Слiпий убивця

Пароплавний кофр

Ось єдиний спосіб писати правду: уявити, що викладене ніколи не прочитають. Ані хтось інший, ані ти сам згодом. Інакше починаєш виправдовуватися. Треба дивитися на написане як на довгий чорнильний сувій, що розгортається з-під вказівного пальця правої руки; треба уявляти, як ліва рука стирає його.

Звісно ж, це неможливо.

Я виплачую свій борг, виплачую борг цією чорною ниткою, що котиться по сторінках.

Учора я отримала пакунок — свіже видання «Сліпого вбивці». Такий примірник — виключно прояв уваги, бо грошей із цього не буде, принаймні для мене. Книжка нині стала загальним надбанням, її може публікувати хто завгодно, і прибутків від неї правонаступники Лори не побачать. Ось що відбувається через певну кількість років після смерті автора: ти втрачаєш контроль. Твір вийшов у світ і розмножується в бозна-якому вигляді без жодної на те згоди від мене.

Це видавництво має назву «Артемізія Пресс». Англійці. Здається, це вони хотіли, щоб я написала передмову до видання, а я, звісно ж, відмовилася. Видавництвом із такою назвою має керувати зграйка жінок. Цікаво, яку Артемізію вони мали на увазі — перську воєначальницю, описану Геродотом, що втекла з поля бою, коли почала програвати битву, або римську матрону, котра з’їла попіл свого померлого чоловіка, щоб її тіло стало його живим святилищем? Напевно, зґвалтовану художницю часів Ренесансу: тепер пам’ятають хіба що її.

Книжка лежить на моєму кухонному столі. «Забуті шедеври двадцятого століття» написано курсивом під назвою. Внутрішня сторона обкладинки повідомляє, що Лора була «модерністкою». На неї «вплинули» Джуна Барнс, Елізабет Смарт, Карсон Мак-Каллерс. Я точно знаю, що Лора ніколи не читала цих авторів. Утім, обкладинка непогана. Вицвілі, коричнювато-пурпурові відтінки, наче фотографія: жінка в комбінації стоїть біля вікна, схована за тюлем, обличчя в тіні. За нею частково видно чоловіка — руку, долоню, потилицю. Видається доволі доречним.

Я вирішила, що саме час зателефонувати своєму адвокатові. Не насправді моєму — того, якого я вважала своїм, який залагоджував справи з Річардом, який так героїчно, хоч і марно, боровся з Вініфред, не стало кілька десятиліть тому. Відтоді я переходила в цій фірмі з одних рук до інших, наче вишуканий срібний чайник, який кожному новому поколінню нав’язують як весільний дарунок, хоча ніхто ним не користується.

— Містера Сайкса, будь ласка, — сказала я дівчині, яка взяла слухавку.

Певно, одна із секретарок. Я уявила собі її нігті — довгі, загострені, бордові. Але, можливо, сьогодні в секретарок інші нігті. Можливо, вони крижаного блакитного кольору.

— Даруйте, у містера Сайкса зустріч. Як йому передати, хто телефонував?

Таку роботу могли б виконувати роботи.

— Місіс Айріс Ґріффен, — сказала я, і моїм голосом можна було різати діаманти. — Одна з його найдавніших клієнток.

Це не відчинило мені двері. Містер Сайкс усе одно був на зустрічі. Схоже, зайнятий юнак. Але чому я вважаю його юнаком? Йому, певно, уже за п’ятдесят, він народився чи не того ж року, коли померла Лора. Невже вона справді померла так давно, що за цей час встиг вирости й дозріти адвокат? Це одна з тих речей, які мусять бути правдою, бо всі інші з цим згодні, хоч мені так і не здається.

— Чи можу я сказати містерові Сайксу, з якого ви питання? — спитала секретарка.

— Щодо заповіту, — відповіла я. — Хочу його написати. Він часто мені казав, що варто це зробити.

(Брехня, але мені хотілося вбити в її неуважний мозок те, що ми з містером Сайксом близькі, як брат із сестрою.)

— Заповіт і ще дещо. Я незабаром буду в Торонто, хочу з ним проконсультуватися. Нехай зателефонує мені, коли матиме вільну хвилину.

Я уявила, як містер Сайкс отримує це повідомлення, уявила холодок, що мав би пробігти його спиною, поки він намагатиметься згадати моє ім’я, і таки згадує. Мурашки по могилі пробіглися. Це те, що відчуваєш (навіть зі мною таке бувало), як бачиш у газетах замітки про колись відомих, чи славетних, чи горезвісних людей, яких давно вважав мертвими. І все одно виявляється, що вони живуть собі далі в якійсь зібганій темній подобі, укриті кіркою років, наче жуки під каменем.

— Звісно, місіс Ґріффен, — каже секретарка. — Я простежу, щоб він зв’язався з вами.

Певно, їх спеціально вчать красномовства, щоб досягнути потрібної суміші розважливості й зневаги. Та чому я скаржуся? Колись і сама вправно цим володіла.

Я повертаю слухавку на місце. Безсумнівно, містер Сайкс і його молодші лисіючі друзяки з «мерседесами» й круглими черевцями здивовано підніматимуть брови: «Що може залишити по собі ця стара шкапа?»

Такого, про що варто згадати?

У кутку моєї кухні стоїть пароплавний кофр із пошарпаними наліпками. Це частина багажного набору з мого приданого: колись світло-жовта теляча шкіра нині вицвіла, сталева обшивка потерта й брудна. Він замкнений, ключ у герметичній посудині із зерновими висівками. Банки з цукром і кавою — надто очевидний варіант.

Я трохи поборолася з кришкою банки (треба придумати кращу, простішу схованку), нарешті відкрила її й дістала ключ. Не без проблем опустилася на коліна, повернула ключ у замку, підняла кришку кофра.

Він давно не відчинявся. Піднявся, вітаючи мене, пропалений, наче осіннє листя, — запах старого паперу. Там лежали всі ті зошити в дешевих, наче з пресованої тирси, картонних обкладинках. Ще машинописний текст, обв’язаний навхрест старою кухонною мотузкою. Ще листи до видавництв — від мене, звісно ж, Лора тоді вже була мертва — і відредаговані тексти. Ще листи ненависті, аж поки я не припинила їх збирати.

Ще п’ять примірників першого видання, суперобкладинки в чудовому стані, як нові; викличні, але в ті післявоєнні роки всі обкладинки були такими. Сліпучий помаранчевий, плаский фіолетовий, жовтувато-зелений кольори, тонкий папір, жахливий малюнок — фальшива Клеопатра з круглими зеленими грудьми й підведеними кохлем очима, з пурпуровим намистом від пупка до підборіддя й величезним надутим помаранчевим ротом, підноситься, наче джин, у завитках диму від фіолетової сигарети. Сторінки роз’їло кислотою, агресивні обкладинки вицвіли, немов пір’я на опудалах тропічних пташок.

(Я отримала шість безкоштовних примірників, авторських, як їх називають, але один віддала Річардові. Не знаю, що з ним стало. Гадаю, він розірвав його, що робив з усіма паперами, які не хотів бачити. Ні, я згадала. Книжку знайшли разом із ним у човні, на столику в камбузі, біля голови. Вініфред надіслала її мені назад із запискою: «Поглянь, що ти наробила!» Я викинула її. Не хотіла мати нічого з того, що колись торкалося Річарда.)

Я часто думала про те, що мені з усім цим робити: з цим крихітним архівом, таємним скарбом мотлоху. Ніяк не змушу себе його продати, але й викинути теж не можу. Якщо так нічого й не зроблю, вирішувати буде Майра, яка прибиратиме після мене. За першим шоком (якщо вона почне читати) безсумнівно прийде шматування й розривання. Тоді підпалений сірник — і ніхто нічого не знатиме. Вона вважатиме це відданістю: саме так учинила б і Ріні. У старі часи проблеми з дому не виносили, і це досі найкраще для них місце, якщо взагалі можна говорити про найкраще місце для проблем. Нащо каламутити воду після стількох років, коли всі, кого ця справа стосувалася, уже акуратно, наче втомлені діти, повкладались у могили?

Можливо, варто лишити цей кофр із його вмістом якомусь університету чи бібліотеці. Там його принаймні оцінять, хоч і доволі зловтішно. Чимало науковців із радістю запустять свої пазури в цей зіпсований папір. Вони іменують це «матеріалом» — така їхня назва для здобичі. Я для них, напевно, стара, затхла дракониця, яка сидить на нечесно здобутих скарбах, сухорлява собака на сіні, уїдлива, зневоднена наглядачка, ключниця зі стиснутими вустами, охороняю підземелля з прикутою до стіни Лорою.

Роками вони бомбардували мене листами, прагнучи здобути Лорині папери — особисті листи, рукописи, нотатки, інтерв’ю, цікаві історії, усі кепські деталі. Я відповідала на ці надокучливі послання коротко й стисло:

«Шановна міс А., на мою думку, ваш план улаштувати на мосту, який став місцем трагічної смерті Лори Чейз, «церемонію вшанування» водночас жахливий і позбавлений смаку. Ви, певно, з глузду з’їхали. Гадаю, у вас важкий випадок самосп’яніння. Варто спробувати клізму».

«Шановна міз Б., я отримала вашого листа стосовно дисертації, однак не можу сказати, що її назва для мене дуже зрозуміла. Не маю сумніву, що для вас вона змістовна, інакше ви б такого не придумали. Нічим не можу допомогти. Та ви й не заслуговуєте. «Руйнування» — це коли є будівельний кран і велика сталева куля, а дієслова «проблематизувати» взагалі не існує».

«Шановний докторе В., щодо вашого дослідження теологічних мотивів у «Сліпому вбивці»: моя сестра мала свої релігійні вірування, однак навряд чи можна назвати їх традиційними. Їй не подобався Бог, вона не схвалювала його й не заявляла, що розуміє. Вона казала, що любить Бога, а це, як й у випадку з людьми, зовсім інше. Ні, буддисткою вона не була. Не будьте дурнем. Пропоную вам навчитися читати».

«Шановний професоре Г., я взяла до уваги вашу думку щодо видання біографії Лори Чейз. Можливо, вона, як ви кажете, і є «однією з найважливіших письменниць нашої половини століття» — мені звідки знати. Але я не розглядаю можливості взяти участь у тому, що ви називаєте «своїм проектом». Не маю жодного бажання втамовувати вашу спрагу до засохлої крові й відрубаних пальців святих.

Лора Чейз не ваш «проект». Вона була моєю сестрою. І, думаю, не хотіла б, щоб її лапали після смерті — байдуже, який евфемізм для цього ви доберете. Записані речі можуть принести чимало лиха. Люди надто часто не дбають про це».

«Шановна міс А., це ваш четвертий лист на ту ж тему. Годі мені надокучати. Ви дармоїдка».

Десятиліттями я знаходила похмуру насолоду в цих отруйних словах. Мені подобалося облизувати марки, тоді кидати листи, як оберемок ручних гранат, до блискучої червоної скриньки, відчуваючи, що це буде наука для надто серйозних і жадібних типів, які пхають носа в чужі справи. Однак останнім часом я припинила відповідати. Нащо мені штрикати чужинців? Їм начхати на те, що я про них думаю. Для них я лише придаток, додаткова Лорина рука, від’єднана від тіла, рука, що передала її світові, передала їм. Вони бачать у мені вмістилище, живий мавзолей, ресурс, як самі ж кажуть. Чому я мушу робити їм послуги? Як на мене, вони трупоїди, гієни, принаймні більшість із них; шакали, які збігаються на запах падалі, круки, що полюють на збитих тварин; трупні мухи. Вони прагнуть копирсатись у мені, наче я археологічний розкоп, шукати металобрухт і розбиті горщики, уламки клинописних табличок й уривки папірусу, цікавинки, загублені іграшки, золоті зуби. Якби вони запідозрили, що я тут ховаю, то зірвали б усі замки, увірвалися сюди, ударили мене по голові й утекли зі здобиччю, почуваючись цілком виправданими.

Ні. Ніяких університетів. Навіщо їх тішити?

Можливо, пароплавний кофр має відійти Сабріні? Попри її небажання вийти на зв’язок, попри — і саме це мені болить — її постійне нехтування мною. Однак кров не вода — це знають усі, хто спробував і перше, і друге. Ці речі по праву належать їй. Можна навіть сказати, що це її спадок: вона ж, зрештою, моя онука. І двоюрідна онука Лори. Звичайно, вона захоче дізнатися більше про своє походження, коли настане час.

Але я не маю сумніву. Сабріна відмовиться від такого подарунка. Вона тепер доросла, мені постійно доводиться собі це нагадувати. Якщо онука захоче щось у мене спитати, щось узагалі мені сказати, то вона скаже.

Та чому вона не хоче? Чому так затримується? Може, її мовчання — це помста за щось чи когось? Безперечно, не за Річарда: вона його ніколи не знала. І не за Вініфред: від неї вона втекла. Тоді за її матір, за бідолашну Еймі?

Що вона може пам’ятати? Їй було всього чотири.

Я не винна в смерті Еймі.

Де Сабріна тепер, чого вона шукає? Уявляю її худою дівчиною з нерішучою усмішкою, трохи стриману, утім милу, серйозні блакитні очі, як у Лори, довге темне волосся лежить кучерями, схожими на дрімаючих змій. Але серпанку на ній не буде; імовірніше, підійдуть практичні сандалі, а може, навіть черевики зі зношеними підошвами. А може, вона почала носити сарі? Такі дівчата здатні.

Вона має свою місію: годує бідняків третього світу, утішає вмираючих, спокутує наші гріхи. Марна справа: наші гріхи бездонні, і там, звідки вони прийшли, їх іще чимало. Але то Божий задум — безперечно, вона так виправдовує марність. Він завжди любив даремність. Для нього вона шляхетна.

У цьому Сабріна схожа на Лору: та ж схильність до абсолютизму, та ж незгода йти на компроміс, та ж зневага до грубших людських помилок. Треба бути красунею, щоб тобі таке сходило з рук. Інакше це сприймається як відверта гидливість.

«Вогнище»

Погода й надалі не за сезоном тепла. Ніжна, м’яка, суха та ясна; навіть сонце, яке зазвичай у цей час бліде й слабке, нині яскраве й стигле, з розкішним заходом. Жваві й усміхнені ведучі каналу погоди кажуть, що це через якусь далеку неясну катастрофу — землетрус, виверження вулкана? Нове вбивче Боже Діяння. Їхній девіз нині: немає лиха без добра. І добра без лиха теж.

Учора Волтер возив мене в Торонто на зустріч із юристом. Він ніколи туди не їздить, якщо цього можна уникнути, але Майра наполягла. Вона й чути не хотіла, що я поїду автобусом. Усі знають, що в цьому напрямку тільки один рейс: автобус відправляється в темряві й повертається теж затемна. А якщо я вийду вночі, водій нізащо мене не побачить і розчавить, як комаху. Та й усе одно мені не можна в Торонто самій, бо воно населене виключно злодіями й шахраями — про це теж усі знають. Вона сказала, що Волтер про мене подбає.

