Таємниця Зоряної кімнати

Розділ сімнадцятий ПЕРЕКЛАДАЧКА ВІРА МИРОНІВНА

У неділю Юрко прокинувся дуже рано і одразу почав поглядати на годинник. Ходики, як завжди, весело вицокували, але стрілки, особливо та, що показувала години, здавалося, не рухалися. Врешті Юрко не витерпів і подався до старостату. Краще зачекати там, ніж спізнитися і зірвати операцію. Усі свої служби німці перевели на берлінський час. А це різниця з місцевим часом на годину. Доведеться постовбичити біля старостату.

Міститься старостат у колишній ощадкасі. Ошатний цегляний будиночок з усіх боків оточує старий сад. Ще здалеку Юрко помітив на липовій алеї, яка вела до старостату, гурт людей. Жінки, дівчата підмітали алею, інші носили з високої кучугури пісок і посипали ним доріжки. Чимало людей копошилося в садку. За всіма роботами наглядав Щупак. Він, як той гусак, ходив по алеях і доріжках, покрикував на людей.

Юрко помітив своїх однокласників Івана Кавунця та Павла Демка. Хлопці дружили між собою, обидва захоплювалися авіамоделізмом.

Староста, помітивши Юрка, гукнув до нього:

— Завертай, хлопче, сюди. Тут і тобі робота знайдеться! Бери носилки і разом з Демком носи пісок на головну алею…

Щупак подивився на годинник, голосно забідкався:

— От лиха година, уже одинадцять! А скільки всього ще не зроблено! А ви все чухаєтеся! От народ, от уже лінива порода!

Юрко взяв носилки і пішов з Павлом Демком до купи піску.

— Чого це староста таку гарячку поре? — запитав він Павла. — Чи не Гітлера в гості чекає?

— Комендант Штарк в гості приїде, — насмішкувато відповів Демко, — напросився до Щупака на обід. Минулої середи староста призначив мене посильним, бо тітка Варка захворіла, а тут Штарк приїхав. Походив навколо, подивився, навіть у нужник зазирнув, і почав розпікати Щупака. От він і старається. Зранку всіх вигнали на роботу. А ти чого сюди приплівся?

Юрко витрусив з носилок пісок, пояснив:

— Ятери в мене порвалися. Так я й вирішив піти до Андрія Ремеза взяти ниток. Іти повз палац побоявся. Недавно мене німці заарканили, цілий день ящики з автоматами довелося носити. Так я й подався через майдан. А тут на Щупака наскочив…

Хлопці принесли ще кілька носилок піску, потрусили ним алею. Староста потупцював по піску, похвалив:

— Молодці, зразу видно — козаки! А тепер усім, — звелів він. — у садок, вигрібати листя. І щоб ніде й галузки не лишилося. Німець любить акуратність і порядок. А хто буде огинатися, тому на закуску — чистити нужник! За годину все треба зробити!

Хлопці почали загрібати сад.

— Чув новину? — запитав Юрка Павло.

— Яку?

— Німець у палаці скарб шукає. Привезли водолазів з Берліна. — розповідав Павло, — і спустили їх в оті глибокі льохи, що лишилися від Білої вежі. З ліхтарями оглядали стіни, придивлялися до кожної шпарки, намагалися проникнути в підземелля.

— А ти звідки знаєш? — поцікавився Юрко.

— Діда Свирида викликали в палац, — пояснив Павло. — Він у пана Хоткевича двірником працював, знав у парку всі ходи й виходи. От його привезли до льохів, залитих водою, й наказали показати, де був вхід до підземелля. Дід і показав. Він пам'ятав, що вхід був саме навпроти отого старого дуба, стягнутого залізними обручами.

— І що ж там знайшли німці?

— Натрапили на двері, що вели в підземелля, вибили їх, зайшли в просторі кам'яні світлиці, а вони — затоплені водою.

— А дід Свирид звідки про це знає,— не повірив Юрко, — він же там не був…

— Звісно, не був, — погодився Павло, — але при ньому водолази витягли з води величезну срібну люстру, таку громіздку, як панікадило в церкві. Дістали німці й три панцирі…

— Які панцирі? — дивувався Юрко.

— Одяг такий металічний, — відповів Павло, — колись його носили рицарі. А та люстра й панцирі в кам'яній світлиці. А з тієї світлиці, розповідав дід Свирид, пролягав довгий коридор. Він вів до тих приміщень, в яких бенкетували пани.

— Дійшли до них водолази? — Юрко з нетерпінням слухав Павла, аж гребти листя перестав.

