Таємниця Зоряної кімнати

Розділ чотирнадцятий ЛІНІЯ ОБОРОНИ

Як не хотілося Юрку спати, але він все одно на світанку чи серед ночі підхоплювався з ліжка, виходив на подвір'я, дивився на далеке небо і прислухався. Небо в тій стороні, де Київ, рожеве, місцями там ніби вогняні озера. Звідти долинає ледь чутне, приглушене погупування і гул. Особливо добре чути віддалену гарматну стрілянину на світанку, на березі Прип'яті, над її сонним плесом. Стоїть Київ! Квапляться фашисти, брешучи, що вже захопили місто і готуються до параду на Хрещатику. Гітлер призначив його ще 15 липня, давно вже минув той термін, фашисти ніяк не могли виконати наказ свого фюрера.

У Вовки ночувала біженка, вона кілька днів, як з-під Києва. Її будиночок фашисти спалили, тепер вона йде до матері, щоб там пережити тяжкий час. Жінка розповідала, що фашистська армія дійшла до передмістя Києва і далі ні кроку. Другий місяць тривають тяжкі бої. Неподалік Голосієвого виникло величезне кладовище, на якому вже поховано понад сорок тисяч окупантів. Правду казала жінка, там героїчно тримаються оборонці Києва, а сюди щодня прибувають пароплави з пораненими фашистськими солдатами…

Щоранку Юрко заходить до Макарова. Вижив підполковник. І тепер тільки й думає, як би скоріше вирушити до своїх. Він піднімався з ліжка, підходив до вікна, довго дивився за Прип'ять. А Юрко йому переказує сільські новини. Що Київ тримається і звідти долинає грім бою. А ось приніс листівку із зведенням Радянського Інформбюро. Скинули її вночі наші літаки. Підполковник завжди радо зустрічає Юрка, називає його своїм рятівником, обіцяє після війни обов'язково повезти його до себе в гості, в Москву. Макаров корінний москвич, там народився, виріс, працював на заводі, а потім пішов добровольцем в Червону Армію. Під час громадянської війни був у бригаді Котовського. Коли скинули в море барона Врангеля, нагороджений орденом Червоного Прапора. Перед війною Макаров закінчив військову академію, служив в інженерних військах. Тому й призначили його начальником переправи. Дуже важлива була ця переправа, багато нашого війська перейшло по ній на лівий берег Прип'яті.

Не витримав Юрко, похвалився підполковникові, як вони з Вовкою проникли до ворожого складу, винесли з нього зброю, боєприпаси, обмундирування, продовольство. Щоправда, таємниці підземелля Юрко не розкривав. Хай уже колись, як прийдуть наші, можна буде показати Макарову підземні світлиці, заставлені всіляким скарбом.

Підполковник мовчки вислухав Юрка, незадоволено поморщився:

— Не варто, Юрку, йти на такий необдуманий риск.

Юрко ошелешено подивився на Макарова, заперечив:

— Як це не варто, Олександре Івановичу? — у голосі хлопця виразно прозвучала образа. — Ми роздобули майже п'ятдесят автоматів і незабаром передамо їх партизанам. І гранати, і патрони знадобляться. І все інше не буде зайве.

Підполковник слухав Юрка, схвально покивував головою.

— І все ж не варто йти на такі відчайдушні операції,— застеріг він, — без старших, без їхньої згоди і допомоги. Вас же могли схопити. І тут на порятунок нема ніякої надії. Загинули б і ваші родини…

Не на таку розмову сподівався Юрко. Він був певен, що Макаров похвалить їх, міцно потисне руку, захоплюватиметься їхньою хоробрістю. Він же навпаки, невдоволений, говорить про ризикованість їхньої вилазки…

— Недосвідчені ви ще, необачні,— з батьківською добротою казав Макаров. — Є у вас молодіжний запал, бажання боротися з ворогом. Це добре. Тільки цього мало, щоб помірятися силою з вишколеними фашистами. Треба радитися з дорослими. Якщо задумаєте щось зробити, звертайтеся до Оксани Василівни. Вона вам завжди дасть слушну пораду, допоможе.

