Снаф

Розділ 33 Містер 72

Тепер усе вже позаду. Ми стоїмо в завулку, після того як парамедики запитали Шейлу, чи є якісь близькі родичі. Родина, яку треба повідомити.

Це вже після того, як Шейла у відповідь похитала головою: ні. Струшуючи з волосся білі лусочки, маленькі, наче попіл від багаття, вона сказала: «Нікого. У цієї свині нікого не було».

У містера Бакарді нікого не було.

Це вже після того, як ми залишили в підвалі Дена Баньяна, який вдягався, але натягав сорочку навиворіт. Намацуючи ґудзики, він сказав: «Щодо нашого реаліті-шоу, то чому б не назвати його “Гаряча веде незрячого”?» Він натяг штані навпаки, потім перевдяг правильно. Потім, вивудивши телефон із кишені штанів, Ден Баньян натиснув швидкий виклик і, коли на іншому кінці відповіли, сказав не посилати ескорт. Усе вже скінчилося.

Старий, одутлий тип, якого вони посилали, вже не потрібний.

Роботу зроблено.

Потім Ден Баньян дзвонить, щоб сказати комусь так, тай, так, трохи термінової пересадки волосся. Потім дзвонить до ресторану, щоб замовити столик для нього та міз Райт на сьогоднішній вечір.

Тільки я та Шейла стоїмо в завулку, самі, сонце сідає з іншого боку будинку. Ці призахідні кольори, червоні та жовті, наче полум'я, лягають на інший бік усього навкруж. Шейлині пальці швидко перекладають купюри з однієї руки в іншу, а рот рахує: «…п’ятдесят, сімдесят, сто двадцять, сто сімдесят…» У правій руці в неї 560 доларів. Стільки ж у лівій.

Не переймайся, кажу я їй. Вона може й далі ненавидіти свою маму.

І Шейла знову перераховує купюри, кажучи: «Дякую». Вона витирає очі двадцятибаксовим папірцем. Вона висякується у п'ятдесятибаксовий та каже: «Чуєш, пахне чимось м'ясним?»

Я питаю, чи планує вона мене отруїти.

«Хіба ти не знав? — каже Шейла. — Ущербні люблять ущербних».

Ціанід та цукор. Отрута й антидот. Так, ніби ми врівноважуємо одне одного.

Навіть не знаю. Але цієї миті, стоячи з нею в завулку, за задніми дверима студії, з номером 72 все ще на моїй руці, ця мить здається мені самодостатньою.

Хлопці зі «швидкої» все ще всередині, масажують грудну клітину мертвому тілу містера Бакарді. Втикають у нього шприці, повні якихось ліків. Його очі міцно заплющені через те, що його мертвий рот розтягнувся в широченній посмішці.

І Шейла каже: «Чекай». З грішми, розділеними на дві руки, вона припиняє рахувати. Вона дивиться на зачинені металеві двері, з яких ми щойно вийшли. Двері зачинилися за нами. Після того як клацнув замок, після того як усе скінчилося. Шейла нахиляється, повертає голову, щоб притиснути до дверей вухо. Вона втикає носа в замок та нюхає. Її ніздрі притуляються до замкової шпарини та глибоко втягають повітря. Одна рука, з повною жменею грошей, тягнеться, щоби смикнути за клямку. Смикає сильніше. Її інша рука, з іншою жменею грошей в кулаці, вона стукає нею по металевих дверях. Стукає гучніше. Смикає сильніше. Шейла простягає мені обидві руки, кажучи: «Потримай цю фігню хвилиночку».

Легкий, легкий запах м’ясного димку. Барбекю.

Червоний обрис мого хрестика, що прилип до неї, тане на її щоці.

Уже після того, увіпхнувши всю готівку мені в руки, Шейла починає по-справжньому горлати, ляпаючи по дверях та копаючи їх, а потім тягнучи за клямку обома руками.