Таємниця Зоряної кімнати

Розділ шістнадцятий НЕСПОДІВАНА РОЗМОВА

Уранці, зразу по комендантській годині, до Берегових прийшла тітка Варка, посильна із старостату, привіталася і тут же стривожено сказала:

— Тільки що подзвонили з комендатури, викликає вас, Маріє Федорівно, комендант Штарк. Наказано вам бути разом з паном старостою на прийомі в коменданта рівно о дванадцятій годині.

Мати розставляла на столі тарілки для сніданку, і вони зрадливо затремтіли в її руках, хоча вона й намагалася не показувати свій неспокій. Посильна все ще стояла біля порогу, ніяково переступала з ноги на ногу. Ви вже вибачайте, — збентежено мовила вона, — що довелося прийти до вас з такою звісткою, але що поробиш. Мусиш! Комендант не страшно, — заспокоювала матір тітка Варка а не доведи господи потрапити в жандармерію! Звідти вже нікому нема повороту!

— Чого ж ви стоїте в порозі, Варваро Іванівно, — спохватилася мати, — проходьте, сідайте! І вибачайте, бо оторопіла від новини!

Тітка Варка підійшла до столу, сіла на лаву, озвалась розгнівано:

— Чортова в мене робота! Гасаєш по селу, як навіжена, викликаєш людей в поліцію, старостат, комендатуру! А люди на мене гніваються! Ніби я в чомусь винна!

Тітка Варка до приходу фашистів працювала в ткацько-вишивальній артілі, ходила в передовиках, вважалася кращою ткалею. Чоловік її, Федір, тракторист, пішов добровольцем в армію, хоча в нього й була бронь. І старший син тітки Варки, лейтенант, льотчик-винищувач.

Мати поставила на стіл ще одну тарілку, підсунула її до тітки Варки:

— Сідайте, Іванівно, з нами снідати. Насмажила свіжої риби. Не знаєте, чого це мене викликають в комендатуру? Та ще разом з старостою…

Тітка Варка знизала плечима:

— Не знаю! Зранку ще подзвонили. Узяла трубку, а перекладачка наказала, щоб я передала зразу старості! А Юхим Мартинович і послав мене до вас, попередити. Він за вами заїде через годину. І ви нікуди не відлучайтеся з дому.

Тітка Варка покуштувала риби, подякувала за сніданок, підвелася з-за столу:

— Спасибі вам, що пригостили, гарних линків наловив Юрко.

Посильна підійшла до дверей, нерішуче зупинилася біля них.

— Тут таке діло, — почала вона непевним голосом, — хочу вам, Маріє Федорівно, порадити…

— Кажіть, — глянула на посильну мати.

— Приховайте, що маєте цінніше, бо я вже примітила… Викликають когось в комендатуру або в жандармерію, а поліція зразу — обшук. І тягне все, що під руку потрапить.

Мати байдуже махнула рукою:

— Що вже тут ховати!

— Не кажіть, — заперечила тітка Варка. — Сама чула, тільки ви не видавайте мене, як хвалився в старостаті Скрипаль, ніби у вашого чоловіка було два годинники, і їх би треба було забрати для потреб поліції. А Ситарчук заборонив. Звелів не чіпати вашої родини. І Олефіренко на вас нахвалявся. Той на все село полум'ям дише! Страшне життя настало.

Посильна пішла, а невдовзі до воріт під'їхав староста на кованому возі, запряженому парою ситих коней. Він зайшов до хати, сів на лаву.

— Штарк викликає,— сповістив і він. — А чого? Як не ворушу мізками — нічого не можу придумати! І сюди кидав, і туди прикидав — не можу догадатися. Чи не прочув німець про ваших біженців? Тільки це не Штаркова турбота.

Мати одяглася, накинула на плечі хустину.

— Чого наперед журитися? — озвалась заспокійливо. — Поїдемо і про все дізнаємося.

