного — не осоромитися. Усе так само, як раніше, біля сцени чи на якомусь безкінечному обіді з Річардом — тримати рота на замку. Якщо мене про щось запитували (що траплялося нечасто), я казала, що цікавлюся садівництвом. То була принаймні напівправда, однак настільки нудна, що цілком видавалася правдою.

Далі випускники отримували атестати. Маршували, урочисті й сяючі, такі різні, усі юно-красиві. Навіть потворні були красивими, навіть похмурі, товсті, прищаві. Ніхто з них не розуміє, які ж вони прекрасні. Та все одно молодь дратує. Як правило, у них жахлива постава, і, судячи з їхніх пісень, вони тепер тільки нарікають і голосять, принцип «усміхайся й терпи» пішов разом із фокстротом. Вони не розуміють, як їм щастить.

Мене вони ледве помічають. Певно, їм я видаюся дивачкою, але, гадаю, на всіх чекає така доля — скорочення до дивацтва в очах молодших за тебе. Хіба що лишаєш на підлозі сліди крові. Війна, винищення, убивство, будь-які випробування чи насильство — ось що вони поважають. Кров означає, що все було серйозно.

Далі прийшла черга нагород: інформатика, фізика, якесь бурмотіння, бізнес, англійська література, щось незрозуміле. Тоді представник Асоціації випускників відкашлявся й видав порцію благочестивого ниття про Вініфред Ґріффен Прайор, земну святу. Як же всі починають брехати, коли йдеться про гроші! Гадаю, коли старе стерво відписувало школі той жалюгідний внесок, то змалювало собі в уяві все це. Вона знала, що моя присутність буде необхідною. Хотіла, щоб я звивалася під безжальним поглядом міста, поки останнє возвеличує її щедрість. «Витратьте це в пам’ять про мене». Я не хотіла так її радувати, але не могла ухилитися й не видатися переляканою, або винною, або ще й байдужою. Чи найгірше — забудькуватою.

Далі була черга Лори. Політик узяв цю честь на себе: тут потрібна тактовність. Щось було сказано про її місцеве походження, її мужність, «відданість обраній меті», що б це не означало. Нічого про те, як вона померла, хоч усі в цьому місті, попри висновок розслідування, уважають, що це було так схоже на самогубство, як «бісовий» на лайку. І ані слова про книжку: звісно ж, більшість із них вважала, що її взагалі краще забути. Хоча це не так і не тут: навіть через п’ятдесят років вона зберігає дух сірки й табуйованості. Як на мене, це важко осягнути: такою хіттю нікого не здивуєш, таку лайку щодня чуєш на вулиці, а секс узагалі практично пристойний, як танцівниці з віялами, хіба що трохи ексцентричний, як пояс для панчіх.

Тоді, звісно, усе було інакше. Люди пам’ятають не саму книжку, а фурор, який вона спричинила: священики в церквах називали її непристойною, і не тільки тут. Громадські бібліотеки були змушені зняти її з полиць, єдина в місті книжкова крамниця відмовлялася її продавати. Подейкували, що книгу може заборонити цензура. Люди прокрадалися до Стретфорда, чи Лондона, чи навіть Торонто й нелегально купували собі примірники, як це тоді робили з презервативами. Удома вони опускали штори й читали, не схвалюючи, смакуючи, жадібно й радісно, навіть ті, хто раніше й не думав узятися за роман. Ніщо так не заохочує до літератури, як лопата бруду. (Безсумнівно, були ті, хто висловлював співчуття: «Я так і не дочитав: такі історії не для мене. Та бідолашна була така юна. Може, наступна книжка в неї вийшла б кращою, якби вона не відійшла так рано». Це найкраще, що можна було почути про книгу.)

Чого від неї хотіли? Хтивості, непристойності, підтвердження своїх найгірших підозр. Але, можливо, комусь, усупереч собі самому, хотілося бути спокушеним. Можливо, вони шукали пристрасті; можливо, зазирали під обкладинку, наче в загадкову посилку — подарункову коробку, на дні якої між шурхотливим обгортковим папером лежало те, чого завжди прагнули, але не могли вхопити.

А ще, звісно ж, вони хотіли торкнутися тих справжніх людей, які стосувалися роману, крім Лори, бо її справжність сприймали як належне. Вони хотіли справжніх тіл, які пасуватимуть до тіл, створених словами. Хотіли справжньої хіті. Понад усе їм хотілося дізнатися, хто ж був той чоловік. У ліжку з юною жінкою, милою мертвою юною жінкою, у ліжку з Лорою. Звісно ж, дехто вважав, що знає. Ходили чутки. Тим, хто міг скласти два і два, усе було зрозуміло. Поводилася, наче невинна, така холодна, що й масло на ній не розтане. Ось тобі доказ: не сприймай книжку за обкладинкою.

Але Лора тоді була вже недосяжна. Вони мали змогу вчепитися в мене. Почались анонімні листи. Для чого я дозволила публікацію цього бруду? І де — у Нью-Йорку, у цьому Содомі. Така гидота! Чи я зовсім сорому не маю? Я дозволила спаплюжити власну родину — таку поважну! — а з нею і все своє місто. Лора завжди була не при собі, усі таке підозрювали, і книжка це лише довела. Я мала б оберігати її пам’ять. Піднести до рукопису сірник. Дивлячись на розмиті літні голови там, унизу, серед публіки, я уявляла собі міазми старої заздрості, старої ворожості, старого осуду, якими від них тягнуло, наче прохолодою від болота.

Про саму книжку навіть не згадували — забрали з очей, як претензійного, ганебного родича. Така тоненька, безпорадна книжка, небажаний гість на цьому дивному святі — вона тріпотіла крильцями на краю сцени, як слабкий метелик.

Поки я міркувала й мріяла, мене взяли за руку, підняли на ноги, тицьнули в руку конверт із золотою стрічкою. Оголосили переможця. Імені я не розчула.

Вона підійшла до мене, стукотячи підборами по сцені. Висока — усі вони, юні дівчата, нині високі, певно, це щось у їхній їжі. На ній була чорна сукня з якимось блиском, — срібні нитки чи бісер, — що різко вирізнялася на тлі літніх кольорів. Волосся дівчина мала довге й темне. Овальне обличчя, світло-вишнева помада; вигляд зосереджений, напружений, трохи похмурий. Шкіра з коричнюватим чи блідо-жовтим підтоном: може, вона індіанка, чи арабка, чи китаянка? Це можливо навіть у Порт-Тікондерозі: нині всі бувають усюди.

Моє серце стрепенулося, тілом пробігла судома. «Можливо, моя онука… можливо, Сабріна зараз має такий же вигляд», — подумалося мені. Чи так, чи ні — звідки мені знати? Я можу навіть її не впізнати. Її так довго тримали далеко від мене; і зараз тримають. Що тут поробиш?

— Місіс Ґріффен, — просичав політик.

Я похитнулася, повернула собі рівновагу. Що я хотіла сказати?

— Моїй сестрі Лорі було б дуже приємно, — видихнула я в мікрофон. Голос був пронизливий, здалося, що я от-от можу зомліти.

— Вона любила допомагати людям, — це правда, я присяглася не брехати.

— Вона обожнювала книжки, любила читати, — теж правда до певної міри.

— Вона побажала б вам найкращого майбутнього, — знову правда.

Я змогла передати дівчині конверта. Їй довелося нагнутися до мене, і я прошепотіла їй на вухо (чи збиралася прошепотіти): «Благослови тебе Бог. Будь обережна». Тому, хто збирається мати справу зі словами, потрібне таке благословення, таке попередження. Я справді вимовила ці слова чи просто відкрила й закрила рота, наче риба?

Дівчина всміхнулася, на її обличчі й у волоссі засяяли крихітні блискітки. То був обман зору через надто яскраве освітлення на сцені. Треба було вдягнути затінені окуляри. Я стояла й кліпала очима. А юнка зробила дещо неочікуване: схилилася до мене й поцілувала в щоку. Я відчула через її вуста текстуру власної шкіри: м’яка, наче шкіра для дитячих рукавичок, зморщена, припудрена, давня.

Вона теж прошепотіла мені щось, але я не зрозуміла. То була проста подяка чи послання (якщо це можливо), закодоване іншою мовою?

Дівчина відвернулася. Світло, яке йшло від неї, було таким сліпучим, що довелося заплющити очі. Я не чула й не бачила нічого. На мене насунулася темрява. Оплески розривали вуха, наче биття крил. Я перечепилась і ледь не впала.

Якийсь чиновник напоготові спіймав мене за руку й посадив назад у крісло. Назад у пітьму. Назад у довгу тінь, відкинуту Лорою. Подалі від гріха.

Але стара рана роз’ятрилася, і з неї полилася невидима кров. Скоро я спорожнію.

Срібна коробка

З’являються оранжеві тюльпани, зім’яті й подерті, — солдати, котрі відстали від армії дорогою додому. Я вітаю їх із полегшенням, усе одно, що махаю рукою з розбомбленої будівлі; їм доведеться пробиватися самотужки, від мене особливої допомоги не буде. Іноді я копирсаюсь у садку позаду будинку, прибираю сухі стебла й опале листя, але не більше. Мені вже незручно ставати на коліна та занурювати руки в ґрунт.

Учора я ходила до лікаря щодо моїх запаморочень. Він сказав, що в мене серце, наче в здорових його нема. Схоже, я, зрештою, не житиму довіку, стаючи все меншою, сірішою й припиленішою, наче Сивілла у своїй пляшці. Колись давно я прошепотіла «я хочу померти», а тепер усвідомлюю, що це бажання здійсниться, і радше скоро, ніж потім. І байдуже, що я вже передумала.

Закутуюсь у шаль, щоб посидіти надворі, під навісом позаду будинку, за пошрамованим дерев’яним столом, який Волтер приніс мені з гаража. У чоловіка від попередніх власників лишилося чимало звичних дрібниць: баночки із засохлою фарбою, купка шматків асфальту, банка, наполовину заповнена іржавими цвяхами, дріт для розвішування картин. Муміфіковані горобці, мишачі гнізда з набивки матраців. Волтер вимив його мийним засобом, але все одно тхне мишами.

Переді мною стоїть чашка чаю, лежать порізане на чверті яблуко й стос паперу, розлінований синіми смугами, схожий на чоловічу піжаму. Я купила й нову ручку — дешеву, кулькову, з чорного пластику. Пам’ятаю свою першу чорнильну ручку, якою гладенькою вона була, як фарбувала мені пальці в синій колір. Бакелітова, зі срібною оздобою. То був 1929 рік. Мені було тринадцять. Лора позичила цю ручку, не спитавши, як вона позичала все, а тоді легко зламала її. Звісно ж, я її пробачила. Завжди пробачала, мусила. Бо нас було лише двоє. Двоє на острові, оточеному колючим чагарником, в очікуванні порятунку, а всі інші були на материку.

Для кого я це пишу? Для себе? Гадаю, ні. Не уявляю собі, як перечитуватиму це згодом, бо «згодом» стало проблемою. Для когось чужого в майбутньому, після моєї смерті? Я не маю ані таких амбіцій, ані надій.

Можливо, я пишу ні для кого. А можливо, для того ж, кому пишуть діти, лишаючи карлючками свої імена в снігу.

Я вже не така метка, як була. Пальці задубілі й незграбні, ручка тремтить і перекочується, підбір слів забирає багато часу. І все одно пишу, зігнувшись над папером так, наче шию при світлі місяця.

Дивлячись у дзеркало, я бачу стару жінку… або ж не стару, бо тепер нікому не дозволено бути старим. Отже, літню. Іноді я бачу літню жінку, схожу на бабусю, якої ніколи не знала, чи на власну матір, якби вона дожила до такого віку. Але іноді замість неї я бачу обличчя дівчинки, яку колись стільки часу реконструювала й оплакувала: воно потонуло й спливає під моїм нинішнім обличчям, яке здається таким прозорим і просторим, наче його можна зняти, як панчоху, особливо вдень, коли світло падає скоса.

Лікар каже, що мені треба гуляти щодня заради свого серця. Я б не хотіла. Мене бентежить не саме ходіння, а потреба виходити з дому: почуваюся надто помітною. Мені це здається — витріщання, перешіптування? Може, так, може, ні. Зрештою, я місцевий старожил, наче та вкрита цеглою порожня ділянка, де раніше стояв якийсь важливий будинок.

Лишитися всередині спокусливо: упасти в ту відлюдькуватість, на яку сусідні діти дивитимуться з висміюванням і трохи навіть із благоговінням; дозволити живому паркану й будякам розростися, дозволити дверям заіржавіти зачиненими, лежати в ліжку в чомусь схожому на нічну сорочку, нехай волосся відростає, розповзається по подушці, а нігті перетворюються на кігті, поки свічки скрапують на килим воском. Але я ще колись зробила вибір між класицизмом і романтизмом. Мені краще бути прямою та стриманою, як гробниця у світлі дня.

Можливо, не варто було переїздити сюди жити. Але тоді я не могла придумати, куди ще можна подітися. Як казала Ріні, «краще відоме зло».

Сьогодні я зробила зусилля. Вийшла з дому, прогулялася. Пройшлася аж до кладовища: для таких беззмістовних екскурсій людині потрібна мета. Одягнула крислатого солом’яного капелюха, щоб сховатися від поглядів, і затемнені окуляри, узяла ціпок, щоб намацувати бордюри. Ще — пластиковий пакет.

Я йшла по Ері-стрит повз хімчистку, студію портретного фото, кілька інших крамниць, які змогли пережити посуху, спричинену великими торговими центрами на краю міста. Тоді повз «Буфет Бетті», у якого знову змінився господар: рано чи пізно власникам набридає, або ж вони помирають, або переїжджають до Флориди. Тепер у буфеті є столики у дворі, де туристи можуть посидіти на сонці й підсмажитися до хрумкої скоринки: це задній двір, квадрат потрісканого бетону, де раніше стояли сміттєві баки. Там подають тортеліні й капучино, про це гордо написано у вітрині так, наче всі в місті безперечно знають, що то таке. Що ж, тепер мають знати: уже мусили скуштувати хоча б для того, щоб мати повне право пирхати: «Нащо мені цей пух на каві? Схоже на крем для гоління. Зробиш ковток — і піна ротом піде».

Колись фірмовою стравою тут був закритий пиріг із курятиною, але то було давно. Тепер є гамбургери, та Майра сказала їх уникати. Мовляв, там беруть заморожені котлети з м’ясного пилу. А м’ясний пил, каже вона, це те, що змітають із підлоги після того, як розрізають морожену корову електропилкою. Вона читає багато журналів, коли ходить до перукаря.

Ворота на кладовищі ковані, залізні, з витонченою аркою із завитками й написом «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені». Так, удвох дорога примарно здається безпечнішою, але «Ти» — персонаж слизький. Кожен «Ти», якого я знала, мав звичку зникати. Вони їдуть із міста, чи зраджують, чи мруть, наче мухи, і де тоді опиняєшся ти?

Саме тут.

Монумент родини Чейзів не помітити важко: він вищий за все інше. На ньому два янголи — вікторіанські, білий мармур, сентиментальні, але виконані доволі добре, як зазвичай і буває, стоять на великому кам’яному кубі зі зрізаними кутками. Перший схилив голову набік на знак жалоби, ніжно поклав руку на плече другого. Другий став на коліна, прихилився до стегна першого, дивиться прямо, тримає в руках оберемок лілій. Контури тіл пристойно приховані складками м’якого, непробивного мінералу, але помітно, що то жінки. Кислотні дощі взяли своє: колись гострі очі розмилися, стали м’якіші, пористі, наче в них катаракта. Але, можливо, це проблеми лише мого зору.

Я з Лорою тут часто бувала. Нас приводила Ріні, яка вважала, що відвідини родинних могил мають якусь користь для дітей, а пізніше ми приходили самі: це було побожною, а отже, і прийнятною причиною для втечі. Коли Лора була маленькою, вона казала, що ці янголи — ми з нею. Я заперечувала, бо янголів поставила тут бабуся ще до нашого народження. Однак сестра ніколи не звертала уваги на таку логіку. Її більше цікавили форми, те, якими речі є, а не те, чим вони не можуть бути. Вона прагнула суті.

З роками я звикла приходити сюди принаймні двічі на рік, щоб прибрати, якщо інших причин не було. Колись приїздила на авто, але тепер ні: мій зір для цього не годиться. Я обережно нахилилася й зібрала зів’ялі квіти, залишені анонімними прихильниками Лори, запхала їх у поліетиленовий пакет. Тепер такої шани стало менше, ніж було, хоча все одно більш ніж достатньо. Сьогодні серед квітів були й доволі свіжі. Час від часу я знаходила ароматні палички, свічки, наче хтось молився до Лори.

Розібравшись із букетами, я обійшла пам’ятник, читаючи поіменно згаданих небіжчиків родини Чейзів, перерахованих на боках куба. Бенджамін Чейз та його кохана дружина Аделія; Норвал Чейз та його кохана дружина Ліліана. Едгар та Персиваль: вони не постарішають, як ми, хто лишився старіти.

І Лора теж тут. Її суть.

М’ясний пил.

