Слiпий убивця

Рукавиці

Сьогодні йде дощ, слабенький, незначний дощик раннього квітня. Сині проліски вже починають квітнути, нарциси показали мордочки над землею, виповзають незабудки-самосійки, готові поїдати світло. Ось він — іще один рік буяння й штовхання рослин. Вони ніколи від цього не втомлюються: рослини не мають пам’яті, у цьому справа. Не можуть згадати, скільки разів вони це вже робили.

Мушу визнати, мені дивно, що я все ще тут, усе ще говорю до тебе. Мені зручніше вважати, що це бесіда, хоча, звісно ж, це не так: я нічого не говорю — ти нічого не чуєш. Єдине, що нас поєднує, — ця чорна лінія, нитка, кинута на порожню сторінку, у порожнє повітря.

Зимова крига на порогах Лувето майже зникла, навіть у затінку скель. Вода, чорна, а тоді біла, б’ється об розколини у вапняку, перекочується через брили легко, як завжди. Гуркоче голосно, але заспокійливо, майже привабливо. Видно, що людей тягне до неї. До водоспадів, до височини, до пустель і глибоких озер — тих місць, звідки не повертаються.

Цього року в річці поки знайшли лише одне тіло — молоду наркоманку з Торонто. Ще одна дівчина поквапилася. Ще одне змарноване життя, її власне. У неї тут родичі, тітка з дядьком. На них уже поглядали так, наче вони мали якийсь стосунок до цього; вони вже ходили зі злими, загнаними в глухий кут обличчями свідомо невинних. Я певна: не було підстав звинувачувати їх, але вони живі, а тих, хто живий, завжди звинувачують. Такі вже правила в цих речах. Нечесно, але вже як є.

Учора вранці приїжджав Волтер щодо «весняного настроювання» — так він називає ті господарські роботи, за які береться щороку від мого імені. Він приніс свою валізу з інструментами, ручну електропилку, електричну викрутку: для нього немає нічого кращого, ніж гудіти, наче він мотор.

Усі інструменти чоловік лишив на ґанку, тоді потупотів будинком. Повернувся із задоволеним обличчям.

— У садовій хвіртці дошка відпала, — сказав він. — Можу сьогодні її прибити, а пофарбую, уже як підсохне.

— Та не переймайся, — відповідаю я, як і щороку. — Тут усе розвалюється, але воно ще мене переживе.

Волтер, як завжди, це ігнорує.

— Ще сходинки на вході, — каже він. — Потребують фарби. Одна от-от відвалиться, наб’ємо нову зверху. Якщо лишити надовго, туди потрапить вода й усе зогниє. Чи, може, для ґанку взяти морилку — вона краща для дерева. Пофарбуємо краї іншим кольором, щоб люди бачили, куди ступають, бо зараз легко промахнутися, зашкодити собі.

«Ми» він каже з увічливості, а під «людьми» має на увазі мене.

— Нову сходинку зроблю сьогодні, трохи пізніше.

— Ти змокнеш весь, — сказала я. — На каналі погоди попереджали, що й далі дощитиме.

— Ні, розвидніється.

Він навіть не глянув на небо.

Волтер поїхав за потрібними дрібницями, — якимись плашками, гадаю, — а я провела цей час на софі у вітальні, наче примарна героїня, яку забули на сторінках власної книжки й залишили там жовтіти, укриватися пліснявою й розсипатися разом зі сторінками.

«Нездоровий образ», — сказала б Майра.

«А що ти пропонуєш?» — відповіла б я.

Справа в тому, що моє серце знову вередує. «Вередує» — дивне слово. Люди вживають його, щоб мінімізувати серйозність свого стану. Мається на увазі, що болюча частина тіла (серце, шлунок, печінка — байдуже) — неспокійне розбещене дитя, яке можна заспокоїти ляпасом чи різким словом. І що ці симптоми — тремтіння й біль, пульсація — просто вистава, що орган, про який ідеться, скоро припинить свої пустощі й вихваляння та повернеться до спокійної роботи за лаштунками.

Лікар невдоволений. Він усе буркотить про аналізи й знімки, про подорожі до Торонто, де причаїлися спеціалісти, ті нечисленні, які ще не подалися туди, де пасовиська зеленіші. Він змінив мої пігулки, додав до арсеналу ще одні. Навіть сказав про можливу операцію. Я спитала, що це має бути й чого ми цим досягнемо? Виявилося, що зусиль забагато, а от досягнень — не дуже. Він підозрює, що підійде хіба цілком новий агрегат — його слово, наче йдеться про посудомийну машину. Доведеться стати в чергу, чекаючи на чужий агрегат, уже не потрібний власникові. Тобто, якщо говорити прямо, — на чуже серце, вирване з якогось юнака: немає сенсу пересаджувати таке ж зношене й зморшкувате, як те, що доведеться викинути. Потрібно щось свіже й соковите.

Але хтозна, звідки вони їх беруть? Мені здається, що від вуличних дітей Латинської Америки, — ходять такі параноїдальні чутки. Крадені серця, серця з чорного ринку, викручені з-поміж зламаних ребер, теплі, кровисті, піднесені несправжньому богу. Хто цей несправжній бог? Ми. Ми й наші гроші. Так би сказала Лора. Ріні б застерегла: «Не чіпай цих грошей, ти не знаєш, де вони були».

Чи могла б я жити в мирі із собою, знаючи, що в мені серце мертвої дитини?

Але як ні, що тоді?

Будь ласка, не плутай цю безладну журбу зі стоїцизмом. Я п’ю пігулки, ходжу на свої переривчасті прогулянки, але з жахом нічого зробити не можу.

Після обіду — шматок підсохлого сиру, склянка сумнівного молока, зів’яла морквина, бо Майра цього тижня не виконала взяте за власною ініціативою зобов’язання заповнювати мій холодильник, — повернувся Волтер. Він вимірював, пиляв, грюкав, заколочував, тоді постукав у задні двері, вибачився за гамір і сказав, що тепер усе на місці.

