Слiпий убивця

«Ґлоуб енд Мейл», 7 жовтня 1938 р.

У своїй жвавій та енергійній промові під назвою «Займатися своїми справами», проголошеній у середу на зустрічі клубу «Емпайр» у Торонто, містер Річард І. Ґріффен, президент і голова правління «Королівського об’єднання Ґріффен — Чейз», схвалив видатні зусилля британського прем’єр-міністра, містера Невілла Чемберлена, результатом яких стала Мюнхенська угода, укладена минулого тижня. Містер Ґріффен зазначив, що важливо те, як усі партії британської Палати громад привітали цю новину; він сподівається, що всі канадські партії також радітимуть, адже ця угода покладе край Великій депресії й поведе нас до нової «золотої ери» миру й процвітання. Вона також показала важливість майстерного управління державними справами та дипломатії, як і позитивного мислення й старого доброго ділового чуття. Містер Ґріффен сказав: «Якщо кожен вкладе потроху, усі отримають чимало».

Відповідаючи на запитання щодо статусу Чехословаччини згідно з угодою, він заявив, що, на його думку, жителі країни отримали вагомі гарантії. За його словами, сильна, здорова Німеччина була цілком в інтересах Заходу і, зокрема, його ділової частини, вона зможе «стримати більшовизм і тримати його подалі від Бей-стрит». Наступна мета — двостороння торговельна угода: його запевнили, що все йде саме до неї. Нині можна відвернути увагу від брязкоту зброї до постачання товарів клієнтам, створюючи робочі місця й процвітання там, де вони потрібні, — «у нашому власному дворі». Містер Ґріффен заявив, що за сімома голодними роками тепер настануть сім багатих років, і золоті пейзажі розкинуться на всі сорокові роки.

Подейкують, що містер Ґріффен має контакти з провідними членами Консервативної партії й може її очолити. Його промова викликала бурхливі оплески.

«Мейфейр», червень 1939 р.

П’ять тисяч почесних гостей Їхніх Ясновельможностей, лорда та леді Твідсмюр, зачаровано спостерігали, як Їхні Величності граційно прогулюються доріжками саду резиденції губернатора в Оттаві на прийомі з нагоди дня народження Його Величності.

О пів на п’яту вони вийшли з резиденції губернатора через Китайську галерею. Король був убраний у візитку; королева обрала бежеву сукню з м’яким хутром, перлами та широким капелюхом, що лежав злегка набік, її обличчя сяяло ніжним рум’янцем, блакитні очі тепло всміхалися. Гості були в захваті від її чарівних манер.

За Їхніми Величностями прогулювалися генерал-губернатор, щирий та привітний хазяїн дому, та прекрасна й велична леді Твідсмюр. Її білосніжне вбрання, оздоблене лисячим хутром із Канадської Арктики, відтіняв бірюзовий капелюх. Їхнім Величностям були представлені полковник і місіс Ф. Фелан із Монреаля; місіс Фелан обрала сукню з набивного шовку, на якій розквітли маленькі жваві квіточки, а охайний капелюх полковника мав широкі прозорі целофанові криси. Така ж честь спіткала бригадного генерала В. Г. Л. Елкінза з дружиною та міс Джоан Елкінз, а також містера й місіс Ґладстон-Мюррей.

Серед гостей виокремлювалися містер Річард Ґріффен та його дружина, місіс Ґріффен, у накидці з чорнобурки на світло-ліловому вбранні: хутро променями розходилося по чорному шифону. Місіс Даґлас-Ваттс обрала для свого вбрання шифон кольору шартрез із жакетом із коричневого оксамиту, місіс Ф. Рейд чудово пасували органда та мережива «валансьєн».

Ніхто й не згадував про чай, аж поки король із королевою не попрощалися з гостями під спалахи камер й урочисте поєднання голосів у «Боже, бережи короля». Після цього на сцені з’явилися іменинні торти… величезні білі торти зі сніжною глазур’ю. Поданий королю в домі торт прикрашали не лише троянди, трилисники й чортополох, але й мініатюрні білі голуби з білими прапорцями в дзьобиках — символи миру й надії.