У поїздку він одягнув червону бейсболку. Його колюча шия видавалася між коміром куртки й краєм бейсболки додатковим біцепсом. Повіки всі в складках, наче коліна.

— Я взяв би пікап, — сказав Волтер, — він міцний, як цегляний сортир, хай ті мерзотники зайвий раз подумають, перш ніж врізатись у мене. Тільки от кілька пружин відвалилися, так що їхати було б не дуже.

Якщо послухати його, усі водії в Торонто ненормальні.

— Ну, треба бути ненормальним, щоб узагалі туди поїхати, га? — мовив він.

— Ми ж туди їдемо, — завважила я.

— Тільки один раз. Як ми колись дівчатам казали, один раз не враховується.

— І вони вірили, Волтере? — підбурювала його, як він це любить.

— Звісно. Тупі, як ступи. Особливо білявки.

Я аж відчувала, як він шкіриться.

Міцна, як цегляний сортир. Так і про жінок говорили. То був комплімент у ті часи, коли не всі мали такий нужник — переважно стояли дерев’яні, благенькі, смердючі, які легко розвалювалися.

Щойно Волтер посадив мене в авто й пристебнув, одразу ввімкнув радіо. Там голосили електричні скрипки: збочена романтика, традиційний ритм розбитого серця. Банальне страждання, але все ж страждання. Шоу-бізнес. На яких вуаєристів ми всі перетворилися. Я відкинулася на подушку, яку поклала до машини Майра. (Вона спакувалася так, наче ми їхали на пікнік до океану, — плед, сандвічі з тунцем, брауні, термос кави.) За вікном неспішно плинув своїм шляхом Жог. Ми перетнули його та звернули на північ, повз вулиці колишніх будинків для робітників, зараз відомих як «перше житло», тоді кілька закладів: автобійня, занепалий магазин здорової їжі, салон ортопедичного взуття із зеленою неоновою стопою на вивісці, що блимала так, наче сама собою крокує на одному місці. Тоді мініатюрний торговий центр із п’яти крамниць, лише одна з яких уже встигла розвісити різдвяні прикраси. Тоді Майрин салон краси «Гавань зачісок»; у вітрині фото обстриженої людини (я так і не зрозуміла: чоловіка чи жінки).

Далі був мотель, який колись називався «Кінець подорожі». Гадаю, малося на увазі щось на зразок «кінець подорожі — зустріч закоханих», але навряд чи можна було розраховувати, що всі це зрозуміють. Іншим назва видавалася надто зловісною, наче будинок, у якому є входи, але немає виходів, який відгонить аневризмами й тромбозами, порожніми пляшечками від снодійних пігулок і пострілами в голову. Тепер він називається просто «Подорожі». Мудре рішення. Так значно більш незавершено, менш остаточно. Подорожувати краще, ніж приїздити.

Ми проїхали ще кілька мережевих закладів — усміхнені курчата пропонують таці зі смаженими шматками власних тіл, мексиканець шкіриться, тримаючи в руці тако. Попереду височіла міська водоцистерна, одна з тих величезних цементних куль, які розкидані по сільських пейзажах, наче порожні хмаринки для слів на сторінках коміксів. Ми в’їхали в справжню сільську місцевість. Силосна башта бойовою рубкою піднімалася над полем; біля дороги три ворони дзьобали пухнасту розідрану грудку, яка колись була бабаком. Паркани, ще силосна башта, череда мокрих корів; виводок темних кедрів, тоді латка болота, літній очерет, уже обірваний і не такий густий.

Почав накрапати дощ. Волтер увімкнув двірники на лобовому склі. Під їхню тиху колискову я заснула.

Коли прокинулася, мені на думку спало: чи я не хропіла? Як хропіла, то чи не з відкритим ротом? Як це неоковирно, а отже, як принизливо. Але не наважилася запитати. Якщо хочете знати, самолюбство ніколи не згасає.

Ми їхали вже неподалік від Торонто по шосе з вісьмома смугами руху. Це Волтер так сказав, я не бачила, бо ми застрягли за фермерською вантажівкою, по вінця заставленою коробками з гусьми — безсумнівно, для ринку. Їхні приречені довгі шиї й перелякані голови то тут, то там вилізали між поперечин, дзьоби відкривалися й закривалися, з них лунали трагічні й безглузді крики, тонули в колісному шумі. До лобового скла пристало пір’я, машину заповнював сморід гусячого лайна й вихлопів.

На вантажівці висів знак «Якщо ви під’їхали так близько, що побачили це, то ви надто близько». Коли вона нарешті звернула, перед нами було Торонто: штучна гора зі скла та бетону, яка здіймалася над рівниною край озера, самі кристали, шпилі, велетенські сяючі плити й гострокраї обеліски, що плавають у помаранчево-коричневому тумані смогу. Це було щось, чого я ніколи раніше не бачила, таке, що виросло за одну ніч, якщо взагалі було справжнім, а не примарним.

Повз нас пролітали чорні пластівці, наче попереду тліла гора паперу. У повітрі спекою тремтів гнів. Мені подумалося про перестрілки з автомобілів.

Офіс юриста був розташований поблизу перехрестя Кінґ-стрит та Бей-стрит. Волтер спочатку заблукав, тоді не міг знайти, де припаркуватися. Довелося п’ять кварталів іти, чоловік тримав мене за лікоть. Не знаю, де ми були, — усе так змінилося. Міняється щоразу, як я там буваю, а це трапляється нечасто, і накопичений ефект так пригнічує, наче місто розбомбили нанівець, а тоді звели з нуля.

Той міський центр, який я пам’ятаю, — одноманітний, кальвіністичний, із білими чоловіками в темних пальтах, що синхронно маршують тротуарами, час від часу розбавлені жінкою на обов’язкових високих підборах, у рукавичках та капелюшку, із клатчем під пахвою, прямим поглядом, — його більше немає, уже давно. Торонто перестало бути протестантським містом — стало середньовічним: на вулицях кольорова, яскраво вбрана юрба, кіоски з хот-догами під жовтими парасольками, продавці прецлів, торговці кульчиками, плетеними торбинками, шкіряними ременями; жебраки з картонками «Безробітний» теж відвоювали свою частину території. Я пройшла повз флейтиста, тріо електрогітаристів, чоловіка в кілті з волинкою. Була цілком готова до жонглерів чи пожирачів вогню, процесії прокажених у капюшонах із залізними дзвіночками. Навколо все страшенно гуло; на моїх окулярах з’явилася райдужна плівка, наче від бензину.

Нарешті ми дісталися до юридичної фірми. Коли я вперше в них консультувалася, у сорокових роках, вона розташовувалася в одному з офісних будинків з укритої кіптявою червоної цегли, у манчестерському стилі — мозаїчні кахлі у вестибюлі, кам’яні леви й золочені написи на дерев’яних дверях із шорсткими скляними вставками. Ліфт із металевими ґратами в кабінці; їхати там — наче ненадовго сісти у в’язницю. Ліфтерка, жінка в темно-синій формі з білими рукавичками, називала номери поверхів — не більше десяти.

Тепер фірма розташована у вежі з дзеркального скла, в офісному будинку з п’ятдесяти поверхів. Ми з Волтером піднялись у блискучому ліфті з пластиковим мармуром і запахом автомобільної оббивки, у натовпі офіційно вбраних людей, чоловіків і жінок, — усі з відсутніми обличчями й порожніми очима вічних слуг. Люди, які бачать тільки те, за спостерігання чого їм платять. У фірми була рецепція, цілком придатна для п’ятизіркового готелю: композиції з квітів, що нагадували своєю пишністю й показовістю про вісімнадцяте століття, товстий килим грибного кольору на всю кімнату, абстрактна картина з недешевими мазками.

Прийшов адвокат, потиснув мені руку, щось пробурмотів, махнув: я мала йти за ним. Волтер сказав, що тут на мене й зачекає. Він дещо стривожено дивився на молоду, відполіровану секретарку в чорному костюмі, рожево-бузковому шалику і з перламутровими нігтями; вона теж дивилася, утім не на нього, а на його картату сорочку й величезні, схожі на стручки чоботи з гумовими підошвами. Тоді він сів на двомісну софу, у якій негайно потонув, наче в купі зефіру; коліна склалися, як складаний ніж, штани підстрибнули вгору, відкривши товсті червоні шкарпетки. Перед ним на елегантному низькому столику лежали ділові журнали з порадами щодо того, як максимально підвищити доларові інвестиції. Він узяв випуск про пайові інвестиції: у його великій лапі журнал був схожий на серветку. Волтерові очі крутилися, як в охопленого панікою вола.

— Я ненадовго, — сказала, щоб підбадьорити його. Насправді затрималася довше, ніж розраховувала. Що ж, ці адвокати, як дешеві шльондри, виставляють рахунок похвилинно. Я все чекала, що хтось постукає у двері й пролунає роздратований голос: «Гей, ти там, чого чекаєш? Раз, два — та й годі!»

Коли я закінчила свої справи з адвокатом, ми пішли до авто й Волтер сказав, що поведе мене обідати. Сказав, що знає непогане місце. Гадаю, це Майра його надоумила: «Заради Бога, простеж, щоб вона поїла, вони в такому віці їдять, як пташки, і самі не знають, коли сили закінчуються; вона може вмерти з голоду у твоїй автівці». Та й чоловік сам міг бути голодний: поки я спала, він поглинув усі ті сандвічі, які нам ретельно спакувала Майра, брауні спіткала та ж доля.

Волтер сказав, що те місце називається «Вогнище». Він там їв останнього разу років зо два-три тому, і було більш-менш непогано, якщо зважати. На що зважати? Те, що це було в Торонто. Він тоді замовив подвійний чизбургер з усіма добавками. Там іще робили реберця барбекю й узагалі спеціалізувалися на грильованих стравах.

Я маю про цей ресторан і власні спогади десятирічної давнини; то було ще тоді, коли я стежила за Сабріною після її першої втечі. Я вешталася біля її школи під кінець дня, сиділа на лавах у парку там, де могла її перехопити… ні, там, де вона могла б мене впізнати, хоча шанси на це були невеликі. Я ховалася за розгорнутою газетою, як навіжений жалюгідний ексгібіціоніст, так само безнадійно прагнучи дівчини, котра безсумнівно втече від мене, як від якогось троля.

Я тільки хотіла, щоб Сабріна знала: я поруч, я існую, я не те, про що їй розповідали. Можу стати її прихистком. Я була певна, що він їй знадобиться — уже потрібен, бо я знала Вініфред. Однак нічого не вийшло. Вона так і не помітила мене, я так і не розкрилася. Коли випала нагода, я виявилася надто боязкою.

Одного разу я простежила її аж до «Вогнища». Виявилося, що саме там дівчата (дівчата того віку з тієї школи) збиралися в обідній час або прогулюючи заняття. Вивіска на дверях була червона, віконні рами оздоблені плямами жовтого пластику, який мав би символізувати полум’я. Мене дещо стривожила мілтонівська зухвалість назви: чи знали вони, що на себе накликають?

Ні, вони не знали. «Вогнище» було пеклом хіба для м’яса.

Усередині висіли лампи з вітражними абажурами й поцятковані миршаві рослини в глиняних горщиках — атмосфера шістдесятих. Я сіла за столик поряд із тим, який зайняла Сабріна з двома шкільними подружками. Вони були вбрані в однакові незграбні однострої, що нагадували хлопчачі: схожі на ковдри картаті спідниці з краватками в тон, які Вініфред вважала такими престижними. Трійко дівчат зробили все можливе, щоб зіпсувати це враження: шкарпетки сповзли, сорочки частково повибивалися, краватки з’їхали. Вони жували гумку так, наче то був їхній релігійний обов’язок, і розмовляли тими знудженими, надто гучними голосами, які, схоже, опановують усі дівчата їхнього віку.

Усі троє були красиві, як усі юні дівчата. З такою красою нічого не вдієш, і затримати її не можна; ця свіжість, пухкість клітин не заслужена й тимчасова, її не можна відтворити. Утім жодна з них не була нею задоволена: вони вже робили спроби змінити себе, покращити, спотворити, применшити, запхати себе в якусь неможливу уявну форму, вищипуючи й вимальовуючи щось на обличчі. Я їх не звинувачувала: сама так колись вчиняла.

Я сиділа там і дивилася на Сабріну з-під обвислого літнього капелюха, підслуховувала їхню звичну балаканину, яку вони виставляли перед собою, наче камуфляж. Жодна не казала того, що справді було в неї на думці, жодна доволі доречно не довіряла іншим, бо в такому віці щоденні зради — справа звична. Дві інші були білявками, тільки Сабріна чорнява й блискуча, наче шовковиця. Вона насправді не дуже уважно слухала подружок, та й не дивилася на них. За завченою порожнечею її погляду жебонів протест. Я впізнавала цю непривітність, упертість, це обурення полоненої принцеси, приховане, аж поки не збереться достатньо зброї. «Стережися, Вініфред», — із задоволенням подумала я.

Сабріна мене не помітила. Або ж помітила, та не знала, хто я. Усі троє зиркали на мене, перешіптувалися, гиготіли — я це пам’ятаю. Зморщена стара нечупара чи якийсь сучасний варіант. Гадаю, це було викликане моїм капелюхом. Він був давно не модним, той головний убір. Того дня для Сабріни я була просто старою жінкою — старшою жінкою, незрозумілою старшою жінкою, не настільки старезною, щоб стати цікавою.

Після того, як трійця пішла, я зайшла до вбиральні. На кабінці був вірш:

Юні дівчата стали значно прямішими, ніж були, хоч пунктуацію досі погано знають.

Коли ми з Волтером нарешті дійшли до «Вогнища», яке, за його словами, опинилося не там, де він його залишив востаннє, вікна закладу виявилися забиті дошками, на них висіло якесь оголошення. Чоловік понишпорив біля зачинених дверей, наче пес, який загубив десь свою кістку.

— Схоже, зачинено, — сказав він, постояв і, поклавши руки в кишені, додав: — Вони постійно все змінюють. За цим не вгледиш.

Покрутившись по сусідству, після кількох невдалих спроб ми таки вдовольнилися забігайлівкою в Девенпорті з вініловими диванами й музичними автоматами біля столиків, заповненими музикою кантрі, розбавленою старими піснями «Бітлз» та Елвіса Преслі. Волтер поставив «Готель розбитих сердець», і ми слухали її, поки їли гамбургери та пили каву. Він наполіг, що заплатить сам — жодних сумнівів, то знову Майра. Певно, тицьнула йому двадцятку.

Я з’їла ледве половину свого гамбургера. Не здолала весь. Волтер доїв: поклав до рота одним шматком, наче листа відправив.

