Слiпий убивця

Сліпий убивця: Епілог: Інша рука

Вона має одну-єдину його світлину, чорно-білу. Дбайливо береже її, бо це ледь не все, що їй від нього лишилося. На знімку вона й цей чоловік разом на пікніку. На звороті написано «пікнік» — не його ім’я, не її, просто «пікнік». Вона знає імена — немає потреби їх записувати.

Вони сидять під деревом, напевно, під яблунею. На ній широка спідниця, підібгана під коліна. День був спекотний. Вона досі відчуває тепло від знімка, коли тримає над ним долоню.

На ньому світлий капелюх, який частково затіняє його обличчя. Вона наполовину розвернулася до нього, усміхається так, як навряд чи відтоді всміхалася ще до когось. На фото вона здається зовсім юною. Він теж усміхається, але руку тримає між собою й камерою, наче відбиваючись від неї. Ніби відбиваючись від неї майбутньої, яка дивиться на них. Мов захищає її. У пальцях тримає недопалок сигарети.

Вона дістає світлину, коли лишається на самоті, кладе її на стіл і вдивляється в неї. Вона вивчає кожну деталь: його підкопчені пальці, вицвілі складки їхнього одягу, незрілі яблука на дереві, помираючу траву на передньому плані. Своє усміхнене обличчя.

Знімок обрізаний — відсутня його третина. У нижньому кутку — рука, обрізана на зап’ястку, лежить на траві. Це рука іншої, яка завжди буде на сцені, помітна чи ні. Рука, що все владнає.

«Як я могла бути такою невігласкою? — питає себе вона. — Такою дурною, сліпою, такою легковажною. Але як можна жити без цього незнання, без цієї легковажності? Знаючи, що станеться, знаючи про все те, що буде далі, заздалегідь знаючи наслідки власних дій, ти була б приречена. Була б зруйнована, як Бог. Була б каменем. Ніколи б не їла, не пила, не сміялася, не вставала б із ліжка вранці. Ти ніколи б нікого не любила, більше ніколи. Не наважилася б».

Тепер усе на дні: і дерево, і небо, і вітер, і хмари. Усе, що їй лишилося, — цей знімок. І його історія.

На знімку щастя, в історії — ні. Щастя — це сад, оточений скляними стінами: немає дороги ані туди, ані звідти. У раю немає оповідей, бо немає подорожей. Тільки втрата, жаль, нещастя й бажання ведуть оповідь уперед її покрученою дорогою.

«Порт-Тікондероґа Гералд енд Беннер», 29 березня 1999 р.

Місіс Айріс Чейз Ґріффен раптово відійшла минулої середи у віці 83 років у своєму домі в Порт-Тікондерозі. «Вона покинула нас мирно, сидячи у своєму садку, — заявила давня подруга родини місіс Майра Стерджесс. — Це не було несподівано, адже вона страждала на хворобу серця. Місіс Ґріффен була видатною особистістю, історичною постаттю й чудовою для свого віку людиною. Ми всі сумуватимемо за нею і, безперечно, не забудемо її».

Місіс Ґріффен була сестрою відомої місцевої авторки Лори Чейз, дочкою капітана Норвала Чейза, якого завжди пам’ятатиме це місто, онукою Бенджаміна Чейза, засновника «Чейз Індастріз», котрий побудував фабрику ґудзиків та інші установи. До того ж вона була дружиною покійного Річарда І. Ґріффена, видатного промисловця й політика, і невісткою Вініфред Ґріффен Прайор, філантропки з Торонто, яка померла минулого року, лишивши щедрий спадок нашій школі. Після місіс Ґріффен лишилася її онука Сабріна Ґріффен, яка щойно повернулася з-за кордону і, як ми очікуємо, скоро навідається до нашого міста, щоб перебрати справи бабусі. Я впевнена: ми тепло її зустрінемо й надамо всю необхідну допомогу.

За бажанням місіс Ґріффен, поховальна церемонія відбудеться приватно, попіл буде поховано у фамільному монументі родини Чейзів на кладовищі Маунт Гоуп. Однак цього вівторка о третій годині в каплиці похоронного залу «Йордан» відбудеться поминальна служба на знак вдячності за все, що родина Чейзів зробила для цього міста. Після служби в домі Майри та Волтера Стерджессів буде подано закуски. Запрошуються всі.