Сліпий убивця: «Зал гнів»

День похмурий і вологий, усе липне: її білі бавовняні рукавички вже брудні, хоча вона лише взялася за поруччя. Світ навколо важкий, твердий; її серце б’ється об нього, як могло б битись об каміння. Задушливе повітря обліплює її. Ніщо не ворушиться.

Але тоді приходить потяг, і вона чекає на виході, як було домовлено, і він, наче виконана обіцянка, з’являється у воротах. Він бачить її, іде до неї, вони швидко торкаються одне одного, тоді тиснуть одне одному руки, наче далекі родичі. Вона коротко цілує його в щоку, бо це громадське місце, тут ніколи не вгадаєш, і вони йдуть похилим пандусом до мармурового вокзалу. Вона почувається з ним ледь не чужою, нервується; ледве мала змогу його роздивитися. Він, безперечно, схуд. Що ще?

— Намучився я з поверненням. Грошей було мало. Усю дорогу на вантажних пароплавах.

— Я б надіслала тобі грошей, — каже вона.

— Знаю. Але я не мав адреси.

Він лишає свої речі в багажному відділенні, бере із собою лише маленьку валізу. Каже, що забере все потім: зараз йому не хочеться перевантажуватися. Навколо них поспішають люди, лунають голоси, звуки кроків; вони стоять, вагаються, не знають, куди їм іти. Їй треба було це продумати, треба було щось улаштувати, бо, звісно ж, у нього немає кімнати, ще немає. Принаймні фляжка скотчу в її сумочці є. Про це вона не забула.

Їм треба кудись піти, тож вони йдуть до готелю — він пригадує один, дешевий. Це вперше вони так роблять, це ризиковано, але щойно вона бачить готель, розуміє, що в ньому нікого, крім неодружених пар, і не чекають, а якщо й одружених, то не між собою. Вона вдягнула літній плащ, якому вже два роки, пов’язала шаликом голову. Шалик шовковий, але це найгірше з того, що вона змогла знайти. Може, подумають, що він їй платить. Вона на це сподівається. Так буде непомітною.

На тротуарі перед готелем бите скло, блювотиння, щось схоже на засохлу кров.

— Не наступи, — каже їй він.

На першому поверсі бар «Зал вогнів». Тільки для чоловіків і дам із супроводом. З боку вулиці висить червона неонова вивіска, вертикальні літери й червона стрілка, спускається, вигинаючись так, що вказує точно на двері. Дві літери згасли, так що вийшов «Зал гнів». Мерехтять маленькі лампочки, наче різдвяні вогні, стікають униз вивіскою, немов мурах змиває в канаву.

Навіть о цій порі поблизу вештаються чоловіки, чекають, поки заклад відчинять. Коли вони проходять повз них, він бере її під руку, трохи підштовхує. Один із чоловіків за їхніми спинами реве, як березневий кіт.

Вхід до готелю тут окремий. Чорно-біла мозаїка оточує те, що колись було червоним левом, але видається, що його поїла кам’яна міль, і тепер він більше схожий на пожованого поліпа. Охристо-жовтий лінолеум давно не мили — на ньому сірими придавленими квітами розквітнув бруд.

Він розписується в журналі, платить; вона стоїть і сподівається, що вигляд у неї достатньо знуджений і спокійний, дивиться понад головою похмурого клерка на годинник. Механізм простий, самовпевнений, без претензій на витонченість, схожий на залізничний годинник: утилітарний. «Ось час, — каже він, — лише один його шар, іншого немає».

Ключ у нього. Другий поверх. Тут є крихітна труна ліфта, але їй навіть думка про це нестерпна, вона знає, який там запах — брудних шкарпеток і гнилих зубів, вона не знесе цього, бути там із ним, сам на сам, так близько — і в цьому смороді. Тож вони піднімаються сходами. Килим колись був синьо-червоним. Вишиті на ньому квіти стерлись аж до основи.

— Вибач, — сказав він. — Могло бути й краще.

— Маєш те, за що платиш, — каже вона. Хотіла пожартувати, але не треба було так казати: він може подумати, що вона в’їдливо коментує відсутність у нього грошей.

