Таємниця Зоряної кімнати

Розділ дев'ятий ПРИХІД СТАРОСТИ

На другий день після страти вчительки та родини лісника до Берегових навідався староста Юхим Щупак.

Поздоровкався, широко перехрестився, зняв вилинялу німецьку пілотку, поклав її на підвіконня і сів за стіл.

— Ну як, Маріє? — радісно звернувся до матері.— Що тепер скажеш? Пішли наші вгору! Чула? Старостою німці мене настановили. Тепер, вважай, що в селі вся власть знаходиться у моїх руках. Довго довелося мені чекати приходу моїх визволителів, а бач, як там не було, дочекався. Вцілів і не потрапив на зуби більшовикам. А чого не потрапив, бо Юхим Щупак має мудру голову. Дав мені німець новий будинок, отой, що недавно вчителям побудували. І три гектари землі комендант дозволив нарізати, вибирай, каже, де хочеш. Так я й відхоплю собі коло Шевчикового озера. Кращої земельки, як там, в усій окрузі не знайдеш. І платня йде, марками буде німець платити. Учора комендант мені виписав корову. Скоро й хутір віддадуть. Як-не-як, а було в мого батька двадцять п'ять десятин землі. І ще три гектари додалося, от і буде шматочок. Придбаю тракторець — і куди тому Хоткевичу!

Староста задоволено засміявся, повагом погладив руду кошлату борідку:

— Почув я, Маріє, що в тебе якісь біженці отаборилися. І зайшов перевірити. Хай пред'являть документи.

— Нема в них, Юхиме Мартиновичу, — забідкалася мати, — ніяких документів. У машину на переправі влучила бомба, зосталися в чому стояли, бо все пропало. Жінка хвора, запалення легенів, лежить не піднімається. І діти в неї — дівчинка й хлопчик. Біженці.

— Еге, біженці,— значуще промовив Щупак, — тепер усі біженці, всі нещасні і всі потерпілі від совєтів. Той розкуркулений, той ворогом народу вважався… А глянеш глибше — комуністи, підпільники, замасковані більшовики. Бігли за советами і не зуміли добігти до безпечного місця. А може, євреї? Отут треба дивитися в оба, бо є строгий наказ усіх євреїв зразу ж розстрілювати без суду й слідства та без ніяких зволікань. Слава богу, в нашому селі євреїв не було, то тепер менше клопоту. А тепер треба вирішувати, як бути з вашими біженцями. Є розпорядження начальника жандармерії пана Гофмана всіх, хто без документів, направляти в жандармерію прямим ходом.

— А потім куди їм подітися? — запитала мати. Староста підняв вказівний палець, показав ним на стелю.

— З гестапо та з жандармерії одна дорога — до господа Бога. Там довго ні з ким церемонитися не будуть.

— Так нема в них документів, пропали, — жалісно промовила мати, — півсела бачило, як бомба влучила в їхню машину. І наш Юрко свідок.

— Доведеться звертатися в поліцію, до пана Ситарчука. хай уже він вирішує, а той зразу спровадить у жандармерію! От чоловік, голова! Сидів тихо, як та миша під віником, і чекав свого часу. І дочекався. Спасибі добродію Шарпинському, отому, що в міліції служив, виручав часто нашого брата, хоча й не даремно, а виручав, прикривав від Соловків, хай йому бог здоров'я наділяє. Урятував і Ситарчука. А щоб ви знали, Ситарчук служив у отамана Петлюри, був співробітником державної варти. Допомагав німцю ще у вісімнадцятому порядок наводити. І все тихо, непомітно, без зайвого шуму. І ніхто не знав. Он як буває. А тепер Ситарчук начальник поліції, велике, я вам скажу, цабе. За вчительку та за лісника німець дав Ситарчуку грошову винагороду і п'ять літрів спирту. А спирт у німця як вогонь! То як же, Маріє, бути з твоїми біженцями?