Юрко також розповів підполковникові про те, що підпільники ходять по місцях, де пролягала лінія оборони, збирають і приховують залишену там зброю.

— Це корисна справа, — схвалив їхні дії Макаров. — Зброя партизанам дуже потрібна. Тільки й тут, — застеріг він, — треба діяти обережно, продумано. Не можна йти на лінію оборони у бік Льольчиного озера.

— Чому? — не зрозумів Юрко.

— Там же мінні поля, — пояснив Макаров. — На підступах до Прип'яті міна на міні. Як не рвалися фашисти, а пройти не змогли. Шукайте зброю у лісі під селом Заріччя.

— Наш командир, — похвалився Юрко, — знає проходи крізь мінні поля. Він допомагав нашим ставити міни.

— Хто ж він, ваш командир?

— Сільський хлопець. Комсорг нашої школи.

— Зачекай, — ваш командир такий кучерявий хлопець, на правій щоці у нього невелика родимка?

— Він! — здивувався Юрко. — Звідки ви його, Олександре Івановичу, знаєте?

— Зустрічався в штабі. Хвалив його командир саперного батальйону. Казав — золоті руки. Думали його в батальйон зачислити, та командир полку заборонив. Малоліток. Тепер цей хлопець може бути як знахідка для партизан.

Макаров помовчав якусь хвилю, а потім попросив:

— Допоможи мені зустрітися з вашим командиром. Я хочу доручити йому одну справу. Але це зробимо, коли я трохи наберуся сили.

Мама, Галя, Галина Іванівна до схід сонця поспішали на роботу. Комендант Штарк наказав терміново викопати картоплю й закагатувати її. Врожай видався як ніколи. А норму встановили на кожного величезну. За невиконання лупили поліцаї нагайками. Комендант Штарк наказав старості скласти списки підлітків до дванадцяти років, і їх теж почали виганяти на різні роботи.

Небезпечні події, як ті стрімкі хвилі, набігають одна за одною, підхоплюють, затягають на бистрину. І досить спіткнутися, повестися необачно — тобі загрожує смерть. Підполковник радить не ризикувати, не підставляти себе під ворожі кулі. Як же можна боротися з фашистами і не ризикувати. Ні, без ризику ніяк не можна обійтися. І в тому Юрко переконаний. Ризикували вони з Володею, коли зайшли в підземелля і побачили там пана Хоткевича з Сиволапом? Звісно, ризикували. Якби їх помітили — убили б на місці. Щоб не наражатися на небезпеку, треба було хутчіш тікати з підземелля. Але тоді вони не почули б розмови між ними, не дізналися б про наліт ворожих літаків на переправу, про підготовку запроданців до розправи над радянськими людьми, не змогли б вивести червоноармійців на схованку диверсантів. І тоді бомби упали б не на далеке Гибле болото, а на переправу та на сонне село. А що б зараз чинив пан Хоткевич з аптекарем, то й страшно подумати!..

І зброю шукати, — у думці сперечався Юрко з Макаровим, — небезпечно. Можна потрапити в руки поліцаїв, підірватися на міні, хтозна з ким зіткнутися в лісі. Але зброя потрібна, і її треба збирати. Зараз кожна чесна людина щодня мусить ризикувати, важити своїм життям, але боротися з фашистами.

Нарешті настала неділя. Юрко пішов з дому раніше, щоб не запізнитися на місце збору. Селом до переправи сунули обози, йшли танкові колони. Танкісти повисовувалися з люків і байдуже дивилися на принишкле село. Чорні жерла гармат тупо зирили за Прип'ять, туди, де не стихала приглушена канонада.

Несподівано біля колодязя Юрко помітив Тимофія Шлапака. Він пив воду з відра, а на правій зігнутій руці повис німецький карабін. На лівому рукаві біліла нарукавна пов'язка поліцая. На ній чорними німецькими літерами вишито: «Шуцманшафт».