— Я зварила тобі кави, — сказала я. Це наш ритуал під час його квітневих візитів. Чи я її спалила? Байдуже — він звик до Майриної.

— Ви ж не проти?

Він обережно стягнув свої гумові чоботи й лишив на ґанку: Майра натренувала, йому не можна нести, як вона каже, його бруд на, як вона каже, її килими, — тоді пройшов навшпиньки у своїх велетенських шкарпетках по моїй кухні, яка завдяки енергійному відшкрябуванню й поліруванню Майриної жінки тепер слизька й зрадлива, як льодовик. Колись на підлозі був корисний липкий шар із пилу й бруду, наче клейкий покрив, але його більше нема. Треба буде посипати її піском, інакше я коли-небудь послизнусь і щось собі зламаю.

Дивитися, як Волтер рухається навшпиньки, було справжньою розвагою — наче слон ішов по яйцях. Він підійшов до столу, виклав на нього свої жовті шкіряні робочі рукавиці, і вони лежали там, як величезні додаткові лапи.

— Новенькі, — завважила я. Вони були такі нові, що ледь не світилися. Жодної подряпини.

— Майра дістала. Хлопець за три вулиці від нас відтяв собі пальці лобзиком, і вона вся аж закипіла, переживала, що я теж щось таке можу, а то й гірше. Але той хлоп — просто телепень, переїхав сюди з Торонто, вибачайте за французьку, йому взагалі не можна пилку в руки давати, він би й голову собі відпиляв, хоч не скажеш, що світ щось від цього втратив би. Я їй казав: треба бути зовсім несповна розуму, щоб таке втнути, та й лобзика не маю. Але вона змушує мене всюди вдягати ці кляті штуки. Щоразу, як виходжу з дому: гей, ось твої рукавиці.

— Ти ж можеш їх загубити, — мовила я.

— Вона купить інші, — похмуро відповів він.

— То залиш їх тут. Скажеш, що забув і потім забереш, а тоді просто не забирай.

Я уявила собі, як довгим самотнім вечором тримаю в руках одну з покинутих шкіряних рук Волтера: сякий-такий, а компаньйон. Жалюгідно. Може, мені слід купити собі кота чи маленького собачку. Щось тепле, пухнасте й некритичне, приятеля, що допомагатиме мені нести вечірню вахту. Ссавці потребують зграї: забагато самотності шкодить зору. Але якщо я щось таке собі заведу, дуже ймовірно, що перечеплюся через нього й зламаю собі шию.

Вуста Волтера смикнулися, з’явилися кінчики верхніх зубів: він посміхався.

— Великі уми мислять однаково, га? — сказав він. — То, може, викинете цих паскудників у смітник ненавмисно-спеціально?

— Волтере, ти шибеник, — сказала я.

Волтер усміхнувся ширше, поклав п’ять ложок цукру собі в каву, випив чи не одним ковтком, тоді сперся руками на стіл і піднісся в повітря, наче обеліск на мотузках. У цьому його русі я раптово побачила, яким буде його останній учинок стосовно мене: він підніматиме один край моєї труни.

Чоловік теж це знає. Завжди поруч, він не просто так майстер на всі руки. Він не буде метушитися, не впустить мене, переконається, що в цій останній короткій подорожі я їхатиму безпечно, надійно й у горизонтальному положенні. Скаже «підняли» — і мене піднімуть.

Це похмуро, я знаю. І сентиментально теж. Але прошу: змирися зі мною. Тим, хто помирає, дозволені слабкості, як дітям у день народження.

Домашні вогнища

Учора ввечері я дивилася новини по телевізору. Не варто було цього робити: шкідливо для травлення. Десь триває чергова війна, із тих, що вони називають дрібними конфліктами, хоч, звісно, він зовсім не дрібний для людей, які в нього втрапили. Усі ці війни схожі: чоловіки в камуфляжі із замотаними носами й ротами, дим пливе, будинки розвалюються, ридають розбиті цивільні. Безкінечні матері несуть безкінечних обвислих на руках дітей із заляпаними кров’ю личками; безкінечні ошелешені старі люди. Молодих посилають на війну й убивають, щоб помститися, — так греки зробили з Троєю. Наскільки я пригадую, Гітлер теж цим виправдовував убивство єврейських дітей.

Війни вибухають і згасають, а тоді спалахують деінде. Будинки розламуються, наче яєчна шкаралупа, їхній вміст згоряє, або розкрадається, або мстиво розтоптується ногами; біженців обстрілюють із літаків. У мільйоні підвалів ошелешені королівські родини стають перед розстрільними загонами; їх не врятують коштовності, зашиті в корсети. Війська Ірода патрулюють тисячі вулиць; Наполеон по сусідству втікає з краденим сріблом. Після вторгнення, будь-якого вторгнення, у канавах повно зґвалтованих жінок. Правду кажучи, і зґвалтованих чоловіків теж. Зґвалтованих дітей, зґвалтованих собак і котів. Усе може вийти з-під контролю.

Але не тут, не в цих спокійних, млосних водах, не в Порт-Тікондерозі, попри одного-двох нариків у парках, попри рідкісні пограбування, попри тіло, яке іноді можуть знайти на порогах. Ми тут сидимо навпочіпки, випиваємо свою склянку перед сном, жуємо в ліжку, дивлячись на світ, як через замкову щілину, а коли розуміємо, що з нас годі, вимикаємо телевізор. «Годі з нас двадцятого століття», — кажемо ми, ідучи нагору. Але десь далеко чути ревіння, наче могутня хвиля мчить до берега. Це двадцять перше століття змітає все на своєму шляху, немов космічний корабель, повний безжальних прибульців з очима ящерів, чи металевий птеродактиль. Зрештою він викурить нас, зірве сталевими пазурами дахи з наших благеньких нірок, і ми постанемо такі ж голі, тремтячі, голодні, хворобливі й безнадійні, як і решта.