— Хай собі живуть у селі. Жінка, кажу, хвора, а поки вилікується, щось ми з вами, Юхиме Мартиновичу, придумаємо. Не пропадать же людям без притулку.

— Так притулок буде, — криво посміхнувся староста. — Є наказ усіх підозрілих, — а як без документа, то й підозрілий, — направляти в гестапо.

— Буду вас просити, Юхиме Мартиновичу, щоб ви нам допомогли, а ми в боргу теж не залишимося.

— Не так це просто, Маріє! — закопилив губу староста.

— Знаю, Юхиме Мартиновичу, — закивала головою мати, — нелегко вам буде виручити наших біженців.

— Нелегко, — мало не простогнав староста.

— Так я вам подарую золотий перстень. Гарний такий, з коштовним каменем. Мені його Василь подарував, як повернувся додому з Галіції, після світової війни.

Мати відкрила скриню, дістала блискучу чорну коробочку, дала старості. Той відкрив її, схопив золотий перстень, прикусив його на зуби, захоплено вигукнув:

— Золото! Справжнє, вищої проби.

— От і візьміть собі цей перстень, — озвалася мати. — Може, комусь треба буде підмазати, бо тут як не помажеш, то й не поїдеш.

Щупак на знак згоди кивнув головою:

— Так воно, так! Тепер, коли в руках маєш таку річ, і думати веселіше. І тобі, Маріє, не жаль перстня?

— Як вам сказати, Юхиме Мартиновичу, — затнулася мати, — звісно жаль. Тут так, як у тій приказці, жаль і кума, жаль і пива. Тільки кума все-таки більше жаль, ніж пива!

Староста задумався, пильно поглянув на матір.

— Хай зайдуть твої біженці, подивлюся на них, бо як вони євреї, то ніяке золото тут не допоможе. Хай хутчій беруть ноги на плечі і тікають світ за очі.

Мати покликала Лесю, увела її в хату, сказала старості:

— Оце дівонька наших біженців, Леся, а мати її хвора лежить, хочете, зайдіть на ту половину будинку, побачите.

Щупак поглянув на Лесю, вираз обличчя його трохи пом'якшав.

— Славна дівчинка. Господи прости, що я дивуюся. Отаке ж вродливе зародиться, не дівчина, а квіточка!

Мати поставила на стіл графин з горілкою, тарілку з салом, миску з смаженою рибою, солоні огірки.

Очі в старости весело забігали, як у кота, коли він з'їсть мишу, голос подобрішав:

— Тепер можна й чарку випити. Слава богу, що послав нам наших визволителів. І ми стали людьми. Зараз усі так і підскакують: «Юхим Мартинович! Юхим Мартинович!» А раніше й не бачили, пройде мимо — і не рохне!

Мати поставила на стіл дві чарки, сказала:

— Гріх вам, Юхиме Мартиновичу, таке казати. Я до вас завжди добре ставилася. Пам'ятаєте, як ви погоріли, вся ваша родина лишилася без притулку… Хто вам допоміг? Хіба ж не я віддала вам безкоштовно хату бабусі Улити, і борошном вам допомогли.

— Твоя правда, Маріє, все, що ти кажеш, правда, хоча й не вся! Бо не все ти знаєш, а я мовчав та нічого не говорив. Тільки Щупак нічого не забуває, він все пам'ятає, як хто до нього ставився. Я й прибіг, щоб лиха не було. Є наказ усім біженцям пройти реєстрацію. Отут і можна спіткнутися. Є документи? Нема документів! І просимо вас у гестапо. А не пройдуть біженці реєстрацію — і їх господарів доводиться брати на цугундер. Ситарчук старається, набиває собі ціну. Тільки чуєш: «Вішай! Стріляй! Спровадити в гестапо!»

— А чого це він так розходився?