Шлапак помітив Юрка, поставив відро на цямрину, скривив губи, зверхньо запитав:

— Що, Юрку, язик проковтнув, не сподівався побачити Тимоху в поліції? Ти завжди думав, що Шлапак — це так, одоробло? Хуліган і неук, як мене на зборах чихвостили. У комсомол, бачиш, не прийняли. І добре, що не прийняли, мені від цього тепер одна користь. Потрібен був мені той комсомол, як корові сідло. Тепер комсомолятам непереливки, а Тимоха в поліції. І не просто поліцай, а старший. Пішли наші вгору!

Юрко ошелешено мовчав. На зборах підпільників говорили, що Шлапак збирається в поліцію, але Юрко ще не вірив. А тепер стоїть він перед ним з гвинтівкою і нахабно блимає своїми риб'ячими очима. Кругла пика лисніє від задоволення.

Пішов служити фашистам Юхим Щупак, колишній куркуль; кинувсь допомагати диверсантам аптекар, колишній петлюрівець; зрадив своїх людей гетьманський посіпака Семен Олефіренко. Прислужує фашистам колишній багатій Ситарчук, гнеться перед ними п'яниця і злодій Скрипаль. А з Шлапаком все ж таки ходили в одну школу, читали одні книжки, були в одній бригаді, коли працювали в колгоспному саду. Під час першотравневої демонстрації Шлапак ніс червоний прапор. Правда, Тимофій лінувався, погано вчився, але душа в нього… І ось тепер — поліцай, зрадник!

Тимофій із неприхованим задоволенням дивився на принишклого, розгубленого Юрка.

— Отак, — гордовито заявив Шлапак, — власть перемінилася. Тепер я командую! Захочу — і можу дати першому стрічному по морді. Та що там по морді? Уб'ю, і нічого мені не буде! Скажу, що Гітлера лаяв, зневажливо відізвався про «нові порядки», і мені повірять. А чого повірять? Є в мене заслуги! Учора Радикала арештували. Чув?

— Ні, а за що?

— Підпільник. Підтримував зв'язок з партизанами. До нього Вершина приходив. Попався. Тепер кінець кооперації. Пропав Радикал, і жінку його забрали. Зараз вигріваються в гестапо.

Радикалом прозвали вчителя математики Олександра Семеновича Кошового.

Тимофій завжди лаяв Олександра Семеновича, нахабно поводився у нього на уроках, навіть пошпурив минулої зими каменюку у вікно вчителевої квартири.

Олександр Семенович був справедливий і вимогливий. Хтось списує задачу під час контрольної роботи — виходь з класу. А потім обов'язково розповість про ледаря на шкільних зборах, присоромить. Найчастіше діставалося Шлапаку. Він взагалі не хотів учитися, а вчитель математики навідріз відмовлявся натягнути йому «посередньо», — і Шлапак залишився на другий рік.

— А може, набалакали? — засумнівався Юрко. — Де б той Вершина зараз узявся? Хіба б він відважився прийти в село, як тут повно німців?

— Набалакали! — сердито хмикнув Шлапак. — Приходив до нього Вершина, а я вислідив. І доповів куди треба! Радикала після цього в жандармерію, а Тимофія на підвищення! Ще й годинник Радикалів віддали.

Шлапак дістав з кишені довгастий, як яйце, годинник Олександра Семеновича.

— Жаль, що Вершину не встигли зцапати. Прибігли, а його й слід прохолов. За Вершину та за Коваленка начальник жандармерії Гофман пообіцяв дати по гектару землі і десять літрів спирту на додачу. Десять літрів розвести водою — відро горілки. Пий од пуза! Правда, для мене горілка тепер на кожному кроці. Куди не зайдеш, всі гнуться, пляшку на стіл ставлять, — бояться! А далі ще страшніше буде. Казав начальник жандармерії, що є наказ: родини комуністів, активістів, партизанів, підпільників — розстріл!