Повертаючись назад із міста, я попросила Волтера проїхати повз мій старий будинок — той, де я колись жила з Річардом. Дорогу я пам’ятала чудово, та коли ми під’їхали до самого дому, спочатку його не впізнала. Він досі був незграбний і кутастий, з косими вікнами, громіздкий, густо-коричневий, наче варений чай, але стіни заросли плющем. Дерев’яний каркас, який повинен був зробити будинок схожим на шале й колись мав кремовий колір, тепер був пофарбований у яблучно-зелений, як і важкі передні двері.

Річард був проти плюща. Зелені було трохи, коли ми тільки переїхали, та чоловік наказав усе прибрати. Сказав, що він з’їдає цегляну кладку, залазить у димохід, сприяє появі гризунів. То було тоді, коли Річард іще добирав причини для того, що думав і робив, і ще представляв їх причинами для того, що я мусила думати й робити. До того, як він перестав пояснювати.

Я уявила себе тодішню, у солом’яному капелюсі, блідо-жовтій сукні, бавовняній, бо було спекотно. Кінець літа, через рік після мого одруження; земля була суха, мов цегла. Вініфред підбурила мене взятися за садівництво: сказала, що я мушу знайти собі хобі. Вирішила, що почати мені варто із саду каміння, бо, навіть якщо мої рослини повмирають, камені нікуди не подінуться. Вона жартувала: «Мало чим можна вбити камінь». Відправила до нас трьох, за її словами, надійних чоловіків, які мали б зайнятися розкопками й розкладанням каменів, щоб я потім посадила там рослини.

У садку вже були камені, замовлені Вініфред: невеличкі й більші, схожі на плити, розкидані по одному й складені разом, наче доміно. Ми стояли там, я і троє надійних чоловіків, і дивилися на цю купу каміння. На працівниках були кептарі, куртки зняті, рукава сорочок закочені, підтяжки на виду; вони чекали моїх інструкцій, але я не знала, що їм сказати.

Я тоді ще хотіла щось змінити — зробити самостійно, просто зробити сама, байдуже, з яких безперспективних матеріалів. Ще думала, що я на це здатна. Але нічого не знала про садівництво. Мені хотілося плакати, але заплач один раз — і все, кінець: якщо ти плакатимеш, надійні чоловіки тебе зневажатимуть і, зрештою, перестануть бути надійними.

Волтер висадив мене з машини, мовчки зачекав, тримаючись трохи позаду, готовий підхопити мене, якщо впаду. Я стояла на тротуарі й дивилася на будинок. Сад каменів досі був на місці, хоч і дещо занедбаний. Звісно, була зима, тож стверджувати важко, але навряд чи там щось росло, хіба що герань робертова, яка ростиме всюди.

На під’їзній доріжці стояв великий смітник, повний розтрощеного дерева, шматків штукатурки: тривав ремонт. Або ремонт, або пожежа, бо вікна нагорі були розтрощені. Як казала Майра, у таких будинках збираються люди з вулиць. Залиш у Торонто дім без нагляду — і вони вже там зі своїми нарковечірками чи ще чимось. Чула вона й про сатанинські культи. Розводять вогнища на дерев’яній підлозі, забивають унітази й паскудять в умивальники, цуплять крани, цікаві дверні ручки, усе, що можна продати. Хоча іноді все це трощать діти — забавляються. У юних є до цього схильність.

Будинок здавався нестійким, позбавленим власника, наче фото з брошури продажу нерухомості. Він уже не мав до мене жодного стосунку. Спробувала згадати звук своїх кроків у зимових чоботях сухим рипучим снігом: я поспішаю додому, запізнююсь, вигадую пояснення; чорнильні ґрати дверей; те, як світло вуличних ліхтарів падає на замети, блакитно-крижані з країв, позначені жовтим шрифтом Брайля собачої сечі. Тоді тіні були інакші. Моє неспокійне серце, дихання, що розгорталось у холодному повітрі білим димом. Сухотне тепло моїх пальців, сирість губ під свіжонанесеною помадою.

У вітальні був камін. Я сиділа перед ним із Річардом, відблиски світла падали на нас і наші бокали, під кожним — підставка, щоб захистити поверхню. Шоста вечора, час мартіні. Річард любив підбивати підсумки дня — так він це називав. Мав звичку класти руку мені на шию ззаду й просто там тримати, поки підсумовував. Судді теж підсумовували, перш ніж справа доходила до присяжних. Це так він себе уявляв? Можливо. Але його потайні думки, його мотиви часто були для мене незрозумілими.

Це було єдиним джерелом напруження між нами: моя нездатність зрозуміти його, передбачити його бажання; він приписував це моїй свідомій, а то й агресивній неуважності. Насправді там була ще й спантеличеність, а згодом — і страх. З часом він ставав для мене все менше чоловіком, зі шкірою, з органами, і все більше — заплутаним клубком, який я була приречена розплутувати щодня, наче зачарована. І мені ніколи це не вдавалося.

Я стояла біля свого будинку, свого колишнього будинку, чекаючи на хоч якісь емоції. Не було нічого. Я мала різний досвід і нині не впевнена, що ж гірше: сильні відчуття або ж їх відсутність.

З каштана на газоні звисала пара ніг, жіночих. Я на мить подумала, що це справжні ноги, які спускаються, утікають, а тоді придивилась уважніше. То була пара колготок, чимось напханих — туалетним папером або ж білизною, яку викинули з одного з горішніх вікон під час якогось сатанинського ритуалу, чи юнацького розіграшу, чи гулянки бездомних. Вони застрягли між гіллям.

Певно, ці ноги без тіла викинули саме з мого вікна. Мого колишнього вікна. Я уявила, як багато років тому визирала з нього. Планувала, як вислизнути непоміченою, спуститися вниз по дереву — зняти черевики, перевіситися через підвіконня, звісити одну ногу в панчохах, тоді — другу, тримаючись на самих руках. Утім, я цього так і не зробила.

Визирати з вікна. Вагатися. Думати про те, наскільки я втрачена сама для себе.

Листівки з Європи

Дні стають темнішими, дерева — похмурими, сонце котиться вниз до зимового сонцестояння, але ще не зима. Нема снігу, сльоти, не завиває вітер. Така затримка зловісна. Нас наповнює блякла тиша.

Учора я дійшла аж до Ювілейного мосту. Велися розмови про іржу, корозію, структурну слабкість; планували його знести. Якийсь безіменний, безликий розробник, якому так хочеться звести житловий комплекс на громадській землі, що прилягає до мосту, — так каже Майра. Це дуже вигідне місце завдяки чудовому виду. Гарний вид нині дорожчий за картоплю, хоча картоплі на тому місці ніколи й не було. Подейкують, що десь попід столом із рук у руки перейшла пачка брудних грошей, щоб угода легше укладалася. Я певна, що те саме сталося, коли міст тільки зводили нібито задля вшанування королеви Вікторії. Котрийсь підрядник мав заплатити обраним представникам Її Величності, щоб отримати роботу, а ми в цьому містечку шануємо давні звичаї: заробляй, не зважаючи ні на що. Ось наші звичаї.

Дивно думати про те, що цим мостом колись прогулювалися жінки в мереживах і турнюрах, схилялися на філігранні перила, щоб помилуватися нині дорогим, а невдовзі приватним видом: тим, як кипить унизу вода, мальовничими вапняковими скелями на заході, фабриками, що працювали по чотирнадцять годин на день, повні підлесливих селюків, і сяяли в сутінках, наче освітлені газовими лампами, казино.

Я стояла на мосту й дивилася вгору за течією, на воду, гладеньку, як іриска, темну й мовчазну, потенційно загрозливу. На іншому боці були пороги, вири, вода кипіла білою піною. Далеко внизу. Я чула своє серце, відчула запаморочення. А ще мені забракло повітря, наче я пірнула головою вперед. Але у що? Не у воду — у щось густіше. У час — старий холодний час, старий жаль, який лежав шарами, наче мул у ставку.

Наприклад…

Ми з Річардом шістдесят чотири роки тому спускаємося сходнями «Беренґерії» на далекому березі Атлантичного океану; його капелюх хвацько скошений, моя долоня в рукавичці лежить на його руці — молодята під час медового місяця.

Чому медовий місяць так зветься? Lune de miel, місяць меду, наче місяць сам собою не холодна, порожня, позбавлена повітря сфера з рябого каменю, а м’яка, золотава, соковита — сяюча медоточива слива, жовта, з тих, що тануть у роті, липкі, мов бажання, солодкі до болю в зубах. Тепла повінь не в небі, а у твоєму власному тілі.

Я знаю про все це. Дуже добре це пам’ятаю. Хоч і не з власного медового місяця.

Емоція, яку я найчіткіше пам’ятаю з тих дев’яти тижнів, — невже їх було лише дев’ять? — тривога. Я переживала, що Річарда досвід нашого шлюбу (тобто тієї його частини, що відбувалася в темряві й про яку не можна було говорити) розчаровує так само, як і мене. Хоча на те не скидалося: спершу він був доволі приязний зі мною, принаймні вдень. Я ж як могла приховувала свою тривогу й часто приймала ванну: відчувала, що гнию зсередини, як яйце.

Припливши до Саутгемптона, ми з Річардом поїхали до Лондона потягом і зупинилися в готелі «Браун». Сніданок нам приносили в номер люкс, і до нього я вбиралася в один із трьох пеньюарів, які вибрала для мене Вініфред. Колір попелу троянди, колір кістки з ніжно-сірим мереживом і бузковий з аквамарином — бліді водянисті кольори, що пасували до вранішнього обличчя. До кожного додавалися атласні капці, оздоблені фарбованим хутром або ж пухом лебедя. Я припустила, що саме так дорослі жінки й вбираються вранці. Бачила десь зображення схожих комплектів (Але де? Може, то була реклама якоїсь марки кави?): чоловік у костюмі з краваткою, волосся гладенько зачесане, жінка в пеньюарі така ж доглянута, у піднятій руці срібний кавник із вигнутим носиком, вони очманіло всміхаються одне одному над масельничкою.

Лора б тільки пирхнула з такого вбрання. Вона вже пирхала, коли бачила, як я їх спаковую. Хоча це й не було власне кепкуванням — на таке Лора була нездатна. Їй бракувало потрібної жорстокості. (Потрібної навмисної жорстокості. Вона могла бути жорстока випадково — то був побічний продукт тих піднесених ідей, які панували в її голові.) Вона радше здивувалася, наче не повірила побаченому. Провела трохи тремтячою рукою по атласу, і я кінчиками власних пальців відчула, яка прохолодна, гладенька, масляниста тканина. Наче шкіра ящірки. «І ти це носитимеш?» — спитала вона.

Літніми ранками в Лондоні — бо ж тоді вже настало літо — ми снідали, закрившись завісами від яскравого сонця. Річард замовляв два варені яйця, два товсті шматки бекону й грильований томат, тост із мармеладом, тост крихкий, охолоджений на підставці. Я з’їдала половинку грейпфрута. Чай був темний, в’язкий, наче болотяна вода. Річард казав, що це правильний англійський спосіб заварювання.

Крім обов’язкового «Добре спала, люба?» і «М-г-м, а ти?», говорили небагато. Річардові приносили газети й телеграми. Їх завжди було кілька. Він проглядав пресу, тоді розгортав телеграми, уважно читав, знов акуратно згортав і клав назад до кишені. Або ж дрібно розривав. Ніколи не жмакав, не викидав до сміття, а якби навіть так і робив, я б не діставала й не читала б їх, не в той період життя.

Я гадала, що вони всі адресовані йому: мені ніколи не надсилали телеграм, і я не могла й подумати про нагоду, з якої могла б їх отримати.

Удень у Річарда були різні зустрічі. Як я припускала, з діловими партнерами. Він винайняв для мене авто з водієм, і мене возили подивитися на те, що, на його думку, було варто побачити. Я переважно оглядала будинки, іноді — парки. Ще були статуї, які стояли біля будинків чи в парках: державні діячі зі втягнутими животами й випнутими грудьми, одна нога зігнута й виставлена вперед, сувої паперу в руках; військові на конях. Нельсон на своїй колоні, принц Альберт на троні з квартетом екзотичних жінок, які розвалилися біля його ніг, вивергаючи фрукти й зерно. То мали б бути Континенти, якими принц Альберт, хоч і мертвий нині, досі правив, але він не звертав на них уваги: сидів суворий і мовчазний під позолоченим розфарбованим куполом, дивився вдалину, думаючи про більш піднесені речі.

«Що ти сьогодні бачила?» — питав за вечерею Річард, і я сумлінно перераховувала будівлі, статуї й парки: Лондонський Тауер, Букінґемський палац, Кенсінґтон, Вестмінстерське абатство, Будинки парламенту. Він не заохочував мене до відвідування музеїв, окрім Музею природничої історії. Тепер мені цікаво, чому він уважав, що така кількість великих опудал тварин стане корисним внеском до моєї освіти? Бо мета всіх цих візитів була цілком зрозуміла: моя освіта. Чим саме опудала були кращими для мене чи для його уявлення про те, якою я маю стати, ніж, наприклад, кімната з картинами? Здається, я знаю, хоча, може, і помиляюся. Можливо, опудала створювали ефект відвідин зоопарку — місця, куди можна привести дитину.

Утім, я все одно пішла до Національної галереї. Її запропонував консьєрж готелю, щойно будівлі закінчилися. Галерея мене виснажила, вона була схожа на універмаг: такий натовп біля кожної стіни, стільки галасу, — але водночас це було освіжаюче. Я ніколи не бачила стількох оголених жінок в одному місці. Оголені чоловіки теж були, але не настільки голі. Було й чимало цікавого вбрання. Певно, це головні категорії, як і поділ на чоловіків та жінок: оголені й убрані. Що ж, так думав Бог. (Лора в дитинстві: «Що носить Бог?»)

Авто з водієм чекало мене біля всіх цих місць, і я жваво заходила в потрібні ворота чи двері, намагаючись мати такий вигляд, наче маю мету, намагаючись не здаватися самотньою й порожньою. Тоді я все дивилася й дивилася, щоб можна було щось розповісти потім. Але сенсу в тому, на що я дивилася, не бачила. Будинки — це просто будинки. У них немає нічого особливого, якщо ти не тямиш в архітектурі чи не знаєш чогось, що в них сталося, а я нічого такого не знала. Мені бракувало таланту до складання загального враження; наче я могла дивитися просто на те, на що було потрібно, і бачити самі лише текстури: нерівність каміння чи цегли, гладкість навощених дерев’яних перил, жорсткість шолудивого хутра. Смужки на рогах, тепле сяйво слонової кістки. Скляні очі.

Крім цих освітніх екскурсій, Річард заохочував мене до покупок. Продавці мене лякали, і купувала я небагато. В інші дні мені робили зачіски. Він не хотів, щоб я стриглася чи завивала волосся, тож я цього й не робила. Чоловік казав, що мені найкраще пасує простий стиль. Підходить до моєї юності.

