Снаф

Розділ 15 Містер 137

За першої ж нагоди я потихеньку підходжу до координаторки та несміливо запитую, звідки їй так багато відомо про вагінальні емболії. Майже тисяча жінок помирає щороку? Гине від морквин та батарейок, які заштовхують у них повітря? Це видається мені занадто добірною колекцією фактів, щоб посилатися на неї отак, експромтом.

«Перепрошую, — кажу я їй. — На жаль, я не міг уникнути підслуховування».

Тримаючи за кінчик кулькову ручку, ренґлер тицяє нею, ніби паличкою, в кожного чоловіка, який усе ще тут. Її губи безгучно шепочуть кожен номер — 27… 28… 29… — вона пише щось на своїй планшетці, водночас кажучи: «За це міз Райт і платить мені шалені гроші».

Координатор каже, що вона у Кессі Райт і за особистого асистента, і за наукового консультанта, і за хлопчика-попихача. Дивлячись на наручний годинник, записуючи якісь цифри у вигляді рівняння згори аркуша, ренґлер каже мені: «Вона попросила мене оцінити ризики».

Я питаю, чи це правда. У міз Райт справді є доросла дитина?

«Це правда», — каже ренґлер і дивиться на мене. Білі лусочки причепилися до плечей її чорної водолазки. Лупа. Її пряме чорне волосся, вона затягла його ззаду в хвіст — ані волосиночки не вибивається. Внизу волосся завивається — куйовдиться через посічені кінці.

Я киваю головою, просто трішечки нахиляю її до малого, номера 72, і питаю: «Це він?»

І ренґлер дивиться. Її очі блимають. Дивляться. Вона знизує плечима: «Він, напевно, такий, ніби міг би бути…»

Щотижня Кессі Райт отримує купу листів від тисячі різних молодих людей, кожен із яких упевнений, що він саме та дитина, яку вона віддала на всиновлення. Частиною роботи ренґлера є відкривати ці листи, сортувати їх, інколи відповідати. Стабільні дев’яносто відсотків пошти складають послання від цих начебто-синів. Усі вони благають про можливість зустрітися. Тільки година вічна-віч, щоб кожен малюк міг сказати, як він її любить. Як вона завжди залишатиметься його єдиною справжньою матір’ю. Єдиною любов’ю, яку ніхто не замінить.

«Але ж міз Райт не ідіотка», — каже ренґлер.

Кессі Райт знає, що тієї миті, коли ти стаєш доступною для якогось чоловіка, він починає сприймати тебе як щось само собою зрозуміле. Може, першого разу, коли вона зустрінеться зі своїм сином, він любитиме її. Але вдруге він попросить у неї грошей. Утретє він попросить у неї роботу, машину, дозу. Він звинуватить її в усьому, що він зробив не так у своєму житті. Він обіллє її брудом, натикає писком у кожну помилку, яку вона колись зробила. Обізве її шльондрою, якщо вона не забезпечить йому те, чого йому кортить.

«Ні, — каже ренґлер, — міз Райт знає, що любов тут ні до чого».

Молоді люди, які в листах прохають про зустріч. Через місяць вони вже молять про неї. Потім погрожують. Вони твердять, що всього-навсього досліджують свою генетику, щоб знати про схильність до спадкових хвороб. До діабету. До Альцгеймера. Інші кажуть, що просто хочуть подякувати їй особисто за те, що вона дала їм краще життя, або хочуть похвалитися своїми досягненнями, щоб вона побачила, що вчинила правильно.

«Міз Райт ніколи не відповіла на жоден з цих листів», — каже ренґлер.

Ось чому найбільша частина аудиторії Кессі Райт, та єдина частина, яка все ще збільшується, складається з чоловіків віком від 16 до 25 років. Ці чоловіки купують її давні фільми, пластикові копії її грудей та кишенькові вагіни, але зовсім не для еротичного вжитку. Вони колекціонують її надувні секс-ляльки та білизну з автографами як певний різновид релігійних реліквій. Сувеніри від справжньої матері, ідеальної матері, якої в них ніколи не було. Франкенштейнові частини або ж релігійні тотеми матері, яку вони шукатимуть усе своє життя — яка хвалитиме їх удосталь, підтримуватиме вдосталь, любитиме вдосталь.

Ренґлер каже: «Міз Райт розуміє, що навіть якщо вона знайде свою дитину, то однаково не зможе відповідати всім цим вимогам».

Вона дивиться на містера Тото, на підписи на його полотняній шкірі, та запитує: «Як ви познайомилися з Селін Діон?»

