Таємниця Зоряної кімнати

Розділ вісімнадцятий «ГОСТІ»

Юрко й справді в цей час зустрічав своїх небезпечних гостей. У призначений час біля воріт зупинився чорний приземкуватий «опель». З нього вийшов комендант Штарк, староста та худорлявий довгов'язий німець з пласким лицем, на якому виднілися холодні водяні очі. Юрко зразу пізнав Майєра. Він вперше побачив його тоді, як фашисти повісили вчительку Ніну Павлівну…

Штарк привітно всміхнувся Юркові, сказав:

— Юрген! Фрейлейн Віра відчула себе досить кепсько, і їй довелося повернутися додому. Тобі доведеться взяти на себе обов'язки перекладача.

Німці з старостою зайшли на подвір'я. Там їх чекали озброєні поліцаї на чолі з начальником поліції Ситарчуком, у якого на грудях висів німецький автомат, і він гордовито притримував його обома руками.

Мати, хоч і знала, що до них має приїхати Штарк та Майєр, побачивши на своєму подвір'ї німців, зблідла. Галина Іванівна сховалася від нежданих гостей на своїй половині, Леся теж намагалася не потрапляти їм на очі. Приймав гостей Юрко. Він зняв з паркану просушений волок, шанобливо сказав коменданту Штарку:

— Гер комендант, найкраще ловити рибу під прибережними вербами. Там повно щук! Є й судак, жерех!

Майєр підозріло подивився на Юрка, запитав недовірливо:

— Ти володієш німецькою мовою?

— Приємна несподіванка, — пояснив Штарк. — Юрген не тільки досконало знає німецьку мову, він навіть наш земляк. Його предки вихідці з Кенігсберга!

Майєр прискіпливо обмацав своїми водянистими очима Юрка, подав йому суху, вузеньку руку.

— Радий вітати свого земляка. Але звідки ти знаєш про свою приналежність до німецької нації?

— У нас у родині зберігаються давні документи, — пояснив він Майєру, — там і підтверджується наше походження.

Поліцаї взяли волок і понесли його на берег річки. За ними пішли Штарк та Майєр. Юрко підвів німців до піщаної коси. Неподалік росли старі верби, зеленою стіною піднімалися густі очерети.

— Гер Штарк, — звернувся хлопець до коменданта, — у цій затоці багато риби, і тут досить мілко. А далі глибина.

— Глибина? — перепитав Штарк. — Це добре! Ми половимо рибу і будемо пірнати. Я люблю поплавати, неперевершений плавець і гер Майєр. Але поки що ловити рибу!

Майєр мовчки оглядав Прип'ять. Він, як прийшли на берег, не зронив жодного слова. Гестапівець стояв, заклавши руки за спину і байдуже слухав розмову між Юрком та Штарком. Здавалося, він напружено обмірковує якесь надзвичайно важливе питання, і воно поглинає всю його увагу. Юрко відчував, що Майєр непомітно стежить за ним, прислухається до кожного його слова, і навіть разів зо два глипнув на нього своїми колючими очима.

Поліцаї швидко розгорнули волок, і Штарк з Майєром поволі забрели у воду. Вони обійшли невеличкий зарослий очеретом острівець, побрели під верби, знову повернули до острівця і попрямували до берега.

Комендант тягнув волок з великою натугою, він весь час оглядався, ніби боявся, що якась рибина випорсне з його рук. Нарешті німці витягли улов на берег. Їм на допомогу кинулися поліцаї. У волоку билося чимало риби: щуки, лящі, судаки, жерехи. Між зеленими водоростями незграбно вовтузилися величезні, клишоногі раки.

Штарк схопив найбільшого судака, міцно тримаючи рибину, збуджено захоплювався:

— Судак! Царська риба. Колись її подавали на царський стіл. Ти поглянь, Отто, — ніяк не міг заспокоїтися Штарк, — яка багата ця ріка! Які багаті ці угіддя! Я буду просити фюрера, щоб він виділив мені маєток на берегах Прип'яті!..