Вибач за цей відступ. У моєму віці отримуєш насолоду від таких апокаліптичних видінь. Кажеш: «Кінець світу близько». Брешеш собі: «Добре, що я його не побачу», — тоді як насправді тільки цього й хочеш: дивитися на нього в шпарину, поки він тебе не стосується.

Але нащо хвилюватися через кінець світу? Щодня світ закінчується для когось. Час піднімається, піднімається, а коли доходить до рівня твоїх очей, ти тонеш.

Що було далі? На мить я загубила хід думок, згадати важко, але згадую. То була війна, звісно ж. Ми не були до неї готові, але водночас знали, що вже були там раніше. Той же холод, що накочувався на нас туманом, у якому я народилася. А тоді все тривожно затремтіло: стільці, столи, вулиці й ліхтарі, небо, повітря. За ніч величезні шматки того, що вважали реальністю, просто зникли. Так буває, коли приходить війна.

Але ти надто юна, щоб пам’ятати, яка то могла бути війна. Для кожного, хто пережив війну, вона Війна. Та, про яку мовлю я, почалась у вересні 1939 року й тривала до… Що ж, це можна прочитати в підручниках. Можеш подивитися.

«Хай у домівках горить вогонь» — один зі старих слоганів тієї війни. Коли я чула його, то уявляла собі орду жінок із розпатланим волоссям і мерехтливими очима, які нишком прокрадаються по одній чи парами у світлі місяця й підпалюють власні будинки.

У місяці перед початком війни мій шлюб із Річардом почав занепадати, хоча можна сказати, що він таким був від самого початку. У мене стався один викидень, тоді — другий. Річард зі свого боку, як я підозрювала, завів одну коханку, тоді — іншу; як згодом скаже Вініфред, то було неминуче з огляду на стан мого здоров’я та Річардові потреби. У ті дні чоловіки мали потреби; вони були численні, чатували в найтемніших куточках і щілинах чоловічої сутності, час від часу набирали сили й вистрибували звідти, наче зграя щурів. Вони були сильні й підступні — як можна було чекати, що нормальний чоловік здатний їм опиратися? Цієї теорії дотримувалася Вініфред, і, правду кажучи, не одна вона.

Коханками Річарда були (як я припускала) його секретарки — завжди дуже юні, обов’язково гарненькі, досить пристойні дівчата. Він наймав їх свіженькими після тих курсів, які ті закінчували. Якийсь час, коли я телефонувала до його офісу, вони відповідали мені знервовано, але поблажливо. Ще їм доводилося купувати мені подарунки й замовляти квіти. Він любив чітко розставляти пріоритети: я була його законною дружиною, і Річард не мав жодного наміру розлучатися зі мною. Розлучений чоловік не стане лідером країни, у ті часи це було неможливо. Така ситуація давала мені певну владу, але за умови, що я не скористаюся нею. Насправді я мала владу, тільки якщо вдавала, що нічого не знаю. Над ним зависла загроза того, що я можу дізнатися, можу розкрити те, що й так не було таємницею, і тоді випущу на волю все можливе зло.

Чи мене це обходило? Так, до певної міри. Але я казала собі, що краще мати півбуханця, ніж нічого, а з Річарда виходив неабиякий буханець. Він був хлібом на моєму столі, для мене й для Еймі. Ріні часто казала: «Будь вища за це», — і я намагалася бути вищою. Намагалася піднятися над цим у небо, як повітряна кулька-втікачка, іноді мені це навіть вдавалося.

Я навчилася займати свій час. Узялася за садівництво, цього разу — серйозно, і мала певні результати. Не все помирало. Я планувала розбити тінистий сад багаторічних рослин.

Річард дотримувався правил пристойності. Я теж. Ми разом відвідували обіди й коктейльні вечірки, разом з’являлися й разом ішли, і чоловік притримував мене за лікоть. Ми звикли випивати перед вечерею — склянку, дві, тоді три; я, мабуть, надто захопилася джином у тому чи іншому вигляді, але була далеко від краю, поки відчувала пальці на ногах і тримала язик за зубами. Ми досі ковзали по поверхні — по тонкій кризі хороших манер, яка приховувала темну заводь: якщо крига розтанула, тобі кінець.

Півжиття краще за його відсутність.

Я так і не змогла переконливо розповісти про Річарда. Він лишається пласкою картонною фігурою. Я це знаю. Не можу насправді описати його, дібрати точний фокус: він розмивається, як обличчя на мокрій закинутій газеті. Навіть тоді він видавався мені водночас і надто приземленим, і надто нереальним. Усе від того, що Річард мав забагато грошей, був надто стверджений у світі: виникала спокуса очікувати від нього більшого, ніж було насправді, тому те, що в ньому було посереднього, здавалося недоліком. Він був безжальний, але не як лев, швидше, як великий гризун. Він рив підземні тунелі, знищував, перегризаючи коріння.

Річард мав можливість робити широкі жести, щедрі вчинки, але не робив нічого. Він став наче пам’ятником собі самому — величезний, публічний, вражаючий, порожній.

Не те щоб він був завеликим для свого положення — він радше не дотягував до нього. Якщо говорити коротко.

Коли почалася війна, Річард був у скруті. Він мав надто тісні зв’язки з німцями у своїх справах, надто захоплювався ними у своїх промовах. Як чимало його товаришів, він надто вже заплющував очі на те, як брутально вони порушували правила демократії; тієї демократії, яку чимало наших лідерів проголошували неефективною, але зараз відчайдушно прагнули захистити.