Іноді я просто гуляла вулицями чи сиділа в парку на лаві, чекаючи моменту, коли вже можна буде повертатися. Іноді поряд зі мною сідав чоловік, намагався завести розмову. Тоді я підводилась і йшла.

Чимало часу я витрачала на перевдягання. Копирсалась у застібках і пряжках, по-різному крутила капелюхи, шви на панчохах. Турбувалася щодо того, що прийнятне, а що ні для конкретного часу дня. Не було нікого, хто смикнув би мене за виріз чи сказав, який я маю вигляд ззаду, чи нічого не стирчить. Це раніше робила Ріні або ж Лора. Я скучила за ними, хоч і намагалася не скучати.

Підпилювати нігті, відмочувати стопи. Висмикувати волосинки чи зголювати їх: необхідно було бути гладенькою, щоб не було нічого гострого. Топографія вологої глини, поверхня, по якій ковзатиме рука.

Кажуть, що медовий місяць дає парі змогу краще пізнати одне одного, але час минав і я відчувала, що знаю Річарда все менше й менше. Він тримався в тіні чи щось приховував? Відійшов до виграшної позиції. Утім я, навпаки, набувала форми — тієї, яку він визначив для мене. Щоразу, як дивилась у дзеркало, з’являлося щось новеньке.

Після Лондона ми рушили до Парижа кораблем через канал, а тоді — потягом. Мої паризькі дні мали ту ж форму, що й лондонські, хоч і відрізнялися сніданками: круглі булочки, полуничний джем, кава з гарячим молоком. Їжа була розкішна, Річард неабияк через неї метушився, особливо через вина. Усе повторював, що ми не в Торонто, — для мене це було очевидно.

Я бачила Ейфелеву вежу, хоч і не піднімалася нагору через страх висоти. Бачила Пантеон і могилу Наполеона. Нотр-Дам не бачила, бо Річард не любив церкви, принаймні не католицькі: вони його нервували. Зокрема, вважав, що ладан притуплює мозок.

У французькому готелі було біде, і Річард із легкою самовдоволеною посмішкою пояснив мені, як ним користуватися, коли побачив, як я мию в ньому ноги. Мені тоді подумалося, що ці французи розуміють те, чого не розуміють інші. Розуміють бажання тіла. Принаймні визнають, що воно існує.

Ми зупинилися в «Лютеції», яка під час війни стала штаб-квартирою нацистів, але хіба ж ми могли тоді це знати? Ранкову каву я пила в готельній кав’ярні, бо боялася йти деінде. У мене було таке враження, що, як випущу готель з очей, уже ніколи не зможу повернутися до нього. Тоді я вже зрозуміла, що з тієї французької, якої нас учив містер Ерскін, користі було мало: «Le cœur a ses raisons que la raison ne connaît point» мені гарячого молока не дістало б.

Мене обслуговував немолодий офіціант із вусами, як у моржа; він умів наливати каву й гаряче молоко з двох глечиків, які тримав високо в повітрі, і цим мене зачарував, наче фокусник. Одного дня він спитав мене (англійську трохи знав):

— Чому ви сумна?

— Я не сумна, — відповіла я й почала плакати. Співчуття чужих людей буває руйнівним.

— Не треба сумувати, — сказав він, дивлячись на мене меланхолійними очима моржа. — Певно, це все кохання. Але ви юна й гарна, у вас потім іще буде час на сум.

Французи знаються на сумі, на всіх його видах. Саме тому в них є біде.

— Кохання злочинне, — додав він, поплескавши мене по плечу. — Та ще гірше його не зазнати.

Офіціант трохи зіпсував враження наступного дня, коли зробив мені сороміцьку пропозицію, принаймні мені так здалося (моєї французької не вистачало, щоб сказати напевно). Зрештою, він був не такий уже й старий — років сорок п’ять. Треба було погодитися. Утім він помилявся щодо суму: значно краще сумувати, поки ти молодий. Гарненьку сумну дівчину хочеться втішити, на відміну від сумної старої карги. Та на це не зважайте.

Тоді ми поїхали до Рима. Місто здавалося мені знайомим — принаймні для мене мало контекст, ще давно навіяний містером Ерскіном і його латиною. Я побачила Форум, або ж те, що від нього лишилося, і Аппієву дорогу, і Колізей, схожий на сир, поїдений мишами. Різноманітні мости, побиті часом янголи, суворі й замислені. Спостерігала, як Тібр котить свої води кольору жовтяниці. Бачила Собор святого Петра, хоча лише ззовні. Він був величезний. Гадаю, мала б зустріти й фашистів Муссоліні в чорному однострої, які б маршували там і били людей — чи вони ще того не робили? — але так і не бачила їх. Такі речі іноді бувають невидимими, якщо стаються не з тобою. Так бачиш їх хіба що згодом, у новинах або у фільмах, знятих задовго після того, що було.

Удень я замовляла собі горнятко чаю — звикала замовляти речі, розбиралася, яким тоном слід говорити до офіціантів, як тримати їх на безпечній відстані від себе. П’ючи чай, підписувала листівки. Вони були адресовані Лорі й Ріні, кілька з них — батькові. На них — світлини будинків, які я відвідувала, ті крихітні деталі в кольорах сепії, які мала б бачити. Я писала на листівках абсолютно безглузді речі. Ріні: «Погода чудова. Я з неї тішуся». Лорі: «Сьогодні бачила Колізей, де християн кидали левам. Тобі було б цікаво». Батькові: «Сподіваюся, ти нині здоровий. Привіт від Річарда». (Останнє було неправдою, але я вчилася того, яка брехня автоматично очікувалася від мене як від дружини.)

Ближче до кінця нашого медового місяця ми провели тиждень у Берліні. Річард мав там якісь справи, щось пов’язане з ручками до лопат. Одна з Річардових фірм саме виготовляла ці ручки, а німцям не вистачало дерева. Копати треба було чимало, у планах — іще більше, а Річард міг організувати постачання ручок для лопат значно дешевше за конкурентів.

Як казала Ріні, кожна дрібниця має значення. І ще: «Справи справами, але бувають справи нечисті». Та я про справи не знала нічого. Моїм завданням було всміхатися.

Мушу визнати: у Берліні мені сподобалося. Ще ніде я не була такою білявкою. Чоловіки були винятково ввічливі, хоч і не озиралися, проходячи в обертальні двері. Поцілунок у руку приховував чимало гріхів. Саме в Берліні я навчилася бризкати зап’ястки парфумами.

Я запам’ятовувала міста через готелі, готелі — через ванні кімнати. Одягнутися, роздягнутися, лежати у воді. Але годі цих дорожніх нотаток.

Ми повернулись у Торонто через Нью-Йорк у середині серпня, у саму спеку. Після Європи й Нью-Йорка Торонто виглядало приземкуватим і тісним. Біля центрального вокзалу латали дорогу, тож у повітрі висіли бітумні випари. Винайняте авто зустріло нас і везло повз трамваї з їхнім пилом і клацанням, тоді повз вишукані банки й універмаги, тоді нагору пагорбом до Роуздейла, у тінь каштанів і кленів.

Ми зупинилися перед будинком, який Річард придбав для нас через телеграми. Сказав, що за «тьху» його купив, бо попередній власник примудрився збанкрутіти. Чоловік любив казати, що купив щось за «тьху», і це було дивно, бо він був дуже вихованою людиною. Ніколи не плювався.

Будинок зовні був темний, обплетений плющем, високі вузькі вікна дивилися всередину. Ключ лежав під килимком, у передпокої пахло хімікатами. Вініфред займалася декором за нашої відсутності, робота була ще не закінчена: одяг малярів досі лежав у передніх кімнатах, де вони знімали старі вікторіанські шпалери. Нові кольори були бліді, перлисті — кольори розкішної байдужості, холодного відчуження. Перисті хмари, яких торкнувся блідий захід сонця, і вони пливуть високо над вульгарною яскравістю птахів, квітів й інших схожих речей. Ось такі декорації мені було запропоновано, у цьому розрідженому повітрі я мала плавати.

Ріні поставилася б до цього інтер’єру з презирством, до його блискучої порожнечі, нездорової блідості. «Усе це місце нагадує ванну кімнату». Але водночас він злякав би її так само, як мене. Я згадала бабусю Аделію: вона б знала, що тут робити. Вона впізнала б у цьому нові гроші, які прагнуть справити враження; була б увічлива, однак холодна. Могла б сказати: «Так, це, безперечно, дуже сучасно». Подумалося, що вона б поставила Вініфред на місце, але втіхи мені ця думка не принесла: я сама нині була з того ж племені, що й Вініфред. Принаймні частково.

А Лора? Лора пронесла б сюди свої кольорові олівці, тюбики з пігментом. Обов’язково щось розлила б, щось зламала, зіпсувала принаймні якусь дрібницю. Вона лишила б свій слід.

На телефон у передпокої спиралася записка від Вініфред: «Привіт, малі! Вітаю вдома! Спальню вони закінчили першою! Сподіваюся, вам сподобається: вона просто шик! Фредді».

— Я не знала, що цим займається Вініфред, — сказала я.

— Ми хотіли зробити тобі сюрприз, — відповів Річард. — Щоб ти не переймалася дрібницями.

Не вперше. Я почувалася дитиною, на яку не зважають власні батьки. Сердечні, жорсткі батьки, по вуха в змовах, упевнені в правильності свого вибору у всьому. Я вже могла сказати, що на день народження Річард ніколи не подарує мені того, чого я хотіла б.

Він запропонував мені піти нагору й освіжитися. Певно, я виглядала так, наче потребую цього. І, звісно ж, почувалася липкою й зів’ялою. («То роса на троянді», — коментар Річарда.) Капелюх мій перетворився на катастрофу, я кинула його на столик у ванній. Умила обличчя водою, підсушила одним із білих рушників із монограмою, які для нас підготувала Вініфред. Вікна спальні виходили на садок, у якому нічого не змінили. Я скинула взуття й упала на безкінечне кремове ліжко. На ліжку був балдахін, муслінові драпірування нагадували про сафарі. То це тут мені належить усміхатися й терпіти — не я стелила цю постіль, але лежати на ній мені. І відсьогодні я дивитимуся крізь мусліновий туман саме в цю стелю, поки нижче горла відбуватимуться мирські справи.

Білий телефон біля ліжка задзвонив. Я взяла слухавку. То була Лора. Вона плакала.

— Де ти була? — схлипувала вона. — Чому не поверталася?

— Ти про що? — перепитала я. — Ми й мусили повернутися нині! Заспокойся, я тебе погано чую.

— Ти не відповідала! — ридала вона.

— Та про що ти взагалі говориш?

— Батько помер! Він помер, помер! Ми п’ять телеграм надіслали! Їх Ріні надсилала!

— Зачекай. Не поспішай. Коли це сталося?

— Через тиждень після того, як ви поїхали. Ми намагалися телефонувати у всі готелі. Вони сказали, що передадуть тобі, вони обіцяли! Хіба не сказали?

— Я приїду завтра, — сказала я. — Я не знала. Ніхто нічого мені не казав. Я не отримувала телеграм. Жодної.

Я не могла зрозуміти. Що сталося, що пішло не так, чому батько помер, чому мені не сказали? Я опинилася на підлозі, на килимі кольору сірої кістки, зіщулившись над телефоном, скрутившись навколо нього так, наче він був чимось украй цінним і крихким. Усе думала про свої листівки з Європи, які приносили до Авалону такі радісні банальні слова. Певно, вони досі лежали на столику в передпокої. Сподіваюся, ти нині здоровий.

— Але ж у газетах писали, — мовила Лора.

— Не там, де я була, — відповіла я. — Не в тих газетах.

Я не додала, що газет усе одно не читала. Була надто вже приголомшена.

То Річард завжди забирав телеграми: і на кораблі, і в усіх наших готелях. Я так і бачила, як він відкриває конверти вправними пальцями, читає, згортає телеграми, відкладає їх. Я не могла звинуватити його в брехні, бо ж він ніколи нічого про телеграми не говорив, але це було все одно що брехня. Чи не так?

Він, певно, говорив у готелях, щоб телефонні дзвінки не пропускали. Не до мене, поки я була там. Він тримав мене в темряві незнання навмисно.

Я подумала, що мене зараз знудить, але ні. Тоді трохи зачекала й зійшла вниз. Ріні завжди казала: «Тільки втратиш контроль над собою — і програєш». Річард сидів на задній веранді зі склянкою джин-тоніку. Він уже двічі повторив, що це дуже дбайливо з боку Вініфред — лишити нам цілий запас джину. Ще один напій стояв готовий, чекав на мене на низькому столику із залізного мережива зі скляною стільницею. Я взяла його. Лід стукався об кришталь. Саме так мусив звучати мій голос.

— Господи, — мовив Річард, глянувши на мене. — Я думав, ти пішла освіжитися. Що в тебе з очима?

Певно, вони були червоні.

— Батько помер, — відповіла я. — Надіслали п’ять телеграм. Ти мені не сказав.

— Mea culpa[24], — сказав Річард. — Знаю, треба було, але я не хотів, щоб ти переживала, люба. Нічого вже не можна було зробити, і ми ніяк не могли повернутися вчасно до похорону, та я й не хотів, щоб твоя подорож була зіпсована. Гадаю, це трохи й егоїзм: я прагнув, щоб ти вся була моя, хоч би й ненадовго. Тепер сідай, утішся, випий і пробач мені. Ми все владнаємо зранку.

Від спеки паморочилось у голові; трава була сліпучо-зеленою там, де на неї падало сонце. Тіні під деревами були густі, як смола. Річардів голос долинав до мене короткими вибухами, наче код Морзе. Я чула тільки окремі слова.

Переживала. Вчасно. Зіпсована. Егоїзм. Пробач мені.

Що я могла на це сказати?

Жовтуватий капелюх

Різдво прийшло й пішло. Я намагалася не зважати на нього. Утім не помітити Майру було неможливо. Вона подарувала мені невеличкий сливовий пудинг, який сама зварила з патоки та якоїсь замазки й прикрасила половинками гумових, просочених лікером вишень, що нагадували наліпки на сосках старомодних стриптизерок. А ще — розмальовану пласку дерев’яну кішку з ореолом і янгольськими крилами. Сказала, що ці кішки страшенно популярні в «Пряниковій хатинці» і, на її думку, дуже гарненькі, одна в неї залишилася, з тріщинкою, такою тоненькою, що її й не видно, а вона ж матиме такий чудовий вигляд над моєю плитою.

Я сказала їй, що виходить цікаво. Янгол нагорі, до того ж хижий — давно слід із цим розібратися! Пічка внизу, як у всіх надійних джерелах. А ми всі поміж них, застрягли в цій Серединній землі, на рівні пательні. Бідолашна Майра була спантеличена, її завжди бентежили теологічні розмови. Вона любить, коли Бог простий — простий і сирий, як редиска.

