Слiпий убивця

Сліпий убивця: Яйце, зварене натвердо

— То що це буде? — питає він. — Романтика та смокінги чи корабельна катастрофа на безлюдному березі? Можеш обирати: джунглі, тропічні острови, гори. Чи інший вимір космосу — це мені вдається найкраще.

— Інший вимір космосу? Та ну!

— Не пирхай так, зручна штука. Там може статися що завгодно. Космічні кораблі й обтисла форма, лазерна зброя, марсіани з тілами величезних кальмарів — усяке таке.

— Обирай сам, — каже вона. — Ти професіонал. Може, пустеля? Завжди хотіла побувати там. Звісно, з оазою, пальми теж згодяться.

Жінка відриває скоринку від свого сандвіча. Скоринки вона не любить.

— З пустелями розмах не той. Мало деталей, хіба що додати якісь гробниці. Тоді можна пустити туди зграю голих жінок, померлих три тисячі років тому, з пишними гнучкими тілами, рубіново-червоними вустами, лазурною піною сплутаних кучерів та очима, схожими на ями зі зміями. Але не знаю, чи нав’язувати тобі таке. Моторошні мерці не твій стиль.

— Звідки ти знаєш? Мені може сподобатися.

— Сумніваюся. Натовп таке любить. І на обкладинках таке часто зображають: ті жінки звиваються, обступивши героя, а він відбивається від них приклáдом.

— Можна мені тоді інший вимір космосу, але з гробницями й мертвими жінками, будь ласка?

— Складне замовлення, подивимося, що вийде. Можу ще ввести жертовних дівиць із металевими пластинами на грудях, срібними ланцюгами на щиколотках та прозорими одіяннями. І зграю ненажерливих вовків на додачу.

— Бачу, тебе не зупинити.

— Хочеш смокінги замість цього? Круїзні кораблі, шовкова білизна, поцілунки в зап’ястки, лицемірне сюсюкання?

— Ні. Гаразд. Роби, як вважаєш за краще.

— Сигарету?

Вона хитає головою. Він підпалює одну собі, ударивши сірником по нігтю.

— Ти так себе підпалиш, — зауважує вона.

— Такого ще ніколи не було.

Вона дивиться на закочений рукав його сорочки, білий чи блідо-блакитний, тоді на зап’ясток, на його темну шкіру. Цей чоловік випромінює сяйво, відбиває сонце. Чому всі не витріщаються на нього? Та він усе одно надто помітний для того, щоб бути тут, на відкритому місці. Навколо люди сидять на траві чи напівлежать, спершись на лікоть, убрані в блідий літній одяг, — теж пікнікують. Усе як годиться. І все одно вона відчуває, що вони тут самі. Так, ніби яблуня, під якою сидять, не дерево, а тент, ніби навколо крейдою намальоване коло й вони невидимі всередині цього обрису.

— Отже, космос, — каже він. — З гробницями, дівами та вовками, але на виплат. Згода?

— На виплат?

— Ну, знаєш, як меблі купують.

Вона сміється.

— Ні, я серйозно. Абияк робити не хочу, а так це займе не один день. Ми маємо зустрітися знову.

Вона вагається.

— Так, — відповідає нарешті. — Якщо я зможу. Якщо вдасться все владнати.

— Добре, — говорить він. — Тепер я мушу подумати.

Тон у нього звичний. Якщо буде надто наполегливим, може її злякати.

— На планеті… дай подумати. Не Сатурн, він надто близько. На планеті Зікрон, розташованій в іншому вимірі космосу, є рівнина, усипана великим камінням. На північ від неї — океан фіолетового кольору. На захід — гори, де, кажуть, після заходу сонця блукають люті не-мертві жінки, які живуть у старих гробницях, розташованих там. Бачиш, могили я ввів одразу ж.

— Це дуже сумлінно з твого боку.

— Я дотримуюся слова. На південь від рівнини лежить розпечена піщана пустка, а на схід — крутобокі ущелини, які колись могли бути річками.

— Може, то канали, як на Марсі?

— О, канали й усяке таке. Чимало слідів старовинної, колись високорозвиненої цивілізації, хоча зараз цей регіон населений хіба що мандрівними зграями примітивних кочівників. Серед рівнини височіє величезний курган із каміння. Земля навколо нього суха й пуста, є хіба що кілька миршавих кущів. Не зовсім пустеля, але близько. Там сандвіча із сиром не лишилося?

Вона порпається в паперовому пакеті.

— Ні, але лишилось яйце, зварене натвердо.

Вона ще ніколи не була такою щасливою. Усе знову стало новим, усе можна переграти заново.

— Те, що лікар прописав, — говорить він. — Пляшка лимонаду, варене яйце й ти.

Чоловік качає яйце між долонями, шкаралупа тріскається — і він її знімає. Вона спостерігає за його ротом, щелепою, зубами.

— Головне, щоб я не співала в громадському парку, — каже зрештою. — Ось сіль до яйця.

— Дякую. Ти ні про що не забула.

— Ніхто не заявляє про свої права на цю суху рівнину, — провадить він далі. — Чи, радше, п’ять окремих племен заявляють, та жодне з них не має достатньо сил, аби подолати інші. Усі вони час від часу ходять повз цей курган, випасаючи своїх талків — норовистих синіх істот, схожих на овець, — чи перевозячи не надто цінні товари на спинах в’ючних тварин, подібних на триоких верблюдів.