Юрко слухав Шлапака, і йому страшенно хотілося вдарити поліцая, звалити на землю, пристрелити на місці, як підлого зрадника. Але треба затамувати все в собі, говорив спокійно, розпитував байдуже — може, Шлапак ще щось вибовкає.

— Не розумію я, Тимофію, — знизав плечима Юрко, — чого ти так радієш? Ну, постріляють жінок, дітей, і тобі легше стане? Хіба ж діти винні, що їх батьки були комуністами чи активістами? Он твоя мати передова ланкова, її портрет районна газета давала, секретар райкому премію вручив, патефон. На зборах вона виступала, називала себе безпартійною більшовичкою.

— Мати, мати! — сердито скривився Тимофій. — У неї своя дорога, а в мене своя. Сказали, вона й виступила. А тепер у мене служба! Не я видаю накази — німці. Мені вірять, мені пайок видають, гроші платять. І як накажуть стріляти, то буду робити все, що вимагається. Кожному своя сорочка ближче до тіла. А тут мова йде не про сорочку, а про шкуру! Наказали Радикала брати, пішов і арештував. І в жандармерію припровадив.

— А що буде, як червоні прийдуть?

— Червоні! — Тимофій вибухнув оглушливим реготом. — Довго їх чекати доведеться. З багатьох їх уже кісточки гниють. Пропали совєти, і собака не гавкнув!

— А Київ ще не взяли, он, чуєш, гармати озиваються, і твій батько на фронті.

— Що ти, як та папуга, одне й те ж торочиш! — люто обурився Шлапак. — Мати, батько, брат, сват! Червоні! Ти знаєш, що вчора говорив Гофман?

— А звідки й навіщо мені знати?

— Отож-то й воно. А я своїми вухами чув, як він казав на нараді старших поліцаїв: Москві капут, Ленінграду капут і Києву скоро капут. А ти — червоні! Забувай, Юрку, своїх любих червоних, звикай до чужих та оглядайся. Може й тобі якась користь буде. А німець — той своє візьме. У нього культура, техніка, літаки, танки, гармати. І тут не зівай, Хомка, бо завтра буде пізно. Хапай свій ласий шматок. Прозіваєш — іншим дістанеться. Мене, брат, Ситарчук обіцяв своїм помічником зробити. Отут і треба шурупати. Задумав я написати заяву начальнику жандармерії, хочу його про дещо повідомити, та по-німецьки не втну… Не знаю, якого ти каменя за пазухою носиш, дуже ти праведний, за що я тобі морду бив, Юрку. Але то було по-дитячому. А з твоїм знанням німецької мови хоч зараз можна податися в районну жандармерію, перекладачем можуть взяти. Подумай. Зайду якось до вас, перекладеш мені заяву. За мною не пропаде.

— Заходь.

— Діло. Трохи підростеш, то, може, я за тебе слово замовлю, і в поліцію тебе візьмуть.

— А багато вас у поліції?

— Та вже набралося п'ятеро. Учора кулемета привезли, гранати. І жандарми в селі поселилися. Сам полковник Майєр ними командує. У палаці поселилися. — Шлапак притишив голос: — Щось там німці розшукують, у льохи під Білою вежею водолазів опускали.

— І щось там знайшли?

— Не знаю, та й тобі не раджу дуже цікавитися.

— А з ким ти в поліції?

— Ти ще й досі не знаєш? — Ситарчук — начальник. Крім мене — Микола Круп'як, Іван Скрипаль, Жук Петро. Ще будуть набирати, — хвалився Шлапак, — чоловік тридцять. Тільки не поспішають записуватися в поліцію, мабуть, своїх бояться. А в поліції все маєш, що тільки твоя душа бажає! — Тут Шлапак голосно реготнув: — Хоче вона смачно поїсти, гарно випити, хочеться їй добре одягнутися, взутися — все є! Та ще й шанують усі, бояться. Ось ти тепер не полоснеш мене прийомчиком, як колись. Ну, не дуйся, от зайду, то й цього навчиш!..

