Слiпий убивця

Сліпий убивця: Кав’ярня

Дощ не сильний, однак не вщухає ще з полудня. Від дерев, від доріг піднімається туман. Вона проходить повз вітрину, на якій намальоване горнятко з кавою, біле в зелену смужку, і з нього піднімаються три звивисті лінії пари, немов із трьох пальців випала мокра склянка. На дверях наліплені золоті літери «КАВ’ЯРНЯ». Вона відчиняє їх і заходить, струшуючи парасольку. Парасолька кремового кольору, такого ж, як і її попліновий плащ. Вона відкидає капюшон.

Він сидить в останній кабінці, біля обертових дверей, що ведуть на кухню, як і сказав. Стіни жовтуваті від диму, масивні кабінки пофарбовані в похмурий коричневий колір, у кожній є схожий на кігті вішак для верхнього одягу. У кабінках сидять самі лиш чоловіки в мішкуватих куртках, схожих на зношені ковдри, без краваток, з поганими стрижками, ноги широко розкинуті, чоботи приросли до підлоги. Долоні обрубкуваті: такі руки можуть урятувати чи відлупцювати тебе і в процесі виглядатимуть однаково. Інструменти тупі, як і очі. У приміщенні смердить гнилими дошками, пролитим оцтом, сирими шерстяними штаньми, старим м’ясом й одним душем на тиждень, тхне скупістю, зрадами й огидами. Вона знає: важливо поводитися так, наче не помічаєш цього запаху.

Він підносить руку, і інші чоловіки зиркають на неї з підозрою та зневагою, поки вона поспішає до нього, цокаючи підборами. Вона сідає навпроти нього і з полегшенням усміхається: він тут. Він усе ще тут.

— Господи-Боже, — каже він. — Ти б іще соболине хутро вдягнула.

— Що я зробила? Що не так?

— Твій плащ.

— Усього лише плащ, звичайнісінький, — затинається вона. — Що з ним не так?

— Боже, ти тільки глянь на себе, — каже він. — І озирнися навколо. Він надто чистий.

— Тобі все не так, правда ж? — дорікає вона. — Усе не так, що я роблю.

— Неправда, — відповідає він. — Ти знаєш, що вмієш робити правильно. Але нічого не можеш продумати.

— Ти ж не попередив. Я ніколи раніше не була в такому місці. Та й не можу вийти з дому, вбравшись, як прибиральниця, — ти про це подумав?

— Був би в тебе хоч шалик чи щось таке, — каже він. — Волосся прикрити.

— Волосся? — з відчаєм мовить вона. — Що далі? Що не так із моїм волоссям?

— Воно надто біляве. Вирізняється. Білявки нагадують білих мишей, водяться тільки в клітках. У природі їм довго не протриматися. Надто вже помітні.

— А ти недобрий.

— Доброту я зневажаю, — зізнається він. — Зневажаю людей, котрі пишаються своєю добротою. Шмаркляві скнаристі благодійники, що роздають усім добро. Вони жалюгідні.

— Я добра, — намагається всміхнутися вона. — Принаймні до тебе.

— Якби я думав, що між нами тільки це, — ледь тепленька, як розведене молоко, доброта, — мене б тут уже не було. Сів би на опівнічний поїзд і змився геть із цього пекла, скористався б нагодою. Я не потребую милостині. І подачок у ліжку не шукаю.

Щось у нього грубий настрій. Цікаво чому. Вона не бачила його тиждень. А може, це через дощ.

— Тоді, можливо, це й не доброта, — каже вона. — Може, це егоїзм. Може, я безжально егоїстична.

— Оце вже краще, — відповідає він. — Краще будь жадібною.

Він гасить свій недопалок, тягнеться за іншою сигаретою, тоді передумує. Він досі купує собі сигарети, хоч це і розкіш для нього. Мусить економити їх. Вона думає: «Чи не бракує йому грошей?» Але спитати не може.

— Не треба сидіти навпроти мене, це дуже далеко.

— Знаю, — каже вона. — Але місця більше немає, надто мокро.

— Я знайду нам місце. Щось, де можна сховатися від снігу.

— Там немає снігу.

— Але буде, — стверджує він. — Подме вітер із півночі.

— І тоді піде сніг. І що ж тоді робитимуть бідолашні грабіжники?

Принаймні вона викликала на його вустах посмішку, хай і більше схожу на гримасу.

— Де ти ночував? — питає згодом.

— Це не має значення. Тобі не треба знати. Якщо вони дістануться до тебе й розпитуватимуть, тобі не доведеться брехати.

— Не так уже й погано я брешу, — каже вона й намагається усміхнутися.

— Як для любителя — можливо. Але професіонали одразу ж викриють тебе. Розколють, як горіх.

— Тебе досі шукають? Ще не здалися?

— Ще ні. Так я чув.

— Це жахливо, — каже вона. — Так жахливо. Та все одно нам пощастило, правда ж?

— Чого це пощастило?

Він знову спохмурнів.

— Принаймні ми обоє тут, принаймні в нас є…

Поряд із кабінкою зупиняється офіціант. Рукави сорочки закочені, довгий фартух м’який від застарілого бруду, пасма волосся викладені по голові, наче масна стрічка. Пальці на руках нагадують радше на пальці на ногах.

— Кави?

— Так, будь ласка, — відповідає вона. — Чорної, без цукру.

Чекає, доки офіціант піде.

— Тут безпечно?

— Ти про каву? Чи є в ній бактерії? Не повинно бути, її ж годинами кип’ятять.

Він глузує з неї, та вона вирішує цього не помічати.

— Ні, я про це місце.

— Це друг мого друга. Усе одно я стежу за дверима — зможу вибратися через задній хід. Там є провулок.

— Ти ж цього не робив, правда? — перепитує вона.

— Я тобі казав. Хоча міг би, я там був. Та це неважливо, бо я чудово їм підійшов. Вони з радістю побачили б мене пришпиленого до стіни. Мене й мої шкідливі ідеї.

— Тобі треба втікати, — безнадійно мовить вона. І думає про слово «обвивати» і те, яке ж воно заяложене. Однак саме цього вона зараз хоче: обвити його руками.

— Поки ні, — каже він. — Ще не час утікати. Мені не варто сідати на поїзд, перетинати кордони. Подейкують, що саме там вони шукають.

— Я за тебе хвилююся, — зізнається вона. — Мені це сниться. Я постійно переживаю.

— Не хвилюйся, люба, — відповідає він. — Бо схуднеш, і твої чудові цицьки й задок зів’януть марно. Тоді з тебе нікому не буде жодної користі.