Майєр на знак згоди мовчки кивнув головою. Справді, завойовані землі надзвичайно багаті. На Україні є все — хліб, сало, м'ясо, риба, овочі й фрукти, молоко, яйця. Надра надзвичайно багаті на вугілля, нафту, руду. І все це віднині належить великій Німеччині. Майєр теж вирішив взяти маєток на безкраїх берегах Прип'яті. Він придбає палац, пана Хоткевича, розведе рибне господарство.

Юрко складає спійману рибу в кошик і разом з Тимофієм Шлапаком несе його на подвір'я. Староста вже розпалив вогнище і кип'ятить воду у великому крутобокому казані. Поліцаї заходилися старанно чистити рибу і мимоволі поглядали на високу сулію з чистим, прозорим перваком.

Комендант Штарк, як був у мокрих трусах, так і прибіг до вогнища, простягнув до нього руки, погрів їх і несподівано оголосив:

— Зараз ми будемо ловити раки!

Комендант знову побіг до Прип'яті. Він ходив під берегом, вимацував у пічурках раків і викидав їх на берег, раз у раз гукаючи Юркові, щоб той, бува, не прозівав чергову здобич:

— Юрген! Тримай це страховисько!

Майєр зійшов на кручу, пірнув у Прип'ять і довго не з'являвся на поверхні. Випірнув далеко від берега, майже на середині річки. Юрко вмів довго триматися під водою, але він не зумів би проплисти таку величезну відстань, як її подолав німець. Майєр вибрів на протилежний берег, підійшов до звалища старих рибальських човнів, довго їх розглядав.

Ситарчук сидів на низенькому стільчику, чистив жереха, тривожно прислухався. А коли Штарк побіг на Прип'ять ловити раки, наказав Скрипалю:

— Піди, Іване, побудь на березі. І хай з тобою піде Федір, — начальник поліції кивнув на дебелого чоловіка, — а ми тут і самі управимося. І візьми мій автомат. За Майєра і Штарка відповідаємо головою. Дивіться, щось трапиться з німцем, — нам зразу кишки випустять!..

Поліцаї взяли гвинтівки, а Скрипаль накинув на груди автомат, і неохоче пішли на берег Прип'яті.

На вигляд млявий поліцай Петро Жук спритно чистив рибу і кидав її у велику миску.

— Не турбуйтеся, пане Ситарчук, — заспокійливо сказав він, — ніякі партизани зараз не осміляться поткнутися в село.

— Вір їм, тим партизанам! — буркнув Ситарчук. — Від бандитів можна чекати чого завгодно.

— А таки-так, пане Ситарчук, — улесливо піддакнув староста, — оті лісові зарізяки на все здатні. Німців нам особливо треба берегти, як ока в лобі! Вони ж наші благодійники.

Староста поклав рибу в киплячий казан, кинув туди порубану на шматки курку, проказав значуще:

— На пана Майєра в нас уся надія! Він ще замолоду був у нашому селі. Лейтенант фон Майєр! Жив у палаці товаришував з паном Хоткевичем. Пан Майєр тоді взводом командував, давав доброго чосу червоним.

— Червоні їм тоже давали, — похмуро зауважив Ситарчук, — обклали під Тернівкою, як отой казан жаром…

Староста старанно зібрав з казана піну, вихлюпнув її з черпака на землю, зауважив:

— Червоні облягли, а ми німця порятували, вивели в безпечне місце. Тепер нам за те велика дяка.

— Дяка велика! — чи то всерйоз, чи глумливо озвався Ситарчук. — Тільки не зараз, треба трохи зачекати. Тут уже сумніватися не доводиться.

Штарк все ще ловив раків, викидав їх на берег, і знову намацував нові нірки. У цей час на берег вийшов Майєр. Він побачив кошик з раками, взяв одного, найбільшого, потримав, гукнув Штарку:

— Кінчай, Вальтер, своє полювання! Ти вже наловив їх стільки, що вистачить для роти солдатів.