Староста розгублено хмикнув у прокурені вуса:

— Звісно, дізнаємось, а все одно в п'ятах тенькає. Служиш німцю вірою та правдою, а як їдеш в район, острах бере. Туди їдеш, а назад чи повернешся — не певен. Ніколи не знаєш, яку пісню тобі закукурікає німець. Не такої пісні я чекав від наших визволителів. Думав, хутір повернуть, землю віддадуть, млин. А воно не веселить. Тільки що тепер говорити. Поїхали в гості до коменданта Штарка.

Гнеться Щупак перед комендантом, як та лозина під вітром, а в душі затаїв образу на німця, бо не сподівався почути від нього такі небажані речі. Зустрічав Щупак окупантів, як дорогих і довгожданих друзів, радів приходу німців, торжествував, вигукував:

— Настало й на нашій вулиці свято! Довго довелося чекати — і дочекалися. Прийшли нарешті наші визволителі!

Староста зразу поселився в приміщенні аптеки. Зайняв квартиру аптекаря і прихопив ще п'ять кімнат, в яких зберігали ліки, обслуговували відвідувачів. Нещодавно Щупак поїхав у район і привіз дві підводи меблів — гардероб з дзеркалом, диван, двоє дерев'яних ліжок, троє крісел, оббитих червоним потертим плюшем, круглий стіл, десяток стільців, книжкову шафу, кілька картин, два килими. У великому ящику було акуратно складено посуд: тарілки, блюдця, чашки, ложки та виделки.

Коли дружина старости почала допитуватися, звідки ці речі, він розгнівано тупнув ногою, нагримав розлючено:

— А тобі нащо про те знати?! Давай лад цим речам — і мовчи!

— Як це мовчи? — образилася дружина. — Я ж тобі все-таки жінка, господиня, а не якась там зайда, приблуда! Несеш у хату — то мушу знати, як тобі дісталося це добро, де його взяв!

— Де взяв, — буркнув у відповідь Щупак, — там уже немає! А що? І чого ти на мене таким зизом дивишся? Господарів цих меблів німець популикав, спровадив у протитанковий рів. І вони тепер нічиї. Не я заберу, комусь дістануться. А взяв я по праву! Вони в мене хутір поцупили, а я тепер їх мебльою буду користуватися! То вони в дзеркала видивлялися, а тепер я в них буду зазирати! Настало і на нашій вулиці свято.

Староста часто підходив до гардероба, видивлявся на себе в дзеркало, діставав гребінець, старанно розчісував руде волосся, бороду, вуса, мружився від задоволення.

— От люстро так люстро! — радісно вигукнув він. — Можеш оглядати себе від п'ят до самого тім'я! А наш брат купить дрібне люстерко, затисне його в жмені і визирює свого носа. А що ти там побачиш? Нічого. Тепер же й ми заживемо. І крісла маємо, і дзеркало, і шафу з книжками. Килими на стіни повішу, а поверх — картини! От комендант обіцяв приїхати в гості, а я його в хату стидаюсь запросити. А я не хто-небудь, а староста. І не якийсь там волосний глевак, а німецький службовець. А німці — вони культурні. Порядок люблять. Чула, — доказував Щупак дружині,— як нас німець називає? Руська швайн! Значить, руська свиня. Он воно що. А я теж хочу бути культурним. Привезу на днях піаніну і поставлю. Музика буде! Приїде комендант і побренькає на тій музиці.

Дружина бридливо оглянула меблі, штовхнула ногою стареньке крісло, попередила:

— Ой, дивися, Юхиме, буде тобі музика, буде тобі й бубон за твою зажерливість. Боком нам вилізе ця мебля. Чи, може, ти думаєш, як будеш видивлятися у велике дзеркало, то з свині гусаком станеш?

Староста червонів від гніву, тупав ногами, загрозливо кричав:

— Мовчи, стара! Не гніви мене, не переч мені, бо я за себе не ручуся! Привіз — і ще привезу!

