Таємниця Зоряної кімнати

Розділ сьомий ПОВІТРЯНИЙ НАЛІТ

З кожним днем зловісний гул боїв наближався до Жовтневого. Стомлені, запилюжені червоноармійці поспішали на переправу. До дороги виходили жінки з холодним молоком, свіжим хлібом, різними фруктами. Придивлялися, сподіваючись побачити свого рідного чи близького, розпитували бійців про своїх синів, чоловіків, братів, наречених.

Юрко тепер щодня пропадає біля переправи, сюди сходяться майже всі сільські хлопчаки. А ось сьогодні на пів-дорозі наткнувся на незнайому дівчину, мимоволі зупинився. Вона, як йому здалося, хотіла щось запитати. Таких гарних дівчат Юркові навіть у кіно не доводилося ще бачити. У дівчини були великі голубі очі. Вона звернулась до Юрка привітно й довірливо:

— Чи не скажеш, де можна дістати молока? У нас мама хвора… Може, на базарі?..

— Базар у нас лише в неділю зранку, — відповів їй Юрко, — та молоком ніхто не торгує, бо в кожного своя корова.

Дівчина слухала і уважно дивилася на хлопця, ніби пригадувала, де колись зустрічалася з ним. Дивно, але і в Юрка виникло таке відчуття, наче він теж уже бачив цю синьооку дівчину.

— Що ж мені робити?.. — стривожилася дівчина.

— Ходімо до нас, — запросив її Юрко, — візьмеш глек молока. Мати вранці поставила в піч. Тут недалеко, а як піти берегом, то й зовсім близько.

Вони повернули на стежку, що вела до Прип'яті через кущі верболозу. Несподівано стежка вирвалась на високий косогір, з якого враз відкрилося широке плесо річки.

Дівчина зупинилася.

— Як у казці! Такої краси я ще не бачила…

— А ти звідки? — запитав Юрко.

Поки йшли до хати, дівчина розповідала:

— Ми зі Львова. Як почалася війна, одразу виїхали з міста. Пощастило нам. А позавчора ледве вирвалися з оточення. Куди не поткнемося — фашисти. Так дядько Микола, наш шофер, повернув машину — і в ліс. Глухою просікою і вибралися до своїх. Нас бомбили, переслідували мотоциклісти, а ми вирвалися.

— Ти в який клас ходиш? — несподівано запитала вона Юрка.

— У сьомий перейшов.

— А я в шостий. Тато хотів піти у відпустку, збиралися гуртом поїхати в гості до бабусі, а тут війна.

Дома нікого не було. Дівчина зайшла до хати, спинилася біля порога й чекала, поки Юрко діставав рогачем з печі глек з молоком.

Він поставив його на лаві, сказав:

— Бери! Молоко в нас добре, а пряжене довше не кисне.

Дівчина доторкнулася до глека, розгублено глянула на Юрка:

— Дуже гарячий і великий, я його так не донесу…

Він знайшов кошик, поставив у нього глек.

— А хліб у вас є? — спитав хлопець співчутливо.

— Нема в нас нічого, — просто відповіла дівчина, і тільки пер Юрко помітив, що личко в дівчини стомлене, змарніле. — Але найбільше треба молока, бо мама дуже хвора. Нам би доїхати до Києва, а звідти до Саратова, там живе моя бабуся.

— Що з твоєю мамою?

— Застудилася.

— Так її треба поїти гарячим молоком з медом, — порадив Юрко.

Він пішов у комору, взяв баночку меду, по грудці масла, свіжого сиру, загорнутого в чисту шматину, хлібину, — і все те поклав у кошик.

— Тримай!

Дівчина взяла кошик, розгублено дивилася на Юрка:

— У мене ж грошей не вистачить за все заплатити. Я тільки мала купити молока…

— А хто тобі каже про гроші,— перебив її Юрко. — Ходімо в садок, я ще натрушу тобі яблук, у нас гарний білий налив.

Юрко натрусив яблук, обклав ними глек, щоб не перекинувся, запитав:

— До пристані сама дійдеш?