Вона притискає долоню до щоки так, наче отримала ляпаса.

— Я не хочу, щоб ти так до мене говорив.

— Я знаю, — каже він. — Дівчата в таких плащах цього не хочуть.

«Порт-Тікондероґа Гералд енд Беннер», 16 березня 1933 р.

Капітан Норвал Чейз, голова «Чейз Індастріз Лімітед», учора зробив очікуваний усім містом крок на захист суспільних інтересів, оголосивши про передачу трьох вагонів товарів другого сорту на гуманітарну допомогу тим регіонам країни, які більше за інші постраждали від Депресії. Серед товарів будуть ковдри для немовлят, дитячі светри та практична чоловіча й жіноча білизна в асортименті.

Капітан Чейз повідомив «Гералд енд Беннер», що в часи національної кризи всі мають об’єднати зусилля, як це було в часи війни; особливо жителі Онтаріо, якому пощастило більше за інших. Попри нападки конкурентів, особливо містера Річарда Ґріффена з компанії «Королівський класичний трикотаж» у Торонто, який звинуватив його в скиданні надлишків на ринок безкоштовно й у відбиранні таким чином заробітної платні в робочих людей, капітан Чейз заявив, що ті, хто отримає ці речі, не можуть собі дозволити їх купити, а отже, він нікому не псує продажів.

Фабрикант додав, що всі регіони країни зіштовхнулися з проблемами, і «Чейз Індастріз» нині переживає скорочення масштабів виробництва через зниження попиту. Він сказав, що зробить усе можливе, аби фабрики не зупинялися, однак скоро перед ним може постати необхідність відправити частину робітників у відпустку або ж скоротити робочі години й заробітну платню.

Можна тільки поаплодувати старанням капітана Чейза — людини, яка дотримується слова, на відміну від тих, хто вдається до штрейкбрехерства й закриття виробництва в таких промислових центрах, як Вінніпег і Монреаль, а отже, дає Порт-Тікондерозі змогу залишатися законослухняним містом, чистим від бунтів профспілок, жорстокості й кровопролиття, яке навіяв комунізм і яке забруднило інші міста, призводячи до знищення майна й травмування та загибелі людей.

Сліпий убивця: Шенільне покривало

— Це тут ти живеш? — каже вона. Крутить у руках рукавички так, наче вони мокрі й із них треба злити воду.

— Тут я зупинився, — відповідає він. — Це зовсім інше.

Один із ряду однакових будинків, високих і вузьких, темна від бруду червона цегла, круті кутасті дахи. Перед дверима прямокутник припалої пилом трави, кілька підсохлих бур’янів ростуть біля доріжки, на яку хтось кинув розірваний пакет із коричневого паперу.

Чотири сходинки до ґанку. У вікні колихаються мереживні фіранки. Він дістає ключ.

Вона зиркає через плече, заходячи всередину.

— Не переживай, — каже він. — Ніхто не дивиться. Це все одно житло мого друга. Я сьогодні тут, а завтра мене нема.

— У тебе багато друзів, — зазначає вона.

— Небагато, — каже він. — Багато й не потрібно, якщо серед них немає гнилих.

Коридор із рядом латунних гачків для верхнього одягу, на підлозі жовто-коричневими квадратами потертий лінолеум, внутрішні двері з матовим склом, де зображені чи то журавлі, чи то чаплі. Довгоногі птахи вигинають свої змієподібні шиї серед очерету й латаття; а ось і згадка про минулі часи — гасове освітлення. Він відчиняє двері другим ключем, і вони опиняються в тьмяному внутрішньому коридорі; він умикає світло. Над їхніми головами люстра з трьома рожевими плафонами у формі квітів, двох ламп бракує.

— Не дивися з таким розпачем, люба, — каже він. — Ніщо до тебе не пристане. Просто нічого не торкайся.

— О, ні. — Вона видає короткий смішок. — Я маю торкнутися тебе. Ти пристанеш.

Він зачиняє за ними скляні двері. Ліворуч іще одні, лаковані, темні; вона уявляє, як з іншого боку до них притискається допитливе вухо, щось потріскує, наче підлога від ваги, яку зміщують з однієї ноги на другу. Якась зловтішна сива відьма — чи ж це не пасує до мереживних фіранок? Угору ведуть довгі розбиті сходи, до яких цвяхами прибито килимову доріжку, а перила подекуди вже беззубі. На шпалерах в’ються виноградні лози, переплетені з трояндами, колись рожевими, а тепер світло-коричневими, кольору чаю з молоком. Він обережно обіймає її, його вуста ковзають її шиєю, горлом, тільки не наближаються до вуст. Вона тремтить.

— Мене потім легко позбутися, — шепоче він. — Просто йдеш додому й приймаєш душ.

— Не кажи так, — відповідає вона теж пошепки. — Ти кепкуєш. Ніколи не віриш, що я серйозно.

— Достатньо серйозно для цього, — погоджується він.

Вона обвиває рукою його талію, і вони піднімаються сходами трохи незграбно, важкувато, їх уповільнюють власні тіла. На півдорозі кругле віконце з кольоровим склом; світло падає — через кобальтову блакить неба, фіолетовий виноград у дешевій крамниці, червоні квіти, від яких болить голова, — плямами на їхні обличчя. На другому поверсі він знову цілує її, цього разу міцніше, спідниця ковзає вгору по вкритих шовком ногах, аж до верху панчіх, він намацує там тверді гумові пипки, притискає її до стіни. Вона завжди носить пояс для панчіх: вивільняти її з нього — усе одно, що знімати шкіру з тюленя.

З неї падає капелюшок, вона обіймає його за шию, вигинається назад, наче хтось тягне її за коси. Волосся розпустилося, розгорнулося, він проводить по ньому долонею, по цьому блідому снопку, що звужується донизу, і думає про полум’я — про мерехтливий вогонь перевернутої білої свічки. Та ж полум’я не може горіти вниз.

Кімната на третьому поверсі, певно, колись там жили слуги. Щойно вони заходять, він зачиняє двері на ланцюжок. Приміщення маленьке, тісне, тьмяне, єдине вікно відчинене на кілька дюймів, жалюзі закривають його майже повністю, білі фіранки висять із кожного боку. Пообіднє сонце б’є у вікно, жалюзі здаються золотими. Пахне сухою пліснявою, але й милом теж — в одному кутку стоїть крихітний трикутний умивальник, над ним висить дзеркало, укрите бурими плямами; у простір під умивальником затиснуто чорну квадратну скриньку з його друкарською машинкою. В емальованому жерстяному горнятку його зубна щітка, не нова. Це надто інтимно. Вона відвертається. Ще тут є вкритий темним лаком письмовий стіл, пошрамований опіками від сигарет і слідами від мокрих склянок, але більшу частину кімнати займає ліжко. Воно латунне, старомодне, зовсім дівоче, майже все пофарбоване в білий, окрім набалдашників. Певно, скрипітиме. Вона шаріється, думаючи про це.

