Слiпий убивця

Прання

Нарешті березень, з’являються скромні натяки на весну. Дерева досі голі, бруньки досі жорсткі, згорнуті, але в тих місцях, куди потрапляє сонце, відлига. Собачі екскременти розмерзаються й осідають, крижане мереживо на них жовтувате від старої сечі. З’являються шматки газону, облізлі, укриті сміттям. Певно, так має виглядати чистилище.

Сьогодні в мене геть незвичний сніданок. Якісь нові зернові пластівці — Майра принесла їх, щоб мене підбадьорити: вона вірить усьому, що пишуть на пачках. Тут щирими літерами кольору цукерок, кольору флісових спортивних костюмів було написано, що ці пластівці зроблені не з корумпованих, комерційних пшениці й кукурудзи, а з маловідомих зернових зі складними назвами — архаїчними, містичними. Таке насіння знаходили в похованнях доколумбової епохи та єгипетських пірамідах — достовірна деталь, але, якщо вдуматися, не надто підбадьорлива. Ці пластівці не лише прочистять тебе зсередини, як жорстка мийка, — вони шепочуть про оновлення життєвої сили, про безкінечну молодість, про безсмертя. Задній бік коробки прикрашений звивинами рожевого кишківника; спереду — нефритове мозаїчне обличчя без очей. Ті, хто займався рекламою, вочевидь не зрозуміли, що це поховальна маска ацтеків.

На честь цих нових пластівців я змусила себе всістися, як годиться, за кухонний стіл, накривши його, доповнивши паперовими серветками. Люди, які живуть самі, поступово з’їжджають до звички їсти стоячи: навіщо обтяжувати себе манерами, якщо ніхто не розділить із тобою їжу й не розкритикує тебе? Але послаблення в цьому може призвести до загальної деградації.

Учора я вирішила взятися за прання — подражнити Бога роботою в неділю. Не те щоб його взагалі хвилював день тижня: у раю, як у підсвідомості, — чи так нам казали, — часу немає. Але насправді я дражнила Майру. Вона каже, що я не повинна стелити собі ліжко, носити важкі кошики брудного одягу тими розхитаними сходами до підвалу, де стоїть старезна жахлива пральна машина.

Хто займається пранням? За замовчуванням Майра. «Поки я тут, давайте закину туди речі», — так вона каже. Тоді ми обидві прикидаємося, що вона того не робила. Ми з нею змовниці у вигадці чи в тому, що швидко на вигадку перетворюється: я можу сама себе доглядати. Утім останнім часом стає помітно, яку напругу створює це прикидання.

До того ж у Майри болить спина. Вона хоче знайти жінку, якусь найняту чужинку, що приходитиме й робитиме все це. Виправдовується моїм серцем. Якось вона дізналася про нього, про лікаря з його патентованими засобами й прогнозами — гадаю, це все медсестра, фарбована в хімічно-рудий колір жінка, що вічно теревенить. Усе місто — суцільні балакуни.

Я сказала Майрі: «Те, що я робитиму зі своєю брудною білизною, моя власна справа, і я буду опиратися цій абстрактній жінці стільки, скільки зможу». Скільки в цьому сорому з мого боку? Чимало. Я не хочу, щоб хтось іще копирсався в моїх недоліках, моїх плямах і запахах. Майрі можна це робити, бо я знаю її, а вона — мене. Я хрест, який вона несе, я роблю її хорошою в очах інших. Їй усього лише треба вимовити моє ім’я, закотити очі — і вона має індульгенцію якщо не від янголів, то принаймні від сусідів, яких набагато важче задовольнити.

Зрозумійте мене правильно. Я не глузую з доброти, яку пояснити значно важче, ніж зло, і яка не простіша за нього. Але іноді з нею важко змиритися.

Прийнявши рішення й уже передчуваючи, як тривожно розмекається Майра, коли побачить стос випраних і складених рушників і мою хитру переможну усмішку, я взялася за свою витівку з пранням. Схилилася над кошиком, трохи не перекинувшись у нього головою вниз, і дістала те, що, схоже, була здатна віднести вниз, уникаючи ностальгії за колишнім спіднім. (Яка ж чудова була ця білизна! Тепер такого більше не роблять, немає обшитих ґудзиків, ручних швів. Чи, може, є, але я такого не бачу й усе одно не можу собі дозволити, та й не влізу. Для такого потрібна талія.)

Відібрані речі були складені в пластикове відерце, і я рушила вниз, сходинка за сходинкою, як Червоний Капелюшок дорогою до хатинки бабусі через підземний світ. Тільки-от я сама бабуся, і злий вовк у мене всередині. Усе гризе й гризе.

Перший поверх — поки все добре. Через коридор до кухні, тоді ввімкнути світло в підвалі й пірнути в його вологу. Майже одразу приходить неспокій. Ті місця в будинку, з якими я раніше легко домовлялася, стають зрадливими: підйомні вікна насторожилися, наче пастки, готові впасти мені на руки, стільчик от-от розвалиться піді мною, верхні полиці шаф набиті ненадійним посудом. Подолавши половину шляху до підвалу, я вже знала, що не варто було цього робити. Сходи надто круті, тіні надто густі, запах надто зловісний, наче свіжий цемент, який приховує тіло отруєного чоловіка. На підлозі калюжа темряви, глибока, мерехтлива, мокра, наче справжня калюжа. Можливо, вона й була справжня, можливо, через підлогу просочувалася ріка — я бачила таке в прогнозі погоди. Будь-яку зі стихій може щомиті змінити інша: із землі може вирватися вогонь, земля може стати рідкою й заплеснути тебе, повітря б’є об тебе, наче камінь, зриває дах над головою. То чого б не статися повені?

Я почула булькання, яке могло йти з мене або ж ні; відчула, як серце панічно калатає в грудях. Знала, що вода — омана зору, слуху, розуму; та все одно краще не спускатися. Прання лишила на сходах, покинула. Можливо, я повернуся й підніму його, а може, і ні. Хтось підніме. Майра, стиснувши губи. Тепер я догралася, тепер до мене точно приведуть жінку. Я розвернулася, ледь не впала, схопилася за поруччя; тоді витягнула себе нагору крок за кроком, до здорового, яскравого світла на кухні.

За вікном було сіро — однострій бездушного сірого й у небі, і в пористому старому снігу. Я ввімкнула електрочайник, скоро він завів свою парову колискову. Розумієш, що далеко зайшов, коли маєш таке відчуття, що твоє кухонне приладдя піклується про тебе, а не навпаки. І все одно це мене втішило.

Я налила собі горнятко чаю, випила його, помила. Зрештою, посуд за собою я ще можу помити. Тоді повернула горнятко на полицю до інших. Розмальований вручну посуд бабусі Аделії, лілії до лілій, фіалки до фіалок, подібне до подібного. Принаймні мої кухонні шафи не хитаються. Але мене турбували речі-вигнанці, розкидане по сходах до підвалу прання. Усе це ганчір’я, зібгані речі, наче скинута біла шкіра. Хоч і не зовсім біла. Свідчення чогось, порожні сторінки, на яких писало моє тіло, лишало свої загадкові свідчення, поки виверталося назовні повільно, але впевнено.

Може, треба спробувати позбирати ці речі, тоді повернути їх до кошика — і ніхто нічого не знатиме. Ніхто — це Майра.

Схоже, мене перемогла пристрасть до охайності.

«Краще пізно, ніж ніколи», — казала Ріні.

Ох, Ріні. Як би я хотіла, щоб ти була тут. Повернися, подбай про мене!

Та вона не повернеться. Мушу дбати про себе сама. Про себе й про Лору, як я урочисто пообіцяла.

Краще пізно, ніж ніколи.

Де я зупинилася? Була зима. Ні, про це я закінчила.

Була весна. Весна 1936 року. Саме того року все почало розвалюватися. Тобто продовжило розвалюватися, але серйозніше, ніж раніше.

Тогоріч зрікся престолу король Едуард: обрав кохання, а не амбіції. Ні. Обрав амбіції герцогині Віндзорської, а не свої. Люди пам’ятають цю подію. А в Іспанії почалася громадянська війна. Але до цих подій іще лишалося кілька місяців. Чим запам’ятався той березень? Чимось. Річардом, який ударив газетою об стіл за сніданком і сказав: «То він зміг».