— Навіщо тобі чуже добро? — бідкалася дружина. — І так уже розголос пішов, що привіз Щупак пограбоване добро, позабирав пожитки постріляних. А як наші прийдуть? Що ти тоді скажеш? У якого Сірка очі позичати будеш? І партизани під боком. Он у Вишеньках убили старосту. Він теж хотів німцю догодити, вислужувався! Все нагороди від них чекав. Дочекався! І про синів подумай. У тебе, чоловіче, чотири сини в армії! Як же їм, маючи такого батька, На білому світі жити? І так на нас люди, як на ту чуму дивляться! Тобі вже й прізвисько дали — Чума!

Розмови з дружиною прикро вражали самолюбивого, гонористого Щупака. Правду говорила дружина. Нічого не міг їй заперечити. Тільки й того, що тупав ногами та лаявся. Не так воно все склалося, як бажалося.

Тижнів три тому Щупак одягнув чисту, випрасовану сорочку, чумарку, плисові штани, взув нові чоботи-витяжки, зібрав пожовклі купчі, що свідчили про земельну власність мешканця села Відрадне Юхима Щупака, і поїхав на прийом до коменданта Штарка. Він зайшов у кабінет, шанобливо поклонився, поклав перед німцем свої папери. Штарк здивовано позирав на купчі, поцяцьковані сургучевими та восковими печатками, нерозуміюче знизав плечима.

— Пане комендант, — улесливим, тремтячим від хвилювання голосом озвався Щупак, — це документи, купчі, які незаперечно свідчать про мою земельну власність. Прошу вас повернути мені мій хутір. Це ж моя кровна земелька, а її незаконно відібрали більшовики.

Перекладачка переказала прохання старости і вичікувально дивилася на коменданта. Штарк байдуже відсунув купчі на край стола, навіщось колупнув нігтем печатку з двоголовим орлом, зневажливо махнув рукою:

— Архів! Зараз всі ці папери — нічого не вартий мотлох. Землю треба заробити вірною й бездоганною службою «новому порядку».

Щупак відчув, що комендант не збирається повертати йому хутір, навіть не захотів подивитися на купчі. Староста розгублено втупився в перекладачку:

— Що каже пан комендант? — запитав він.

— Пан комендант сказав, — відповіла перекладачка, що всі ці папери — мотлох! Їм місце на смітнику!

— Як це на смітнику? — не повірив Щупак. — Це ж купчі на нашу землю, на наш хутір! Я його законний власник! За ті десятини мій дід, батько гроші платили! Свої, кревні! Як же тепер буде з приватою власністю? Чи повернуть мені мій хутір? Га?

— Пан комендант, — знову почала перекладачка, — пояснює, що тепер уся земля належить великій Німеччині. І всі оті землі, всі простори, — вона обвела навколо рукою, — завоювали німецькі солдати, заплатили за них своєю кров'ю.

— А як же буде з моїм хутором? — допитувався Щупак.

— Зрозумійте, пане старосто, — доводила перекладачка, — вся земля тепер належить німцям. Це їх власність. Хто буде вірою й правдою служити рейху — той одержить земельний наділ. Пізніше! А старі купчі хай їдять миші! Землю треба заслужити!

Щупак образився на коменданта, на перекладачку, на весь світ. Але виду не подав. Подумав і прийшов до висновку, що комендант Штарк говорив правду — землю треба справді заслужити. Іншого виходу нема. Пригадав він і виступ гебітскомісара фон Бібраха перед сільськими старостами. Бібрах запевняв, що за кожного впійманого або виданого комуніста-партизана даватимуть по півгектара землі. Це йому, Щупаку, треба спіймати п'ятдесят партизан, щоб повернути свій хутір. А спробуй їх спіймати! Скоріше самого зловлять.

Ночами Щупак не спав. Мучили сумніви, обценьками брав за горлянку острах. Це ж він жандармів на слід учительки Федорчук навів, видав їм родину лісника. Та ще Ситарчук. Хотіли вислужитися перед німцями, намагалися хутчій повідомити, хто винен в загибелі їх десанту. Ні, не думав Щупак, що повісять вчительку та родину лісника. Думав — потримають і випустять. А тепер від страху дрижаки б'ють. Рипне вночі віконниця — душа в п'яти так і пірне. Думає, партизани. А там чоловік учительки Микола Федорчук. Не подарує він смерті своєї дружини. І люди дивляться, мов на скаженого пса, кланяються, вітаються, а в очах ненависть, зневага. От, бач, Чумою прозвали.

