Снаф

Розділ 23 Містер 137

Ренґлер старанно витурює мене геть. Кілька смішків, не довше ніж дві сигаретні затяжки після того, як я еякулював на чарівні груди Кессі Райт, моя сперма ще тепла та розтікається навсібіч, а ренґлер уже пхає мені до рук брунатний пакунок з одягом. Вона каже мені вдягатися. Щодо мене, то я кажу міз Райт, як зворушила мене її гра в ролі наполегливої, непоборної вчительки, яка палко прагне змінити на краще бідних учнів упослідженої міжміської школи. Вона мала натхнення. Справжнє натхнення. Вразливість та рішучість її персонажа — це були найприємніші моменти перегляду «Оргій шкільних джунглів».

Пізніше перевиданих під назвою «Трах і ненависть в Лас-Вегасі».

Пізніше переперевиданих під назвою «Дерти Джона Малковича».

Міз Райт скрикує. Вона справді скрикує від того, що я знаю цей фільм. Що я знаю всі її фільми, від «Нескінченного сяйва чистої задниці» і до «Останнього траху в Парижі».

Її улюблений колір — пурпурово-рожевий. Улюблений аромат — сандалове дерево. Морозиво — французька ваніль. Найбільш ненависна річ: магазини, в яких вас просять на вході здати сумку до камери схову.

Нюхаючи моє волосся, вона скрикує знов.

Ми двоє базікаємо про те, що краще: чистий котон чи полікотонова суміш? Пліткуємо про Кейт Хепборн: вона лесбі чи ні? Міз Райт каже: без сумніву. Скаржимося на наших матерів. Протягом усієї нашої розмови я штрикаю її у вагіну, в руку, між грудьми. В нас така собі дівоча вечірка, ми просто триндимо, триндимо й триндимо, а мій ерегований прутень рухається туди-сюди, туди-сюди.

Ренґлер стоїть біля ліжка, одразу за камерою, та тримає в руці секундомір.

І що б ви думали? Ми з міз Райт тільки-но заводимо мову про улюблені дієти, як ренґлер натискає кнопку на секундомірі та каже: «Час вийшов».

І от я тримаю пакунок з речами, і мене підганяють до відкритих, залитих сонцем дверей. Мої труси все ще плутаються в мене на щиколотках, через що я йду перевальцем, мій член хитається попереду мене, наче тростина сліпця, а в ренґлера вистачає нахабства казати: «Дякуємо, що прийшли…»

За мить до того, як опинитися голим у завулку, зі шкірою, ще гарячою від студійних прожекторів, я зазираю до пакунка та бачу небрендову синтетичну чоловічу футболку-регбі з двома ґудзиками, з цільним комірцем та яскравими смугами, з облямованими рукавами та без щонайменшого натяку на приталений силует, і я зупиняюся.

Це не мій одяг. Так, на пакунку написано 137, мій номер, але мій одяг, взуття, містер Тото — вони все ще там, у гримерці. Ренґлер має провести мене назад. Якщо вона не дасть мені піти назад та оглянути кімнату, кажу я їй, я викликаю поліцію. Мої босі ноги туп-туп-тупцяють по бетону за крок від завулка, я чекаю.

І, дивлячись на годинник, ренґлер каже: «Гаразд». Вона каже: «Чудово». Вона зітхає та каже: «Ідіть назад та огляньте кімнату».

Нагорі, дивлячись униз на кількох акторів, які все ще чекають, я кажу: джентльмени. В одних тільки трусах, кланяючись у пояс, я розкидаю руки та кажу: перед вами вже не ідеальна «шістка» за шкалою Кінзі.

З містером Тото під пахвою, не донісши чипе до рота, юний актор номер 72 запитує: «Вона мертва?»

Містер Бакарді каже: «В чому була задумка?» Він стукає пальцем себе по лобі та каже: «Вони не могли знімати твоє обличчя. Отож ніякої слави».