Різними мовами цю гору валунів називають Лігвом Летючих Змій, Купою Каміння, Притулком Завиваючих Матерів, Дверима Забуття та Ямою Обгризених Кісток. Кожне плем’я має свою історію про курган, та всі розповіді схожі між собою. Кажуть, що під камінням похований король — король без імені. І не сам, а й рештки величного міста, яким він колись правив. Місто було зруйноване в битві, короля полонили й повісили на пальмі на знак тріумфу. На сході місяця його зняли й поховали, а місце позначили горою каміння. Інших мешканців міста вбили. Перерізали всіх: чоловіків, жінок, дітей, немовлят, навіть тварин. Закололи, пошматували. Жодна жива істота не втекла.

— Який жах.

— Копни лопатою в будь-якому місці — на світ з’явиться якесь жахіття. Це добре для моєї роботи, ми процвітаємо на кістках, без них не було б наших історій. Ще лимонад є?

— Ні, — відповідає вона. — Ми весь допили. Розповідай.

— Завойовники стерли з пам’яті справжню назву міста, і саме тому (так говорять оповідачі) це місце нині відоме лише за назвою свого ж знищення. Отже, у купі каміння поєдналися й умисне забуття, і умисна пам’ять — у тих краях люблять парадокси. Кожне з п’яти племен заявляє, що саме воно було переможним нападником. Кожне із захопленням згадує ту різню. Кожне вірить, що то була справа їхнього бога — праведна помста, бо в тому місті творилися нечестиві справи. Кажуть, зло треба очищати кров’ю. Того дня кров лилася, мов вода, тож місцина мала стати дуже чистою.

Кожен скотар чи торговець, проходячи повз курган, додає до нього камінець. Це давня звичка: так роблять, згадуючи померлих. Своїх померлих, але відколи ніхто не знає, ким же насправді були ті мерці під курганом, усі про всяк випадок залишають і свій камінь. Виправдовують це тим, що те, що там сталося, — воля їхнього бога, і, лишаючи камінь, вони ту волю вшановують.

Розповідають також, що місто насправді зовсім не було зруйноване. Натомість завдяки закляттю, відомому лише королю, поселення та його мешканці зникли звідти, а замість них постали привиди, і от саме ці примари були спалені й убиті. Справжнє місто стало дуже-дуже маленьким і було заховане в печері під великим курганом. Усе, що колись було, досі там є: палаци й сади, повні дерев та квітів; люди, не більші за мурашок, живуть звичним життям: носять крихітний одяг, улаштовують крихітні бенкети, розповідають крихітні історії, співають крихітних пісень.

Король знає, що сталося, і тому ночами бачить погані сни, але решта містян не знає. Вони не розуміють, що стали дрібними. Не підозрюють, що їх вважають мертвими. Навіть не знають, що їх було врятовано. Для них кам’яна стеля має вигляд неба: з дірки між камінням до них сягає світло, і вони думають, що то сонце.

Шурхотить листя на яблуні. Жінка піднімає погляд у небо, тоді дивиться на годинник.

— Я змерзла, — каже вона. — І запізнююся. Ти позбудешся доказів?

Починає збирати яєчну шкаралупу, зминає вощений папір.

— Куди поспішати? Тут не холодно.

— Від води тягне, — відповідає вона. — Певно, вітер змінився.

Нахиляється вперед, щоб підвестися.

— Ще не йди, — просить він надто швидко.

— Мушу. Мене шукатимуть. Якщо запізнюся, почнуть питати, де була.

Вона поправляє спідницю, обіймає себе руками й відвертається. Дрібні зелені яблука спостерігають за нею, наче очі.

«Ґлоуб енд Мейл», 4 червня 1947 р.

Тіло сорокасемирічного промисловця Річарда І. Ґріффена, який начебто готувався до балотування від Прогресивно-консервативної партії в окрузі Торонто, було знайдено після кількаденної незапланованої відсутності біля його літньої резиденції Авалон у Порт-Тікондерозі, де він проводив відпустку. Містера Ґріффена знайшли в його вітрильному човні «Водяна діва», прив’язаному біля приватного пірса на річці Жог. Вочевидь, у нього стався крововилив у мозок. Поліція доповідає, що відкидає версію про неприродну смерть.

Містер Ґріффен зробив видатну кар’єру як голова комерційної імперії, що працює в багатьох сферах, включаючи текстиль, виробництво одягу та легку промисловість, і дістав загальне схвалення після допомоги військам союзників під час війни шляхом постачання деталей однострою та озброєння. Він був частим гостем у домі промисловця Сайреса Ітона в Пагвоші та провідним членом клубів «Емпайр» і «Граніт», вправним гольфістом і знаним членом Королівського канадського яхт-клубу. Прем’єр-міністр телефоном із приватного маєтку Кінґсмір прокоментував: «Містер Ґріффен був одним із найкращих людей цієї країни. Його смерть матиме великий резонанс».

Містер Ґріффен був зятем покійної Лори Чейз, перший роман якої вийшов навесні, уже після її смерті. У нього лишилася сестра, місіс Вініфред (Ґріффен) Прайор, відома світська особа, та дружина, місіс Айріс (Чейз) Ґріффен, а також десятирічна дочка Еймі. Панахида відбудеться в середу в Торонто, у церкві святого апостола Симона.

Сліпий убивця: Паркова лава

— Чому на Зікроні були люди? Тобто такі, як ми. Якщо це інший вимір космосу, то чи не мусять його мешканці бути ящірками, здатними говорити, чи ще чимось таким?

