Таємниця Зоряної кімнати

Розділ дванадцятий НІЧ У ПІДЗЕМЕЛЛІ

Від Ремезів Юрко з Володею йшли вулицею, обабіч якої росли старезні велетенські липи. Ця алея вивела хлопців до старого палацу. Під мурованою аркою стояли гордовиті чавунні леви і щирилися беззубими пащами. Призахідне сонце відбилося в широких вікнах палацу, і здавалося, в кам'яних світлицях бушує багряне, розбурхане полум'я. Під високим муром стояла валка вантажних машин, навколо них метушилися гітлерівці. З машин вивантажували снаряди і штабелями складали їх під стінами палацу. Юрмилося немало німців біля криниці. Вони голосно реготали, обливали один одного холодною водою, змивали з себе піт та пилюку.

Не встигли хлопці минути важкі чавунні ворота, як перед ними, ніби з-під землі, виріс цибатий німець в чорному мундирі. На його рудій квадратній голові розчепірювалась чорна пілотка. Хлопці вже знали, що таку форму носять есесівці, відбірні гітлерівські вояки. Недавно через село проходила есесівська дивізія «Мертва голова», і її п'яні солдати знічев'я спалили кілька хат на Путятівці. Есесівець зупинив хлопців.

— Ком! Ком! — він зазирнув у зелену книжечку і додав: — Зараз будем арбайт. Робота. Шнель!

Хлопці пішли за солдатом. Німець завів їх на подвір'я палацу. Біля входу до клубу стояли штабелі ящиків, лежали пакунки, окремо на зеленому брезенті були складені довгасті паперові мішки. Під липами виднілися ящики з гранатами. У широкі щілини визирали їх довгасті дерев'яні ручки.

— Поглянь, Юрко, — непомітно кивнув головою Вовка, — ящики, прикриті цупким брезентом, — автомати! Новенькі!

Юрко придивився до брезенту і побачив під ним ящики з новенькими автоматами. Ще далі лежали коробки з вермішеллю, печивом, цукерками та шоколадом, із згущеним молоком. Одна коробка прорвалася, і невеличкі банки висипалися на землю. Німець підвів хлопців до пакунків, зазирнув у словник:

— Носить! І нічого не чіпала, — німець загрозливо з боку на бік провів пальцем, — капут будет!

На пачках з печивом була намальована вродлива дівчина з модною зачіскою. Вона тримала в руці печиво, ніби запрошувала, мовляв, візьміть, скуштуйте. На картонних коробках з шоколадом було зображено кучерявого негра з великими червоними губами. Він теж тримав у руці барвисту плитку і приязно посміхався. На коробках з цукерками теж виднілися різноколірні написи.

— Носить! — знову наказав есесівець. — І нічого не брати!

Хлопці взяли ящик з автоматами і понесли в палац. У коридорі всюди виднілися ящики та пакунки.

— Пішли далі! — запропонував Вовка. — Тут уже ніде ставити.

У приміщенні клубу хлопці побачили Славка Олефіренка, Грицька Величка, Максима Коломійця, Олексія Шумейка, Степана Березу. Вони, мабуть, вже давно носили вантажі, бо важко дихали, на обличчях виступив піт.

— І вас упіймали, — співчутливо озвався Олексій Шумейко, — а я тут з самого ранку… Викликали в поліцію, а з поліції до палацу. От і носимо цілий день ящики та пакунки. Навезли німці зброї та припасів. Тільки нічого не чіпайте. Максим Коломієць взяв цукерку, а німець йому за неї два зуби вибив. Ще й розстріляти хотіли.

У коридорі, в клубі, в бібліотеці, навіть в Зоряній кімнаті лежали стоси ящиків та пакунків. У Володі заграли очі.

— Дивися, Юрку, — прошепотів він, — скільки тут всякого добра. — Он поглянь — есесівські мундири. Парадна форма. І шоколаду повно. Тонна, мабуть, набереться.

І печива тут вистачає. Гранати, автомати, гвинтівки. Що як нам навідатися сюди вночі? Як ти вважаєш? І — було ваше, стало наше.

— Треба приглянутися, а вже тоді й вирішувати.

— Давай ризикнемо, — наполягав Вовка, — така нагода трапляється лише раз у житті.

Хлопці працювали без перепочинку, бігали, носили важкі ящики з автоматами, пакунки, тюки, мішки з кованими грубими чобітьми. Занесли в Зоряну кілька ящиків з гранатами, а на потайну ляду поклали тюк з обмундируванням. Не забули й про печиво, цукерки та шоколад.

Есесівець, той, що зупинив Вовку та Юрка на вулиці, невідступно пильнував за ними, дивився, щоб нічого ніхто не взяв. Німець схвально кивав своєю рудою головою, час від часу задоволено промовляв:

— Гут, кнабе! Гут! Гарно працюйт! Молодці!

Володя працював на совість, старався, як тільки міг. Він хапав пакунок, тюк, картонну коробку і хутко ніс її в Зоряну кімнату. Ніхто, мабуть, так не працював і ніхто не переніс стільки вантажів у Зоряну кімнату.

Нарешті всі ящики було занесено в палац. Німець випхнув хлопців на вулицю, гукнув вслід зневажливо:

— Пойшов додому! Капут робота!

Юрко з Вовкою обминули валку вантажних автомобілів, звернули до Прип'яті і берегом річки пішли додому.

— Ох і скупа німчура, — дивувався Вовка, — хоча б по плитці шоколаду чи пачці печива дали за роботу. І ти, Юрко, мудрець. Чому з ним не поцвенькав по-їхньому? Може б, вони розщедрилися та пригостили цукерками.