Того дня ми снідали вдвох. Лора сідала з нами за стіл уранці хіба у вихідні й здебільшого уникала цього, як могла, удаючи, що заспала. Буднями вона їла сама на кухні, бо мала йти до школи. Або ж не сама — там була місіс Мерґатройд. Тоді містер Мерґатройд відвозив її до школи, а потім забирав, бо Річард не хотів, щоб вона йшла пішки. Насправді він боявся, що вона втече.

Обідала сестра в школі, по вівторках і четвергах займалася грою на флейті, бо музичний інструмент тоді був обов’язковий. Вона пробувала піаніно, але нічого не вийшло. З віолончеллю теж. Нам сказали, що Лора не схильна займатися, хоча вечорами час від часу ми слухали сумний фальшивий плач її флейти. Видавалося, що фальшиві ноти вона брала навмисно.

— Я поговорю з нею, — сказав Річард.

— Тут нема на що скаржитися, — заперечила я. — Вона лише робить те, чого ти вимагаєш.

Лора більше не була відверто грубою з Річардом. Але якщо він заходив до кімнати, вона з неї виходила.

Повернімося до ранкової газети. Річард тримав її між нами, і я могла прочитати заголовок. «Він» стосувалося Гітлера, який увійшов у Рейнську зону. Він порушив правила, перейшов межу, зробив заборонене. «Що ж, — сказав Річард, — це було помітно здалеку, але він заскочив решту зі спущеними штаньми. Він насміхався з них. Він розумник. Бачить слабке місце в паркані, бачить шанс і користається ним. Треба віддати йому належне».

Я погодилася, хоч і не слухала. У ті місяці не слухати було єдиним способом тримати рівновагу. Я мала відсікати навколишній гамір: наче той, хто йде через Ніагарський водоспад, не могла собі дозволити озирнутися, бо боялася послизнутися. Що ще можна зробити, коли те, про що ти щомиті думаєш, таке далеке від твого нібито реального життя? Від того, що стоїть перед тобою на столі, — того ранку то був пророщений, білий, як папір, нарцис, обраний із цілої вази цибулин, які надіслала Вініфред. «Так мило мати їх о цій порі року, — казала вона. — Вони такі запашні. Як подих надії».

Вініфред вважала мене нешкідливою. Іншими словами, мала мене за дурепу. Згодом — через десять років — вона говорила мені по телефону, бо особисто ми не бачилися:

— Я завжди думала, що ти дурна, але ти насправді підступна. Ти завжди ненавиділа нас, бо твій батько збанкрутів і спалив власну фабрику й ти зачаїла на нас образу.

— Він її не палив, — відповіла я. — То був Річард. Принаймні він це влаштував.

— Це підступна брехня. Твій батько нічого за душею не мав, і, якби та будівля не була застрахована, ви б ані копійчини не мали! Ми витягли вас двох із болота — тебе й твою вічно сонну сестру! Якби не ми, ви б жебракували на вулиці замість того, щоб сидіти на дупах рівно, як дві зіпсовані шмаркачки, бо такі ви й були. Вам завжди все приносили, ви ні за що не боролися, але ніколи не виказували Річардові ані крихти вдячності. Навіть пальцем не ворухнули, щоб йому допомогти, ані разу!

— Я робила все, що ви хотіли. Тримала рота на замку. Усміхалася. Я була вітриною. Але з Лорою все зайшло надто далеко. Він не мав чіпати Лору.

— Це просто злість, злість, злість! Ви всім були зобов’язані нам і ненавиділи це. Ви мали йому помститися! Ви його вбили, ви двоє усе одно що приставили пістолета до скроні й натиснули на спусковий гачок.

— Хто тоді вбив Лору?

— Лора сама себе вбила, ти це чудово знаєш.

— Я те саме можу сказати про Річарда.

— Це наклеп і брехня. Лора була несповна розуму. Не знаю, як ти могла повірити хоч слову з того, що вона казала про Річарда чи ще про когось. Ніхто при тямі не повірив би!

Я вже нічого не могла сказати, тож повісила слухавку. Але я була безсила проти неї, бо тоді вона вже мала заручника. У неї була Еймі.

Однак у 1936 році Вініфред досі була приязна, і я досі була її протеже. Вона тягала мене від одного заходу до іншого: зустрічі юнацької ліги, політичні посиденьки, комітети такі, сякі. Там садила мене в кутку й далі провадила необхідні їй розмови. Тепер я розумію, що її переважно не любили, а просто терпіли завдяки її грошам та невтомній енергії: більшість жінок у тих колах із радістю віддавали Вініфред левову частку будь-якої роботи.

Час від часу одна з них сідала поряд зі мною й зазначала, що знала мою бабусю або ж, якщо була молодша, що хотіла б бути з нею знайома в ті золоті часи до Великої війни, коли справжня елегантність була ще жива. То був пароль: це значило, що Вініфред була парвеню — нові гроші, різкі, вульгарні, — і що я маю представляти інші цінності. Я легенько всміхалась і казала, що бабуся померла задовго до того, як я народилася. Іншими словами, того, що я протистоятиму Вініфред, від мене чекати не доводилося.

«А як ваш розумний чоловік? — тоді питали вони. — Коли чекати на велику новину?» Велика новина стосувалася Річардової політичної кар’єри, яка формально ще не почалася, але вважалася неминучою.

Я всміхалася: «О, я сподіваюся дізнатися про це першою». Сама я в це не вірила, вважала, що буду останньою.

Наше життя — наше з Річардом — влаштувалося, і я підозрювала, що воно довіку йтиме саме за такою схемою. Чи, радше, два життя, денне й нічне: вони були різними й незмінними. Спокій, порядок, усе на своїх місцях, із цілком пристойним і дозволеним насильством під усім цим, наче важкий брутальний черевик відбиває ритм по вкритій килимом підлозі. Щоранку я приймала душ, щоб позбутися ночі, щоб змити із себе те, чим Річард мастив волосся: то був якийсь дорогий парфумований бріолін. Він розмазувався по моїй шкірі.

Чи турбувало його те, що я лишалася байдужа до його нічної діяльності й навіть відчувала до неї відразу? Аж ніяк. Він у всіх сферах життя надавав завоюванню перевагу над співпрацею.

Іноді — з часом усе частіше — лишалися синці, спочатку фіолетові, тоді сині, жовті. Річард із посмішкою зазначав, що на мені на диво просто виникають синці. Достатньо тільки торкнутися. Він ніколи не знав жінку, якій так легко було б поставити синця. Це все тому, що я така юна й ніжна.

В основному це були стегна, де синців не видно. Сліди на відкритих місцях могли б зашкодити його амбіціям.

Іноді я відчувала, що ці мітки на моєму тілі були своєрідним шифром, який розквітав, тоді в’янув, наче невидиме чорнило, піднесене до свічки. Але якщо то був шифр, то в кого ключ до нього?

Я була піском, була снігом — на мені писали, переписували, розгладжували.

Попільничка

Я знову ходила до лікаря. Майра відвезла мене, сказала, що після відлиги вдарив мороз, усюди ожеледиця й мені буде надто слизько йти пішки.

Лікар постукав мене по ребрах, підслухав моє серце, насупився, а тоді, уже склавши своє враження, запитав, як я почуваюся. Здається, він щось зробив зі своїм волоссям: воно точно було рідшим на маківці. Невже вдався до перекидання пасм волосся через усю голову? Чи ще гірше — до пересадки? «Ага, — подумалося мені. — Попри весь твій біг, попри волосаті ноги, старіння починає тебе кóпати. Скоро пошкодуєш про те, скільки ти засмагав. Обличчя стане схоже на твою ж мошонку».

Однак лікар був образливо веселий. Ну хоч не питав: «Як ми почуваємося?» Він ніколи не говорить до мене «ми», як це роблять деякі з них, — розуміє важливість першої особи однини.

— Не можу спати, — повідомила я. — Забагато снів.

— Якщо ви бачите сни, то, певно, спите, — сказав він, намагаючись пожартувати.

— Ви знаєте, що я хочу сказати, — відрубала я. — Це не одне й те саме. Я прокидаюся від снів.

