Таємниця Зоряної кімнати

Розділ тринадцятий СЛАВКОВА СПОВІДЬ

Ще на світанку, коли хлопці спали в підземеллі, до Берегових прийшла Вовчина мати, тітка Варка. Вона привіталася, сказала вибачливо:

— Довелося йти до вас спозаранку, бо сама не змогла намолоти борошна на перепічку. Оце виміняла в діда Панасюка за Миколин піджак жорна, а їх і з місця зрушити не можна. А тут поліцаї загадали йти на роботу. Цибулю наказано вибирати. Не підеш — в льох посадять. Марина Комличкова позавчора в льоху цілу ніч висиділа. Дитина прихворіла, вона й лишилася дома… Страшне життя настало! Так ви вже будіть мого парубка, нехай іде додому та допоможе покрутити ті прокляті жорна!..

Мати дивилася на тітку Варку і знизувала плечима:

— Про якого ви парубка говорите?

— Та про Володю ж, — пояснила тітка Варка. — Сказав учора, що буде у вас ночувати з Юрком у повітці на свіжому сіні.

Мати квапливо доцідила молоко, розгублено почала витирати руки:

— Не приходив до нас ваш Володя… А Юрко казав, що ночуватиме у вас…

— У нас? — перепитала тітка Варка.

— Щоб на світанку з Вовкою потрусити ятери. — У матері на обличчі було здивування і нерозуміння.

— Оце так новина, — розвела руками тітка Варка. — Де ж їх тепер шукати? Виходить, що хлопці обдурили нас, а самі подалися кудись проти ночі. І туману напустили з тією рибою. Зовсім Вовка від рук відбився. Я вже й лаяла, та хіба він слухає. Тут таке коїться в селі, а він ночами десь тиняється… І все з вашим Юрком шушукаються. — Тітка Варка притишила голос, злякано розповідала — Полізла позавчора на повітку, бо там почала нестися курка, почала шукати яйця, а в сіні знайшла два револьвери і автомат… Понаносив, урвитель, у повітку зброї!.. За неї ж розстріл! Так я ті револьвери та автомат у мішок та в Прип'ять! І ви, Маріє Федорівно, в себе подивіться, бо ваш Юрко теж може зброї наносити. А тут уже проти ночі кудись повіялися! І ще одне лихо є…

— Яке лихо? — стривожено спитала мати.

Тітка Варка сторожко оглянулася, ніби хотіла пересвідчитися, чи їх ніхто не слухає, і почала злякано розповідати про прихід поліцая Івана Скрипаля.

— Чого він до вас приходив? — ще більше захвилювалася мати.

— Я й зараз нічого втямки не візьму, — розгублено відповіла тітка Варка. — Про Володю та Юрка випитував…

— Що ж він випитував? — мати зняла фартух, запросила тітку Варку:

— Проходьте, Варваро Климівно, вибачте, що я вас у порозі тримаю, проходьте, сідайте і про все розказуйте. Скрипаль даремно не прийде. Мабуть, хтось наговорив на наших хлопців…

— Істинно, що наговорив…

— Про що ж вас розпитував Скрипаль?

— Плів страшні дурниці,— очі в тітки Варки аж покруглішали від хвилювання. — Допитувався, чи не бував у нас лейтенант Вершина, отой, що працював у міліції…

— І що ж ви сказали йому?

— Що я могла сказати? — у тітки Варки голос аж затремтів від обурення. — Не приходив до нас той Вершина! Чого б він мав до нас приходити?..

— Що ще питав вас Скрипаль? — не заспокоювалась мати.

— Кажу, що верзюкав усяку нісенітницю. Почав розпитувати, чи не ходив мій Володя та ваш Юрко з Вершиною в палац в оту ніч, як німець скинув бомби на Гибле болото. Нічого я поліцаю не сказала, а оце вирішила й вас попередити… Будьте обережні! Щось винюхує той Скрипаль.

— Спасибі, Варваро Климівно, — подякувала мати. — Нічого нікому не розповідайте, жодним словом не обмовтеся про револьвери!

— Я ж тільки вам, щоб знали… — Тітка Варка підхопилася з місця, забідкалася:

— Куди ж запропастилися наші брехуни? Мо', й справді в партизани подалися? Мій аж плакав за тим автоматом цілий день місця собі не знаходив… Якщо будете знати щось, то скажіть мені.

Вовчина мати витерла кінчиком хустки сльози, що набігли на очі, і заквапилась додому, бо треба було бігти на роботу.