— Чого, чого! Хутір у батька був? Був. А де він тепер? Загув. І п'ятдесят десятин земельки було! І млин, і олійниця. А батько на висилці й помер. Ситарчук від батька прилюдно відмовився, в газету статтю написав, як про глитая-ворога. Усе добро державі, а в серці затаїв помсту. Як почалася війна, добровільно пішов у Червону Армію — і в першому ж бою здався німцям в полон, його й направили в зондеркоманду. Німці розстрілювали євреїв, а Ситарчуку доручили дивитися, чи нема в тих розстріляних золотих зубів. Як є, виривати і здавати тій зондер-команді. А тепер Ситарчук повернувся в село разом з паном Майєром. Сподівається, що й хутір незабаром повернуть. От і старається, щоб німця не гнівити.

Мати посадила Лесю й Юрка за стіл, підсунула до них смажену рибу, сказала:

— Снідайте та підемо копати картоплю, бо всі повинні вийти на поле.

Староста налив чарку горілки, побажав усім багатства та здоров'я, випив, похвалив:

— Гарна, як вогонь, і калганом пахне. Отака горілка була в нашому шинку. Як усе буде гаразд, попрошу в коменданта дозволу і відкрию в селі шинок. За рік-два матиму мішки грошей.

Староста не втримався, знову налив чарку горілки, випив, заговорив довірливо:

— Тільки найперше треба думати, як уціліти, не простягти ноги передчасно. Ситарчука вам треба остерігатися, чогось він на вас косо дивиться, вважає більшовицькими поплічниками, каже, що через таких, як твій Василь, і довелося йому втеряти свій хутір.

— Що йому той хутір спокою не дає? — здивувалася мати.

— Не кажи, Маріє,— заперечив Щупак. — Хутір — велике діло! Це все одно, як твоє царство, а ти цар тієї держави.

— Так і в вас був хутір, а ви ж людям зла не робили. І що міг вдіяти мій Василь, як погнали його в ті червоні козаки? Хіба він по своїй волі пішов?

Щупак налив третю чарку горілки, випив, закусив солоним огірком.

— Згадала ти, Маріє, про хутір, і розтривожила давню рану. І в мене злість на серці. А мусив погамувати ту страшну злість, сховати її подалі, нікому не показувати свою зранену душу. У мене чотири сини, про них думав. І самому жити хотілося. Ти он нагадала: погоріли! А знаєш, хто спалив мою садибу — будинок, повітку, клуню, скирти, все обійстя?

— Звідки про те мені знати? Ваш лютий ворог вам таке зло заподіяв…

Староста болісно розреготався:

— Ворог, кажеш! Сам я спалив! Своїми руками, — Щупак простягнув перед собою чорні жилаві руки з довгими брудними нігтями. — Заплакав кривавими сльозами і спалив. Хай, думаю, моє добро за димом піде, а ворогам не дістанеться. Спалив свій хутір, і в мені всередині щось вигоріло. Краще й не думати. Краще про таке й не говорити! Не стало в мене хутора і перетворився я на птаха з перебитими крилами. От і радію приходу німців, бо моїм ворогам тепер теж смаленим запахло.

Староста поглянув на Лесю, стенув плечима:

— Не придумаю, як же бути з вашими біженцями, як їх лишити у селі без документів. Хай, може, мандрують собі далі, бо в нас режимне село — гестапо всіх підозрілих винюхувати буде. Спровадить їх Ситарчук у жандармерію. І вам клопіт буде, хоч ви люди без політики.

— А ви щось придумайте, Юхиме Мартиновичу, — знову порадила мати.

Староста поклав на тарілку смажену щуку, запитав матір:

— А чого ти, Маріє, так уболіваєш за своїх біженців? Хто вони тобі такі? І не сват, і не брат, а ти аж підскакуєш, щоб їм підсобити.

— І сама не знаю, Юхиме Мартиновичу, — роздумливо відповіла мати. — Люди ж вони. І дівчина яка вродлива! Ви самі здивувалися, як вгледіли. Мо, й невісткою буде!

Староста випив ще одну чарку горілки, відсунув від себе графин, сказав матері:

— Забери горілку з-перед очей, бо вже набрався по саму зав'язку, а зупинитися не можу. Є в мене ще одна важлива розмова, — продовжував Щупак. — Хочу тебе попередити. І Юрко хай послухає, бо справа його теж стосується.