— П’єте каву?

— Ні, — збрехала я.

— Певно, сумління у вас нечисте.

Лікар виписував мені рецепт — без жодного сумніву — на цукрові пігулки. Хекнув собі під ніс, вважаючи себе дотепним. З часом псування досвіду вивертається назовні: з віком ми стаємо все невиннішими, принаймні в очах інших. Коли лікар дивиться на мене, він бачить стару нікчему, а отже, цілком невинну.

Поки я була у святилищі, Майра в приймальні читала старі журнали. Вирвала статтю про те, як упоратися зі стресом, і ще одну, про позитивний вплив сирої капусти. Сказала, що це для мене, вочевидь задоволена своїми помічними trouvailles[27]. Вона завжди намагається поставити мені діагноз. Тілесне здоров’я цікавить її не менше, ніж духовне: особливо її бентежить мій кишківник.

Я сказала їй, що не можу страждати від стресу, бо який може бути стрес у вакуумі. Щодо сирої капусти — мене від неї роздуває, як здохлу корову, тож обійдемося без її позитивного впливу. Я сказала, що не маю жодного наміру долати решту свого життєвого шляху зі смородом, як від бочки капусти, і звуками, наче від клаксона вантажівки.

Грубі зауваження щодо роботи організму завжди відключають Майру. Решту шляху додому ми подолали в тиші, усмішка застигла на її обличчі, наче гіпсова.

Іноді мені за себе соромно.

Повернімося до того, що під рукою. Це доречний вислів — інколи мені здається, що пише тільки моя рука, а не вся я, що моя рука живе своїм життям і житиме далі, навіть якщо її відрубати, наче забальзамований, зачарований єгипетський талісман чи щось на зразок висушеної кролячої лапки, які часто вішають в автомобілях на щастя. Попри артрит, що здолав пальці, моя рука останнім часом виявляє дивовижну жвавість, уся стриманість котиться під три чорти. Вона записує такі речі, які, якщо подумати, записувати зовсім не варто.

Гортаю сторінки, гортаю. Де я зупинилася? Квітень 1936 року.

У квітні нам зателефонувала директорка школи святої Сесилії, яку відвідувала Лора. Сказала, що це стосується Лориної поведінки. І це краще обговорювати не по телефону.

У Річарда були справи. Він запропонував, щоб зі мною поїхала Вініфред, але я сказала, що це, вочевидь, якісь дрібниці, я сама з усім впораюся й розповім, якщо там щось важливе. Призначила зустріч із директоркою, чиє ім’я вже забула. Убралася так, щоб збентежити її чи принаймні нагадати про становище й вплив Річарда: здається, то було кашемірове пальто, оздоблене хутром росомахи, надто тепле для весни, але вражаюче, і капелюшок із тушкою фазана або її частинами. Крила, хвіст і голова з крихітними червоними скляними очима.

Директорка — сивіюча жінка, схожа на дерев’яний вішак: різкі кістки, обліплені мокрою на вигляд тканиною. Вона сиділа в кабінеті, забарикадована дубовим столом, нажахано вдавила вуха в плечі. Ще рік тому я боялася б її так само, як вона — мене чи радше того, що я собою представляла, — величезну жменю грошей. Однак тепер я стала більш упевненою. Я спостерігала за тим, як поводиться Вініфред. Практикувалася. Тепер уміла піднімати одну брову окремо.

Жінка нервово усміхалася, показуючи широкі жовті зуби, схожі на зернятка недоїденого кукурудзяного качанчика. Цікаво, що ж такого зробила Лора: то мало бути щось серйозне, щоб виникла необхідність протистояння Річардові та його невидимій силі.

— Боюся, ми не можемо далі вчити Лору, — мовила вона. — Ми зробили все можливе й знаємо, що є певні пом’якшувальні обставини, однак, зважаючи на це, усе одно маємо дбати про інших учениць, і я боюся, що Лора надто згубно на них впливає.

Я тоді вже знала ціну тому, щоб змусити інших виправдовуватися.

— Даруйте, але я не знаю, про що ви говорите, — сказала я, ледве ворушачи губами. — Які пом’якшувальні обставини? Який згубний вплив?

Руки я склала на колінах, голову тримала високо, трошки схиливши набік, під найкращим для фазанячого капелюшка кутом. Сподівалася, що вона відчуватиме, ніби на неї дивляться чотири ока, а не два. Хоча я мала переваги достатку, у неї були свої — віку й посади. У кабінеті було спекотно. Я повісила пальто на спинку стільця, але все одно обливалася потом.

— Вона ставить під сумнів Бога, — провадила директорка, — на заняттях зі знання релігії — мушу сказати, що вона хоч якось цікавиться тільки ними. Вона дійшла аж до того, що написала твір під назвою «Чи бреше Бог?». Усьому класу було від цього дуже незручно.

— І якого ж висновку вона дійшла? — спитала я. — Щодо Бога?

Я була здивована, хоч і не показувала цього, бо думала, що Бог Лору цікавити давно перестав. Виходить, я помилялася.

— Ствердного. — Директорка глянула на стіл, де лежав Лорин твір. — Вона цитує ось тут Книгу Царів, розділ двадцять другий, уривок, у якому Господь обманює царя Ахава. «А тепер оце Господь дав духа неправди в уста всіх оцих пророків». Лора далі пише, що, коли Бог раз це зробив, звідки нам знати, чи то було лише один раз, і як можна відрізнити істинні пророцтва від брехливих.

— Що ж, це доволі логічний висновок, — завважила я. — Лора знає Біблію.

— Ще б пак, — роздратовано відповіла жінка. — Диявол теж може цитувати Святе Письмо для власних цілей. Вона далі пише, що, хоч Бог і бреше, він не обдурює й завжди надсилає істинного пророка теж, але люди не слухають. На її думку, Бог нагадує радіостанцію, а ми — несправні приймачі. Це порівняння нешанобливе, м’яко кажучи.

— Лора не хотіла бути нешанобливою, принаймні не щодо Бога.

Директорка проігнорувала мої слова.

— Справа не стільки в її аргументах — радше в тому, що вона вважає доречним узагалі ставити такі запитання.

— Лора любить отримувати відповіді, — сказала я. — Особливо з важливих питань. Я впевнена, ви погодитеся з тим, що Бог — це важливо. Не розумію, чому це вважається згубним.

— Інші учениці так вважають. Вони гадають, що вона, г-м-м, хизується. Ставить під сумнів безсумнівні авторитети.

— Як і Христос, — сказала я. — Принаймні так тоді іноді вважали.

Директорка не завважила очевидне: те, що цілком годилося для Христа, було недоречним для шістнадцятирічної дівчини.

— Ви не зовсім розумієте, — мовила вона, справді заламуючи руки. Я з цікавістю за цим спостерігала, бо ніколи раніше такого не бачила. — Одні вважають, що вона… що вона дотепна. Дехто так думає. Інші вважають її більшовичкою. Решта просто думає, що вона дивна. У будь-якому разі вона привертає нехорошу увагу.

Я почала розуміти, про що йдеться.

— Не думаю, що Лора прагне бути дотепною.

— Але ж так важко розрізнити! — Якусь мить ми дивились одна одній в очі через стіл і мовчали.

— У неї є прихильниці, розумієте, — сказала директорка з ноткою заздрощів. Почекавши, доки я це перетравлю, повела далі: — Постає також питання її пропусків. Я розумію, у неї проблеми зі здоров’ям, але…

— Які проблеми зі здоров’ям? — перепитала я. — З Лориним здоров’ям усе гаразд.

— Ну, я зробила таке припущення, зважаючи на всі ці візити до лікаря…

— Які ще візити до лікаря?

— Це не ви писали?

Директорка дістала стос аркушів. Я впізнала свій папір. Проглянула їх — я цього не писала, однак підпис там стояв мій.

— Зрозуміло, — мовила я, забираючи своє росомахове пальто й сумочку. — Я поговорю з Лорою. Дякую за ваш час.

Я потиснула їй кінчики пальців. Було абсолютно зрозуміло, що Лору зі школи доведеться забрати.

— Ми робили все, що могли, — сказала бідолашна жінка.