Підійшли до Вовчиного городу.

— А що як справді вночі навідатися в палац, — повторив свою ідею Володя. — Проникнемо з підземелля в Зоряну кімнату і наберемо всіляких припасів. Треба позичити в фашистів пару ящиків автоматів, гранат, есесівських мундирів. Партизани нам за такий подарунок спасибі скажуть.

— А як впіймають? — завагався Юрко. — Уб'ють на місці.

— Хто нас впіймає? — заперечив Володя. — Там же нікого не буде, бо там все завалене ящиками, ніде й пальцем ткнути. А охорона стоятиме під дверима, пильнуватиме за пломбами. Я бачив, як фашист навішував на замок сургучеву пломбу. То як, згода? Чи, може, боїшся серед ночі навідатися в старе підземелля?

— Згода, — нерішуче погодився Юрко. — Хоча можемо й погоріти на цій операції. Дорого нам коштуватиме ця мандрівка, як потрапимо на зуби фашистам.

— Вовка боятися — в ліс не ходити, — бадьоро відповів Володя. — Але не можна упускати нам таку здобич. Будемо все життя жалкувати!

— А що ми дома скажемо? — знову завагався Юрко.

— Давай так зробимо, — знайшовся, як викрутитися Володя. — Я скажу, що буду у вас ночувати, переспимо на сіні в повітці, щоб на світанку потрусити ятери, а ти скажеш своїм, ніби вирішив у мене заночувати. Через годину, як стемніє, зустрінемося біля Мавриного дуба і берегом вийдемо до старих каменоломень. Ти нічого не бери. У мене є дві стеаринові свічки, мені їх дав продавець, як роздавали товари в крамниці перед приходом фашистів. Тепер вони нам і стануть в пригоді.

— Не годяться, — заперечив Юрко.

— Чому? — не зрозумів Володя.

— Запах від них залишиться, от фашисти й запідозрять, що хтось був у Зоряній.

Володя недбало махнув рукою:

— Дурниці говорите, товаришу Береговий! Хіба ж ми будемо світити в Зоряній? Навіщо? Зараз ночі місячні, і так все видно. Свічки потрібні, поки дойдемо до виробки, в якій є мідні зірочки, і світитимемо в підземеллі, поки доберемося до Зоряної.

— Не годяться свічки, — стояв на своєму Юрко, — тут потрібний електричний ліхтарик, а ми не взяли. Давай знайдемо ліхтарик, а вже потім і підемо в підземелля.

Володя аж зупинився, почувши таку пропозицію, і обурено свиснув:

— Знаєш, що старі люди говорять в такій ситуації? — насмішкувато запитав він. — Відклад не йде влад! І ще є гарна примовка: «Куй залізо, поки гаряче!» Завтра фашисти можуть вивезти свій склад — і все пропало! Як боїшся — то так і скажи відверто: «Боюся!»

— Боюсь! — признався Юрко. — Але пошурувати в Зоряній треба. І тут не завадило б розжитися на електричний ліхтарик.

— Дався тобі той ліхтарик, — зневажливо кинув Володя, — хоча тут і свічками можна обійтися. Зачекай! — похапцем мовив він. — Є й ліхтарик. Пам'ятаєш, як ми були в підземеллі з лейтенантом Вершиною та його товаришами? У письмовому столі, там, де лежали списки явок та підпільників, лишився ліхтар пана Хоткевича. От ми й скористаємося тим ліхтариком. Світить він, як прожектор.

Годин через дві хлопці зустрілися на березі Прип'яті біля велетенського старого дуба з припаленим блискавкою верхів'ям. Місяць ще не сходив, все потопало в густій чорній теміні. На переправі панувала тиша. Фашисти відпочивали, і тільки вартові час від часу стріляли з ракетниць. У темне небо злітали червонясті клуби вогню і, зависнувши на мить над річкою, розсипалися на безліч вогняних жаринок. Хлопці трохи постояли, прислухалися і поволі пішли заростями верболозу до невидимого Вільхового гаю. Звивиста стежка вивела їх до старих, закинутих каменеломень.

Несподівано над головою в них вибухнули зразу дві ракети і примарним червоним сяйвом освітили берег Прип'яті. Хлопці, не змовляючись, впали на землю, притислись до неї, принишкли, чекали, поки погаснуть небажані й небезпечні панікадила.

Невдовзі ракети погасли, і над землею знову повисла темрява.

Володя підняв голову, прошепотів:

— Може, нас помітили?

— Ні, — непевним голосом відповів Юрко. — Стріляли з переправи, далеко від каменеломень — і там нас ніхто не міг побачити.

Повагом, ніби нехотя, піднявся з-за лісу кругловидий, якийсь блідий та печальний місяць. Над болотом снувався легкий, прозорий туман. Повиднішало, йти стало легше. Тепер не так натикалися на невидимі в темноті корчі, що випиралися на вузьку стежку.

Нарешті перед хлопцями зачорнів вхід до каменеломні. Повіяло холодом — Юрко сторожко дивився на ледь видний недалекий вхід. Якась непевність та острах огорнули хлопця. Там, у каменеломні, могли затаїтися невідомі, вони зразу помітять вогник свічки несподіваних нічних мандрівників. Добре, як там пережидають лиху годину оточенці, а як нарвуться на засаду поліції? Тоді, як каже дід Нечипір, поганяй без пересадки до ями. Володя тихо запитав товариша:

— Страшно?

— Трохи. А що як там хтось є? Я чув, що поліція влаштовує тут зпсади, перехоплює оточенців. За кожного впійманого оточення німці дають пачку махорки й півлітра спирту.