Зима, на яку ми чекали, прийшла в новорічну ніч: лютий мороз, а наступного дня — сильний снігопад. Сніг крутився за вікном, відро за відром, наче Бог сипав згори пральний порошок у кінці дитячого свята. Я ввімкнула канал погоди й отримала повну панораму: перекриті дороги, засипані автомобілі, обірвані електричні дроти, зупинка торгівлі, робітники в незграбному великому вбранні вештаються всюди, наче завеликі діти на прогулянці. Говорячи про те, що вони ухильно називали «буденною ситуацією», молоді ведучі дотримувалися нахабного оптимізму, як завжди під час катастрофи. Була в них ця безмежна безтурботність трубадурів, чи циган з ярмарку, чи страхових агентів, чи гуру фондової біржі — роблять свої перебільшені прогнози, розуміючи, що ніщо з усього цього не справдиться.

Телефонувала Майра, питала, чи в мене все гаразд. Сказала, що Волтер прийде, щойно припиниться снігопад, і відкопає мене.

— Не знущайся, Майро, — сказала я. — Я цілком спроможна сама відкопатися.

(Брехня: я не збиралася й пальцем поворухнути. У мене були чималі запаси арахісового масла — можна було перечекати негоду на ньому. Але мені хотілося компанії, а мої погрози зазвичай прискорювали прибуття Волтера.)

— Навіть не торкайтеся тієї лопати! — відповіла Майра. — Сотні старих… людей вашого віку щороку помирають від серцевого нападу, коли розкопують снігові завали! А як вимкнуть світло, обережніше зі свічками!

— Я не в маразмі, — огризнулася я. — Якщо й спалю будинок, то хіба навмисне.

Волтер з’явився, попрацював лопатою. Приніс паперовий пакет із пундиками. Ми їли їх на кухні за столом, я — обережно, Волтер — майже цілими, але розважливо. Він із тих чоловіків, для яких жування — форма роздумів.

Мені згадалася вивіска у вітрині кіоску «Бублики Дауніфлейк» у парку розваг «Саннісайд» улітку — якого то року? — 1935-го:

Дірка від бублика — це парадокс. Узагалі порожнє місце, але навіть на ньому роблять гроші. Від’ємна кількість, ніщо, яке теж зробили їстівним. Цікаво, чи можна використати її, звісно ж, метафорично, щоб продемонструвати існування Бога. Чи можна стверджувати, що коли дати ім’я шматку нічого, то воно почне існувати?

Наступного дня я здійснила вилазку в розкішні холодні дюни. Це безглуздо, але мені хотілося побути їхньою частиною: сніг такий красивий, поки ще не став пористим і вкритим кіптявою. Мій газон перетворився на блискучу лавину з альпійським тунелем посередині. Я дійшла аж до тротуару — поки непогано. Але сусіди, що живуть за кілька будинків на північ від мого, копали не так ретельно, як Волтер, і я застрягла в заметі, намагалася виплутатися, та послизнулась і впала. Нічого не зламала й не розтягнула (здається), та піднятися не могла. Лежала там, у снігу, вимахуючи руками й ногами, як черепаха на спині. Діти іноді навмисно так роблять: наче птахи махають крилами, роблять янголів. Для них це радість.

Я вже почала потерпати від переохолодження, коли двоє незнайомців підняли мене й супроводили до моїх дверей. Я ввалилась у передпокій, упала на софу, не знімаючи пальта й калош. Приїхала Майра, — вона має здатність відчувати біду здалеку, — привезла з півдюжини роздутих кексів, які лишилися від якоїсь родинної церемонії. Вона зробила мені чаю й дала грілку, викликала лікаря, і обидва метушилися наді мною, поливаючи помічними порадами й сердечно, хоч і нахабно докоряючи, украй задоволені собою.

Тепер я покарана й зла на себе. Чи не на себе — на те, як мене підвело тіло. Спочатку воно нав’язується нам, самозакохане, голосно вимагає виконання своїх огидних і небезпечних бажань, а тоді — останній трюк — просто зникає. Саме коли це потрібно, коли не завадила б рука чи нога, тіло раптом знаходить собі інші справи. Воно вагається, підгинається під тобою; воно тане, немов зроблене зі снігу, і майже нічого не залишає. Дві грудки вугілля, старий капелюх, усмішка з камінців. Кості — сухі гілки, що легко зламати.

Зрештою, це образливо. Слабкі коліна, артритні кісточки, варикозні вени, неміч, приниження — вони не наші, ми їх не хотіли й не просили. Подумки ми носимо досконалу версію себе — у найкращому віці, у найкращому світлі: не заскоченими зненацька, коли одна нога в машині, а друга вже зовні, чи під час колупання в зубах, чи згорбленими, чи чухаючи носи або зади. Якщо ми уявляємо себе оголеними, то граційно напівлежимо в загадковому тумані, як зазвичай роблять кінозірки, набуваючи таких поз для нас. Ті актори — наші молодші «я», поки вони віддаляються від нас, сяючи, стають міфом.

У дитинстві Лора питала: «Скільки років мені буде на небі?»

Лора стояла на сходах Авалону, між двома камінними урнами, у яких раніше садили квіти, і чекала нас. Попри високий зріст, вона виглядала дуже молодою, дуже тендітною й самотньою. А ще бідною, ледь не жебрачкою. Одягнута в блідо-блакитну домашню сукню з вицвілими бузковими метеликами, яку три роки тому носила я. Вона була боса. (То був новий спосіб приборкання плоті, ексцентричність чи вона просто забула взутися?) Волосся заплетене в косу й перекинуте через плече, як у кам’яної німфи біля ставка.

Вона стояла там бозна-скільки. Ми не могли точно сказати, коли прибудемо, бо виїхали машиною, у ту пору це було можливо: дороги не затоплені, без бруду по вісь, а деякі з них навіть були вимощені.

Я кажу «ми», бо Річард поїхав зі мною. Сказав, що й подумати не може про те, щоб відіслати мене назустріч такому жахіттю саму, не в такий час. Він так турбувався про мене.

Річард вів авто сам — синє купе, одну зі своїх нових іграшок. У багажнику лежали наші дві валізи, маленькі, на одну ночівлю; його — з темно-бордової шкіри, моя — з лимонно-жовтої. Я була вбрана в жовтуватий, кольору яєчної шкаралупи лляний костюм (безсумнівно, згадувати про це легковажно, але він був паризький і дуже мені личив) і знала, що, коли ми приїдемо, ззаду він укриється зморшками. Ще були лляні черевички з носаками з жорсткішої тканини, з відкритими пальцями. Жовтуватий капелюшок я везла на колінах, наче витончену подарункову коробку.

Річард був неспокійним водієм. Не любив, коли його відволікають (казав, що це псує концентрацію), тож їхали ми здебільшого мовчки. Подорож тоді зайняла чотири години (нині це менше двох). Небо було чисте, ясне, позбавлене глибини, наче шар металу; сонце лилося вниз, немов лава. Від асфальту хвилями піднімався жар; маленькі містечка зачинилися від спеки, опустили завіси. Пам’ятаю їхні обпалені газони й ґанки з білими стовпами, самотні заправки, схожі на одноруких роботів насоси зі скляними вершечками, що нагадували капелюхи-котелки без крисів, та кладовища, на яких, здавалося, уже більше нікого не поховають. Час від часу ми виїздили до озера із запахом мертвої дрібної риби й нагрітих водоростей.

Лора не махала нам, коли ми під’їжджали. Вона стояла й чекала, поки Річард зупинить машину, вибереться з неї, тоді обійде й відчинить двері з мого боку. Я звісила ноги, тримаючи коліна разом, як мене вчили, і тягнулася до простягненої Річардом руки, коли Лора раптово ожила. Вона побігла вниз сходами, схопила мене за другу руку й витягла з машини, цілковито ігноруючи Річарда. Вона обійняла мене, учепилася в мене так, наче тоне, — ніяких сліз, тільки ці обійми, які, здавалося, потрощать мені кістки.

Мій капелюшок кольору яєчної шкаралупи впав на гравій, Лора наступила на нього. Пролунав тріскотливий звук — то коротко втягнув повітря Річард. Я нічого не сказала. Тієї миті мені було байдуже, що сталося з капелюшком.

Обійнявши одна одну за талію, ми з Лорою пішли до будинку. У дверях кухні в дальньому кінці коридору виднілася Ріні, але вона знала, що нас варто було лишити самих. Я розраховувала на те, що вона переведе свою увагу на Річарда: наллє йому чогось, щоб відволікти, абощо. Він, зрештою, захотів би оглянути приміщення й прогулятися територією маєтку тепер, коли повністю його успадкував.

Ми одразу піднялися до Лориної кімнати, сіли на її ліжко, міцно тримаючись за руки: ліва — у правій, права — у лівій. Лора не ридала так, як по телефону. Натомість була цілком спокійна.

— Він був у вежі, — сказала сестра. — Зачинився там.

— Він завжди так робив, — відповіла я.

— Але цього разу він не виходив. Ріні лишала таці з їжею біля дверей, як завжди, але він нічого не їв і не пив, принаймні ми цього не бачили. Тому довелося вибити двері.

— Вам із Ріні?

— Прийшов хлопець Ріні, Рон Гінкс, вони збираються одружитися. Він вибив двері. Батько лежав на підлозі. Лікар сказав, що він пролежав так мінімум два дні. То був жахливий вигляд.

Я й не збагнула, що Рон Гінкс був хлопцем Ріні, навіть її нареченим. Як довго це відбувалося, як я це пропустила?

— Він був мертвий, ти це хочеш сказати?

— Мені спочатку так не здалося, бо його очі були розплющені. Але він був зовсім мертвий. Вигляд… навіть сказати не можу, який він мав вигляд. Наче дослухався до чогось, що його злякало. Мав пильний вигляд.

— Його застрелили? — не знаю, чому я це спитала.

— Ні, він просто помер. Так у паперах і написали: природно, раптова природна смерть. І Ріні сказала місіс Гіллкоут, що це й правда природно, бо ж пияцтво було батьковою другою натурою, а судячи з того, скільки у вежі знайшли порожніх пляшок, він випив достатньо, щоб і коня втопити.

— Він допився до смерті, — сказала я. Не запитувала. — Коли це було?

— Одразу після того, як оголосили про закриття фабрик. Це його вбило, я знаю, що саме це!

— Що? Яке закриття? Яких фабрик?

— Усіх, — одповіла Лора. — Усіх наших. Усього нашого в місті. Я думала, що ти маєш про це знати.

— Я не знала, — сказала я.

— Наші підприємства об’єднали з Річардовими. Усе перевезли до Торонто. Тепер це «Об’єднання Ґріффен — Чейз».

Іншими словами, ніяких більше «синів». Річард їх позбувся.

— Тобто ніякої роботи, — підсумувала я. — Не тут. Усьому кінець. Повний.

— Вони сказали, що справа в коштах. Після того, як фабрика ґудзиків згоріла, вони стверджували, що відбудовувати її буде надто дорого.

— Що за «вони»?

— Не знаю, — мовила Лора. — Хіба не Річард?

— Так не домовлялися, — сказала я.

Бідолашний батько, він так довіряв потиску рук, словам про честь, невисловленим припущенням. Мені ставало зрозуміло, що все тепер працює інакше. А може, і завжди працювало інакше.

— Про що? — перепитала Лора.

— Не зважай.

Отже, я марно вийшла за Річарда — не вберегла наші фабрики й точно не вберегла батька. Але була ще Лора, вона не опинилася на вулиці. Я мала думати про це.

— Він нічого не залишив — листа, записки?

— Ні.

— Ти шукала?

— Ріні шукала, — тихенько сказала Лора. Тобто сама вона на це не зважилася.

«Звісно ж, — подумалося мені. — Ріні пошукала б. І якби знайшла щось таке, одразу б це спалила».

Сп’янілий

Утім, батько не залишив би листа. Він розумів, що це значить, і не хотів, щоб йому винесли вирок «самогубця», бо, як виявилося, його життя було застраховане: він роками сплачував внески, тож ніхто не міг звинуватити його в тому, що це було ідеєю останнього моменту. Гроші були зв’язані: вони мали піти безпосередньо в трастовий фонд, тільки Лора могла їх торкнутися, і лише після того, як їй виповниться двадцять один. Певно, він уже тоді не довіряв Річардові й дійшов висновку, що залишати гроші мені марно. Я досі лишалася неповнолітньою й Річардовою дружиною. Закони тоді були інші. Усе моє належало йому з усіх боків.

Як я вже згадувала, я отримала батькові медалі. За що? За мужність. Сміливість під вогнем. Благородні акти самопожертви. Гадаю, очікували, що я їх не зганьблю.

Ріні сказала: «Усе місто зійшлося на похорон». Ну, майже все, зважаючи на те, що в деяких кварталах панували гіркі відчуття; та батько лишався людиною поважною, і тоді вже всі мали знати, що не він закрив фабрики просто так. Вони мали знати, що він не брав у цьому участі, просто не міг це зупинити — от і все. Його втягнули у великий бізнес.

Усе місто жаліло Лору — так Ріні сказала. («Але не мене» лишилося несказаним. Вони думали, що я отримала вигоду. Якою б вона не була.)

Ось як Річард усе влаштував.

Лора мала переїхати до нас. Звісно ж, вона не могла лишитися в Авалоні сама-самісінька: їй було лише п’ятнадцять.

— Я можу лишитися з Ріні, — сказала Лора, та Річард заявив, що про це й мови бути не може. Ріні виходить заміж, у неї не буде часу доглядати за Лорою. Сестра сказала, що її не треба доглядати, та Річард на це тільки посміхнувся.

— Ріні може поїхати в Торонто, — запропонувала Лора, але Річард вирішив, що вона не хоче. (Це Річард не хотів. Вони з Вініфред уже найняли гідний, на їхню думку, штат слуг, які мали керувати його господарством, за його словами, — людей, які знали, за які мотузки смикати. Тобто мотузки Річарда, і Вініфред теж.)

Він сказав, що вже поговорив із Ріні, і вони все продумали. Ріні з чоловіком стануть в Авалоні доглядачами й наглядатимуть за ремонтом: маєток розвалювався, ремонтувати доведеться чимало, починаючи з даху. Так вони будуть поряд, щоб, коли буде потрібно, підготувати будинок для нас, бо він буде нашим літнім домом. Ми будемо приїздити до Авалону кататися на човнах і таке інше — сказав Річард тоном поблажливого дядечка. Так ми з Лорою не будемо позбавлені нашого батьківського дому. «Батьківський дім» він промовив із посмішкою. Чи ж нас це не тішить?

Лора йому не подякувала. Вона витріщалася на його чоло з тією довершеною порожнечею, до якої колись вдавалася з містером Ерскіном, і я бачила, що в нас будуть проблеми.