До того ж Річард втратив чимало грошей, адже не міг більше торгувати з тими, хто за ніч став ворогом. Довелося поплазувати, повклонятися; йому це не дуже личило, але він це робив. Річардові вдалося зберегти свій статус і знову опинитись у фаворі (він був не єдиним із брудними руками, тож інші вирішили не тицяти в нього своїми нечистими пальцями): скоро його фабрики працювали на повну, усе на потреби війни — і не було більшого за нього патріота. Саме так він і викрутився, коли Росія перейшла на бік союзників і Йосип Сталін раптово став усіма улюбленим дядечком. Так, Річард чимало поганого говорив про комуністів, але то було давно. Тепер усе це замели під килим, бо хіба ж ворог ворога нам не друг?

Я тим часом продиралася крізь дні, один за одним, не так, як завжди, — звична рутина змінилася, — але як могла. Нині можу описати тодішню себе як похмуру. Або ж очманілу — теж годиться. Уже не треба було готуватися до вечірок у садках, шовкові панчохи можна було дістати хіба на чорному ринку. М’ясо видавали нормовано, як масло й цукор; якщо хотілося більше, — більше за інших, — було важливо мати певні зв’язки. Ніяких уже трансатлантичних подорожей на шикарних лайнерах — «Квін Мері» став транспортником. Радіо з портативного оркестру перетворилося на божевільного й фанатичного оракула; щовечора я вмикала його, щоб послухати новини, які спершу постійно були погані.

Війна все тривала й тривала, як невтомний двигун. Вона виснажувала людей — ця постійна жахлива напруга. То було наче слухати, як хтось скрегоче зубами в передранкових сутінках, коли сам лежиш без сну ніч за ніччю.

Однак були й приємні моменти. Містер Мерґатройд пішов від нас до війська. Тоді я навчилася керувати автомобілем. Узяла одну з машин, здається, «Бентлі», і Річард зареєстрував її на мене — так нам припадало більше бензину. (Бензин, звісно ж, теж був нормований, хоч для таких, як Річард, трохи менше.) Це дало мені крихту свободи, хоча така свобода тепер мені була ні до чого.

Я застудилася, застуда перейшла в бронхіт — тієї зими хворіли всі. На лікування пішли місяці. Я чимало часу провела в ліжку, сумувала, усе кашляла й кашляла. Більше не ходила на кінохроніки, не дивилася на промови, битви, бомбардування, спустошення, перемоги, навіть вторгнення. Хвилюючі часи — так нам казали, але я втратила цікавість до них.

Кінець війни був уже близько. Наближався й наближався. Тоді настав. Я пам’ятаю тишу, яка панувала після закінчення попередньої війни, а тоді звук дзвонів. Тоді був листопад, калюжі скуті кригою, а тепер — весна. Були паради. Декларації. Труби.

Але це не так просто — закінчити війну. Війна — це величезна пожежа. Попіл від неї летить далеко й осідає повільно.

Кондитерська «Діана»

Сьогодні я дійшла аж до Ювілейного мосту, тоді — до кіоску з пончиками, де з’їла майже третину апельсинового вергуна. Великий жмуток борошна й жиру розійшовся по артеріях, як мул.

Тоді пішла до вбиральні. У середній кабінці хтось був, тож я чекала, уникаючи погляду в дзеркало. Вік робить шкіру тоншою: бачиш усі вени, кожне сухожилля. Тебе саму він робить товстішою. Важко згадати, якою була раніше, коли не мала такої шкірки.

Двері нарешті відчинилися, вийшла дівчина — смаглява, у похмурому одязі, очі наведені кіптявою. Вона верескнула, тоді засміялася.

— Вибачте, — сказала. — Я вас не побачила, ви мене налякали.

Акцент мала іноземний, але вона була на своєму місці, належала до нації молодих. Це я тепер чужинка.

Останнє сповіщення золотавим маркером: До Раю не потрапиш без Ісуса. Над ним уже попрацювали коментатори: Ісуса викреслили, над ним чорним написали Смерті.

Нижче зеленим: Рай у зерні піску. Блейк.

Ще нижче помаранчевим: Рай на планеті Зенор. Лора Чейз.

Обидві цитати неправильні.

Війна офіційно завершилась у перший тиждень березня — тобто війна в Європі. Лора переймалася б лише цією її частиною.

Вона зателефонувала через тиждень. То було вранці, через годину після сніданку, вона знала, що Річарда тоді не буде вдома. Я не впізнала її голос, уже перестала на неї чекати. Спочатку подумала, що телефонує хтось від моєї кравчині.

— Це я, — сказала Лора.

— Де ти? — обережно спитала я. Не забувай, вона тоді вже була для мене невідомою змінною і, можливо, нестабільною.

— Я тут, — відповіла вона. — У місті.

Не сказала мені, де зупинилася, але назвала ріг вулиць, на якому я могла її підібрати пізніше того дня. Я сказала, що ми тоді можемо випити чаю. Хотіла взяти її до кондитерської «Діана» — там було безпечно, малолюдно, обслуговувалися переважно жінки, мене там знали. Сказала, що візьму своє авто.

— О, то в тебе тепер є авто?

— Більш-менш, — я описала їй ситуацію.

— Схоже на колісницю, — легко мовила вона.

Лора стояла на розі Кінґ-стрит та Спадіна-стрит, саме там, де й сказала. Район був не найприємніший, утім це її не турбувало. Я посигналила, вона помахала мені, підійшла й сіла в авто. Я нахилилася, поцілувала її в щоку й одразу ж відчула себе зрадницею.

— Не віриться, що ти справді тут, — сказала їй.

— І все одно я тут.

Раптом я зрозуміла, що зараз заплачу; Лорі, здавалося, було байдуже. Хоча щока в неї була дуже холодна. Холодна й худа.

— Сподіваюся, ти нічого не казала Річардові про те, що я тут. Чи Вініфред, — додала вона, — бо це одне й те саме.

— Я б так не вчинила, — сказала я. Вона промовчала.

Будучи за кермом, я не могла дивитися прямо на неї. З цим довелося зачекати, поки не припаркуюся, тоді поки ми не дійдемо до кондитерської, а потім не всядемося одна навпроти одної. Нарешті я могла бачити її всю, повністю.