Поріг

Сьогодні йде дощ — теплий, весняний. Він опалово сяє в повітрі. Вода шумить на порогах, переливається через скелі — ллється, немов вітер, але нерухомий, як сліди від хвиль на піску.

Я сиджу за дерев’яним столом на своєму ґанку за будинком, під навісом, дивлюся в безлад видовженого саду. Майже сутінки. Цвіте дикий флокс, чи мені здається, що це флокс, — я не дуже добре бачу. Щось блакитне мерехтить там, у кінці саду, наче сніг у затінку. На клумбах пробиваються паростки, схожі на олівці, — пурпурові, аквамаринові, червоні. Мене омиває запах вологої землі й свіжого росту, водянистий, слизький, трохи кислуватий, наче деревна кора. Пахне юністю; пахне розбитим серцем.

Я загорнулась у шаль: вечір теплий для цієї пори, але я не відчуваю його тепла, чую тільки відсутність холоду. Тут мені добре видно світ: тут — це пейзаж, який видно з гребеня хвилі за мить до того, як тебе накриває наступна: синява неба, зелень моря, остаточність перспектив.

Біля мого ліктя стос паперу, до якого я ретельно місяць за місяцем додавала все нові сторінки. Коли я закінчу, коли допишу останню сторінку, то підведуся зі стільця, дійду до кухні й пошукаю гумку, стару стрічку або мотузку. Перев’яжу цей стос, підніму кришку кофра й опущу згорток туди. Там усе це й лежатиме до твого повернення з подорожей, якщо ти колись повернешся. Ключ в адвоката, як і розпорядження.

Маю визнати, у мене є мрія про тебе.

Одного вечора хтось постукає у двері, і це будеш ти. Ти будеш убрана в чорне, матимеш маленький наплічник із тих, які зараз носять замість сумочок. Ітиме дощ, як цього вечора, але парасольки в тебе не буде: ти їх зневажаєш; молоді люблять підставляти голову стихіям, їх це бадьорить. Ти стоятимеш на порозі в ореолі вологого світла; блискуче темне волосся буде вологе, чорне вбрання — мокре наскрізь, краплі дощу сяятимуть на обличчі й одязі, наче лелітки.

Ти постукаєш. Я почую, прочовгаю коридором, відчиню двері. Моє серце підстрибне й затріпоче; я вдивлятимусь у тебе, тоді впізнаю тебе, моє виплекане останнє бажання. Я подумаю, що ніколи не бачила нікого красивішого, але вголос не скажу; не хочу, щоб ти подумала, що я несповна розуму. Тоді я привітаюся, простягну до тебе руки, поцілую легенько в щоку, бо не годиться забуватися. Проллю кілька сльозинок, але лише кілька, бо в старших людей сухі очі.

Я запрошу тебе зайти. Ти увійдеш. Я б не радила молодій дівчині переступати поріг такого місця з такою людиною в ньому — старою жінкою, жінкою в літах, яка живе сама в скам’янілому котеджі, її волосся як спалене павутиння, а в зарослому бур’янами садку повно бозна-чого. Від таких істот трохи віє сіркою: можливо, ти мене навіть трохи злякаєшся. Але будеш і дещо необачною, як усі жінки в нашій родині, тому все одно зайдеш. Скажеш мені «бабуся», і одним цим словом я перестану бути нічия.

Я посаджу тебе за стіл, поміж дерев’яних ложок і сухих вінків, зі свічкою, яка ніколи не горить. Ти тремтітимеш, я дам тобі рушника, загорну тебе в ковдру, приготую какао.

Тоді я розповім тобі історію. Цю історію, як ти опинилася тут, на моїй кухні, слухаючи історію, яку я тобі розповідаю. Якщо якимось дивом це станеться, у цій безладній купі паперу не буде потреби.

Чого я від тебе хочу? Не любові: я не наважуся просити так багато. Не прощення — не тобі його дарувати. Певно, я хочу мати слухача, людину, яка побачить мене. Утім не прикрашай мене, що б ти не робила: не маю жодного бажання ставати розмальованим черепом.

Я лишаю себе у твоїх руках. Який у мене вибір? Коли ти прочитаєш цю останню сторінку, тільки там — якщо взагалі де-небудь — я й залишуся.