Мати насторожилась, допитливо поглянула на Щупака.

— Пощастило мені, Маріє,— довірливо почав той. — Пощастило! Тепер уже про це можна всім говорити і нічого не боятися. Везе мені, та й годі. Є серед німецьких офіцерів, що зайшли в наше село, один мій давній знайомий. Майєр його прізвище. Він ще у вісімнадцятому був у нашому селі, жив у палаці. Збирав контрибуцію. Так я колись німцям допоміг, вивів їх полк болотами, як село червоні обложили. Урятував я від полону цілий німецький полк.

— А казали, — перебила мати старосту, — що їх порятував Парфен Гармата, вони якось перетягли його на свій бік.

— Казали-мазали, — зневажливо махнув рукою староста, — навмисне звели ту вину на Парфена, щоб його вгробити і з мене зняти всяку підозру. Майєр тоді цей фінт придумав. Голова в цього німчика варить. Тепер він полковник гестапо. І, звісно, він мій благодійник та захисник. Староста притишив голос і став розповідати далі:

— І не годилося б про це говорити, а мене аж розпирає від новин, і ніяк не можу стриматися. Тільки ж ви дивіться, нікому ні слова, ні півслова, бо й вам буде на закуску, і мені дістанеться на горіхи. Хочу, щоб ви, як кажуть, були в курсі діла і не влипли в якусь халепу.

— Кажіть, кажіть, Юхиме Мартиновичу, — захвилювалася мати, — ми ж люди свої, мусимо допомагати один одному.

— Тут таке діло, — повагавшись, почав Щупак, — у панському палаці буде лікарня для німецьких офіцерів. І не для простих офіцерів, а для есесівців. Тут для мене, як для старости, може бути добра пожива. Німці позабирають в сусідніх селах корів, а приженуть їх у наше Відрадне, бо пораненим панам офіцерам потрібні свіжі вершки. Сто корів приженуть найближчим часом. Майєр мене викликав недавно, розпитував про палац, все намагався довідатися, чи не виробляв пан Хоткевич в підземеллі під Білою вежею фальшиві гроші? А як виробляв, то чи не зберігся хід в те підземелля, чи нема можливості спустити воду з підземних льохів. Отут, Маріє, я й згадав про тебе. Ти багато знаєш про палац, а до всього ваша артіль, як штаб, в якому всі брехні збираються. Німець наказав випитувати мені непомітно про фальшивомонетню пана Хоткевича і про все розповідати йому, Майєру. А в нього тепер таке звання, що й не назвати, бо язик заплітається. Одним словом — фюрер. От я й вирішив звернутися до тебе, Маріє, чи нічого ти не чула про ту фальшивомонетню від своїх вишивальниць?

— Говорять люди, — непевним голосом озвалася мати, — Що було колись під Білою вежею приміщення, в якому пан виробляв гроші, а чи так воно, чи ні, ніхто ж точно не знає.

— І я так відповів Майєру, — знизав плечима Щупак, — справді було під Білою вежею велике підземелля, це вже я напевне знаю, бо самому доводилося там, бувати. А чи воно залите, чи можна спустити воду з льохів — не знаю.

— Ще мені доводилося чути, — пригадала мати, — що колись привіз пан у наше село майстра грошових справ з-за кордону. І той друкував такі гроші, що їх ніхто не міг відрізнити від справжніх. Розповідала мені про це баба Ганя, ота, що була мамкою в старого пана Хоткевича, а їй нібито розповів про це панський дворецький перед своєю смертю. Думаю, що була в пана Хоткевича фальшивомонетня. І в мене лишилося дві пачки якихось грошей, десь валяються на горищі. Узяла я їх, як селяни грабували маєток. Зайшла я в палац, гармидер страшенний. Усе побито, потрощено, пошматовано. Залили пани Хоткевичі людям сала за шкіру.