Вона ледь не плакала. Ще одна міс Різанина. Наймана робітниця, гарні наміри, але така ж неефективна. З Лорою не зрівняється.

Увечері, коли Річард спитав, як пройшла зустріч, я розповіла про Лорин згубний вплив на однокласниць. Він не розізлився, навпаки — потішився, майже захопився. Сказав, що в Лори є характер. Що трохи бунту — ознака чималої енергії. Він сам не любив школу й влаштовував учителям складні часи. Я не думала, що Лора саме цього хотіла, але промовчала.

Про підробку листів і «візити до лікаря» я теж промовчала: це як кота до голубів пустити. Дратувати вчителів — то одне, прогулювати — зовсім інше. Це вже порушення.

— Не треба було підроблювати мій почерк, — сказала я Лорі, коли ми лишилися наодинці.

— Річардів я не могла підробити. Він надто відрізняється. Твій був простіший.

— Почерк — особиста річ. Це все одно що крадіжка.

На мить вона стала збентежена.

— Вибач. Я просто позичила. Не думала, що ти будеш проти.

— Гадаю, немає сенсу питати, чому ти це робила?

— Я не просила відсилати мене до тієї школи, — сказала Лора. — Я їм подобалася не більше, ніж вони мені. Вони не сприймали мене серйозно. Вони взагалі несерйозні. Якби я там була весь час, я б справді стала хвора.

— Що ти робила, коли була не в школі? Куди ходила?

Я переживала, що вона могла зустрічатися з кимось, із чоловіком. Вона саме сягнула того віку.

— О, туди-сюди, — відповіла Лора. — Ходила до міста або ж сиділа в парках. Чи просто гуляла. Бачила тебе кілька разів, але ти мене не помічала. Здається, ти за покупками ходила.

Я відчула, як кров ударила в серце, і те стиснулось у грудях: паніка, наче мене стискає велетенська рука. Певно, я зблідла.

— Що таке? — спитала Лора. — Тобі недобре?

Того травня ми відпливли до Англії на «Беренґарії», тоді повернулися до Нью-Йорка на «Квін Мері», у його перше плавання. То був найбільший і найрозкішніший океанський лайнер із тих, що коли-небудь збудували, принаймні так писали в усіх брошурах. Річард казав, що то епохальна подія.

Вініфред поїхала з нами. Лора теж. Річард наполягав, що подорож піде їй на користь: вона здавалася виснаженою та кволою, була сама не своя після того, як так раптово покинула школу. Вона може чогось навчитися з подорожі, справді корисного для дівчини її віку. Зрештою, лишити її саму ми не можемо.

Люди не могли натішитися з «Квін Мері». Кожен дюйм було описано та сфотографовано, кожен дюйм прикрашено: вогнями, пластиковими панелями, колонами з канелюрами, візерунчатою кленовою оздобою, — усюди дорога обшивка. Утім лайнер перевалювався, як свиня, і палуби другого класу нависали над першим. Неможливо було прогулятися без того, щоб на тебе не витріщалася зграя бідних роззяв.

У перший день мене спіткала морська хвороба, але після того все було добре. Танцювали чимало. Я тоді вже вміла танцювати доволі непогано, хоч і не надто добре. («Ніколи нічого не роби дуже добре, — казала Вініфред. — Так буде видно, що ти стараєшся».) Танцювала не тільки з Річардом — ще з його знайомими в справах, яким він мене представляв. «Подбайте про Айріс за мене», — казав він і поплескував їх по руці. Іноді він танцював з іншими жінками, дружинами своїх знайомих. Іноді виходив покурити або пройтися палубою — так він казав. Я думала, що він насправді сидить десь і супиться чи розмірковує. Іноді я з годину його не бачила. Тоді він повертався, сідав за наш столик і дивився, як я непогано танцюю, а я думала, чи давно він там сидить.

Я вирішила, що Річард сердиться, бо ця подорож проходить не зовсім так, як він планував. Йому не вдалося зарезервувати столика на «Веранді Гриль», як хотів, він не зустрічався з людьми, яких прагнув зустріти. У своєму колі чоловік був великим цабе, але на «Квін Мері» — зовсім невеличким. Вініфред теж: її енергійність пропадала даремно. Я не раз бачила, як її перебивали жінки, до яких вона підсідала, і тоді вона поверталася до «нашої компанії» — як вона її називала, сподіваючись, що ніхто того не помітив.

Лора не танцювала. Вона не вміла, її це не цікавило, та й була надто юна для цього. Після вечері вона замикалась у своїй каюті, казала, що читає. На третій день подорожі за сніданком її очі були червоні й набряклі.

Я прийшла провідати її. Вона сиділа на шезлонзі на палубі, по шию загорнута в картатий плед, і спостерігала за грою в кільця. Я сіла поряд. Повз нас пройшла м’язиста молода жінка із сімома собаками, кожна на своєму повідці. На ній були короткі шорти, попри прохолодну погоду, ноги засмаглі.

— Я б могла мати таку роботу, — сказала Лора.

— Яку роботу?

— Вигулювати собак. Чужих собак. Я люблю собак.

— Їхніх власників ти б не любила.

— Так я й не гуляла б із власниками.

Вона була в темних окулярах, але тремтіла.

— Щось сталося? — спитала я.

— Ні.

— Ти наче змерзла. Здається, ти захворіла.

— Зі мною все гаразд. Не метушися.

— Це нормально, що я переживаю.

— Не треба. Мені шістнадцять. Я зрозумію, якщо захворію.

— Я обіцяла батькові подбати про тебе, — жорстко сказала я. — І матері теж.

— Дурна обіцянка.

— Безсумнівно. Але я була юна, нічого не розуміла. У юності завжди так.

Лора зняла окуляри, але на мене так і не подивилася.

— Я не винна в тому, що обіцяють інші, — сказала вона. — Батько скинув мене на тебе. Він ніколи не знав, що зі мною робити, з нами обома. Але тепер він помер, вони обоє померли, тож усе гаразд. Я тебе відпускаю. Ти вільна.

— Лоро, що сталося?

— Нічого, — відповіла вона. — Щоразу, як я хочу подумати, розібратись у чомусь, ти вирішуєш, що я хвора, і починаєш до мене чіплятися. Мене це страшенно бісить.

— Це нечесно, — заперечила я. — Я старалася, завжди намагалася зробити так, щоб ти мала змогу сумніватися. Я дала тобі все…

— Облишмо це, — мовила Лора. — Дивись, яка дурнувата гра! Цікаво, хто таке придумав?

Я списала все на старе горе: на жалобу за Авалоном і всім, що там сталося. Чи, може, вона досі сохне за Алексом Томасом? Треба було її розпитати, наполягти, але навряд чи навіть тоді вона розповіла б, що її насправді турбує.

Я найкраще, крім Лори, пам’ятаю з тієї подорожі крадіжки на всьому кораблі в день прибуття. Усе, на чому було написано «Квін Мері», де стояла монограма, опинялось у валізах чи сумочках — папір, срібло, рушники, мильниці, залізяччя — усе, що не прибили до підлоги. Дехто навіть відкручував дверні ручки, дзеркала, крани. Пасажири першого класу виявилися гіршими за інших, але ж багаті завжди були клептоманами.

Чим пояснювався цей грабунок? Сувенірами. Цим людям було потрібне щось, щоб пам’ятати себе. Дивна річ, це полювання на сувеніри. Тепер перетворюється на тоді, навіть поки воно все ще тепер. Ти не до кінця віриш у своє існування, тому крадеш доказ чи щось таке, що сприймаєш як доказ.

Я забрала собі попільничку.

Чоловік із палаючою головою

Учора я випила одну з виписаних лікарем пігулок. Заснула добре, однак бачила сон, не кращий за ті, які снилися мені без ліків.

Я стояла на причалі в Авалоні, зеленкувата розтріскана річкова крига дзвіночками дзеленчала навколо мене, але зимового пальта на мені не було, тільки бавовняна сукня з метеликами. І капелюшок із пластикових квітів палаючих кольорів, — помідорного, жахливого бузкового, — підсвічений зсередини крихітними лампочками.

«А мій де?» — спитала Лора голосом п’ятирічної. Я подивилася на неї, але ми були вже не дітьми, Лора стала стара, як я; її очі нагадували маленькі родзинки. То було жахливо, і я прокинулася.