Штарк теж вийшов на берег. Він довго розглядав раків, не міг відвести від них зачарованого погляду. Потім підкликав до себе поліцая Козоріза, показав на кошик, наказав:

— Віднести на подвір'я.

Поліцай підхопив кошик, жваво рушив до вогнища. Слідом за ним пішли Штарк і Юрко.

— Юрген, — озвався Майєр, — я хочу з тобою поговорити… Зачекай!

— Слухаю вас, гер Майєр! — шанобливо зупинився перед німцем Юрко.

— У тебе гарна вимова, — похвалив Юрка гестапівець, — ти розмовляєш, як справжній німець. Це добре, що ти зберіг мову своїх предків. Ти говорив, що твій прадід приїхав у село будувати палац пана Хоткевича. Хіба палац на той час не був збудований?

— Мій предок, — відповів Юрко, — будував Білу вежу. Її теж звали палацом. Але вона зникла, її зруйнували під час громадянської війни.

— Як прізвище твого прадіда? — доскіпувався Майєр.

— Берг! Франц Берг, — пояснив Юрко. — Але пан Хоткевич любив усім, хто працював у ного маєтку, давати українські прізвища. Мій прадід був Бергом, а потім стаз Береговим.

Майєр насторожено дивився на Юрка. Очі в Майєра, тільки тепер їх роздивився хлопець, пронизливі, опуклі, чи то зміїні, чи риб'ячі.

— Звідки тобі це відомо? — підозріло запитав гестапівець.

— Тато розповідав, — відповів Юрко, — і люди в селі це знають. Є навіть такі, що знали мого прадіда.

— І все ж це можуть бути звичайні вигадки, казки, — заперечив Майєр.

Юрко розвів руками:

— Можливо, що хтось щось вигадав або не так зрозумів і пізніше переінакшив по-своєму. Бабуся Улита часто розповідала, що її батько Франц Берг вмів встановлювати чудодійні замки, ладнав дзиґарі на баштах.

— І це може бути не чим іншим, як вигадкою.

Юрко заперечливо похитав головою:

— Ні, гер Майєр, мій прадід безперечно був механіком. У нас збереглися давні пергаменти, видані Кенігсберзьким магістратом, і там значиться, що мій прадід має професію майстра-механіка. Пізніше він зник безслідно при будівництві палацу.

— Як же він міг зникнути? — насторожився Майєр.

— Не знаю, гер Майєр, — знизав плечима Юрко, — хоча бабуся Улита казала, що під Білою вежею пан Хоткевич збудував майстерню для виготовлення фальшивих грошей. Мій прадід знав, як пройти до панської фальшивомонетні. От пан і позбувся небажаного майстра.

Майєр помахав довгими руками, трохи зігрівся, вийшов на косу, освітлену призахідним сонцем.

— Твоя розповідь, — зацікавлено, але з ноткою недовіри в голосі мовив Майєр, — нагадує звичайну казку. Мабуть, бабуся розповідала тобі про скарби, сховані паном, про підземні світлиці, наповнені золотом.

Юрко шанобливо кивнув головою.

— От бачиш, — зрадів гестапівець, — ти, мабуть, і сам переконаний, що все це звичайні казки, вигадки. Не міг пан Хоткевич в глухому селі, схованому серед боліт та лісів, виготовляти фальшиві гроші. Все це звичайна вигадка.

— Не знаю, гер Майєр, — довірливо проказав Юрко, — як усе це було насправді. Ви мене запитали, а я вам відповів. Тільки, мабуть, була в нашому селі фальшивомонетня…

— Чому ти так вважаєш? — перебив Юрка Maйєр.

— Бо залишились якісь іноземні гроші. Я сам їх бачив…

— Ти бачив фальшиві гроші? — з неприхованим інтересом запитав гестапівець.

— Так, гер Майєр.

— І де ти їх бачив?

— У нас дома. Їх подарувала моїй матері дочка колишнього панського дворецького Шудрі. На тих грошах намальована підстаркувата королева з пишною білою зачіскою.

— А де ж тепер ті гроші?