Минулого тижня в статті місцевої газети про премію надрукували її фото — стандартне, з обкладинки книжки, єдине, яке взагалі було десь надруковане, бо тільки його я їм і дала. Це портрет, зроблений у студії: верхня частина тіла відвернута від фотографа, голова ж повернута до нього, щоб шия граційно вигиналася. «Ще трохи, тепер глянь угору, до мене, хороша дівчинка, тепер покажи свою усмішку». Її довге волосся біляве, як моє тоді було, — бліде, майже біле, наче червоний підтон із нього вимився повністю: усе залізо, уся мідь, усі тверді метали. Прямий ніс, обличчя у формі серця, великі сяючі відкриті очі, вигнуті брови, розгублено підняті біля перенісся. У підборідді вгадується впертість, але її не побачити, якщо не знати, що шукаєш. Помітного макіяжу на обличчі немає, і воно видається дивно оголеним: коли дивишся на її вуста, розумієш, що бачиш плоть.

Гарненька, навіть красива, зворушливо недоторкана. Як із реклами мила: виключно натуральні інгредієнти. Обличчя здається глухим, у ньому є та порожня, завчена непроникність, властива всім вихованим дівчатам тих часів. Tabula rasa, чекає не можливості писати, а того, щоб писали на ній.

Її тепер пам’ятають тільки через книжку.

Лора повернулась у невеликій срібного кольору коробці, схожій на портсигар. Я знала, що про це могли сказати в місті, усе одно, що почула б це на власні вуха. «Звісно ж, то не зовсім вона, тільки попіл. Хто б подумав, що Чейзи спалюватимуть покійних, ніколи такого не було, у дні розквіту вони б такого не толерували, але, схоже, тут лишалося тільки довести справу до кінця, бо вона й так майже згоріла. Та все одно, здається, вони вирішили, що вона має бути з родиною. У тій величезній штуці з двома янголами. Ні в кого більше двох янголів нема, але то було тоді, коли гроші пропалювали їм кишені. Вони тоді любили похизуватися, наробити галасу; випендритися — можна й так сказати. Удавали із себе великих цабе. Звісно, вони її десь тут і розвіяли».

Такі речі я завжди уявляю собі голосом Ріні. Вона тлумачила місто для нас із Лорою. На кого ще ми могли б покластися?

За монументом є вільна ділянка. Я сприймаю її як зарезервоване місце — довіку зарезервоване, як у Річарда було з місцями в королівському театрі. Це моє місце, саме тут я ляжу в землю.

Бідолашна Еймі в Торонто, на кладовищі Маунт Плезант, поряд із Ґріффенами: Річардом, Вініфред і їхнім величезним мегалітом. Вініфред про це подбала: заявила про свої права на Річарда та Еймі, негайно замовивши їм труни. Хто платить трунареві, той і музику замовляє. Вона не пустила б мене на їхні похорони, якби тільки могла.

Але Лора була першою, і Вініфред тоді ще не розробила свого плану з викраденням тіл. Я сказала, що Лора поїде додому — і все. Попіл розвіяла, але коробку зберегла. І добре, що я її не закопала: зараз її вже викопав би який-небудь фанат. Ці люди що завгодно поцуплять. Рік тому я спіймала одного такого з банкою та лопаткою — він зішкрібав туди бруд із могили.

Думаю про Сабріну: де опиниться вона? Остання з нас. Припускаю, досі жива: не чула нічого, що б це заперечувало. Побачимо, чию сторону в родині вона обере для поховання чи просто заб’ється в куток, подалі від нас усіх. Я б її не звинуватила.

Коли вона вперше втекла, їй було тринадцять. Мені зателефонувала розлючена Вініфред, звинуватила в тому, що я допомагала їй і підбурювала, хоча до слова «викрала» так і не дійшло. Усе вимагала сказати, чи Сабріна приїхала до мене.

— Не думаю, що я зобов’язана тобі розповідати, — сказала я, щоб помучити її. Усе чесно, бо раніше більшість таких шансів перепадало їй. Вона повертала всі листівки, листи й подарунки, які я надсилала Сабріні, з написом «Повернути відправникові» на звороті її тиранічним розлогим почерком. — Усе одно я її бабуся, і вона може завжди прийти до мене, якщо захоче. Я їй завжди рада.

— Навряд чи треба тобі нагадувати, що її законний опікун — я.

— Якщо не треба нагадувати, то чого нагадуєш?

Однак Сабріна до мене не приїхала. Жодного разу. Нескладно здогадатися чому. Господь знає, що Вініфред їй про мене розповідала. Нічого хорошого.

«Фабрика ґудзиків»

Літня спека прийшла надовго, опустилася на місто, наче крем-суп. Колись це була б погода для малярії чи для холери. Дерева, під якими я ходжу, схожі на зів’ялі парасольки, папір під руками вологий, слова, які пишу, розпливаються по краях, наче помада на старіючих вустах. Над губою виступають вусики поту — варто лише просто піднятися сходами.

Не варто мені гуляти в таку спеку: серце від того б’ється дужче. Помічаю це зі злістю. Не слід так випробовувати це серце тепер, коли я знаю про його недоліки. І все одно я отримую якесь збочене задоволення від того, що роблю це, наче хуліган, а воно — маленьке скигливе дитя, і я зневажаю його слабкість.

Вечорами буває чутно грім, далекий гуркіт, шпортання, наче в Бога десь там гульня. Я встаю помочитися, повертаюсь у ліжко, кручуся на вологому простирадлі, слухаю монотонне гудіння вентилятора. Майра каже, що мені треба встановити кондиціонер, та я не хочу. І не можу його собі дозволити. «Хто за це платитиме?» — питаю. Вона, певно, вважає, що в мене в чолі ховається діамант, як у жаби з казок.

Мета моєї прогулянки сьогодні — «Фабрика ґудзиків». Там я мала намір випити свою ранкову каву. Лікар попередив мене щодо кави, але ж йому лише п’ятдесят, і він бігає підтюпцем у шортах, виставивши свої волохаті ноги. Він не знає всього, хоча сам ніколи б у це не повірив. Якщо мене не вб’є кава, це зробить щось інше.

Ері-стрит була переповнена туристами переважно середнього віку, вони сунули носи в сувенірні крамниці, перебирали книги в книжкових, байдикуючи, перш ніж поїхати після обіду на театральний фестиваль неподалік і розслабитися там на кілька годин, спостерігаючи за підступністю, садизмом, зрадами й убивствами. Дехто з них рухався в тому ж напрямку, що і я, — до «Фабрики ґудзиків», побачити, які міщанські цікавинки там можна купити на згадку про короткий відпочинок від двадцятого сторіччя. Пилозбирачі — так Ріні називала схожі штуки. І туристів теж.

У їхній пастельній компанії я дійшла до місця, де Ері-стрит переходить у Мілл-стрит і йде далі вздовж річки Лувето. Через Порт-Тікондероґу тече дві річки, Жог та Лувето, — назви лишилися на згадку про французький торговий пост, який стояв колись там, де вони зливаються. Не те щоб ми в цих краях любили французьку — для нас вони Джогз та Лавтоу. Швидкі течії Лувето були принадою для перших млинів, а згодом — електростанцій. Жог, навпаки, глибока й повільна, судноплавна річка на тридцять миль над озером Ері. Саме нею возили вапняк, завдяки якому розвинулася перша промисловість — колись давно моря́ в цій місцевості відступили й лишили величезні його поклади. (То був Пермський період, Юрський? Колись я це знала.) Більшість будинків у місті збудовані з вапняку, і мій теж.

У передмісті досі стоять закинуті кар’єри — глибокі квадратні й прямокутні ями в камінні, наче будинки вийняли звідти цілими, залишивши аналогічної форми виїмки. Іноді я уявляю собі, як ціле місто постає зі змілілого доісторичного океану, розгортається, як морський анемон чи пальці гумової рукавички, якщо в неї дмухнути, — розпускається смикано, як на тих коричневих зернистих плівках про цвітіння, які раніше (коли ж то було?) показували в кінотеатрах перед фільмами. Там блукають мисливці за скам’янілостями, шукають вимерлу рибу, старовинні пальмові гілки, сувої коралів. А якщо підлітки хочуть розгулятися, це теж найкраще робити саме там. Вони розпалюють вогнища, напиваються, уживають наркотики, лізуть одне одному під одяг із таким запалом, наче щойно це винайшли, а повертаючись до міста, розбивають батьківські машини.

Мій садок виходить на ущелину Лувето, там, де річка звужується й тече вниз. Урвище достатньо круте, щоб викликати туман і благоговійний страх. Літніми вихідними туристи гуляють стежкою над прірвою чи стоять на самому краю, роблячи знімки. Я бачу їхні набридливі безвинні білі капелюхи. Скеля небезпечна, вона осипається, але місто не стане витрачати гроші на огорожу. Тут побутує думка: якщо ти клятий дурень, то заслужив на будь-які можливі наслідки. Паперові стаканці з кіоску пончиків збираються внизу у водовертях, час від часу там бувають і тіла; чи то хтось упав, чи стрибнув, чи його зіштовхнули — важко сказати, хіба що записка лишиться.

«Фабрика ґудзиків» стоїть на східному березі Лувето, за чверть милі від ущелини, вище за течією. Кілька десятиліть вона була закинута, зі зламаними вікнами, дірявим дахом — притулок щурів і пияків. Тоді комітет небайдужих громадян урятував будівлю від знесення й перетворив на торговий центр. Тут знову з’явилися клумби, зовнішні стіни було очищено, сліди часу та вандалізму стерто, хоча біля нижніх вікон досі видно чорні крила кіптяви — наслідки пожежі, яка сталася понад шістдесят років тому.

Будинок зведено з коричнювато-червоної цегли, вікна великі, багатосекційні — так на фабриках раніше робили, щоб зекономити на освітленні. Приміщення доволі витончене як на фабрику: розкішна ліпнина, у центрі кожного візерунка — кам’яна троянда, вікна загостреної форми, мансардний дах укрито зеленими та пурпуровими плитками. Поряд із ним невелика парковка. «Вітаємо гостей „Фабрики ґудзиків”» написано шрифтом, який використовували в старих цирках. Нижче дрібнішими літерами: «Паркуватися на ніч заборонено». І ще нижче розлюченим чорним маркером видряпано: «Ти не триклятий Бог, а Земля тобі не трикляте шосе». Автентичний місцевий штрих.

Головний вхід було розширено, установлено пандус для інвалідних візків, автентичні важкі двері замінено заскленими: Вхід та Вихід, На Себе і Від Себе — ці хазяйновиті четвернята двадцятого століття. Усередині грає музика: пасторальні скрипочки, раз-два-три жвавого вальсу розбитого серця. Дах у центрі теж засклено, на підлозі під ним штучна бруківка, стоять паркові лави зі свіжою зеленою фарбою, кілька наїжачених кущів у горщиках. Навколо цієї площі розташувалися різноманітні магазинчики: удають із себе торговий центр.

Голі цегляні стіни прикрашені величезними старими знімками з місцевого архіву. Спочатку впадає у вічі цитата з газети (монреальської, не нашої) з датою — 1899 рік.

Можете забути про темні сатанинські заводи старої Англії. Фабрики в Порт-Тікондерозі стоять серед розмаїття зелені, устеленої яскравими квітами, серед м’якого шепоту течії; вони чисті, добре вентильовані, робітники тут жваві й працьовиті. Якщо на заході сонця стати на витонченому новому Ювілейному мосту, який веселковою аркою із залізного мережива вигинається понад стрімким потоком річки Лувето, можна побачити чарівну країну фей, коли вогні «Фабрики ґудзиків» Чейза підморгують тобі й відображаються в сяючій воді.

На час написання то була навіть не зовсім брехня. Принаймні короткий час тут дійсно панувало процвітання, якого вистачало на всіх.

Далі — фотографія мого діда у фраку й циліндрі, із сивими баками, який разом із такими ж блискучими сановниками чекає прибуття герцога Йоркського під час його туру Канадою 1901 року. Тоді мій батько з вінком перед меморіалом жертвам війни під час його відкриття: високий чоловік із вусами та пов’язкою на оці, з урочистим обличчям. Якщо придивитися ближче, просто зібрання чорних крапок. Я відступаю назад перевірити, чи він не сфокусується, намагаюся перехопити погляд його цілого ока, але він дивиться не на мене, а на горизонт, виструнчившись, відвівши плечі назад, наче стоїть перед розстрільною бригадою. Можна сказати, непохитний.

Тоді знімок самої «Фабрики ґудзиків» 1911 року, як стверджує підпис. Машини клацають важелями, схожими на ноги коників, сталеві гребені й укриті зубцями колеса, штампувальні клапани ходять угору-вниз, створюють різні форми; за довгими столами схилилися робітники, працюють руками. З машинами вправляються чоловіки в спеціальних окулярах і куртках, із закоченими рукавами; за столами сидять жінки у фартухах, з високими зачісками. Саме жінки рахували ґудзики, пакували їх у коробки чи пришивали на картонки з прізвищем Чейз, по шість, вісім чи дванадцять ґудзиків на кожну картку.

У кінці цієї площі стоїть бар «Справжня Енчилада», по суботах там грає жива музика, а пиво начебто закуповують у місцевих дрібних броварнях. Стільниці покладені просто на бочки, уздовж однієї стіни ностальгічні кабінки із сосни. У меню, виставленому на вітрині (я ніколи не заходила всередину) екзотичні для мене страви: гарячі бутерброди, фаршировані картопляні шкурки, нáчос. Просочена жиром пожива для не надто респектабельної молоді, принаймні так каже Майра. Вона має місце в першому ряду, по сусідству, тож, якщо в «Справжній Енчиладі» щось коїться, вона це не пропустить. Каже, там харчується сутенер, а ще й наркодилер — обидва ходять туди серед білого дня. Майра мені їх показувала, збуджено шепочучи. Сутенер був убраний у костюм-трійку й схожий на біржового брокера. Наркодилер мав сиві вуса й джинсовий костюм, як у давнього профспілкового активіста.

Крамничка Майри — «Пряникова хатинка, подарунки й сувеніри». Там пахне солодко й пряно (певно, освіжувач повітря з корицею) і продається чимало всього: баночки джему з накладками на кришку з набивного ситцю; подушки у формі серця з травами всередині, які пахнуть сіном; недолугі вирізані скрині від «традиційних майстрів»; ковдри з клаптиків, начебто пошиті менонітами; щітки для чищення унітазів із качиними головами на ручках. Майра думає, що саме так жителі великих міст уявляють собі життя в провінції, життя своїх пасторальних сільських предків — візьміть із собою трохи історії. Наскільки я пам’ятаю, історія ніколи не була такою привабливою й точно вже не такою чистою, але реальні речі ніколи б так добре не продавалися. Люди надають перевагу минулому, яке не смердить.

Майра любить дарувати мені щось зі свого запасу скарбів. Іншими словами, скидає на мене те, що не продається в крамниці. Так, у мене є криво сплетений вінок, неповний набір дерев’яних кілець для серветок із зображенням ананасів, огрядна свічка, яка пахне чимось схожим на гас. На день народження вона подарувала мені пару кухонних рукавиць у формі клішні лобстера. Певна, то від щирого серця.

Або ж Майра намагається мене зломити: вона баптистка, їй би хотілося, щоб я віднайшла Ісуса чи він — мене, поки не стало пізно. Такі штуки для її родини не звичні: її мати Ріні ніколи особливо не цікавилася Богом. Між нею й Господом була взаємна повага, і, утрапивши в халепу, природно звертаєшся до нього, наче до юриста. Та, як і з юристами, халепа для цього має бути неабияка. А в інших випадках не варто надто тісно з ним зв’язуватися. І, звісно ж, на кухні він їй не потрібен, там і так є чим зайнятися.

Поміркувавши трохи, я купила в «Коржиковому гремліні» печиво (вівсяне зі шматочками шоколаду) і пластиковий стаканець кави та всілася на одній із лав — потягувала каву, облизувала пальці, відпочивала, слухала музику з колонок, піднесену й жалобну.

«Фабрику ґудзиків» збудував мій дідусь на початку 1870-х років. Тоді був великий попит на ґудзики, як і на одяг і все з ним пов’язане взагалі, адже населення континенту зростало надзвичайно швидко. Ґудзики було дешево виготовляти, дешево продавати, і це (за словами Ріні) виявився щасливий квиток для дідуся, який побачив шанс і скористався розумом, що йому дав Бог.

Дідусеві пращури приїхали з Пенсильванії в 1820-х роках, щоб отримати землю задешево й мати можливість будівництва: містечко згоріло під час війни 1812 року й потребувало значної відбудови. У цих людях текла кров німецьких сектантів, змішуючись із пуританами в сьомому поколінні — працьовита, але гаряча суміш, з якої на додачу до звичних доброчесних, простих фермерів постали троє мандрівних священиків, двоє невправних спекулянтів землею та один дрібний аферист. То були шукачі щастя, схильні до фантазування, які завжди дивилися далі за обрій. У дідусеві це втілилося любов’ю до ризику, хоч і ризикував він лише собою.

Його батько був власником одного з перших млинів у Порт-Тікондерозі — скромного, ще тих часів, коли все працювало на силі води. Коли він помер від апоплексичного удару, як це тоді називалося, дідусеві було двадцять шість. Він успадкував млин, позичив грошей і ввіз зі Штатів приладдя для виготовлення ґудзиків. Перші ґудзики робили з дерева та кістки, більш вишукані — з коров’ячого рогу. Кістки й роги купували майже за безцінь на сусідніх бійнях, а дерево лежало під ногами, захаращувало землю, і його спалювали, аби не заважало. Дешева сировина, дешева робоча сила й ринок, що постійно зростає, — чи міг розквіт оминути його?