— Не бійся! — впевнено прошепотів Володя. — Поглянь, що я прихопив з собою, — він дістав з кишені пістолет і повертів ним перед Юрковими очима. — Натрапимо на поліцаїв — стрілятиму. Тільки нема в підземеллі ніяких поліцаїв. Минулої ночі оточенці убили Панаса Шрамка, старшого поліцая, так бобики цілий день справляли поминки. Вони й зараз дудлять горілку в Марфи Риженчихи і грають в дурня. Хто програв — ставить півлітра перваку.

Хлопці обережно підійшли до входу в каменеломню. На них дихнуло важке, просякнуте прілістю та грибами повітря.

— Світити?

— Зачекай, — зупинив його Юрко, — давай спробуємо знайти потрібну виробку навпомацки. Коли ми вперше були з татом в підземеллі, то вийшли до цього виходу, як поверталися назад — я порахував виробки. Наша п'ятдесята. Страшно запалювати свічку. І давай уважно рахувати старі виробки.

Важко йти в темряві штольнею. Але так безпечніше. Юрко тримається за холодну вогкувату стіну, часто натикається на отвори колишніх виробок. Десь тут має бути поворот, а за ним закапелок з мідними зірочками на кам'яній стіні. Тихо в каменоломнях — ніде й не шелесне. Тиша повисла навколо, і здається, що її можна навіть слухати, доторкнутися до її густого плетива. Серце калатає від напруги і ледве не вискочить з грудей.

Нарешті поворот. За ним і потрібна п'ятдесята виробка. Хлопці тихо, намагаючись не шарудіти ногами об кам'яну підлогу, переступили високий поріг. Тепер хочеш не хочеш, мусиш запалити свічку. У темряві не можна знайти мідні зірочки.

— Засвічувати? — знову пошепки запитує Володя.

— Давай, — нерішуче погоджується Юрко, — звідси вже світло не так видно, як у штольні…

Спалахнув сірник, затріщав гніт свічки і тремтливе, непевне світло ковзнуло по низькій, навислій над головою стелі. На кам'яній стіні ледь виднілися замащені сірою фарбою мідні блискітки. Не помилилися, точно знайшли потрібну виробку. Юрко наблизився до мідних блискіток, звично натиснув на потрібні бляшки. Кам'яний блок беззвучно повернувся. Лише там, в глибині масивних дверей, глухо клацнула невидима пружина і зразу відкрився широкий прохід, що вів до кімнати Червоної красуні.

Хлопці швидко зайшли в просторий коридор. Юрко попросив Вовку:

— Присвіти, бо не знайду потрібні зірочки.

Давні блискітки покрилися зеленавою сниддю і їх майже не було видно на сірому граніті. Світло свічки упало на ряди мідних цяток, і Юрко поставив кам'яний блок на його попереднє місце. Хлопці полегшено зітхнули. У підземеллі вони відчули себе певніше, хоча й тут їх не залишав страх та непевність. Згадувалася зустріч з паном Хоткевичем та Сиволапом. Володя віддав Юркові свічку, прошепотів:

— Тримай, а я йтиму з пістолетом. Якщо нарвемося на чужого — стрілятиму. Тільки ти не забігай наперед, бо ще й тебе можу зачепити.

Юрко взяв свічку, знизав плечима:

— Вигадуєш казна-що! Хто зараз тут може бути? Хіба що лейтенант Вершина або його помічники.

— Хто його знає… З пістолетом почуваєш себе певніше. Як не як, а зброя!

Полум'я свічки ледве пробиває непроглядну темінь. Воно вихоплює шмат стіни, сягає на мить високої, помережаної кам'яним орнаментом стелі, тут же безсило падає на рівну, ніби відполіровану підлогу і знову починає безпомічно ковзати по стінах. Щодалі напруження мимоволі зростало: а що, коли в німотних коридорах або в кам'яних приміщеннях затаївся хтось чужий, чатує за кожним їх кроком, тримає на мушці пістолета або автомата. І досить тому невідомому натиснути на курок, як вони обидва впадуть мертві на кам'яну підлогу. Серце то завмирає від найменшого шереху, то починає несамовито калатати. Володя зупинився, дістав з кишені піджака флягу, обтягнуту тонким сірим сукном, простяг Юркові:

— Хочеш води? Холодна, з нашої криниці. Юрко заперечливо похитав головою:

— Не хочу!

Гніт свічки зачадів, його треба було б обрізати, але в хлопців не було ножиць. Юрко нахилив свічку, і на руку впало кілька гарячих крапель стеарину. Він поморщився від болю, сказав Володі:

— Пий і підемо в кімнату Червоної красуні, візьмемо електричний ліхтарик.

Володя випив води, витер рукавом губи, сховав у кишеню флягу, мовив полегшено:

— Зразу від серця відлягло! Душно мені стало під цим німим камінням. Тепер пішли візьмемо ліхтарик.

У кімнаті Червоної красуні, здавалось, нічого не змінилося, але ліхтарика в столі вже не було. Зникла й синя папка, в якій лежали списки їхніх односельчан, тих, хто активно підтримував більшовиків.

Володя розгублено зиркнув на товариша, сказав:

— Нема ліхтарика! Зник! Мабуть, тут був лейтенант Вершина і прихопив його під час відвідин. Я ж точно пам'ятаю, що ліхтарик лежав у цій шухляді на синій папці.

— Нема, то й нема, — заспокійливо мовив Юрко. — вистачить нам двох свічок. І місяць зараз світить як панікадило. Давай братися за роботу!