Це була та Лора, яку я пам’ятала, і водночас не та. Старша, звісно ж, — ми обидві стали старші, — але не тільки. Вона була охайно, навіть суворо вбрана в блякло-блакитну сукню з плісированим ліфом і маленькими ґудзиками спереду; волосся стягнуте на потилиці. Вона здавалася змарнілою, упалою, вибіленою, але водночас і прозорою — наче з її шкіри назовні виривалися крихітні промінці, ніби шипи світла пробивали її в колючій імлі, як у чортополоху, який тримають проти сонця. Це важко описати. (І ти не надто довіряй моєму опису: зір у мене тоді вже псувався, потрібні були окуляри, хоч я того ще не знала. Пухнасте сяйво навколо Лори цілком могло бути оптичною ілюзією.)

Ми зробили замовлення. Вона хотіла кави — не чаю. Я попередила, що кава буде погана: через війну в такому місці хорошої кави не знайдеш. Але вона відповіла:

— Я звикла до поганої кави.

Ми мовчали. Я не знала, з чого почати. Ще не була готова питати її, що вона робить у Торонто. Тож спитала, де вона була весь цей час. Що робила?

— Спочатку я була в Авалоні, — відповіла Лора.

— Але ж він замкнений! — Так було всю війну. Ми роками не поверталися до нього. — Як ти потрапила всередину?

— Ну, знаєш, — мовила вона, — ми завжди могли залізти туди, коли хотіли.

Я згадала вугільний жолоб, сумнівний замок на одних дверях до підвалу. Але їх відремонтували, давно вже.

— Ти розбила вікно?

— Не довелося. Ріні лишила собі ключа, — сказала Лора. — Але не говори.

— Пічку не можна було вмикати. Опалення ніякого не було, — мовила я.

— Не було, — погодилася вона. — Але було чимало мишей.

Принесли нашу каву. Вона смакувала горілими крихтами та смаженим цикорієм, і не дивно, зважаючи на те, що в неї нині кладуть.

— Може, хочеш тістечко чи ще щось? — спитала я. — Тут непогано готують.

Вона була така худенька. Мені здалося, що тістечко їй не завадило б.

— Ні, дякую.

— А що ти тоді робила?

— Тоді мені виповнився двадцять один, я отримала трохи грошей від батька. Тож поїхала до Галіфакса.

— Галіфакс? Чому Галіфакс?

— Туди приходять кораблі.

Я не заглиблювалася далі. На те були причини, у Лори завжди так було; від цієї причини я вирішила закритися.

— Але що ти робила?

— То одне, то інше, — відповіла вона. — Намагалася бути корисною.

Більше нічого про це вона не сказала. Гадаю, то була якась чергова кухня абощо. Чи миття вбиралень у лікарні.

— Ти не отримувала моїх листів? З «Белли Вісти»? Ріні казала, що ні.

— Ні, — сказала я. — Жодного.

— Думаю, то вони їх украли. І вони не дозволяли до мене телефонувати чи навідуватися?

— Сказали, що тобі це шкідливо.

Лора коротко засміялася.

— Це було б шкідливо для тебе, — мовила вона. — Тобі правда не варто було лишатися там, у тому домі. Не варто було лишатися з ним. Він дуже злий.

— Знаю, ти завжди так думала, але що я можу вдіяти? — сказала я. — Він не розлучиться зі мною. Та й грошей у мене нема.

— Це не виправдання.

— Можливо, для тебе. У тебе є гроші з батькового трасту, а в мене такого немає. І як бути з Еймі?

— Ти могла б узяти її із собою.

— Це легше сказати, аніж зробити. Вона може відмовитися. Зараз донька дуже прив’язана до Річарда, якщо хочеш знати.

— Чому це? — спитала Лора.

— Він її балує. Купує всяке.

— Я писала тобі з Галіфакса, — змінила тему сестра.

— Цих листів я теж не отримувала.

— Думаю, Річард читає твою пошту, — сказала Лора.

— Гадаю, що так, — відповіла я.

Розмова пішла не очікуваним для мене шляхом. Я думала, що втішатиму її, співчуватиму їй, слухатиму сумну оповідь, але вона натомість повчала мене. Як легко ми повернулися до старих ролей.

— Що він говорив тобі про мене? — спитала вона. — Про те, як запроторив мене до того місця?

Ну ось, дійшли. Це було перехрестя: або Лора божевільна, або Річард брехав. Я не могла вірити в усе одразу.

— Він розповів мені дещо, — ухильно мовила я.

— Що саме? Не хвилюйся, я не засмучуся. Просто хочу знати.

— Він сказав, що ти… ну, психічно нестабільна.

— Звісно ж, він так сказав. Що ще?

— Сказав, ти думала, що була вагітна, але то було саме марення.

— Я була вагітна. У тому й уся справа, тому вони й забрали мене подалі з таким поспіхом. Вони з Вініфред були страшенно перелякані. Такий скандал, така ганьба — можеш собі уявити, на що це перетворило б його товсті перспективи.

— Так, уявляю собі.

Я все це уявляла: дзвінки від лікаря, тишком-нишком, паніку, поспішні змови, метушливий план. Тоді інша версія подій, неправдива, вигадана для мене. Я завжди була доволі покірна, але вони мали знати, що все має свою межу. Певно, боялися того, на що я здатна, якщо вони її перетнуть.

— Загалом дитини я не народила. У тій клініці, у «Беллі Вісті», і таке теж роблять.

— І таке теж? — я почувалася дурепою.

— Маю на увазі, окрім їхньої маячні, усіх тих пігулок і апаратів. Вони роблять аборти, — мовила Лора. — Присипляють тебе ефіром, як дантисти. Дістають дитину. А тоді кажуть, що ти все це вигадала. Коли ти їх звинувачуєш, вони заявляють, що ти небезпечна для себе й для інших.

Вона говорила так спокійно, так правдоподібно.