Третя ранку. Я зачекала, поки моє серце припинить протестувати, тоді сповзла на перший поверх і нагріла собі молока. Я мала б знати, що не варто покладатися на пігулки. Забуття так дешево не купиш.

Утім я продовжую.

Зійшовши з «Квін Мері», наша родинна компанія провела три дні в Нью-Йорку. Річард мав там справи й сказав, що решта з нас можуть оглянути місто.

Лора не виявила бажання піти на виступ танцівниць із «Рокеттс» чи піднятися на статую Свободи або Емпайр-Стейт-Білдінг. За покупками йти теж не хотіла. Вона бажала тільки блукати вулицями й розглядати їх, принаймні так сказала, але Річард завважив, що одній це робити дуже вже небезпечно, тож я ходила з нею. Сестра не була жвавою й товариською, і це було справжнім полегшенням після Вініфред, яка вирішила поводитися настільки енергійно, наскільки це взагалі можливо.

Після того кілька тижнів у Торонто, поки Річард влаштовував справи. А тоді ми поїхали до Авалону. Річард сказав, що будемо там ходити під вітрилом. Його тон видавав справжні думки: це місце тільки для такого й годиться. І він готовий пожертвувати власним часом, щоб задовольнити наші примхи. Або, якщо висловитися м’якше, щоб порадувати мене, та й Лору теж.

Мені здавалося, що він бачив у Лорі загадку, яку тепер мусив розгадати. Іноді я ловила його погляд, спрямований на неї, — таким він дивився на газетні сторінки, присвячені біржовому ринку, шукаючи захвáт, ключ, ручку, клин, шлях усередину. Річард вважав, що все в житті має свій ключ чи ручку. Або це, або ціну. Він хотів підкорити Лору, хотів поставити їй ногу на шию, хоч легенько. Але Лорина шия була не така. Тож після кожної спроби нога лишалась у повітрі, наче в мисливця, який позує для знімка, на якому вбитий ведмідь кудись зник.

Як Лора це зробила? Без прямого протистояння: тоді вона вже уникала сутичок із ним. Вона просто відійшла, відвернулась і позбавила Річарда рівноваги. Він завжди тягнувся до неї, завжди хапав — і хапав тільки повітря.

Річардові хотілося її схвалення, навіть захоплення. Або ж просто вдячності. Чогось такого. З іншою дівчиною можна було б спробувати подарунки: перлове намисто, кашеміровий светр, те, чого хочуть шістнадцятирічні. Але він знав, що не варто марнувати такі речі на Лору.

Я думала, що все марно. Йому її не розкусити. І ціни вона не має, бо не хоче нічого з того, що в нього є. У поєдинку волі будь із ким я все одно поставила б на Лору. Вона була по-своєму вперта, наче віслюк.

Мені здавалося, вона має вхопитися за можливість провести час в Авалоні, — вона ж так не хотіла його залишати, — але коли план було озвучено, Лора лишилася байдужою. Вона не хотіла ні за що дякувати Річардові, чи так мені здавалося.

— Ну хоч із Ріні побачимося, — от і все, що вона сказала.

— Мені шкода, але Ріні більше на нас не працює, — відповів Річард. — Її попросили піти.

Коли це було? Давно. Місяць, кілька місяців? Річард вагався. Сказав, що це через чоловіка Ріні: він забагато пив. Через це ремонтні роботи не виконували в термін, який будь-яка розсудлива людина вважала б прийнятним і задовільним, і Річард не бачив сенсу платити гроші за ледарство й те, що можна назвати хіба непокорою.

— Він не хотів, щоб вона була там одночасно з нами, — сказала Лора. — Знав, що вона буде на нашому боці.

Ми гуляли першим поверхом Авалону. Здавалося, що будинок поменшав; меблі були накриті від пороху, чи то пак те, що лишилося від меблів: темніші огрядніші речі зникли, гадаю, за наказом Річарда. Я так і уявляла собі, як Вініфред каже, що хто ж погодиться жити із сервантом, прикрашеним такими недоладними, непереконливими лозами. Книжки в шкіряних обкладинках досі були в бібліотеці, але в мене виникло відчуття, що недовго їм лишилося бути тут. Портрети прем’єр-міністрів із дідусем Бенджаміном зникли: хтось (безсумнівно, Річард), певно, нарешті помітив їхні пастельні обличчя.

Колись в Авалоні панувала атмосфера стабільності, навіть непохитності — він був великою кремезною брилою серед струмка життя, не згодною рушити з місця ні для кого. Однак зараз він збентежено притиснув вуха, наче от-от розвалиться сам собою. Йому бракувало мужності на жодні претензії.

Вініфред сказала, що все таке запилене, що це деморалізує, і на кухні є миші (вона бачила послід) і лусочниці. Але пізніше того дня потягом мали приїхати Мерґатройди разом із парою інших, нових слуг, які додалися до нашого оточення, і тоді все стане просто блискуче, звісно ж (зі смішком сказала вона), за винятком самого човна, тобто «Водяної діви». Річард саме її оглядав. Човен мали змити й перефарбувати під керівництвом Ріні та Рона Гінкса, але це було однією з тих речей, які так і не відбулися. Вініфред не змогла зрозуміти, чого Річард хотів від цієї старої миски: якщо йому справді так кортіло ходити під вітрилом, то варто було затопити цього динозавра серед човнів і купити новий.

— Гадаю, Річард вважає, що він має сентиментальну цінність, — сказала я. — Тобто для нас із Лорою.

— І що, має? — спитала Вініфред зі своєю здивованою посмішкою.

— Ні, — відповіла Лора. — Чого б це? Батько ніколи нас не катав. Тільки Келлі Фіцсиммонс.

Ми тоді сиділи в їдальні. Принаймні довгий стіл залишився в ній. Мені було цікаво, що вирішить Річард, чи то пак Вініфред, щодо Трістана з Ізольдою та їхнього скляного старомодного кохання.

— Келлі Фіцсиммонс була на похороні, — мовила Лора. Ми з нею лишилися самі, Вініфред піднялася нагору, щоб, як вона казала, «відпочити для краси». Там клала ватні подушечки, змочені лосьйоном із ліщини, на очі, укривала обличчя дорогим зеленим мулом.

— Справді? Ти не казала.

— Забула. Ріні була неймовірно зла на неї.

— За те, що вона прийшла на похорон?

— За те, що вона не прийшла раніше. Ріні була дуже груба. Сказала, що щось вона припізнилася.

— Та вона ж ненавиділа Келлі! Терпіти не могла, коли та в нас залишалася! Вважала її хвойдою!

— Гадаю, для Ріні вона була недостатньо хвойдою. Лінувалася й не довела справу до кінця.

— Лінувалася бути хвойдою?

— Ну, Ріні думала, що їй не варто було відступати. Принаймні вона могла бути поряд із батьком у такі важкі для нього часи. Відволікати його.

— Це все Ріні сказала?

— Не зовсім, але було ясно, що вона має на увазі.

— І що Келлі?

— Вдала, наче не зрозуміла. А тоді робила все те, що роблять на похоронах. Плакала та брехала.

— Брехала?

— Казала, що, навіть якщо вони з батьком не завжди погоджувалися щодо політики, він був хорошою, хорошою людиною. Ріні на це сказала: «Щодо політики, щоб тебе…», — але в неї за спиною.

— Думаю, він намагався, — сказала я. — Бути хорошим.

— Що ж, не надто намагався, — відповіла Лора. — Пам’ятаєш, як він говорив? Що ми «лишилися в нього на руках», наче якийсь бруд.

— Він старався, як міг, — заперечила я.

— Пам’ятаєш те Різдво, коли він убрався Санта Клаусом? Ще до материної смерті. Мені тоді тільки виповнилося п’ять.

— Так, я саме про це. Він старався.

— Терпіти це не могла, — сказала Лора. — Завжди ненавиділа такі сюрпризи.