— То для бульварних журналів, — каже він. — Там одні вигадки. Насправді ось як усе було: Землю колонізували зікронці, які розвинули в собі здатність подорожувати з одного виміру космосу до іншого через кілька тисячоліть після тієї епохи, про яку ми говоримо зараз. Сюди вони прибули вісім тисяч років тому. Привезли із собою насіння різних рослин, тому ми нині маємо яблука й апельсини, уже не кажучи про банани: з першого погляду зрозуміло, що банани з космосу. Ще вони привезли тварин: коней, собак, кіз і так далі. Вони побудували Атлантиду. А тоді погоріли на тому, що були надто розумні. Ми нащадки від тупішої гілки.

— О, то це все пояснює, — каже вона. — Як зручно для тебе.

— Згодиться в разі крайньої потреби. Якщо говорити про інші особливості Зікрона, він має сім морів, п’ять місяців і три сонця різної потужності й різних кольорів.

— І які кольори? Шоколадний, ванільний і полуничний?

— Ти несерйозно до цього ставишся.

— Вибач, — схиляє вона до нього голову. — Тепер я слухаю. Бачиш?

Він провадить:

— Кажуть, що до свого винищення місто (називатимемо його, як колись, Сак’єль-Норн, це можна перекласти як Перлина Долі) було одним із чудес цього світу. Навіть ті, хто заявляв, що це їхні предки стерли його з лиця землі, із задоволенням описували красу міста. Справжні природні джерела текли з різьблених фонтанів у викладених плиткою дворах та садках численних палаців. Пишно цвіли квіти, повітря повнилося пташиним співом. Поблизу лежали розкішні луки, на яких випасалися стада товстих ґнаррів, і фруктові сади, і гаї, і ліси височенних дерев, іще не зрубаних торговцями, не спалених злими ворогами. Сухі ущелини справді тоді були річками; прориті від них канали зрошували поля навколо міста, і земля була така плодюча, що зернини, казали, були по три дюйми завширшки.

Аристократи Сак’єль-Норна називалися снільфардами. Вони були вправними механіками, винаходили надзвичайні механічні пристрої та ретельно охороняли свої таємниці. На той час там уже винайшли годинник, арбалет і ручний насос, хоча ще не дійшли до двигуна внутрішнього згоряння й досі використовували тварин як транспорт.

Чоловіки-снільфарди носили маски, плетені з платинових ниток, рухомі, як шкіра на обличчі, однак ті слугували для приховування справжніх емоцій. Жінки закривали обличчя серпанками зі схожої на шовк тканини, яку робили з коконів метелика шаз. Якщо ти не був снільфардом, закрите обличчя карали смертю, адже непроникність і ухильність зберігалися виключно для знаті. Снільфарди розкішно вбиралися, були знавцями музики та грали на різних інструментах, радо демонструючи свої вміння й смаки. Вони займалися палацовими інтригами, влаштовували прекрасні бенкети й вишукано закохувалися в чужих дружин. Через ці романи часом траплялися й дуелі, хоча більш прийнятним для чоловіка було вдавати, що він нічого не знає.

Дрібні фермери, раби та кріпаки називалися игніродами. Вони носили обшарпані сірі туніки, що оголювали одне плече й половину грудей; для жінок було так само, тож чоловіки-снільфарди вважали їх своєю законною здобиччю. Игніроди були обурені власною долею, однак це обурення приховували під удаваною тупістю. Час від часу вони здіймали заколот, який безжально придушували. Найнижчими з них були раби, яких можна було купувати, обмінювати й навіть убивати, якщо хотілося. Закон забороняв їм читати, однак вони мали свої таємні знаки, які вишкрябували камінням на землі. Снільфарди запрягали їх у плуги.

Якщо снільфард банкротував, то ставав игніродом або ж міг уникнути такої долі, продавши дружину чи дітей у відшкодування боргу. Игнірод значно рідше отримував шанс стати снільфардом, бо ж шлях нагору зазвичай важчий, ніж униз: навіть якщо він був спроможний зібрати необхідну кількість грошей і здобути снільфардську наречену собі чи синові, тут знадобилися б іще хабарі, і навіть тоді мав минути час, поки суспільство снільфардів прийняло б його.

— Здається, це прорізався твій більшовизм, — каже вона. — Я знала, що врешті-решт ти дійдеш до цього.

— Навпаки. Культура, яку я описую, ґрунтується на давній Месопотамії. Це кодекс Хаммурапі, закони хетів і так далі. Принаймні частково. Там, де про серпанок і продаж дружини, можу назвати тобі розділ і статтю.

— Не треба сьогодні розділів і статей, — заперечує вона. — Не маю для того сил. Я надто м’яка. Я в’яну.

Серпень надто спекотний. Волога висить над ними невидимим туманом. О четвертій годині світло схоже на розплавлене масло. Вони сидять на лаві в парку не надто близько; над ними клен із виснаженим листям, під ногами — потріскана земля, навколо — зів’яла трава. Горобці дзьобають скоринку від хліба, лежать зібгані папірці. Не найкраще місце. Підтікає фонтанчик із питною водою; троє неохайних дітей — дівчинка в пляжному костюмі та двоє хлопчаків у шортах — перешіптуються біля нього.

Її сукня лимонного кольору, руки оголені нижче ліктів, на них тонкі білі волосинки. Вона зняла свої бавовняні рукавички, скрутила їх у кульку, нервуючись. Чоловік не проти цієї знервованості: йому приємно думати, що він чогось їй коштував. На ній солом’яний капелюх, круглий, як у школярки, волосся зібране ззаду, із зачіски вибилося вологе пасмо. У минулому люди відрізали пасма волосся, зберігали їх, носили в медальйонах, чоловіки — біля серця. Він раніше ніколи не розумів навіщо.