Помітно, що з ліжком він постарався: замінив простирадла чи принаймні наволочку, розгладив вицвіле, жовтувато-зелене шенільне покривало. Їй навіть здається, що краще б він цього не робив, бо від такого видовища її коле щось, схоже на жалість, наче голодуючий селянин пропонує їй свій останній шматок хліба. Вона не хоче його жаліти. Не хоче відчувати, що він може бути в чомусь вразливим. Тільки їй це дозволено. Вона кладе сумочку й рукавички на стіл. Раптом думає про це як про соціальну взаємодію. Абсурдну соціальну взаємодію.

— Вибач, дворецького немає, — каже він. — Вип’єш? Є дешевий скотч.

— Так, будь ласка, — відповідає вона. Він тримає пляшку у верхній шухляді; дістає її й дві склянки, наливає.

— Скажеш, коли досить.

— Досить, будь ласка.

— Льоду немає, але можна розбавити водою.

— Усе гаразд.

Вона випиває віскі одним ковтком, ледь закашлюється, усміхається йому, трохи присівши на стіл.

— Коротко, міцно й по суті, усе як ти любиш. — Він сідає на ліжко. — Вип’ємо за любов до цього.

Підносить склянку. Не всміхається їй у відповідь.

— Ти сьогодні незвичайно злий.

— Самозахист, — відповідає він.

— Я не «це» люблю, я люблю тебе, — каже вона. — І розумію, у чому різниця.

— До певної міри. Чи думаєш, що розумієш. Щоб не принижуватися.

— Скажи, чому б мені не піти звідси просто зараз.

Він шкіриться.

— То ходи сюди.

Він не скаже їй, що любить її, хоч і знає, що їй того хочеться. Це може обеззброїти його, наче визнання власної провини.

— Я спочатку зніму панчохи. Вони пускають стрілки від самого твого погляду.

— Як і ти сама, — каже він. — Не знімай їх. Ходи сюди негайно.

Сонце рушило далі, лишився самотній клин світла з лівого боку опущених жалюзі. За вікном гуркоче трамвай, брязкає дзвіночком. Певно, трамваї весь час проїздили повз будинок. То чому здавалося, що навколо тиша? Тиша і його дихання, їхнє дихання, важке, стримане, щоб не зчиняти галасу. Чи хоч не забагато галасу. Чому задоволення мусить звучати так схоже на біду? Наче когось поранили. Він затуляє її рота рукою.

У кімнаті стало темніше, однак тепер вона бачить більше. Покривало купою лежить на підлозі, простирадло перекрутилося, огорнуло їх, наче лоза з тканини; єдина лампочка, нічим не прикрита, кремові шпалери з маленькими й дурнуватими синіми фіалками, бежеві плями там, де, певно, протікав дах; ланцюжок захищає двері… Ланцюжок захищає двері, такий крихкий. Один удар, раз кóпнути чоботом. Якщо так станеться, що їй робити? Вона відчуває, як стіни стають тоншими, перетворюються на кригу. Вони просто риби в акваріумі.

Він запалює дві сигарети, передає одну їй. Вони затягуються. Вільною рукою він проводить по її тілу, ще раз, наче вбирає її пальцями. Думає про те, скільки часу вона має, однак не запитує. Натомість бере її за зап’ясток. На ньому маленький золотий годинник. Він закриває циферблат.

— То що, — каже, — казку на ніч?

— Так, будь ласка, — відповідає вона.

— Де ми зупинилися?

— Ти щойно повирізав язики бідолашним дівчатам у серпанках наречених.

— Так. І ти запротестувала. Якщо історія тобі не подобається, я можу розповісти іншу, але не обіцяю, що вона буде цивілізованіша. Може бути ще гірше. Сучасніше. Щоб замість кількох мертвих зікронців були цілі акри смердючої твані й сотні тисяч…

— Залишимо цю, — швидко каже вона. — Усе одно ти саме її хотів мені розповісти.

Вона гасить недопалок у коричневій скляній попільниці й притуляється до нього, вухом до його грудей. Їй подобається слухати його голос саме так, немов він починається не в горлі, а десь у тілі, як дзижчання, чи гарчання, чи голос із далекого підземелля. Як кров, яку прокачує її власне серце: слово, слово, слово.

«Мейл енд Емпайр», 5 грудня 1934 р.

У своїй учорашній промові в клубі «Емпайр» містер Річард І. Ґріффен, фінансист та знаменитий своєю щирістю президент «Королівського класичного трикотажу», стримано схвалив прем’єр-міністра Р. Б. Беннетта та різко висловився проти його критиків.

Згадуючи гучний недільний мітинг на стадіоні «Мейпл-Ліф Ґарденс» у Торонто, коли 15 тисяч комуністів влаштували істеричну зустріч свого лідера Тіма Бака, якого ув’язнили за участь у змові й заколоті, однак у суботу умовно звільнили з тюрми «Портсмут» у Кінґстоні, містер Ґріффен висловив занепокоєння тим, що уряд «піддався тиску» у формі петиції з 200 тисячами підписів, залишеними «обдуреними скривавленими серцями». За його словами, політика «залізного підбора безжальності» містера Беннетта цілком справедлива, адже ув’язнення тих, хто прагне скинути обраний уряд і конфіскувати приватну власність, — єдиний спосіб упоратися з підривними елементами.

Щодо десятків тисяч іммігрантів, депортованих згідно зі статтею 98, включаючи відісланих назад до таких країн, як Німеччина та Італія, де на них чекатиме табір для інтернованих, то вони схвалювали тиранію, а тепер скуштують її самі — заявив містер Ґріффен.

Ведучи мову про економіку, він наголосив, що, попри високий рівень безробіття, за яким починається громадський неспокій, і попри те, що комуністи та їхні прихильники й далі користуються цим, надія є, і він упевнений, що Депресія закінчиться ще до весни. Тим часом єдина розумна тактика — дотримуватись обраного курсу й дати системі виправитися самостійно. Слід опиратися будь-якій схильності до м’якого соціалізму містера Рузвельта, адже такі дії можуть тільки погіршити стан економіки, що занепадає. Хоча страждання безробітних і викликають співчуття, багато хто з них має схильність до ледарства, і слід негайно й ефективно застосовувати силу щодо учасників нелегальних страйків та сторонніх агітаторів.