— Так у тебе є ті гроші? — радісно запитав Щупак.

— Десь мають бути, на горище я їх закинула. Думала в музей віддати краєзнавчий, щоб виставили там колекцію старих грошей.

— Так я скажу пану Майєру, — з готовністю вихопився Щупак, — хай він приїде та подивиться. І познайомитеся з цим німцем. Він вам може ще знадобитися, бо над вами хмари збираються. Боюся, щоб не загримів над вами грім, не шугонули блискавиці.

— Які хмари, Юхиме Мартиновичу? — злякано запитала мати. — Що ви все натякаєте, а нічого певного не говорите?

— Тут таке, бачиш, діло, — ще більше притишив голос Щупак, — Іван Скрипаль доповів Майєру, що червоноармійців навели на слід Хоткевича хлопці-малолітки. І він підозрює вашого Юрка та Карпенкового Володьку.

— Вигадує Скрипаль! — схвильовано заперечила мати. — Юрко тоді хворів, лежав дома і не підводився з ліжка.

— Зачекай, Маріє,— підняв руку староста, — не товчи в ступі. Тут треба по ділу говорити. Ключі від клубу у вас лишилися?

— Ні,— відповіла мати, — Василь їх здав перед тим, як пішов в армію.

— А хто бачив, як він їх здавав, і кому він вручив ті ключі?

— Відніс у сільраду, — пояснила мати. — Ми разом з ним і відносили, бо вдвох в один час вийшли з дому. Василь віддав ключі Шкрептію, а при цьому була посильна Варка Самсонова, секретар сільської Ради Тиміш Савчук. Вони своїми очима бачили, як Василь здав ключі.

— Це вже добре, — полегшено зітхнув староста, — бо Скрипаль доповів, що хлопці, маючи ключі, пішли в палац, побачили там пана Хоткевича та Сиволапа і доповіли червоноармійцям. І це ще не все, — продовжував староста, — Скрипаль запевняє, що в палац вночі приходив лейтенант Вершина, а з ним два чекісти і супроводжували їх два підлітки. Хто точно, він не роздивився, бо було темно, а схожі ті підлітки були на вашого Юрка та Вовку Карпенка, схожі по росту. Усі вони зайшли в палац, замкнули двері — і зникли, як крізь землю провалилися. Скрипаль сидів у кущі бузку, чекав їх мало не до самого ранку, а з клубу ніхто й не вийшов.

— Вигадав Скрипаль, — обурено озвалася мати, — плете таке, що й купи не тримається. Не впізнав ні Юрка, ні Володі, а на хлопців киває. І де б вони поділися, ті чекісти та хлопці, якби вони й справді зайшли в клуб? Там же один вихід. Не могли ж вони у вікно вилетіти. І вікна в палаці заґратовані.

— І я так думаю, — погодився Щупак. — Все, що каже Скрипаль, дійсно не тримається купи. А німець може й повірити. Правда, я дав вашій родині гарну характеристику, розповів, як твого Василя тягали енкаведисти по допитах, пришивали йому саботаж, хотіли в тюрягу заморити.

Староста звів очі на Юрка, запитав:

— Не знюхався ти, хлопче, з лейтенантом Вершиною? Не ти з своїм дружком навів червоних на аптекаря та пана Хоткевича?

— Таке й скажете, Юхиме Мартиновичу, — ображено знизав плечима Юрко. — Я так перед тим перехворів, що й ходити не міг. Хай фельдшерка скаже, як воно було. А Скрипаль вигадує. І ключів у нас не було! Не міг я проникнути в приміщення клубу.

— Дивися, хлопче, — суворо попередив Щупак, — будь обережним, не засунь свою голову в зашморг, бо засунути легко, а витягти дуже важко. Буде німець тебе перевіряти, слідкуватиме, і, дивися не оступися, бо буде каяття, та не буде вороття! Юрка я змалку знаю, звик до нього, а тут Скрипаль отаке котить на хлопця! Але не біда! Не їла душа часнику, то й не буде ним пахнути. І постарайтесь знайти спільну мову з Майєром. Розкажеш йому про фальшивомонетню пана Хоткевича, покажеш оті асигнації, хай німець на них подивиться.