— Спробую, — відповіла дівчина. — Тільки кошик дуже важкий, може, яблук надібрати…

— А, ходімо, відведу я тебе на переправу, — вирішив Юрко, — а то ти й кошика до машини не донесеш, та ще й молоко розхлюпаєш.

Він легко підхопив повний кошик, і вони заквапились до переправи. По дорозі Юрко розпитував свою нову знаному, як їм пощастило вибратися з оточення, чи бачила вона фашистів.

— Бачила, — мерзлякувато зіщулилася дівчина, — здалеку… — Вона показала на колодязний журавель у кінці вулиці: — Фашисти були від нас десь як до того колодязя. Ми в лісі а вони на полі це як ми в кільце потрапили. Німці прорвали фронт, оточили містечко, забула його назву, — і ми там опинилися. Ми з тобою й досі не познайомилися. Як тебе звати?

— Юрко.

— А мене Леся. Мій батько військовий, прикордонник. Ми раніше жили на заставі, на самому кордоні біля Бугу. Минулого року тата перевели у Львів, і я вже там закінчувала п'ятий клас.

Юрко з повагою дивився на дівчину. Це ж вона жила на прикордонній заставі, на самому краю рідної землі. І тато цієї дівчини не раз, мабуть, затримував шпигунів і диверсантів.

— Налетіли фашистські літаки, — все розповідала Леся, — на світанку, коли ще все місто спало. Тато під час бомбардування одразу побіг у штаб і більше ми його не бачили. Потім нас посадили на машини і відправили в тил. З нами ще одна родина їхала, жінка з двома дітьми. Під час нальоту її поранило осколком, підібрав її похідний госпіталь. Тут так невчасно захворіла мама. Доведеться, мабуть, в Києві лягати їй в лікарню. Треба швидко рухатись уперед, а ми зранку не можемо переправитися через Прип'ять. Обіцяють увечері пропустити біженців. Я найбільше боюся нальотів, — очі в дівчини якось поширшали, стали ще блакитнішими. — Бомби вибухають, зенітки строчать, літаки ревуть, ночами зависають ліхтарі над головами, а бочки виють…

— Бочки? — не зрозумів Юрко.

— Так, бочки, з дірками, — пояснила Леся. — Фашисти дірки в них попробивали, кидають з літаків, щоб нагонити паніку. Прокляті фашисти, — аж струснулася дівчина, — їх усіх треба нищити!.. Поперед нас їхав санітарний автобус з дітьми, а тут — «мессершмітти» налетіли. Діти висипали у жито, ховаються. А фашисти їх з кулеметів розстрілюють на бриючому польоті. Бачать же, що малі діти, — і стріляють!.. Ніколи цього їм не можна простити! Жаль, що я не можу зараз стати пілотом-винищувачем, я показала б їм, як убивати маленьких дітей!..

Юрко допоміг дівчині донести молоко до машини, побажав щасливої дороги і побіг шукати Володю, хотів розповісти йому, що фронт уже під Васильківськими Дачами. Біля землянки начальника переправи стояв лейтенант Вершина. Він побачив Юрка, помахав, щоб підійшов.

— Ти мені дуже потрібний, є важлива розмова. Іди додому, а я буду об одинадцятій…

Ніяк Юркові не щастить сьогодні побути на переправі. То дівчину зустрів, то на лейтенанта натрапив. А що хоче сказати йому Вершина? Мабуть, знову розпитуватиме про зустріч у палаці…

Юрко повернувся додому і, нетерпляче поглядаючи на годинник, став чекати лейтенанта. Нарешті рипнули двері і до хати зайшов Вершина. Він тримав у руці чималий згорток.

— Сам дома?

— Сам.

— Це добре, нам треба побути наодинці.

Юрко запросив лейтенанта сідати, сам примостився біля вікна, насторожено поглядаючи на згорток.