Ці зауваження містера Ґріффена викликали бурхливі оплески.

Сліпий убивця: Посланець

— Ну що ж. Скажімо, стало темно. Сонця, усі три, зайшли. Встало кілька місяців. У передгір’ях усюди вовки. Обрана дівчина чекає своєї черги, щоб стати жертвою. Її востаннє нагодували вишуканими стравами, змастили оліями, напахтили, заспівали пісні на її честь, вознесли молитви. Тепер вона лежить у постелі з червоної й золотої парчі, замкнена в найдальшій палаті Храму, де пахне квітами, фіміамом і тими ароматичними спеціями, які зазвичай кидають на могили померлих. Саме ліжко зветься Ліжком Однієї Ночі, бо жодна дівчина не проводить тут більше. Поміж самих дівчат, поки ті ще мають язики, воно зветься Ліжком Безголосих Сліз.

Опівночі її відвідає Володар Потойбіччя, кажуть, убраний в іржаву броню. Потойбіччя — місце, де роздирають і знищують, усі душі мусять пройти крізь нього дорогою до краю Богів, а деякі — найбільш грішні — мусять там і лишитися. Кожна діва, присвячена Храмові, переживає візит Володаря в ніч перед принесенням жертви, бо як ні — її душа не зможе упокоїтись і замість подорожі до краю Богів їй доведеться приєднатися до зграї прекрасних оголених мертвих жінок із лазурним волоссям, пишними тілами, рубіновими вустами й очима, схожими на ями, повні змій, які вештаються серед зруйнованих давніх гробниць у далеких західних горах. Бачиш, я про них не забув.

— Ціную твою турботу.

— Усе найкраще для тебе. Як хочеш додати ще якусь дрібницю, тільки скажи. Гаразд. Як і багато інших народів, старовинних та сучасних, зікронці бояться незайманих, особливо мертвих. Зраджені в коханні жінки, які померли незаміжніми, шукають по смерті того, з чим їм не пощастило за життя. Удень вони сплять у зруйнованих гробницях, а вночі полюють на необачних подорожніх, особливо на молодих чоловіків, достатньо відчайдушних для того, щоб поїхати туди. Жінки стрибають на цих юнаків, висмоктують їхню сутність і перетворюють їх на слухняних зомбі, приречених задовольняти неприродні бажання оголених мертвих жінок.

— Як же їм не пощастило, — каже вона. — Від цих зловісних істот ніяк не захиститися?

— Їх можна заколоти списом чи побити камінням до кривавої каші. Але їх стільки, що це схоже на бійку з восьминогом: інші встигають напасти, перш ніж жертва отямиться. І в будь-якому разі гіпнотизують, позбавляють власної волі. Це перше, що вони роблять. Щойно ти зустрівся поглядом з однією — наче приростаєш до землі.

— Уявляю собі. Ще скотчу?

— Гадаю, я це переживу. Дякую. Дівчина — як її краще назвати, на твою думку?

— Не знаю. Ти обери ім’я. Це твоя територія.

— Я подумаю. Ось вона лежить на Ліжку Однієї Ночі, майбутня здобич. Не знає, що гірше — те, що їй переріжуть горло, чи те, що буде в наступні кілька годин. Одна з відомих таємниць Храму в тому, що Володар Потойбіччя не справжній — це один із придворних у костюмі. Як і все в Сак’єль-Норні, ця посада продається, і кажуть, що чималі суми переходять із рук у руки за цей привілей — звісно ж, під столом. Гроші отримує Верховна Жриця, така ж продажна, як і всі, і, як відомо, небайдужа до сапфірів. Вона виправдовує це для себе, присягнувши витратити гроші з благодійною метою, і так іноді й робить, коли згадує про це. Дівчата не можуть поскаржитися на цю частину випробування, бо не мають язиків і нічим писати, та й усе одно помирають наступного ж дня. «Монетки з небес», — каже собі Верховна Жриця, перераховуючи гроші.

Тим часом десь здалеку до Сак’єль-Норна маршує величезна обірвана орда варварів, маючи намір захопити прославлене місто, тоді пограбувати його та спалити дощенту. Вони це вже робили з кількома іншими містами далі на захід. Ніхто — принаймні з цивілізованих народів — не може зрозуміти їхнього успіху. У них немає ані гідного вбрання, ані гідної зброї, вони не вміють читати й не мають хитрих металевих винаходів.

І це ще не все: вони не мають короля, у них є тільки вождь. Останній не має імені, він відмовився від нього, ставши вождем, а натомість отримав титул — Слуга Радості. Ще прибічники називають його Батогом Усесильного, Правим Кулаком Непереборного, Винищувачем Беззаконня та Захисником Чеснот і Справедливості. Невідомо, який край ці варвари звуть батьківщиною, але всі погоджуються, що вони прийшли з північного заходу, звідти, де народжуються злі вітри. Вороги називають їх Народом Спустошення, однак самі вони іменують себе Народом Втіхи.

Нинішній вождь носить на собі ознаки божественної ласки: народився в сорочці, був поранений у стопу й має на чолі мітку у формі зірки. Він впадає в транс і спілкується з іншим світом, коли вагається щодо наступного кроку. І вирушив руйнувати Сак’єль-Норн, бо такий наказ віддав йому посланець Богів.

Посланець явився до нього в язиках полум’я з безліччю очей і вогняними крилами. Відомо, що такі посланці говорять до болю метафорично й можуть набувати різноманітних форм: палаючих талків, чи каменів, які можуть говорити, чи мандрівних квітів, чи створінь із пташиними головами й людськими тілами. А ще можуть мати будь-який вигляд. Подорожній, самотній чи двійко, чоловіки, про яких пліткують, що вони крадії або чарівники, іноземці, котрі говорять кількома мовами, жебраки край дороги — усі вони, за словами Народу Спустошення, цілком можуть виявитися такими посланцями, а отже, до всіх них слід ставитися вкрай обережно, принаймні поки не стане відомою їхня істинна природа.

Якщо вони виявляться божественними емісарами, слід дати їм їжі й вина, якщо потрібно — жінку, з повагою вислухати їхні повідомлення, а тоді відпустити своєю дорогою. В іншому випадку їх потрібно побити камінням до смерті й забрати всі речі. Можеш бути певна, подорожні, чарівники, чужоземці чи жебраки, опинившись неподалік від Народу Спустошення, дбають про те, щоб заздалегідь заготувати цілий стос алегорій, якомога більш незбагненних, — їх називають хмарними словами чи шовковою плутаниною, — достатньо загадкових, щоб згодитися за різних обставин, як уже все складеться. Мандрувати серед Народу Втіхи, якщо не знаєш жодної загадки чи заплутаного вірша, — значить приректи себе на однозначну смерть.