— Десь на горищі,— відповів Юрко, — моя мати любить різну старовину, вона зібрала колекцію давніх грошей.

— Але чому ти вважаєш, — допитувався Майєр, — що ті купюри з підстаркуватою королевою фальшиві?

— Про це говорила матері дочка пана Шудрі, вона зараз проживає в нашому селі, живий і її батько. Вони, мабуть, багато чого знають, але мене мало цікавили давні гроші.

На берег прибіг Щупак, гукнув Юркові:

— Скажи пану Майєру, що юшка готова і пора їсти, бо як захолоне, то вже не той смак.

Мати розстелила серед двору килим, на ньому — білу скатертину, розставила на ній тарілки, підноси, пляшки з горілкою і наливкою. Ситарчук понасипав у миски юшки, а в окремі тарілки поклав зварену рибу. Посередині стояло відро з червоними, звареними раками. Німці сіли окремо за стіл.

Щупак спритно відкоркував сулію з перваком, поналивав чарки, сказав Юрку, щоб запитав, чи вип'ють горілки німці. Штарк і Майєр відмовилися, відсунули пляшку з наливкою.

Майєр провів ложкою по жовтій, янтарній юшці, запитав Юрка:

— Хто варив?

— Пан начальник поліції…

Майєр подивився на Ситарчука, який мовчки сьорбав юшку, на Щупака, на поліцаїв, і теж заходився їсти. Штарк швидко з'їв миску юшки, і тут же попросив добавки.

— Згодься, Отто, — вдоволено промурмотів комендант, — Що такої смачної страви нам не доводилося куштувати навіть в паризьких ресторанах. Славнозвісна юшка з черепахового м'яса не йде ні в яке порівняння! Фюрер пообіцяв кожному німецькому офіцеру дати на Україні по п'ятдесят гектарів землі. Чудова юшка ще більше утвердила мене в тому, що брати земельний наділ треба на Прип'яті.— Штарк підняв руку і урочисто проголосив:

— Сьогодні я призначаю Юргена Берга своїм особистим рибалкою! А вам, пане старосто, наказую доставляти виловлену рибу в комендатуру!

Юрко переклав наказ коменданта Штарка.

Староста тут же наповнив чарки, проказав захмелілим голосом:

— Вип'ємо, панове, за здоров'я наших визволителів, пана Майєра і пана Штарка. Хан їм добре живеться та добре ведеться!

Поліцаї випили, почали закушувати, а їх жадібні очі все тяглися до сулії з перваком.

— Наші охоронці,— бридливо промовив Майєр, повернувшись до Штарка, — надто вже нагадують мені отруєних алкоголем ірокезів. У них якась непереборна жадоба до алкоголю. Поглянь, Вальтер, як світяться їхні очі, коли вони дивляться на горілку.

Невдовзі німці піднялися з-за столу.

— Данке шьон! — задоволено подякував комендант — У наступну неділю ми знову приїдемо ловити рибу. Ти, Юрген, приготуй волок на дванадцяту годину дня. І скажи старості і начальнику поліції, що вони теж мусять бути тут з вартою.

Майєр і Штарк поволі вийшли на вулицю. Юрко ніс слідом за ними двоє невеличких відер з раками.

Відчинивши дверці машини, Майєр несподівано запитав Юрка;

— Якою мовою написані ваші пергаменти?

— Німецькою, гер Майєр, готичним шрифтом. На жаль, я не все зміг там розібрати.

— Я постараюсь приїхати до вас, — пообіцяв гестапівець, — і прогляну документи. Мене дуже цікавить історія палацу. Можливо, у тих пергаментах є щось невідоме про палац. Я хочу купити в дружини пана Хоткевича цю кам'яну будівлю і стати її власником. Крім того, я хочу побачити колекцію грошових знаків, зібраних твоєю матір'ю. Я здавна захоплююсь нумізматикою.

Поліцаї й староста залишилися біля вогнища. Вони допивали горілку та доїдали юшку. Староста не витерпів, запитав Юрка:

— Про що говорили німці? Чи хвалили нашу юшку?

