Снаф

Розділ 12 Шейла

Міз Райт бігає підтюпцем по доріжці, підіймаючи коліна аж до пояса, стегна туго затягнуті в чорні велотреки. Груди підстрибують, колихаються з боку в бік, підтримувані білим спортивним бюстгальтером. Лікті зігнуті літерою L, кисті рук розслаблені в зап’ястках та бовтаються вільно. Ноги в тенісних туфлях ляпають по бетонній доріжці.

Шкіра на її животі туга та засмагла. Ніяких розтяжок. Ніщо не видає в ній жінку, яка народжувала.

На її промежині чорний спандекс обтягує невелику опуклість. Більшу за «верблюже копито». Значно більшу за «лосину ніжку»[18]. Незрівнянно більшу за клітор. Промежина міз Райт набухає, надимається, підстрибує. Ще один крок, її нога тупає по бетону, й пухир у її велотреках починає повільно посуватися вниз однією штаниною.

Ми бігаємо вздовж вкритого травою поля. Міз Райт поглядає на закріплені в теці з трьома кільцями папери, які я тримаю. На кожній сторінці у файлі з прозорого пластика лежать шість полароїдних фоток. На кожному фото під погрудним зображенням чоловіка чорним маркером написано номер. Шістсот з гаком дрочил підписалися на наш проект. Ці онаністи та спермодави. Ці членотряси, які пройшли перевірку на гепатит. Однією рукою я стискаю верх моєї теки, притискаючи її іншим кінцем до живота. Другою рукою я перегортаю сторінки, водночас стискаючи в пальцях ручку.

За кожним кроком тека довбе мене в пуп. Важезні 100 з гаком сторінок.

Пухир у велотреках міз Райт, він на мить зупиняється, затриманий еластичною стрічкою внизу штанини. Спандекс та гумка роздуваються та нарешті відригують рожеву кульку, що волого поблискує та стрибає — раз, два, три, — лишаючи темні мокрі плямки на сірому бетоні.

Міз Райт каже: «Блядь». Шепоче це слово, ляпаючи себе по нозі там, де вислизнула кулька.

Кулька котиться, залишаючи плямки — чотири, п’ять, шість, — по доріжці назад у наш бік. Сім, вісім, дев’ять — і з трави вистрибує собака та хапає кульку зубами. Такий чорний собака, лискучий, мов тюлень на тоненьких ніжках, маленький, наче кіт з гострими вухами, його чорні щелепи стискаються довкола кульки, й собака тікає вздовж газону.

Зупинившись, дивлячись, як пес зникає, стає меншим та віддаленішим, міз Райт каже: «Пам’ятаєш цей фільм, “Чарівник країни Оз”?» Вона каже: «Собака, який грав Тото, був кернтер’єром на ім’я Террі». Дивлячись, як її рожева кулька зникає вдалині, міз Райт каже: «У сцені, де оті відьмині стражники виганяють Тото з замку, один зі стражників посеред підйомного мосту перечепився та приземлився на бідолаху Террі. Зламав Тото задню ногу».

Собака вибув зі зйомок на кілька тижнів. Щира правда.

Знову тупцяючи, коліна підстрибують, долоні вільно бовтаються, міз Райт продовжує говорити. У тому самому «Чарівнику країни Оз» актор Бадді Ебсен ледь не помер від алергії на алюмінієвий пил, який був частиною його костюма Залізного дроворуба. Акторка Маргарет Гамільтон мала залишити Манчкінленд у вогняній кулі, от тільки іскра запалила її зелений грим, зроблений з окису міді, й у неї спалахнуло обличчя і права рука.

Бадді Ебсен поступився своєю роллю Джеку Хейлі. Маргарет Гамільтон пролежала шість тижнів у ліжку, закутана в марлю та пікрат бутесина.

Міз Райт кидає погляд на шість полароїдних знімків, які я тримаю в руках. Наступні шість вафлеробів та яйцекрутів. Біжучи підтюпцем уперед, вона каже: «Актори роблять багато неприємних речей заради свого ремесла».

Рожева кулька, каже вона, зроблена з силікону. Дві з половиною унції[19] ваги. Двадцять міліметрів у діаметрі. Тренажер Кеґеля. Засуваєш кульку всередину та стискаєш м’язи тазового дна. Раніше азійські жінки засували дві металеві кульки зі ртуттю у свої порожнини. Ртуть перекочувалася цілий день, пересуваючи кульки, стимулюючи жінок, розпалюючи їх, тоді як вага самих кульок зміцнювала м’язи в їхніх піхвах. Їхні чоловіки поверталися додому, і ці перезбуджені домогосподарки трахали їх просто біля вхідних дверей.

Щира правда.

Погано тільки, що ртуть мала тенденцію витікати. Позбавляючи їх розуму. Отруюючи насмерть.

Тепер більшість азійських дівчат ходять з нефритовими кульками всередині. Чим ти сильніша, тим більшу вагу можеш носити.

Вона біжить, і промежина знов надувається. Спандекс сильно натягується, стає з чорного темно-сірим. Ще один крок, і щось вистрелює з еластичної штанини. Гупає на доріжку, відскакує, підстрибує та сповзає в рівчак. Кругле, як тенісна кулька, біле, але з прожилками, ніби мармур чи онікс.

Це тренувальний камінь Кеґеля, каже міз Райт, нахиляючись, щоб підняти його обома руками. Два з половиною фунти[20]. Витираючи камінь об штанину велотреків, змітаючи з нього сухе листя та грудочки землі, міз Райт каже: «Кілька місяців потягати цю штуку, й моя кицька може їхати на Олімпійські ігри…»

Усе це тренування для «Третьої світової повії».