Щоб розтягти цю мить, я роблю один крок униз. Потім інший. На моніторах Кессі Райт бере за руку глухого та сліпого актора. Вона складає його пальці певним чином та втискає його руку собі в промежину, кажучи: «Вода…» Моя улюблена сцена з «Жінки, що створила секс-диво». За іншим кроком я виграю ще мить. Довга безгучна пауза, поки я ліниво чимчикую бетонною підлогою туди, де стоїть Бакарді. Без жодного слова я киваю молодому чоловіку, щоб узяти в нього містера Тото.

Усе ще мовчки, я всміхаюся та піднімаю руку, щоб відкинути волосся з лоба, стає видно шкіру та напис на ній: «Ви мІй ідоЛ!», зроблений рукою Кессі Райт та підписаний її автографом.

Актору номер 72 я кажу: «Це була її власна ідея». Провівши пальцями по губах, я посилаю повітряний цілунок у напрямку сходів та кажу: «Твоя мати — істинний янгол».

Бакарді, його груди голі, на них нічого нема, він закочує очі. Кулон кудись подівся, і він каже: «Отож, тобі вдалося її трахнути».

Не буду хвалитися, але я впорався так добре, що починаю сумніватися, чи мій бідний дорогий батечко в Оклагомі й справді не був збоченцем, яким себе оголосив.

Актор номер 72 щось тримає в кулаці, кулон із ланцюжком, що бовтається в нього між пальцями. Він дивиться на Бакарді та каже: «Я починаю сумніватися в такому самому питанні».

З висоти сходів ренґлер кричить: «Джентльмени, хвилиночку уваги…»

Ряди пакунків стоять під стіною, мій досі серед них. У кімнаті з моменту мого відходу потемніло ще сильніше. Світло від моніторів довкруж стало менш яскравим.

Актор 72 каже: «Містере Баньян?» Дві таблетки лежать у заглибині його долоні, й він питає: «Яку з цих піґулок ви мені дали для ерекції?»

«Мені потрібні наступні актори…» — кричить ренґлер.

Обидві піґулки здаються однаковими.

«Номер 471… — каже ренґлер. — Номер 268…»

Я змигую. Примружуюсь. Нахиляюсь уперед надто далеко і швидко, стукнувшись обличчям об долоню юнака. «Стій тут», — кажу я. Закривши праве око, я стаю сліпим. Я не бачу лівим оком — ані відкритим, ані закритим. Ну що б ви подумали! Мікроінсульт чи як воно там, про що ренґлер і Бакарді товкмачили без угаву.

Цієї миті, коли я скрутив Бренча Бакарді в баранячий ріг, цієї чарівної сяйливої миті, коли він став моєю підстилкою, я не можу дозволити йому мати рацію. Я непевно тупцяю, поки мої стегна не упираються в край столу з наїдками, не дивлячись сягаю рукою вниз та беру перший-ліпший снек, який ухопили мої пальці. Вкидаю його до рота та починаю жувати. Розслаблено. Незворушно.

Ренґлер каже: «…і номер 72».

Юний актор киває на свою долоню. Він каже: «Швидше, будь ласка. Яку з них мені пити?»

Від долоні хлопця я чую запах сиру чедер, часнику, масла та оцту. І троянд.

Але я не бачу. У кімнаті надто темно. Піґулки надто маленькі.

Снек у моєму роті, в який вгризаються мої зуби, — це згорнутий, новесенький кондом. З любрикантом, якщо судити за смаком, з гіркуватим присмаком сперміцидної змазки. Це слизьке відчуття «K-Y»[31] на моєму язику.

Ренґлер кричить: «Номер 72, ви потрібні нам на майданчику, зараз. Просто зараз».

Бренч Бакарді, всі інші, всі чекають.

Отож… я просто тикаю пальцем. «Ось ця», — кажу я, все ще жуючи, давлячись гірким смаком, створеним, щоб убивати сперму, запобігати життю, і я просто вказую на піґулку. Першу-ліпшу піґулку. Неважливо.