— Дуже, — запевнив Юрко, — Штарк казав, що навіть у Франції йому не доводилося куштувати такої смачної юшки та риби.

— Що та Франція! — недбало махнув рукою Щупак. — Де їм набрати отакої риби? Покажи їм судака або жереха, то вони слідом сто верст будуть бігти! А що ще німці говорили?

— Пан комендант казав, — пригадав Юрко, — що фюрер видав наказ, за яким кожному німецькому офіцеру виділяється маєтність на п'ятдесят гектарів. Пан Штарк вирішив узяти свій наділ на березі Прип'яті.

Щупак приголомшено блимав рудими повіками, недовірливо похитував головою. Він тримав у руках чарку, і прозора рідина тремтіла, злегка вихлюпувалася через край.

— П'ятдесят гектарів кожному офіцеру? — знічено перепитав він. — А ти все правильно зрозумів? Може, по п'ять гектарів?

— По п'ятдесят, Юхиме Мартиновичу! — впевнено підтвердив Юрко.

— Ого! — буркнув староста. — А що ж тоді нам залишиться? Що Штарк виділить мені за мою службу?

— Не знаю, пане старосто, — знизав плечима Юрко, — про це взагалі не було мови.

— А як же воно буде з моїм хутором, — бідкався захмелілий староста, — повернуть мені мою земельку чи віддадуть її якомусь офіцерику? Як не як, а в мого батька було, вважай, п'ятдесят гектарів гарного поля. І ставок, левада, гай…

— Було, та загуло, пане старосто, — насмішкувато кинув Ситарчук, — і в мого батька був добрячий хутір. Тільки нам нічого не лишилося. Правду хлопець каже. Я сам чув, як про це говорив пан комендант. Навряд, щоб нам з вами щось перепало. Доведеться Омельку забувать про земельку. Пропали наші хутори.

— Таке й скажете, пане Ситарчук! — обурився староста.

— Кажу, як воно є, пане Щупак, — очі в Ситарчука мстиво заблискотіли, — не зуміли втримати земельку, проциндрикали її в вісімнадцятому, то тепер і дивися, як голодний пес, у чужі руки! Треба було не допустити більшовиків, то й хутори нам би лишилися.

Ситарчук замислено дивився на вогонь, його широкі ніздрі роздувалися, як у голодного, лютого вовка.

— Нічого, пане старосто, — погрозливо сказав він, — не будемо наперед журитися. Ще, як кажуть, не вечір. Хай тільки німець розколошматить більшовиків, а там буде видно…

Поліцаї доїли юшку, допили горілку. Ситарчук запитав Юрка:

— Про батька нічого не чути?

— Ні.

— На фронті?

— Як пішов, то ніяких чуток не було.

— Отак воно в нас на Вкраїні,— глумливо посміхнувся Ситарчук, — батько на фронті голову кладе, а синок німців рибкою пригощає, як той горобчик до них цвенькає! Той тягне в один бік, а той — в другий!

Староста схвально поплескав Юрка по плечу:

— Молодець! Догодив Штарку! І пан Майєр задоволений. Бач, знову пани-німці захотіли рибку ловити. Сподобалося! І юшка в нас вийшла на славу, їж і хочеться. А батько в Юрка — орел! Хіба не він, Василь Береговий, виніс вас, пане Ситарчук, в Галичині з поля бою? Вважай, з-під носа в австріяк вихопив. І кілька верст віз вас на своєму коні, а сам біг поряд. Справжній козак!

— Було таке, — прогув Ситарчук, — що було, то було. Порятував мене від видимої смерті. Як тільки прийде батько, — Ситарчук повернувся до Юрка, — хай зразу йде до мене і нікого не боїться! Тут же зачислю його в поліцію.

Староста звівся на ноги, пошарив у кишені своїх плисових штанів, дістав плескату пляшку горілки. Поліцаї зраділо загули, похапали чарки, попростягали їх до Щупака.