Хлопці пішли коридором, що вів до квадратного приміщення, в якому зберігалася зброя й стояв на столі станковий кулемет. Тьмяне світло свічки упало в закапелок, вихопило з темряви череп закатованого повстанця. Володя спіткнувся на рівному місці і випустив з рук пістолет. Зброя глухо брязнула об підлогу. Він підняв пістолет і жалібно простогнав:

— Не можу йти далі… Ноги підгинаються! Тремчу, як той заєць. Ніколи не думав, що я такий страхополох. Краще давай, поки ще нічого не сталося лихого, повернемо назад. А що буде, як у Зоряній і справді є вартові? Там нам каюк буде!

Юрко сам потерпав від страху й чудово розумів стан свого товариша. Справді на них чигає неабияка небезпека. Тут уже сумніватися не доводиться. І в нього ноги зробилися неслухняними, руки дрібно тремтіли, через що вогник свічки дрижав, сполохано пострибував по стінах. Хлопець ще ніколи не відчував такого страху, як зараз, навіть тоді, коли несподівано виявили в цьому підземеллі пана Хоткевича з Сиволапом. Тоді все було інакше. Звичайно, зустріч у підземеллі з такими досвідченими і запеклими ворогами була смертельно небезпечною. Але хлопці, пильнуючи за ними, знали, що в палаці, в селі, на переправі кругом свої, надійні люди і вони зразу прийдуть на допомогу. Нині все змінилося. У селі порядкують фашисти. Їхня варта знаходиться на подвір'ї палацу, мабуть, німці розмістилися і в самому палаці, їх повно на переправі, в селі, всюди окупанти. Зараз їхня сила, їхнє право. Провалився — на допомогу не сподівайся. Повісять на майдані, як учительку і родину лісника, без суда і слідства. І з рідними розправляться. Можна не сумніватися, що пощади не буде нікому. Юрко раптом уявив, як ведуть його матір до шибениці, і йому стало ще більш моторошно. Але тут же хлопець ніби наяву побачив учительку Ніну Павлівну, почув її сповнені ненависті до окупантів і пройняті вірою в перемогу слова: «Борітеся — поборете!»

Ні, треба йти вперед, треба переховати в підземелля зброю. Це й буде боротьба з загарбниками, їхня хай і невелика допомога Червоній Армії, тату, який зараз на фронті відстоює рідну землю від фашистів. Це з тих автоматів, що їх поскладали гітлерівці в палаці, завтра вони будуть стріляти в тата. І він, Юрко, міг перехопити цю зброю, але злякався, не відважився — і не виконав задумане. Згадка про батька зразу додала сили і впевненості. Хіба ж тато зараз там, на фронті, не важить своїм життям? І йому страшно! Але він воїн, захисник рідної землі і мусить чесно виконувати свій обов'язок. Треба пересилити страх, діяти. Піти таємним ходом в палац, забрати в німців припаси, зброю, обмундирування і все те передати партизанам. Не фашисти стрілятимуть з тих автоматів, а наші, партизани…

— Ні, Володю, підемо далі, — твердо мовив Юрко до товариша, — ти правду говорив, що треба в фашистів позичити хоч трохи зброї. Не позичимо — стрілятимуть з неї в наших бійців. Давай пересилимо страх і будемо діяти!

— Давай пересилимо, — погодився Володя, — хоча легко сказати, а важко зробити! І все ж ми повинні виконати те, що задумали.

У квадратній кімнаті все лишилося без змін. У кутку лежали гвинтівки, шаблі, коробки з патронами. На столі стояв кулемет і насторожено зорив за хлопцями своїм ледь примітним в напівтемряві вічком. На підлозі звивалася довжелезна кулеметна стрічка.

Хлопці обережно наблизилися до чорної рурки. І як же здивувався Юрко, коли помітив, що вона надійно заткнута чималим клаптем вати. Це теж слід лейтенанта Вершини. Юрко витяг вату, прихилив вухо до рурки. У Зоряній кімнаті тиша. Ледве поскрипує незачинене заґратоване вікно.

Хлопці обережно піднялися по крутих чавунних східцях, що вели до Зоряної кімнати. Прислухалися. Над їх головами лежала важка, масивна ляда. Юрко підніс свічку до мідних блискіток, прошепотів:

— Буду відкривати.

— Відкривай, — ледь чутно відповів Володя, тримаючи напоготові пістолет. Безшумно відчинилася ляда, і в квадратному отворі замерехтіло синє місячне сяйво. Юрко висунув голову, уважно оглянув приміщення, прислухався швидко погасив свічку і сказав Володі:

— Давай сірники!

— Навіщо?

— Хай у мене будуть, щоб міг хутчій закрити цю ляду.

Володя віддав сірники Юрку, пориваючись хутчій зайти в Зоряну кімнату. Юрко трохи притримав товариша. Він сховав сірники в нагрудну кишеню, а свічку поклав на чавунні східці.

Щедре місячне сяйво залило приміщення, мідні блискітки іскрилися на стінах, стелі, і кімната нагадувала нічне зоряне небо.

Хлопці якийсь час стояли біля відкритої ляди, готові при появі фашистів зразу ж сховатися в глибокому підземеллі, і прислухалися, чи немає кого в приміщенні. Тихо. Тільки й чути, як крізь розбиту шибку заґратованого вікна шерехтить срібним листям розлогий, крислатий явір. Від спалахів ракет на переправі по стіні пробігають полохливі тіні. Володя напружено тримає в руці пістолет, готовий стріляти в фашиста, який осмілиться з'явитися в Зоряній кімнаті. Поволі вийшли в коридор, оглянули залу. Тут не було вартових, німці, очевидно, отаборилися в лівому крилі палацу, перетворивши його на тимчасову казарму. І зала, і коридор, і Зоряна кімната були захаращені ящиками, тюками, довгими паперовими мішками.