Над головами монітори показують уривки з «Перепихання по-італійськи», де міжнаціональна команда крадіїв ювелірних коштовностей планує викрасти з музею в Римі мільйон діамантами. Під час пограбування Кессі Райт відволікає охоронців, спровокувавши їх на секс утрьох із подвійною інтромісіею. В ту мить, коли спрацьовує сирена в музеї, вмикається оглушливе ревіння та сліпуче блимання, Кессі стискає м’язи тазового дна і щелепу, фактично перетворюючись на китайську пастку для пальців із плоті й крові та замкнувши охоронців усередині себе.

Ренґлер тримає свою кулькову ручку, тицяє в повітря, рахуючи чоловіків у кімнаті. «Ось чому міз Райт знімається в цьому проекті», — каже вона.

Провина.

Провина та розплата.

Особливо якщо Кессі Райт помре, їй зрозуміло, що цей фільм стане останнім у своєму роді. Його продажі триватимуть вічно. Навіть якщо його оголосять поза законом, торгівля копіями продовжиться в Інтернеті. Стількома копіями, що єдиний нащадок міз Райт буде багатим. Її єдина дитина.

Ренґлер говорить: «І це не кажучи про гроші з її страхування життя».

Це ще один об’єкт дослідження, за яким вона консультувала міз Райт: страхувальники у своїх полісах переважно не зазначають у ряду винятків смерть, спричинену травмами під час групової оргії. Поки що ні. Поки три провідні страхові компанії не полиняли майже на шість мільойнів доларів, які вони матимуть виплатити єдиній дитині Кессі Райт у зв’язку з її смертю від емболії. Ні, міз Райт не хоче зустрічатися зі своєю дитиною. Для неї ці стосунки так само важливі, так само ідеалізовані та неможливі, якими мали б здаватися її дитині. Вона б чекала, що цей молодий чоловік виявиться незрівнянним, розумним та обдарованим — усе, щоб компенсувати зроблені нею помилки. Весь цей порочний, нещасливий безлад її життя.

Вона б чекала, що цей молодий чоловік любитиме її так сильно, як — вона сама це знає — любити неможливо.

На іншому кінці кімнати очікування актор номер 72 тримає свої троянди. Голова його закинута, зелені очі дивляться, як Кессі Райт запихає кілька прохолодних мільйонів діамантами глибоко до своєї голеної піхви.

«Ні, — каже ренґлер, — міз Райт хотіла залишити своїй дитині спадок, але хотіла, щоб суд вирішив усе за допомогою аналізу ДНК…»

Ренґлер підіймає свою планшетку, закриваючи нею пів мого обличчя, одне моє око, та питає: «Ви бачите цим оком?»

Я кажу: «так».

Вона пересуває планшетку, звільняючи це око та закриваючи інше, і питає: «А як щодо цього?»

І я киваю: «так». Я бачу ними обома.

«Добре», — каже ренґлер. Перша ознака передозування «Віагрою» — сліпота на одному оці. Будучи напівсліпим, втрачаєш глибинний зір. Вона роззирається навкруг кімнати очікування, оглядаючи юрму чоловіків, що посмикують напівнабряклі ерекції в своїх трусах, і каже: «Може, саме через це більшість із вас зазначили десять дюймів[22] у своїх анкетах…»

Я питаю: «А як же батько? Хіба він не отримає частину спадку міз Райт?»

Ренґлер хитає головою. «Родина міз Райт, — каже вона, — вони відмовилися від неї багато років тому».

Ні, я мав на увазі батька дитини.

«Його? — вирячається на мене ренґлер з роззявленим ротом, поводячи головою з боку в бік. — Цього схибнутого трахаля, який вкинув її в увесь цей мерзотний бізнес? Цей ходячий шматок гівна, який підсипав демерол[23] у її «Драмбуї», тоді встановив камери й трахнув її в усіх можливих позах?» Закотивши очі, ренґлер каже: «Ви це знали? Він відправив поштою анонімну копію того першого фільма її батькам».

Ось чому, коли вона приїхала додому вагітною, вони витурили її.

Ренґлер видає короткий смішок. Вона каже: «З чого б це їй залишати йому якісь гроші?»

Та ні, кажу я. Насправді я мав на увазі: «Хто?»

Хто ж був той чоловік, батько загадкової дитини, яка ось-ось розбагатіє?

«Схибнутий трахаль?» — питає ренґлер.

Я киваю.

І що б ви думали, вона підіймає руку, щоб через всю кімнату ткнути своєю кульковою ручкою просто в Бренча Бакарді.