— Не дійшли, — відповів Павло. — Коридор завалений камінням, залитий водою, ще й сталеві ворота шлях перекрили…

— Які ворота? — знову перебив товариша Юрко.

— Дід казав, — захоплювався розповіддю Павло, — що вхід до коридору перекривали масивні залізні ворота. Пан Хоткевич, як утікав за кордон, підірвав підземний перехід, ворота — і вода заповнила весь той лабіринт. Потикалися водолази, походили там, а шлях перекривають кам'яні брили. Спробували відкачати воду — нічого не вийшло. Скільки її відкачають, стільки й прибуває. Нуртують там підземні води.

— А більш нічого німці не знайшли? — запитав Юрко.

— Не знаю, — байдуже відповів Павло, — діда більше не викликали. Тільки що там можна тепер знайти? Золото пан з собою за кордон прихопив, а все інше добро у воді погнило. Нічого німцям робити, то вони й бовтаються в тих ковбанях! Усе тягнуть, гребуть! Недавно в Мусіївці почали знімати шар чорнозему і вивозити в Німеччину!

— Вигадуєш! — не повірив Юрко.

— Правду кажу! — сердито кинув Павло. — Мати була в тітки Оксани, своїми очима бачила. Підігнали валку вантажних машин і сиплють на них нашу земельку! А потім на станцію, на платформи і в Німеччину!

Павло сердито сплюнув, сказав, перекривляючи коменданта Штарка:

— «Новий порядок» є «новий порядок», і він діє! Все кругом належить великій Німеччині!

Нарешті до старостату підкотив чорний лискучий фаетон коменданта Штарка. Не встиг той ступити на алею, посипану чистим піском, як до нього підбіг староста, низько поклонився, запобігливо заторохтів:

— Милостиво просимо, пане комендант! Раді вас бачити і вітати в нашому селі! Усі ваші повеління виконали, всюди навели повний порядок.

Штарк поважно допоміг зійти перекладачці. Віра Миронівна була одягнена в біле плаття, поцяцьковане дрібними синіми кружальцями, з вигаптуваним розлогим коміром. Довгі коси були старанно викладені над високим чолом і нагадували незвичайну золоту корону.

Щупак дугою вигинався перед комендантом, улесливо промовляв до перекладачки:

— Передайте, пані Віро, нашому дорогому гостю, що на нього чекає святковий обід. Є курочка, індичок, холодчик, смажена рибка. Є й свіжий медок в стільниках, липовий! І вас, пані Віро, уклінно прошу на обід…

Перекладачка передала коменданту прохання старости, той задоволено вигукнув:

— Риба, о, риба гут! Скажіть старості, що я сам хочу ловити рибу і зварити юшку. Рибу будемо ловити сьогодні. Зразу, як я повернуся з палацу!

Жінки та підлітки покинули роботу, зійшлися до гурту, розгублено поглядали на коменданта і Віру Миронівну. Ніяк не могли спокійно дивитися на вчительку в такій несподіваній ролі. Юрко вийшов наперед, щоб його зразу могла помітити Віра Миронівна.

Перекладачка побачила хлопця, на якусь мить затримала на ньому погляд.

— Пан комендант хоче… — почала Віра Миронівна.

— Що він хоче? — забігав староста. — Ми вже в один мент…

— Пан комендант, — повторила перекладачка, — хоче половити рибу в Прип'яті і зварити юшку. Зараз треба, Юхиме Мартиновичу, знайти людей, які живуть поблизу Прип'яті, мають волок, казан і, звісно, надійні, такі, що нездатні вчинити якусь капость.

— Ми все в один мент!.. — повторював староста, розглядаючи гурт і прикидаючи, кого б залучити до такого заходу.

Віра Миронівна помахом руки покликала до себе Юрка. Хлопець підійшов до перекладачки, привітався.

— Гер Штарк, — звернулася вона до коменданта, — представляю вам свого найкращого учня!

Німець байдуже ковзнув поглядом по Юрку, промовив для годиться:

— Це дуже приємно, коли вчитель зустрічається зі своїми вихованцями. Для нього — це завжди радість.

— Мій учень, гер комендант, — вела далі перекладачка, — чудово володіє німецькою мовою. Як це не дивно, а він знав її значно краще, ніж його вчителька.

— О, — здивовано протяг Штарк, — це досить рідкісний випадок! — І тут же звернувся до Юрка: — Ти володієш німецькою мовою?