Навіть дружина осудливо дивиться на нього, перечить. Не хоче бути з ним заодно. Сини в армії, десь б'ються з німцем, якщо живі. І мати за своїх дітей вболіває, просить погибелі окупанту. Все перевернулося, змішалося, змоталося в один "клубок. І вже не розв'язати, не розплутати оту обкипілу кров'ю зав'язь. А все через землю, через хутір! І не брався б за те старостування, якби не сподівання, що німець поверне землю. Не повернув! Та все одно, йому, старості, тепер одна надія — на німця. Поки німець тут — і він зверху, а піде фашист — на шматки рознесуть! Так зашморг на шию і накинуть! Нема йому тепер ні прощення, ні рятунку на своїй землі.

Намагається Щупак служити німцю на совість, та не сходяться тут кінці з кінцями. Де тільки можна, так і тягне до себе, гребе, що потрапляє під руки. А німець злодіїв не милує. Упіймає — пиши пропало. Злякався староста, як почув наказ коменданта з'явитися в комендатуру разом з Береговою. Почув несподіване розпорядження — покрився холодним потом. «Мабуть, — подумав, — доніс хтось Штарку, що видав за хабар біженцям фальшиві документи — і тепер каюк! Село режимне, а тут якісь непевні біженці!..» Як не боявся староста, як не тремтів, а все одно довелося їхати.

Насторожив несподіваний виклик коменданта й Марію Федорівну. Просто так Штарк нікого не викликає. Тут уже є якась важлива причина. Але яка? «Може, німцям, — думала Марія Федорівна, — стало відомо про її зв'язки з підпіллям, про доручення секретаря райкому партії виготовляти бинти для партизан? Для цього на хуторах приховали багато пряжі. І дві ткалі на хуторі Червоному вже виткали дві основи бинтів. Чи, може, комендант дізнався, що в них переховувався підполковник Макаров? А може, й справді, хтось доніс про біженців, дізнався, що в них проживає родина командира Червоної Армії. Село в них режимне, кожна підозріла людина на виду в поліції. А тут ще Олефіренко на їх родину затаїв гнів і Скрипаль підозрює Юрка в знайомстві з лейтенантом Вершиною. А ще й документи з'явилися в Юрка, думає він оголосити себе фолькедойчем…

Страшно стає Марії Федорівні від усіх цих думок. Відчуває вона, як підступає до неї, до її дітей небезпека, підкрадається, вичікує слушного моменту, щоб накинутися на свої жертви. А що тут зробиш? Звісно, щось і від неї залежить, а більше від обставин. Якщо вже прийдуть поліцаї і відправлять у жандармерію, то звідти одна дорога — в протитанковий рів. Тільки як не стискається від передчуття лиха серце, а треба триматися, допомагати підпільникам, як обіцяла.

На прийом до коменданта прийшли в призначений час. Штарк підвівся з-за столу, запросив Марію Федорівну та старосту сідати. Не вдаючись у довгі розмови, комендант наказав терміново відкрити в селі ткацько-вишивальну майстерню і виготовляти для потреб німецької армії перев'язочні матеріали. Водночас, — додав Штарк, — можна вишивати сорочки, блузи, скатерті, гардини.

— Я знаю, — підкреслено проказав він, — ваші вироби йшли па експорт. Тепер ви будете працювати на велику Німеччину. Пряжу, заполоч, шовк вам привезуть. Зараз ви підете з фрейлейн Вірою, — комендант повернувся до перекладачки, — на речовий склад, відберете потрібні матеріали, їх вам привезуть завтра у майстерню.

Комендант сів за стіл, розкрив чорну шкіряну папку:

— Дозволяється набрати тридцять робітниць. — Комендант трохи помовчав і, суворо дивлячись на Марію Федорівну, наказав:

— Серед цих робітниць не повинно бути ні комуністок, ні комсомолок! Набиратимете людей під вашу особисту відповідальність! Якщо серед працівників майстерні,— Штарк знову загрозливо помовчав, — виявиться хоча б одна комсомолка, ви з родиною будете розстріляні.