Хлопці повернулися в Зоряну кімнату. Володя поклав на підвіконня пістолет, запропонував:

— Ставай на східці, а я тобі подаватиму пакунки та ящики.

— Ні, — заперечив Юрко, — один я нічого не зумію зробити. Тут треба разом діяти. Надто важкі ці ящики, одному їх важко із місця зрушити.

Хлопці почали обережно носити ящики та пакунки в квадратне приміщення. Спершу вони перетягли туди п'ять ящиків з автоматами. Вони й справді виявилися дуже важкими, і їх довелося спускати плавом по чавунних східцях. Потім перенесли кілька ящиків з патронами. Їх склали в коридорі, бо в квадратній кімнаті вже не було місця. Прихопили хлопці кілька ящиків з гранатами. Після цього наносили в підземелля близько сотні важких, кованих сталевими шурупами чобіт, узяли десятків два тюків з есесівським обмундируванням. Набрали шоколаду, печива, вермішелі, згущеного молока, галет. Незабаром у підземеллі виник ще один чималий склад.

— Досить, — вирішив Юрко, — ми вже, здається, й так перебрали. Чого доброго, помітять фашисти — душу з людей витрясуть.

— Давай ще прихопимо трохи обмундирування, цукерок, вермішелі, консервів. — мовив Володя, — вони нам не завадять. І коли ще можна буде натрапити на такий багатий улов.

Хлопці перенесли кілька ящиків та пакунків з коридора палацу в підземелля. У Зоряній посутеніло. Місяць почав сідати за Прип'ять. Треба було кінчати роботу. Обережно зійшли на чавунні східці. Юрко засвітив свічку, натис на блискітки — і масивна ляда слухняно стала на своє місце. У підземеллі мимоволі зупинилися. На кам'яній підлозі під сірими стінами лежали їхні «трофеї». Оце пощастило! Про такі «трофеї» й мріяти не доводилося. Тепер можна озброїти, обмундирувати й нагодувати цілий загін. Володя взяв пакунок з печивом, дістав з ящика коробку м'ясних консервів, поклав у кишеню кілька плиток шоколаду й задоволено сказав:

— Давай, Юрко, підемо в ту кімнату, де стоять шафи з книгами, трохи підвечеряємо та відпочинемо.

Володя пройшов кілька кроків по коридору, несподівано зупинився, злякано вигукнув:

— Пістолет!

— Що пістолет? — стривожився Юрко.

— Я його в Зоряній поклав на підвіконня і забув. І оце тільки зараз згадав. Треба знову відкривати ляду.

— От гава-роззява, — докірливо кинув Юрко, — ти уявляєш, що могло б бути, якби той пістолет знайшли фашисти. Добре, що хоч згадав своєчасно…

Довелося знову повертатися в Зоряну кімнату. Володя підбіг до вікна, схопив пістолет, сунув його в кишеню. А в цей час на ґанку палацу почулося гупання чобіт, брязкіт замків.

Володя прожогом збіг на східці, схопив свічку, почав присвічувати Юркові і перелякано шепотів:

— Скоріш опускай ляду! Фашисти ідуть в склад! Мабуть, щось почули! Ледве на них не наскочили! От лихо!

Юрко швидко натис на мідні блискітки, ляда здригнулася і безшумно опустилася. Хлопці почали похапцем спускатися в квадратну кімнату, зупинилися, перевели подих.

У Зоряній почулося гупання чобіт, мабуть, у приміщення зайшло кілька фашистів. Вони голосно розмовляли, і кожне їхнє слово було виразно чути в підземеллі, ніби охоронці стояли поруч. Голоси німців долинали з чорної рурки, вмонтованої над столом в невеличкій ніші.

— Курт, — озвався один з тих нагорі, — ти розумієш, Курт, я стояв на посту біля дверей, і мені здалося, що в приміщенні хтось ходить. Я прислухався. Невдовзі скрипнув ящик. Далі були звуки, наче хтось переставляє ящики з місця на місце. Але я вирішив — здалося, бо хто може ходити серед ночі в цій кам'яній коробці? І все ж я став пильно прислуховуватися. І знову й знову почув шерхіт, ніби хтось ходив у цьому будинку. Тоді я й вирішив викликати начальника караула, доповів, що у склад проникли невідомі.

— І через те ви, гер Штубе, вирішили зчинити тривогу? — глузливо запитав той, кого шанобливо називали Куртом. — Хто ж міг, по-твоєму, ходити по цих кам'яних казематах, хто б міг непомітно проникнути крізь ці товсті цегляні стіни? Адже перед тим, як закривати склад, ми все оглянули й перевірили. Тут ніхто не міг би лишитися непоміченим. І як би він міг щось винести з цього приміщення? Тут, наскільки мені відомо, є лише один вихід. І саме там, ви, гер Штубе, стояли в цей час на варті.

— Ні, Курт, — наполягав вартовий, — я чітко чув, як тут щось шаруділо, піднімало ящики, переносило їх з місця на місце. У мене добрий слух, я два роки вчився в консерваторії.

— Тобі, Манфред, — незадоволено перебив Курт охоронця, — завжди щось здається. Ти під кожним кущем бачиш партизана, боїшся навіть своєї власної тіні. Тепер ти почув якесь шарудіння в цій старій кам'яній будові. Очевидно, тут вешталися духи й привиди, але навіщо їм переставляти важкі ящики з автоматами та гранатами? Чи, може, їм теж потрібна зброя, щоб охороняти цю кам'яну твердиню? Ти, Манфред, пив шнапс, як заступив на свій пост?