— Але це хороше прикриття, — каже вона, намагаючись усе виправити. Він не відповідає. Вона говорить забагато, чує себе — і її слова аж ніяк не спокусливі. Може, він пам’ятає її іншою, може, вона сильно змінилася?

Шпалери в коридорі втратили колір. Двері з темного дерева, побиті, потрощені, обідрані. Він знаходить номер, повертає ключ у замку. Ключ довгий, старомодний, таким відчиняють старі сейфи. Кімната гірша за будь-яку з тих мебльованих кімнат, де вони бували раніше: ті хоч поверхнево прикидалися прибраними. Подвійне ліжко вкрите слизьким простирадлом — імітація стьобаного атласу тьмяного жовтувато-рожевого кольору, наче підошва ноги. Стілець із подраною оббивкою, здається, набитий пилом. Щербата попільничка з коричневого скла. Пахне димом, розлитим пивом, і під цим — іще один неприємний запах давно не праної постілі. Фрамуга над дверима, витрішкувате скло пофарбоване білим.

Вона знімає рукавички, кидає на стілець разом із плащем та шаликом, дістає фляжку. Склянок не видно — доведеться пити так.

— Вікно відчиняється? — питає вона. — Свіже повітря нам би не завадило.

Він підходить, піднімає раму. У вікно вривається густий вітер. Він розвертається, не відходячи від вікна, спирається на підвіконня, тримаючи руки за собою. Світло в нього за спиною, вона бачить лише силует. Він може бути ким завгодно.

— Що ж, — каже він. — Ми знову тут.

Його голос страшенно втомлений. Їй спадає на думку, що він у цій кімнаті, можливо, нічого, крім сну, і не захоче.

Вона підходить до нього, обвиває руками його талію.

— Я знайшла оповідання, — каже вона.

— Яке оповідання?

— Про зенорських ящерів. Я всюди його шукала, бачив би ти, як я ходила від кіоску до кіоску, люди, певно, думали, що я божевільна. Усе шукала й шукала.

— А, ти про це, — каже він. — Ти читала цю дурню, я й забув про неї.

Вона не покаже свого розпачу. Не покаже, як потребувала цього. Не скаже, що то був натяк на його існування, доказ, хоч який абсурдний.

— Звісно, читала. Усе чекала на наступну частину.

— Я її так і не написав, — каже він. — Був надто зайнятий стріляниною в себе з обох боків. Нашу групу оточили. Я втікав від хороших хлопців. Суцільний безлад.

Вона хоч і з затримкою, але обіймає його, вдихаючи запах солоду. Він кладе голову їй на плече, притуляється жорсткою щокою до шиї. З нею він у безпеці, принаймні на мить.

— Боже, мені треба випити, — каже він.

— Не засинай, — каже вона. — Ще не спи. Ходімо в ліжко.

Він спить три години. Сонце рухається, світло стає тьмяним. Вона знає, що мусить іти, але це здається нестерпним, і будити його — теж. Як вона пояснить свою відсутність, коли повернеться? Вона вигадує стару пані, що впала зі сходів і потребувала допомоги; вигадує таксі, поїздку до лікарні. Як вона могла лишити бідолашну стареньку саму? Лежати на тротуарі в повній самоті. Вона скаже, що знала, що мала б зателефонувати, але телефону поблизу не було, а старій пані було так боляче. Вона готується вислухати лекцію про те, що не слід перейматися чужими справами, готується до похитування головою — що з нею зробиш? Коли вона навчиться не лізти, куди не просять?

Годинник унизу відлічує хвилини. У коридорі голоси, звуки поспіху, швидкий перестук взуття. Справа входу та виходу. Вона лежить біля нього, слухає, як він спить, думає, де ж він подівся і що йому розповісти — чи слід розказати про все те, що сталося. Якщо він запропонує поїхати з ним, тоді доведеться розказати. В іншому випадку краще не треба. Поки не треба.

Прокинувшись, він хоче ще випити й сигарету.

— Думаю, краще цього не робити, — каже вона. — Краще не курити в ліжку. Ми спалахнемо. Спалимо себе.

Він мовчить.