Схвильована Марія Федорівна не знала, що й думати. Налякала її розповідь тітки Варки про допит Скрипаля. Невже поліцаї натрапили на слід лейтенанта Вершини, докопалися, хто викрив пана Хоткевича та Сиволапа? Якщо так, нікому порятунку не буде… Щось треба робити, може тікати… А куди? До всього ще й Юрко десь запропастився, обдурив і пропав кудись…

Замислилася Марія Федорівна, почала перебирати в пам'яті останні події. Змінився Юрко, посерйознішав, став мовчазним і відлюдькуватим. То, було, в усьому радиться про все розповідає, а тепер і слова з нього не витягнеш. Ось пішли кудись з Володею, а куди — ніхто не знає. «Може, він Лесі сказав, — вхопилась за думку Марія Федорівна, — треба її розпитати…»

Мати заглянула до біженців, запросила Лесю до себе в хату, сказала, що хоче з нею поговорити. Дівчина нерішуче зупинилася біля порога, насторожено дивлячись на Марію Федорівну.

— Лесю, — почала Марія Федорівна, — ти не знаєш, куди міг піти Юрко? Він тобі нічого не казав?

— А хіба його немає дома?

— Нема. І Вовка кудись зник. Приходила його мати плакала. Так ти нічого не знаєш?

— Ні,— заперечливо хитнула головою Леся, — нічого мені Юрко не говорив. Він чогось сторониться мене, уникає…

Марія Федорівна підвелася, стурбовано сказала:

— Піду на роботу. Як повернеться Юрко, скажи йому, щоб негайно прийшов до мене на поле, сьогодні ми копаємо картоплю біля Шевчика, це таке озеро в нас. Він знає.

Дома лишилася сама Леся. Дорослі пішли на роботу в громадське господарство, Санько з Женьком побігли на Прип'ять вудити рибу. З ранку й до вечора пропадають вони там. Поснідають, за вудки — і на Прип'ять. Їм весело і безпечно. Німці не відважуються заходити далеко, бояться вештатися по заростях. Леся сама б побігла на берег, але мусить сидіти дома. Мама не дозволяє їй самій ходити кудись, все ж вони чужі люди, ще натрапить на п'яних поліцаїв, од тих добра не жди. Біля Макарова уже не треба бути, але, щоб хто несподіваний не почав тинятись по подвір'ї, теж мусить дивитися. Леся бралася поратись у хаті, намагалась читати книжку, але з її голови не йшов Юрко. Вже й сонце високо піднялося, вже й хлопченята забігали з річки чимсь поживитися, а Юрко все не з'являвся. Невже справді пішов у партизани? Пішов і навіть не попрощався з нею.

Нарешті брязнула клямка і протяжно рипнула хвіртка. Дівчина мимоволі схопилася з місця, кинулася до воріт. Але на подвір'я зайшов незнайомий хлопець. Він здивовано глянув на Лесю, запитав:

— Юрко дома?

— Нема, — відповіла дівчина, — пішов зранку на озеро ловити рибу. А що йому передати?

— Хотів з ним поговорити, — озвався хлопець, нерішуче переступаючи з ноги на ногу. — Він мені дуже потрібний, скажеш, що приходив Славко Олефіренко. Я завтра зранку прийду. Нехай він мене обов'язково зачекає. А ти хто?

— Ми біженці,— пояснила Леся, — мама моя захворіла от нам і довелося лишатися у вашому селі. А ти, мабуть, Юрків товариш?

Хлопець мовчки кивнув головою, запитав:

— Тебе як звати?

— Лесею.

— Так ти, Лесю, — нагадав він, — не забудь передати Юркові, щоб він зранку нікуди не йшов, а чекав мене. Скажи, що дуже треба зустрітись.

І, якось ніби похнюпившись, Славко пішов.

Аж надвечір повернувся Юрко додому. Марія Федорівна вже не знала, де дітись, прийшовши з роботи і не заставши в хаті сина.

— Де ти блукаєш, нічого не сказавши?! — тільки й змогла вона вимовити, вийшовши Юркові назустріч.

Юрко винувато стояв перед матір'ю, сказав відверто:

— Заблукали ми з Вовкою в каменоломнях. Загубили ліхтарик і сиділи в підземеллі, як ті кроти, думали, що вже й не виберемося з того кам'яного лабіринту.

— Чого ж вас понесло в ті каменоломні? — сердито запитала мати. — Чи вам робити нічого, у старих каменоломнях, кажуть, оточенці переховуються, ще приймуть вас за поліцаїв, постріляють.

— Так уже сталося, — винувато промовив Юрко, — добре, що пощастило вийти звідти.