Лейтенант провів рукою по стомленому обличчю, сказав вибачливо:

— Ще одна безсонна ніч. Сьогодні партизанський загін вирушив у ліс. Фашисти наближаються до Прип'яті. Наша армія відходить. Через кілька днів гітлерівці захоплять село.

Відтепер ти, Юрку, — тихо говорив лейтенант, — член підпілля, будеш допомагати партизанським розвідникам. Ти вільно розмовляєш по-німецьки, а це зараз дуже важливо. От на цьому грунті ми створили тобі відповідну легенду.

Лейтенант підсунув до себе згорток, заходився розв'язувати тонкі шнурки.

— Твій прадід, Юрку, як відомо виходець із інших місць, його виписав пан Хоткевич будувати Білу вежу. Так же?

— Бабка і тато розповідали, — відповів Юрко, — що пан Хоткевич привіз мого прадіда зі Львова. Він з братом Дмитром встановлював у підземеллі потайні замки. Той теж непогано знався на механіці. Їх обох і погубив пан Хоткевич. Внук Дмитра Берегового живе й зараз у Бережівці, працює на цукроварні…

Хлопець замовк, допитливо поглянув на Вершину, чекав, що він скаже.

— Бачиш, Юрку, — озвався той, — робота підпільника надзвичайно тяжка й небезпечна. Тут потрібні досвід, певна виучка. А в тебе нема ні досвіду, ні знань. Коли людина наперед знає свої обов'язки, то вона менше робить помилок. Підпільник мусить дотримуватися суворої конспірації, не розголошувати довірених йому таємниць. Бути спостережливим, помічати, схоплювати на льоту кожну деталь, кожну дрібничку. І вміти робити належні висновки, бути передбачливим. Але це не означає, що він повинен бути мовчазним, зляканим чоловічком, який намагається затаїтися, сховатися в нірку. Підпільник повинен діяти, спілкуватися з людьми, навіть зі своїми смертельними ворогами, але поводитися невимушено, природно, не викликати ніяких підозр. Тут треба навчитися не говорити зайвого, володіти собою, при будь-яких ускладненнях не виказати себе зовнішністю. Можливо, доведеться мати справу з гестапівцями, поліцаями, підступними, жорстокими, вишколеними ворогами. Але давно сказано: не такий страшний чорт, як його малюють. Фашисти підступні, а ми мусимо бути мудрішими, стійкішими за них. Треба вміти знаходити слабкі місця ворога і завдавати по них нещадних ударів.

Далі лейтенант говорив, що прорахунок для підпільника, як і для мінера, смертельно небезпечний. Підпільник взагалі не має права на помилку, бо він діє не сам, а за ним стоять його товариші-однодумці. Юрко уважно слухав Вершину, намагався збагнути, яка ж кінечна мета розмови.

— Сьогодні увечері лісник Трохим Свічка привезе два бідони спирту. Закопаєш їх у повітці і будеш використовувати для всіляких потреб. Якщо хтось запитає, де ви розжилися на спирт, скажете, що купили в аптекаря Сиволапа. Намагайся пояснювати свої дії правдиво, і так, щоб не зловитися на брехні, не дати козирів ворогам…

Юрко відчув, як хвилювання та неспокій зрадливо заповзають у серце, виводять його з рівноваги.

— Я зобов'язаний тебе ще раз попередити про небезпечність обов'язків, — пильно подивився лейтенант на хлопця, — щоб ти мав уяву про те, що на тебе чекає. Ти ще можеш відмовитися від нашого доручення, і ніхто тебе не осудить…

— Я вже сказав, що згоден, Іване Петровичу, — перебив Вершину Юрко, — нікого не підведу. Ось побачите. Якщо не в підпіллі, то сам буду боротися з фашистами!..

З обличчя лейтенанта зникли непевність і вагання.

