Снаф

Розділ 11 Містер 137

Що б ви думали? Це сраний шампунь. Оті гівняні «100 разів», які випустила Кессі Райт. Ну і що, що пляшка має ідеальну форму для… але нанесіть, змийте й повторіть протягом кількох днів, і ви вже лисий. І весь цей збиток тільки заради того, що Кессі Райт, можливо, унюхає його запах на моєму волоссі та сприйме це за комплімент.

Не думаю, що вона змогла б унюхати хоч щось. Усе це місце тхне, як скотарня.

Хитаючи головою, Бренч Бакарді дивиться крізь неспокійне стадо оголених мужиків. Показуючи на актора номер 72, Бакарді каже: «Оцей чувак?» Бакарді каже: «Цей малий просто нищить мій стояк». Склавши човником долоню тієї ж руки, якою він щойно показував, Бренч просить: «Чувак, позич мені трохи підстраховки». Склавши човником свою брунатну руку, долоня якої поплямована тим же бронзером, що й пальці, Бакарді суне цю руку мені. Його карі очі дивляться на мене. Дивляться на його простягнену долоню. Дивляться на мене. Бакарді каже: «Одну піґулочку, чувак?»

Я пропоную йому випити власну.

Хитаючи головою, Бакарді каже: «Не взяв жодної».

Хитаючи головою, я відповідаю йому, що мені потрібен мій запас. Піґулка всередині цього гарнюнього маленького дівчачого-предівчачого кулончика-серця, кажу я. Йому треба проковтнути її.

Торкаючись золотої підвіски, що влаштувалася між його голеними цицьками, Бренч аж рота роззявляє. Його кадик підстрибує, судомно ковтаючи. Стукаючи по кулону, Бренч каже: «Це не така піґулка». Каже: «Чувак».

На іншому боці кімнати, так далеко, як тільки можна зайти, не виходячи з будівлі, стоїть актор номер 72 і однією рукою потирає маленький срібний хрестик, що висить у нього на шиї на ланцюжку. Потирає його між указівним та великим пальцями. Його зелені очі нипають усюди, оминаючи тільки Бакарді та мене. Інша рука актора все ще притискає до грудей букет троянд.

«Більше того, — каже Бакарді, стукаючи по кулону так сильно, що груди відгукуються низьким, глухим гулом, — оце ось для друга». Він каже: «Я її тільки зберігаю».

Він же Бренч Бакарді, кажу я. Йому не треба якоїсь підстраховки, щоб грати.

«Ти Ден Баньян, чувак», — каже Бакарді.

Був Деном Баньяном, кажу я йому.

Актор номер 72, він довбанув по нас своєю супер-секретною материнською бомбою, а тоді відтяг її за собою подалі з нещасним виглядом, ляпаючи босими ногами по бетонній підлозі. Тупаючи так сильно, як тільки можна тупати по холодному бетону, розсипаючи трояндові пелюстки за кожним кроком.

«Тому чуваку Баньяну не потрібні пігулки», — каже Бакарді, його наквацована бронзером рука зігнута, щоб утримати в повітрі виставлену долоню, біцепс і трицепс грають під шкірою. Стискаються й розслабляються, чорний номер 600 розпухає та скулюється, його рука живе власним життям. Дихає. «Чувак типу Дена Баньяна, приватний детектив, хіба ти не трахав, типу, по десять статисток у кожному епізоді? Кожну гарненьку клієнтку, свідка чи, типу, адвоката, — каже Бакарді, — просто якась м'ясорубка для кралечок…»

Киваючи на актора номер 72, я кажу: «Маєш визнати, він на неї схожий».

Над молодим чоловіком, на моніторі, що висить в нього над головою, показують новаторське викладення громадянських прав щодо расизму — сексуальну комедію, де міз Райт грає свіженьку другокурсницю коледжа, яка приїздить додому на Різдво й повідомляє своїм безумно залюбленим у неї батькам, що в неї роман із місцевим відділенням «Чорних пантер». Фільм називався «Вгадайте, хто прийде на обід». Пізніше був перевипущений під назвою «Падіння чорного прутня».

«Чувак, — каже Бакарді, — я тобі заплачу, пізніше». Виставивши долоню, він додає: «Обіцяю».

Я кладу ще одну піґулку в рота, і в пляшечці стає на одну менше.

«П'ятдесят баксів, — пропонує Бакарді. — Готівкою».

І я ковтаю. Киваючи на актора номер 72, я кажу Бакарді: «Цей неспокійний молодий чоловік також дуже схожий на тебе».

Бакарді дивиться. На актора з трояндами. Потім на міз Райт, губи якої розтяглися довкола товстеленної чорної ерекції. І він каже: «Не було такого».