У цей час на ґанок вийшла Леся, усміхнувшись, сказала Юркові:

— До тебе товариш приходив.

— Який товариш?

— Славко Олефіренко. Казав, що завтра зранку знову прийде, просив, щоб ти дочекався його.

Юркові стало легко, що мати більше не мучила розпитуванням, що раптом Леся заговорила приязним голосом і що Славко після тих зборів прийшов до нього…

Уранці, як тільки вигнали в череду корову, прийшов Славко. Щоб їм ніхто не заважав, вийшли в садок, сіли під розлогою яблунею. На її гілках де-не-де червоніли достиглі яблука.

— Юрку, — почав притишено Славко, — не думай, що я злякався на зборах. Тут зовсім інше. Не міг я дати клятву на вірність, бо спершу треба було б розповісти просто страхітливі речі.

Юрко здивовано дивився на товариша, але не став перебивати його, слухав, що він далі говоритиме. Славко важко зітхнув і замислено задивився на Прип'ять.

— Страшно мені.— Голос Славка задзвенів від притамованого болю. — Як розповім про все, то й ти злякаєшся. Нізащо не міг я дати клятву на вірність… А сказати про своє лихо язик не повернувся.

— Яке ж у тебе лихо? — не витерпів Юрко.

— Днями, — почав Славко, — з полону прийшов мій батько. Відпустили його фашисти, ще й довідку дали про його благонадійність та відданість «новому порядку». І рекомендували батька в поліцію.

Юрко уважно слухав розповідь Славка, співчутливо поглядав на товариша. Справді, страшно й думати: батько — дезертир, утік від своїх з фронту, перекинувся до фашистів. І чимось уже вислужився перед гітлерівцями, що дали йому рекомендацію в поліцію. І все ж, щоб якось заспокоїти Славка, сказав:

— Чого ти так переживаєш? Хай твій батько і відповідає за свої вчинки!

— Я ж не все тобі розказав, — приречено мовив Славко. — Тут жахливе! Якби мені хтось говорив, не повірив би! Це чув усе власними вухами, збожеволіти можна… Там і про тебе, Юрку, була мова, і про Вовку. Дуже зацікавився вами отой полковник гестапо. Майєр його прізвище. Він у палаці зараз живе і шукає розгадки якоїсь таємниці.

— Якої таємниці? — напружився уже Юрко.

— Не знаю, про неї конкретно не говорили, просто було сказано, що Майєр дуже цікавиться тою таємницею.

— А що про нас з Вовкою говорили?..

— Скрипаль доповів, ніби він бачив біля палацу вас з лейтенантом Вершиною. Це було вночі, і він точно не, міг усе роздивитися, а Вершину впізнав по голосу. Нібито приходили всі в палац тієї ночі, коли фашистські літаки налітали на переправу. Зайшли в палац і ніби у воду канули. Скрипаль ходив, розпитував Вовчину матір, думав, вона щось скаже, а та злякалася, божилася й хрестилась, що нічого не знає і в очі не бачила того лейтенанта Вершину. А Майєр наказав вас не чіпати, щоб не полохати. Він вас буде перевіряти.

— Хто це говорив, де й кому? — оторопів Юрко.

— Чув, як батько розмовляв з одним чоловіком, а той перед тим бесідував з Майєром.

— З яким чоловіком?

— Ти його не знаєш, бо він не з нашого села, батько називав його паном Консулом…

— Консулом! — вигукнув Юрко. — І ти бачив цього Консула? Який же він із себе?

— Не бачив, а лише чув їхню розмову, а Консул фашистський шпигун, такий же, як і мій батько!

— Хіба твій батько шпигун? — здивовано запитав Юрко.

— Шпигун, — ледве не плачучи, відповів Славко, — фашистський…

Юрко злякано дивився на товариша, розгублено кліпав очима, не знав, що йому після всього казати й думати. Дуже багато несподіваного розказав Славко. Гестапівець Майєр натрапив на їхній слід, хоче влаштувати їм перевірку. І Консул виплив, дав про себе знати, винюхує, вистежує все, а люди не знають, хто він. Треба швидше про все розповісти фельдшерці, щоб передала Вершині. Тільки зараз треба ще докладніше розпитати Славка.

— Консул у вас дома був? — уточнив Юрко.

— Дома, до півночі сиділи з батьком у хаті, пили горілку, пригадували минуле, вихваляли гестапівця Майєра. Той Майєр у нашому селі вже був під час громадянської війни. Як прийшли німці, він у лейтенантах ходив, тоді й познайомився з паном Хоткевичем.

— Про що ж Консул говорив з батьком?