— Ну, тоді конкретно про завдання. — Лейтенант розгорнув пакунок і поклав на стіл потемнілі пергаменти з великими восковими та сургучевими печатками, привішеними до них на шнурках. — Один з майстрів, Франц Берг, на виклик Хоткевича прибув у ваше село з Пруссії. Ось в архіві я знайшов папери родини Бергів. Тут зібрані всякі купчі, цехові свідоцтва, угода з паном Хоткевичем. Переїхав Франц Берг на Україну в 1811 році, коли йому вже було п'ятдесят три роки, разом з дружиною та чотирма дітьми. У цей час пан виписав зі Львова і твого прадіда. У тебе прізвище Береговий, подібне до Берга.

— Але ж з ним наш рід нічого спільного не мав…

— Хто це доведе! Нам вигідно, щоб ти став трохи німцем. Отже, для всіх відтепер твій прадід Франц Берг вихідець із Східної Пруссії, уродженець міста Кенігсберга. Згодом Берги жили в Києві, потім переселилися в Москву. Але це не так важливо. Пізніше твій прадід став Федором Береговим. І це теж буде схоже на правду. Старий пан Хоткевич, отой, що перебудовував палац, любив давати іноземним майстрам українські прізвища. Хто погоджувався на таке — одержував більше грошей. А прадід твій, Франц Берг, був українізованим німцем, що вільно володів рідною мовою.

Лейтенант поклав руку на старі пергаменти, провів по них долонею:

— Ти старанно вивчи новий свій родовід за документами Франца Берга. Запам'ятовуй усі дати, факти, титули, бо німці — народ точний, доскіпливий, все перевірять. А люди в селі підтвердять, що твій прадід приїхав здалеку і говорив він не зовсім зрозумілою мовою. А ти належно бережеш пам'ять своїх предків, володієш німецькою мовою, не забув звичаїв, зберіг документи, з радістю зустрів прихід своїх одноплемінців.

Лейтенант поглянув на годинник, піднявся з-за столу:

— Мушу їхати. Зв'язок триматимеш з фельдшеркою Потужною і з Трохимом Свічкою. Радься з ними, виконуй їх вказівки. Незабаром у село прибуде наш розвідник, він знайде тебе, назве пароль.

Вершина обняв Юрка і вийшов з хати, звелівши не проводжати його.

Юрко сховав папери в зоряну скриню, пообідав і побіг на переправу.

По понтонному мосту одна за одною йшли машини, все рухалося на лівий берег. «Відступають наші», — зажурено подумав Юрко.

Під високою прибережною вербою диміла похідна кухня. Кухар у військовому роздавав їжу червоноармійцям і біженцям. Оддалік стояв автобус з дітьми. Це в тил їхав, очевидно, якийсь дитбудинок. Тут були свої колгоспники, з бідона розливали молоко малюкам, роздавали хліб, фрукти.

Юрка здивувало, що біля переправи не було нікого з хлопців. Володя кудись зник, другий день ніде не показується. Мабуть, подався на берег Льольчиного озера, бо там повно червоноармійців. Готується лінія оборони, риють траншеї, окопи, будують бліндажі.

У небі почулося гудіння літаків. Ще зранку до переправи намагалася наблизитись «рама», як бійці називали фашистський розвідувальний літак. Але його відігнали зенітки. Гудіння наростало. Зненацька з-за лісу, з боку Києва, випірнули ворожі бомбардувальники. Юрко уже вмів розрізняти фашистські літаки «хейнкелі», «мессершмітти», «юнкерси». Вони вже не раз намагалися бомбити переправу, потік військових і біженців. Але їх не тільки відганяли, а й збили один літак. На цей раз фашисти схитрували, налетівши зі сходу, звідти, куди відходили наші війська. Дружно запрацювали зенітки. Юрко нарахував дев'ять «юнкерсів». Біля ворожих літаків часто почали вибухати білі хмарки, але ті вперто йшли на ціль. Коли вони пішли на розворот над переправою, один бомбардувальник задимів і, лишаючи за собою чорний хвіст, стрімко пішов до землі. Упав він на протилежному березі Прип'яті, там пролунав оглушливий вибух, піднявши стовп землі, змішаної з димом і червоним полум'ям.

Поблизу Юрко побачив начальника переправи, за ним бігли червоноармійці.