Ґудзики, що випускала компанія мого дідуся, відрізнялися від тих, які я любила як дівчина. Не крихітні перламутрові, не витончені гагатові, не обтягнуті білою шкірою для дамських рукавичок. Наші родинні ґудзики порівняно з цими були, як гумові калоші порівняно з тонкими панчохами, мляві, практичні застібки для плащів, робочих комбінезонів і сорочок, у них було щось грубе, навіть сире. Їх можна було уявити собі на спідньому, на клапані, який застібався ззаду, на ширіньках чоловічих штанів. Вони мали б приховувати щось висяче, вразливе, сороміцьке, неминуче — те, чого світ потребує й що водночас зневажає.

Важко зрозуміти, який світський блиск узагалі міг причепитися до внучок чоловіка, котрий робив такі ґудзики, хіба що справа в грошах. Гроші чи то навіть просто чутки про них завжди засліплюють сяйвом, тож ми з Лорою виросли в певній аурі. У Порт-Тікондерозі ніхто не думав, що наші родинні ґудзики були смішні чи жалюгідні. Тут їх сприймали серйозно, бо робота надто багатьох людей залежала саме від них.

З роками дідусь викупив інші млини й перетворив їх на фабрики теж. У нього була трикотажна фабрика для нижніх сорочок і комбінацій, ще одна виготовляла шкарпетки, друга — керамічні дрібниці на зразок попільниць. Він пишався тим, які умови пропонували ці фабрики: уважно вислуховував скарги, якщо хтось на них наважувався, переживав через травми, про які йому повідомляли. Дідусь не відставав від технічних удосконалень, від будь-яких удосконалень узагалі. Він першим із власників заводів у місті провів у себе електричне освітлення. Вирішив, що клумби корисні для бойового духу робітників — його улюбленцями стали майорець і ротики, бо вони були дешеві, яскраві та довго цвіли. Чоловік заявив, що жінки на його фабриках настільки ж у безпеці, як у своїх вітальнях. (Дідусь припускав, що в них були вітальні, вважав, що там було безпечно. Він узагалі був хорошої думки про людей.) Він не толерував пияцтва, чи лайок, чи надто розкутої поведінки на роботі.

Чи то так про нього писали у «Фабрики Чейза: історія» — книжці, яку дідусь замовив у 1903 році й надрукував приватним накладом у шкіряній зеленій обкладинці, на якій була не лише назва, а і його власний щирий і важкий підпис, тиснений золотом спереду. Цю марну хроніку він дарував своїм діловим партнерам, яких це мало б дивувати, хоча, може, і ні. Це цілком могло бути звичною справою, інакше бабуся Аделія не дозволила б йому видати книжку.

Я сиділа на лаві й гризла печиво, велике, не менше за коров’яче копито, крихке, жирне, позбавлене смаку, — такими їх зараз готують, — і ніяк не могла його доїсти. Для такої теплої погоди воно просто не годилося. Мені ще й трохи паморочилося в голові, можливо, через каву.

Я поставила стаканець із кавою на лаву біля себе, і мій ціпок скотився долі. Я за ним нахилилася, та ніяк не могла дістати, а тоді втратила рівновагу й збила каву. Та розповзлася під моєю спідницею, ледь тепла, і мала лишити коричневу пляму, коли я встану, наче я не стрималася. Так люди й думатимуть.

Чому в такі моменти ми завжди припускаємо, що на нас дивиться весь світ? Зазвичай ніхто не звертає уваги. Але не Майра. Вона, певно, бачила, як я зайшла, і наглядала за мною. А тепер вибігла зі своєї крамниці.

— Та ви біла, наче сніг! Така втомлена, — говорила вона. — Зараз усе витремо! Божечки, та невже ви сюди пішки прийшли? Назад пішки не можна! Зателефоную Волтерові, він вас відвезе додому.

— Сама впораюся, — відповіла я. — Зі мною все гаразд.

Та все одно дозволила їй робити, як схоче.

Авалон

У мене знову болять кістки: у вологу погоду так часто буває. Вони болять, як історія: те, з чим давно покінчено, досі відгонить щемом. Коли біль сильний, він не дає мені спати. Щоночі я прагну сну, борюся за нього — і все одно він тріпотить десь попереду, наче вимащена кіптявою фіранка. Звісно, можна було б використати снодійне, але лікар попереджав, що не варто.

Минулої ночі, після того, що мені здалося годинами вологого сум’яття, я встала й без капців пробралася на сходи, намацуючи дорогу в слабкому світлі вуличного ліхтаря, що пробивалося з вікна над сходами. Безпечно діставшись низу, я прочовгала на кухню й почала нишпорити серед тьмяного блиску холодильника. Там не було нічого такого, що б мені хотілося з’їсти: перемазані рештки пучка селери, синюватий окраєць хліба, м’який лимон. Край сиру, загорнутий у промаслений папір, — твердий і напівпрозорий, як нігті на ногах. Я стала жертвою звичок самотника: їм уривчасто й нечасто. Скрадливі перекуси, частування, пікніки. Зрештою, вдовольнилася арахісовим маслом, згребла його просто з банки пальцем: нащо бруднити ложку?

Стоячи там із банкою в одній руці й пальцем другої в роті, я відчула, що хтось от-от увійде до кімнати — інша жінка, невидима, справжня власниця, — і спитає, що, у біса, я забула на її кухні. Зі мною раніше вже таке бувало: відчуття, що навіть протягом найзвичніших денних турбот, знімаючи шкірку з банана або чистячи зуби, я порушую кордони.

Уночі дім здавався ще більш чужим. Я ходила кімнатами, через їдальню, вітальню, тримаючи руку на стіні для рівноваги. Мої речі плавали в калюжах власних тіней, відділені від мене, не згодні з тим, що я їхня власниця. Я оглядала їх оком злодія, вирішуючи, що варто красти, а що — лишити тут. Грабіжники забрали б очевидне: срібний чайник, який належав моїй бабусі, можливо, порцеляну, розписану вручну. Залишки ложок із монограмою. Телевізор. Нічого зі справді потрібного.

Усе це переберуть після моєї смерті і якось позбудуться. Майра впорається, поза всяким сумнівом; вона вважає, що успадкувала мене від Ріні. Їй подобається вдавати довірену особу родини. Я їй не заздрю: будь-яке життя нагадує смітник, навіть у той час, коли воно проживається, а потому — тим паче. Але якщо й так, то навдивовижу дрібний смітник, бо, коли прибираєш за покійниками, знаєш, у скільки зелених мішків для сміття вкладешся.

Щипці для горіхів у формі алігатора, самотня перламутрова запонка, черепаховий гребінець без зубця. Зламана срібна запальничка, чашка без блюдечка, підставка під пляшечку без оцту. Розкидані кістки дому, уламки, реліквії. Рештки, викинуті на берег після корабельної аварії.

Сьогодні Майра переконала мене купити електричний вентилятор на високій ніжці, кращий за ту риплячу маленьку штуку, на яку я раніше покладалася. Той, про який вона розповідала, продавали зі знижкою в новому торговому центрі по той бік мосту через Жог. Вона відвезла мене туди, бо все одно збиралася, жодних турбот. Те, як вона вигадує причини, мене зовсім не надихає.

Наша дорога пролягала повз Авалон чи те, що раніше було Авалоном, а тепер так сумно змінилося. Тепер тут Валхалла. Який телепень-бюрократ вирішив, що ця назва підходить дому для літніх? Наскільки я пригадую, до Валхалли люди потрапляли після смерті, а не саме перед нею. Та, можливо, у тому був якийсь сенс.

Дім має зручне розташування — східний берег Лувето, там, де вона зливається з Жогом, тож пропонує не лише романтичний краєвид ущелини, але й безпечну пристань для вітрильних човнів. Будинок великий, однак тепер він ніби затиснений усіма цими крихкими бунгало, які постали на його території після війни. Три літні жінки сиділи на ґанку біля парадного входу — одна з них в інвалідному кріслі — і нишком палили, наче підлітки-бешкетники в туалеті. Коли-небудь вони точно спалять це місце.

Я не була всередині Авалону, відколи вони його змінили. Жодних сумнівів: там смердить тальком, кислою сечею й старою вареною картоплею. Хоча, коли я його знала, обшарпаність уже брала своє, та мені приємніше пам’ятати його таким, яким той був: прохолодні й просторі зали, полірована кухня, севрська порцелянова чаша із сухими пелюстками на невеликому круглому столику з вишні в холі. Нагорі, у Лориній кімнаті, камінна дошка, щербата там, де господиня впустила залізну підставку під дрова — так типово для неї. Тепер тільки я про це знаю. Зважаючи на її зовнішність, на прозору шкіру, удавану пластичність, довгу шию балерини, люди чекали від неї грації.

Авалон зведено не зі звичного вапняку. Архітектори хотіли чогось більш незвичайного, тому спорудили його зі зцементованого круглого річкового каміння. З відстані будинок видається бородавчастим, наче шкіра динозавра або чарівний колодязь у книжці з картинками. Тепер я вважаю його мавзолеєм амбіцій.

Це не надто елегантний дім, але колись його вважали по-своєму вражаючим: палац торговця з вигнутою під’їзною доріжкою, присадкуватою готичною баштою та широкою напівкруглою верандою, що виходила на дві річки (на зламі століть млосними літніми днями там подавали чай для леді у квітчастих капелюшках). Також там під час вечірок у саду розташовувався струнний квартет, моя бабуся з друзями використовували її як сцену для аматорських вистав — у сутінках, запаливши на ній смолоскипи. Ми з Лорою ховалися під нею. Нині ця веранда просідає й потребує перефарбування.

Колись там стояла альтанка, були город за парканом і кілька клумб декоративних рослин, ставок із золотими рибками й нині знесена скляна оранжерея з паровим підігрівом, де росли папороть, фуксія й час від часу з’являвся кволий лимон чи кислий апельсин. Були більярдні кімнати, вітальня, ранкова вітальня, бібліотека з мармуровою Медузою над каміном — Медузою дев’ятнадцятого століття з милим непроникним поглядом і зміями, що звивались у неї на голові, немов неспокійні думки. Камінна дошка була французька: замовляли інакшу, з Діонісом та лозами, але натомість прийшла Медуза, а Франція була надто далеко, щоб відправляти її назад, тож узяли те, що було.

Була там і величезна тьмяна їдальня зі шпалерами Вільяма Морріса з візерунком «крадій полуниць», і люстрою, обвитою бронзовими водяними ліліями, і трьома височенними вітражними вікнами, замовленими в Англії, із зображенням сцен з історії Трістана та Ізольди (вона простягає йому любовне зілля в рубіново-червоному кубку; Трістан устав на одне коліно, Ізольда схилилася над ним, золоте волосся тече рікою — це важко передати в склі, вийшло надто схоже на розплавлений віник; Ізольда на самоті, пригнічена, у пурпурових драпіруваннях, поблизу лежить арфа).

За плануванням та оздобленням будинку наглядала моя бабуся Аделія. Вона померла ще до мого народження, але з того, що я чула, уявляла її ніжною, як шовк, і спокійною, як удав, але з твердим, наче скеля, характером. Ще вона захоплювалася Культурою, що давало їй певний моральний авторитет. Тепер це було б не так, але тоді люди вважали, що Культура може зробити людину кращою. Думали, що вона може піднести тебе — принаймні жінки в це вірили. Вони ще не бачили Гітлера в опері.

Дівоче прізвище Аделії було Монфор. Вона походила з поважного роду, принаймні такого, який у Канаді вважали поважним, — монреальські англійці в другому поколінні, схрещені з французами-гугенотами. Ці Монфори колись процвітали, чимало заробили на залізниці, але через ризиковані операції та власну інертність неухильно повзли вниз. Час минав, Аделія не мала на прикметі жодного дійсно прийнятного нареченого, тож вийшла заміж за гроші — грубі гроші, гроші від ґудзиків. Очікували, що вона очистить ці гроші, як олія.

(«То не вона вийшла заміж, її видали, — казала Ріні, розкачуючи імбирне тісто. — Родина все влаштувала. Так тоді велось у таких сім’ях, і хто скаже, що то гірше чи краще, ніж обирати самостійно? У будь-якому разі Аделія Монфор виконала свій обов’язок і можна сказати, що їй пощастило, бо ж вона тоді вже була підстаркувата — років зо двадцять три, а в ті дні то було вже віком згасання».)

У мене досі зберігся портрет бабусі з дідусем у срібній рамці з берізковим цвітом, зроблений одразу після весілля. На тлі оксамитова завіса з бахромою та два горщики з папороттю. Бабуся Аделія спирається на шезлонг — красива жінка з важкими повіками у вбранні з великими складками, з довгою подвійною низкою перлів і низьким декольте, обшитим мереживом; білі передпліччя, схоже, позбавлені кісток, наче куряче філе. Дідусь Бенджамін сидить поряд із нею, вбраний у фрак, солідний, але збентежений, наче надто вже пишно одягнувся з такої нагоди. Схоже, наче на обох корсети.

Коли в мене був відповідний до того вік, — років тринадцять, чотирнадцять, — я мала ідеалістичні фантазії про Аделію. Увечері я визирала з вікна, дивилася на газони та срібні від місяця клумби з декоративними рослинами й бачила, як вона задумливо блукає там у білій мереживній сукні. Я наділяла її апатичною, стомленою від усього світу, злегка зверхньою посмішкою. Згодом додала ще й коханця. Вона зустрічалася б із ним біля оранжереї, яка на той час уже була закинутою, — мого батька не цікавили апельсинові дерева, котрі обігрівалися парою, — але я подумки відремонтувала її й додала тропічних квітів. Орхідеї, думала я, чи камелії. (Я тоді не знала, якими мають бути камелії, але читала про них.) Моя бабуся з коханцем зникали всередині і… що там робили? Тут я була невпевнена.

Насправді Аделія не мала жодного шансу завести коханця. Містечко було надто маленьке, мораль — надто провінційна, а падати їй було надто далеко. Вона не була дурною. Та й своїх грошей не мала.

Як хазяйка й управителька господарством, Аделія мала успіх поряд із Бенджаміном Чейзом. Вона пишалася своїм смаком, а дідусь повністю на неї в цьому покладався, бо то була одна з тих речей, заради яких він із нею одружився. Йому тоді було сорок років. Він тяжко працював, заробляючи гроші, а тепер мав намір отримати за них усе можливе, навіть якщо це значило, що наречена буде ставитися зверхньо до його гардеробу й сварити його через манери за столом. Бенджамін по-своєму теж прагнув Культури чи принаймні її конкретних елементів. Він хотів, щоб його порцеляна була такою, як годиться.

І він це отримав, а на додачу до порцеляни — обіди з дванадцяти страв: селера та солоні горішки на початку, шоколадні цукерки в кінці. Консоме, біфштекси, тімбале, риба, печеня, сир, фрукти, оранжерейний виноград у вазі з гравійованого скла. Тепер я думаю про це як про готельну їжу, наїдки з океанських лайнерів. До Порт-Тікондероґи приїздили прем’єр-міністри — на той час у містечку вже існувало кілька видатних виробництв, підтримка яких була вкрай цінною для політичних партій, — і зупинялися вони саме в Авалоні. Фото дідуся Бенджаміна з трьома прем’єр-міністрами по черзі висіли в бібліотеці, управлені в золоті рамки: сер Джон Сперроу, сер Маккензі Бавелл, сер Чарлз Таппер. Вони, певно, надавали місцевій їжі перевагу перед усіма іншими варіантами.

Завданням Аделії було розробити й замовити ці звані обіди, а тоді зробити так, щоб ніхто не бачив, як вона їх поїдає. Звичай тоді диктував, що в товаристві жінка може хіба злегка подзьобати їжу: жування й ковтання було таким вульгарним і тілесним. Гадаю, після прийому вона наказувала принести тацю з їжею до себе в кімнату. І їла там руками.

Авалон був добудований у 1889 році й освячений Аделією. Назву вона взяла з Теннісона:

Цю цитату вона друкувала у своїх різдвяних листівках, з лівого боку. (Теннісон тоді вже був дещо застарілим за англійськими стандартами — там уже панував Оскар Вайлд, принаймні серед молоді. Але ж усе в Порт-Тікондерозі було дещо застаріле.)

Містяни, напевно, посміювалися з неї через цю цитату: навіть ті, хто мав якісь світські претензії, говорили про неї як про Її Світлість чи Герцогиню, хоч і ображалися, якщо їх виключали зі списків її гостей. Про ті різдвяні листівки, певно, говорили: «Ну, з градом та снігом їй не пощастило. Може, хай потеревенить про це з Богом». А на фабриках могло бути й так: «Та де ви тут бачили яри тінисті? Хіба що в неї під спідницею». Я знаю їхній стиль і сумніваюся, що в ньому щось дуже змінилося відтоді.