Тимофій пішов, а в Юрка ще не всідалось внутрішнє обурення. Та час не ждав, і левадами він подався до лісу.

Як і домовилися, зібрались на галявині біля Княжого дуба. Іван Гончар одразу вточнив план дій:

— Зараз підемо у Барвенкове урочище. Учора ми були там з Андрієм Ремезом, натрапили на машини з боєприпасами, знайшли залишені бліндажі. Є відомості, що й поліція одержала наказ збирати зброю. Їх треба випередити. Підемо в урочище берегом Серебрянки. Іти всім за мною слід у слід, берег замінований.

У лісі стояла тиша. Десь у гущавині виспівувала іволга, ніби й не було ніякої війни, не зважала безтурботна птаха на чорні обвуглені стовбури сосон. Ішли глухою лісовою дорогою, стиха розмовляли. Стьопа Коваль набрав повну жменю реп'яхів і непомітно причепив їх до коси Люді Щербань.

Дівчина відірвала реп'яхи і влучно шпурнула їх прямо в пишні Степанові кучері. Той підбіг до сосни, почав підзбирувати шишки. І тут почувся суворий оклик Івана:

— З дороги нікому не сходити! Наближаємося до мінного поля. Всім триматися середини стежки.

Наказ всіх привів до тями. Стихли розмови, ніхто вже не дозволяв собі жартувати.

Невдовзі вийшли на місцевість, де тижнів чотири тому проходила лінія оборони. Узлісся, берег річки помережили глибокі траншеї. Над ними рудими кублами зависли клубки колючого дроту. Навколо виднілися глибокі вирви від снарядів і мін. Все частіше почали натрапляти на могили. Над ними були нашвидкуруч збиті пам'ятники з невеликими фанерними зірочками. На протилежному березі річки виднілося кілька спалених фашистських танків. Одна «пантера» стояла з відкритим люком посеред річки. На люку сидів чорний ворон. Він побачив людей, незадоволено каркнув, злетів з насидженого місця і опустився на верхівку купини.

Гончар краєм густого ялинника повів групу далі до Барокового урочища. Ішли давньою, зарослою травою просікою. У ялиннику напівсутінки. На небі сяє сонце, але тільки де-не-де пробиваються його промені, лягають на землю синюватим сяйвом. Під ногами журно шарудить суха торішня глиця.

— Дивіться, танк! — несподівано зупинився Володя, показав рукою на стару, розлогу ялину. — Наш Т-34.

Під ялиною стояв танк. На його башті виднілася червона зірка, під нею напис білою фарбою: «За Батьківщину!»

Гусениці вже взялися жирною, рудою іржею. Жерло гармати сторожко зирило на недалеку просіку, ніби чекало появи ворога і готове було зустріти його нищівним вогнем. Люк танка відкритий. На галявині розстелена плащ-палатка, а на ній — мертві танкісти.

Люда Щербань першою побачила їх, відсахнулася, злякано закрила обличчя руками. Якусь мить дівчина стояла непорушно, а потім підбігла до Наді Цимбал, припала до неї, заплакала.

Хлопці зняли кашкети, сумно дивилися на мертвих танкістів, на застиглий, мовчазний танк. У боковій броні виднілась невелика пробоїна. Снаряд влучив у броню і, мабуть, розірвався всередині машини.

— Давайте поховаємо танкістів, — сумно озвався Іван Гончар, — віддамо їм останню шану. Тут підхід до Прип'яті прикрив танковий батальйон. Наші танкісти стояли на смерть. Фашисти так і не змогли на цій ділянці прорвати оборону.

Під розлогою ялиною Ігор Шульженко побачив ще одного мертвого танкіста. Він сидів на снарядному ящику, тримав на колінах планшет, притулившись спиною до темного стовбура. Гончар обережно взяв планшет, розкрив його. Там лежали карти, блокнот, записна книжка, посвідчення танкістів. Гончар глянув на одне з посвідчень, посічених осколком. На ньому вціліло фото молодого, ще зовсім юного танкіста. Під посвідченнями лежав аркуш, густо списаний дрібним почерком.