Річард вів далі. Ми з ним повернемось у Торонто автомобілем, щойно все буде влаштовано. Йому спочатку треба зустрітися з батьковими юристами, наша присутність для цього не потрібна: зважаючи на останні події, це для нас буде надто болісно, а він хоче нас уберегти. Ріні сказала нам наодинці, що один із цих юристів був нашим родичем по материнській лінії, — чоловік троюрідної сестри, — тож він за всім цим нагляне.

Лора мала лишатися в Авалоні, доки вони з Ріні не спакують усі її речі; тоді вона приїде до міста потягом, її заберуть із вокзалу. Сестра житиме з нами в нашому домі — там є вільна спальня, яка чудово їй підійде після ремонту. І — нарешті! — ходитиме в хорошу школу. Річард обрав школу святої Сесилії, звісно, порадившись із Вініфред, яка зналася на таких речах. Лорі можуть знадобитися додаткові заняття, але він був упевнений, що з часом усе це владнається. Отже, вона зможе скористатися з усіх плюсів, усіх переваг…

— Переваг чого? — спитала Лора.

— Твого становища, — відповів Річард.

— Не бачу, щоб я була в якомусь становищі, — мовила Лора.

— Що ти хочеш цим сказати? — перепитав Річард уже не так поблажливо.

— Це в Айріс становище. Вона місіс Ґріффен. А я просто додаток.

— Я розумію, ти цілком доречно засмучена, — жорстко сказав Річард, — зважаючи на сумні обставини, важкі для нас усіх, але не треба бути грубою. Нам з Айріс теж не просто. Я лише намагаюся зробити для тебе все можливе.

— Він думає, що я йому заважатиму, — сказала мені Лора того ж вечора на кухні, де ми ховалися від Річарда.

Нам було важко дивитися, як він укладає свої списки: чого треба позбутися, що відремонтувати, що замінити. Дивитися на це й мовчати. Ріні обурено сказала: «Поводиться так, наче це він тут хазяїн». Я відповіла: «Але це правда».

— Як саме? — спитала я. — Упевнена, він не це мав на увазі.

— Заважатиму йому, — наполягала Лора. — Заважатиму вам.

— Усе владнається, — сказала Ріні.

Механічно вимовила. Її голос був виснажений, непереконливий, і я зрозуміла, що допомоги від неї надалі чекати не варто. Того вечора на кухні вона видавалася старою, доволі товстою, а ще — переможеною. Скоро виявиться, що вона вже була вагітна Майрою. Ріні дозволила вимести себе звідси. Сама завжди казала: «Це сміття вимітають і викидають у смітник», — але нині порушила власні правила. Певно, зараз її тривожили зовсім інші речі, як-от: чи йти їй під вінець, а якщо ні, то що тоді? Безсумнівно, то були тяжкі часи. Між статком та катастрофою не було стін: якщо ти послизнувся, то впадеш, а як впадеш, то будеш борсатися, крутитися і, зрештою, потонеш. Навряд чи їй випаде ще шанс влаштувати своє життя, бо, навіть якщо вона кудись поїде, народить дитину й віддасть її, чутки все одно розійдуться, а мешканці містечок ніколи такого не забувають. Можна хоч табличку вішати — черга буде на весь квартал. Якщо вже жінка безпутна, то це назавжди. Вона сама, певно, думала: «Нащо купувати корову, якщо є безкоштовне молоко».

Тож Ріні відмовилася від нас, здала нас. Багато років вона робила все, що могла, але нині влади більше не мала.

Повернувшись до Торонто, я чекала на Лору. Спека тривала. Задушлива погода, вологе чоло, душ перед тим, як пити джин із тоніком на задній веранді, що виходила на занедбаний сад. Повітря було схоже на мокрий вогонь; усе зів’яле й пожовкле. У спальні стояв вентилятор, він видавав такі звуки, наче вгору сходами піднімається стариган із дерев’яною ногою: дихання зі свистом — клац — дихання. Важкими беззоряними ночами я лежала й дивилась у стелю, поки Річард робив те, що робив.

Він казав, що сп’янілий від мене. Сп’янілий — наче я була алкогольна. Наче він ніколи не мав би до мене цих почуттів, якби був тверезий і при собі.

Я дивилася на себе в дзеркало й дивувалася: що в мені такого? Чому я така п’янка? Дзеркало було велике, на повний мій зріст: я намагалася побачити в ньому хоч краєм свою спину, але, звісно ж, це неможливо. Неможливо побачити себе такою, якою тебе бачить хтось інший, — чоловік, який дивиться на тебе ззаду, коли ти не знаєш, — бо в дзеркалі твоя голова завжди перекручена над плечем. Грайлива, спокуслива поза. Можна взяти інше дзеркало, щоб побачити себе ззаду, але тоді ти побачиш те, що так любили малювати численні художники: жінку, яка дивиться в дзеркало, алегорію марнославства. Хоча це не марнославство, радше навпаки — пошук недоліків. «Що в мені такого?» легко перетворюється на «Що зі мною не так?».

Річард казав, що жінки поділяються на яблука та груші за формою сідниць. За його словами, я була грушею, тільки-от недозрілою. Це йому в мені й подобалося: я була зеленою, твердою. Гадаю, ішлося про мою нижню частину, але, можливо, що й про все разом.

Після душу й видалення щетини, після розчісування й зачісування я обережно прибирала волосся з підлоги. Забирала короткі волосинки з умивальника, з ванної та змивала в унітаз, бо Річард мав звичку казати, що жінки завжди розкидають волосся. Як тварини, що линяють, — це він мав на увазі.

Звідки він знав? Про ці яблука, груші, про розкидане волосся? Ким були ці жінки, ці інші жінки? Мені було байдуже, за винятком легкої цікавості.

Я намагалася не думати про батька, про те, як він помер, і на що був здатний до того, і як він мав почуватися, і про все те, про що Річард не подумав мені сказати.

Вініфред була дуже зайнята. Попри спеку, завжди мала свіжий вигляд у своїх повітряних світлих драпіруваннях — пародія на фею-хрещену. Річард усе повторював, яка ж вона дивовижна, скількох проблем і турбот позбавляє мене, але мене вона все більше нервувала. Вініфред постійно приїздила й зникала; неможливо було передбачити, коли вона з’явиться, просуне голову у двері, весело всміхнеться. Єдиним моїм прихистком стала ванна, бо там я могла зачинитися на замок так, щоб це не було неввічливо. Вініфред і надалі займалася декоруванням будинку, замовляла меблі для Лориної кімнати. (Туалетний столик із рожевою оббивкою у квіточки й оборками, гармонійні до нього фіранки й покривало на ліжко. Дзеркало в білій рамі з химерними позолоченими візерунками. Це чудово пасуватиме Лорі, чи ж я не згодна? Я не була згодна, але не бачила жодного сенсу про це казати.)

Сад теж планувала вона; уже намалювала кілька ескізів — сказала, що це просто кілька дрібних ідей, тицьнула кілька папірців мені під носа, тоді забрала й охайно склала в папку, уже й без того роздуту іншими її дрібними ідеями. Було б гарно, якби там був фонтан — щось таке французьке, але автентичне. Правда ж?

Я так чекала на Лору. Її приїзд уже тричі відкладався: то вона ще не зібрала речі, то застудилася, то загубила квиток. Я розмовляла з нею білим телефоном; у неї був відсторонений, далекий голос.

У домі з’явилося двоє слуг, буркотлива куховарка-економка й великий широковидий чоловік — і садівник, і водій. Вони мали прізвище Мерґатройд й представлялися чоловіком і дружиною, хоча більше нагадували брата із сестрою. На мене вони дивилися недовірливо, і це було взаємно. Протягом дня, коли Річард їздив у свій офіс, а Вініфред була всюдисуща, я намагалася якомога частіше вибиратися з дому. Казала, що їду в центр начебто за покупками, бо це був прийнятний варіант того, як я мала проводити свій час. Водій висаджував мене біля універмагу «Сімпсонс», я казала йому, що повернуся на таксі. Тоді заходила всередину, щось купувала: панчіх і рукавичок вистачало, щоб переконливо засвідчити мій ентузіазм. Тоді я проходила універмаг наскрізь і виходила іншими дверима.

Я знову взялася до своїх колишніх звичок: безцільного блукання, розглядання вітрин, театральних афіш. Навіть ходила в кіно сама; мене більше не лякали чоловічі домагання: чоловіки втратили свою магічну й демонічну ауру тепер, коли я знала, що в них на думці. Мене не цікавило це одержиме хапання, незграбне белькотіння. «Приберіть руки, бо я закричу», — це непогано працювало, якщо була готовність так і зробити. Вони наче знали, що я на це готова. У ті часи моєю улюбленою кінозіркою була Джоан Кроуфорд. Стражденні очі, смертоносний рот.

Іноді я ходила в Королівський музей Онтаріо. Дивилася на обладунки, опудала тварин, старовинні музичні інструменти. Це мене не надто захоплювало. Ще я могла зайти в кондитерську «Діана», випити содової чи кави: то була вишукана кав’ярня через дорогу від універмагу, її дуже любили леді, тож навряд чи мені там загрожували заблукалі чоловіки. Або можна було прогулятися Королівським парком, тільки йти швидко й рішуче. Якщо я рухалася надто повільно, обов’язково з’являлися чоловіки. Ріні називала деяких молодих жінок «липучкою для мух», казала, що «доводиться їх здирати». Якось один розстібнувся в мене перед очима — я зробила помилку, бо сіла на віддаленій лаві на території університету. То був не волоцюга, вбрання пристойне. «Даруйте, — сказала я йому. — Мені нецікаво». Він був такий розчарований. Певно, хотів побачити, як я зомлію.

Теоретично могла ходити куди завгодно, на практиці ж існували невидимі бар’єри. Я трималася ближче до великих вулиць, до заможних кварталів, та навіть у цих межах було не так багато місць, де я почувалася б вільною. Я спостерігала за людьми — не так за чоловіками, як за жінками. Чи заміжні вони? Куди йдуть? Чи мають роботу? Дивлячись на них, мало про що могла здогадатися, хіба про ціну їхнього взуття.

Було таке відчуття, що мене відвезли до чужої країни, де всі розмовляють іншою мовою, і лишили там.

Інколи мені траплялися пари, які йшли під руку, сміялися, закохані й щасливі. Жертви страшного обману й водночас самі шахраї — так мені здавалося. Я дивилася на них із ненавистю.

Тоді одного дня (то був четвер) я побачила Алекса Томаса. Він стояв по той бік вулиці, чекав зеленого світла. То було на перехресті Квін-стрит та Янг-стрит. Одягатися він став гірше: синя робітнича сорочка, поношений капелюх, — але це точно був він. Освітлений, наче промінь світла падав на нього з невидимого джерела, роблячи його до страшного помітним. Звісно, усі інші люди на вулиці теж дивилися на нього; звісно, вони знали, хто він! Щомиті хтось міг упізнати його, закричати, почати переслідування.

Першим імпульсом було попередити. Але тоді я зрозуміла, що попереджати слід нас обох, бо, якщо в нього були проблеми, вони раптово стали й моїми теж.

Я могла не звертати на нього уваги. Могла відвернутися. Це було б мудро. Але така мудрість тоді була мені недоступна.

Я зійшла з тротуару й пішла йому назустріч. Світлофор знову перемкнувся, я опинилася посеред вулиці. Гуділи машини, хтось кричав, усі рушили з місця. Я не знала, бігти назад чи вперед.

Тоді Алекс розвернувся. Спочатку я не була певна, чи він мене бачить. Простягнула руку, наче людина, яка тоне й благає порятунку. У ту мить у глибині душі я вже зрадила.

То була зрада чи акт мужності? Напевно, і те, і інше. Обидва стаються непродумано, відбуваються за мить — не встигнеш і оком кліпнути. Так може бути тільки тому, що ми їх уже повторювали знову й знову в тиші й темряві; у тій тиші й темряві, про які самі не знаємо. Сліпо, але впевнено ми робимо крок уперед, наче в завченому танці.

«Саннісайд»

Через три дні після того мала вже приїхати Лора. Я сама поїхала на вокзал зустрічати потяг, але її там не було. В Авалоні теж — я подзвонила Ріні, щоб перевірити, і викликала вибух гніву: вона завжди знала, що трапиться щось таке, просто тому, що така вже Лора є. Ріні пішла з нею до потяга, відправила скриню з її речами згідно з інструкцією, ужила всіх запобіжних заходів. Треба було поїхати з нею, бо бачиш, як вийшло! Нею скористався якийсь білий торговець людьми.

Лорин багаж прибув за розкладом, а от сама Лора, схоже, зникла. Річард засмутився більше, ніж я очікувала. Він боявся, що її забрали невідомі сили — люди, які були проти нього. Це могли бути червоні або якийсь безпринципний діловий конкурент — є такі збоченці. Він натякав на те, що ті злочинці в змові з усілякими людьми — такими, що ні перед чим не зупиняться, щоб вплинути на нього через його все міцніші політичні зв’язки. Далі ми, певно, отримаємо записку від шантажистів.

Річард того серпня був надто підозрілий, казав, що ми мусимо бути дуже обережні. В Оттаві в липні стався великий марш: тисячі, десятки тисяч людей, які називали себе безробітними, вимагали робочих місць і чесної платні, підбурені підривними елементами, що прагнули скинути уряд.

— Б’юсь об заклад, молодий як-його-там теж брав у цьому участь, — мовив Річард, свердлячи мене очима.

— Молодий хто? — перепитала я, дивлячись у вікно.

— Будь уважніша, люба. Товариш Лори. Той, темний. Молодий злодій, який спалив фабрику вашого батька.

— Вона не згоріла, — заперечила я. — Вчасно загасили. І все одно нічого не довели.

— Він утік, — завважив Річард. — Чкурнув, як заєць. Як на мене, це все доводить.

Учасників маршу Оттави обдурили за допомогою розумної схеми, запропонованої (за його словами) саме Річардом, який тоді вже обертався у високих колах. Лідерів маршу заманили до Оттави для «офіційних перемовин», а все кодло розташувалось у Реджайні. Як і планували, перемовини ні до чого не привели, але піднялися бунти: підривні елементи скаламутили воду, натовп вийшов з-під контролю, були поранені й убиті. За цим стояли комуністи, бо вони причетні до всіх сумнівних справ, і хто може сказати, що однією з цих справ не стало перехоплення Лори?

Я подумала, що Річард перебільшує. Я теж була засмучена, але вірила, що Лора просто заблукала, десь відволіклася. Це було б на неї схоже. Зійшла не на тій станції, забула номер нашого телефону, загубилася.

Вініфред сказала, що треба перевірити лікарні: Лора могла захворіти або потрапити в аварію. Та вона не була в лікарні.