Аделія хизувалася у своїх різдвяних листівках, але, як на мене, було в тому ще дещо. Саме до Авалону король Артур рушив помирати. Обрана Аделією назва, певно, свідчить і про те, яким безнадійним було її життя у вигнанні. Так, жінка самою силою волі могла викликати до життя певну претензійну подобу щасливого острова, але вона ніколи не стала б справжньою. Аделія хотіла влаштувати свій салон, щоб до неї приходили творчі люди, поети, композитори, мислителі-науковці — хотіла мати те, що бачила, відвідуючи своїх далеких англійських родичів, поки в її родини ще були гроші. Золоте життя серед підстрижених газонів.

Але таких людей годі було шукати в Порт-Тікондерозі, а подорожувати Бенджамін відмовлявся. Казав, що мусить бути недалеко від своїх фабрик. Найімовірніше, він не хотів, щоб його затягали в натовп, який глузував би з нього через його ґудзики, де на столах лежали б не відомі йому столові прибори й де Аделія відчувала б через нього сором.

Без чоловіка вона відмовлялася їздити і до Європи, і деінде. Можливість не повернутися могла видатися їй надто спокусливою. Дрейфувати, поступово розкидаючись грошима, здуваючись пробитим дирижаблем, легкою здобиччю хамів і вправних пройдисвітів, тонути в тому, про що не згадують. З таким декольте вона мусила бути вразлива.

Крім усього іншого, Аделія любила скульптуру. З боків оранжереї стояли два кам’яні сфінкси, на яких любили залізати ми з Лорою; грайливий фавн із гострими вухами й величезним виноградним листком на інтимному місці, наче фірмовою ознакою, визирав із-за кам’яної лави, а біля ставка сиділа німфа, скромна дівчина з маленькими юними грудьми й мармуровою косою, перекинутою через одне плече, нерішуче опустивши одну ногу у воду. Ми любили їсти яблука, посідавши біля неї й дивлячись, як золоті рибки подзьобують її за пальці ноги.

(Казали, що ці скульптури — «оригінали», та чого саме? І як вони опинилися в Аделії? Підозрюю, тут прозирав ланцюжок шахрайства: якийсь підозрілий європеєць скуповував їх за безцінь, підробляв походження, тоді збував Аделії за океан і клав різницю до кишені, роблячи правильний висновок про те, що багаті американці — саме таке на ній було тавро — нічого не зрозуміють.)

Саме Аделія придумала й родинний монумент на цвинтарі, з двома янголами. Вона хотіла, щоб мій дідусь переніс туди прах своїх предків, щоб створити ілюзію династії, але до цього не дійшло. Виявилося, що першою там поховали її саму.

Чи дідусь Бенджамін зітхнув із полегшенням, коли Аделії не стало? Він цілком міг утомитися, розуміючи, що ніколи не відповідатиме її стандартам, хоча було очевидно, що захоплювався нею аж до благоговіння. Наприклад, в Авалоні нічого після її смерті не змінили: не перевісили жодної картини, не замінили жодного стільця. Можливо, він вважав, що сам дім був їй справжнім пам’ятником. Отже, нас із Лорою виховувала вона. Ми виросли в її домі, тобто всередині її уявлення про себе. І уявлення про те, якими ми маємо бути, хоча вийшло не так. Вона тоді вже померла, тож сперечатися з нею було неможливо.

Мій батько — найстарший із трьох синів, кожен із яких дістав ім’я, котре Аделії здавалося шляхетним: Норвал, Едгар та Персиваль (артурівська тема з присмаком Вагнера). Гадаю, вони мали дякувати, що їх не назвали Утером, Сигізмундом та Ульріком. Дідусь Бенджамін обожнював синів і хотів, щоб вони навчалися ґудзикової справи, та Аделія поставила собі шляхетнішу мету. Вона відправила їх навчатися до школи Трініті-коледжу в Порт-Гоуп, де Бенджамін із його машинерією не могли б зробити їх грубими. Вона цінувала можливість витрачати багатство чоловіка, але його джерела намагалася відполірувати.

Сини приїздили додому на літні канікули. Школа, а потім і університет навчили їх м’якої, сердечної зневаги до батька, який не вмів читати латиною, навіть поганенько, як уміли вони. Він не знав людей, про яких говорили сини, не чув пісень, яких вони співали, не розумів їхніх жартів. Вони виходили вночі під вітрилом на своїй яхті «Водяній діві», названій так Аделією — чергова її тужлива готичність. Вони грали на мандоліні (Едгар) та банджо (Персиваль), крадькома пили пиво, плутали рибальське знаряддя й лишали його батькові розплутувати. Вони каталися в одному з двох його нових автомобілів, хоча не було особливо де кататися, бо дороги навколо міста півроку були дуже погані: спочатку сніг, тоді бруд, потім пил. Ходили чутки про доступних дівчат, принаймні стосовно двох молодших хлопців, і про гроші, які переходили з рук у руки, — що ж, було справедливо заплатити цим панянкам, щоб вони мали змогу все виправити, бо кому хотілося, щоби всюди бігали несанкціоновані Чейзики? Але ті дівчата були не з нашого міста, тож на хлопців ніхто не ображався, радше навпаки, принаймні серед чоловіків. Люди трохи посміювалися з них, але не сильно — казали, що вони достатньо надійні й уміють спілкуватися з різними людьми. Едгара та Персиваля знали як Едді та Персі, хоча мій батько, маючи більше сором’язливості та почуття власної гідності, завжди був Норвалом. Хлопці були привабливими й дикуватими, як від хлопців і чекають. А що саме тут значило «дикі»?

— Вони були шибайголовами, — розповідала Ріні, — але негідниками ніколи не були.

— А яка різниця? — питала я.

Вона зітхала й казала:

— Сподіваюся, тобі не доведеться цього пізнати.

Аделія померла 1913 року від раку — неназваного, а отже, найбільш імовірно, — якогось гінекологічного різновиду. В останній місяць хвороби Аделії в домі з’явилася мати Ріні, щоб допомагати на кухні, і сама Ріні з нею. Їй тоді було тринадцять, і все це справило на неї величезне враження.

— Біль був такий сильний, що вони мали давати їй морфій кожні чотири години, у домі цілодобово були медсестри. Вона не лежала в ліжку, кріпилася, завжди була на ногах, убрана, як завжди, чудово, хоча було помітно, що вона вже не зовсім при собі. Я бачила, як Аделія блукає маєтком у своїх блідих сукнях і капелюшку із серпанком. У неї була дуже гарна постава й більше сили волі, ніж у багатьох чоловіків. Зрештою, вони мали прив’язати її до ліжка задля її ж добра. Це розбивало твоєму дідусеві серце, забирало в нього сили.

Час ішов, мене ставало все важче вразити, і Ріні додавала до оповіді здавлені крики, стогони й присмертні клятви, хоч я не дуже розуміла її намірів. Вона хотіла мені сказати, що я теж маю демонструвати таку силу духу — кріпитися, заперечувати біль — чи просто насолоджувалася страшними подробицями? Безсумнівно, і одне, і інше.

Коли Аделія померла, хлопці були вже дорослі. Чи сумували вони за матір’ю, чи оплакували її? Звісно ж. Чи могли вони не відчувати вдячності за її відданість? Усе одно вона тримала їх на короткій шворці, принаймні настільки короткій, наскільки могла. Певно, краватки й комірці було трохи послаблено після того, як її гідним чином поховали.

Ніхто з трьох дітей не хотів займатися ґудзиками, бо успадкували материне до них презирство, хоча разом із ним — і її реалізм. Вони знали, що гроші не з дерев зривають, але мали кілька цікавих ідей щодо того, де ж саме їх узяти. Норвал, мій батько, думав зайнятися юриспруденцією, а тоді піти в політику, бо мав свої плани з удосконалення країни. Інші двоє хотіли подорожувати: збиралися здійснити експедицію до Південної Америки в пошуках золота, щойно Персі закінчить коледж. Відкриті дороги вабили їх.

Хто ж тоді мав успадкувати заводи Чейзів? Невже «Чейз та Сини» мали зникнути? Якщо так, то навіщо Бенджамін до кісток стирав собі пальці? Тоді він уже переконав себе, що мав іншу причину, окрім власних амбіцій та бажань, — шляхетну причину. Він хотів збудувати спадок, який можна було б передавати від покоління до покоління.

Певно, не одна дискусія за портвейном за обіднім столом мала відтінок докору. Але хлопці наполягали на своєму. Не можна змусити юнака присвятити життя виробництву ґудзиків, якщо він того не хоче. Вони не мали на меті розчаровувати батька, але й не хотіли брати на себе важкий, знесилюючий тягар повсякдення.

Придане

Новий вентилятор придбано. Його привезли розібраним у великій картонній коробці. Волтер приніс свої інструменти й зібрав його докупи. А закінчивши, сказав:

— Отак їй буде краще.

Для Волтера човни жіночого роду, так само — зламані автомобільні двигуни, лампи, радіоприймачі, тобто все те, у чому чоловік може покопирсатись інструментами, і воно стане як новеньке. Чому мене це заспокоює? Можливо, якась дитинна, повна віри частина мене вважає, що Волтер так само може дістати свої кліщі та викрутки й полагодити мене саму.

Високий вентилятор тепер стоїть у спальні. Старий я віднесла на ґанок, там він дме ззаду просто мені в шию. Приємне, але дещо нервуюче відчуття, наче на плече м’яко лягає рука з прохолодного повітря. Освіжаючись так, я сиджу за своїм столом і дряпаю ручкою слова на папері. Хоча ні — ручки більше не дряпають папір. Слова м’яко й майже беззвучно котяться з-під неї на сторінку. Пустити їх униз по руці, вичавити з пальців — ось що важко.

Уже майже сутінки. Вітру немає; звук бігу води на річкових порогах котиться садом, наче один довгий подих. Сині квіти розчиняються в повітрі, червоні здаються чорними, білі фосфоресцентно сяють. Тюльпани вже скинули пелюстки, оголили маточки — чорні, сексуальні, схожі на хоботки. Півонії майже відійшли, обвисли, розм’якли, наче мокра тканина, але з’явилися лілії та ще флокси. Садовий жасмин скинув останні квіти, обсипав траву своїм білим конфеті.

У липні 1914 року моя мати вийшла заміж за мого батька. І ця подія для мене потребувала пояснень.

Сподіватися можна було лише на Ріні. Коли я дійшла віку, у якому цікавляться такими речами, — десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять років, — то мала звичку сидіти за столом на кухні й колупати її, мов замок.

Їй було сімнадцять, коли вона остаточно переїхала до Авалону з невеликого будинку на південно-східному березі Жогу, де мешкали працівники фабрик. Казала, що має шотландське й ірландське походження, звісно ж, не з ірландців-католиків, що беззаперечно стосувалося її бабусь. Спочатку вона була моєю нянькою, однак унаслідок певних переворотів та відсіювання персоналу стала нашою головною опорою. Скільки років їй тоді було? «Не твоє діло.Достатньо, щоб на цьому розумітися, та й по тому». Якщо Ріні спитати про її особисте життя, вона закривалася. «Що моє, то моє», — казала. Колись це здавалося мені дуже розсудливим. Тепер — жалюгідним.

Але Ріні знала всі родинні історії чи принаймні хоч щось про них. Те, що саме вона розповідала, залежало від мого віку та її зайнятості. Усе ж так я зібрала достатньо уривків минулого, щоб по-своєму відтворити його, і моя картина так само нагадувала справжні події, як мозаїчний портрет оригінал. Та мені й не хотілося реалізму: я мріяла, щоб усе було барвистим, простим, недвозначним: більшість дітей прагнуть саме цього, коли йдеться про історії їхніх батьків. Бажають мати кольорову листівку.

Мій батько освідчився (за словами Ріні) на ковзанці. Вище за течією від порогів, де вода була повільніша, містилася невеличка затока — загата для млина. У холодні зими її вкривав шар криги, на якій можна було кататися на ковзанах. Молодь різних церковних парафій влаштовувала там свої вечірки, хіба що тоді це називалося погулянками.

Моя мати була з методистів, а от батько — з англікан: це означало, що в соціальному сенсі мати була нижча батькового рівня — так тоді вважали. (Якби бабуся Аделія була жива, вона б ніколи не дозволила цього шлюбу, принаймні так я собі вирішила згодом. Для неї щабель моєї матері на соціальній драбині був би надто низьким, та й сама вона — надто ґречною, серйозною, провінційною. Ні, Аделія потягнула б батька до Монреаля й принаймні підчепила б йому якусь дебютантку. Краще вбрану.)

Мати була юною, усього лише вісімнадцятилітньою, але не дурненькою й не легковажною — казала Ріні. Вона вчила дітей у школі (у ті часи цілком можна було стати вчителем ще до двадцяти). Викладати вона не мусила: її батько був старшим юристом «Чейз Індастріз», і жили вони «статечно». Але, як і її власна мати, котра померла, коли доньці було дев’ять, мама серйозно ставилася до релігії. Навчання бідних вона вважала місіонерською роботою, шанобливо відзначала Ріні. (Вона взагалі дуже шанувала ті вчинки матері, які для самої себе вважала дурнею. Сама виросла серед бідних і вважала, що вони ледащо. Казала, що вчити їх можна, аж поки не посинієш, але для більшості це буде однаково, що горохом об стіну. «Але твоя мати, благослови Боже її добре серце, ніколи того не бачила».)

Я маю світлину матері з педагогічної школи в Лондоні, провінція Онтаріо. На ній вона з двома іншими дівчатами — усі стоять на сходах до пансіону, сміються, переплівши руки. Обабіч лежать купи снігу, з даху звисають бурульки. На матері пальто з тюленячої шкіри, з-під капелюшка блищать кінчики світлого волосся. Вона рано стала короткозора й тоді вже мала б носити пенсне, яке передувало тим совиним окулярам, які я пам’ятаю, та на знімку його немає. Видно одну грайливо відставлену ніжку в отороченому хутром чобітку. Вона має сміливий вигляд, навіть відважний, наче хлопчак-пірат.

Після випуску мати почала працювати в маленькій школі в північно-західному регіоні — там тоді була глибока провінція. То був шокуючий досвід: бідність, невігластво, воші. Спідню білизну там зашивали на дітях восени й розрізали навесні — ця подробиця врізалася в мою пам’ять як особливо нездорова. «Звісно ж, такій леді, як твоя мати, там було не місце», — казала Ріні.

Але вона відчувала, що досягає чогось, хоч щось робить, хоча б для тих кількох знедолених дітей, чи принаймні сподівалася на це. А тоді повернулася додому на різдвяні канікули. Приїхала худа й бліда, і це активно обговорювали, бо ж її щоки мали б цвісти трояндами… Отже, ось вона на ковзанці, на замерзлій загаті, у компанії мого батька. Він став на коліно, аби зашнурувати їй ковзани.

Вони вже були знайомі певний час завдяки своїм батькам. Мали кілька цілком пристойних зустрічей. Разом грали в останній із вистав у садку Аделії: він Фердинанд, вона Міранда з вихолощеної версії шекспірівської «Бурі», де і секс, і Калібан були зведені до мінімуму. За словами Ріні, мати була вбрана в блідо-рожеву сукню з трояндовим вінком і промовляла свій текст досконало, наче янгол. «Який чудесний світ новий оцей, Де отакі є люди!» І розсіяний погляд її ясних зачудованих короткозорих очей. Ви розумієте, як усе вийшло.

Батько міг би пошукати заможнішої дружини деінде, однак йому, напевно, хотілося чогось справжнього й надійного, того, на що можна покластися. Попри свою жвавість (а колись він, вочевидь, таки був жвавим), він був серйозним молодиком, як стверджувала Ріні, натякаючи, що інакше мати не прийняла б його. Вони обоє були по-своєму серйозні, обоє хотіли вчинити щось гідне, змінити світ на краще. Такі спокусливі, такі згубні ідеали!

Після кількох кіл навколо загати батько запропонував матері вийти за нього. Гадаю, він зробив це доволі незграбно, але ж тоді така риса в чоловіків була ознакою щирості. Певно, у ту мить, хоч їхні плечі й стегна торкалися, вони не дивились одне на одного — їхали пліч-о-пліч, з’єднавши праві руки спереду, а ліві — ззаду. (Що тоді на ній було? Ріні й це знала. Плетений блакитний шалик, високий плетений капелюшок і рукавички того ж тону. Вона зв’язала їх сама. Зимове пальто темно-зелене, зручної для ходіння довжини. Носовичок за рукавом — за словами Ріні, вона ніколи не забувала про цю дрібницю, на відміну від декого.)

Що в цю визначальну мить робила мати? Уважно вивчала лід. Відповіла не одразу. Це означало «так».

Їх оточували білі бурульки й укрите снігом каміння — усе було біле. Під ногами крига, теж біла, а під нею — річкова вода з порогами й підводними течіями, темна, але невидна. Так я уявляла собі ті часи, до нашого з Лорою народження — білі, невинні, такі солідні на вигляд, та крига все одно була тонка. Під поверхнею речей повільно кипіло несказане.

Далі були обручка, оголошення в газетах, а згодом, коли мати повернулася, закінчивши навчальний рік, що входило в її обов’язок, мали місце офіційні чаювання. Усе було дуже красиво: сандвічі зі спаржею та крес-салатом, три різні види випічки (світла, темна та фруктова), чай у срібних сервізах і троянди на столі — білі чи рожеві, може, блідо-жовті, та не червоні. Червоний для чаювання на заручинах не годився. Чому ні? «Потім дізнаєшся», — казала Ріні.