Вона каже, справжня кінозірка готова страждати. У тому фільмі 1952 року, «Співці під дощем», актор Джин Келлі танцював під заголовну пісню, дубль за дублем, не один день, маючи температуру 103 градуси[21]. Щоб дощ мав годящий вигляд, воду змішували з молоком, і от вам Джин Келлі, хворий як собака, але плещеться та мокне в кислому молоці з такою усмішкою, ніби це найщасливіший день його життя.

У 1973 році в якомусь фільмі під назвою «Три мушкетери» Олівер Рід грав у бійці на шпагах у млині, і хтось проткнув йому горлянку. Трохи не стік кров’ю до смерті.

Дік Йорк розтрощив хребта на зйомках фільму «Вони прибули до Кордури» в 1959-му. Попри біль, продовжував грати до 1969-го, в ролі чоловіка відьми в серіалі «Зачаровані». 14 епізодів провів у лікарні й через це втратив роль.

Міз Райт стенає плечима, все ще тупцяючи. Перекидає тренувальний камінь з руки в руку. Вага кулі змушує біцепси надуватися щоразу, коли вона її ловить. Вона киває мені, щоб я перегорнула сторінку.

Міняючи цей улов членомаців на наступну шістку дрочколюбів.

Перегортаючи сторінку, я кажу, що Аннабель Чонг порівнювала груповуху з марафоном. Часом почуваєшся повною енергії. Часом — виснаженою. Потім відкривається друге дихання, і твоя енергія знов росте.

Актор Лорн Ґрін, каже міз Райт, який знімав телешоу «Бонанза», — так от через багато років він знімав інше шоу, «Дике царство Лорна Ґріна», й крокодил відкусив йому сосок.

Кажучи це, вона дивиться на фотки. Її коліна підстрибують, цицьки скачуть, очі зупинилися на одному фото. Маленький ліжкойоб. Номер 72. Такі ж очі, як у неї, такий же рот. Милий. Не той, хто відкусить вам сосок.

Щодо мене, то я намагалася організувати груповуху так, як це колись робила Мессаліна, розкидавши потворних членотерів, старих та жирних рукоблудів, брудних та покалічених шкіркосмиків усюди, де тільки можна. Між кожними вісьмома чи десятьма звичайними хуєщупами — один монстр.

Міз Райт киває на знайоме обличчя, задрочисько номер 137, і каже: «А він гарячий…» Зубожілий телевізійний кривляка, який шукає, чим би легеньким поживитися.

У промежині міз Райт під чорним спандексом нагрубає щось нове. Припухлість, погойдуючись, повзе по нозі вниз. Вискакує з-під тканини. Падає на сіру доріжку яскраво-зеленим спалахом та зникає в зливостокові, стукаючи, грюкаючи, стрибаючи в темному пінболі металевих труб.

«Блядь, — каже міз Райт, дивлячись, як вона зникла, — оця була з натурального нефриту».

Ми обидві стоїмо, нахиливши голови та вдивляючись поміж залізні решітки зливостоку, і я кажу, що Аристотель писав свої філософські труди, тримаючи залізну кульку в руці. Коли він починав засинати, його пальці розслаблялися, й куля випадала на підлогу. Звук будив його, й він міг працювати далі.

«Аристотель?» — питає міз Райт. Вона підводить очі зі зливостоку на мене.

Так, кажу я. Щира правда.

Очі міз Райт звужуються, мружаться, і вона каже: «Чоловік, що одружився з Джекі О?»

І я кажу, так. Перегортаю прозору сторінку в своїй теці з трьома кільцями. Показую їй ще шістьох дрочезаврів.

Міз Райт розповідає мені, що відомий коханець Казанова зазвичай вставляв дві срібні кульки тим дамам, з якими зустрічався. Він стверджував, що це запобігає вагітності, саме срібло, бо воно трішечки отруйне. З тієї ж причини людям подобається їсти срібними приборами, бо срібло вбиває бактерії.

Вагінальні вагарі, так вона їх називає. Одні в формі кільця з дзвіночками. Інші у формі маленької скалки для тіста. Якісь у формі курячого яйця. Ти носиш їх, коли їдеш на велосипеді, бігаєш чи робиш якісь хатні справи.

Підтюпки рухаючись уперед, перекидаючи камінь з долоні в долоню, в які він падає з важким ляпом, міз Райт каже: «Єдине, що кепсько в тому підтюпці, коли я починаю гриміти». Вона каже: «Інколи я почуваюся флаконом аерозольної фарби».

Камінь ляпається на іншу долоню — такий звук, ніби вона аплодує однією рукою.

Я перегортаю наступну сторінку в моїй теці. Чергові шість залуподерів.

На членодоя номер 600 міз Райт каже: «Старий добрий Бренч Бакарді…» Дивлячись удалину, на зелений, порослий травою обрій, за яким зник собака, міз Райт питає: «Той кернтер’єр? Маленька псина, яка грала Тото? Ти знаєш, що ця дворняга досі поруч?»

Коли собака помер, власники набили Террі та поставили на підставку. У 1996 році опудало продали з аукціона за 8000 доларів.

Щира правда.

«Тото навіть не був кобельком. Це була сучечка, — каже міз Райт. — Ця дівчинка й після смерті продовжує заробляти для людей гроші».

Щось кругле та важке вже повзе вниз під спандексом по її нозі.