Два дні похвилювавшись, ми пішли в поліцію й невдовзі після того, попри Річардові перестороги, уся історія потрапила до газет. Репортери взяли осадою тротуар біля нашого будинку. Вони фотографували хоч би й просто вікна та двері; вони телефонували, благали про інтерв’ю. Їм хотілося скандалу. «Школярка з вищих кіл у любовному гніздечку». «Жахливі останки на вокзалі». Їм хотілося почути, що Лора втекла з одруженим чоловіком, що її викрали анархісти чи знайшли мертвою в картатій валізі в багажному відділенні вокзалу. Секс або смерть чи обидва разом — ось про що вони думали.

Річард сказав, що ми повинні бути ввічливими, утім неінформативними. Сказав, що немає сенсу неввічливо протистояти газетам, бо репортери — мстиві паршивці, які роками не забувають обрáзи і мстяться згодом, коли найменше цього чекаєш. Він сказав, що сам розбереться.

Спочатку Річард оголосив, що я на межі нервового зриву, і попросив поважати мою приватність і моє тендітне здоров’я. Репортери трохи відступили; звісно ж, вони припустили, що я була вагітна — у ті дні це мало значення, а ще вважали, що це робить із жіночого мозку яєчню. Тоді він повідомив, що призначив нагороду за інформацію, хоч і не сказав, яку саме. На восьмий день надійшов анонімний дзвінок: Лора не мертва, вона працює в кіоску з вафлями в парку розваг «Саннісайд». Той чоловік начебто впізнав її з опису, який надрукували в усіх газетах.

Було вирішено, що ми з Річардом разом поїдемо по неї. Вініфред сказала, що в Лори, імовірно, запізнілий шок, зважаючи на передчасну батькову смерть і те, що саме вона знайшла тіло. Будь-хто після такого випробування був би вражений, а в Лори такий нервовий характер. Найімовірніше, вона не дуже розуміла, що робить чи каже. Після повернення їй треба дати сильне заспокійливе й відвезти до лікаря.

Але найважливіше, як сказала Вініфред, не дозволити інформації просочитися. П’ятнадцятирічна дівчина отак утікає з дому — це погано позначиться на родині. Люди подумають, що з нею погано поводяться, а це може серйозно стати на заваді. Річардові і його політичним перспективам — це малося на увазі.

«Саннісайд» був місцем, куди люди в ті часи їздили влітку. Не такі, як Річард і Вініфред: для них там було надто грубо, надто спітніло. Каруселі, гарячі ковбаски, кореневе пиво, тир, конкурси краси, публічне купання — одним словом, вульгарні розваги. Річард і Вініфред не бажали перебувати так близько до чужих пахв або ж до тих, хто рахує свої гроші монетами. Хоч я й не знаю, чому лицемірю: мені все це теж не подобалося.

Нині «Саннісайду» вже немає — його змело дванадцятьма смугами асфальтованої траси десь у п’ятдесятих. Він давно зник, як і багато чого іншого. Але того серпня він працював на повну. Ми приїхали на Річардовому купе, але мали лишити авто на відстані через дорожній рух і юрбу, що заповнювала тротуари та запилені дороги.

День був гидкий — спекотний, затягнутий серпанком. Волтер нині сказав би, що навіть дверні петлі в пеклі холодніші. Над озером висів невидимий, але майже відчутний на дотик туман із несвіжих парфумів та олійки, що випаровувалася з оголених засмаглих плечей, змішаний із димом від сосисок і цукрової карамелі. Увійти в натовп було все одно, що пірнути в рагу: одразу стаєш інгредієнтом, набуваєш певного смаку. Навіть чоло Річарда під панамою стало мокре.

Над головою метал різко терся об метал, лунали зловісний гуркіт і жіночий вереск — американські гірки. Я ніколи не каталася на таких і витріщалася вгору, аж поки Річард не сказав: «Закрий рота, люба, мухи налетять». Згодом я чула доволі дивну історію — від кого? Вініфред, безсумнівно. Вона любила розповідати таке, показувати свою обізнаність про те, що відбувається в житті, у простому житті, за лаштунками. Мова була про те, що дівчата, які втрапили в халепу, — так казала Вініфред, наче ця халепа була виключно їхньою справою, — їхали на американські гірки до «Саннісайду», сподіваючись, що так зроблять собі аборт. Вініфред розсміялася: «Звісно ж, таке не могло спрацювати. Та й якби могло, що б вони робили? Тобто з усією тією кров’ю? Високо вгорі? Ти тільки уяви собі!»

Коли вона розповідала про це, я малювала в уяві червоні стрічки, які зазвичай кидали з океанських лайнерів під час відплиття, і вони дощем сипалися на людей унизу; чи довгі товсті червоні лінії, які йшли від американських гірок і дівчат у них, наче потоки червоної фарби з перевернутого відра. Мов довгі кіноварні каракулі. Як записи в небі.

Тепер я думаю: якщо то були записи, то які? Щоденник, роман, автобіографія? Чи графіті: Мері любить Джона. Але Джон не любить Мері чи любить недостатньо. Недостатньо для того, щоб урятувати її від цієї порожнечі, від письма по людях унизу цими червоними-червоними літерами.

Стара історія.

Але того серпневого дня 1935 року я ще не чула про аборти. Якби це слово хтось сказав у моїй присутності, — чого ніколи не бувало, — я б не мала жодного уявлення про те, що це. Навіть Ріні про це не згадувала, не йшла далі темних натяків про кухонних різників, і ми з Лорою, коли підслуховували на задніх сходах, думали, що вона говорить про канібалізм. Нас це інтригувало.

Повз нас із вереском промчали вагончики, з тиру лунали звуки, схожі на попкорн. Хтось сміявся. Я зрозуміла, що зголодніла, але не могла запропонувати перекусити: це тоді здавалося недоречним, та й їжа була за межами пристойності. Річард супився, мов чорна хмара, тримав мене за лікоть і кермував крізь юрбу. Інша його рука була в кишені: він сказав, що це місце аж кишить нечистими на руку злодюжками.

Ми дійшли до кіоску з вафлями. Лори не було видно, але Річард і не хотів одразу говорити з нею: мав кращий варіант. Він завжди любив розбиратися зверху вниз, якщо це було можливо, тож попросив про можливість перекинутися словом наодинці з власником кіоску, огрядним чоловіком із темним підборіддям і стійким смородом несвіжого масла. Незнайомець одразу здогадався, чому приїхав Річард, вийшов із кіоску, скрадливо зиркаючи через плече.

Річард запитав, чи знає власник кіоску, що переховує неповнолітню втікачку? «Боже збав!» — перелякано сказав чоловік. Лора його обдурила, сказала, що їй дев’ятнадцять. Утім вона була працьовита, підтримувала чистоту в забігайлівці, допомагала з вафлями, як було багато людей. Де вона спала? Чоловік завагався. Хтось тут пускав її на ніч, але не він. І нічого такого взагалі не було, принаймні наскільки йому відомо. Вона хороша дівчина, він щасливо одружений чоловік, на відміну від деяких. Він просто пожалів її, подумав, що в неї проблеми. Є в нього слабкість до таких малих. Насправді це саме він телефонував, і не лише заради винагороди — просто подумав, що їй буде краще повернутися до рідних, правда ж?

Тут він вичікувально подивився на Річарда. Гроші перейшли з одних рук до інших, хоча мені було зрозуміло, що грошей менше, ніж чоловік очікував. Тоді покликали Лору. Вона не протестувала. Тільки глянула на нас — і відмовилася від цієї ідеї. Сказала вафельникові: «Дякую за все». Так і не зрозуміла, що це він її здав.

Ми з Річардом узяли Лору під руки й повели через «Саннісайд». Я почувалася зрадницею. Річард посадив її в машину між нами. Я заспокійливо обійняла сестру за плечі. Була на неї зла, та знала, що маю втішити. Від неї пахнуло ваніллю, гарячим солодким сиропом і немитим волоссям.

Коли ми доїхали додому, Річард покликав місіс Мерґатройд і сказав принести Лорі склянку холодного чаю. Утім вона його не випила, тільки сиділа посередині канапи, склавши коліна, жорстка, з кам’яним обличчям, сланцевими очима.

Річард спитав, чи вона розуміє, як ми тривожились і непокоїлись. Ні. Їй було байдуже? Жодної відповіді. Він дуже сподівається, що вона більше нічого такого не втне. Жодної відповіді. Він тепер, так би мовити, in loco parentis[25], відповідальний за неї й має намір виконувати свої обов’язки, чого б це йому не коштувало. А оскільки стосунків з одного боку не буває, він очікує, що Лора зрозуміє: вона теж має обов’язки перед ним, тобто, додав він, перед нами; її обов’язки: добре поводитись і робити те, що скажуть, без суперечок. Вона це зрозуміла?

— Так, — відповіла Лора. — Я зрозуміла, про що ти.

— Я дуже сподіваюся, — мовив Річард. — Дуже на це сподіваюся, юна леді.

Ця «юна леді» змусила мене нервуватися. То звучало як докір, наче бути юною та ще й леді було неправильно. Якщо так, то цей докір і мене стосувався.

— Що ти їла? — спитала я, щоб змінити тему.

— Яблука в карамелі, — сказала Лора. — Бублики з «Бубликів Дауніфлейк», на другий день вони були дешевші. Люди були до мене дуже добрі. Сосиски.

— Лишенько, — мовила я, благально легенько всміхаючись до Річарда.

— Інші люди це їдять, — сказала вона. — У справжньому житті.

Мені стало зрозуміло, чим її привабив «Саннісайд». «Інші люди» — ті, які завжди були та й надалі будуть іншими, там, де це стосується Лори. Вона прагнула їм служити, цим іншим людям. Прагнула до певної міри приєднатися до них. Але це було неможливо. Це було повторення історії про кухню із супом у Порт-Тікондерозі.

— Лоро, чому ти так вчинила? — спитала я, щойно ми лишилися наодинці. («Як ти це зробила?» мало просту відповідь: зійшла з потяга в Лондоні й обміняла квиток на потяг, що йшов пізніше. Принаймні не поїхала до якогось іншого міста: так ми могли ніколи її не знайти.)

— Річард убив батька, — відповіла вона. — Я не можу жити в його домі. Це неправильно.

— Це не дуже чесно, — мовила я. — Батько помер через невдалий збіг обставин.

Мені було соромно за ці свої слова: вони звучали як Річардові.

— Може, і не чесно, але це правда. Це правда в глибині. Та й усе одно я хотіла мати роботу.

— Чому?

— Показати, на що ми… на що я здатна. Що мені, що нам не обов’язково…

Лора відвернулася, вгризлась у свій палець.

— Не обов’язково що?

— Ти розумієш. Усе це.

Вона махнула рукою на туалетний столик з оборками, на квітчасті фіранки в тон.

— Я спочатку пішла до черниць. У монастир Зорі Морів.

О Господи, тільки не черниці знову. Я думала, що ми з ними покінчили.

— І що вони сказали? — спитала я м’яким незацікавленим голосом.

— То було марно, — сказала Лора. — Вони були дуже добрі, але відмовили мені. Не тільки тому, що я не католичка. Вони сказали, що це не моє покликання, що я просто уникаю своїх обов’язків. Сказали, що як я хочу служити Богу, то маю робити це в тому житті, до якого він мене закликав. — Вона помовчала. — Але в якому житті? У мене немає життя!

Тоді Лора заплакала, а я пригорнула її до себе тим заяложеним жестом ще з її дитинства. «Годі завивати». Якби в мене була грудка коричневого цукру, я б дала їй, але наша епоха коричневого цукру тоді вже давно минула. Цукор не допоміг би.

— Як нам звідси вибратися? — ридала вона. — Доки не стало пізно?

Принаймні їй вистачало глузду для того, щоб злякатися більше, ніж мені. Та я подумала, що це просто підліткова мелодрама.

— Для чого пізно? — ніжно запитала я. Тут потрібно було лише глибоко вдихнути; глибоке дихання, спокій, переоцінка. Немає причин панікувати.

Я думала, що можу впоратися з Річардом, із Вініфред. Що зможу жити, як миша в замку тигрів, пробираючись у стінах подалі від очей, будучи тихою, опустивши голову. Ні, я надто себе переоцінила. Я не бачила небезпеки. Навіть не знала, що вони тигри. Ще гірше: не знала, що сама можу стати тигрицею. Не знала, що Лора може за певних обставин. Тут кожен зміг би.

— Думаймо про хороше, — сказала я Лорі щонайбільш заспокійливим тоном і поплескала її по спині. — Я принесу тобі теплого молока, а тоді ти гарненько довго поспиш. Завтра тобі буде краще.

Але Лора все плакала й плакала, і її неможливо було заспокоїти.

Ксанаду

Минулої ночі мені наснилося, що я вбралась у свій костюм із балу Ксанаду. Я мала бути абіссінською дівою з цимбалами. Убрання було із зеленого атласу: маленьке болеро, оздоблене золотими блискітками, воно мало неабияке декольте й відкривало верхню частину живота; зелені атласні шорти, прозорі панталони на них. Чимало фальшивих золотих монет у намистах та на чолі. Маленький хвацький тюрбан із застібкою у вигляді півмісяця. Серпанок на обличчі, який лишав очі й чоло відкритими. Викривлене циркове уявлення про Схід.

Я думала, що маю доволі привабливий вигляд у всьому цьому, аж поки не зрозуміла, поглянувши на обвислий живіт, на кісточки із синіми венами, на зів’ялі руки, що я не того віку, як була тоді, а такого, як тепер.

Утім я й була не на тому балу. Я була сама — чи так принаймні здавалося — у розваленій скляній оранжереї Авалону. Тут і там розкидані порожні горщики; інші, не порожні, повні землі й сухих рослин. Один із камінних сфінксів лежав на підлозі, перевернутий на бік, скалічений перманентним маркером: імена, ініціали, грубі малюнки. У скляному даху зяяла діра. Смерділо котами.

Будинок за моєю спиною стояв темний, покинутий, усі пішли з нього. Залишили тільки мене в цьому сміхотворному химерному вбранні. Була ніч, місяць нагадував ніготь. У його світлі я бачила, що одна рослина таки вижила — блискучий кущ з єдиною білою квіткою. Я промовила: «Лора». Звідкись із тіні пролунав чоловічий сміх.

Не дуже схоже на жахіття, скажете ви. То спробуйте самі. Я прокинулася в розпачі.

Чому мозок робить такі речі? Іде проти нас, роздирає, запускає свої пазури. Кажуть, якщо сильно зголоднієш, починаєш їсти власне серце. Може, це щось подібне.

Маячня. Це все хімія. Мені треба щось робити з цими снами. Має бути якась пігулка.

Сьогодні випало ще снігу. Пальці починають боліти вже від того, що я просто визираю з вікна. Я пишу, сидячи за столом на кухні, повільно, наче гравіюю слова. Ручка важка, нею ледь рухаєш, наче шкребеш нігтями бетон.