Нам сказали зачекати в гардеробній. Подвійні двері, які вели до залу, були закриті завісами, і ми не бачили, що відбувається у квадратному, старовинного стилю залі з каміном — саме там ставили ялинку. Ми гніздувалися на канапі в гардеробній, за якою було довгасте дзеркало. На вішаку висіли пальта — батькові, материні, над ними капелюхи: її — з великими пір’їнами, його — з маленькими. Пахло гумаками, свіжою сосновою смолою, і кедром від гірлянд, накручених на перила головних сходів, і воском із теплої підлоги, бо опалення було ввімкнуте: радіатори клацали й шипіли. З-під підвіконня тягнуло холодом і безжальним освіжаючим запахом снігу.

У кімнаті була одна верхня лампа з жовтим шовковим абажуром. Я бачила наші відображення в скляних дверях — оксамитові сукні глибокого синього кольору, з мереживними комірцями, білі обличчя, світле волосся з проділом посередині, бліді руки, складені на колінах. Білі шкарпетки, чорні лаковані черевички. Нас навчили сидіти, перехрещуючи ноги в щиколотках, тільки не в колінах, саме так ми й сиділи. Дзеркало здіймалося за нами, наче скляна бульбашка з наших маківок. Я чула власне дихання, вдих-видих: звуки очікування. Здавалося, що то дихає хтось інший — великий, невидимий, схований серед пальт, які приглушують звуки.

Раптом подвійні двері розчинилися. На порозі височів чоловік у червоному, червоний велетень. За ним нічна темрява й спалахи вогню. Його обличчя вкривав білий дим. Голова палала. Він схилився вперед, простягнувши до нас руки. З його рота вилетіло чи то совине гукання, чи то крик.

Я злякалася на мить, але була вже достатньо доросла, щоб зрозуміти, що це має бути. То мав бути сміх. Усього лише батько прикидається Санта Клаусом, і він не горить — то всього лише різдвяна ялинка за його спиною, усього лише вінок зі свічками за головою. На ньому був червоний парчевий халат, одягнений задом наперед, і борода з вати.

Мати казала, що він ніколи не усвідомлював власної сили, не розумів, який він великий порівняно з іншими. Він не знав, яким страшним здавався. Лору він безперечно лякав.

— Ти все кричала й кричала, — сказала я тепер. — Не розуміла, що він просто прикидається.

— Було ще гірше, — відповіла Лора. — Я думала, що він прикидається весь інший час.

— Що ти маєш на увазі?

— Що він насправді такий, — терпляче пояснила сестра. — Що він горів усередині. Увесь час.

«Водяна діва»

Нині вранці я заспала, виснажена після нічних блукань. Ноги набрякли, наче я справді ходила далеко й по твердій землі, голова здавалася пористою й вологою. Мене розбудила Майра, постукавши у двері.

— Уставай, сонце! — виспівувала вона через щілину для пошти. Я не відповідала, щоб помучити її. Хай думає, що я вмерла — гигнула собі уві сні! Не сумніваюся: вона вже сушила собі мізки тим, у якій квітчастій сукні мене вкласти спочивати, і планувала страви для поминок. Тільки це буде зватися не поминками, а прийомом — ніякого варварства. Мертвих поминають лагідним словом, щоб переконатися, що вони точно померли, перш ніж завалити їх землею.

Я всміхнулася з цього. Тоді згадала, що Майра має ключ. Подумала натягнути простирадло на обличчя — хай хоч трохи злякається, але вирішила, що не варто. Підняла й витягла себе з ліжка, влізла в халат.

— Притримай коней, — гукнула вниз.

Але Майра вже увійшла, ще й привела із собою жінку — прибиральницю. То було огрядне створіння, схоже на португалку: таку легко не відшиєш. Вона одразу взялася до роботи, озброївшись Майриним порохотягом, — вони про все подбали, — поки я ходила за нею, завиваючи, немов банші[28]: «Не чіпайте це! Покладіть на місце! Я сама можу! Тепер я нічого не знайду!» Принаймні до кухні я дісталася поперед них і мала час запхати стос списаних сторінок у духовку. Навряд чи вони полізуть туди прибирати першого ж дня. Зрештою, вона не надто брудна: я не печу.

— Ну ось, — сказала Майра, коли жінка закінчила. — Усе чистенько й охайно. Правда ж, так краще?

Вона принесла мені нову дрібничку з «Пряникової хатинки» — смарагдово-зелений горщик із крокусами, трошки щербатий, у формі дівочої голови з грайливою усмішкою. Крокуси мають прорости через дірочки в її маківці й вибухнути «ореолом квіту» — цитую Майру дослівно. Вона сказала, що мені треба тільки поливати їх, і доволі скоро квіти будуть дуже гарненькі.

Як казала Ріні, Бог знаходить дивовижні способи робити свої дива. Чи може Майра бути моїм янголом-охоронцем? Чи вона, навпаки, дає мені відчути смак чистилища? І як їх розрізнити?

На другий день в Авалоні ми з Лорою пішли до Ріні. Дізнатися, де вона тепер живе, було просто: це знало все місто. Чи принаймні люди в «Буфеті Бетті», де вона тепер працювала три дні на тиждень. Ми не сказали Річардові з Вініфред, куди йдемо, бо нащо робити й так неприємну атмосферу за сніданком іще гіршою? Нам не могли зовсім заборонити, але це, безсумнівно, викликало б неприємну дозу прихованої зневаги на наші голови.

Ми взяли ведмедика, якого я купила для дитини Ріні в універмазі «Сімпсонс» у Торонто. Ведмедик був не надто приємний — суворий, дуже щільно набитий і твердий. Мав вигляд маленького держслужбовця тих часів — не знаю, які вони тепер. Певно, носять джинси.

Ріні з чоловіком жили в одному з невеликих вапнякових котеджів, збудованих від початку для фабричних робітників, — два поверхи, загострений дах, вбиральня в кінці вузенького садка, — неподалік від того місця, де я мешкаю тепер. Телефону вони не мали, тож ми не могли попередити Ріні про те, що прийдемо. Коли вона відчинила двері й побачила там нас двох, то спочатку широко всміхнулася, а тоді почала плакати. За мить заплакала й Лора. Я стояла з ведмедиком і почувалася зайвою, бо не плакала.

— Слава Богу, — сказала нам Ріні. — Проходьте, подивіться на малечу.

Ми пройшли встеленим лінолеумом коридором до кухні. Ріні пофарбувала її в білий, повісила жовті фіранки, того ж відтінку, що й в Авалоні. Я побачила набір коробок, теж білих із жовтими написами: «Борошно», «Цукор», «Кава», «Чай». Не треба було пояснювати, що все це Ріні зробила сама. Коробки, фіранки — усе, за що вона бралася. Усе мало бути якнайкраще.

Дитина — це ти, Майро, тепер і ти з’являєшся в цій оповіді — лежала в плетеному кошику для білизни і, не кліпаючи, дивилася на нас круглими очима, які були синішими, ніж зазвичай у немовлят. Мушу сказати, вона нагадувала жирний пудинг, утім як і більшість маленьких дітей.

Ріні наполягла на тому, щоб приготувати нам чаю. Сказала, що тепер ми юні леді й можемо пити справжній чай, а не молоко, трошки ним забарвлене, як було раніше. Вона набрала вагу, руки, колись такі міцні й сильні, тепер трохи тремтіли знизу, а, ідучи до плити, вона ледь не перевалювалася. Кисті рук були пухкі, з ямочками біля кісточок.

— Спочатку їси за двох, а тоді забуваєш це припинити, — сказала вона. — Бачите мою обручку? Я не зможу її зняти — доведеться зрізати з пальцем. У ній мене й поховають.

Вона сказала це із самовдоволеним зітханням. Тоді малеча почала вовтузитися, Ріні дістала її, посадила на коліно й подивилася на нас через стіл майже зухвало. Стіл (простий, тісний, застелений клейонкою з жовтими тюльпанами на ній) здавався великою прірвою: ми дві з одного боку, а з другого, неймовірно далекого, — Ріні з дитиною, без жодного жалю.

Жалю за чим? За тим, що вона нас покинула. Чи так я це відчувала.

Було щось дивне в поведінці Ріні, не з малечею, а з нами — наче ми викрили її. Я з тих пір думаю — і вибач мені за це, Майро, але тобі насправді не варто було це читати, це ти за цікавість свою покарана, — я з тих пір думаю, може, батьком дитини був не Рон Гінкс, а наш батько. Ріні одна лишилася служити в Авалоні, коли я поїхала в медовий місяць, на батькову голову звалилися біди. Чи не приліпилася вона до нього пластирем так само, як приносила йому гарячий суп чи грілку? Утіхою від холоду й темряви.