Перекладачка Віра Миронівна переказувала слова коменданта, говорила безбарвним голосом, як говорять про давно відомі і всім зрозумілі речі.

Комендант підсунув до Марії Федорівни чорну папку:

— Підпишіться, що ви ознайомилися з цими розпорядженнями німецької влади, і раджу вам ніколи їх не забувати.

Марія Федорівна прочитала текст, надрукований українською мовою, і розписалася.

Комендант звернувся до старости:

— Ткацько-вишивальна майстерня вважається воєнним підприємством, матеріали для нього постачатиме вермахт. Староста села, вам теж належить ознайомитися з інструкцією.

Щупак дістав з кишені старенькі окуляри, якийсь час розглядав папір, а потім теж розписався на ньому.

— Тут ми вже будемо дивитися, щоб у майстерні робили надійні люди!

Не забарився Штарк і з першими замовленнями, — до кінця місяця треба вишити п'ять чоловічих сорочок, три блузи, дві скатерті. Та ще виготовити сто поліцейських нарукавних пов'язок.

Настрій у коменданта був піднесений, і він розпорядився виписати старості та Марії Федорівні по літру спирту. На завершення ділової зустрічі Штарк велів зразу ж набирати ткаль і вишивальниць. Робітницям буде видано аусвайси, і щомісяця вони одержуватимуть пайок, дев'ять кілограмів борошна.

На вулицю вийшли втрьох: Марія Федорівна, Щупак і Віра Миронівна.

— Мабуть, зробимо так, — запропонувала перекладачка, — ми з Марією Федорівною підемо на речовий склад, відберемо матеріали для майстерні. А ви, пане староста, ідіть на продовольчий склад. Не гайтеся, бо спирту лишилося обмаль, майже весь забрали в госпіталі.

Староста нетерпляче затупцював на місці:

— Жаль буде, якщо таке добро не дістанеться.

— І мою долю одержте, Юхиме Мартиновичу, — попросила Марія Федорівна, віддаючи старості й свій папірець па спирт. — Мені він ні до чого, а вам пригодиться.

Староста аж зарум'янився від радості:

— Спасибі, Маріє, на моїй посаді завжди треба мати про запас чарчину. А по тому я чекатиму вас біля комендатури.

Коли жінки залишилися наодинці, Віра Миронівна сказала довірливо:

— Довелося вас терміново викликати в район. Керівництво підпілля доручає вам відкрити в селі майстерню. Партизанам дуже потрібні бинти, марля, полотно, а діставати їх стало майже неможливо. А на німецькому складі чимало пряжі, списаних парашутів. Довелося підказати ідею з майстернею Штарку, він вхопився за неї з великим ентузіазмом. Підберіть собі вірних людей і в першу чергу виконайте замовлення Штарка. Але підготуйте перев'язочні матеріали для партизан.

— А бинти є вже готові.— сказала Марія Федорівна. — Зберігаються вони на хуторі Красному, в Ольги Краснухи. Ви знаєте, її донька в нашій школі була піонервожатою. Їх в будь-який зручний момент можна забрати.

— Спасибі вам, Маріє Федорівно, — тихо мовила перекладачка. — Бинти заберемо одразу ж, як тільки закінчаться безкінечні облави. На Васильківських Дачах зараз есесівці. Партизанам довелося відійти в глиб пущі, затаїтися серед боліт. Є поранені… А надалі майстерня виготовлятиме перев'язочні матеріали для німецької армії, а потраплятимуть вони до партизан…

Вони йшли майже безлюдною вуличкою, і Віра Миронівна, сповільнивши крок, вела далі:

— Іще, Маріє Федорівно, складна, але важлива для підпілля справа… зв'язана з вашим сином. Чи знаєте ви, що Вершина запропонував Юрію ввійти в довіру до полковника гестапо Майєра, оголосивши себе фолькедойчем?..