Далі придане. Ріні дуже любила перераховувати деталі: нічні сорочки, пеньюари, яке на них було мереживо, наволочки з вишитими монограмами, простирадла й нижні спідниці. Вона говорила про шафи, шухляди й комоди для білизни й те, що в них зберігалося, охайно складене. Жодної згадки про тіла, які, зрештою, уся ця тканина мала б огорнути: для Ріні весілля були переважно питанням тканин, принаймні на поверхні.

Далі треба було скласти список гостей, написати запрошення, обрати квіти та владнати інші весільні справи.

А після весілля почалася війна. Любов, тоді шлюб, тоді катастрофа. У переказі Ріні це видавалося неминучим.

Війна почалася в серпні 1914 року, невдовзі після того, як мої батьки взяли шлюб. Усі троє братів пішли до війська без жодних сумнівів. Тепер дивно чути про цю безсумнівність. Збереглося їхнє фото: гарна трійця в однострої, із серйозними й наївними обличчями, ніжними вусиками, у них легкі усмішки, рішучі очі, позують, як солдати, якими ще стати не встигли. Батько з них найвищий. Цю світлину він завжди тримав на своєму столі.

Вони приєдналися до Канадського королівського полку, того, куди записували всіх родом із Порт-Тікондероґи. Майже одразу ж їх відправили до Бермуд на допомогу розташованому там британському полку, тож перший рік війни вони хіба що брали участь у парадах і грали в крикет. І дуже дратувалися з того — принаймні так писали в листах.

Дідусь Бенджамін жадібно ковтав ці листи. Час минав, не приносячи перемоги жодній зі сторін, і він ставав усе більше й більше знервованим і невпевненим. Не так усе мало б бути. Іронія в тому, що його справа розквітала. Незадовго до того дідусь додав до виготовлення ґудзиків целулоїд та гуму, що давало можливість збільшити виробництво. А завдяки політичним зв’язкам, які допомогла свого часу зав’язати Аделія, його фабрики отримували чимало військових замовлень. Бенджамін був, як завжди, чесним, не постачав неякісного товару — у цьому сенсі він на війні не наживався. Та не можна сказати, що свого зиску з неї не мав.

Війна корисна для торгівлі ґудзиками. Стільки їх губиться й замінюється під час боїв — цілі коробки, цілі вантажівки ґудзиків. Їх розриває на шматки, вони тонуть у багнюці, горять. Те саме стосується й спідньої білизни. З фінансової точки зору та війна була чудотворним вогнем, величезною алхімічною пожежею, навіть дим від неї перетворювався на гроші. Принаймні так воно було для мого дідуся. Але цей факт не тішив його душу, не давав святкувати власну чесність, як би це могло статись у попередні, більш самовдоволені роки. Бенджамін чекав повернення синів. Не те щоб вони встигли втрапити в небезпечне місце — досі були на Бермудах, маршували там на сонечку.

Після медового місяця (на озерах Фінгер у штаті Нью-Йорк) мої батьки жили в Авалоні, доки не змогли б улаштуватися самостійно, тож мати, зрештою, лишилася там наглядати за дідовим господарством. Там бракувало людей, бо всі здібні руки були потрібні або на фабриках, або в армії, та, крім того, відчувалося: Авалон мусить подавати приклад іншим, скоротивши свої витрати. Мати наполягла на тому, щоб харчуватися дуже просто: рагу по середах, печені боби недільного вечора, — і дідуся це цілком влаштовувало. Химерні страви Аделії він насправді ніколи не любив.

У серпні 1915 року Канадський королівський полк повернувся в Галіфакс, щоб екіпіруватися до Франції. Він стояв у порту близько тижня, набираючи припаси, новобранців і змінюючи тропічний однострій на щось тепліше. Чоловікам видали гвинтівки Росса, які пізніше заклинить від бруду, тож вояки лишилися безпорадними.

Мати сіла на поїзд до Галіфакса, щоб побачитися з батьком. Там було повно чоловіків, які їхали на фронт; мíсця в спальному вагоні не було, тож довелося їй їхати сидячи. У проходах були ноги, і клунки, і плювальниці; кашель, хропіння — безсумнівно, п’яне. Коли вона дивилася на юні обличчя, які її оточували, війна стала для неї реальною, матеріальною, а не просто ідеєю. Її молодого чоловіка могли вбити. Його тіло могло впасти, розлетітися на шматки, стати частиною тієї жертви, яку, як уже стало зрозуміло, треба було принести. Разом із цим усвідомленням прийшли відчай і жах, а ще (я в тому певна) — трохи холодної гордості.

Не знаю, де в Галіфаксі зупинилася ця пара й на скільки. Був то поважний готель чи, може, дешева нора, портова нічліжка, бо кімнат бракувало? Що між ними відбувалося, що було сказано? Гадаю, звичайні речі, але які саме? Цього вже ніколи не дізнатися. Тоді корабель — «Каледоніан» — із полком на ньому рушив у путь, а мати стояла разом з іншими дружинами на пристані, махала й ридала. Чи, може, не ридала: їй таке могло здатися самозакоханим.

«Десь у Франції. Не можу описати, що тут відбувається, — писав батько, — тож і не намагатимуся. Можна тільки вірити, що це війна за все найкраще, що вона врятує й розвине цивілізацію. Втрати (витерте слово) численні. Я ніколи раніше не знав, на що спроможні люди. Те, що доводиться переживати, просто за (витерте слово). Я щодня згадую дім, а особливо тебе, моя кохана Ліліано».

В Авалоні моя мати вдалася до активних дій. Вона вірила в служіння суспільству, відчувала, що має засукати рукави й зробити щось корисне під час війни. Вона організувала «Гурток втіхи», який збирав гроші через благодійні розпродажі. Їх витрачали на скриньки, заповнені тютюном і цукерками, які потім вирушали до окопів. Для цього вона відчиняла двері Авалону, де, за словами Ріні, від того зношувалася підлога. Окрім благодійних розпродажів, щовівторка її гурток збирався у вітальні в’язати для бійців: новачки плели серветки, середня група — шалики, експерти — балаклави й рукавиці. Невдовзі по четвергах до них додався ще один батальйон новобранців — старші, менш освічені жінки з південного берега Жогу, які могли в’язати навіть уві сні. Ці плели дитячий одяг для вірмен (казали, що вони голодують) і для організації під назвою «Біженці за морем». Після двогодинного в’язання в їдальні накривали скромне чаювання, і Трістан з Ізольдою втомлено споглядали на них із вітражів.

Коли на вулицях і в лікарнях сусідніх містечок (у Порт-Тікондерозі лікарні ще не було) почали з’являтися скалічені солдати, моя мати взялася їх відвідувати. Вона бралася за найгірші випадки (за словами Ріні, ті чоловіки точно не виграли б жодного конкурсу краси), поверталася з тих відвідин виснажена й тремтяча, могла навіть розплакатися на кухні за горнятком какао, яке Ріні готувала, щоб підбадьорити її. «Вона себе не берегла, — казала Ріні. — Підірвала своє здоров’я. За непосильне бралася, особливо зважаючи на її стан».

Якою ж чеснотою це колись вважали — братися за непосильне, не берегти себе, підривати своє здоров’я! Ніхто не народжується таким самовідданим; цієї риси можна набути лише через невтомну дисципліну, випалення із себе природних схильностей, і до моїх днів таємниця того, як це робиться, певно, уже була втрачена. Чи, може, я недостатньо старалася, постраждавши вже від того, як це все вплинуло на мою матір.

От Лора зовсім не була самовідданою. Натомість була тонкошкірою, а це зовсім інше.

Я народилася на початку червня 1916 року. Скоро після того Персі загинув під час страшного бомбардування виступу фронту біля Іпра, а в липні Едді помер у бою на Соммі. Принаймні припустили, що помер: там, де його бачили востаннє, був величезний кратер. Це стало страшними новинами для матері, але ще страшнішими — для дідуся. У серпні в нього стався серцевий напад, що вплинув і на мовлення, і на пам’ять.

Неофіційно керівництво фабриками перебрала на себе моя мати. Вона стала між дідом (якому, за її словами, ставало все краще) та всіма іншими, щодня зустрічалася із секретарем та різними бригадирами й майстрами. Тільки вона розуміла, що намагався сказати дід, чи принаймні стверджувала, що розуміє, тож стала його перекладачем. А відколи тільки матері дозволялося брати його за руку, вона спрямовувала його підпис, і хто може сказати, що час від часу не вирішувала певні питання сама?

Без проблем не обійшлося. Коли почалася війна, шосту частину робітників фабрики становили жінки. До кінця війни їх стало вже дві третини. Чоловіки, які лишилися там, були старі, або частково скалічені, або ще якимось чином непридатні для війни. Вони зневажали жіночий наступ, скаржилися на них чи вульгарно жартували, а жінки, своєю чергою, вважали їх слабаками чи ледащами й укривали неприхованим презирством. Природний порядок речей, як його розуміла моя мати, перевернувся догори дриґом. Та платили все одно добре, а гроші змащують усі колеса, тож загалом мати змогла керувати справами доволі непогано.

Я уявляю собі діда, як він сидить увечері в бібліотеці, у кріслі, оббитому зеленою шкірою, з латунними цвяшками, за столом із червоного дерева. Пальці переплетені: справна рука з тією, що віднялася. Він до когось дослухається. Двері прочинені, за ними він бачить тінь. Каже: «Заходь», — намагається сказати, але ніхто не заходить і не відповідає.

Приходить груба медсестра. Питає, що це він собі думає: сидіти самому в темряві. Дід чує звуки, та не слова — це більше схоже на хрипке каркання; він не відповідає. Медсестра бере його під руку, легко піднімає з крісла, човгає з ним до ліжка. Білі спідниці шурхотять. Він чує, як сухий вітер дме осінніми полями, укритими стернею. Чує шепіт снігу.

Чи він знав, що обидва його сини мертві? Чи хотів, щоб вони знову були вдома, знову жили? Чи його кінець був би сумнішим, якби це бажання справдилося? Міг би бути, — так часто буває, — але це невтішні думки.

Грамофон

Учора дивилася телеканал погоди, є в мене така звичка. По всьому світі повені: каламутна коричнева вода, пропливають роздуті корови; ті, хто вижив, скупчилися на дахах. Тисячі втопилися. Звинувачують глобальне потепління: кажуть, людям треба припинити спалювати речі. Бензин, нафту, цілі ліси. Але вони не припинять. Жадоба та голод рухатимуть ними, як звичайно.

Про що я писала? Перегортаю сторінку — там досі лютує війна. «Лютує» — так раніше казали про війни. І досі кажуть, наскільки мені відомо. Але на цій сторінці, свіжій, чистій, я змушу війну припинитися — я сама, помахом своєї пластикової чорної ручки. Треба лише написати: 1918 рік. 11 листопада. День перемир’я.

Усе. Кінець. Зброя мовчить. Ті, хто лишився живими, дивляться в небо — обличчя вкриті кіптявою, одяг сирий; вони вибралися зі своїх окопів і брудних ям. Обидві сторони відчувають, що програли. У містах і містечках, у селищах тут і через океан починають дзвонити церковні дзвони. (Я пам’ятаю цей дзвін. Це один із моїх перших спогадів. Було так дивно: повітря наповнене звуком і водночас таке порожнє. Ріні вивела мене надвір послухати. Сльози бігли її обличчям. «Слава Богу», — шепотіла вона. День був прохолодний, на опалому листі вже була паморозь, а на ставку — тонкий шар криги. Я розбила її палицею. Де ж була мати?)

Батька поранили при Соммі, але він швидко одужав і став молодшим лейтенантом. Його знову поранили в бою при Вімі-Рідж, хоч і не сильно, і згодом він отримав звання капітана. Знову поранили в Бурлонському лісі, цього разу гірше. І поки батько лікувався в Англії, війна скінчилася.

Він пропустив урочисту зустріч військових у Галіфаксі, військові паради — усе це, але окремо для нього в Порт-Тікондерозі влаштували спеціальний прийом. Потяг зупинився. Залунали привітання. Руки простягнулися до нього допомогти вийти, тоді, вагаючись, затремтіли. З’явився він. У нього лишилося одне ціле око й одна здорова нога. Обличчя було сухе, укрите шрамами, фанатичне.

Прощання може розбивати серце, але повернення ще гірше. Жива людина ніколи не зрівняється з тією яскравою тінню, яку має її відсутність. Час та відстань розмивають контури; а тоді коханий раптово повертається в полудень із його безжальним світлом, у якому чітко видно кожну пляму, пору, зморшку, щетинку.

Отже, мої батько й мати. Як кожному з них було спокутувати те, що вони так змінилися? Що стали не такими, як інший чекав. Чи могло обійтися без образ? Образ мовчазних і несправедливих, бо нікого було звинувачувати, ні на кого вказати пальцем. Війна не людина. Чи можна звинувачувати буревій?

Ось вони стоять на залізничній платформі. Грає міський оркестр, переважно духові. Він в однострої, медалі як дірки, залишені в тканині пострілами, і крізь них начебто тьмяно сяє його справжнє металеве тіло. Поряд із ним, невидимі, його брати — двоє загублених хлопців, утрату яких він відчуває. Моя мати вбрана в найкращу сукню з ремінцем і вилогами, на капелюшку яскрава стрічка. Вона боязко всміхається. Ніхто не знає, що робити. Камера газетяра ловить їх спалахом: вони дивляться так, наче спіймані на гарячому. Батькове праве око закрите чорною пов’язкою. Ліве озлоблено поблискує. Під пов’язкою поки що закрите павутиння пошрамованої плоті, його відсутнє око — павук у ній.

«Повернення героя — спадкоємця Чейза» — так сурмитимуть газети. Ось іще одне: мій батько тепер спадкоємець, тобто безбатченко так само, як і безбратченко. Королівство в його руках. Схоже на мул.

Чи плакала мати? Можливо. Певно, вони незграбно поцілувалися, наче на благодійному розпродажі, де він помилився з квитком. Не її він пам’ятав — не цю прагматичну заклопотану жінку з пенсне на срібному ланцюжку круг шиї, які носять старі діви. Вони тепер були чужими й цілком могли збагнути, що завжди такими й були. Яке ж різке світло. Як вони постарішали. Не лишилося жодного сліду від того юнака, який колись так шанобливо опустився на коліна на кризі, щоб зашнурувати їй ковзани, чи юної дівчини, котра так мило прийняла його шану.

Поміж ними з’явилося щось інше, лягло, наче меч. Звісно ж, у нього були інші жінки — з тих, що вештаються навколо полів бою, користаючись нагодою. Шльондри, якщо назвати їх словом, яке моя мати ніколи не вимовила б. Певно, вона це зрозуміла, щойно він її вперше торкнувся: його скромність, благоговіння — усе це зникло. Можливо, він іще тримався перед спокусою на Бермудах, тоді в Англії, аж поки Едді та Персі не загинули і його самого не було поранено. А тоді він просто вчепився за життя, за всі його прояви, до яких міг дотягнутися. Чи ж не повинна вона зрозуміти цієї його потреби за таких умов?

Мати розуміла чи принаймні розуміла, що має розуміти. Розуміла — і нічого про це не говорила, і молилася, щоб мати силу пробачити, і пробачила. Але йому так непросто було жити з цим її прощенням. Сніданок в імлі прощення: кава з прощенням, вівсянка з прощенням, прощення, намазане на тост із маслом. Він, певно, почувався безпорадним, бо ж чи можна зректися того, про що ніколи не говорять? Зі зневагою вона ставилась і до медсестри — тих багатьох медсестер, які опікувалися батьком у різних шпиталях. Їй хотілося, щоб своїм одужанням він завдячував тільки їй, її турботі, її невтомній відданості. Ось він, інший бік самовідданості — тиранія.

Однак важко було сказати, що батько одужав. Насправді він був руїною, про що свідчили його крики серед ночі, нічні кошмари, раптові напади люті, ваза, кинута об стіну чи на підлогу, та ніколи в неї. Він був зламаний і потребував ремонту: отже, вона могла знадобитися. Дружина створить навколо нього атмосферу спокою, потуратиме йому, пеститиме його, ставитиме квіти на стіл до сніданку, влаштовуватиме обіди з його улюбленими стравами. Принаймні ніякої паскудної хвороби він не підчепив.

Та сталося дещо значно гірше: мій батько став атеїстом. Понад траншеями Бог вибухнув, наче повітряна кулька, і від нього не лишилося нічого, крім брудних клаптиків лицемірства. Релігія виявилася палицею для биття солдатів. Той, хто це заперечував, був повен побожних дурниць. Чому послужили доблесть Персі та Едді, їхня відвага, їхня жахлива смерть? До чого призвели? Їх убили грубі помилки зграї некомпетентних злочинних старих, які так само могли б перерізати їм горлянки й викинути за борт «Каледоніан». Від розмов про боротьбу за Бога й Цивілізацію його просто нудило.

Мою матір це страшенно лякало. То він каже, що Персі й Едді померли не заради вищої мети? Що всі ці бідолахи померли просто так? А щодо Бога — хто ж іще вів їх у ці часи випробувань і страждань? Вона благала його принаймні тримати власний атеїзм при собі. Тоді відчувала глибокий сором за ці прохання, наче найважливішим для неї було те, що подумають сусіди, а не те ставлення, з яким вічно жива батькова душа постане перед Богом.