— Скоріше! — гукав підполковник. — Всіх дітей і біженців у щілини!..

Юрко теж кинувся до великого зеленого автобуса, густо обтиканого ялиновими гілками.

А літаки, здавалось, повисли над переправою. Від них відривалися невеличкі чорні кульки і швидко наближалися До землі. Ще частіше зататахкали зенітки, а одна з них злетіла в повітря, перекинулась і важко впала на землю. В різних місцях падали бомби, звихрюючи все довкола себе.

Червоноармійці з дітьми перебігали до сховища. Юрко бачив, як кремезний боєць підхопив на руки двох хлопчиків і побіг з ними до укрить, виритих у схилі гори.

Юрко теж підхопив одного малюка, швидко відніс до сховища і знову кинувся до автобуса. Другий хлопчик міцно обхопив його за шию, злякано схлипував і вже не хотів його відпускати.

— Сиди тут, — заспокоїв малого Юрко, — а мені треба бігти за іншими дітьми.

Хлопчик відпустив свого рятівника, коли побачив виховательку. Юрко знову побіг до автобуса, але там уже нікого не було. Несподівано біля вантажної машини побачив Лесю, яку вранці провів сюди.

— Ховайся! — гукнув їй Юрко. — Зараз знову бомбитимуть!..

— Не можу, у машині мама, — із сльозами в розпачі металась дівчина, — вона не може сама зійти з машини, і братик там! А дядько Микола пішов до зенітників і не повернувся…

Юрко підбіг до машини під деревами, став на колесо, заглянув у кузов. На сірій ковдрі, з-під якої визирало сіно, лежала молода, але дуже змарніла жінка. До неї тулився переляканий білявий хлопчик. Не роздумуючи, Юрко схопив на руки малого, подав Лесі:

— Біжи з ним до сховища, та хутчій!

— А мама? — вигукнула дівчина.

— Допоможу й мамі, а ти біжи!

Дівчина все ж стояла з хлопчиком і не відходила від машини, з благанням дивлячись на Юрка великими блакитними очима.

Хлопець скочив на землю, відкрив борт, мало не на руках зніс хвору на землю.

— Ходімо, — просив він її,— до сховища, тут близько.

— Лесю, — простогнала жінка, — візьми наші документи, бо що ми будемо без них робити? Вони в сумці…

Юрко схопив сумку на машині, віддав її дівчині, допровадив хвору жінку до найближчої щілини.

— Спасибі тобі, хлопче, — простогнала Лесина мама, — спасибі велике.

— Мамо, це ж той Юрій, що дав нам стільки їжі.

— Ой, ти ж наш благодійнику!..

Дівчина простелила товсту ковдру, посадила на неї хвору.

«Юнкерси» знову влаштували веремію над переправою. Від гудіння моторів, від пострілів зеніток лящало у вухах, дзвеніло в голові.

Юрко із окопу спостерігав за літаками. Йому здавалось, що «юнкерси» зависли прямо над головою. Почало наростати моторошне вищання, ніби до землі наближалась пекельна колісниця. Страшенні вибухи струсонули берег Прип'яті. Стара верба, що росла неподалік, злетіла високо в повітря, повисла там на якусь мить і впала на зелений автобус. Слідом за нею в повітря злетіли уламки з машин, похідна кухня, рознесло віз з кіньми. А бомби все сипались, сіра хмара куряви закрила небо. Юрко втягнув голову в плечі і злякано прихилився до прохолодної стіни.

Нарешті наліт закінчився. Діти, як злякані горобенята, причаїлися в щілинах, плакали, тулилися до своїх виховательок. На березі зяяли глибокі вирви, швидко наповнюючись темною водою. З одної такої баюри визирав верх потрощеного автобуса, на землі валялися продірявлені металеві бочки, іржаві рейки, різні уламки. А на місці, де стояла машина, на якій їхала Леся з мамою, теж залишилась глибока яма.

Юрко підійшов до хворої жінки. Вона горіла в жару. Куди їй такій їхати? Та й на чому тепер?