— Бачила я якісь документи в Юрка, — захвилювалась Марія Федорівна, — але толком він мені не сказав нічого. Страшно мені за сина, боюся, що не зуміє він змагатися з такими підступними злочинцями… Самі розумієте, хлопчина ж ще… А тут же вишколена гестапівська розвідка!.. І сам може провалитися, і людей за собою потягне!..

— Справа нелегка, — погодилася перекладачка, — але, ми певні, Юрій справиться, він доброго гарту і вдачі хлопець, Усі будемо допомагати, оберігати його. Тут стане у великій пригоді знання мови. А документи справжні, ніякої підробки. Хоча ризик, звичайно, є…

По вулиці проїхала вантажна машина, підняла за собою сірий шлейф куряви.

— На склад пішла. Все тягнуть, нічого не минають… — Віра Миронівна взяла за руку Марію Федорівну, заговорила збуджено, щиро:

— Усім зараз дуже складно, ніхто не гарантований від розправи. А хіба не можуть за доносом, наговором схопити і розстріляти!? У цій ситуації Юркові навіть буде безпечніше, ніби під гестапівським захистом… А діяти нам треба, операція вже підготовлена. Просимо і вас, Маріє Федорівно, допомагайте… Наступної неділі Штарк з Майєром мають приїхати до старости ловити рибу. Я розповіла про багатства нашої Прип'яті, і вони загорілися бажанням порозкошувати у ваших місцях. Ми вирішили скористатися цією нагодою, щоб Юрко ввійшов у контакт з Майєром. Коли гості приїдуть до старости, Юрко повинен бути вже там. І не хвилюйтеся, Юркові розкажіть, як поводитися, щоб не забув згадати про ті іноземні купюри, що вам колись подарувала дочка дворецького пана Хоткевича.

Аж увечері повернулася Марія Федорівна додому. Вдячний староста підвіз її під самий двір, ще раз подякував за спирт. Юрко з нетерпінням кинувся назустріч матері:

— Нарешті, бо ми не знали, що й думати!..

— Комендант наказав відкривати в селі ткацько-вишивальну майстерню, набирати робітниць і зразу розпочинати роботу. Завтра привезуть пряжу, шовк, заполоч…

Мати тут же порадила Галині Іванівні йти на роботу в майстерню, щоб не ходити на поле, менше потрапляти на очі поліцаям.

— Спасибі,— стримано відказала Галина Іванівна, — буду працювати, як і інші люди, щоб згодом не довелося дорого розплачуватися за той пайок та аусвайси…

Мати подоїла корову, процідила молоко, поналивала глечики, винесла їх у хатину. І вже як почало сутеніти, запропонувала Юркові:

— Проведи мене до діда Захарка, треба віднести молоко і взяти в нього зілля від серця. А одній берегом сумно йти…

На Прип'яті тихо. Все тут принишкло, опускаючись у вечірні сутінки. Не стало вже переправи, перенесли її Фашисти ближче до Києва, в село Стара Гута, і не ревуть тепер удень мотори, не шматують вночі небо сполохливі вогні ракет. Поменшало й німців у селі. Зрідка проїде вулицям вантажна або легкова машина, зупиниться на майдані, а тоді повертає на Стару Гуту до нової переправи. Тільки в палаці сидять есесівці. Мурують на схилах гори доти, обносять високу кам'яну стіну колючим дротом.

Коли відійшли від дому, мати якось глухо, стривожено заговорила:

— Сину мій, нелегко мені, матері, вести з тобою цю розмову, але інакше не можна в нинішньому житті… Серце моє болить за тебе, але я не можу ставати тобі на дорозі, яку вже, по суті, сам обрав… Тільки прошу тебе, Юрку, будь мудрий, обачний…

Юрко задоволено подумав: «Нарешті!»

— Ти маєш доручення від Вершини, — трохи заспокоївшись, заговорила знову мати, — зараз тобі треба приступати до конкретного здійснення операції…

Юрко здивовано слухав матір. Виходить, що й вона в підпіллі!..

— Що ж це за операція? — нетерпляче запитав хлопець.