— Не пив я ніякого шнапсу, — ображено відповів охоронець, — після вечері ми з Петером випили дві пляшки пива. Але тут ні шнапс, ні пиво ні до чого! Якщо ви хочете знати, то я чув розмову…

— Де ти чув розмову?

— У складі! — відповів вартовий. — Я приклав вухо до дверей і почув розмову. У склад проникли не привиди, а росіяни. Я змушений був підняти тривогу.

— І що ж вони говорили, ті росіяни? — запитав фашист.

— Звідки я можу знати, про що вони говорили, коли мені незрозуміла їхня мова? І чув я лише окремі слова: «даняй» чи «термай».

— Не вигадуй, Манфред, — недбало озвався той німець, якого вартовий називав Куртом, — навіщо ти верзеш такі несусвітні дурниці? Ключі від складу в моїй кишені, я їх нікому не передавав. Як же невідомі чи, як ти їх називаєш, «росіяни», могли проникнути в замкнений склад? Це пиво виграє в твоїй мудрій і музикальній голові і розмовляє серед ночі в цьому похмурому приміщенні. Ти сам бачиш, що тут нікого немає! Не могли ж твої росіяни отак взяти і провалитися крізь землю.

Солдати ще трохи порозмовляли і пішли з Зоряної кімнати, а хлопці стояли в темноті, боячись поворухнутися. Потім, ще трохи перечекавши, Юрко запалив свічку, дбайливо заткнув ватою чорну рурку, і хлопці не змовляючись рушили в кімнату Червоної красуні, як подумки Юрко назвав округлу кам'яну залу, в якій знаходився портрет молодої вродливої дівчини.

— Засвітимо люстру? — запронував Вовка.

— Як хочеш, — відповів Юрко, сідаючи на широкий диван. — Зараз треба трохи перепочити.

— Засвічу люстру, повечеряємо і поспимо, бо на світанку в селі найбільше вештаються патрулі.

Володя став на стілець, засвітив лампу і тут же стрибнув на підлогу, задоволено оглядаючи враз звеселіле приміщення.

Потім хлопці пішли до своїх «трофеїв», принесли трохи припасів на вечерю. Володя, як добрий господар, пригощав Юрка шоколадом, цукерками, печивом, запропонував покуштувати згущеного молока. Коли він давав Юркові цукерку в лискучій барвистій обгортці, вона випорснула з рук і упала під диван. Вовка нагнувся, щоб дістати цукерку, і побачив під диваном шкіряний чемодан та пузату валізу з блискучими замками.

— Під диваном чемодан і валіза, — не підводячись сказав він. — Давай подивимося, що там сховано.

У величезному шкіряному чемодані лежав випрасуваний мундир з золотими еполетами. На зеленому френчі зблискували невеличкі хрести.

— Це Георгіївські хрести, — пояснив Володя, — найвища нагорода в царській армії. У мого діда було три таких хрести. Золоті. Їх здали в торгсін у голодні роки…

Під френчем лежала кобура з пістолетом, кортик, срібний портсигар. Володя розкрив його, і в кімнаті несподівано пролунали урочисті слова: «Боже, царя храни!»

Хлопці здивовано переглянулися. Таких чудес їм ще ніколи не доводилося бачити. Володя закрив портсигар, відкрив його — і знову в кімнаті прозвучали ці несподівані і незвичні слова.

Далі дістали валізу, струснули з неї пилюку. Колись такі валізи Юрко бачив на малюнку в старому дореволюційному журналі «Нива». У валізі лежали тугі пачки іноземних грошей. Юрко хотів прочитати написи на хрустких купюрах, але вони були зроблені невідомою йому мовою. Володя взяв срібний кортик, покрутив його в руках:

— Візьмемо?

— Нічого не будемо брати, — рішуче мовив Юрко.

— Чому? І цукерок не будемо брати?

— Нічого не візьмемо, — повторив Юрко. — Треба почекати, поки ці німці, що отаборилися в палаці, виїдуть з села. Попадемося з шоколадом або цукерками, і накинуть на шию зашморг. Можуть фашисти виявити пропажу, і на кого в першу чергу впаде підозра? На тих, хто носив вантажі, бачив, де що лежить. Проведуть обшук. І що буде, коли знайдуть в нас хоча би одну цукерку? Треба бути дуже обережним та завбачливим. Забув ти пістолет на підвіконні, а через «таку дрібничку» могли й головами накласти. Тут би німці з усіх, хто носив вантажі, душу б витрясли.

— Я ж ненавмисне, — вибачливо озвався Володя. — Так уже вийшло по-дурному. Забув…

— Не можна нам нічого забувати, — роздумливо мовив Юрко, — ні мені, ні тобі! То правильно сказано, що підпільник, як і сапер, помиляється лише раз у житті.

— Як кому пощастить, — замислено відповів Володя, — Як кому на роду написано. Чому бувать — того не минувать.

— Неправда, — заперечив Юрко, — від людини тут багато чого залежить. Казав мій тато, що кожна людина коваль свого щастя.

Хлопці вирішили покуняти до ранку, а як настане день, вибратися з підземелля й піти додому. Блукати в селі в комендантську годину дуже небезпечно.

У кімнаті Червоної красуні було холоднувато. Від кам'яної стіни тягло вільгістю.

— Тихо як, — Володя сонно щулився, — і холодно. — Скоро й дрижаки почнуть бити. Поснемо й застудимося в цьому кам'яному льоху.

Володя підвівся з дивана, пішов до квадратної кімнати і приніс тюк з есесівськими шинелями. Він розпоров його кортиком і кинув на диван дві шинелі. Потім дістав ще одну, натягнув її на себе і, високо піднімаючи ноги, як той гусак, пройшовся по кімнаті, зупинився перед Юрком, презирливо закопилив губу:

— Шнель! — вигукнув він. — О гросе швайн! Сакрамент! Доннер ветер!