— Лист! — пояснив Іван. — До дружини й дітей. Танкіст, мабуть, написав його тут, на галявині, перед своєю смертю.

— Прочитай, — озвалася Надя Цимбал.

— Товаришу! — почав читати Гончар. — Звертаюсь до тебе з останнім проханням. Прошу зберегти мій лист і при першій можливості переслати на адресу: «Місто Омськ, вул. Набережна, буд. З, кв. 7, Болошевій Ользі Павлівні.»

Гончар трохи відійшов від ялини, зупинився там, де крізь густу глицю просівалося більше світла. Голос його в лісовій тиші звучав напружено, здригався:

«Дорога моя Олюню! Прошу тебе бути мужньою. Пишу тобі останнього листа. І не певен, що ти його одержиш. Але пишу, і мені здається, ніби я розмовляю з тобою, навіть чую твій голос, бачу твої очі, всю тебе, лагідну, привітну. Майже два тижні ми не виходили з бою. Прикривали підхід до річки Прип'яті. Сьогодні зранку почався запеклий бій. Скільки ми вели той бій — не скажу. У наш танк ударив снаряд. Коли я опритомнів, зібрався з силами і відкрив люк, навколо нікого не було. Мої бойові товариші загинули. Полягли Трофимов, Каверін, Смолін. Мене теж поранило осколком. Я виніс загиблих, поклав їх на брезент, а поховати не вистачає сили. Кругом дрімучий ялиновий ліс. Він нагадує мені нашу сибірську тайгу. Напиши про все рідним моїх друзів. У тебе є їхні адреси. Ми чесно виконали свій обов'язок. Наш танк підбив чотири ворожих машини, ще одного притопили в річці. Поцілуй за мене Валерку, Мишу, Катю. Як я люблю вас, рідні мої, як я хочу, щоб ви були щасливі, жили, не знаючи ні горя, ні страхіть війни. Діти мої! Любіть маму, допомагайте їй, бережіть. Знайте, що наша мама найкраща в світі. І ще заповідаю вам, діти мої, любіть свою Батьківщину і будьте їй вірні до кінця!..»

Гончар звів очі на притихлих друзів.

— Все… Треба будь-що-будь зберегти цей лист, як прийдуть наші, переслати його дружині танкіста. А зараз поховаємо бійців.

Хлопці викопали поруч з танком могилу, вистелили її ялиновою глицею, поклали в неї полеглих танкістів, нагорнули піщаний горбик. Постояли хвилю біля могили і мовчки пішли вглиб лісу. Коли наблизилися до невеликого, зарослого високим очеретом озера, Іван зупинився, сказав застережливо:

— Тут знову починається мінне поле. Тримайтеся цієї стежини і нікуди не звертайте. Ще трохи — і ми будемо на місці.

Стежка повернула праворуч, потім пробігла над глибоким, крутим яром, схили якого поросли густою ліщиною, і вивела на глуху просіку. Колись у лісі випалювали вугілля і по цій дорозі вивозили його до пристані. На просіці під верховіттями велетенських дубів стояло три вантажних машини, їх кузови, заповнені ящиками, були закриті цупким, зеленим, трохи поруділим брезентом. І брезент, і кабіни в багатьох місцях були посічені кулями.

— Літаки налетіли, — пояснив Гончар, — і всі водії загинули. Ми їх поховали, коли були позавчора в урочищі з Андрієм. Я, перш ніж вести вас сюди, познімав міни на стежках і просіках. Зараз треба перенести боєприпаси в безпечніше місце. Тут є залишені бліндажі, у них і складемо зброю.