— Лоро, ти впевнена? — спитала я. — Тобто щодо дитини. Ти точно впевнена, що вона була?

— Звісно, впевнена, — відповіла вона. — Для чого мені таке вигадувати?

Тут досі можна було сумніватися, але цього разу я їй повірила.

— Як це сталося? — прошепотіла я. — Хто батько?

Такі речі говорять пошепки.

— Якщо ти досі не знаєш, то навряд чи варто тобі казати, — мовила Лора.

Я припустила, що то міг бути Алекс Томас — єдиний чоловік, який коли-небудь цікавив Лору, крім батька й Бога. Мені дуже не хотілося це визнавати, але я не мала вибору. Вони, певно, зустрічались у ті дні, коли Лора прогулювала заняття у своїй першій школі в Торонто, і згодом, коли більше не ходила до школи; коли всі думали, що вона розраджує старих бідняків у лікарні, убрана у свій лицемірний святенницький фартушок, — вона насправді брехала весь цей час. Поза сумнівом, цей фартушок його заводив — ексцентрична дешева дрібниця. Можливо, для цього вона й покинула навчання — щоб зустрічатися з Алексом. Скільки їй було — п’ятнадцять, шістнадцять? Як він міг таке вчинити?

— Ти його кохала? — спитала я.

— Кохала? — перепитала Лора. — Кого?

— Ну… ти знаєш. — Я не могла вимовити його ім’я.

— О, ні, зовсім ні, — відповіла сестра. — Це все було жахливо, але я мусила. Мала принести цю жертву. Узяти біль і страждання на себе. Я пообіцяла Богу. Знала: якщо це зроблю, він врятує Алекса.

— Що ти таке говориш? — Моя нововіднайдена віра в притомність Лори розсипалася: ми повернулись у царство її божевільної метафізики. — Урятує Алекса від чого?

— Від полону. Його застрелили б. Келлі Фіцсиммонс знала, де він, і видала його. Видала Річардові.

— Я в це не вірю.

— Келлі була донощицею, — сказала Лора. — Так Річард мені говорив: Келлі його інформувала. Пам’ятаєш, коли вона втрапила за ґрати й Річард її звільнив? Тому він це й зробив. Мав зобов’язання перед нею.

Така версія подій була ще більш неймовірною. А ще жахливою, хоч імовірність того, що це правда, була дуже, дуже маленька. Але якщо було саме так, то Келлі брехала. Звідки вона могла знати, де був Алекс? Він так часто переїздив.

Хоча він міг і тримати з нею зв’язок. Міг би. Вона була однією з тих, кому він міг довіряти.

— Я дотрималася своєї частини домовленості, — вела далі Лора. — Усе спрацювало. Бог не обманює. Але тоді Алекс поїхав на війну. Тобто після повернення з Іспанії. Так Келлі сказала — мені сказала.

Я не могла розібратися, відчула запаморочення.

— Лоро, — мовила я. — Чому ти сюди приїхала?

— Бо війна скінчилася, — терпляче пояснила Лора. — Алекс скоро повернеться. Якби мене тут не було, він не знав би, де шукати. Він не знав би про «Беллу Вісту», про те, що я поїхала до Галіфакса. Єдина моя адреса, яку він знає, — твоя. Він якось сповістить мене.

Її залізна впевненість істинної вірянки страшенно злила мене.

Я хотіла струсонути її. На мить заплющила очі й побачила ставок в Авалоні, кам’яну німфу, що торкається води пальцями ніг. Відчула пекуче сонце, яке сяяло на гумовому зеленому листі того дня, після похорону матері. У мене тоді болів живіт — забагато тістечок і цукру. Лора сиділа на краю біля мене, самовдоволено мугикала собі під ніс, упевнена в тому, що все гаразд і янголи на її боці, бо вона уклала таємну, схиблену угоду з Богом.

Мої кінчики пальців свербіли від злості. Я знала, що було далі. Я штовхнула її.

Я наближаюся до частини, яка досі переслідує мене. Мені слід було прикусити язика, тримати рот на замку. Я мала збрехати з любові або сказати щось інше — що завгодно, тільки не правду. Ріні завжди казала: «Не буди сновиду. Потрясіння може вбити її».

— Лоро, мені дуже прикро тобі це казати, — мовила я, — але що б ти не робила, Алекса це не врятувало. Він мертвий. Його вбили на війні шість місяців тому. У Голландії.

Світло навколо неї вицвіло. Вона сильно зблідла. Це було наче дивитися, як холоне віск.

— Звідки ти знаєш?

— Отримала телеграму. Мені її надіслали, бо він вказав мене найближчою родичкою.

Навіть тут я ще могла все змінити, могла сказати: «То мала бути помилка, телеграма мала призначатися тобі». Але я цього не зробила. Натомість мовила:

— То було дуже необачно з його боку. Не варто було цього робити, зважаючи на Річарда. Але розумієш, родичів у нього не було, а ми з ним були таємними коханцями вже давно — кого ще він міг записати?

Лора нічого не казала. Тільки дивилася на мене. Дивилася крізь мене. Тільки Богу відомо, що вона бачила. Тонучий корабель, палаюче місто, ніж у спину. Однак я впізнала цей погляд: саме він був у неї того дня, коли вона ледь не втопилась у Лувето, саме коли вона йшла на дно, — нажаханий, холодний, захоплений. Сяючий, наче сталь.

За мить вона підвелася, потягнулася через стіл, узяла мою сумочку швидко й делікатно, наче в ній було щось крихке. Тоді розвернулась і вийшла з кафе. Я не зупинила її. Сестра заскочила мене зненацька, і, поки я сама встигла встати, Лори вже не було.

З оплатою рахунку виникли проблеми: я не мала грошей, крім тих, що були в сумочці, яку, як я пояснила, моя сестра помилково забрала. Я пообіцяла заплатити наступного дня. Владнавши все, я майже побігла до місця, де поставила авто. Його не було. Ключі теж лежали в сумочці. Я не знала, що Лора навчилася кермувати.