— Де ти маєш зараз бути? — каже він.

— Робити покупки. Поглянь на мою торбинку. Я купила панчохи, дуже хороші — найкращий шовк. Зовсім не відчуваються на тілі. — Вона злегка всміхається. — Маю лише п’ятнадцять хвилин.

Вона впустила рукавичку, яка зараз лежить біля ноги. Він наглядає за нею краєм ока. Якщо жінка піде, забувши про рукавичку, він її забере. Вдихатиме п’янкий запах, коли її не буде поряд.

— Де я можу тебе побачити? — питає він. Гарячий вітерець ворушить листя, крізь яке падає світло; жінку оточує пилок, золота хмара. Насправді ж — просто пил.

— Ти ж бачиш мене зараз, — каже вона.

— Не будь такою, — просить він. — Скажи коли.

Шкіра в гострому вирізі її сукні блищить, укрита плівкою поту.

— Я ще не знаю, — відповідає вона. Дивиться через плече, пробігає парк очима.

— Нікого нема, — мовить він. — Нікого з твоїх знайомих.

— Ніколи не знаєш, коли хтось з’явиться, — заперечує вона. — Ніколи не знаєш, хто тобі знайомий.

— Тобі слід завести собаку, — пропонує він. Вона сміється.

— Собаку? Навіщо?

— Тоді ти матимеш відмовку. Зможеш виводити його гуляти. Собаку й мене разом.

— Пес ревнуватиме до тебе, — каже вона. — А ти вважатимеш, що собака мені більше подобається.

— Але ж він не подобатиметься тобі більше. Так же?

Вона ширше розплющує очі.

— Чому б ні?

— Собаки не вміють говорити, — відповідає він.

«Торонто Стар», 25 серпня 1975 р.

Тридцятивосьмирічна Еймі Ґріффен, дочка видатного промисловця, покійного Річарда І. Ґріффена, і племінниця відомої письменниці Лори Чейз у середу була знайдена мертвою в підвалі свого помешкання на Чорч-стрит. Вочевидь, вона загинула принаймні за день до того від перелому шиї внаслідок падіння. Сусідів Джоса та Беатріс Келлі стривожила чотирирічна Сабріна, дочка міс Ґріффен, яка часто харчувалась у них, коли місцезнаходження її матері було невідоме.

Ходять чутки, що міс Ґріффен вела довгу боротьбу з нарко-й алкозалежністю, кілька разів була госпіталізована. Під час розслідування її дочка перебуватиме під опікою місіс Вініфред Прайор, своєї двоюрідної бабусі. Не вдалося отримати коментарів ані від місіс Прайор, ані від матері Еймі Ґріффен місіс Айріс Ґріффен із Порт-Тікондероґи.

Ця сумна подія є черговим прикладом недбалості наших соціальних служб і недосконалості законодавства щодо захисту вразливих дітей.

Сліпий убивця: Килими

Телефонна лінія повниться потріскуваннями й хрипом. Це гроза чи хтось їх підслуховує? Але він телефонує з вуличного апарата, якого не відстежити.

— Де ти? — питає вона. — Не варто сюди телефонувати.

Він не чує її дихання. Хотів би, щоб вона приклала слухавку до горла, але не проситиме її, ще ні.

— Я неподалік, — відповідає. — За кілька кварталів від тебе. Можу прийти в парк. Той, маленький, із сонячним годинником.

— Ох, навряд чи…

— Просто вислизни. Скажи, що хочеш подихати повітрям.

Він чекає.

— Я спробую.

На вході до парку два кам’яні ворітні стовпи, чотиригранні, скошені згори з усіх боків, наче єгипетські. Однак жодних тріумфальних написів, жодних барельєфів із закутими в ланцюги ворогами, які стоять на колінах. Тільки «Не затримуватися без потреби» і «Тримати собак на повідку».

— Ходімо, — каже він. — Подалі від ліхтарів.

— Я ненадовго.

— Знаю. Ходімо сюди.

Веде її під руку за собою; вона тремтить, наче телеграфні дроти від вітру.

— Ось, — зупиняється він. — Нас тут ніхто не побачить. Жодна літня жінка зі своїм пуделем.

— Жоден полісмен із ліхтарем, — додає вона й коротко сміється.

Крізь листя просочується світло ліхтарів, у якому сяють її очі.

— Мені не варто тут бути, — каже вона. — Надто ризиковано.

У кущах заховалася кам’яна лавка. Він прикриває її плечі своєю курткою. Старий твід, старий тютюн, запах смаленого. Відгонить сіллю. Його шкіра щойно торкалася цієї тканини, а тепер там її шкіра.

— Так тепліше. Тепер будемо порушувати закон. Затримаємося тут.

— А як щодо собак на повідку?

— Це теж порушимо.

Він не обіймає її. Знає, що вона хоче цього, очікує; вона заздалегідь відчуває його дотик, як птахи відчувають наближення тіні. Він підпалює сигарету. Пропонує їй — цього разу вона погоджується. Короткий спалах сірника в складених човником долонях. Червоні кінчики пальців.

Вона думає: «Ще трохи вогню — і буде видно кістки. Наче рентген. Ми просто імла, просто кольорова вода. Вода робить, що їй заманеться. Завжди тече вниз». Її горло заповнює дим.

Він каже:

— Тепер я розповім тобі про дітей.