— Як воно було? — запитує вона. — Я читала газети, але це не одне й те саме.

— Ні, — каже він. — Не одне й те саме.

— Я так переживала, що тебе можуть убити.

— І ледь не вбили, — каже він. — Цікаво те, що це було справжнє пекло, але я до нього звик, і тепер не можу до цього звикнути. Ти набрала вагу.

— О, то я затовста?

— Ні. Тобі личить. Є за що потриматися.

Стало зовсім темно. З-під вікна, там, де бар вихлюпується на вулицю, чути фальшиво наспівані уривки пісень, крики, сміх, тоді звук скла, що б’ється. Хтось розтрощив пляшку. Жінка верещить.

— Там святкують.

— Що вони святкують?

— Війну.

— Але війни нема, вона скінчилася.

— Вони святкують наступну, — каже він. — Вона вже близько. Ті, хто це заперечують, літають десь поміж хмарами, бо тут, біля землі, відчувається її запах. Розстрілявши Іспанію, натренувавшись, вони скоро візьмуться за серйозніші справи. Це наче передчуття грози висить у повітрі, і вони від цього в захваті. От звідки всі ці биті пляшки. Вони хочуть почати.

— Ох, звісно ж ні, — каже вона. — Не може бути ще однієї. Вони ж уклали пакти, усяке таке.

— Мир у наші часи, — гірко каже він. — Чортова маячня. Вони сподіваються, що Дядько Джо з Адольфом порвуть один одного на шмаття та ще й позбудуться євреїв, поки вони сидітимуть на дупах рівно й зароблятимуть гроші.

— Ти цинік, як завжди.

— А ти наївна.

— Не настільки, — каже вона. — Не будемо сперечатися. Не нам це вирішувати.

Але це вже більше схоже на нього колишнього, і їй стає трохи краще.

— Ні, — відповідає він. — Твоя правда. Не нам вирішувати. Ми дрібні пішаки.

— Але ти все одно поїдеш, — говорить вона. — Якщо знову почнеться. Пішак чи не пішак.

Він дивиться на неї.

— Що ще мені робити?

Він не розуміє, чому вона плаче. Вона намагається не плакати.

— Мені хотілося б, щоб тебе поранили, — каже вона. — Тоді ти залишився б тут.

— І тобі було б дуже добре від цього, — каже він. — Ходи сюди.

Коли вона йде, майже не бачить дороги. Трохи проходить пішки, щоб заспокоїтися, але на вулиці темно й надто багато чоловіків, тож вона викликає таксі. Сидячи на задньому сидінні, поправляє помаду, пудрить обличчя. Коли авто зупиняється, копирсається в сумочці, платить таксистові, піднімається кам’яними сходами вгору, через арку входу, зачиняє товсті дубові двері. Подумки повторює: «Даруйте, я пізно, але ви не повірите, що зі мною було. Справжня пригода».

Сліпий убивця: Жовті фіранки

Як війна змогла підійти близько? Як вона зібралася докупи? З чого вона зроблена? З яких таємниць, зрад, з якої брехні? Якої любові й ненависті? Яких грошей, яких металів?

Надія викидає димову завісу. Дим наповзає на очі, ніхто до неї не готовий, аж от вона з’являється раптово, як неконтрольована пожежа, як убивство, тільки помножене. Вона в розпалі.

Війна чорно-біла. Така вона для тих, хто лишився осторонь. Для тих, хто в ній, усередині, кольорів надто багато — надмірних, надто яскравих, червоних, помаранчевих, надто рідких і сліпучих, але для інших війна нагадує кінохроніку — зерниста, розмита, з вибухом гострого стакато й натовпом сірошкірих людей, які біжать, чи ледь плентаються, чи падають, — і все це деінде.

Вона ходить у кіно на ці хроніки. Читає газети. Вона знає, що залежить від милості долі й ще тепер знає, що доля немилостива.

Вона визначилася. Тепер вона вирішила: пожертвує всім і всіма. Ніхто й ніщо не стане на її шляху.