Як сказало полум’я з очима, місто Сак’єль-Норн прирекли до знищення через його розкіш, шанування несправжніх богів, а особливо — через мерзенні дитячі жертвоприношення. Через цей звичай усіх жителів міста разом із рабами, дітьми й дівами, призначеними в жертву, слід піддати мечу. Убивство навіть тих, чия можлива смерть є причиною різанини, може видатися несправедливим, однак для Народу Втіхи такі речі визначаються не виною чи невинністю — справа в тому, заплямований ти чи ні, а там, де вирішує Народ Втіхи, усі, хто живе в заплямованому місті, заплямовані однаково.

Орда котиться вперед, здіймаючи темну хмару пилу над головами, наче прапор. Однак іще надто далеко, щоб вартові на стінах Сак’єль-Норна помітили їх. Тих, хто може попередити містян, — віддалених скотарів, мандрівних торговців та інших, — невтомно переслідують і рубають на шмаття; виняток імовірний лише для тих, хто може виявитися божественним посланцем.

Слуга Радості їде попереду, серце його чисте, чоло насуплене, очі горять. На плечах лежить грубий шкіряний плащ, на голові — знак титулу — конічний червоний ковпак. Позаду скачуть його прибічники, вишкіривши ікла. Перед ними мчать травоїдні, за ними — падальники, обабіч біжать вовки.

Тим часом місто нічого не підозрює: там планують переворот, хочуть скинути Короля. За звичаєм, усе це влаштовують кілька його довірених придворних. Вони вже найняли найвправнішого сліпого вбивцю, юнака, який колись ткав килими, тоді був повією, але після того, як утік, прославився своєю беззвучністю, потаємністю й безжальною рукою з ножем. Його звати Ікс.

— Чому Ікс?

— Таких чоловіків завжди називають Ікс. Імена їм не потрібні, вони тільки пригнічують. Крім того, рентген теж позначають іксом — якщо ти Ікс, то можеш проходити крізь стіни й бачити крізь жіночий одяг.

— Але ж Ікс сліпий, — каже вона.

— Так іще краще. Він бачить крізь жіночий одяг духовним оком, що нам розрада — в самоті[3].

— Бідолашний Вордсворт! Не богохульствуй! — задоволено вигукує вона.

— Нічим не можу зарадити, я з дитинства такий.

Ікс має пробратися до Храму П’яти Місяців, знайти двері до кімнати, де тримають жертовну діву, і перерізати горло вартовому. Тоді вбити саму дівчину, сховати тіло під тим легендарним Ліжком Однієї Ночі й убратися в її церемоніальний серпанок. Однак він повинен зачекати, поки в неї побуває придворний, який грає роль Володаря Потойбіччя (насправді це ніхто інший, як лідер цього перевороту), і візьме те, за що платив. Він чимало грошей за це віддав і хоче отримати належне, тобто не мертве дівчисько, хоч як недавно вбите. Треба, щоб серце стукало.

Але щось пішло не так. Вони погано розрахували час, і сліпий убивця пройде повз вартових першим.

— Це занадто страшно, — каже вона. — У тебе збочений розум.

Він проводить пальцем по її оголеній руці.

— Хочеш, щоб я продовжував? Зазвичай мені за це платять, ти ж усе отримуєш безкоштовно, могла б бути вдячна. Усе одно ти не знаєш, що буде далі. Я просто заплутую сюжет.

— Я б сказала, що він і без того достатньо заплутаний.

— Такі сюжети — моя спеціальність. Хочеш щось рівніше — шукай деінде.

— Гаразд, продовжуй.

— Сховавшись за одягом мертвої діви, убивця має зачекати до ранку, а тоді дозволити провести себе вгору сходами до вівтаря, де саме в мить принесення жертви вдарить Короля ножем. Тоді здаватиметься, що Короля вразила сама Богиня, і його смерть стане сигналом для ретельно спланованого повстання.

Серед простолюдинів уже є підкуплені, які почнуть бунт. А тоді все піде відповідно до перевіреного часом сценарію. Жриць Храму візьмуть під варту начебто заради їхньої ж безпеки, але насправді щоб змусити їх визнати претензії змовників на те, що їх підтримують вищі сили. Вірна Королю шляхта буде вбита на місці, їхні нащадки чоловічої статі теж помруть, щоб не мстилися пізніше; дочок видадуть заміж за переможців, щоб узаконити захоплення майна їхніх родин, а розбещених і безсумнівно зрадливих дружин кинуть натовпу. Коли сильні світу цього падають, окреме задоволення — мати змогу витерти об них ноги.

Сліпий убивця планує втекти, прикрившись безладом, і повернутися пізніше, щоб отримати другу половину своєї щедрої платні. Насправді змовники збираються позбутися його, бо в жодному разі не можна допустити, щоб його схопили і, якщо план провалиться, змусили говорити. Його тіло надійно сховають, адже всі знають, що сліпі вбивці працюють виключно за гроші, і врешті-решт можуть початися запитання щодо того, хто ж його найняв. Влаштувати смерть Короля — це одне, а от бути викритим — зовсім інше.

Усе ще безіменна дівчина лежить у постелі з червоної парчі, очікує на сурогат Володаря Потойбіччя й безслівно прощається з життям. Сліпий убивця крадеться коридором, убраний у сіру робу служителя Храму. Доходить до дверей. Там на варті стоїть жінка, бо чоловіків не допускають до служіння всередині храмового комплексу. Через сіре покривало вбивця шепоче, що має звістку від Верховної Жриці виключно для неї. Вартова схиляється — один порух ножа, блискавки милостивих Богів. Його позбавлені зору руки тягнуться до брязкоту ключів.

Ключ повертається в замку. Дівчина в кімнаті чує це. Сідає.

Він замовкає. Дослухається до чогось на вулиці.

Вона піднімається, спершись на лікоть.

— Що таке? Просто в машині дверцята грюкнули.

— Зроби мені послугу, — каже він. — Одягни свою комбінацію, як хороша дівчинка, і визирни з вікна.

— Що, як мене хтось побачить? — питає вона. — Серед білого дня.

— Нічого. Вони тебе не впізнають. Просто побачать жінку в комбінації — не найдивніше видовище в цих місцях. Подумають, що ти…

— Жінка легкої поведінки? — просто закінчує вона. — Ти теж так вважаєш?

— Занапащена діва. Це не одне й те ж.

— Дуже галантно з твого боку.