— Про дітей? Яких дітей?

— Наступний внесок. Про Зікрон, про Сак’єль-Норн.

— О, так.

— Там є діти.

— Ми не говорили про дітей.

— Це діти-раби. Вони обов’язкові. Без них я не зможу продовжувати.

— Не думаю, що мені хочеться, аби там були діти, — говорить вона.

— Ти завжди можеш сказати, щоб я припинив. Ніхто тебе не змушує. Ти можеш іти — так каже поліція, коли тобі щастить.

Він намагається говорити спокійно. Вона не рухається.

Він продовжує:

— Сак’єль-Норн тепер купа каміння, але колись це був квітучий центр торгівлі й обміну. Він стояв на перехресті трьох важливих наземних шляхів: один ішов зі сходу, другий — із заходу, третій — із півдня. На півночі широкий канал з’єднував його із самим морем, де був зведений добре укріплений порт. Нині не лишилося слідів ані житла, ані захисних стін: після того, як місто зруйнували, вороги чи чужинці розібрали обтесані кам’яні блоки на загони для худоби, жолоби для води та свої грубі форти, а решту хвилі й вітер поховали під хиткими пісками.

Канал та порт будували раби, і це не дивно: саме завдяки рабам Сак’єль-Норн досяг своєї могутності й сили. Але він був відомий і ремеслами, зокрема ткацтвом. Таємниці фарб, якими користувалися майстри, ретельно оберігали: тканина сяяла, немов рідкий мед, як розчавлений пурпуровий виноград, ніби чаша бичачої крові, вилита на сонце. Ніжні серпанки були легкі, наче павутиння, а килими — такі м’які й тонкі, що можна було подумати, ніби ходиш повітрям, тільки-от повітря нагадує квіти й потоки води.

— Дуже поетично, — сказала вона. — Я здивована.

— Думай про це, як про рекламу в універмазі. То були предмети розкоші, якщо вже так подумати. Тоді стає не так поетично, — відповідає він і продовжує: — Килими ткали раби, неодмінно діти, бо лише дитячі пальці були достатньо малими для такої складної роботи. Однак невпинна праця, якої від цих дітей вимагали, робила їх сліпими вже до восьми-дев’яти років, і ця сліпота була мірилом, за яким торговці килимами оцінювали й вихваляли свій товар. «Цей килим осліпив десятьох дітей», — казали вони. «Цей осліпив п’ятнадцятьох. Цей — двадцятьох». Відколи ціна стала зростати відповідно, вони завжди перебільшували. Покупці зазвичай насміхалися з таких заяв. «Звісно, тут не більше семи, не більше дванадцяти, не більше шістнадцяти», — казали вони, пестячи пальцями килим. «Він жорсткий, як ганчірка для миття посуду. Не кращий за ковдру жебрака. Його ґнарр плів».

Засліплених дітей продавали до борделів — і дівчаток, і хлопчиків. Послуги дітей, що втратили зір таким чином, чимало коштували: кажуть, дотик малюків був таким м’яким і вмілим, що можна було відчути, як під їхніми пальцями розквітають квіти й із твоєї шкіри тече вода.

А ще вони були дуже вправними із замками. Ті, кому вдавалося втекти, бралися перерізати горлянки в темряві, і на таких найманих убивць був великий попит. Вони мали дуже гострий слух, могли рухатися без жодного звуку, протискатися крізь найвужчі щілини, відрізнити за запахом людину, яка міцно спить, від тієї, що неспокійно дрімає. Діти вбивали м’яко, немов метелик торкався шиї. Сліпих вважали безжальними. Їх боялися.

Історії, які діти розказували одне одному, сидячи за безкінечними килимами, поки ще могли бачити, — то були розповіді про їхнє ймовірне майбутнє. Раби любили приказку «Тільки сліпі бувають вільними».

— Це надто вже сумно, — шепоче вона. — Чому ти розповідаєш мені таку печальну історію?

Тепер вони глибше занурились у тінь. Нарешті він її обіймає й думає: «Легше, без різких рухів». Зосереджується на власному диханні.

— Я розповідаю тобі історії, які вмію складати, — каже він. — І ті, у які ти повіриш. Ти б не повірила в солоденькі нісенітниці, правда ж?

— Ні. Не повірила б.

— До того ж це не зовсім сумна історія: деяким дітям удавалося втекти.

— Але ж вони стали горлорізами.

— Вони не мали особливого вибору, хіба ж ні? Вони не могли самі продавати килими чи тримати борделі. Не мали капіталу. Отже, бралися за брудну роботу. Не пощастило їм.

— Не треба, — каже вона. — Я не винна.

— Я теж не винен. Скажімо так: ми відповідальні за гріхи своїх батьків.

— Це невиправдано жорстоко, — холодно наполягає вона.

— А коли жорстокість виправдана? — питає він. — І до якої міри? Почитай газети, це не я винайшов світ. У будь-якому разі я на боці горлорізів. Якби ти мусила перерізати горлянки або голодувати, що б обрала? Хоча ще можна трахатися й жити на те, що від цього маєш, такий варіант завжди є.

Він надто далеко зайшов. Дозволив собі показати гнів. Вона відсторонюється.

— Почалося, — каже. — Мені час повертатися.

Листя навколо них переривчасто шурхотить. Вона підносить руку долонею догори, на неї падають краплі дощу: гроза наближається. Вона скидає з плечей його куртку. Він її не поцілував і вже не поцілує, не сьогодні. Для неї це як відтермінування вироку.