Кілька кварталів я йшла, вигадуючи різні історії. Не могла розповісти Річардові й Вініфред, що насправді сталося з моїм автомобілем: це було б використано як іще один доказ проти Лори. Натомість я скажу, що машина зламалася, її відбуксували до гаража, мені там викликали таксі, і я проїхала вже майже весь шлях додому, перш ніж зрозуміла, що лишила сумочку в машині. Не варто хвилюватися, я все владнаю вранці.

Тоді я й справді викликала таксі. Місіс Мерґатройд була вдома, вона впустила мене й розрахувалася з таксистом.

Річард вечеряв не вдома. Він був у якомусь клубі, їв паршиву їжу, виголошував промови. Тоді він дуже активно працював: мета була вже на видноколі. Ця мета — тепер я знаю — полягала не просто в багатстві чи владі. Річард хотів поваги, попри те, що володів новими грошима. Він прагнув і жадав поваги, хотів носити її не як молот, а як скіпетр. Такі бажання самі по собі цілком варті поваги.

Цей клуб був виключно чоловічим, інакше я теж була б там — сиділа б на тлі, усміхалася, аплодувала в кінці. За такої нагоди я давала няні Еймі вихідний і вкладала її сама. Наглядала, як вона приймає ванну, читала їй, тоді вкривала. Цього вечора вона була надзвичайно повільна: певно, зрозуміла, що мене щось турбує. Я сиділа поруч із нею, тримала за руку й гладила по голові, поки вона куняла.

Куди поїхала Лора, де вона зупинилася, що зробила з моїм авто? Як мені з нею зв’язатися, що сказати, щоб усе виправити?

Хрущ бився у вікно, приваблений світлом. Наче хтось тицяв пальцем. Він розлючено, уперто, але безпорадно дзижчав.

Ескарп

Сьогодні мозок зле зі мною пожартував: утворилася біла пляма, немов снігом засипало. Зникло не чиєсь ім’я, — це штука звична, — а слово, яке перевернулося, і значення висипалося, наче з паперового стаканця.

Слово «ескарп». Чому воно спливло в пам’яті? Ескарп, ескарп — я все повторювала, можливо, навіть уголос, але образ так і не з’являвся. То була річ, діяльність, стан розуму, тілесна вада?

Нічого. Запаморочення. Я хиталася на межі, хапалася за повітря. Зрештою взяла словник. Ескарп — фортифікаційна споруда або ж крутий відкіс.

Ми колись вірили, що спочатку було слово. Чи знав Бог, яким крихким це слово може бути? Яким нестійким, як легко його знищити?

Можливо, саме це сталося з Лорою, цілком буквально зіштовхнуло її з краю. Слова, на які вона покладалася, на яких будувала свій картковий будиночок, вірячи в їхню твердість, перевернулись і показали їй порожнечу всередині, а тоді покотилися від неї, наче брудні зібгані папірці.

Бог. Довіра. Жертва. Справедливість.

Віра. Надія. Любов.

Не кажучи вже про сестру. Що ж, так. Так завжди буває.

Наступного ранку після нашого з Лорою чаювання в кондитерській «Діана» я не відходила від телефону. Минали години — ані слова. В обідню пору в мене була призначена зустріч в «Аркадійському дворику» з Вініфред та двома її товаришками з комітету. З нею завжди було краще дотримуватись узгоджених планів, бо інакше вона ставала надто допитлива, тож я пішла.

Нам розповіли про останню ідею Вініфред — кабаре на користь поранених солдатів. Будуть танці, пісні, є дівчата, які станцюють канкан, і нам усім слід закачати рукави й узятися продавати квитки. Чи стане сама Вініфред клацати підборами в нижній спідниці та чорних панчохах? Я щиро сподівалася, що ні. Тоді вона вже була надто хирлява.

— Ти якась бліда, Айріс, — сказала Вініфред, схиливши голову набік.

— Справді? — жартівливо відгукнулася я.

Останнім часом вона казала мені, що вигляд у мене не найкращий. Мала на увазі, що я не все можливе роблю, щоб підтримати Річарда, підштовхнути його дорогою до слави.

— Так, трохи зів’яла. Річард тебе виснажує? У ньому стільки енергії! — Вініфред мала чудовий настрій. Її плани, — плани щодо Річарда, — певно, цілком непогано просувалися, попри мою млявість.

Але я не могла надто уважно стежити за нею: дуже переживала за Лору. Що мені робити, якщо вона не з’явиться скоро? Заявити про викрадення автомобіля я не могла, не хотіла, щоб її заарештували. Річард теж цього не схотів би. Ніхто не був зацікавлений у тому.

Я повернулася додому, щоб почути від місіс Мерґатройд, що, поки мене не було, приходила Лора. Вона навіть не подзвонила у двері — служниця наштовхнулася на неї в коридорі. То був шок: побачити міс Лору в плоті через стільки років — наче зустріти привид. Ні, адреси вона не лишила. Однак дещо сказала. «Скажіть Айріс, що я поговорю з нею пізніше». Щось таке. Вона лишила ключі від будинку на таці для пошти, сказала, що забрала їх помилково. Місіс Мерґатройд сказала, що це якась дуже дивна помилка — її кирпатий ніс занюхав щось не те. Вона більше не вірила моїй історії про гараж.

Мені стало легше: усе ще може бути добре. Лора досі в місті. Вона поговорить зі мною пізніше.

І вона говорить, хоч і схильна постійно повторюватися: є в мертвих така звичка. Вони кажуть усе те, що казали, поки були живі; але нечасто можна почути щось нове.

Я саме перевдягалася, коли прийшов полісмен із новинами про аварію. Лора проїхала через знак «Небезпечно», тоді з’їхала з мосту Сент-Клер-авеню в яр під ним. Полісмен сумно похитав головою й сказав, що авто зім’яло вщент. Вона була в моїй машині — вони відстежили номери. Спочатку природно вирішили, що це я — згоріла жінка серед уламків.