— Іноді я собі найгірший ворог.

— Якби не ти, я була б значно більше занапащена, — каже вона, уже стоячи біля вікна й піднімаючи жалюзі. Її комбінація зеленкувата, кольору берегового, розбитого льоду. Він не може триматися за неї, довго не зможе. Вона розтане, відпливе, вислизне з його рук.

— Є там щось? — питає він.

— Нічого незвичайного.

— Повертайся до ліжка.

Але вона глянула в дзеркало над умивальником, побачила себе. Своє оголене обличчя, скуйовджене волосся. Подивилася на свій золотий годинник.

— Господи, який безлад. Мушу бігти.

«Мейл енд Емпайр», 15 грудня 1934 р.

Новий сплеск насильства стався вчора в Порт-Тікондерозі — продовження заворушень цього тижня, пов’язаних із закриттям, страйком та звільненнями на «Чейз та Сини Індастріз Лтд». Сили поліції виявилися недостатніми, влада провінції попросила про підкріплення, і прем’єр-міністр авторизував інтервенцію в інтересах громадської безпеки: підрозділ Канадського королівського полку прибув туди о другій годині дня. Нині ситуація стабільна.

Перед тим, як порядок було відновлено, зустріч страйкарів вийшла з-під контролю. На всій головній вулиці міста було побито вітрини, після чого почалося масове мародерство. Кілька власників крамниць, які намагалися захистити свою власність, опинилися в лікарні й нині одужують після отриманих травм. Кажуть, що один із полісменів дістав удар цеглиною в голову й украй небезпечний струс мозку. Триває розслідування пожежі, що сталася на першій фабриці рано-вранці, але була приборкана міськими пожежниками; підозрюють, що це був підпал. Нічного сторожа, містера Ела Девідсона, перенесли з вогню до безпечного місця, однак він помер унаслідок отриманого удару по голові та отруєння димом. Триває розшук винуватців безчинства, кількох підозрюваних уже визначено.

Редактор газети Порт-Тікондероґи, містер Елвуд Р. Мюррей, заявив, що безлад був спричинений алкоголем, який роздавали в натовпі кілька сторонніх провокаторів. Він наголосив, що місцеві робітники завжди поважали закон і не бунтували б, якби не провокації.

Коментарів від містера Норвала Чейза, голови «Чейз та Сини Індастріз Лтд», ми не отримали.

Сліпий убивця: Коні ночі

Цього тижня інший дім, інша кімната. Принаймні тут між дверима та ліжком можна розвернутися. Фіранки мексиканські, у жовті, сині й червоні смужки; узголів’я ліжка — з клену «пташине око»; шерстяна ковдра фірми «Гудзонова затока», малинова й колюча, скинута на підлогу. На стіні плакат із рекламою іспанської кориди. Темно-бордове шкіряне крісло; письмовий стіл із мореного дубу; коробка олівців, ретельно заточених; стійка з люльками. Повітря загусле від часточок тютюну.

Книжкова полиця: Оден, Веблен, Шпенглер, Стейнбек, Дос Пассос. «Тропік Рака» на видному місці, певно, контрабанда. «Саламбо», «Дивний біженець», «Сутінки ідолів», «Прощавай, зброє». Барбюс, Монтерлан. «Hammurabis Gezetz: Juristische Erlauterung». «Цей новий друг — інтелектуал, — думає вона. — І грошей має більше. Отже, не такий надійний». На вішаку гнутого дерева три різні капелюхи, картатий халат із чистого кашеміру.

— Ти читав щось із цього? — спитала вона, знімаючи капелюшка й рукавички після того, як він зачинив за ними двері.

— Дещо, — відповів він, не конкретизуючи. — Поверни голову.

Він виплутав з її волосся листок.

— Уже падають.

Вона думає, чи знає його друг. Не про те, що він привів жінку, — вони якось домовилися, щоб друг не заявився без попередження, чоловіки так роблять, — а про те, хто вона. Її ім’я, усе таке. Сподівається, що ні. З набору книжок, а особливо з плаката про кориду, вона знає, що цей друг був би принципово ворожий до неї.

Він сьогодні був задумливіший, не такий рвучкий. Прагнув стримуватися, зволікати. Досліджувати.

— Чому ти так на мене дивишся?

— Запам’ятовую тебе.

— Чому? — спитала вона, прикриваючи його очі долонею. Їй не подобається, коли її так вивчають. Наче мацають.

— Щоб мати тебе згодом, — відповів він. — Коли я зникну.

— Не треба. Не псуй цей день.

— Коваль клепле, доки тепле, — сказав він. — Це таке в тебе гасло?

— Радше «Марнотратство до добра не доведе», — мовила вона. Він засміявся.

Тепер вона загорнулась у простирадло, яке підіткнула навколо грудей; лежить біля нього, сховавши ноги у звивистий риб’ячий хвіст із білої бавовни. Він склав руки за головою, дивиться в стелю. Вона поїть його зі своєї склянки. Цього разу це житнє віскі з водою. Дешевше, ніж скотч. Вона хотіла принести щось краще із собою, таке, що можна пити, але забула.

— Розповідай, — просить вона.

— Мені потрібне натхнення, — каже він.

— Чим я можу тебе надихнути? Маю повернутися аж до п’ятої.

— Краще відкладу до справжнього натхнення, — провадить він. — Треба набратися сил. Дай мені півгодини.

— О lente, lente currite noctis equi!

— Що?

— Біжіть повільніше, коні ночі. Це Овідій, — каже вона. — Латиною сама фраза звучить, наче повільний галоп.

Незграбно вийшло: він подумає, що вона хизується. Ніколи не виходить вгадати, що він може знати, а що — ні. Іноді він прикидається, що анічогісінько не знає, а тоді, після її пояснення, виявляється, що все він чудово знав увесь цей час. Спочатку змушує її заговорити, а тоді закриває їй рота.

— Дивачка ти, — каже він. — Чого це вони коні ночі?

— Вони тягнуть колісницю Часу. А він — із пасією, тобто хоче, щоб ніч тягнулася довше, щоб провести з нею більше часу.

— Навіщо? — ліниво каже він. — П’яти хвилин йому не вистачить? Немає цікавіших справ?

Вона сідає на ліжку.

— Ти втомився? Тобі зі мною нудно? Мені піти?

— Ляж. Нікуди ти не підеш.

Він говорить з інтонаціями кіношного ковбоя, їй це не подобається. Робить це, аби поставити її в незручне становище. Однак вона витягується поряд із ним, обвиває його рукою.

— Покладіть руку сюди, мем. Ось так.

Він заплющує очі.