І мама переповіла Юркові все, що казала Віра Миронівна про майбутню зустріч з німецьким начальством у старости.

— Ти, Юрку, мусиш виявити пошану до гостей, запросити їх до нас додому. А далі так мимохідь перейти в розмові на Білу вежу, згадати панську фальшивомонетню і оті асигнації, що їх колись подарувала мені дочка Семена Шудрі. Тільки про все це говорити байдуже, як про якісь казочки. Німці шукають шлях до панської фальшивомонетні, і Майєр повинен одразу зацікавитися фальшивими асигнаціями.

— Оце і все моє завдання? — засумнівався Юрко.

— Поки що все, — відповіла мати. — Даси німцям волок, покажеш, де ловити рибу, допоможеш варити юшку. Штарк, а особливо Майєр, — в маминім голосі проривалася тривого, — стріляні птахи. Досить їм щось запідозрити, як ми будемо розстріляні… Я трохи знаю з громадянської війни, що таке робота підпільника. Тут треба за будь-яких обставин залишатись в одній ролі. А за тебе я боюся!.. Не вмієш ти приховувати свої думки, на твоєму обличчі все написано. А Майєр читатиме кожен рух, вираз твого обличчя, очей, стежитиме за жестами, звучанням голосу. І лихо, якщо буде якась непевність чи фальш…

Юрко слухав матір, і в ньому утверджувалася віра в себе і велика гордість за маму, що відкривалась тепер йому ще й такою силою духу й волі.

— Мусиш триматися спокійно, і не задавати фашистам ніяких запитань. Тебе запитують — відповідай спокійно, врівноважено. Ніби перед тобою якісь незнайомі рибалки. Ти їм дав волок, показав рибні місця, і взагалі вони тебе більше не цікавлять!.. Зумій створити собі отаку ілюзію, і повір мені, все буде гаразд.

Надворі ставало темніше, сутінки снувалися, все нижче сідали на очерети, на Прип'ять. У верхів'ях верб подекуди ще стиха озивалась пташина, лаштуючись на нічліг.

— Чому ж ти мені раніше не сказала, — ображено запитав Юрко, — що ти в підпіллі?

— Бо ще рано було тобі про те говорити, — пояснила мама. — Такі правила конспірації, кожен підпільник виконує своє завдання і дотримується суворої таємниці. І ти, Юрку, правильно зробив, що навіть мені не обмовився ні про підземелля, ні про таємницю Зоряної кімнати, ні про твоє завдання.

Юрко від несподіванки аж зупинився:

— Лейтенант розповів тобі про підземелля?

— Ніхто нічого мені не розповідав.

— Звідки ж ти знаєш про все? Виходить, що тобі розповів тато?..

— І він промовчав…

— То звідки ж ти знаєш про підземелля та Зоряну кімнату?..

— Від тебе, Юрку, дізналася, — промовила мати. — Коли ти лежав хворий, то марив… Я спершу, як почула, злякалася… Не зналала, що й думати. Сиджу біля тебе, компрес до голови прикладаю, а саму страх бере, що з тобою таке лихо діється. Але поступово зрозуміла, що ти справді з татом побував у підземеллі, побачив круглу світлицю з портретом Червоної красуні, а в закапелку кістяк замученого повстанця Кушніра.

Юрко геть розгубився від почутого. От тобі й підпільник, от тобі й помічник партизанських розвідників! Захворів і все вибалакав!..

— Ти не пережинай. — заспокоювала Юрка мати. Те, що я знаю про тебе, ніхто не знатиме. Матері вміють берегти таємниці своїх дітей. А мені кортіло розпитати тебе про таємниче підземелля, бо й я про нього чула чимало цікавого.

— А хто ж тобі розповідав, хіба хтось в селі знає, що під палацом існує підземелля?

— Звичайно, знають, — впевнено відповіла мати. — Там такі гулянки були в тих кам'яних казематах, що весь палац ходором ходив. Тільки вхід до того підземелля був з Білої вежі. Її зруйнували, підземелля залило водою, — от люди й подумали, що все там пропало. А пан Хоткевич, виявляється, обдурив усіх і сховав свої скарби в тих підземних схоронах. А в Рожевій кімнаті,— несподівано запитала мати, — ви не бачили портрет козака Мамая?