Ось що вона зробить. Тепер усе сплановано. Одного дня вона вийде з дому, як звичайно. У неї будуть гроші, якісь будуть. Тут поки незрозуміло, але, звісно ж, якось воно буде. Що роблять інші? Ідуть у ломбард — от і вона піде. Отримає гроші, заклавши що-небудь: золотий годинник, срібну ложку, хутряне пальто. Різні штуки. Закладатиме потрошку, щоб ніхто не помітив нестачі.

Грошей буде недостатньо, але мусить вистачити. Вона винайме кімнату, недорогу, але не надто занедбану — нічого такого, що не виправив би шар фарби. Вона напише листа про те, що більше не повернеться. До неї відправлять емісарів, послів, тоді юристів, будуть погрожувати покаранням. Вона боятиметься, але триматиметься. Вона спалить усі мости, крім того, що веде до нього, хоч цей міст і такий хиткий. Він сказав: «Я повернуся», — але як він може знати? Такого гарантувати не можна.

Вона житиме на яблуках і содових крекерах, на горнятках чаю й склянках молока. Консервованих бобах і яловичій солонині. А ще — на яєчні, коли буде можливість, і тостах, які їстиме в кафе на розі, де харчуються хлопчики, що розносять газети, і ранні п’яниці. Ветерани теж там їстимуть, їх ставатиме все більше з плином часу — людей без долонь, рук, ніг, вух, очей. Вона прагнутиме поговорити з ними, але не стане, бо її зацікавленість точно не зрозуміють правильно. Її тіло, як завжди, стане на заваді свободі слова. Тож вона хіба що підслуховуватиме.

У кав’ярні будуть провадити розмови про кінець війни, який, як усі кажуть, уже недалеко. Казатимуть, що лишилося вже недовго, усе це скінчиться — і хлопчики повернуться. Чоловіки, які обмінюватимуться такими коментарями, будуть чужі один одному, утім усе одно про це говоритимуть, бо очікування перемоги зробить їх говіркими. У повітрі відчуватиметься дещо інше, частково оптимізм, частково страх. Тепер корабель може прийти щодня, та хто скаже, що може на ньому бути?

Її квартира буде над бакалійною крамницею, матиме кухонний куточок і маленьку ванну кімнату. Вона купить домашню рослину — бегонію або ж папороть. Не забуватиме її поливати, і рослинка не помре. Хазяйка крамниці внизу буде повна й темнокоса, ставитиметься до неї по-материнському, постійно говоритиме про те, яка ж вона худа, як їй треба більше їсти, і розповідатиме, що треба робити, як застудишся. Можливо, вона буде гречанка абощо, з великими руками, з проділом посеред голови й гулькою на потилиці. Її чоловік та син будуть за морем; вона матиме їхні фотографії у фарбованих вручну дерев’яних рамках, вони стоятимуть біля каси.

Вони вдвох — вона й ця жінка — проводитимуть чимало часу, дослухаючись, чекаючи на звук кроків, на телефонний дзвінок чи стукіт у двері. За таких обставин спиться погано — і вони говоритимуть про ліки від безсоння. Час від часу жінка тицятиме їй до рук яблуко або кислотно-зелену цукерку зі скляної банки на прилавку. Такі дарунки тішитимуть її більше, ніж можна подумати з їхньої невисокої вартості.

Як він знатиме, де її шукати? Якщо вже вона спалить усі мости? Якось знатиме. Якось дізнається, бо кінець подорожі — зустріч закоханих. Вони зустрінуться. Мусять зустрітися.

Вона пошиє фіранки на вікна, жовті, кольору канарок чи яєчного жовтка. Веселі фіранки, схожі на сонце. І байдуже, що вона не вміє шити, — жінка з першого поверху їй допоможе. Вона накрохмалить фіранки й повісить їх. Стане на коліна з віничком і вимете мишачий послід і мертвих мух з-під умивальника на кухні. Пофарбує бляшанки, куплені в крамниці лахмітника, і напише на них «Чай», «Кава», «Цукор», «Борошно». І наспівуватиме собі під ніс, поки робитиме це. Вона придбає новий рушник, цілий набір нових рушників. І простирадла — це важливо. І наволочки. Вона часто розчісуватиме волосся.