Іван підвів товаришів до яру. У крутому схилі збудовано просторий штабний бліндаж. Над ним у три настили лежали товсті соснові балки. На них насипано товстий шар землі. Бліндаж прикривали вузькі дощані двері, пофарбовані зелено-бурими смугами. Всередині стояв стіл, збитий з свіжих соснових дощок. Від них і досі пахло живицею. Над столом висіла велика опукла лампа із зеленим абажуром. У лампі було ще чимало гасу. Довколо стола рівним колом вишикувалися білі березові кругляки. На столі лежали газети, журнали, папери, шкіряна польова сумка.

— Тут і сховаємо все, що знайдемо на машинах, — розпорядився Гончар.

Хлопці почали розвантажувати «зіси». На першій машині виявились ящики з гранатами. Крізь прощелини виднілися металеві ручки, пофарбовані в яскраво-зелений колір. Далі лежали коробки з патронами, дбайливо запаковані ручні кулемети. Іван заніс один кулемет у бліндаж, розрізав упаковку, швидко зібрав його, поставив на ніжки, вигукнув захоплено:

— Хай тепер спробують поліцаї поткнутися в ліс, одне шмаття з них полетить! А на машині десять кулеметів!

Друга машина була заповнена протитанковими мінами, третя — навантажена медикаментами та обмундируванням. Хлопці переносили ящики в бліндаж, складали їх попід стінами, обшитими білими сосновими дошками. Міни Гончар наказав скласти в кутку, ближче до дверей.

Години через дві бліндаж геть заставили ящиками. На них поклали пакунки з обмундируванням. Медикаменти розмістили на столі і прикрили їх брезентом.

У схилі цього яру Максим Коломієць натрапив на ще один бліндаж і кілька землянок.

У бліндажі стояли густі сутінки, пахло сирістю та цвіллю. Іван освітив приміщення ліхтариком. У кутку стояла піч — залізна бочка з прорізаними дверцятами. Біля неї рівними рядками лежали невеличкі соснові цурпалки. На стінах висіли плакати, виднілася велика барвиста карта, обтикана червоними невеличкими прапорцями. Тут, як і в попередньому бліндажі, стояв стіл, збитий із соснових дощок. Навколо стола біліли широкі лави.

— У цьому бліндажі,— пояснив Гончар, — був клуб саперного батальону. Зачекайте хвилину. Я вам щось покажу!

Іван підійшов до карти з червоними прапорцями, відігнув її край, і за нею відкрилась глибока ніша. У ній лежали книжки, видовжений ящик, невеличкий чемоданчик. Гончар поклав ящик на стіл, стер з нього пилюку:

— Патефон, а в отому чемоданчику — платівки. Зараз послухаємо музику, пісні!

Гончар розкрив патефон, завів його, дістав з чемоданчика платівку, поставив її на круг, і в бліндажі залунала знайома пісня про тачанку. Вона ніби хлюпнула на всіх цілющою водою. Разом з піснею приходила упевненість в свої сили, віра в перемогу над ворогом.

— Нехай тут, у цьому бліндажі,— запропонував Ігор Шульженко, — буде наш штаб. Наносимо сюди сіна, прилаштуємо нари, запасемо харчів. Усе може бути! Натрапить на наш слід поліція, загрожуватиме нам арешт. Куди подітися? Куди сховатися? Рушай у штаб. Поліцаї сюди не поткнуться — навколо міни. Просіку, що веде до пристані — замінувати!

— Так і зробимо, — згодився Гончар. — Нам без штабу ніяк не можна. Зараз перенесемо сюди лампу з великого бліндажа, дубові кругляки, ящик гранат, десяток гвинтівок, кілька коробок з патронами, кулемет. Нам теж зброя пригодиться. І трохи мін — протипіхотних і протитанкових. Просіка справді лишилася незамінованою. По ній відходило наше військо. Завтра я там поставлю десятків два «гостинців». Мін у нас вистачить.

Швидко перенесли все, що було потрібне, в штабний бліндаж, а вхід до великого завалили піском, накидали на нього хмизу. На всяк випадок замаскували. Поткнеться сюди поліція, зуміє перейти через мінне поле, та не зразу зможе виявити сховані боєприпаси.