— Розпитував Консул про Білу вежу, оту, що колись була збудована поряд з палацом, про підземелля… Допитувався, чи не чув батько про панську фальшивомонетню.

— А ти де був у цей час?

— На горищі, лежав та слухав оті розмови.

Юрко нерозуміюче стенув плечима, недовірливо запитав:

— Як же ти міг з горища слухати?

— Дуже просто, — сказав Славко. — Тільки давай усе по порядку…

З-за повороту на Прип'ять виплив пароплав з низькими бортами, на яких виднілися ряди квадратних невеличких вікон. З широкої, ніби зрізаної труби чорними клубками валував густий дим. На палубі сторожко дивилися в небо зенітні кулемети, а біля них, як закам'янілі, сиділи фашисти в касках.

— Поранених везуть, — пояснив Славко, — з-під Києва. Фашисти почали новий наступ, але міста не можуть захопити. Багато їх там лягає.

— Звідки ти знаєш?

— Ситарчук батькові казав.

— Що ти ще, Славо, знаєш про Консула? — нагадав Юрко. — Бо все це дуже важливо.

— Соромно й розповідати, — знову неохоче заговорив Славко. — І страшно. Але ти мій товариш і все маєш знати. Мій батько, — аж ніби задихаючись, з мукою мовив хлопець, — коли був у житомирському таборі для полонених, видав фашистам своїх…

— Як це видав? — не повірив Юрко.

— Вирішили наші тікати з табору, зробили підкоп. Чекали ночі. От батько їх і видав. Фашисти перестріляли втікачів, а батька відпустили додому.

— І тепер він служитиме в поліції?

— Недавно я про нього таке дізнався, — вів далі Славко, не відповідаючи на Юркове запитання, — що в мене й волосся стало дибки. Мого батька ще у вісімнадцятому завербували в німецьку військову розвідку.

— Невже! — оторопів від такого відкриття Юрко.

— Усе правда, — пригнічено розповідав Славко, — батько навмисне прикидався дурником, видавав себе за недоумка, а насправді робив те, що йому наказували з-за рубежу.

— Хто наказував? — не зрозумів Юрко.

— Фашисти. Він влаштовувався на роботу на аеродроми, працював у воєнних містечках, до всього приглядався, про все, що міг, дізнавався, передавав кому треба.

— Як же він міг щось передавати фашистам? — засумнівався Юрко. — Хіба він переходив кордон?

— Навіщо йому було переходити кордон? — в свою чергу запитав Славко. — Він усе передавав Консулу, а той доповідав якомусь Шуберту.

— Якому Шуберту?

— Не знаю, про нього мало говорили. Згадали — і все!

— Чого ж ти, Славо, сидів на горищі, і як ти міг чути розмови в хаті?

— До батька почали часто приходити його давні знайомі: Ситарчук, Скрипаль, Консул, якийсь Кріт. Перед їхнім приходом батько виганяє нас до тітки Марини, наказує там ночувати. Хата в тітки Марини тісна, душна, нема де й повернутися. От я й вирішив спати на горищі. А потім закортіло мені дізнатись, про що ці типи змовляються… От я й вихитав у лежаку три цеглини, приставив вухо і почув усю розмову батька з Консулом. А вже потім чув, як він бесідував з Ситарчуком, Кротом, Маковієм.

— А хто такий Маковій?

— Колишній петлюрівець. Він тепер у гестапо служить, приїздив у село, обстежував з німцями руїни Білої вежі. Щось їм пояснював. Згадував Маковій старосту Щупака. Він теж, виявляється, не така вже й проста птаха. Колись служив ординарцем у Петлюри, чистив йому чоботи. Хвалився Консул, що він видав Майєру якогось директора банку, а той десь сховав золото і не хоче віддати його фашистам.

— Хто ще приходить до твого батька?

— Найчастіше буває начальник поліції Ситарчук. Він і вчора ввечері приходив.

— І про що вони говорили?

— Ситарчук звелів батькові скласти списки колишніх активістів, усіх, хто не приймає «нового порядку», може підтримувати зв'язок з підпіллям та партизанами.

Славко на хвилю замовк, а потім, притишивши голос, почав розповідати про партизанський загін.

— На Васильківських Дачах, — радісно казав він, — партизани. Чоловік триста в загоні. Сам чув, як про це Ситарчук говорив. І керують ними секретар райкому Коваленко і лейтенант Вершина. Ще говорили про партизанські схованки. Знайшли фашисти кілька таких схованок. Їм поліцай Скрипаль доповів. Його по хворобі не взяли в армію, а він никав по лісах, винюхував. І Гуня про схованки Ситарчуку доповів.