Осінь 1935 року. Спека відступила, прийшов холод. Паморозь з’явилася на опалому листі, тоді — на тому, що ще трималося на деревах. Згодом — на вікнах. Мене тоді так тішили ці дрібниці. Я любила вдихати повітря. Хоч легені повністю належали мені.

Тим часом усе тривало далі.

Те, що Вініфред тепер називала «Лориною маленькою витівкою», прикрили, як могли. Річард сказав Лорі, що, як вона розповість про це комусь, особливо в школі, він обов’язково про це дізнається й сприйме як особисту образу й саботаж. З пресою він усе залагодив: алібі забезпечили Ньютон-Доббзи — пара його високопоставлених приятелів (чоловік був значною персоною на залізниці). Вони готові були присягнути, що Лора весь цей час була з ними в маєтку в Мускоці. Начебто домовилися про ці канікули в останній момент, Лора подумала, що Ньютон-Доббзи нам зателефонували, а Ньютон-Доббзи подумали, що це зробила Лора, — так і вийшло це непорозуміння. Вони не знали, що Лору оголосили зниклою, бо у відпустці ніколи не звертають уваги на новини.

Авжеж, дуже схоже на правду. Утім люди повірили чи вдали, що повірили. Гадаю, Ньютон-Доббзи розповідали кільком десяткам найближчих друзів, як усе було насправді, — тишком-нишком, на вушко, як це на їхньому місці робила б Вініфред, бо плітки були таким же товаром, як і все інше. Але принаймні до газет це не потрапило.

Лору закутали в кусючу картату спідницю й таку ж картату краватку та відіслали до школи святої Сесилії. Вона не приховувала, що ненавидить це місце. Казала, що не мусить туди ходити; запевняла, що як уже змогла знайти собі одну роботу, то й іншу зможе. Казала вона все це мені в присутності Річарда, наодинці з ним вона не говорила.

Лора гризла пальці, мало їла, була надто худа. Я дуже хвилювалася за неї, цього можна було очікувати, та й, правду кажучи, це мало сенс. Та Річард сказав, що вже втомився від цієї істеричної маячні й не хоче більше нічого чути про роботу. Лора надто юна, щоб бути самостійною, вона втрапить у неприємності, бо скрізь повно тих, хто займається полюванням на таких дурненьких юнок. Якщо їй не подобається школа, можна відіслати її до іншої, в іншому місті, і якщо вона звідти втече, то її відправлять до дому для блудних дівчат, до інших моральних злочинців, а якщо й це не допоможе — завжди залишається клініка. Приватна клініка з ґратами на вікнах: якщо вона прагне волосяниці й попелу — там вона їх отримає. Вона неповнолітня, він має владу і, навіть не сумнівайтеся, зробить саме так, як сказав. Наскільки їй відомо, — і всім іншим теж, — він людина слова.

Коли Річард лютував, то вирячував очі; вони й зараз були вирячені, але він промовляв усе це спокійним правдоподібним тоном. Лора повірила йому й була залякана. Я намагалася втрутитися (він надто різко погрожував, не розуміючи сестри й того, як буквально вона все сприймає), утім чоловік сказав мені не втручатися. Лорі потрібна тверда рука. Надто вже вона балувана. Їй саме час опанувати себе.

Минали тижні, установилося тривожне перемир’я. Я намагалася влаштувати все так, аби їм двом не доводилося перетинатися. Два кораблі вночі — ось на що я сподівалася.

Звісно ж, не обійшлося без втручання Вініфред. Це, певно, вона порадила Річардові наполягати на своєму, бо Лора з тих дівчат, які кусають руку, що їх годує, якщо заздалегідь не вдягнути намордника.

Річард у всьому радився з Вініфред, бо вона завжди співчувала йому й постійно заохочувала. Саме вона підтримувала його в соціальних зв’язках, обстоювала його інтереси перед тими людьми, яких уважала важливими. Коли він буде подаватися до Парламенту? Поки ще ні — шепотіла вона на вухо, до якого схилялася, — час іще не прийшов, але скоро. Вони обоє вирішили, що Річард має велике майбутнє й що жінка, яка стоїть за ним, — бо ж за кожним успішним чоловіком стоїть жінка, правда ж? — саме вона.

Безперечно не я. Тепер наші з нею позиції одна відносно одної були зрозумілі; чи, може, для неї вони завжди були зрозумілі, але тепер я приєдналася до неї в цьому. Вініфред була необхідною Річардові, тоді як мене, з другого боку, завжди можна було замінити. Я мала тільки розставляти ноги й закривати рота.

Якщо це звучить грубо, то тільки тому, що так воно й було. Але тут нічого незвичного.

Вініфред мала займати мене чимось удень: вона не хотіла, щоб я стала схиблена з нудьги чи взялася за пиятику. Тож вона чимало сил доклала, аби придумати для мене безглузді завдання, а тоді переорганізовувати мій час і простір так, щоб я могла їх виконувати. Вони ніколи не були надто обтяжливими — Вініфред не робила таємниці з того, що вважала мене тупенькою зайкою. Я, своєю чергою, не робила нічого, щоб це спростувати.

Так і постав благодійний бал на користь дитячого притулку, розпорядницею якого вона стала. Мене теж внесла в список організаторів, не лише для того, щоб чимось зайняти, а й тому, що це було б добре для Річарда. «Організаторка» — суцільний жарт: вона не вважала мене спроможною навіть на організацію шнурівки на моїх черевиках, тож яку чорну роботу можна мені дати? Підписування конвертів. Її правда, це я могла. І навіть добре робила. Не треба зосереджуватися, можна подумки блукати деінде. (Я так і чула, як вона розповідала своїм Біллі й Чарлі за бриджем: «Дякувати Богу, хоч один талант вона має. Стоп, я забула — два!» Усі регочуть.)

Цей притулок, який опікувався дітьми нетрів, точніше, бал на його користь, став найкращою справою Вініфред. Свято було костюмоване, як і більшість тогочасних балів, бо люди тоді любили костюми. Майже так само, як й однострої. Обидва ці різновиди вбрання виконували одну функцію: відійти від того, ким ти є, удати когось іншого. Можна було стати більшим, могутнішим або цікавішим і загадковішим, просто вдягнувши екзотичний одяг. Щось у цьому є.

Вініфред створила комітет для балу, та всі знали, що серйозні рішення вона приймає самотужки. Жінка тримала обручі — інші стрибали в них. Саме вона обрала тему для 1936 року: «Ксанаду». Конкуренти нещодавно влаштовували «Тамерлана в Самарканді», і цей бал мав величезний успіх. Тема Сходу була безпрограшною, і, звісно ж, усі в школі вчили напам’ять «Кубла Хана», тож навіть юристи, навіть лікарі, навіть банкіри мали знати, що таке Ксанаду. Їхні дружини, поза сумнівом, теж були в курсі.

За замовленням Вініфред усю поезію надрукували, розмножили й роздали нашому комітету, як вона сказала, щоб ми увібрали в себе настрій. Вона була рада будь-яким нашим пропозиціям, хоча ми й знали, що подумки вона вже все вибудувала. Вірш мав з’явитись і на гравійованих запрошеннях — золоті літери, краї оздоблені золотим і лазурним арабським письмом. Чи хтось розумів, що там написано? Ні, але вигляд був дуже милий.

Потрапити на бал можна було лише за запрошенням. Спочатку тебе запрошують, тоді ти чимало платиш і опиняєшся в дуже вузькому колі. Люди нетерпляче чекали того, хто ж опиниться в списку, хоча хвилювалися тільки ті, хто був не впевнений у своєму статусі. Чекати на запрошення й не отримати його — ось передчуття чистилища. Гадаю, чимало сліз було пролито через такі речі, але потай: у цьому світі нікому не можна було показувати, що тобі не байдуже.

Краса Ксанаду (сказала Вініфред, прочитавши нам поезію своїм просоченим віскі голосом — чудово прочитавши, віддаю їй належне), ця краса в тому, що з такою темою можна було відкрити або ж приховати стільки, скільки заманеться. Огрядні можуть розкішно задрапуватися, стрункі — убратися рабинями чи перськими танцівницями й показати все, що тільки можна. Газові спідниці, браслети, брязкіт ланцюжків на щиколотках — майже безмежний перелік можливостей. Чоловікам, звісно ж, сподобається вдягнутися пашами й удати, що вони мають гареми. Хоча сумнівно, що вдасться вмовити когось зіграти євнуха, — додала Вініфред під схвальне хихотіння.

Лора була надто юна для цього балу. Вініфред планувала влаштувати їй дебют — ритуал переходу, якого ще не сталося, а до того їй не можна було з’являтися на таких прийомах. Однак вона вельми зацікавилася підготуванням. Я відчула полегшення через те, що сестра знову чимось цікавиться. Точно не шкільними справами: оцінки були жахливі.

Завважу: цікавість у Лори викликали не справи, а поезія. Я вже знала її завдяки заняттям із міс Різаниною в Авалоні, але сестру тоді таке не турбувало. А от тепер вона без кінця перечитувала цей вірш.

Їй хотілося знати, що за демон-коханець. Чому море позбавлене сонця, а океан — життя? Звідки в сонячному палаці крижані печери? Що за гора Абора й чому про неї співає абіссінська діва? Чому голоси предків віщують війну?

Я не знала, як відповісти на жодне з цих запитань. Тепер знаю. Не ті відповіді, які могли бути в Семюела Тейлора Колріджа — я не впевнена, що він мав відповіді, бо тоді вживав наркотики, — а мої власні. Ось вони, які є.

Священна ріка жива. Вона тече до океану, позбавленого життя, бо саме там, зрештою, опиняється все живе. Коханець — демон, бо його немає поруч. У палаці насолоди крижані печери, бо саме вони в насолоді й виникають — із часом там стає дуже холодно, а тоді вони тануть, і що лишається тобі? Сама лише мокрість. Гора Абора — дім абіссінської діви, вона співає про нього, бо не може туди повернутися. Голоси предків віщують війну, бо голоси предків ніколи не вщухають і ненавидять помилятися, а от війна — річ певна рано чи пізно.

Виправте мене, якщо я не маю рації.

Падав сніг, спочатку м’який, а тоді жорсткими кульками, які жалили шкіру, наче голки. Сонце сідало вдень, небо змінювало колір від свіжої крові до знятого молока. З димоходів підіймався дим від пічок, забитих вугіллям. Коні, запряжені в хлібні фургони, лишали на вулиці паруючі коричневі купки, які швидко замерзали натвердо. Діти кидалися ними. Годинники знову й знову били північ — кожна північ була глибока, чорно-синя, поцяткована крижаними зорями з білою кісткою місяця. Я визирала з вікна спальні на тротуар крізь гілки каштана. Тоді вимикала світло.

Бал «Ксанаду» був призначений на другу суботу січня. Мій костюм привезли вранці в коробці, повній обгорткового паперу. Уважали вишуканим замовити костюм напрокат у «Малабар», бо, якщо шиєш спеціально, ти надто стараєшся. Була майже шоста, я саме приміряла його. Лора сиділа в мене: вона часто робила в мене домашнє завдання або ж удавала, що робить.

— І ким ти будеш? — запитала вона.

— Абіссінською дівою, — відповідала я.

Ще не вирішила, що буде моїми цимбалами. Можливо, банджо, якщо завісити його стрічками. А тоді я згадала, що єдине відоме мені банджо лишилося в Авалоні на горищі від моїх мертвих дядьків. Доведеться без цимбалів.

Я не чекала, що Лора назве мене красунею чи хоч скаже, що я маю милий вигляд. Вона ніколи такого не робила, «красиве» чи «миле» не входило до категорій її мислення. От і зараз вона сказала:

— Ти не дуже-то й абіссінська. Не буває білявих абіссінок.

— Нічого не можу зробити з кольором свого волосся, — відповіла я. — То Вініфред винна. Могла б обрати вікінгів чи щось таке.

— Чому вони всі його бояться? — спитала Лора.

— Кого бояться? — перепитала я. (Страху в поезії я не бачила — тільки задоволення. Палац насолоди. Саме в такому палаці насолоди я зараз і жила, тримала там своє єство, не відоме тим, хто мене оточував. Зібрала навколо стіни й вежі, щоб ніхто не міг пробратися всередину.)

— Слухай, — мовила вона й почала декламувати, заплющивши очі:

— От бачиш: вони його бояться, — сказала Лора. — Але чому? Чому «бережись»?

— Лоро, жодної гадки не маю, от правда, — відповіла я. — Це просто поезія. Не завжди можна сказати, що мав на увазі поет. Може, вони вважають його божевільним.

— Це все тому, що він занадто щасливий, — мовила Лора. — Він пив небесне молоко. Людей лякає таке надмірне щастя. Може, тому?

— Лоро, не запитуй мене, я не знаю всього. Я не професорка.

Лора сиділа на підлозі у своїй шкільній спідниці. Вона подивилася на мене з розчаруванням і посмоктала кісточку пальця. Останнім часом я часто її розчаровувала.

— Я нещодавно бачила Алекса Томаса, — сказала вона.

Я швидко обернулася, поправила серпанок перед дзеркалом. Зелений атлас справляв жалюгідне враження: голлівудська діва у фільмі про пустелю. Мене втішала думка про те, що всі інші будуть такими ж фальшивими.

— Алекса Томаса? Справді? — перепитала я. Варто було б якось виразніше здивуватись.

— Ти що, не рада?

— Чому саме?

— Тому, що він живий, — мовила Лора. — Тому, що вони його не впіймали.

— Звісно, рада, — відповіла я. — Тільки нічого нікому не кажи. Ти ж не хочеш, щоб його вистежили.

— Не треба мене навчати. Я не маленька. Саме тому я йому не помахала рукою.

— Він тебе бачив? — спитала я.

— Ні. Він просто йшов вулицею. Підняв комір пальта, намотав шалик на підборіддя, але я знаю, що це був він. Він тримав руки в кишенях.

На цій згадці про руки й кишені мене пронизав гострий біль.

— На якій вулиці?

— На нашій, — сказала Лора. — Він ішов з іншого боку, розглядав будинки. Гадаю, він шукав нас. Мусить знати, що ми живемо десь тут.

— Лоро, — мовила я. — Ти що, досі втріскана в Алекса Томаса? Якщо так, тоді краще тобі це припинити.

— Я не втріскалася, — зневажливо сказала вона. — Я ніколи не втріскувалася. Жахливе слово. Просто смердюче.

Моя сестра стала менш побожною, відколи пішла до школи, і її мова стала значно сильніша. Смердюче набувало в неї популярності.

— Називай як хочеш, тільки позбудься цього. Так не може бути, — лагідно заговорила до неї я. — Це просто зробить тебе нещасною.

Лора обняла руками коліна.

— Нещасною, — повторила вона. — Що ти взагалі знаєш про нещастя?