— Гаси лампу, — несхвально відгукнувся на Володину витівку Юрко, зручніше вмощуючись на дивані та вкриваючись шинеллю, — бо пора спати.

Володя засвітив свічку, став на стілець, погасив лампу, і пішов до дивана. Дмухнув на свічку — і хлопців огорнула суцільна темрява.

Незчулися, як поснули. Першим прокинувся Юрко і спершу ніяк не міг збагнути, де він, чому навколо така темінь і ніде не сіріє хоча би одна шибка. Хлопець почав мацати навколо себе, натрапив на Вовчину голову — і все враз пригадалося. Це ж вони в підземеллі, в кімнаті Червоної красуні!.. Скільки ж вони отак проспали! Мабуть, надворі вже день, люди про обід думають, а вони ніяк не виспляться…

Юрко поторсав Вовку за плече:

— Вставай!.. Чуєш! Додому треба поспішати, там вже не знають, що й думати, де ми.

Володя сів, позіхнув, відповів незадоволено:

— Чого квапишся, ще б трохи подрімати…

— Дома будемо дрімати. Запалюй свічку і будемо виходити.

Володя знову голосно позіхнув, підвівся з дивана, пошарив рукою по столі, шукаючи сірники. Пальці натикнулися на пачку з печивом, на цукерки, шоколад, а сірників не було. Вовка ще й ще раз перемацував усе на столі, а сірники наче випарувалися. Про це йому не хотілося казати товаришеві. Але врешті не витримав, сказав перелякано:

— Юрку, нема сірників!

— Як це нема? — сполошився той.

— Нема, — голос у Вовки тремтів, — отут я їх на стіл поклав, як лягав спати, а тепер ніяк не можу знайти. Увесь стіл вимацав, а пачки немає. Може, на підлогу впала…

Володя став на коліна і почав обмацувати підлогу навколо столу. Сірників ніде не було. Хлопці потерпали від страху. Без сірників їм ніколи не вибратися з кам'яного мішка, в такій темряві не знайдеш блискіток.

— Куди ж ти їх засунув? — стривожено допитувався Юрко. — І що ж нам тепер робити? І все через твою неуважність. Тепер ми як ті миші в пастці.

— Пішли навпомацки, — несміливо запропонував Володя, — спробуємо в темноті знайти блискітки і відкрити вихід у каменоломні.

— Нічого ми не відкриємо, — сердито буркнув Юрко. — Це все одно, що знайти голку в копиці сіна.

— І все-таки спробуємо, — винувато просив Вовка, — а то ось тільки від спраги можна дуба дати…

Юрко встав з дивана і, тримаючись рукою за стіну, почав пробиратися до виходу. Широкий кам'яний коридор ніби повужчав, ноги спотикались на рівній підлозі. Кам'яній стіні, здавалось, не буде кінця. І раптом наткнулися на ящики з автоматами. Тільки тепер збагнули, що пішли в протилежний бік.

— Куди ж ми пішли!.. — розгублено прошепотів Юрко. — Повертай назад…

І вже цілком зорієнтувавшись, рушили до виходу з каменоломні. Десь тут на гранітному блоці, вмонтованому в стіну виробки, повинні бути мідні блискітки. Юркові здається, що він майже бачить їх.

Він поволі шарить руками по холодній шорсткій стіні але кругом тільки суцільний камінь. Вже аж пучки боліли аж піт виступив на тілі, а блискіток знайти не міг. «Тепер кінець, — холодним вужем заповзла в душу думка, — ніяка сила не допоможе вирватися на волю…» Хіба що випадок, але мало надії на таке чудо, що хтось свій навідається у підземелля. Загинуть вони з Вовкою страшною і безглуздою смертю… Уже й зараз страшенно хочеться пити, в горлі пересохло, в грудях ніби вогнем палить. А що буде через два-три дні?.. І все через безпечність і недбальство!.. Сам же вчора повчав Вовку, що треба бути обережним і завбачливим, а навіть сірників не захопив… І взагалі до кінця не обміркував, чим усе це може скінчитися. А вже ж була наука, коли в них з батьком погас тут ліхтар. А Юрко тоді ще ляду хотів закрити. Добре, що тато і ляди не дозволив закрити, і сірники в кишені припас…

— Ну що, є? — з надією спитав Вовка.

— Я їх не знайду…

— Ти що, Юрку, шукай, шукай ще!..

І Вовка теж заходився обмацувати кам'яну глибу. Він, як сліпець, тикав руками в різні боки, але стіна була мертва. Врешті і він безсило опустив руки:

— Все, капці нам… Так ми їх до скону не знайдемо… Де ж поділася пачка з сірниками? Коли б же було знать, що таке скоїться, то взяв би запасну пачку сірників… — катував себе Вовка.

Юрко знеможено сів на підлогу, прихилився до вологої стіни, лизнув її язиком. Та від того ще більше захотілося пити. Хлопець сидів і гарячковито думав, що робити далі… Тільки не піддатися паніці… Треба думати! У найбезнадійніших ситуаціях, казав тато, все ж є якийсь вихід… «Сірники нікуди ж не могли зникнути, вони десь тут!..» Зосередитися, заспокоїтись, пригадати, що було до того, як вони поснули…

…Він ліг на диван, а Вовка пішов принести шинелі. Кинув їх на диван… Потім Володя одягнувся в шинелю, почав крутитися по кімнаті… А тоді Юрко сказав йому, щоб гасив світло і лягав спати.