— Який Гуня?

— Колишній батьків товариш. Вони разом у Петлюри служили, потім Гуня допомагав банді Голого, діяла колись ця банда в наших лісах. Тепер Гуня якось затесався у партизани. Обіцяє при першій же можливості навести на них німців. І вже раз попередив жандармів про операцію, яку мали провести партизани.

— Про яку операцію?

— Не знаю. Коли я витяг з лежака цеглини, — пояснив Славко, — вони вже про неї переговорили.

— Снують фашисти павутину довкола партизанів. Дуже їх цікавить лейтенант Вершина. Він колись під час громадянської зарубав у бою брата Майєра. Тепер гестапівець хоче впіймати лейтенанта і за все з ним розквитатися. А Скрипаль, як на зло, приплів вас до того лейтенанта. От Майєр і думає через вас вийти на Вершину. Краще б вам, Юрку, взагалі піти з села… Дуже вже небезпечно тут залишатися.

— Куди ж ми підемо? — засмучено запитав Юрко. — Все одно ніде не сховаєшся і нікуди не втечеш.

— Тепер розумієш, — запитав Славко, — чого я не міг дати клятву на вірність? Не вистачило в мене сили сказати, що мій батько шпигун, і не знав, чи все це треба говорити нашим…

— Правильно ти зробив, — підтримав Юрко товариша, — не варто зараз про такі речі на зборах говорити. Ніхто не повинен знати про твій лежак! Ніхто. І нікому взагалі нічого не розповідай!

— А що про мене хлопці подумають?

— Ніхто про тебе нічого лихого не скаже. Ти чесний хлопець. Я так і сказав на зборах: «За Славка я ручаюся головою. Він ніколи не стане зрадником. Ніколи!»

— Спасибі тобі, Юрку, — зворушено промовив Славко, — ти й Гончару скажи, хай не думає, що я злякався давати клятву на вірність. Поясни йому якось, чого я так повівся на зборах. Він теж мусить мене зрозуміти.

Славко ще трохи посидів і неохоче подався додому.

— І на душі легше стало, — прощаючись, довірливо сказав Слава, — як розповів тобі про своє лихо. А то, віриш, місця собі не знаходив. Ледве у Прип'ять не кинувся сторч головою.

Юрко ще довго сидів у садку під яблунею, думав, зважував кожне Славкове слово. Вважай, не встиг виконати жодного завдання в підпіллі, а вже треба думати, як порятуватись. Клепає Скрипаль, вислужується, самому Майєру доповів про них. А чому ж Майєр наказав не чіпати їх? Мабуть, хоче вистежити, впіймати на гарячому. Арештувати і розправитися з ними він завжди встигне… Сам Юрко й винен. Помітив тінь за старою липою і нічого не сказав Вершині. Тепер наступає розплата. Правда, Скрипаль не зовсім певний, хто саме вночі вів до палацу лейтенанта бо тут гестапівці не стали б і дня вичікувати.

Як же тепер повестися?.. Що більше думав Юрко, то більший страх брав його. Прийшли фашисти, і приховані вороги, як ті таргани, повилазили зі своїх щілин. Он скільки їх зразу набралося в селі. А який жах, що ворог проник у партизанський загін!.. Якийсь фашист Гуня плете павутину, видає плани партизан. Негайно треба йти до фельдшерки, передати почуте. Але ж зараз Оксана Василівна приймає хворих. А зустрітись із нею можна лише дома.

Щоб якось прогаяти час, Юрко почав рубати дрова. І мати недавно просила підрубати березових кругляків, бо збирається пекти хліб.

Опівдні, коли Юрко почав збиратися до Оксани Василівни, знову прибіг схвильований Славко.

— Добре, що застав тебе дома!

— Що сталося?

— На, читай, — Славко простяг аркуш паперу, помережаний дрібним, але розбірливим почерком.

Юрко взяв аркуш, почав читати. Літери, виписані чорним чорнилом, ніби ожили, затремтіли, вони розпливалися, зникали і знову виступали, наче виринали з густого туману: «Я, Семен Олефіренко, клянуся вірою й правдою служити великій Німеччині, великому фюреру-визволителю Адольфу Гітлеру. Я все своє свідоме життя щиро і безвідмовно допомагав німецьким збройним силам, позаяк розумів, що лише вони здатні розгромити більшовиків, визволити нас від їхнього панування. Я прошу вас зважити на мої заслуги, про які добре освідомлений штандартенфюрер військ СС фон Майєр, і прийняти мене на службу в поліцію. Клянусь вірою й правдою служити новому порядку.