— Пасія. Таке химерне слово. Чи не вікторіанське. Я мав би цілувати твого елегантного черевичка чи залицятися до тебе з цукерками.

— Може, я й химерна. Може, і вікторіанська. Тоді коханка. Чи повія. Так прогресивніше? Справедливіше, як на тебе?

— Звісно. Але мені більше подобається пасія. Бо все зовсім несправедливо, так?

— Так, — каже вона. — Саме так. Розповідай далі.

Він провадить:

— Як настає ніч, Народ Втіхи стає табором на відстані денної подорожі від міста. Рабині, полонені в попередніх завоюваннях, наливають яскраво-червоний гранг зі шкіряних бурдюків, у яких він бродить; вони схиляються, уклоняються, служать, розносять миски з жорстким недовареним м’ясом крадених талків. Офіційні дружини сидять у тінях, очі сяють із темних овалів закритих облич, вишукують зухвалість. Вони знають, що сьогодні спатимуть самі, але пізніше матимуть змогу відшмагати полонянок за незграбність чи неповагу — так вони й зроблять.

Чоловіки схиляються над своїми вогнищами, загорнувшись у шкіряні накидки, вечеряють, перемовляються. Їм не радісно. Завтра або ж післязавтра — залежно від їхньої швидкості й обачності ворога — їм доведеться битися, і цього разу вони можуть і не перемогти. Правда, полум’яний посланець, що говорив із Кулаком Непереборних, обіцяв, що їм буде подарована перемога, якщо вони й надалі лишатимуться благочестивими, слухняними, хоробрими й хитрими, але в цих справах завжди забагато «якщо».

Якщо вони програють, то помруть, їхні жінки та діти теж. Милосердя вони не очікують. Якщо ж переможуть, то муситимуть убивати самі, а це не завжди так приємно, як іноді може здатися. Вони мусять убити кожного в місті: такі отримано вказівки. Жоден хлопчик не може лишитися живим, щоб вирости з прагненням помститися за свого замученого батька; жодна дівчинка — щоб спокушати й розбещувати Народ Втіхи своїми збоченими звичаями. Вони лишили собі молодих дівчат із міст, захоплених до того, розділили їх поміж солдатами по одній, дві чи три згідно з доблестями та заслугами, однак божественний посланець нині сказав: «Досить».

Різня буде виснажливою й галасливою. Убивство таких масштабів — справа напружена, брудна й повинна бути виконана вкрай ретельно, інакше Народу Втіхи буде непереливки. Всемогутній уміє наполягти на букві закону.

Їхні коні прив’язані на відстані. Тварин небагато: верхи їздять лише вожді. Коні стрункі, норовисті, із загрубілими ротами, довгими скорботними писками й ніжними, боязкими очима. У всьому цьому немає їхньої провини: їх у це втягли інші.

Якщо маєш коня, тобі дозволено його бити й шмагати, але не вбити й з’їсти, бо колись давно посланець Всемогутнього з’явився в подобі першого коня. Кажуть, що всі коні про це пам’ятають і пишаються цим. Саме тому дозволяють лише вождям осідлати себе. Чи так уже звикли пояснювати.

«Мейфейр», травень 1935 р.

Весна жваво вийшла на сцену, про що сповістила справжня кавалькада лімузинів, у котрих видатні гості злетілися на один із найцікавіших прийомів сезону, що його в чудовий день 6 квітня дала у своїй вражаючій, у тюдорівському стилі резиденції Роуздейл місіс Вініфред Ґріффен Прайор на честь міс Айріс Чейз із Порт-Тікондероґи, Онтаріо. Міс Чейз — дочка капітана Норвала Чейза й онука покійної місіс Бенджамін Монфор Чейз із Монреаля. Незабаром вона стане дружиною брата місіс Ґріффен Прайор, містера Річарда Ґріффена, якого довго вважали одним із найбажаніших холостяків провінції. Їхнє блискуче травневе весілля обіцяє бути однією з обов’язкових подій у весільному календарі.

Минулорічні дебютантки та їхні матері з нетерпінням чекали на юну наречену, чарівну у своїй стриманій креповій сукні від Скіапареллі, бісквітного кольору, з довгою баскою та вузькою спідницею, з акцентами з чорного оксамиту та гагату. Місіс Прайор у вишуканій сукні від Шанель кольору «попіл троянди» з драпіруванням на спідниці й оздобленим дрібними перлами ліфом приймала гостей серед білих нарцисів, білих альтанок і свічок у срібних канделябрах, прикрашених гірляндами штучного чорного мускатного винограду зі срібними стрічками. Також на прийомі присутня сестра та подружка нареченої, міс Лора Чейз, у напівоксамиті кольору зеленого листя з кавуновими атласними акцентами.

Серед шанованих гостей були лейтенант-губернатор із дружиною, місіс Герберт Е. Брюс, полковник Р. Й. Ітон із дружиною та дочкою — міс Марґарет Ітон, вельмишановний В. Д. Росс із дружиною та дочками — міс Сьюзен Росс та міс Ізобел Росс, місіс Е. Д. Еллсворт із двома доньками — місіс Беверлі Балмер та міс Елейн Еллсворт, міс Джоселін Бун і міс Дафні Бун, а також містер і місіс Ґрант Пеплер.

Сліпий убивця: Бронзовий дзвін

Дванадцята година ночі. У місті Сак’єль-Норн один раз б’ють у бронзовий дзвін, відзначають мить, коли Розбитий Бог, нічне втілення Бога Трьох Сонць, сягає найнижчої точки спуску в темряву, і після запеклого бою Володар Потойбіччя зі своїми мертвими воїнами, які живуть там, розривають його на шматки. Богиня збере його знову, поверне до життя й доглядатиме, поки він зцілиться і, як завжди, повернеться на світанку, відновлений, повний світла.

Хоча Розбитий Бог користується популярністю, ніхто в місті більше насправді не вірить у казку про нього. І все одно жінки кожної господи ліплять його образ із глини, чоловіки трощать його в найдовшу ніч року, а наступного дня жінки ліплять заново. Для дітей роблять маленьких божків із солодкого тіста, бо ж діти своїми маленькими жадібними ротами символізують майбуття, яке, наче час, колись поглине все, що нині живе.

Король сидить один у найвищій вежі свого розкішного палацу, де спостерігає за зірками й тлумачить знаки та віщування на наступний тиждень. Він відклав свою плетену платинову маску, бо тут немає нікого, від кого треба було б приховувати емоції: може усміхатись і супитися, як захоче, як простий игнірод. Це таке полегшення.