— Стань біля вікна, — просить він. — Біля вікна спальні. Не вимикай світло. Просто постій там.

Він її злякав.

— Навіщо? Для чого це?

— Бо я так хочу. Хочу переконатися, що ти в безпеці, — додає, хоча безпека тут зовсім ні до чого.

— Спробую, — каже вона. — Хіба що на хвилинку. Де ти будеш?

— Під деревом. Під каштаном. Ти мене не побачиш, але я буду там.

Вона думає: то він знає, де її вікно. Знає, яке там дерево. Він, певно, нишпорив, стежив за нею. Вона здригається.

— Дощ іде, — каже. — Буде злива. Ти змокнеш.

— Зараз не холодно, — відповідає він. — Я чекатиму.

«Ґлоуб енд Мейл», 19 лютого 1998 р.

Прайор, Вініфред Ґріффен. Померла у своєму домі в Роуздейлі після тривалої хвороби у віці 92 років. Торонто втратило в особі місіс Прайор одну зі своїх найвідданіших і найпослідовніших благодійниць. Сестра покійного промисловця Річарда Ґріффена та зовиця видатної письменниці Лори Чейз, місіс Прайор входила до складу адміністрації симфонічного оркестру Торонто в роки його заснування, а згодом — до волонтерського комітету художньої галереї Онтаріо та Канадського товариства боротьби з раком. Вона була активним членом клубів «Граніт» і «Гелікон», Юнацької ліги та Драматичного фестивалю домініону. У неї лишилася двоюрідна онука Сабріна Ґріффен, яка нині подорожує Індією.

Панахида відбудеться вранці у вівторок у церкві апостола Симона, після неї — похорон на кладовищі Маунт Плезант. Замість квітів вітаються пожертви на користь лікарні принцеси Марґарет.

Сліпий убивця: Серце з помади

— Скільки маємо часу? — питає він.

— Багато, — відповідає вона. — Години дві-три. Усі кудись пішли.

— І що роблять?

— Не знаю. Заробляють гроші. Купують речі. Благодійністю займаються. Що там вони завжди роблять.

Вона закладає пасмо волосся за вухо, сідає рівніше. Почувається дешевою: прибігла, щойно свиснули.

— Чиє це авто? — питає.

— Одного друга. Я важлива людина, у мене є друг із машиною.

— Ти з мене глузуєш, — зітхає вона. Він не відповідає. Вона тягне рукавичку за пальці. — Що, як нас хтось побачить?

— Вони побачать саме лиш авто. Це розвалюха, машина бідняка. Навіть якщо вони дивитимуться просто на тебе, то все одно не бачитимуть, бо як можна застукати таку жінку, як ти, у такому авто.

— Іноді я тобі не дуже подобаюся, — каже вона.

— Я останнім часом ні про що більше не можу думати. Але «подобатися» — це дещо інше, це потребує часу. Я не маю часу на те, щоби вподобати тебе. Не можу на цьому зосереджуватися.

— Не сюди, — каже вона. — Поглянь на знак.

— Знаки для інших, — каже він. — Нам саме сюди, униз.

Доріжка — швидше протоптана стежка. Зібгані серветки, обгортки від жувальної гумки, використані презервативи, схожі на риб’ячі пузирі. Пляшки й камінці, висохле болото, потріскане, порите коліями. Її взуття для цього не годиться: підбори не ті. Він бере її за руку, підтримує. Вона намагається відсторонитися.

— Це майже відкрита місцина. Нас хтось побачить.

— Хто саме? Ми під мостом.

— Поліція. Ні. Ще ні.

— Поліція не вештається тут серед білого дня, — каже він. — Лише вночі вимахує ліхтариками, шукаючи безбожних збоченців.

— Тоді волоцюги, — провадить вона. — Маніяки.

— Сюди, — відповідає він. — У тінь.

— Це отруйний плющ?

— Звісно ж, ні, даю слово. І ніяких волоцюг із маніяками, крім мене.

— Звідки ти знаєш? Про отруйний плющ. Ти вже тут бував?

— Не переживай так, — каже він. — Лягай.

— Не треба. Розірвеш. Зачекай трохи.

Вона чує власний голос і не впізнає його. Він надто бездиханний.

На бетоні помадою намальоване серце, у ньому — дві пари ініціалів. Ініціали з’єднує Л — «Любить». Тільки ті, кого це стосується, знають, чиї то ініціали, знають, що вони були тут, що вони це зробили. Заявили про любов, облишивши деталі.

За серцем чотири інші літери, наче хрест компаса:

Т Р

А Х

Слово розірване, розкрите: невблаганна топографія сексу.

На його вустах присмак тютюну, на її — солі; їх огортає запах зім’ятої трави та котів, недоглянутих куточків. Волога та рослинність, болото на колінах, брудне й буйне; довгоногі кульбабки тягнуться до сонця.

Трохи нижче місця, де вони лежать, дзюрчить струмок. Над ними гілки, укриті листям, тонкі лози з пурпуровими квітами; підносяться вгору високі опори мосту, залізні балки, над головами пищать колеса; уламки синього неба. У неї під спиною затверділе болото.

Він гладить її чоло, проводить пальцем по щоці.

— Не треба мене боготворити, — каже він. — Мій прутень у світі не один. Колись ти це зрозумієш.

— Не в тому справа, — заперечує вона. — Байдуже, я все одно тебе не боготворю.

Він уже виштовхує її в майбутнє.

— Що б там не було, ти отримаєш своє, щойно я припиню тобі заважати.