На доказ вірності «новому порядку» повідомляю прізвища ряду підозрілих осіб, мешканців села Відрадне. На мою думку, вони є непримиренними ворогами великої Німеччини і підлягають безумовному знищенню. Я переконаний, що деякі з названих мною активістів залишені в підпіллі, підтримують зв'язок з лісовими бандитами, передають їм важливі відомості, забезпечують боєприпасами, медикаментами, іншими потрібними речами. Це такі мешканці села Відрадне:

1. Кавунець Григорій Порфирович, колишній червоний партизан, активно діяв проти німецького війська в 1918 році, зарубав двох німецьких офіцерів під час бою на залізничному переїзді Сухиничі. Цей же бандит під час нападу на палац пана Хоткевича прострелив руку полковнику фон Корфу. Зараз Кавунець хворіє, проживає в родині старшого сина. Син служить в Червоній Армії. Дома лишилися його дружина і троє дітей.

2. Онищенко Віра Миколаївна, вчителька місцевої школи, активна комсомолка, залишена в підпіллі, підтримує зв'язок з партизанами. Знаю з надійних джерел, що до неї приходили вночі озброєні партизани. Вони майже годину пробули в будинку вчительки, а потім пішли в ліс. Учителька проживає з своїми батьками, колишніми активістами, має сестру та брата. Всі вороже настроєні проти «нового порядку».

3. Грищенко Сергій Миронович, колишній міліціонер, активіст, депутат районної Ради. Зараз хворіє, проживає в селі Відрадному. Займає будинок репресованого більшовиками Симона Маковія.

4. Семенчук Іван Гнатович, вчитель, жінка єврейка, мав семеро дітей. Без сумніву співчуває більшовикам.

5. Кравець Павло Свиридович, колишній голова колгоспу, активіст, має восьмеро дітей і дружину. Старший син Володимир комсомолець. Активіст. Допомогав лісовим бандитам обладнувати потаємні схованки.

6. Карпухно Оксен Григорович, працював бригадиром у колгоспі, співчував більшовикам. Є відомості, що він залишений у підпіллі.

7. Окраєць Володимир Петрович, активіст, перебуває в Червоній Армії. На моїх очах забив з кулемета двадцять німецьких солдатів. Представлений до нагороди. У селі проживає дружина і четверо дітей.

8. Максим Середа. Колгоспний коваль. Активіст. Червоний партизан. Воював проти німецького війська в 1918 році. Зараз на фронті. Кулеметник. На моїх очах Середа багнетом заколов німецького офіцера із залізним хрестом на шиї. Гранатою знищив кулемет з обслугою. Представлений до ордена. Коли я вночі переходив з перепусткою-листівкою на німецький бік, Середа прострілив мені плече. У селі лишилися його дружина і дев'ятеро дітей. Троє з них — комсомольці. Найстарший Федір часто буває в лісовому селі Грибарі. Підтримує зв'язок з партизанами.

Подаю перші відомості про сільських активістів, підпільників, прихованих ворогів «нового порядку». Буду й далі виявляти всіх, хто виступає проти окупаційних властей, повідомлятиму про їх діяльність поліцію та жандармерію.

На підтвердження своєї лояльності до німецьких властей додаю довідку, видану майором фон Крігом в житомирському таборі для військовополонених».

До аркуша тоненькою булавкою прикріплений папірець з машинописним текстом. Унизу кругла печатка з розпластаним чорним орлом. У документі значилося: «Під час перебування в житомирському таборі для військовополонених пан Семен Олефіренко, уродженець села Відрадне, виявив лояльне ставлення до окупаційних властей. При його активній допомозі знешкоджено групу комуністів у складі тридцяти п'яти осіб. Пан Семен Олефіренко зробив ряд інших важливих послуг німецькій армії. Заслуговує повної довіри. Має право на забезпечення пайком. Рекомендуємо пана Олефіренка в німецьку поліцію.

Довідка видана для пред'явлення в районну жандармерію.

29 липня 1941 р. Начальник житомирського табору для військовополонених майор фон Кріг».

Юрко уважно прочитав заяву, написану Олефіренком начальнику місцевої жандармерії Гофману, довідку, запам'ятав прізвища тих людей, які звинувачувалися у ворожому ставленні до «нового порядку» й повернув папери Славкові.

— Де ти взяв цю заяву?

— У батька в кишені. Він напився сьогодні зранку і сів писати донос в жандармерію. Зараз спить. А завтра, говорив матері, піде до Гофмана і виведе більшовицьких помічників на чисту воду.