Андрій Ремез приладнав до перекриття лампу, засвітив її, поправив гніт. Бліндаж залило світло. Володя затопив пічку, кинув у неї сухі соснові цурпалки. У бліндажі потепліло, по ньому пішов приємний жилий дух.

— Славний бліндажик, — задоволено потер руки Гончар. — Тут можна листівки друкувати, поставимо радіоприймач і слухатимемо Москву. Є в нас зброя, є й боєприпаси.

Іван сів за стіл і поруч себе приладнав ручний кулемет з великою металевою тарілкою. Він ніжно провів рукою по металевому кругу і несподівано запропонував:

— Давайте проведемо бойову операцію. Чого нам даремно марнувати час? Є кулемет, гранати, гвинтівки! — Гончар підхопився з місця, схвильовано пройшов по бліндажу. — У мене й план є операції. Влаштуємо засаду на схилах Заячої гори. Під нею проходить дорога. По ній фашисти рухаються до переправи. Від гори до села п'ять кілометрів. І фашисти не будуть сікатися до жителів нашого села. Закидаємо німців гранатами, піддамо жару з кулемета і гвинтівок — і відійдемо за мінне поле. Я там знаю безпечні проходи. Уб'ємо з десяток фашистів — і то допомога Червоній Армії. Це буде паша відповідь отому фашисту, який назвав нас рабами!

Хлопці промовчали, не озивалися й дівчата. Надто вже несподіваною виявилася для них пропозиція Гончара.

— Злякалися? — насмішкувато запитав Іван.

— Треба подумати, — непевним голосом протяг Андрій Ремез. — Обстріляємо фашистів, кинемо в них по гранаті, а вони село спалять і нас, як тих курчат, переб'ють. Он спалили недавно Лебедівку і людей порішили. Піде й наше село за димом.

— Не піде! — заперечив Іван. — Заяча гора далеко від Жовтневого. Тут можна доброго чосу дати фашистам і зразу відійти в ліс. Давайте влаштуємо засаду в наступний четвер. Помстимося за нашу вчительку Ніну Павлівну, за родину лісника, за постріляних дівчат, за замучених поранених бійців. Чи й справді послухаємо коменданта Штарка, будемо поводитися, як німі й покірні раби? Хто боїться, хай лишається дома. У бій підуть добровольці. Якщо ніхто не схоче, я сам обстріляю фашистів з кулемета.

— Я прийду, Іване, — першою озвалася Надя Цимбал. — Тільки треба все продумати, зважити!

— Якщо вже йти в засаду, — піднявся з-за столу Андрій Ремез, — то підемо всі. Кожен з нас дав присягу на вірність. От і повинні її виконувати. Чого нам чекати? Хіба ж не гинуть наші батьки на фронті? Дамо бій фашистам!

— Дамо! — загукали присутні.

— Тоді так зробимо, — озвався Гончар, — у середу, як стемніє, знову всім зібратися біля Княжого дуба. Звідти прийдемо в цей бліндаж, візьмемо зброю і вирушимо вночі на схили Заячої гори. А зараз — додому! Про наступну операцію мовчати.

Коли хлопці підходили до села, Гончар запитав Юрка:

— Ти розмовляв з Олефіренком? Дізнався, чого він відмовився прийняти присягу?

Юрко розповів про Славкове горе:

— Не зміг він про все розповісти…

— І справді, страшно, — погодився Іван. — Батько — поліцай і зрадник!

Юрко прийшов додому, сів вечеряти, а перед очима стояли круті схили Заячої гори, широка ґрунтова дорога, а на ній ворожий обоз, колони автомашин. Боязко Юрку йти і засаду, але й не піти не можна — він же дав клятву до кінця боротися з окупантами. Треба пересилити свій страх. Незабаром вони зберуться на схилах Заячої гори і дадуть бій фашистам.