Дивлячись на кулон у нього на грудях, на золото, що рожево просвітлює крізь засохлий шар крові з його соска, я кажу: «Просто прийми власну піґулку».

«Тому я в цьому бізнесі так довго, чувак, — каже Бакарді. — Усе своє життя я стріляв холостими». Клацаючи до мене пальцями, Бакарді каже: «Одна піґулка, і я підпишу цього твого ведмедика».

Містер Тото. Ручка досі зачеплена за одне його вухо. Я знизую плечима: будь ласка. І простягаю його Бакарді. Коричневі пальці беруть полотняного собачку, і я чекаю.

Очі Бакарді сфокусовані на літерах, які він шкрябає ручкою на полотняній собачій нозі. Бакарді питає: «Ти зустрічав Івану Трамп?» Він підводить на мене очі: «І Тіну Луїз? Ту, що в «Острові Ґілліґана»?» Він цікавиться: «І яка вона?»

Його зуби — такі собі надміру білі ковпачки. Білі, як плитка в метро чи як поліцейські машини. Білі, як громадська вбиральня. Чоловік, на якого рівнялися чоловіки цілого покоління. Наймогутніший жеребець порно.

Я питаю: «Ти справді безплідний?»

Бакарді тримає містера Тото, крутячи собаку й читаючи напис за написом. «Лізбет Тейлор, — читає він. — Дебора Гаррі… Наталі Вуд…» Він простягає пса назад зі словами: «Я вражений». Полотно містера Тото замацане брунатними відбитками пальців.

Підпис Бакарді — величезна Б й друга величезна Б, обидві літери нерозбірливо нашкрябані чорною ручкою.

Я беру містера Тото й кажу: «А тепер п’ятдесят баксів».

Бакарді рохкає, його плечі опадають, округлюються, а рот роззявляється так сильно, що важке, квадратове підборіддя майже прикриває кулон, трохи не упираючись в його поголені цицьки. «Чувак… — каже Бакарді. — Ти чого?»

Тепер уже я простягаю складену човником долоню. Я кажу: «А того, що Ден Баньян був уже цілу купу виплат за будинок, за машину, за кредит тому. Того, що просто зараз тобі потрібна пігулка, а мені потрібне бабло».

З іншого кінця кімнати до нас іде номер 72. Не одразу. Він робить кілька кроків до закусок, де з’їдає картопляний чипе. Робить ще крок, зупинившись біля координатора, каже щось їй у вухо, й вона гортає аркуші на своїй планшетці. Але весь цей час він робить велике коло, щоб повернутися до мене й Бакарді.

Координатор кричить: «Джентльмени, хвилиночку уваги!» Дивлячись у планшетку, вона вигукує: «Прошу підійти таких трьох виконавців…»

Чоловіки біля столу припиняють жувати. Ветерани завмирають, пластикові бритви зависають над шкірою їхніх литок та сідниць. Чоловіки з мобільними біля вуха чи з бездротовими гарнітурами припиняють говорити, замовкають та підводять голови, щоб послухати.

«Номер 21… — вигукує координатор. — Номер 283… і номер 544». Вона розгладжує папери на планшетці та підіймає руку просто вгору, щоб помахати в повітрі. «Проходьте сюди, джентльмени», — каже вона.

Я трясу пляшечкою, вже напівпорожньою, щоб залишок піґулок заторохтів, і кажу: «Це було вже близько». Я кажу: «Отож п’ятдесят доларів — або пий ту пігулку, яку ти зберігаєш».

Бренч Бакарді вдихає, його груди, крила й косий прес — все надувається до гігантських розмірів, і він видихає видихає одним довгим, напахченим м'ятою подихом. «І що, — каже він, — ти справді тусувався з Доллі Партон?»

Слухаючи, як пульс шугає мені у вуха, я прикриваю одне око. Відкриваю його. Прикриваю друге. Я не сліпну, ще ні.

І лунає голос: «Можу я з вами поговорити?» Чоловічий голос.

І що б ви думали? Поруч номер 72 — стоїть зовсім близько, всього за кілька кроків позаду мене та Бакарді.

Постукуючи одним пальцем по кулону, ніготь обведений темнішим брунатним, Бакарді каже: «Ця піґулка — це одна з тих “чудо-таблеток”». Постукуючи по кулону, він каже: «Неважливо, що негаразд, чувак, оця хрінь усе вилікує». Він усміхається ледве-ледве, цих його фальшивих зубів не видно з-за коричневих губ, і Бренч Бакарді каже: «Ця крихітка вилікує що хочеш».

Я трохи нахиляюся до молодого чоловіка, номера 72, ворушу п’ятірнею волосся на маківці так, щоб він бачив, та запитую: «Моє волосся справді рідшає?»