Одначе батько поставився до її бажання з повагою, адже бачив, що це необхідно. Та й усе одно такі страшні речі казав, лише випивши. До війни батько не випивав, — не так регулярно й цілеспрямовано, — але тепер почав. Пив і міряв кроками кімнату, тягнучи за собою негодящу ногу. Тоді його починало трусити. Мати намагалася розрадити чоловіка, але він того не хотів. Підіймався в приосадкувату авалонську вежу начебто курити, хоча насправді то було приводом побути наодинці. Там, нагорі, він говорив сам із собою, бився об стіни і, зрештою, напивався до безтями. У материній присутності такого не робив, бо досі лишався джентльменом за своїми стандартами або ж тримався за те лахміття, що залишилося від цього вбрання. Не хотів її лякати. А ще, гадаю, йому було прикро, що її проповіді, які вона звертала до нього з найкращих міркувань, так його дратували.

Легкий крок — важкий крок, легкий — важкий, наче тварина, що однією лапою втрапила в пастку. Стогони, здавлені крики. Розбите скло. Ці звуки будили мене: підлога вежі була саме над моєю кімнатою.

Тоді кроки спускалися; розлягалася тиша, і чорний силует поставав за зачиненим прямокутником моїх дверей. Я не бачила його там, але відчувала: кульгаве однооке чудовисько, безмежно сумне. До звуків я звикла, та й не думала, що він може зробити мені щось погане, утім усе одно ставилася до нього боязко.

Не хочу, аби склалося враження, що батько був таким щоночі. Та й таких сеансів — чи то нападів? — помалу ставало все менше, а часу між ними проходило все більше. Однак передбачити їхнє наближення можна було за тим, як стискалися материні вуста. Вона мала своєрідний радар, відчувала, як у ньому хвилями піднімається гнів.

Чи виходить із моїх слів, що він її не любив? Аж ніяк. Батько любив матір, по-своєму був їй відданий. Але не міг достукатися до неї, і з нею було так само. Наче вони випили якесь згубне зілля, яке навіки їх розділило, хоча жили в одному будинку, їли за одним столом і спали в одному ліжку.

Як це — жадати, прагнути того, хто тут, поряд із тобою, зо дня в день? Я цього ніколи не знатиму.

Через кілька місяців батько почав свої ганебні походеньки. Одначе не в нашому містечку, принаймні спочатку. Сідав на потяг до Торонто «у справах», а там починав пити й блудити, як це тоді називалося. Навдивовижу швидко поповзли чутки, як часто буває зі скандалами. Дивно, але й матір, і батька в місті через них стали ще більше поважати. Хто міг його в чомусь звинуватити, зважаючи на обставини? А щодо дружини — з її вуст не злетіло жодної скарги, попри те, з чим їй доводилося жити. І саме так усе й мало бути.

(Звідки я знаю всі ці речі? Я не знаю їх, не у звичному розумінні цього слова. Але в таких господарствах, як наше, у тиші часто сховано більше, ніж у сказаних словах, — у стиснутих вустах, відвернутій голові, швидкому скошеному погляді. Плечах, піднятих так, наче на них важкий тягар. Не дивно, що ми з Лорою внадилися підслуховувати під дверима.)

У батька була ціла колекція ціпків з особливими ручками — срібними, з чорного дерева, зі слонячої кістки. Він чимало уваги приділяв тому, щоб одягатися охайно. Ніколи не збирався керувати родинною справою, однак тепер, коли вже успадкував її, мав намір усе робити як годиться. Міг би все продати, але так уже вийшло, що покупців не було — не в ті часи чи ж не за ту ціну. А ще батько почувався зобов’язаним якщо не пам’яті власного батька, то вже точно пам’яті своїх загиблих братів. Назву компанії змінили на «Чейз та Сини», хоча син лишився тільки один. Батькові хотілося мати своїх синів, бажано двох, щоб замінити двох утрачених хлопців. Йому хотілося продовжувати справу далі.

Чоловіки на фабриках спочатку шанували його. Не лише через медалі. Щойно скінчилася війна, жінки відступили вбік, чи то їх просто посунули, і робочі місця заповнили чоловіки, які повернулися з війни й ще могли щось робити. Але робочих місць загалом бракувало: попит воєнного часу скінчився. По всій країні закривалися підприємства, звільняли робітників, та не на батькових фабриках. Він усе наймав і наймав людей. Ветеранів. Казав, що країні огидно бракує вдячності й що її ділові люди мають віддати свій борг. Та мало хто дослухався до нього. На такі речі заплющували очі, але мій батько, одне око якого лишилося навіки заплющеним, так не міг. Так почалася його репутація нонконформіста й трохи дурня.

Зовні я була батьковою дитиною, більше схожа на нього, успадкувала його похмурість, його завзятий скепсис (як, зрештою, і його медалі — він залишив їх мені). Як я поводилася норовисто, Ріні казала, що в мене важка вдача й зрозуміло, звідки вона взялася. Лора, з іншого боку, була суто маминою дочкою. До певної міри їй перейшли побожність і високе чисте чоло.

Але зовнішність оманлива. Я ніколи б не змогла з’їхати з мосту. Батько зміг би. А мати — ні.

Ось ми восени 1919 року втрьох: батько, мати і я. Листопад, уже майже час лягати спати. Сидимо у вітальні в Авалоні. У каміні горить вогонь, бо стало холодно. Мати одужує від нещодавньої загадкової недуги, начебто пов’язаної з нервами. Вона лагодить одяг. Не зобов’язана цього робити, могла б найняти когось, але їй хочеться, вона любить, щоб руки були зайняті. Пришиває ґудзик, що відірвався від однієї з моїх суконь: кажуть, я незграбно поводжуся з одягом. На круглому столі біля її ліктя стоїть сплетений індіанцями кошик із дрібницями для шиття, оздоблений пахучою травою — у ньому лежать ножиці, котушки з нитками й дерев’яне яйце для латання; ще — її нові круглі окуляри, наче пильно стежать. Для ґудзиків вони їй не потрібні.

Мамина сукня небесно-синя, з широким білим комірцем і білими манжетами із зубчастими краями. Волосся вже почало сивіти, надто рано, однак думка про фарбування для неї не ймовірніша, ніж ідея відрізати собі руку, тож обличчя молодої жінки оточує кульбабковий пух. Волосся розібране на проділ посередині й широкими хвилями спускається назад, до складного вузла кучерів і завитків на потилиці. (Коли через п’ять років вона помре, волосся буде підстрижене коротко — модніше й простіше.) Очі опущені, щоки округлі, як і живіт, на вустах ніжна півусмішка. Електрична лампа з жовтувато-рожевим абажуром м’яко освітлює її обличчя.

Навпроти неї на канапі сидить мій батько. Від відкинувся на подушки, однак сидить неспокійно, поклавши руку на коліно негодящої ноги; та посмикується. (Годяща нога, негодяща — цікаві визначення. Що такого зробила негодяща нога, що її так називають? Чи, може, її спаплюженість, яку намагаються приховати, — якесь покарання?)

Я сиджу поряд із ним, хоч і не надто близько. Рука його витягнулася по спинці канапи в мене за спиною, однак мене не торкається. Я тримаю абетку й читаю йому, щоб він побачив, що я вмію читати. Але насправді не вмію — просто запам’ятала форми літер і слова, написані біля картинок. На журнальному столику стоїть грамофон, гучномовець виростає з нього, наче величезна металева квітка. Власний голос видається мені схожим на той, який іноді лунає звідти, — тихий, тонкий, далекий, щось таке, що вимикається порухом пальця.

Піднімаю погляд на батька, перевіряючи, чи він узагалі звернув на мене увагу. Іноді, як говориш до нього, він не чує. Але тепер помічає мій погляд і слабко всміхається мені.

Тепер батько знову дивиться у вікно. (Чи уявляв він себе надворі, чи зазирав подумки всередину? Як сирота, вічний вигнанець, нічний мандрівник? За це він, напевно, боровся — за цю ідилію біля каміну, цю затишну сцену з реклами пластівців: округла рожевощока дружина, мила й добра, слухняне, шанобливе дитя. Така банальність, така нудьга. Чи не відчував він певної ностальгії за війною, попри весь її сморід, попри позбавлену сенсу бійню? За життям інстинктами, позбавленим запитань?)

На картинці намальований чоловік, який стрибає, охоплений полум’ям, — вогняні крила летять за його п’ятами та плечима, маленькі пекельні ріжки виростають із голови. Він зиркає через плече зі шкодливою звабною усмішкою, одягу на ньому немає. Вогонь не може йому зашкодити, ніщо не може. Тому я в нього закохана. Домалювала олівцем іще полум’яних язиків.

Мати проколює ґудзика голкою, обрізає нитку. Я читаю далі, тривожним голосом продираюся крізь чемні М та Н, жорстку Р, загрозливе сичання С, химерну Щ. Батько дивиться у вогонь, спостерігає, як поля, ліси, будинки, міста, чоловіки, брати підносяться з димом угору; негодяща нога смикається сама собою, як пес, що біжить уві сні. Це його дім, його фортеця під облогою; він перевертень. Прохолодний, лимонного кольору захід сонця за вікном вицвітає до сірого. Я того ще не знаю, але скоро народиться Лора.

Хлібний день

Дощу мало, кажуть фермери. Повітря пронизують наполегливі, на одній ноті крики цикад; обабіч дороги клубочиться пил; з клаптів трави на узбіччі стрекочуть коники. Листки кленів звисають із гілок, наче покинуті рукавички; на тротуарі розтріскується моя тінь.

Виходжу з дому рано, поки сонце ще не палить на повну. Лікар підбадьорює мене, каже, що я прогресую, але до чого? Власне серце для мене — компаньйон у безкінечному нав’язаному марші, ми з ним пов’язані, змовники проти власної волі в якійсь тактичній схемі, якою ми не керуємо. Куди ми йдемо? До наступного дня. Мене не оминув той факт, що живою мене тримають ті ж речі, які мене вб’ють. Це певним чином схоже на любов чи якийсь її різновид.

Сьогодні я знову ходила на цвинтар. Хтось лишив на Лориній могилі оберемок оранжевих і червоних майорців; квіти гарячих, неспокійних кольорів. Коли я дійшла до них, вони вже почали в’янути, хоча й досі пахнули перцем. Підозрюю, їх нарвали з клумб перед «Фабрикою ґудзиків» — якийсь прихильник-скнара чи просто трохи не при собі; та, зрештою, сама Лора теж могла б так учинити, бо мала дуже приблизні уявлення про власність.

Дорогою назад я зайшла до кіоску з пончиками: надворі ставало надто спекотно, хотілося затінку. Місце зовсім не нове, насправді майже вбоге, попри свою хвацьку модерновість — блідо-жовту плитку, білі пластикові столи, прикручені до підлоги, штамповані стільці. Воно нагадує мені якийсь заклад: дитячий садок у бідному районі чи, може, консультаційний центр для людей із психічними проблемами. Навколо немає майже нічого такого, що можна було б жбурнути або ж чим можна було б когось ударити, навіть столові прибори з пластику. Глибокий запах масної олії для смаження змішується з хвойним ароматом засобу для дезінфекції, з легким відтінком вистиглої кави.

Я купила маленький холодний чай і «Старомодний із глазур’ю», який заскрипів у мене на зубах, наче пінополістирол. Проковтнувши з половину, бо більше не вдалося, обережно почовгала слизькою дорогою до жіночої вбиральні. Під час своїх прогулянок я подумки уклала мапу найдоступніших вбиралень Порт-Тікондероґи, дуже корисну, якщо припече, і ось ця, у пончиковій, нині моя улюблена. Ні, вона не чистіша за інші, і туалетний папір у ній трапляється не завжди, але в ній повно написів. У всіх вбиральнях вони є, та в більшості забігайлівок їх часто замальовують, тоді як тут вони значно довше лишаються на видноті. Отже, маєте не лише текст, а й коментарі до нього.

Найцікавіша нинішня переписка — у середній кабінці. Перше речення написане олівцем, літери заокруглені, як на римських гробницях, глибоко вдавлені у фарбу: Не Їж Нічого, Що Не Готовий Убити.

Тоді зеленим маркером: Не Вбивай Нічого, Що Не Готовий З’їсти.

Під цим кульковою ручкою: Не Вбивай.

Ще нижче фіолетовим маркером: Не Їж.

І під усім цим останні поки що слова жирними чорними літерами: У Дупу Вегетаріанців — «Усі Боги — Хижаки» — Лора Чейз.

Ось так Лора живе далі.

«Лора довго народжувалась у цей світ, — казала Ріні. — Наче ніяк не могла вирішити, чи це взагалі слушна ідея. Тоді спочатку вона дуже хворіла, ми ледь не втратили її. Гадаю, тоді вона досі сумнівалася. Але, зрештою, вирішила спробувати, учепилася за життя, і їй стало краще».

Ріні вірила, що люди самі вирішують, чи їм час помирати; так само вони мають право голосу стосовно того, народжуватися чи ні. Досягнувши віку огризань, я часто говорила: «Я не просила мене народжувати», — удавалася до цього остаточного аргументу, а Ріні відповідала: «Звісно, просила. Як і всі інші». Наскільки вона знала, щойно ти народився, із цим уже нічого не вдієш.

Після Лориного народження мати була ще втомленішою, ніж звичайно. Вона втратила свою піднесеність, позбулася життєвої сили. Її воля зів’яла, дні перетворилися на обтяжливу мандрівку. Лікар казав, що їй треба більше відпочивати. «Вона жінка нездорова», — казала Ріні до місіс Гіллкоут, яка прийшла допомагати з пранням. Наче мою справжню матір викрали ельфи, а цю, іншу — старішу, сивішу, кволішу, більш невпевнену — лишили замість неї. Мені тоді було лише чотири роки, і ці зміни мене лякали. Я хотіла, щоб мене обіймали й заспокоювали, але матері на це вже не ставало сил. (І чому я кажу «вже»? Її материнство завжди полягало радше в повчанні, аніж у дбайливості. У глибині душі вона завжди залишалася вчителькою.)

Незабаром я виявила, що, як поводитися тихо, не вимагати уваги, а понад усе — якщо допомагати, особливо з малям, із Лорою, стежити за нею, колихати її в люльці, присипляти, бо спала вона неохоче й недовго, мені дозволять лишатися в одній кімнаті з матір’ю. Як ні — відсилатимуть кудись. Такою я й стала — тихою, помічною.

Треба було верещати. Треба було влаштовувати істерики. Ріні завжди казала, що колеса тільки тоді змащують, як вони риплять.

(Ось я на материному столику, у срібній рамці, у темній сукні з білим мереживним комірцем, у тій руці, що її видно, незграбно й гнівно затиснута плетена біла ковдра немовляти, погляд звинувачує чи то камеру, чи того, хто її тримав. Лори на цьому знімку майже не видно. Хіба що пухнасту маківку та крихітну долоньку, пальчики скручені на моєму великому пальці. Я лютувала через те, що мала тримати малу, чи тому, що насправді захищала її? Закривала від усього й не хотіла відпускати?)

Лора була непростим немовлям, радше неспокійним, аніж дратівливим. І росла теж непростою. Її тривожили двері шаф і шухляди письмових столів. Вона начебто весь час прислухалася до чогось на відстані чи під підлогою — до чогось, що беззвучно наближалося, немов потяг, зроблений із вітру. У неї траплялися незчисленні зриви: вона ридала, побачивши мертву ворону, кота, збитого машиною, темну хмару в чистому небі. З іншого боку, до фізичного болю сестра була на диво байдужа: обпікшись чи порізавшись, як правило, не плакала. Її бентежила зла воля, зла воля Всесвіту.

Особливо Лору тривожили скалічені ветерани на вулицях, — ледацюги, жебраки, торговці дрібницями, — надто розбиті, щоб узятися за справжню роботу. Одного червонопикого безногого чоловіка, який штовхав своє тіло дорогою в примітивному візку, вистачало, щоб сполохати її. Можливо, через лють у його очах.

Як більшість малюків, Лора вірила, що все сказане має пряме значення, але доводила це до крайнощів. Їй не можна було сказати «зникни» чи «йди лісом» і сподіватися на те, що це не матиме жодних наслідків. «Що ти сказала Лорі? Невже так важко запам’ятати?» — сварилася Ріні. Але й сама не завжди пам’ятала. Якось сказала Лорі прикусити язика, щоб не сипати так запитаннями, і після того Лора кілька днів не могла жувати.

Я вже наблизилася до материної смерті. Якщо скажу, що ця подія змінила все, це прозвучить банально, але й правдиво, тож так і напишу:

Ця подія змінила все.

Це сталось у вівторок. Хлібний день. Увесь наш хліб, якого вистачало на цілий тиждень, пікся на кухні Авалону. Хоча в Порт-Тікондерозі тоді вже була невелика пекарня, Ріні казала, що хліб у крамниці купують тільки ліниві, і взагалі пекар додає до борошна крейди та кладе зайві дріжджі, щоб буханці розбухали й здавалося, що ти отримуєш більше, ніж насправді. Тож хліб вона пекла сама.