— А що? — запитала мати. — Німці теж задумали друкувати гроші?

— Мо', й так, — ухилився від прямої відповіді староста. — Про це в нас мови з паном Майєром не було, а грошики його справді цікавлять. Та й кого вони, сказати правду, не цікавлять, — пожвавішав Щупак, — хоча тепер царські асигнації нічого не варті! У мене в коморі мішок катеринок стоїть, а куди їх можна приткнути? Це ж колись до революції говорили: «Є в кишені папірці — будеш мати хутірці!» Так кажеш, Маріє, що пан справді привіз в село майстра грошових справ? І Майєр мене про те розпитував, а я й не знав нічого про цього майстра. Майєр до вас прийде, і хай Юрко перекладе йому твої розповіді. Тільки ви до цього німця ладком, щоб він на вас, бува, не розгнівався, бо від його слова все зараз залежить. Скаже розстріляти — і зразу тобі капут! А тут ще Скрипаль підсунувся з тими чекістами! Майєр, як почує прізвище Вершини — зубами клацає. Убив той вишкребок старшого брата пана Майєра, Якуба, як той був у нашому селі в вісімнадцятому. Він теж служив у полку, який стояв у Відрадному. Отак воно, Маріє, все переплелося, позакипало намертво, і ніхто нічого тут не вдіє. А нам про своє треба думати, як уціліти та добро своє не розгубити, а ще хоч трохи й додати до своїх достатків.

Староста взяв до рук графин, вилив з нього останню горілку, випив її, наказав матері:

— Скажи, хай зайде сюди ваша біженка, бо є в мене одна задумка, але мушу подивитися на твою «сваху», чи як вона тобі доводиться.

Мати покликала Галину Іванівну. Вона зайшла до хати, сіла на лавку, куталася в теплий пуховий платок.

Щупак прискіпливо оглянув її, затримав погляд на руках, підозріло зауважив:

— Кажеш, Маріє, нема у ваших біженців ніяких документів, а може, вони такі, що їх зараз нікому показувати не можна? Га? Дивлюся я на вашу біженку, на її білі руки, на її доньку — і бачу, що вони не прості птахи. А що як ви, добродійко, — Щупак звернувся до Галини Іванівни, — дружина комісара, комуніста? Отут і думай. Німець видав розпорядження, хто дає притулок родинам комуністів — смерть! Гаплик! Де ви, добродійко, — допитувався Щупак, — працювали до війни, яку посаду займали?

— Учителька я, — відповіла Галина Іванівна, — дітей учила, а як почалася війна, поїхала до батьків і захворіла. Так і лишилася у вашому селі.

— Допоможіть нам, Юхиме Мартиновичу, — слізно попросила старосту мати. — Ви ж самі бачите — хвора жінка. Куди їй зараз податися з малими дітьми?

— Допомогти можна, — погодився Щупак, — тільки доведеться мазати. Може, у вашої біженки є золота каблучка або годинник? Малувато, Маріє, твого перстня, бо його навпіл не розпиляєш.

— Добре, Юхиме Мартиновичу, — мовила мати, — віддам вам золотий годинник, колись я його купила, як одержала премію за узор на міжнародній виставці, а ви допоможіть нашим біженцям.

Мати дістала з скрині невеличкий золотий годинник, простягла його старості.

— Тю, дурна! — вигукнув той. — Нема в тебе десятої клепки. Кидаєшся золотом, як сміттям. Тепер можна думати! Я як побачу золото — сам не свій стаю. Золото для мене, як сонце, доторкнуся до нього рукою — і весь затремчу від щастя.