Славко благально дивився на Юрка, чекав його поради. А що міг йому порадити Юрко? Страшною людиною виявився Семен Олефіренко. Але ж він Славків батько. І тут Славкові треба самому вирішувати, як він має повестися в цій справді-таки страхітливій ситуації.

— Узяв я батькову заяву, — розповідав Славко, — прочитав і зразу до тебе. Може, ти щось порадиш, бо одному й збожеволіти можна. Мати плаче, благає батька не занапащати людей, а він тільки зубами скрегоче, хоче відомстити за відібраний хутір, із шкіри пнеться, щоб вислужитися перед фашистами. Постріляють жандарми оцих людей, про яких батько написав у своїй заяві. Нікого не помилують. А там жінки, діти, старі люди!

— Треба щось придумати!..

— Скільки не думай, а все одно, нічого не вигадаєш, — безнадійно проказав Славко, — батька ніхто не переконає. У нього одне на думці — повісити, убити, відрубати голову!

— Може, давай так зробимо, — непевним голосом порадив Юрко, — перепишемо ці папери і залишимо їх у себе, а оте, що написав твій батько, віднеси додому й поклади на місце! Що буде, як він прочуняється, а паперів нема, зникли!

— Що з того, — засумнівався Славко, — як ми перепишемо той донос? Людей все одно постріляють.

— За ніч можна буде всіх попередити, хай люди тікають з села, рятуються…

— Так, мабуть, і треба зробити, — погодився Славко.

Юрко швидко переписав папери, принесені Славком, і той швидко пішов з ними назад додому.

А Юрко, вже не роздумуючи, кинувся до Оксани Василівни.

Фельдшерка прочитала, записала в блокнот прізвища людей, які значилися в заяві, сказала розгнівано:

— Яка підлість!.. Попередимо цих людей, виведемо в безпечне місце! Славку про мене нічого не говорив?

— Ні, Оксано Василівно.

— Правильно зробив, хоча він і чесний хлопець, але все може статися.

— А що мені Славку порадити?

— Що порадити? — перепитала фельдшерка, — скажи, хай він сам піде до вчителя і покаже копію заяви.

— Славко може й не захотіти… Він же повинен виступити проти свого батька, розповісти, що той зрадник і донощик. Страшно…

— Звісно, страшно, — погодилася Оксана Василівна, — але іншого виходу я не бачу. Краще, коли Славко сам попередить вчителя, не буде на тебе підозри. Бо може комусь проговоритися, своїй матері розповість чи ще комусь, як він ходив радитися з тобою. А тут усі, хто був у списку, — зникли! Хто їх встиг попередити?

— Славко не такий, але добре, я пораджу йому. Славко підслухав і переповів мені розмови його батька з начальником поліції Ситарчуком, Скрипалем, Консулом. У партизанському загоні діє зрадник Гуня.

Юрко розповів Оксані Василівні все, що почув від Славка. Фельдшерка була просто приголомшена почутим. Та, поборовши хвилинну розгубленість, почала заспокоювати Юрка:

— Скрипаль не переконаний, що лейтенанта до палацу вели ви з Володею. Він написав цілий список і назвав у ньому близько двадцяти хлопців. Серед них найбільше підозрює вас двох, бо ви друзі і твій батько працював завклубом, мав ключі від палацу.

— Страшно мені, Оксано Василівно, — признався Юрко.

— Усім страшно, — як про щось цілком зрозуміле сказала фельдшерка. — Тільки треба пересилювати свою непевність. Злякаєшся, затремтиш — одразу якихось дурниць наробиш. Тут треба інакше думати. Ми живемо на своїй землі. Навколо наш народ, наші люди. І не думай, Юрку, що про тебе не думають, не турбуються про твою безпеку!.. Май, Юрку, терпіння і витримку.

Під вечір до Берегових знову прийшов Славко.

— Поклав ті папери у кишеню. А то хотів їх знищити, але знав, що все те марна робота, батько новий донос напише. Що мені далі робити?..

— Поки що піди до вчителя, попередь його, покажи копію заяви, а він нехай інших попередить. Копію забери і порви.

Вийшли на вулицю. Славко спинився біля старої верби, сказав розпачливо:

— Уб'ють батька, і правильно, такого злочину не можна прощати… А я…

Юрко подивився Славкові в очі:

— Слухай, Славо, ти за батька не відповідаєш. Не посилав ти його вербуватися в німецьку розвідку. Тебе тоді ще й на світі не було. А зараз ти відповідаєш за свої вчинки. Ти міг попередити людей, яких хочуть звести з світу, — і не попередив. Ти будеш винен чи ні? Впаде і на тебе відповідальність?