Робитиме всі ці радісні речі, чекаючи на нього.

Купить радіоприймач, маленький, жерстяний, не новий — з ломбарду. Буде слухати, щоб не відставати від новин. Ще поставить телефон — він у перспективі обов’язково має бути, хоч їй ніхто не телефонуватиме, поки ні. Іноді вона підніматиме слухавку, тільки щоб послухати його мурчання. Або ж голоси, які говоритимуть на лінії. То будуть переважно жінки, обмінюватимуться рецептами, звістками про погоду, і знижки, і дітей, і чоловіків, яких тут нема.

Звісно ж, цього всього не сталося. Або ж сталося, але там, де це не помітно. В іншому вимірі космосу.

Сліпий убивця: Телеграма

Телеграма приходить звичним чином — її приніс чоловік у темному однострої, без жодного сліду радості на обличчі. Коли їх беруть на роботу, то вчать такого виразу обличчя — відчуженого, однак скорботного, наче порожній темний дзвін. Вигляд закритої труни.

Телеграма приходить у жовтому конверті з прозорим віконечком і каже саме те, що зазвичай кажуть телеграми, — далекі слова, наче вимовлені чужинцем, непроханим гостем, який стоїть у дальньому кінці порожньої кімнати. Слів небагато, але кожне з них дуже виразне: «повідомляємо», «загибель», «співчуття». Обережні нейтральні слова, а за ними ховається запитання: «І чого ти чекала?»

— Це про що? Хто це? — говорить вона. — О, згадала. То він. Той чоловік. Але чому телеграма прийшла мені? Навряд чи я його близька родичка.

— Родичка? — перепитує один із них. — А він їх мав?

Це має бути дотепом. Вона сміється.

— Я тут ні до чого.

Вона зминає телеграму, вони мали вже потай це прочитати, перш ніж віддати їй. Вони читають усю пошту — про це й говорити не варто. Вона сідає дещо різко.

— Даруйте, — каже вона. — Мені раптом стало зле.

— Тримай, це тебе підбадьорить. Пий до дна — так краще.

— Дякую. Я тут ні до чого, але це все одно шок. Наче хтось пройшовся по моїй могилі.

Вона тремтить.

— Легше. Ти трохи позеленішала. Не сприймай це близько до серця.

— Може, то помилка. Можливо, адреси переплутали.

— Таке буває. Чи це його ідея. Може, вирішив пожартувати. Я так пам’ятаю, він був той іще дивак.

— Дивніший, ніж ми думали. Яка ж брудна, гнила ідея! Якби він був живий, можна було б подати на нього до суду.

— Може, він хотів, аби ти почувалася винною. Таким, як він, це властиво. Вони всі заздрісні. Собаки на сіні. Хай це тебе не турбує.

— Ну, це не дуже приємно, з якого боку не подивися.

— Приємно? Чому це мало б бути приємно? Його ніколи не можна було назвати приємним.

— Гадаю, можна написати його старшому офіцерові. Нехай пояснить.

— Звідки йому знати? Це ж не він писав, а якийсь чиновник із цього боку. Беруть те, що написано в справі. Скаже тобі, що це якась плутанина, і не перша, наскільки я чув.

— Усе одно немає сенсу метушитися. Це приверне до тебе увагу, і що б ти не робила, ніколи не дізнаєшся, чому він так учинив.

— Якщо мрець не прийде сам.

У них горять очі, вони пильно стежать за нею. Чого вони бояться? Що вона такого страшного може зробити?

— Дарма ти так із цим словом, — каже вона роздратовано.

— Яким словом? О, вона про «мерця». Це все одно, що назвати лопату лопатою. Ніякого сенсу. Не треба…

— Я не люблю лопати. Не люблю те, для чого їх використовують, — копати ями в землі.

— Не будь такою похмурою.

— Дай їй носовичка. Не треба зараз до неї чіплятися. Нехай піде нагору, перепочине. Тоді все буде добре.

— Хай це тебе не засмучує.

— Не бери близько до серця.

— Забудь.