Щупак сховав годинник в нагрудну кишеню, дбайливо застебнув ґудзик, сказав матері:

— Дістану я вашій біженці паспорт, тільки про це — мовчок. І про наші розмови нікому ні слова. Є в мене ще одна справа, але про неї поговоримо пізніше, як усе інше трохи всядеться, бо не можна все вирішувати гамузом. А паспорт вашій біженці принесу найближчим часом, можете не хвилюватися. Дозвіл на проживання в селі зараз вам видам.

Староста дістав з кишені бланк з круглою печаткою, хімічний олівець і тут же виписав Галині Іванівні та її дітям дозвіл на проживання в селі Відрадному.

— Як ваше прізвище? — запитав Галину Іванівну староста.

— Вострикова.

— Тепер будете, добродійко, не Вострикова і не Хвостикова, а матимете прізвище Павлюк Галина Денисівна, родом ви з Проскурова, мешкали на Зеленій вулиці. Будинок ваш згорів, бо в нього влучила бомба. Більш докладно про вашу біографію, як принесу паспорт. А зараз обов'язково навчіть дітей, щоб вони знали, яке тепер в них прізвище.

— Спасибі вам! — відповіла Галина Іванівна.

— Дякуйте Марії, вона за вас просила та дякувала.

— І їй спасибі.

— Дочка у вас гарна, — зауважив Щупак, — писана красуня. Хай трохи підросте, то я її влаштую покоївкою до пана Майєра або до коменданта Штарка. Житиме як у бога за пазухою, і всі перед нею гнутися будуть. Староста пішов.

— Як я вам вдячна, — зворушливо мовила Галина Іванівна, — ви ж порятували нас від неминучої смерті. Діток моїх порятували. І це вже вдруге. Але ж ви віддали цьому виродкові такі коштовності…

— Як же я могла б спокійно жити на білому світі і дивитися своїм дітям в очі, знаючи, що я могла врятувати людей і не врятувала, бо пожаліла золотий годинник.

— Не кожен на таке здатен, — розчулено тисла руки матері Галина Іванівна.

— Ми — радянські люди і мусимо допомагати одне одному, — відповіла мати. — Щупак же така людина, що для нього основне гроші та нажива. За золото він батька рідного може продати, лише б самому не бути в програші, одним словом, справжній хапуга та куркуль.

Коли Галина Іванівна пішла на свою половину, мати тривожно глянула на Юрка, запитала:

— Що ж нам тепер робити? Добре, хоч Щупак попередив про того Скрипаля. От бач, як воно буває. Не встигли ми з тобою ще попрацювати в підпіллі, а вже впала на нас підозра. А ти, Юрку, молодець, добре тримався, як староста про Скрипаля розповідав. Тепер мусиш триматися, сину, бо іншого шляху в тебе немає.

Тільки тепер Юрко відчув, як у душу почало закрадатися липке, ще незвичне почуття страху. А що буде, як фашисти дізнаються, хто навів бійців на слід Хоткевича й Сиволапа? На мить постало в уяві довгасте, брезкле обличчя Майєра, його холодні очі. Такому потрапиш до рук — вороття не буде. Треба попередити Вовку. Староста говорив про перевірку. Фашисти, мабуть, вигадають якусь провокацію, намагатимуться вивести Юрка на чисту воду, а потім вийти на лейтенанта Вершину. А може, гестапівцям ще щось відомо? Чого доброго, вони пронюхали щось про Підземелля? І Юрко відчув себе таким розгубленим та безпорадним, що мало не заплакав. Не розумом, а серцем відчув, що й справді збираються над ним чорні хмари і всім їм загрожує неабияка небезпека. Правду казав лейтенант Вершина, одне — думати про підпільну роботу, а зовсім інше — зустрітися віч-на-віч з ворогом. Але, як там не буде, не піддаватися паніці. Поки що фашистам нічого певного не відомо, бо вони б зразу схопили Юрка й Вовку і потягли б їх у гестапо. Отже, зараз треба бути особливо обачним, не піддаватися на ворожі провокації і терпляче чекати приходу Вершини або його посланців. Партизанські розвідники щось зуміють придумати, щоб захистити Юрка і Вовку від гестапівців та їх прислужників.