Староста налив келихи, сказав поліцаям:

— На коня, хлопці, і додому!

Поліцаї і староста посідали на воза і поїхали.

Юрко допомагав матері мити посуд, розставляти його на полиці. Потім розвісив сушити волок. Дивно, міркував Юрко, що ж дала ця пиятика для операції, задуманої Вершиною? Понапивались поліцаї, пожирували рибою німці… Яка ж із того користь? Мабуть, тут є якісь свої таємниці, про які йому нічого взагалі не відомо. Але він, здається, своє завдання виконав. Німці побули в гостях, лишилися задоволені.

Як уже добре стемніло, до хати зайшла Галина Іванівна з Лесею. Вона, як чужа, зупинилася біля порога.

— Що ви собі думаєте, — розгнівано почала вона, пильно дивлячись на матір. — Як же ви могли приймати в своїй хаті таких гостей? Ви знаєте, хто сьогодні їв у вас юшку?

— Німці,— стомлено проказала мати.

— Полковник гестапо, — злякано промовила Галина Іванівна. — полковник!

— Ну й що? — знизала плечима мати. — Прийшли і пішли!

— Що ж ви собі далі думаєте, — злякано продовжувала Галина Іванівна, — і Юрко бігає, прислужує фашистам! А що буде, як прийдуть наші?

— Свято велике буде! — всміхнулася мати.

— І ви ще смієтеся? — обурилася Галина Іванівна. — Невже ви не розумієте, як усе це оцінюється? У вас гостював комендант, полковник гестапо, начальник поліції, староста! Це ж відверте, активне співробітництво з окупантами! А це страшно!..

— Не журіться, Галино Іванівно, — заспокоїла біженку мати, — якось воно та буде, прийдуть наші — розберуться.

Галина Іванівна заперечливо похитала головою:

— Подумайте про майбутнє своїх дітей. І нас ви ставите в незручне становище. Я мушу сказати вам, як думаю, попередити вас, застерегти! Чому фашисти прийшли саме до вас? Он скільки хат у селі, а вони вибрали вашу! І чого це Юрко ваш бігає навколо фашистів, крутиться, як та дзиґа? Ти ще, Юрку, молодий, а вже перекреслюєш своє майбутнє! Що ти скажеш, як прийдуть наші?

— Отак і скажу, — задерикувато відповів Юрко, — під час нальоту фашистських літаків урятував родину командира Червоної Армії. Потім виніс з поля бою пораненого підполковника! Можна буде й ще дещо розповісти.

— Це, хлопче, не жарти, — застерегла Юрка біженка, — мова йде про дуже серйозні речі.

Галина Іванівна вже з порога сказала матері:

— Ви нас порятували, прийняли, як своїх, але ми не можемо далі залишатися у вас. І ми переберемося на іншу квартиру. Прошу вас не ображатися!..

— Перебирайтеся, — погодилася мати, — вам видніше…

— Мамо! — вигукнула Леся. — Як ти можеш таке говорити? Я нікуди не піду! Не буду переходити ні на яку квартиру!

— Сама тут залишишся? — непевним голосом запитала Галина Іванівна.

— І залишуся! — стояла на своєму Леся. — Не можна так! Нам Марія Федорівна стільки добра зробила. Юрко нас всіх порятував, а ми образилися, будемо переходити на іншу квартиру! До вас фашисти приходили! Ну й що як приходили?

— Як що? — знову обурювалася Галина Іванівна. — Подумай, що воно робиться! Комендант приїхав у гості, полковник гестапо! Я не за себе боюся, за вас! Про нашого батька думаю!

— Хай хоч Гітлер сюди прийде, — розсердилася Леся, — а я знаю, що Марія Федорівна і Юрко — радянські люди!

Юрко захоплено і здивовано слухав, як Леся захищала його і матір, і ніяк не міг збагнути, чого вона так впевнено відстоює їх. Невже, подумав Юрко, Леся дізналася, що вони підпільники? Але ж такого не може бути! Не могла Леся догадатися про їхній зв'язок з підпіллям…