Сліпий убивця: Падіння Сак’єль-Норна

Вона різко прокидається серед ночі, серце калатає. Вона вислизає з ліжка, тихо йде до вікна, піднімає віконну раму й визирає надвір. Місяць майже повний, укритий павутинням старих шрамів, а під ним ніжним оранжевим світлом сяють вуличні ліхтарі. Унизу тротуар із латками темряви, частково закритий каштаном у дворі: він розкинув товсту тверду сітку гілок, де схожі на метеликів білі квіти злегка мерехтіли.

Там чоловік, він дивиться вгору. Вона бачить темні брови, запалі очниці, білий рубець усмішки через темний овал обличчя. Під горлом загострена бліда пляма — сорочка. Він підносить руку, махає: він хоче, щоб вона приєдналася до нього, вислизнула з вікна, спустилася вниз деревом. Та вона боїться. Боїться впасти.

Тепер він уже на підвіконні, а ось і в кімнаті. Квіти на каштані сяють, у їхньому білому світлі вона бачить його обличчя, сірувату шкіру; він двовимірний, наче фотознімок, тільки розмитий. Пахне підгорілим беконом. Він не дивиться на неї прямо; наче вона — своя власна тінь, і саме на це він дивиться. Туди, де були б її очі, якби її тінь могла бачити.

Вона прагне торкнутися його, але вагається: звісно, якщо вона обійме його, він розпливеться, тоді розтане, розійдеться на нитки, на дим, на молекули, на атоми. Її руки пройдуть крізь нього.

— Я казав, що повернуся.

— Що з тобою сталося? Що таке?

— А ти не знаєш?

Тепер вони надворі, здається, на даху, дивляться вниз на місто, але це не одне з тих міст, які вона коли-небудь бачила. На нього наче впала величезна бомба, воно горить, усе палає одночасно: будинки, вулиці, палаци, фонтани й храми — вибухає, розривається феєрверками. Звуку немає. Місто горить мовчки, як на картинці: білий, жовтий, червоний, жовтогарячий. Ніяких криків. Людей не видно: вони мають уже бути мертві. Поруч із нею він, у спалахах світла.

— Від нього нічого не залишиться, — каже він. — Купа каміння, кілька старих слів. Тепер він зник, його стерто, і ніхто його не пам’ятатиме.

— Але ж він був таким прекрасним! — вигукує вона.

Тепер їй здається, що вона знає це місце, дуже добре знає, наче свої п’ять пальців. У небі сходять три місяці. «Зікрон, — думає вона. — Люба планета, край мого серця, де колись, дуже давно, я була щаслива». Тепер усе зникло, усе зруйновано. Їй нестерпно дивитися на полум’я.

— Прекрасним для декого, — каже він. — Це завжди проблема.

— Що пішло не так? Хто це зробив?

— Літня пані.

— Що?

— L’histoire, cette vieille dame exaltée et menteuse.

Він сяє, наче луджене залізо. Очі — вертикальні щілинки. Він не такий, яким вона його пам’ятає. Усе, що робило його особливим, вигоріло.

— Не зважай, — каже він. — Його знову відбудують. Так завжди буває.

Тепер вона його боїться.

— Ти так змінився, — каже вона.

— Ситуація була критична. Мусили вогнем боротися з вогнем.

— Але ж ви перемогли. Я знаю, що перемогли!

— Ніхто не переміг.

Вона помилилася? Звісно ж, були новини про перемогу.

— Був парад, — каже вона. — Я про це чула. Грав оркестр.

— Подивися на мене, — каже він.

Але вона не може. Не може зосередитися на ньому: він не сидить спокійно. Він невизначений, колихається, як полум’я свічки, хоч і позбавлений світла. Вона не бачить його очей.

Він мертвий, звісно ж. Звичайно, мертвий — хіба вона не отримала телеграму? Але це всього лиш вигадка, усе це. Усього лиш інший вимір космосу. Чому тоді тут така пустка?

Тепер він віддаляється, і вона не може його покликати, не може вичавити з горла ані звуку. Він зник.

Вона відчуває, як серце стискається. «Ні, ні, ні, ні», — лунає голос у її голові. Обличчям біжать сльози.

Саме тоді вона прокидається насправді.