— Що ти хочеш сказати? Ти мені не заважаєш.

— Я про те, що є життя після життя, — каже він. — Після нашого життя.

— Поговорімо про щось інше.

— Гаразд, — каже він. — Лягай, голову клади сюди.

Він відсуває свою вологу сорочку. Обіймає її однією рукою, іншою нишпорить у кишені, шукаючи сигарети, тоді підпалює сірник нігтем. Її вухо лежить на пустці його плеча.

Він каже:

— То де я зупинився?

— Ткачі килимів. Осліплені діти.

— О, так, згадав. — Він провадить: — Добробут Сак’єль-Норна базувався на рабах, а особливо — на рабах-дітях, які ткали його знамениті килими. Але говорити про це не годилося: то була погана прикмета. Снільфарди казали, що їхні багатства залежать не від рабів, а від їхніх чеснот та правильних думок, тобто від принесення богам правильних жертв.

Богів було чимало й зазвичай корисних, бо виправдовують що завгодно. І боги Сак’єль-Норна не виняток. Усі вони були хижаками: любили, коли їм у жертву приносили тварин, однак понад усе цінували людську кров. Розповідали, що під час заснування міста, так давно, що це вже стало легендою, дев’ятеро благочестивих батьків запропонували замурувати власних дітей, щоб ті стали священними охоронцями його дев’яти воріт.

На кожному з чотирьох напрямків було по двоє воріт: одні — для в’їзду, другі — для виїзду (виїхати через ті ж ворота, через які ти прибув, означало приректи себе на ранню смерть). Дев’яті ворота були горизонтальною мармуровою плитою на верхівці пагорба в центрі міста; вони відчинялися без жодного руху, висіли між життям і смертю, між плоттю й духом. Через ці ворота приходили і йшли боги: вони не потребували двох воріт, бо, на відміну від смертних, могли перебувати по обидва боки одночасно. У пророків Сак’єль-Норна існувало прислів’я: «Що вважати справжнім подихом людини: вдихання чи видихання?» Такою була природа богів.

Дев’яті ворота також слугували вівтарем, на якому проливалася жертовна кров. Хлопчиків приносили в жертву Богові Трьох Сонць, який був богом дня, яскравого світла, палаців, бенкетів, вогню, війн, алкоголю, входів і слів; дівчаток — Богині П’яти Місяців, покровительці ночі, туманів і тіней, голоду, печер, дітонародження, виходів і тиші. Хлопчикам на вівтарі вибивали мізки, а тоді жбурляли їх до божих вуст, які вели до печі. Дівчаткам перерізали горло й випускали всю кров, щоб вона наповнила всі п’ять танучих місяців, аби ті не згасли й не зникли назавжди.

Щороку в жертву приносили дев’ятьох дівчаток на честь тих дев’ятьох, яких поховали у воротах міста. Цих принесених у жертву називали Дівами Богині, їм покладали молитви, квіти, пахощі, щоб вони заступалися за живих. Останні три місяці року називалися «безликими»: тоді нічого не росло, казали, що Богиня постує. У ці місяці володарював Бог Сонця у формі покровителя воєн та вогню, і матері хлопчиків одягали їх у дівчаче вбрання для їхньої ж безпеки.

Існував закон: кожна з найшляхетніших снільфардських родин мусила принести в жертву принаймні одну зі своїх дочок. Заплямована чи недосконала жертва вважалася образою Богині, і з часом снільфарди почали калічити доньок, щоб уберегти їх: відрізали їм палець, чи мочку вуха, чи ще щось дрібне. Скоро каліцтво стало суто символічним: прямокутне синє татуювання між ключиць. Така відзнака на жінці не зі снільфардів вважалася злочином, однак ті, хто тримав борделі, прагнучи наживи, малювали таке тату синім чорнилом на тих наймолодших шльондрах, котрі могли влаштувати виставу з пихою й зарозумілістю. Це подобалося клієнтам, які хотіли відчути, що ґвалтують снільфардську принцесу блакитної крові.

Тоді ж снільфарди почали брати до себе знайд — переважно дітей рабинь та їхніх господарів — і замінювати ними законних доньок. То, звісно, нечесно, однак шляхетні родини були могутніми, тож влада заплющувала на це очі.

Згодом шляхетні сім’ї розлінувалися ще більше. Вони вже не хотіли виховувати тих дівчат у себе, тож просто віддавали їх до храму Богині й добре платили за їх виховання. Дівчата носили прізвище роду, а отже, годилися для принесення в жертву. То було наче володіти конем для перегонів. Принижена версія шляхетного оригіналу, хоча на той час у Сак’єль-Норні продавалося все.

Майбутніх жертв зачиняли в храмовому комплексі, годували найкращою їжею, щоб вони були здорові й доглянуті; вони проходили суворий вишкіл, готуючись до великого дня, щоб виконати свій обов’язок належним чином і без страху. Досконале жертвопринесення має в теорії бути схоже на танок: статечний і ліричний, гармонійний і витончений. Вони ж не тварини, щоб брутально їх убивати, мають віддати свої життя з власної волі. Багато хто вірив у те, що їм казали: що від їхньої самовідданості залежить добробут усього королівства. Вони проводили довгі години в молитві, щоб налаштуватися на правильний настрій; їх учили ходити, опустивши очі, усміхатися ніжно та меланхолійно й співати пісень Богині: про відсутність і тишу, про нездійсненне кохання та невисловлений жаль, про безслівність — пісень про неможливість співу.