Ото була б новина.

Коли полісмен пішов, я намагалася припинити тремтіти. Мені слід було лишатися спокійною, зібратися. Ріні казала: «Як завела музику, то терпи», — але що ж то була за музика? Не танцювальна. Різкий духовий оркестр, як на параді, натовп обабіч показує пальцями, гукає. У кінці дороги кат, якому треба спалити свою енергію.

Звісно ж, буде перехресний допит від Річарда. Моя історія про гараж вистояла б, якби я додала, що того дня зустрічалася випити чаю з Лорою, але йому про це не сказала, бо не хотіла засмучувати перед важливою промовою. (Усі його промови тепер були важливі, він наближався до свого великого призу.)

Лора була в машині, коли та зламалася, — так я скажу; вона їздила зі мною до гаража. Коли я лишила там свою сумочку, сестра, певно, її забрала. А тоді просто вирішила погратися й поїхати за нею вранці замість мене, заплативши підробленим чеком із моєї чекової книжки. Аби було ймовірніше, треба вирвати звідти один чек. Якщо буде тиснути щодо назви гаража, скажу, що забула. Буде тиснути далі — заплáчу. Як можна від мене чекати таких подробиць у такий момент?

Я пішла нагору перевдягнутися. Для поїздки в морг мені знадобляться рукавички й капелюшок із серпанком. Там уже можуть бути репортери, фотографи. Подумала, що поїду автомобілем, а тоді згадала, що він перетворився на металобрухт. Доведеться викликати таксі.

Також треба попередити Річарда, зателефонувати до його офісу: щойно звістка розлетиться, його обсядуть трупні мухи. Він був надто визначним, щоб усе склалось інакше. І він захоче підготувати вияв свого горя.

Я зателефонувала. Відповіла остання з юних секретарок Річарда. Я сказала їй, що справа термінова, ні, через неї передати я не можу. Мені треба поговорити з Річардом особисто.

Пауза, поки Річарда шукали.

— Що таке? — сказав він. Не любив, коли йому телефонували на роботу.

— Сталася страшна аварія, — відповіла я. — Лора. Авто, у якому вона була, упало з мосту.

Річард мовчав.

— Авто було моє.

Річард мовчав.

— Боюся, що вона мертва, — сказала я.

— Господи. — Пауза. — Де вона була весь цей час? Коли повернулася? Що робила у твоєму автомобілі?

— Я подумала, тобі краще дізнатися одразу, поки це не втрапило до газет, — мовила я.

— Так, це розумно.

— Тепер мені треба їхати до моргу.

— До моргу? — перепитав він. — Міського моргу? Якого біса?

— Її відвезли туди.

— То забери її звідси, — сказав Річард. — Забери в гідне місце. Більш…

— Приватне, — закінчила за нього я. — Я так і зроблю. Мушу тобі сказати, що є підозри — у поліції, один із них був тут… Вони припускають…

— Що? Що ти їм сказала? Які підозри? — Голос у нього був стривожений.

— Тільки що вона зробила це навмисно.

— Маячня, — відрубав він. — То мав бути нещасний випадок. Сподіваюся, ти їм сказала.

— Звісно. Але були свідки. Вони бачили…

— Записка була? Якщо була, спали її.

— Двоє свідків, юрист і хтось із банку. На ній були білі рукавички. Вони сказали, що вона крутила кермо.

— Омана зору, — сказав Річард. — Чи вони були п’яні. Я зателефоную адвокатові. Розберуся.

Я поклала слухавку й пішла до гардеробної: мені знадобиться чорне вбрання, і носовичок теж. Подумала, що треба сказати Еймі. Скажу їй, що це все міст. Що міст зламався.

Я висунула шухляду, де лежали мої панчохи, і побачила зошити — п’ять дешевих шкільних зошитів часів наших занять із містером Ерскіном, перев’язаних мотузкою. На обкладинці верхнього було написане Лорине ім’я — олівцем, її дитячим почерком. Під цим: математика. Лора ненавиділа математику.

«Старі класні роботи, — подумалося мені. — Ні, домашні роботи. Чому вона залишила їх мені?»

Я могла б зупинитися там, обрати незнання, але я зробила те, що зробила б ти, що вже зробила, якщо дочитала сюди. Мій вибір був знати.

Як у більшості з нас. Ми воліємо обирати знання, попри все, ми калічимося в процесі, якщо необхідно — сунемо руки в полум’я. Нами керує не лише цікавість: любов, чи сум, чи відчай, чи ненависть — ось що веде нас. Ми невтомно шпигуватимемо за мертвими: розкриватимемо їхні листи, читатимемо щоденники, ритимемось у їхньому смітті, сподіваючись хоч на якийсь натяк, останнє слово, пояснення від тих, хто зрадив нас, лишив із тягарем, який часто значно порожніший, ніж здається.

А як щодо тих, хто лишає нам підказки, об які ми спотикаємося? Що їм із того? Егоїзм? Жаль? Помста? Проста заява про власне існування, як нашкрябані на стіні вбиральні ініціали? Поєднання присутності й анонімності — зізнання без покарання, правда без наслідків, — є в цьому своя принадливість. Змивання крові з рук тим чи іншим чином.

Ті, хто лишають такі докази, навряд чи можуть скаржитися, якщо згодом з’являться перехожі-чужинці й почнуть сунути носи в усе те, що раніше їх ніяк не стосувалося. І не тільки чужинці — коханці, друзі, родичі. Ми підглядаємо, усі ми. Чому ми вважаємо, що можемо забрати будь-що з минулого тільки тому, що знайшли це? Ми всі стаємо розкрадачами могил, коли відчиняємо двері, зачинені іншими.

Просто зачинені. Кімнати з їхнім умістом лишаються недоторканими. Якщо ті, хто їх лишив, хотіли забуття, у них завжди був вогонь.