— Нема нашої машини, — схлипнула Леся.

— Як нема? — злякано, наче марячи, запитала мати.

— В неї влучила бомба.

— Що ж тепер буде з нами?.. — ледве вимовила хвора.

Через переправу знову почався рух. Як не старалися фашистські пілоти, а жодна бомба не влучила в понтонний міст.

Юрко побіг до начальника переправи, розповів про хвору жінку, попросив машину, щоб перевезти її до себе додому. Підполковник наказав своєму шоферові допомогти біженцям.

Юрко знову підбіг до щілини, в якій лежала хвора.

— Я попросив машину, — пояснив він Лесі,— і ви поїдете до нас, поживете, поки ваша мати одужає, а тоді побачите, що далі робити.

Дівчина вдячно усміхнулася хлопцеві.

— Чуєш, мамо, — звернулась вона до хворої,— Юрко пропонує пожити в них кілька днів, поки тобі стане краще.

Юрко зніяковів від несподіваної радості матері і навіть малого.

Біженців повсаджували у машину і поїхали до Берегових.

— Десь і мої поїхали на схід, — сумно сказав у дорозі водій. — Довіз їх до вокзалу, втиснув в ешелон, а сам у частину. І більше нічого про них не знаю… І в мене донька й син… Ти, дівчино, візьми он мій речовий мішок, там консерви, хліб, цукор, масло. Вам харчі пригодяться…

Хвора жінка тихо постогнувала, коли «емку» підкидало на вибоїнах. Нарешті машина в'їхала на подвір'я. Шофер допоміг зайти хворій до хати, заніс сумку, речовий мішок, попрощався і помчав на переправу.

Мати саме прийшла додому на обід. Вона довго й не розпитувала Юрка, вклала хвору в ліжко, приголубила розгублену дівчину, хлопчика:

— Не переживайте, діти, якось воно буде. Мама ваша скоро одужає, у нас є хороша, фельдшерка. Ми її ось покличемо, вона й допоможе мамі. А зараз повмивайтеся та сідайте обідати. Набралися лиха в дорозі…

Юрко побіг до Оксани Василівни, попросив оглянути хвору. Фельдшерка пообіцяла прийти, як тільки закінчить перев'язку поранених, яких привезли з переправи. Між ними були й діти.

Юрко повернувся додому, випив чашку молока і схопив кашкета.

— Ти куди? — докірливо запитала мати.

— На переправу.

— Сиди дома. Ти ж бачиш, що там робиться. Може, знову налетять…

Хвора жінка не зводила з Юрка погляду.

— Урятував нас ваш син, — сказала вона матері.— Мене майже на руках відніс у сховище. Якби не він, то вже нас не було б… І шофер наш загинув. Славний був чоловік. Все на фронт рвався, хотів хутчій потрапити в діючу армію. І що ж нам тепер робити, як добратися до Києва?

— Не переживайте, — заспокоїла жінку мати. — Як ваше ім'я та по батькові?..

— Галина Іванівна, — відповіла Лесина мама, — Вострикова…

— А мене Марією звати. Марія Федорівна Берегова. Підлікуємо вас, поставимо на ноги, і поїдете далі. Жити в нас є де, місця всім вистачить. І дітки ваші перепочинуть після такої страшної дороги.

Мати наказала Юркові провітрити кімнати, де раніше жила бабуся Улита, наносити на ліжка свіжого сіна. Будинок у Берегових на дві половини.

Ще недавно у бабусиній половині жила сім'я Зоммерів, а бабуся перебралась до своїх. Нянчила дітей, не хотіла жити сама.

Юрко повідчиняв вікна, повиносив у комору зайві речі, затопив грубку, щоб по кімнатах пішов теплий дух. Хвору поклали в невеличкій світлій кімнатці.

Після обіду прийшла фельдшерка, оглянула Галину Іванівну, порадила:

— Вам треба лежати, і не думайте вириватися в дорогу. У вас запалення легень. Треба було б покласти вас у лікарню, але зараз краще лишатися дома…