— Нема там ніякої Рожевої кімнати, — відповів Юрко.

— Є така кімната, — впевнено мовила мати, — а поруч неї Зелена і Синя… Є й інші приміщення. Їх там десятків два набереться. Навіть є величезні кам'яні зали.

— Звідки ти знаєш? — здивувався Юрко. — Хіба ти була в тому підземеллі?

— Ні,— заперечила мати, — бути там мені не доводилося, а чути — чула. Там багато всіляких чудес сховано. Мені про них колись давно баба Химка розповідала, мамка старого пана Хоткевича, діда оцього, що викинувся з фашистським десантом. Я дружила з онукою цієї бабусі, Мариною її звали. От баба Химка й розповідала нам різні чудеса про старий палац, про підземелля, в якому пани влаштовували бучні гулянки. А баба Химка, як була молодою, прислужувала коло столу. За тією кімнатою, казала вона, де на стіні намальовано портрет Катрі Загорулько, названої паном Червоною красунею, є ще велика кам'яна зала, а в ній сцена. На тій сцені вродливі кріпаки танцювали, ставили п'єси, потішали панів. Називали пани залу — оргія. Шлях до неї показував вусатий козак запорожець.

— І козака там нема, — заперечив Юрко, — вигадала баба Химка. Є там велика картина Прип'яті…

— Ні, там повинен бути намальований на стіні козак запорожець, а також шляхтич і турок, — стояла на своєму мати. — Турок показує шлях до скарбниці, а пан у золотому кунтуші стереже вхід до підземного ходу. Десь там і замаскована панська фальшивомонетня. Тільки скрізь там потаємні замки і входи. Десь там і панська бібліотека.

— Книги, — почав уже розповідати Юрко, — зберігаються в кімнаті Червоної красуні. Там стоять шафи з червоного дерева, а в них повно книжок. Є там шафи з дорогим посудом.

— То правду говорила баба Химка. Дарма що їй тоді уже було за сто років, а мала ясний розум, все пам'ятала. Якось вона розповідала, що в підземеллі є довгий коридор, а в ньому стоять залізні люди.

— Такого я не бачив…

— Це виставлені давні панцирі, які колись носила шляхта. Там пани багато різного добра сховали, ще як їх розбили під нашим селом козаки Максима Кривоноса. Може, воно й зараз там, у кам'яних лабіринтах. — Мати болісно зітхнула — Лізуть і лізуть вороги, не дають нападникам спокою наші землі!.. Тепер німці посунули, хочуть повернути нас у рабство… Та ми будемо боротися…

Хата діда Захарка стояла на підвищенні. Як, бува, не розливалася свавільна Прип'ять, а до дідової господи все одно не досягала. Дід Захарко ще порався на подвір'ї, зустрів їх радісно і запросив до хати на вечерю, яку вже доварювала баба Домаха.

— Спасибі за гостинність, — подякувала мати — Хай уже іншим разом скуштуємо вашого кулешу, а зараз нате вам молока і ми підемо додому. Скоро комендантський час, можна й на поліцію нарватися. Пристануть, то лиха не оберешся.

— Правду кажете, — погодився дід, розчулено дякуючи за молоко і за те, що їх, старих, не забувають.

Повернулися додому саме тоді, коли біля поліції голосно забемкала рейка, сповіщала про настання комендантського часу. Тепер ніхто до ранку не мав права з'явитися на вулиці. Хто порушував окупаційний режим, підлягав розстрілу на місці.

Юрко не поспішав заходити до хати, сів на ґанку, все думав про несподівану розмову з матір'ю. Правду казала фельдшерка Оксана Василівна, кругом свої люди!.. І мати в підпіллі, допомагає своїм. Тепер Юркові набагато легше. Нехай приїздять фашисти ловити рибу та варити юшку. Він готовий виконати завдання лейтенанта Вершини…