Кухня в Авалоні не була темною, подібною на вкриту кіптявою вікторіанську печеру, якою мала бути колись, тридцять років тому. Натомість вона була вся біла: білі стіни, білий емальований стіл, біла дров’яна пічка, чорно-біла підлога й блідо-жовті фіранки на нових, збільшених вікнах. (Ремонт зробили після війни, то був один із боязких, примирливих подарунків батька матері.) Ріні вважала цю кухню найсучаснішою й завдяки тому, що мати розповіла їй про бактерії, їхні гидкі звички й схованки, тримала її в надзвичайній чистоті.

У хлібні дні Ріні давала нам по шматку тіста для хлібних чоловічків із родзинками замість очей та ґудзиків. Тоді пекла їх для нас. Я свого з’їдала, а от Лора берегла. Якось Ріні знайшла в Лориній шухляді цілу купу таких, твердих, наче камінь, загорнутих у носовички, схожих на крихітні булочкові мумії. Сказала їй, що на хліб збіжаться миші, тому його слід негайно викинути, та Лора наполягла на тому, щоби влаштувати в городі, за кущем ревеню, масовий похорон із молитвами, а як ні, то вона більше ніколи не обідатиме. Коли треба було, вона вміла торгуватися.

Ріні викопала могилу. У садівника тоді був вихідний, і вона взяла його лопату, якої нікому не можна було торкатися; утім, то був надзвичайний випадок.

— Хай Господь змилостивиться над її чоловіком, — сказала Ріні, поки Лора акуратно викладала своїх хлібних чоловічків у рядок. — Вона вперта, як віслюк.

— Я все одно не матиму чоловіка, — відповіла Лора. — Житиму сама в гаражі.

— І я не матиму, — повторила я, тільки аби не бути перевершеною.

— Оце навряд чи, — заперечила Ріні. — Ти ж любиш своє м’яке ліжечко. А так доведеться спати на бетоні, серед плям мастила.

— А я житиму в оранжереї, — відповіла я.

— Вона вже не опалюється, — сказала Ріні. — Узимку замерзнеш на смерть.

— А я спатиму в одній із автівок, — вирішила Лора.

Того жахливого вівторка ми поснідали на кухні з Ріні. Вівсянка й тост із мармеладом. Бувало, ми снідали з матір’ю, але тоді вона вже надто втомилася. Мати була сувора, змушувала нас сидіти прямо та їсти скоринку. «Пам’ятайте про голодуючих вірмен», — казала вона.

Можливо, вірмени тоді вже не голодували. Війна давно скінчилася, усе повернулося до порядку. Однак їхня біда, певно, лишилась у материній пам’яті таким собі гаслом. Гаслом, закликом, молитвою, закляттям. Скоринки від тостів слід було доїдати на згадку про тих вірмен, ким би вони не були; не з’їсти їх — святотатство. Ми з Лорою мусили розуміти вагу цього закляття, бо воно завжди працювало.

Мати тоді не з’їла скоринку — це я пам’ятаю. Лора завелася: «А скоринки, а голодуючі вірмени?» — аж поки мати не визнала, що погано почувається. Коли вона це сказала, я відчула, як тілом пробіг холодок, бо тоді вже знала. Я тоді вже все знала.

Ріні сказала, що Бог ліпив людей так, як вона сама ліпила хліб, саме тому животики майбутніх мам робилися круглішими, коли в них мала з’явитися дитина: то тісто піднімалося. Вона стверджувала, що її ямочки — відбитки Божих пальців. У неї було три, а в інших могло не бути жодної, адже Бог зробив усіх різними, інакше швидко знудився б, тому й розподілив усе поміж людей нерівно. Це видавалося нечесним, але, зрештою, було доволі-таки чесним.

Тоді Лорі було вже шість років. Мені — дев’ять. Я знала, що діти з’являються не з хлібного тіста — то просто казка для малих, таких, як Лора. Однак ніхто не пояснив мені подробиць.

Днями мати сиділа в альтанці та в’язала крихітний светрик, схожий на ті, які досі в’язала для «Біженців за морем». Цей теж був для біженця? Мені було цікаво. Вона казала «можливо» і всміхалася. Тоді починала дрімати, повіки важко опускалися, круглі окуляри скочувалися з носа. Мати запевняла, що має очі на потилиці й так завжди знає, як ми робимо щось погане. Я уявляла ті очі пласкими, блискучими, позбавленими кольору, немов окуляри.

Стільки спати вдень — то було несхоже на неї. Багато чого було несхоже. Лора не переживала — переживала я. Складала два й два з того, що мені казали й що я підслуховувала. Мені казали: «Твоїй матері треба відпочити, тож тримай Лору подалі від неї». Я підслухала (Ріні говорила до місіс Гіллкоут): «Лікар незадоволений. Може бути й так, і так. Звісно ж, вона ані слова не каже, але видно, що нездорова. Деякі чоловіки просто не можуть облишити жінку». Так я дізналася, що моя мати в небезпеці, якось пов’язаній із її здоров’ям і до того ж із батьком, хоча не дуже розуміла, що то може бути за небезпека.

Я сказала, що Лора не переживала, але вона якось більше, ніж звичайно, тулилася до матері. Сиділа, схрестивши ноги, у затінку під альтанкою, поки мати відпочивала, чи за її стільцем, коли та писала листи. Як мама була на кухні, Лора любила залізти під стіл. Затягувала туди подушку й свою абетку, ту, що колись була моєю. Вона мала багато того, що колись було моїм.

Тоді Лора вже вміла читати чи принаймні читати саме абетку. Літера «Л» була її улюбленою, бо то була її власна літера, та, з якої починалося її ім’я. «Л — це Лора». У мене ніколи не було улюбленої літери, з якої починалося б моє ім’я (А — це Айріс), ця перша літера належала всім без винятку[2].

На малюнку в книжці зображені двоє дітей у старомодних солом’яних капелюшках, які присіли до латаття, а на квітці — фея, гола, з прозорими мерехтливими крильцями. Ріні казала, що, якби побачила таку істоту, то побігла б за нею з мухобійкою. Зі мною вона могла так жартувати, але Лорі такого не скажеш, бо та сприйняла б ці слова серйозно й дуже засмутилася б.

Лора була інакша. Інакша — тобто дивна, я це знала, та все одно надокучала Ріні запитаннями.

— Як це — інакша?

— Не така, як інші, — відповідала Ріні.

Та, може, Лора й не настільки відрізнялася від інших. Можливо, вона була такою, як усі — як та химерна перекошена частина людського єства, яку більшість приховує. Більшість, але не Лора, і саме тому вона їх лякала. Бо вона лякала людей чи принаймні певним чином тривожила, і що старшою ставала, то більше.

Отже, ранок вівторка на кухні. Ріні з матір’ю пекли хліб. Ні, Ріні пекла хліб, а мати пила чай. Ріні саме сказала їй, що не здивується, якщо пізніше буде гроза, бо ж дихати так важко, і, може, матері краще посидіти надворі в затінку чи прилягти; але мати відповіла їй, що ненавидить байдикувати. Сказала, що так почувається ні до чого не здатною й краще складе компанію Ріні.

На думку останньої, мати цілком могла ходити по воді, тому командувати нею вона права не мала. Тож мати пила чай, а Ріні стояла за столом, перегортаючи кургани тіста на хліб, врізаючись у нього обома руками, згортала, перевертала, виминала. Руки були вкриті борошном, ніби вдягнені в борошняні рукавички. На фартуху теж було борошно. Під пахвами півколами проступив піт, від якого темнішали жовті стокротки на сукні. Кілька буханців уже стояли у формах, накриті чистим вологим рушником. Кухня повнилася вологим грибним запахом.

Для хліба потрібен жар, до того ж погода стояла спекотна. Вікно кухні було відчинене, і через нього всередину закочувалася спека. Борошно набирали з великої бочки в коморі. У неї ніколи не можна було залізати, адже борошно могло забити тобі рота й носа й задушити. Ріні знала про одну дитину, яку брати й сестри запхали до бочки догори ногами, і та мало не задихнулася на смерть.

Ми з Лорою сиділи під столом на кухні. Я читала ілюстровану книжку під назвою «Великі історичні постаті». Наполеон саме був у вигнанні на острові святої Гелени, стояв понад прірвою, заклавши руку за вилогу пальта. Мені подумалося, що йому має боліти живіт. Лора була неспокійна. Вибралася з-під столу, щоб попити води.

— Хочеш тіста зліпити хлібного чоловічка? — запропонувала їй Ріні.

— Ні, — відповіла Лора.

— Ні, дякую, — виправила її мати.

Лора знову залізла під стіл. Ми бачили дві пари ступень, вузькі материні й ширші, грубші — Ріні; вище — худі материні литки й товсті Рінині в рожевувато-коричневих панчохах. Чули глухе гупання й ляскання тіста. Тоді раптом чайна чашка розбилася, мати опинилася на підлозі, а Ріні опустилася на коліна біля неї.

— Ох, лишенько! Айріс, біжи поклич батька.

Я гайнула до бібліотеки. Дзвонив телефон, але батька там не було. Піднялася сходами до його вежі, яка зазвичай була місцем забороненим. Двері виявилися незамкнені, і в кімнаті не було нічого, крім стільця й кількох попільниць. У головній вітальні його не було, у ранковій теж, не було і в гаражі. Я подумала, що він має бути на фабриці, але впевнена не була, до того ж це було надто далеко. А де ще шукати, я не знала.

Повернулася на кухню й заповзла під стіл, де сиділа, охопивши коліна руками, Лора. Вона не плакала. На підлозі було щось, схоже на кров: темно-червоні цятки на білій плитці. Я торкнулася їх пальцем, лизнула — кров. Узяла ганчірку, витерла й сказала Лорі:

— Не дивися туди.

Тоді Ріні спустилася задніми сходами, дзенькнула телефоном, набрала номер лікаря, та він не був на місці, десь повіявся, як завжди. Тоді вона подзвонила на фабрику, покликала батька. Його не бачили.

— Знайдіть, як зможете. Скажіть, що це терміново, — сказала Ріні й знову побігла нагору. Вона зовсім забула про хліб — він надто піднявся, тоді знов опав і зіпсувався остаточно.

— Не варто їй було сидіти на кухні в спеку, — говорила Ріні місіс Гіллкоут. — Не в таку погоду, коли ще й гроза наближалася, але вона себе не шкодувала, і нічого їй не доведеш.

— Дуже боляче їй було? — спитала місіс Гіллкоут зацікавленим скорботним голосом.

— Я бачила й гірше, — відповіла Ріні. — Дякувати Богу за дрібні милості. Воно вислизнуло, як кошеня, але, треба сказати, кров лилася відрами. Доведеться спалити матрац: не знаю, як його відіпрати.

— От лишенько. Що ж, завжди можна спробувати ще, — сказала місіс Гіллкоут. — Так воно вже судилося. Певно, з ним щось було не так.

— З того, що я чула, не можна, — заперечила Ріні. — Лікар сказав, що краще б це був кінець, бо ще одне може її вбити, як ледь не вбило це.

— Є жінки, яким не варто виходити заміж, — зазначила місіс Гіллкоут. — Вони для цього не годяться. Тут треба бути сильною. У моєї матері було десятеро, і вона й оком не змигнула. Щоправда, і вижили не всі.

— У моєї одинадцятеро було, — сказала Ріні. — І це її вкрай виснажило.

З попереднього досвіду я знала, що то був вступ до суперечки про те, чиїй матері жилося важче, і скоро вони перейдуть до обговорення прання. Я взяла Лору за руку, і ми тишком-нишком піднялися нагору. Хвилювання поступалося перед цікавістю — хотілося дізнатися, що сталося з матір’ю, і побачити кошеня. І от воно в емальованій мисці, поряд із купою просочених кров’ю простирадл у коридорі, біля материних дверей. Але то було не кошеня. Сіре, наче давно зварена картоплина, із завеликою головою, усе скручене. Очі міцно заплющені, наче їм було боляче від світла.

— Що це? — прошепотіла Лора. — Це не кошеня.

Вона присіла навпочіпки над ним, пильно вдивляючись.

— Ходімо вниз, — сказала я. Лікар досі був у кімнаті, ми чули його кроки. Я не хотіла, щоб він спіймав нас тут, бо знала, що ця істота для нас заборонена, ми не повинні були її бачити. Особливо Лора: таке видовище, як розчавлена тваринка, зазвичай викликало в неї вереск і сльози, а звинувачували в усьому мене.

— Це дитинка, — сказала Лора. — Але незакінчена. — Вона була навдивовижу спокійна. — Бідолашне. Воно не хотіло народжуватися.

Пізніше вдень Ріні привела нас до матері. Вона лежала в ліжку, спершись на дві подушки, тонкі руки на простирадлі, біліюче волосся майже прозоре. На лівій руці блищала обручка, кулаки стискали простирадло по боках. Вуста міцно стиснуті, наче вона щось обмірковує, — такий вигляд вона мала, коли складала списки. Очі заплющені. Закриті вигнутими повіками, вони здавалися навіть більшими, ніж коли були розплющені. Окуляри лежали на тумбочці поряд із глеком води — сяючі порожні круглі очі.

— Вона спить, — прошепотіла Ріні. — Не чіпайте її.

Материні очі повільно розплющилися. Смикнувся рот, розгорнулися пальці ближчої до нас руки.

— Можете обійняти її, але легенько, — сказала Ріні.

Я зробила, як мені сказали. Лора ж нестямно зарилася головою в материн бік, під руку. Крохмально й блідо-блакитно, лавандово пахли простирадла, мати пахла милом, а під усім тим був гарячий запах іржі, змішаний із солодкувато-кислотним запахом вологого тліючого листя.

Матері не стало за п’ять днів. Померла від лихоманки, а ще від слабкості, бо не змогла повернути свої сили — так сказала Ріні. Увесь цей час лікар приходив і йшов, а розкладне крісло в спальні займали одна за одною хрусткі, крохмальні медсестри. Ріні бігала вгору і вниз сходами з мисками, рушниками, чашками бульйону. Батько невтомно їздив на фабрику й додому, з’являвся за обіднім столом змучений, схожий на жебрака. Де він був того дня, коли його не могли знайти? Ніхто так і не сказав.

Лора сиділа в коридорі нагорі. Мені наказали гратися з нею, щоб забрати її з дороги, але вона не хотіла. Сиділа, огорнувши коліна руками, поклавши на них підборіддя, із задумливим, таємничим виразом обличчя, наче смоктала льодяника. Нам не дозволяли їсти цукерки. Але коли я змусила її показати язик, на ньому був усього лиш круглий білий камінець.

Того останнього тижня мене щоранку пускали до матері, та лише на кілька хвилин. Говорити з нею не дозволяли, бо (як казала Ріні) вона марила. Тобто мати думала, що перебуває деінде. Щодня її було все менше. Вилиці ставали більш чіткими; від неї вчувався запах молока й чогось сирого, прогірклого, як від коричневого паперу, у який загортали м’ясо.

Під час цих візитів я була похмура. Бачила, яка вона хвора, і зневажала її за це. Відчувала, що вона до певної міри зраджує мене: ухиляється від своїх обов’язків, зрікається їх. Мені не спадало на думку, що вона може померти. Раніше я такого боялася, але нині була така нажахана, що зовсім викинула це з голови.

Останнього ранку (я не знала, що він стане останнім) мати видавалася більше схожа на себе. Була слабша, але водночас більш зібрана, більш щільна. Подивилася на мене так, ніби справді мене бачила.

— Таке яскраве світло, — прошепотіла вона. — Можеш запнути занавіски?

Я зробила, як було сказано, тоді повернулася до її ліжка, крутячи в руках хустинку, яку Ріні дала мені, якщо я раптом плакатиму. Мати взяла мою руку; її власна рука була гаряча й суха, пальці схожі на дріт.

— Будь хорошою дівчинкою, — мовила вона. — Сподіваюся, ти будеш Лорі хорошою сестрою. Знаю, ти стараєшся.

Я кивнула. Не знала, що сказати. Почувалася жертвою несправедливості: чому завжди я мала бути хорошою сестрою Лорі, а не навпаки? Звісно, мама любила Лору більше за мене.

Може, і ні, може, вона обох нас любила однаково. А може, їй узагалі не ставало сил любити будь-кого: вона піднялася вище за це, до крижаного холоду стратосфери, значно вище від теплого, щільного, магнетичного поля любові. Але я не могла собі цього уявити. Її любов до нас була належною: твердою, матеріальною, наче пиріг. Єдиним питанням було: хто з нас отримає більший шматок.

(Що за фальшивки ці матері. Опудала, воскові ляльки, у які ми всовуємо голки, сирі начерки. Ми заперечуємо їм власне існування, ми вигадуємо їх так, щоб угамувати власний голос, здійснити власні бажання, компенсувати власні недоліки. Тепер, коли я сама стала матір’ю, я це знаю.)

Моя мати утримувала мене в зоні свого небесно-блакитного погляду. Як же важко їй мало бути не заплющувати очей. Якою далекою я, мабуть, здавалася — віддалена, нерішуча рожева пляма. Як складно їй мало бути зосередитися на мені! І все одно я не бачила тоді її стоїцизму, якщо це був він.