Зараз він замислено всміхається: думає про свій останній роман із пухкою дружиною одного з дрібних посадовців. Вона тупа, як талк, але в неї м’які й тугі вуста, наче мокра оксамитова подушка, звужені пальці, швидкі, як рибки, і хитрі вузькі очі, і загалом вона дуже вправна. Однак починає забагато вимагати, стає надто нерозсудлива. Усе гризе його, щоб він написав оду вигину її шиї чи якійсь іншій частині тіла, як це ведеться серед придворних коханців-піжонів, але таланту до віршів у нього немає. Чому жінки так прагнуть трофеїв, так бажають сувенірів? Чи вона хоче, щоб він пошився в дурні, аби показати власну силу?

Прикро, та доведеться її позбутися. Чоловіка її Король розорить: дарує йому честь приймати себе й своїх найближчих придворних на обід, аж поки бідолашний телепень не виснажиться повністю. Тоді жінку продадуть у рабство, щоб оплатити його борг. Їй це навіть може піти на користь — м’язи зміцнить. Безперечно, приємно уявляти її без серпанку, обличчя відкрите для всіх поглядів, вона несе ослінчик для ніг нової хазяйки чи доглядає синьодзьобого вібулара й постійно супиться. Він завжди може наказати вбити її, та це видається надто жорстоким: вона винна лиш у тому, що жадає поганих віршів. Він же не тиран.

Перед ним лежить випатраний урм. Король ліниво тицяє пальцем у пір’я. Йому байдуже до зірок: він уже не вірить у цю маячню, — але все одно доведеться трохи на них позиркати й вийти звідси з якимось провіщенням. Примноження добробуту та багатий урожай згодяться, усе одно люди завжди забувають про пророцтва, хіба що ті справджуються.

Йому цікаво, чи правдива інформація, яку він отримав із надійного приватного джерела (від свого цирульника), про те, що проти нього готується черговий заколот. Чи доведеться йому знову заарештовувати, удаватися до тортур і страт? Безсумнівно. Удавана м’якість для громадського спокою не краща за м’якість справжню. Правителеві бажано міцно триматися за владу. Якщо мають покотитися голови, його голови серед них не буде. Король буде змушений діяти, захищатися. І все одно він відчуває дивну млявість. Щоб правити королівством, слід постійно тримати напругу: якщо послабить увагу хоч на мить, вони напосядуть на нього, ким би не були.

Королю здається, що на півночі він бачить якесь мерехтіння, наче там щось горить, але тоді все зникає. Певно, то була блискавка. Він проводить долонею по очах.

— Мені його шкода. Гадаю, він робить, що може.

— А я гадаю, що нам треба випити ще. Що скажеш?

— Б’юся об заклад, ти його вб’єш. Такий уже в тебе погляд.

— Усе справедливо, він на це заслужив. Я вважаю його покидьком. Але такими й повинні бути королі, чи не так? Виживає найсильніший, і всяке таке. Слабких до стіни.

— Ти ж сам у це не віриш.

— Є ще? Витисни щось із пляшки, гаразд? Бо я справді дуже хочу пити.

— Подивлюся.

Вона встає, простирадло тягнеться за нею. Пляшка стоїть на столі.

— Не треба загортатися, — каже він. — Мені подобається вигляд.

Вона дивиться на нього через плече. Каже:

— Так виходить загадковіше. Давай сюди склянку. Краще б ти не купував цього пійла.

— Я тільки його можу собі дозволити. Та й усе одно смаку в мене немає. Це все тому, що я сирота. Пресвітеріанці в притулку мене зіпсували. Саме тому я такий похмурий і лиховісний.

— Не треба цих брудних розмов про сиротинець. Моє серце від того кров’ю не стече.

— Стече, — заперечує він. — Я на це розраховую. Окрім твоїх ніжок і прекрасного заду, це в тобі мене тішить найбільше — закривавленість твого серця.

— Криваве в мене не серце, а розум. Надто жадібний і хижий, чи так мені сказали.

Він сміється.

— Тоді за твій кровожерливий розум. До дна.

Вона п’є, кривиться.

— Виходить таке ж, як увійшло, — життєрадісно говорить він. — До речі, мені треба по-маленькому.

Він устає з ліжка, підходить до вікна, трохи підіймає раму.

— Так не можна!

— Це бічний провулок, я ні в кого не влучу.

— Ну хоч за фіранкою сховайся! А я?

— А що ти? Ти вже бачила голого чоловіка. Очі ж не завжди заплющуєш.

— Я не про це. Я ж не можу помочитися з вікна. І лусну скоро.

— Халат мого приятеля. Бачиш? Картата штука на вішаку. Тільки глянь, щоб у коридорі було порожньо. Хазяйка тут — допитливе старе стерво, але як будеш убрана в шотландку, вона тебе не помітить. Ти зіллєшся з оточенням: ця помийка вся картата.

— Ну то добре. На чому я зупинився?

— Північ, — каже вона. — Б’є один бронзовий дзвін.

— О, так. Опівночі б’є один бронзовий дзвін. Коли його відгомін ущухає, сліпий убивця повертає ключ у дверях. Його серце б’ється сильно, як завжди в таку мить — мить суттєвої для нього небезпеки. Якщо його спіймають, підготовлена для нього смерть буде тривалою й болючою.

Він нічого не відчуває щодо тієї смерті, яку зараз спричинить, йому байдуже до причин. Кого вбивати й чому — справа багатих і впливових, він усіх їх ненавидить однаково. Це вони забрали його зір, десятками ґвалтували його тіло, коли він був надто юний, щоб якось захиститися, тож він радо скористається можливістю вирізати кожного з них і тих, хто має стосунок до їхніх справ, як от ця дівчина. Йому байдуже, що вона лише прикрашена й усипана коштовностями полонянка. Йому байдуже, що ті ж люди, які осліпили його, зробили її німою. Він зробить свою роботу, забере свої гроші — і на цьому все скінчиться.

У будь-якому разі, якщо він не вб’є її сьогодні, це зроблять завтра, а він учинить це швидше й не настільки незграбно. Він робить їй послугу. Скільки вже було зіпсованих жертвоприношень. Ці королі не вміють поводитися з ножем.

Убивця сподівається, що дівчина не надто метушитиметься. Йому сказали, що та не кричатиме, бо найголосніший звук, який вона може видати своїм пораненим, без’язиким ротом, більше схожий на тонке, придушене нявчання, як від кота в мішку. То й добре. Однак він постарається вжити всіх заходів.

Він тягне тіло вартової в кімнату, щоб ніхто не перечепився через нього в коридорі. Тоді сам заходить усередину беззвучними босими ногами й зачиняє за собою двері.