— Звісно, впаде! Все розумію і страшно мені стає… Виходить, що я зраджую свого батька! Доношу на нього! Ти розумієш, як мені тяжко! Скажи чесно, ти міг би донести на свого батька? А він усе-таки ставиться до мене, як рідний…

Юрко намагається відшукати якісь потрібні слова, але не може їх знайти. Може, тому, що хвилюється, а може, взагалі нема таких слів на світі, щоб ними заспокоїти Славка, зарадити його нерозрадному горю. Не так просто все можна вирішити. Шкода Славкові свого батька, який вій не є, а все ж батько. І водночас він ворог, підлий і злісний ворог.

Юрко важко зітхає:

— Думай, Славо, тобі самому вирішувати, як повестися. Сьогодні перед тобою дві дороги. Якщо фашисти постріляють людей — лишиться тільки одна. Думай!.. Ти мене запитував, як би я повівся на твоєму місці… Мені неможливо уявити свого батька в такій ролі, але… в такій ситуації я рятував би невинних людей від ворогів.

Славко забрав у Юрка папір.

— Ти повертайся! Я піду до вчителя, Іван Гнатович все зрозуміє. І буду робити, як він скаже!..

Увечері до Берегових прийшла Оксана Василівна, оглянула Макарова, похвалила:

— Ще трошки — і переберетеся в надійніше місце. Рана затяглася…

Мати налила фельдшерці глек молока, Юрко поставив його в кошик і пішов її провести.

— Ну, як Славко? — запитала Оксана Василівна на вулиці.

— Поніс заяву до Івана Гнатовича.

— Молодець. Чесний він хлопець. Тепер доведеться виводити людей в ліс. Нелегко їм буде з малими дітьми в сирих та холодних землянках.

Юрко повернувся додому, коли вже почало сутеніти. Мати, помивши посуд, розставляла його рядками на миснику.

— Що це за папери з сургучевими печатками, — запитала вона раптом Юрка, — лежать на полиці? І чого це ти, сину, нічого не кажеш рідній матері, що хочеш стати Фольксдойчем?

— Тут бачиш яка справа, — зам'явся Юрко, — ти ж знаєш, що мій прадід виходець зі Львова. І зараз ніхто не зможе довести, якої він національності. А тут потрапили під руку старі пергаменти. І там значиться, що німець Франц Берг працював у пана Хоткевича механіком. Мій прадід теж там працював і знався на механіці. Німецьку мову я знаю досконало, можу легко зійти за німця.

— Це ти сам, Юрку, надумався, чи, може, тобі хтось сказав? І пергаменти підшукав… Що б там не було, а все одно ти повинен порадитися зі мною, попередити, сказати про свій задум.

— Усе збирався поговорити, — далі ніяковів перед матір'ю Юрко, — і все відкладав. Не дуже мені хочеться записуватися в ті фольксдойчі… Он показав пергаменти Лесі, сказав, що буду фольксдойчем, а вона й здороваться перестала. Тільки так складається, що доведеться все одно ставати німцем. Так треба!

— Кому ж це треба? — допитувалася мати.

— Порадили мені надійні люди, — ухилився від відповіді Юрко, — щоб я увійшов до фашистів у довіру, став їхнім «родичем».

— Знаю, хто тобі дав таку пораду, — стурбовано проказала мати, — не обійшлося без лейтенанта Вершини.

— Звідки ти знаєш? — не приховуючи свого здивування, запитав Юрко.

— А що мені, важко здогадатися? — пояснила мати. — Приходив він до нас уночі, дякував, що я виховала гарного сина, хвалив тебе за витримку і хоробрість. Тепер з'явилися ці пергаменти… — Мати поправила гніт у невеличкій лампі, зажурилася: — Боюся, щоб не перехвалив тебе Вершина. Важку ношу доручив він тобі нести. Тут і дорослому можна спіткнутися… Чи зумієш вистояти? Піде слава по селу, що ми стали фольксдойчами, зневажатимуть на кожному кроці. А тут з іншого боку непереливки… Скрипаль підозрює, що ти знаєшся з Вершиною.

— Так він багатьох підозрює, а точно нічого не знає. Ти не хвилюйся.

— Хто тобі про це говорив?

— Надійні люди.

Мати докірливо покивала головою:

— Конспіратор… Звісно, є таємниці, і ти мусиш їх берегти, нікому не розголошувати. Але прошу тебе, нічого не роби без тих, хто більше тебе розуміється в житті. А коли можна, то прошу тебе, радься зі мною. Повір мені, сину що з рідною матір'ю ти можеш бути щирим до кінця.