Я хотіла сказати, що вона помиляється в мені, у моїх намірах. Я не завжди намагалася бути хорошою сестрою, навіть навпаки. Іноді називала Лору паразиткою й вимагала не турбувати мене, а як минулого тижня побачила, що вона облизує мій конверт, — один з особливих моїх конвертів, для записок подяки, — сказала, що клей на ньому зроблений зі зварених коней, і від цього її нудило й вона шморгала носом. Іноді я ховалася від неї в бузковому кущі за оранжереєю й читала там книжки, затуливши вуха, щоб не чути, як вона блукає садом, шукаючи мене, безплідно гукаючи на ім’я. Та я часто робила тільки той необхідний мінімум, якого від мене вимагали.

Але мені бракувало слів, щоб пояснити все це, мою незгоду з материною версією подій. Я не знала, що скоро залишуся з її уявленням про мене, про мою доброту, яке прикріпиться, мов значок, без жодної можливості зняти його й жбурнути назад (то був би нормальний хід стосунків між матір’ю та дочкою, якби вона була жива, коли я дорослішала.)

Чорні стрічки

Захід сонця сьогодні палає й не поспішає згасати. На підвішеному сході неба блимає блискавка, тоді раптом прокочується грім — різке грюкання дверима. Дім більше схожий на пічку, навіть попри новий вентилятор. Я винесла надвір лампу: іноді в сутінках я краще бачу.

За минулий тиждень нічого не написала. Душа до того не лежала. Навіщо описувати такі меланхолійні події? Але от почала знову, як бачите. Узялася за свої чорні карлючки, які лягають довгим чорнильним слідом на сторінку, заплутаним, але цілком зрозумілим. Чи лишати на ній, зрештою, свій підпис? Я ж завжди намагалась уникати його — сліду Айріс, навіть спотвореного: ініціали крейдою на тротуарі, піратське Х на мапі на позначення закопаних скарбів.

Чому ми так прагнемо запам’ятатися? Навіть іще за життя. Прагнемо затвердити своє існування, наче собаки, що мітять пожежні крани. Виставляємо напоказ свої фото в рамках, пергаментні дипломи, посріблені кубки; вишиваємо монограми на білизні, видряпуємо імена на деревах, шкрябаємо на стінах вбиралень. Імпульс усюди один. Що ми сподіваємося отримати? Оплески, заздрощі, повагу? Чи просто увагу, будь-яку, доступну нам?

Ми щонайменше прагнемо мати свідків. Не можемо витримати думки про те, що наші голоси врешті-решт замовкнуть, наче радіо, у якому сіла батарейка.

У день після похорону матері нас із Лорою відправили до саду. Ріні сказала, що їй треба відпочити, бо вона весь день на ногах.

— Я вже просто на межі, — зізналася.

Її очі й повіки почервоніли, і я подумала, що вона потай плакала, щоб не турбувати інших, і плакатиме знову, щойно ми заберемося з дороги.

— Ми тихенько, — пообіцяла я. Надвір іти не хотілося, бо там усе було надто яскравим, надто сліпучим, а повіки мої були рожеві й набряклі. Та Ріні сказала, що ми мусимо й свіже повітря піде нам на користь. Нам не пропонували піти надвір гратися, бо це було б надто нечемно й швидко після маминої смерті. Сказали просто піти надвір.

В Авалоні влаштували жалобний прийом. То були не поминки — поминки лишалися для іншого берега Жогу, гучні й ганебні, политі алкоголем. Ні, у нас був прийом. Похорон відвідало чимало людей: робітники з фабрик, їхні дружини й діти, звісно ж, шановані містяни: банкіри, священнослужителі, юристи, лікарі. Але прийом призначався не для всіх, хоча цілком міг би. Ріні сказала місіс Гіллкоут, яку найняли їй у поміч, що Ісус, може, і розмножив хлібини й рибини, але капітан Чейз не Ісус, і не треба чекати, що він годуватиме натовп, хоча міри він, як завжди, не знає, і служниця сподівається, що хоча б нікого не затопчуть.

Запрошені набились у будинок — шанобливі й скорботні, та водночас сповнені цікавості. Ріні порахувала ложки до прийому й після нього й сказала, що можна було б класти не найкращі прибори, бо деяких тягне до всього, що не прибите цвяхами, тільки б забрати собі щось на згадку. А зважаючи на те, як вони всі їли, можна було б і лопати замість ложок покласти.

Попри все це, лишилося чимало їжі: півшмата шинки, трохи печива, залишки пирогів — і ми з Лорою потай нишпорили в коморі. Ріні знала, що ми це робили, але саме тоді їй бракувало енергії, щоб зупинити нас: сказати «Апетит собі зіпсуєте», чи «Годі порпатися в коморі, мишками станете», чи «Ще один шматочок — і ви луснете», чи видати будь-яке інше попередження або застереження, які мене завжди потай тішили.

Тільки цього разу нам було дозволено безборонно напихатися. Я з’їла забагато печива, забагато шинки, великий шмат фруктового пирога. Ми досі були в чорних сукнях, надто спекотних для цього дня. Ріні заплела нам тугі косички, кожну зав’язала міцною рубцюватою чорною стрічкою вгорі та внизу: чотири суворі чорні метелики для кожної.

Сонце надворі змусило мене примружитися. Було гидко від яскравої зелені листя, яскравої жовтизни та червоності квітів, їхньої нахабності, того, як тремтливо вони виставляли себе напоказ, наче мали таке право. Хотілося позбивати з них голівки й викинути. Я почувалася самотньою, а ще — буркотливою й роздутою. У голові аж дзижчало від цукру.

Лора хотіла полізти зі мною на сфінксів біля оранжереї, та я відмовилася. Тоді вона забажала посидіти біля кам’яної німфи й подивитися на золотих рибок. У цьому шкоди я не бачила. Сестра побігла газоном поперед мене, дратівливо легка, наче ніщо у світі її не обходило; так вона поводилася протягом усього материного похорону. Здавалося, горе інших її дивує. Ще більше дивувало те, що через це люди наче жаліли її більше, ніж мене.

— Бідне ягнятко, — казали вони. — Надто мале, щоб розуміти.

— Мама з Богом, — казала Лора.

Саме такою була офіційна версія, зміст усіх молитов, що підносилися до неба. Але Лора справді вірила в такі речі, не з тією подвійною мораллю, яка була в усіх інших, а зі спокійною однозначністю, від якої хотілося взяти її за плечі й струсонути.

Ми сиділи біля ставка. Кожен листок латаття виблискував на сонці, немов мокра зелена гума. Лору довелося підсадити нагору. Вона притулилася до німфи, вимахувала ногами, хлюпала пальцями у воді й наспівувала собі під ніс.

— Не можна співати, — сказала я їй. — Мати померла.

— Ні, це не так, — самовтішно відповіла Лора. — Вона насправді не померла. Вона в раю з дитинкою.

Я зіштовхнула її з парапету. Щоправда, не в ставок, а на траву, для цього мені вистачило клепки. Падіння було коротке, земля — м’яка, сильно забитися вона не могла. Лора гепнулася на спину, тоді перекотилася та глянула на мене, широко розплющивши очі, наче не вірила в те, що я зробила. Її вуста розкрились у досконале, як бутон троянди, «О» — ніби вона була дитиною з малюнка в книзі й саме задувала свічки на іменинному торті. А тоді Лора заплакала.

(Мушу визнати, мене це потішило. Я хотіла, щоб сестра теж страждала, не менше за мене. Я втомилася від того, що їй усе сходить із рук, бо вона мала.)

Лора підвелася з трави й побігла до кухні, завиваючи так, наче її ножем ударили. Я гайнула за нею: краще бути на місці, коли вона до когось добіжить, якщо раптом почне мене звинувачувати. Бігла сестра незграбно: дивно виставивши руки, викидаючи на всі боки тонкі малі ноги; з обох боків на кісках тріпотіли жорсткі бантики, чорна спідничка підстрибувала. Дорогою Лора впала й цього разу справді забилася — подряпала руку. Побачивши це, я відчула полегшення: ця кров приховає моє злодіяння.

Содова

За місяць після материної смерті — не пам’ятаю, коли саме, — батько сказав, що візьме мене із собою до міста. Він ніколи особливо не звертав уваги ані на мене, ані на Лору, повісивши нас спочатку на матір, а тоді — на Ріні, тож ця його пропозиція мене вразила.

Лору він не взяв. Навіть не запропонував.

Про цю майбутню екскурсію батько оголосив за сніданком. Він почав наполягати, щоб я з Лорою снідали з ним, а не на кухні з Ріні, як раніше. Ми сідали за один кінець довгого столу, він — за другий. Говорив до нас нечасто, натомість читав газету, а ми самі були надто сповнені благоговіння, щоб заговорити до нього. (Звісно ж, ми його боготворили. Чи так, чи ненавидіти — помірніших емоцій він не викликав.)

Сонце проходило через вітражі, обливало його кольоровим світлом, наче вмочувало у фарбу. Я досі пам’ятаю його кобальтову щоку, полум’яно-журавлинові пальці. Ми з Лорою теж могли послуговуватися цими кольорами. Можна було трохи посунути тарілку ліворуч чи праворуч, тоді нудна, сіра вівсянка ставала зеленою, синьою, червоною чи фіолетовою: магічна їжа, чи то зачарована, чи то отруєна, залежно від моїх примх чи Лориного настрою. Тоді, не припиняючи їсти, ми кривлялися одна до одної, але тихо-тихо. Метою було не отримати прочухана й не привернути його увагу. Треба ж було якось розважатися.

Того незвичного дня батько приїхав із фабрики рано, і ми пішли до міста пішки. Було недалеко: на той час усе в місті розташовувалося поряд. Батько більше любив ходити пішки, а не їздити в авто, навіть якщо його возили. Гадаю, це мало стосунок до його негодящої ноги: він хотів показати, що може. Любив міряти місто широкими кроками, попри накульгування. Я тупотіла поряд із ним, намагаючись підлаштуватися під його нерівну ходу.

— Зайдемо до «Бетті», — сказав батько. — Куплю тобі содову.

Цього ніколи раніше не траплялося. «Буфет Бетті» був призначений для містян — не для нас із Лорою — так казала Ріні. Не годиться опускати стандарти. А содова взагалі руйнувала організм, і від неї гнили зуби. Ці дві заборонені речі, запропоновані разом і таким звичним тоном, — я ледь не запанікувала.

На головній вулиці Порт-Тікондероґи стояло п’ять церков і чотири банки, усі кам’яні, кремезні. Іноді треба було прочитати табличку, щоб зрозуміти, що за будівля перед тобою, хоча банкам і бракувало дзвіниць. «Буфет Бетті» стояв біля одного з банків. Він мав навіс із біло-зеленими смужками й картинку з курячим пирогом у вітрині, більше схожим на дитячий капелюшок з оборкою з тіста. Світло всередині було тьмяно-жовтим, у повітрі відчувався запах ванілі, кави та плавленого сиру. Стелю вкривала чеканна жерсть, вентилятори звисали з неї, схожі на пропелери літака. За маленькими ошатними білими столиками сиділи кілька жінок у капелюшках; батько кивнув до них, вони кивнули у відповідь.

Уздовж однієї стіни були розташовані кабінки з темного дерева. Батько сів в одну з них, я прослизнула за стіл навпроти нього. Він спитав, яку содову хочу, але я не звикла бути з ним наодинці в громадському місті, тому дуже соромилася. Та й просто не знала, які бувають види напою. Тож він замовив мені содову з полуничним сиропом, а собі — кави.

На офіціантці були чорна сукня й білий чепчик, брови вищипані тонкими дугами, червоний рот сяяв, наче джем. Вона звернулася до батька «капітане Чейз», він назвав її Аґнес. Із цього й з того, як він сперся ліктями на стіл, я зрозуміла, що батько тут не вперше.

Аґнес сказала, що це ж його дівчинка і як це мило, однак кинула на мене несхвальний погляд. Його каву принесла майже одразу, трохи непевно ступаючи на високих підборах, а поставивши горнятко на стіл, коротко торкнулася його руки. (Я помітила цей рух, хоча тоді не могла його розгадати.) Тоді принесла мою содову в конічній склянці, схожій на перевернутий ковпачок блазня; з напою стирчали дві соломинки. Бульбашки піднялися мені носом, на очах виступили сльози.

Батько поклав у свою каву кубик цукру, розмішав і постукав ложкою в бік чашки. Я пильно дивилася на нього понад краєм склянки. Раптом він видався мені зовсім іншим, наче я ніколи раніше його не бачила, — примарнішим, не таким реальним, однак значно детальнішим. Мені нечасто доводилося бачити його так близько. Зачесане назад волосся, коротко підстрижене з боків і вже поріділе на скронях; ціле око видавалося пласким, наче синій папір. Понівечене, утім усе одно красиве обличчя мало той самий відчужений вигляд, як часто вранці, за сніданком, наче він прислухався до пісні чи вибуху десь далеко. Вуса були сивішими, ніж я думала, і мені здалося дивним тепер, коли вже звернула на це увагу, що в чоловіків на обличчі росли такі щітки, а в жінок — ні. Навіть його звичний одяг у тьмяному ванільному світлі став загадковим, наче належав комусь іншому, а він лише позичив його. Надто великий одяг, ось що. Він усох. Але в той же час став якось вищим.

Батько всміхнувся мені й спитав, чи смачна содова. Тоді задумливо замовк. Дістав сигарету зі срібного портсигара, з яким не розлучався, запалив її й видихнув дим.

— Як щось станеться, — нарешті промовив він, — ти маєш пообіцяти, що доглянеш за Лорою.

Я урочисто кивнула. Що за «щось»? Що могло статися? Я боялася поганих новин, хоч і не могла дібрати до них назви. Може, він кудись збирається, за кордон. Оповідки про війну не минулися для мене даремно. Однак далі батько не пояснив.

— Потиснемо руки? — спитав він.

Ми простягнули руки одне до одного через стіл; його долоня була тверда й суха, наче шкіряна ручка валізи. Єдине синє око вивчало мене, наче зважувало, чи можна на мене покластися. Я підняла підборіддя, розправила плечі. Мені відчайдушно хотілося заслужити його схвалення.

— Що можна купити на п’ятицентовик? — спитав тоді батько. Це запитання захопило мене зненацька, відібрало мову: я не знала. Нам із Лорою ніколи не давали грошей, бо Ріні казала, що нам треба дізнатися справжню ціну долара, перш ніж мати право його витратити.

З внутрішньої кишені свого темного костюма батько дістав записник в обкладинці зі свинячої шкіри, вирвав із нього аркуш. Тоді почав говорити про ґудзики. Сказав, що ніколи не буває надто рано навчитися простих принципів економіки, які мені ще знадобляться для правильних і відповідальних дій, коли я стану старшою.

— Припустимо, ти починаєш із двох ґудзиків, — провадив він. Розповів, що витрати — те, чого коштує зробити ці ґудзики, прибуток — те, за скільки їх можна продати, а чистий прибуток отримаєш, якщо віднімеш від цієї цифри витрати за певний проміжок часу. Тоді можна частину чистого прибутку лишити собі, а решту витратити, щоб зробити чотири ґудзики, їх продати й мати змогу зробити вісім. Срібним олівцем він намалював табличку: два ґудзики, тоді чотири, тоді вісім. Ґудзики бентежно розмножувалися на аркуші, у сусідній колонці збиралися гроші. То було схоже на лущення гороху: горошини в одну миску, стручки — в іншу. Батько спитав, чи я зрозуміла.

Я вдивлялася в його обличчя, намагаючись збагнути, чи він це серйозно. Часто чула, як батько зрікався фабрики ґудзиків як пастки, трясовини, наврочення, зловісного альбатроса, але то було, коли він пив. Тепер чоловік був достатньо тверезим і здавалося, що він не пояснює мені щось, а радше ніби вибачається. Він хотів чогось від мене, окрім відповіді на запитання. Наче прагнув, щоб я пробачила його, виправдала йому якийсь злочин. Та що він мені зробив? На думку нічого не спадало.

Я почувалася спантеличеною, а ще — недоречною. Чого б він не просив чи не хотів — це було не в моїй владі. То був перший раз, коли чоловік чекав від мене більше, ніж я могла йому дати. Перший, та не останній.

— Так, — відповіла я.

У тиждень перед своєю смертю, в один із тих жахливих ранків, мати сказала мені дивну річ, хоча тоді це дивним не здавалося. Вона сказала: «Незважаючи на все, твій батько тебе любить».

Вона не мала звички говорити з нами про почуття, особливо про любов — свою любов чи ще чиюсь, окрім хіба що Господньої. Але батькам належало любити своїх дітей, тож я, певно, сприйняла її слова як розраду, попри те, що, здавалося, мій батько був таким, як інші батьки чи якими їх вважали.

Тепер я думаю, що все було складніше. То могло бути попередження. А міг бути й тягар. Навіть якщо любов була «незважаючи на все», перед нею було навалено чимало всього, і що ж можна було знайти, закопавшись у цю купу? Не простий дарунок із чистого, сяючого золота — дещо давнє і, можливо, прокляте, наче залізний амулет, що вкривається іржею поміж старих кісток. Ця любов — своєрідний талісман, але талісман важкий. Важка річ, яку мені треба було всюди носити із собою, повісивши собі на шию на залізному ланцюгу.