— Вовко!.. — смикнув він товариша. — Ану, товчи головою об стіну і думай, коли ти востаннє тримав сірники! Скинув шинелю, а що далі?!

— Здається, я поклав їх на столі коло пістолета… Пістолет є на місці, а сірників нема! Зникли!

— Ще думай, Вовко!..

— Слухай, — раптом збадьорився Вовка, — пістолет!.. А що як ми вистрелимо… Повинен бути спалах… Розумієш! можна буде знайти блискітки!..

— Ти що, ще тільки не вистачало тут стрілянини!.. І так уже нашуміли… І не буде ніякого спалаху!

— Може, блисне… — ще не міг розпрощатись із своєю ідеєю Вовка.

— Ти вже сірниками блиснув, вистачить, — сердито спинив його Юрко. — Краще думай, куди ти їх подів!.. Ти підійшов до столу в шинелі і тримав у руках сірники й свічку, а далі…

— Пригадав! — радісно вигукнув Володя. — Точно пригадав! Я поклав сірники у кишеню шинелі! Поклав, а тоді ми вкрилися нею.

Хлопці, уже не вибираючи дороги, наосліп кинулись до місця їхньої ночівлі, попадали на диван і почали вивертати кишені в шинелях.

— Ось вони голубчики, — хрипко вигукнув Вовка. — Живемо!..

Він похапцем запалив сірник і засвітив свічку. Тремтливий вогник освітив кам'яну світлицю. Зі стіни на хлопців лагідно і водночас ніби трохи насмішкувато дивилася Червона красуня. Вовка міцно тримав у руках дорогоцінну пачку сірників.

— А тепер додому! — командував Юрко.

Хлопці бігом кинулися до виходу. Тепер Юрко, як маг, вивернув плиту, — і вони ледве не осліпли від денного світла. Та жахи підземелля гнали хлопців геть. Миттєво було закрито вхід, і ноги самі понесли до Вільхового гаю. Зупинилися в гущавині лісу, біля невеличкого джерела, і довго пили смачну холодну воду.

— Тепер я знаю, що таке щастя, — сказав Вовка, від блаженства заплющуючи очі.

— Що ти знаєш?..

— Що таке щастя, — пояснив Вовка. — Це те, що тобі дуже хочеться і ти його нарешті маєш. Ось ми вирвалися з підземелля, врятувалися від страшної загибелі, — це велике щастя! Згорали від спраги, тепер напилися холодної води, — це теж щастя!

Сонце повертало вже з полудня. Це ж стільки просиділи вони в підземеллі! Десь неподалік радісно вуркотіли лісові горлиці. Птахи ніжно і заспокійливо перемовлялися між собою, їм не загрожувала ніяка небезпека. Десь неподалік незадоволено озивався одуд, той ніби комусь скаржився: «Худо тут! Худо тут!»

Юрко подивився на Володю і розреготався.

— Ти чого?..

— А ти глянь на себе, як порося в шоколаді!..

— На себе краще подивися! — незлобливо відказав Вовка. — Ти теж, як той підсвинок, вечеряв шоколадом і не вмивався. А це могли в такому вигляді і в село попертися.

Хлопці вмилися, порозчісували розкошлані чуби, почистили одяг і берегом Прип'яті подались додому. Біля пристані Юрко зустрів Оксану Василівну. Побачивши хлопця, запитала докірливо:

— Де це ти пропадав цілу ніч? Мати сама не своя пішла на роботу. Тут і так пекло в селі, а ти ще коники викидаєш.

Юрко промовчав, нічого не відповівши на докори. Що тут скажеш? Ганебно вийшло. А мама, бідолашна, через нього, дурня, хвилювалась…

— Бачила недавно Петровича, — серйозно вела далі фельдшерка, — просив попередити тебе, щоб ти був готовий до зустрічі з гестапівцями. «Знайомство» має відбутися з дня на день. Доведеться тримати екзамен на расову приналежність. Як з твоєю новою «біографією»?..

— Вже вивчив, Оксано Василівно, — винувато усміхнувся Юрко, — детально знаю житіє «своїх» предків, можу про кожного розповісти у кількох колінах.

— Добре. Настав, Юрку, час задуманої операції, і твоя роль у ній важлива і небезпечна… Конкретно твого завдання не знаю, бо у підпіллі кожен повинен знати лише те, що стосується його особистої діяльності. Такий закон підпілля — сувора конспірація. Мені доручено передати тобі, що фольксдойч Юрген Берг мусить довести своє арійське походження.

— А як це і коли?.. — не дуже певно запитав Юрко.

— Лейтенант наказав, щоб ти прийшов двадцятого серпня о дванадцятій годині до старостату і чекав там приїзду коменданта Штарка. Комендант приїде з перекладачкою Вірою Миронівною, твоєю колишньою вчителькою.

— Віра Миронівна перекладачка?! — недовірливо запитав Юрко.

— Головна перекладачка, — уточнила Оксана Василівна, — сільськогосподарської комендатури, працює у відділі перепусток.

— А що я повинен робити в старостаті? — допитувався Юрко.

— Побачиш, — ухильно відповіла фельдшерка, — все залежатиме від обстановки. Важко передбачити все наперед. Будеш діяти, як порадить тобі Віра Миронівна. І постарайся вчасно прийти до старостату.

— Зроблю все, як ви сказали, — вже радісно всміхнувся Юрко.

— От і добре, — підбадьорливо мовила фельдшерка. — Основне — не хвилюватися, вести себе спокійно, без зайвої напруги. І все буде гаразд. Можливо, скоро з тобою зустрінеться Вершина, і тоді багато чого зразу виясниться.