У такому разі, Майро, ти моя сестра. Наполовину. Не те щоб ми колись дізналися правду, принаймні я. Гадаю, ти можеш викопати мене, узяти пасмо волосся, чи кістку, чи що там вони беруть для аналізу. Але я сумніваюся, що ти наважишся на таке. Іншим імовірним доказом може бути Сабріна — ви можете зійтися, порівняти свої зразки. Але для того, щоб це сталося, Сабріна має повернутися, бозна, чи це колись станеться. Вона може бути де завгодно. Вона може бути вже мертва. Лежати на дні моря.

Цікаво, чи Лора знала про Ріні та батька, якщо було що знати. Цікаво, чи це одна з тих речей, які вона знала, але мовчала. Це цілком можливо.

Дні в Авалоні минали повільно. Було надто спекотно, надто волого. Рівень води в обох річках упав: навіть пороги Лувето були мляві, а від Жогу неприємно тхнуло.

Я переважно проводила час у будинку, сиділа в кріслі зі шкіряною спинкою в дідусевій бібліотеці, закинувши ноги на бильце. Підвіконня досі вкривав шар мертвих мух із минулої зими: бібліотека не була особливим пріоритетом для місіс Мерґатройд. Портрет бабусі Аделії досі височів над усім.

Я проводила дні за її альбомами з вирізками про чаювання й візити фабіанців та мандрівників із чарівними ліхтарями й розповідями про наївні звичаї різних місцин. Не знаю, чому когось дивувало те, що вони прикрашали черепи пращурів. Ми це теж робимо.

Або ж я гортала старі світські журнали, згадуючи, як колись заздрила їхнім героям, чи нишпорила в збірках поезії з тоненькими позолоченими краями. Вірші, які зачаровували мене в часи міс Різанини, нині здавалися зверхніми й нудотними. Леле, рамена, перси, днина, супокій — архаїчна мова нерозділеного кохання. Мене дратували такі слова, вони — тепер я це розумію — робили нещасних коханців сміхотворними, схожими на саму схлипуючу міс Різанину. М’які, розмиті, вологі, наче хлібець, що впав у воду. Такого не хочеться торкатися.

Моє дитинство вже видавалося неймовірно далеким — стара епоха, вицвіла, гіркувато-солодка, наче сухі квіти. Чи шкодувала я, що втратила її, чи прагнула повернути? Не думаю.

Лора не сиділа в будинку. Вона блукала містом, як і раніше. Носила мою жовту бавовняну сукню з минулого літа й капелюшок до неї. Коли я дивилася на неї ззаду, то мала дивне відчуття, ніби бачу себе саму.

Вініфред не приховувала того, що їй смертельно нудно. Вона щодня ходила купатися на маленький приватний пляж біля сараю для човнів, хоча далеко не запливала, переважно плюхалася біля берега у величезному капелюсі з крисами кольору фуксії. Вона хотіла, щоб ми з Лорою приєдналися до неї, та ми завжди відмовлялися. Обидві не дуже добре плавали, та й знали, що саме раніше скидали в річку й, може, досі скидають. Коли Вініфред не плавала й не засмагала, то блукала домом, робила нотатки й замальовки, укладала список недоліків (шпалери в передпокої треба замінити, під сходами дошки погнили) або ж дрімала у своїй кімнаті. Авалон, схоже, тягнув із неї енергію. Було приємно знати, що хоч щось на це здатне.

Річард чимало говорив телефоном, міжміські дзвінки, або ж їхав на день у Торонто. Решту часу вовтузився з «Водяною дівою», наглядав за ремонтом. Він сказав, що поставив собі мету спустити цю штуку на воду, перш ніж ми звідси поїдемо.

Чоловікові щоранку привозили газети.

— В Іспанії громадянська війна, — якось сказав він за обідом. — Що ж, цього давно слід було очікувати.

— Як неприємно, — зауважила Вініфред.

— Не для нас, — відповів їй брат. — Якщо будемо триматися осторонь. Нехай комуністи й нацисти повбивають одне одного — вони от-от зіштовхнуться.

Лора пропустила обід. Була на причалі сама з горнятком кави. Вона часто туди ходила, і я через це нервувалася. Вона лягала на причал, опускала одну руку у воду, наче щось упустила й шукала на дні. Утім вода була надто темна — у такій нічого не побачиш. Тільки дрібна риба срібно проблискувала час від часу, метка, як пальці кишенькового злодія.

— І все одно, — сказала Вінфіред. — Краще б цього не було. Дуже нерадісно.

— Хороша війна нам не завадить, — відповів їй Річард. — Може, трохи підбадьорить, покладе кінець Депресії. Я знаю кількох людей, які саме на це розраховують. Дехто чимало на цьому заробить.

Мені ніколи нічого не говорили про фінансове становище Річарда, але згодом я зрозуміла з різних ознак і натяків, що грошей у нього було не так багато, як я раніше думала. Чи вже не було. Відновлення Авалону було призупинено, — відкладено, — бо Річард не хотів витрачати більше грошей. Так сказала Ріні.

— Чому вони зароблять? — спитала я. Відповідь була мені чудово відома, але я призвичаїлася ставити наївні запитання, тільки щоб побачити, що ж на це скажуть Річард із Вініфред. Їхня дуже своєрідна мораль, що застосовувалася майже до всіх сфер життя, не припиняла мене дивувати.

— Бо таке життя, — коротко сказала Вініфред. — До речі, вашого друга заарештували.

— Якого друга? — надто швидко перепитала я.

— Ту жінку, Каллісту. Колишню коханку вашого батька. Ту, яка вважає себе художницею.

Мені не сподобався її тон, але я не знала, як їй протистояти.

— Вона дуже добре до нас ставилася, коли ми були малі, — сказала я.

— Звісно ж, як іще?

— Вона мені подобалася, — провадила я.

— Безсумнівно. Вона вийшла зі мною на зв’язок кілька місяців тому, намагалася впарити якусь страшну картину, чи фреску, чи ще щось — купка огидних жінок у робочих комбінезонах. Не всі захочуть повісити таке в їдальні.

— Чому її заарештували?

— Червоний загін, щось таке — якесь збіговисько радикалів. Вона телефонувала сюди, просто казилася. Хотіла говорити з тобою. Я вирішила тебе в це не вплутувати, тож Річард поїхав у місто й визволив її.

— Для чого йому це робити? — спитала я. — Він її ледве знав.

— О, виключно з доброти душевної, — солодко посміхнулася Вініфред. — Хоча він завжди казав, що від таких людей більше клопоту за ґратами аніж поза ними, правда ж, Річарде? Вони постійно виють у пресі. Справедливість туди, справедливість сюди. Може, він зробив послугу прем’єр-міністрові.

— Є ще кава? — запитав Річард.

Це була пропозиція Вініфред змінити тему, але вона продовжувала:

— Можливо, він відчув, що має це зробити заради вашої родини. Гадаю, її можна вважати родинним спадком, як стару вазу, яку передають з одних рук до інших.

— Я піду до Лори на причал, — сказала я. — День такий гарний.

Під час моєї розмови з Вініфред Річард читав газету, але зараз швидко підняв очі.

— Ні. Лишися тут. Ти надто її опікаєш. Облиш її, і вона переживе.

— Що переживе? — запитала я.

— Те, що її гризе, — відповів Річард.

Він повернувся, щоб подивитися на неї крізь вікно, і я вперше помітила, що волосся на його потилиці порідшало й там було видно пляму рожевої шкіри. Скоро він матиме тонзуру.

— Наступного літа поїдемо до Мускоки, — сказала Вініфред. — Не можу сказати, що цей експеримент із відпочинком був дуже успішним.

Ближче до від’їзду я вирішила сходити на горище. Почекала, доки Річард буде зайнятий телефонною розмовою, а Вініфред умоститься в шезлонгу на вузькій піщаній смузі, накривши очі вологою серветкою. Тоді відчинила двері на сходи до горища, зачинила їх за собою й піднялася якомога тихіше.