Минав час. Мало хто тепер сприймав богів серйозно, і надто побожні люди почали вважатися божевільними. Містяни й далі виконували старовинні ритуали, бо звикли до того, але місто жило не цим.

Попри ізоляцію, деякі дівчата усвідомлювали, що їх убивають із лицемірного поклоніння застарілій ідеї. Хтось із них намагався втекти, побачивши ніж, інші починали верещати, коли їх брали за волосся й нахиляли над вівтарем, а деякі й проклинали самого короля, який на ритуалах виконував роль верховного жерця. Одна з дівчат якось його навіть укусила. Такі прояви паніки й люті обурювали людей, бо ж за ними мусили прийти найстрашніші біди. Чи могли б прийти, якщо припустити, що Богиня існує. У будь-якому разі такі бунти псували свято: усім подобалося жертвопринесення, навіть игніродам, навіть рабам, бо цього дня їм дозволяли напиватися й не працювати.

Так дівчатам почали відрізати язики за три місяці до принесення в жертву. Жерці казали, що то не каліцтво, а вдосконалення, бо що може краще пасувати служницям Богині Тиші?

Отже, кожну з дівчат, безмовну, набряклу від слів, яких вона більше ніколи не зможе сказати, заквітчану, огорнуту серпанками, вели під урочисту музику спіральними сходами вгору, до дев’ятих воріт міста. Сьогодні можна було б сказати, що вона була схожа на розпещену наречену з вищого товариства.

Вона сідає.

— А це вже неприємно. Ти хочеш дістати мене. Тебе тішить можливість убивати цих бідолашних дівчат у серпанках наречених. Б’юся об заклад, вони біляві.

— Не тебе, — каже він. — Не зовсім. Я ж нічого не вигадую, усе зафіксувала історія. Хети…

— Я вірю, але ти це так смакуєш. Ти мстивий… О ні, ти ревнуєш, бозна-чому. Мені байдуже до хетів, до історії, до всього цього — то просто відмовка.

— Зачекай. Ти сама погодилася на дів, принесених у жертву, ти додала їх до меню. Я лише виконую замовлення. Що тобі не подобається — убрання? Забагато тюлю?

— Не будемо сваритися, — відсторонюється вона. Відчуває, що зараз заплаче, і стискає руки в кулаки, щоб зупинити себе.

— Я не хотів тебе засмучувати. Ну ж бо.

Вона відштовхує його руку.

— Ти хотів мене засмутити. Тобі подобається знати, що ти на це здатний.

— Я думав, це тебе розважає. Дивитися, як я перед тобою виступаю. Жонглюю прикметниками. Удаю блазня заради тебе.

Вона обсмикує спідницю, заправляє блузку.

— Мертві дівчата у весільних серпанках — чим це може розважити мене? Ще й язики їм повирізав. Думаєш, я така жорстока?

— Я заберу свої слова назад. Усе зміню. Перепишу історію для тебе. Як це тобі?

— Ти не можеш. Слово вже вилетіло. Не можна скасувати половину. Я йду звідси.

Вона на колінах, готова підвестися.

— У нас багато часу. Лягай.

Він тримає її за зап’ясток.

— Ні. Відпусти. Подивися, де сонце. Вони скоро повернуться, і я матиму проблеми, хоча для тебе, гадаю, це зовсім і не проблеми, вони не враховуються. Тобі байдуже. Усе, що тобі потрібно, це швидко… Швидко…

— Ну ж бо, закінчуй.

— Ти знаєш, про що я, — каже вона втомлено.

— Це не так. Вибач. Я тут жорстокий, мене занесло. Це все одно просто казка.

Вона притуляється чолом до своїх колін. За мить каже:

— Що я робитиму? Після… коли тебе тут більше не буде?

— Ти переживеш, — відповідає він. — Ти житимеш. Я тебе обтрушу.

Бруд не сходить, обтрушування мало.

— Застібнемо тобі ґудзики, — каже він. — Не сумуй.

Бюлетень старшої школи імені полковника Генрі Паркмена та Асоціації випускників, Порт-Тікондероґа, травень 1998 р.

За щедрим заповітом покійної місіс Вініфред Ґріффен Прайор із Торонто, чий відомий брат Річард І. Ґріффен не забутий у Порт-Тікондерозі, адже часто тут відпочивав і любив ходити на човні нашою річкою, школа імені полковника Генрі Паркмена започатковує нову вагому премію. Це буде Меморіальна премія Лори Чейз за творчу письменницьку роботу: учень випускного класу отримає двісті доларів за найкраще оповідання, яке журі з трьох членів Асоціації випускників оцінить відповідно до літературних та інших чеснот. Наш директор, містер Еф Еванс, зазначає: «Ми вдячні місіс Прайор за те, що вона не забула про нас серед інших своїх благодіянь».

Перша премія, названа на честь відомої місцевої письменниці Лори Чейз, буде вручена на випускній церемонії в червні. Сестра письменниці, місіс Айріс Ґріффен із роду Чейзів, який стільки зробив для нашого міста під час його становлення, люб’язно погодилася вручити премію переможцю. Лишилося кілька тижнів, тож стимулюйте своїх дітей закотити рукави творчості — і до роботи!

Асоціація випускників організує чаювання в спортзалі одразу ж після церемонії випуску. Квитки можна придбати в Майри Стерджесс у «Пряниковій хатинці», усі прибутки підуть на таку необхідну нині нову футбольну форму. Вітаються внески у вигляді домашніх смаколиків (будь ласка, не забудьте вказати, якщо вони містять горіхи).