Лора вже була там, сиділа на одній із кедрових скринь. Вона відчинила вікно — добре, бо інакше ми задихнулися б. У повітрі стояв мускусний запах старої тканини й мишачого посліду.

Лора повільно повернула голову. Я її не злякала.

— Привіт, — мовила вона. — Тут живуть кажани.

— Я не здивована, — відповіла я. Біля неї стояв великий паперовий пакунок. — Що в тебе тут?

Вона почала діставати всілякі дрібниці, мотлох. Срібний бабусин чайник, три порцелянові горнятка з блюдечками, дрезденські, розмальовані вручну. Кілька ложок із монограмами. Щипці для горіхів у формі алігатора, самотню запонку з перлиною, черепаховий гребінець, якому бракувало зубців, поламану срібну запальничку, маленьку карафку для оцту.

— Що ти з цим усім робиш? — спитала я. — Це не можна забрати в Торонто.

— Я це ховаю. Вони не можуть накласти руки на все.

— Хто?

— Річард із Вініфред. Вони просто повикидають усе це, я чула, як вони говорять про нікчемне сміття. Урешті вони все зметуть. От я й хочу хоч кілька речей зберегти для нас. Залишу в одній зі скринь. Там вони будуть у безпеці, і ми знатимемо де.

— Що, як вони помітять? — спитала я.

— Не помітять. Там немає нічого цінного. Дивися, — сказала Лора. — Наші старі зошити. Вони так і лежали тут, де ми їх лишили. Пам’ятаєш, коли ми їх сюди принесли? Для нього.

У Лори Алекс Томас ніколи не мав імені: тільки він, його, йому. Я довго думала, що вона від нього відмовилася, чи від своїх мрій про нього, але тепер було зрозуміло, що це не так.

— Аж не віриться, що ми це робили, — мовила я. — Ховали його тут, і нас не викрили.

— Ми ж були обережні, — сказала Лора. На мить задумалася, усміхнулася. — Ти ж не вірила мені щодо містера Ерскіна, правда?

Гадаю, треба було мені просто збрехати. Натомість я пішла на компроміс.

— Мені він не подобався. Бридкий був, — сказала я.

— А от Ріні повірила. Як думаєш, де він?

— Містер Ерскін?

— Ти знаєш хто. — Лора знову замовкла й подивилась у вікно. — Твоє фото досі в тебе?

— Лоро, не варто тобі про нього думати, — сказала я. — Навряд чи він повернеться. Це малоймовірно.

— Чому? Думаєш, він помер?

— Чого йому помирати? Не думаю, що помер. Просто, певно, поїхав деінде.

— Усе одно вони його не спіймали, бо ж ми про це почули б. Газети писали б, — закінчила Лора. Зібрала старі зошити й поклала в пакунок.

Ми були в Авалоні довше, ніж я думала, і точно довше, ніж мені хотілося: тут я почувалася стисненою, замкнутою, нездатною поворухнутися.

У день напередодні від’їзду я вийшла снідати, а Річарда не було, тільки Вініфред, яка їла яйце.

— Ти пропустила великий запуск, — мовила вона.

— Який запуск?

Вона махнула рукою на вид, який відкривався перед нами: з одного боку Лувето, з іншого — Жог. Я зі здивуванням побачила Лору на «Водяній діві», яка пливла вниз рікою. Сестра сиділа попереду, наче фігура на носу корабля, спиною до нас. Річард кермував. На ньому був якийсь жахливий білий кашкет моряка.

— Ну хоч не потонули, — кислувато сказала Вініфред.

— А ти не захотіла? — спитала я.

— Та щось не дуже.

У неї був дивний голос, з нотками ревнощів: вона так любила бути першою в усіх Річардових проектах.

Я відчула полегшення. Може, тепер Лора трохи розслабиться, зупинить свою кампанію глибокого замороження. Може, почне ставитися до Річарда, як до людини, а не до істоти, яка щойно виповзла з-під якогось каменя. Моє життя це точно полегшило б — так я думала. Атмосфера стала б приємнішою.

Однак не стала. Навпаки, напруження тільки зросло, хоч і навиворіт: тепер Річард виходив із кімнати, коли до неї заходила Лора. Здавалося, що він її ледь не боявся.

— Що ти сказала Річардові? — спитала я якось увечері, коли ми всі повернулися до Торонто.

— Ти про що?

— Того дня, коли ти плавала з ним на «Водяній діві».

— Я нічого йому не казала, — відповіла Лора. — Чого б мені це робити?

— Не знаю.

— Я ніколи йому нічого не кажу, — мовила вона. — Мені нічого сказати.

Каштан

Я озираюся на написане й розумію, що це неправильно. Не через те, що я написала, а через те, що оминула. Пропущене теж має свою присутність, наче відсутність світла.

Звісно ж, ви хочете правди. Хочете, щоб я склала два і два. Утім два і два зовсім необов’язково дадуть істину. Два і два — це голос за вікном. Два і два — це вітер. Жива пташка — не те саме, що її підписані кістки.

Учора вночі я різко прокинулася, серце калатало. За вікном щось дзеленчало, хтось кидав камінці в шибку. Я вилізла з ліжка, пробралася до вікна, підняла раму й визирнула надвір. Окулярів не мала, але бачила непогано. Місяць був майже повний, укритий павутинням старих шрамів, а під ним ніжним оранжевим сяяли вуличні ліхтарі. Піді мною був тротуар із латками темряви, який частково закривав каштан у дворі.

Я знала, що цього каштана тут бути не може: він належав іншому місцю, за сотню миль звідси, і мав рости перед будинком, де ми колись жили з Річардом. І все одно воно було тут — це дерево, яке розкинуло товсту тверду сітку гілок, де схожі на метеликів білі квіти злегка мерехтіли.

Знову пролунав дзенькіт. Я побачила темну зігнуту фігуру: чоловік рився в смітниках, перебирав винні пляшки, відчайдушно сподіваючись, що в одній із них могло щось залишитися. Вуличний п’яниця, якого штовхали до цього порожнеча й спрага. Він рухався обережно, стримано, наче не полював, а шпигував, просіював моє сміття, шукаючи докази проти мене.

Тоді він випрямився, відійшов убік, на більш освітлене місце, і подивився вгору. Я бачила темні брови, запалі очниці, білий рубець усмішки на темному овалі обличчя. Під горлом була загострена бліда пляма — сорочка. Він підніс руку, махнув убік. Помах, чи привітання, чи прощання.

Тепер він ішов геть, і я не могла його покликати. Він знав, що я не могла. І зник.

Я відчула, як серце стиснулося. «Ні, ні, ні, ні», — пролунав голос. Моїм обличчям бігли сльози.

Але я сказала це вголос. Надто голосно, бо прокинувся Річард. Тепер він стояв поряд зі мною. І збирався покласти руку на мою шию.

Тільки тоді я насправді прокинулася. Лежала з мокрим обличчям, розплющеними очима й дивилась у сіру порожнечу стелі, чекала, доки серце трохи вповільниться. Я тепер нечасто плачу, коли не сплю; хіба що кілька сльозинок час від часу. Дивно усвідомити, що я це таки робила.

Коли ти молодий, то думаєш, що все навколо одноразове. Ідеш від нині до нині, мнеш час у своїх руках, викидаєш його. Ти своє власне авто для перегонів. Думаєш, що можеш позбутися і речей, і людей, лишити їх позаду. Ще не знаєш про звичку, яку вони мають, — повертатися.

У снах час заморожений. Ти не можеш утекти від того, де був.

Щось і справді дзеленчало. Я вибралася з ліжка, з мого справжнього вузького ліжка, підійшла до вікна. Двійко єнотів копирсалися в сусідському смітнику на тому боці дороги, перевертали пляшки й банки. Сміттярі на звалищі, як удома. Вони глянули на мене, пильні, не злякані, і маленькі маски крадіїв чорніли в місячному світлі на їхніх писках.

«Хай вам щастить, — подумала я. — Беріть, що можете, поки можете. Кому яка різниця, чи вам це належить? Тільки не піймайтеся.

Я повернулася до своєї постелі й лежала у важкій темряві, дослухаючись до дихання, якого — я знала — тут не було.