— Так, гер комендант, — шанобливо відповів Юрко, — я знаю її з малих років. Це моя рідна мова!

— Виходить, ти німець? — ще більше здивувався Штарк. — Як же ти опинився в цій глушині?

— Мій прадід, — відповів Юрко, — вихідець із Східної Пруссії, його виписав місцевий поміщик будувати свій палац…

— Ти справді чудово говориш по-німецьки, — похвалив Юрка Штарк, — і мені дуже приємно зустріти тут свого земляка. Я теж народився в Східній Пруссії.

Староста зацікавлено спостерігав за комендантом Штарком і Юрком, намагався збагнути, про що вони так жваво розмовляють. Але нічого Щупак зрозуміти не міг, та добре бачив, що комендант привітно й милостиво посміхається до Юрка, зацікавлено веде з ним балачку.

— То як же, Юхиме Мартиновичу, — нагадала перекладачка, — бути нам з юшкою? Невже у мешканців села ні в кого не знайдеться путнього волока? Що ж я мушу сказати пану коменданту?

Староста зраділо вдарив себе долонею по вузькому, засмаглому чолі:

— От дурна голова! — вигукнув він. — Як же я зразу не змакітрив? Найкраще податися до Берегових! Хата їх, вважай, на березі Прип'яті. І волок мають, і місце теж рибне! Мілина! Люди вони надійні. Я за них і перед паном комендантом, і перед вами ручуся! А тепер хай пан комендант вирішує, захоче, можна й на березі юшку зварганити!..

Комендант вислухав перекладачку, задоволено закивав головою:

— Так, це буде непогано. — Штарк поглянув на годинник: — Зараз ми поїдемо обідати, як домовлялися, потім годин дві побуду в палаці. А після того ловити рибу! Це буде о шістнадцятій годині. Хай пан староста пошле туди, де будемо ловити рибу, п'ять поліцаїв.

Староста тут же звелів Юркові:

— Зараз бігом додому! Приготуй волок, казан, дрова, щоб усе честь-честю. Я принесу горілку і курку, бо без курки риб'яча юшка зовсім не та на смак. Посуд теж підготуй!..

Юрко подався додому виконувати розпорядження старости.

Комендант і перекладачка сіли в фаетон, Щупак скочив на підніжку і показував кучеру шлях до свого будинку. Фаетон зупинився біля високих дощатих воріт, вифарбуваних темно-зеленою фарбою.

Староста широко розчинив хвіртку, запопадливо запросив гостей до хати.

Посеред великої світлиці стояв стіл, заставлений тарілками, мисками, пляшками. Посередині виднілося величезне блюдо, до краю заповнене густим холодцем.

Одразу ж сіли до столу. Штарк покуштував холодець, похвалив, розпитав, як готується ця смачна страва.

— Чудово, — смакував холодець комендант. — Мені ще ніколи не доводилося їсти таких смачних страв. Україна — гут. І їй потрібен розумний та вимогливий господар! Тут дуже багата й родюча земля. Вона може прогодувати весь світ.

Староста розпливався від радості й задоволення. Він раз у раз схоплювався з місця, біг на кухню, приносив вареники, рибу, гусятину і підсовував усі ті наїдки коменданту.

— Просю покуштувати! — солодко виспівував він. — Для вас готували, дорогі гості! А ви вже не погребуйте нашим столом! Покуштуйте, пане комендант, линків, випийте чарочку наливочки-тернівочки.

Штарк розстебнув комір темно-зеленого френча.

— Данке шьон! — вдячно покивував він головою, кладучи в тарілку вареники з вишнями і поливаючи їх прозорим липовим медом. — Обід — гут!

Староста ледве не танцював від радості. Сам комендант Штарк приїхав до нього в гості, обідає, вихваляє подані йому страви. Недаремно так розстилався Щупак перед цим німцем. Сподівався він заручитися підтримкою коменданта, розбагатіти, добитися давно задуманого, повернути хутір. Спав Щупак і бачив у своїх солодких снах ставок, а над ним крислаті замріяні верби. І ходять по тихому плесі хвилі, розпливаються широкими колами. То скидаються золотисті карасі, полюють за необачною мошкою — і важко плюхаються у воду. Сниться Щупаку батьківський будинок, повітки, клуні, комори. А за ними — поле! Його поле! І йдуть по ньому жниварки, пливуть по золотій, вистояній пшениці. Задумав Щупак, поки суд та діло, взятися за ще одну вигідну справу, відкрити в селі крамничку. І треба знайти нагоду попросити для цього заходу в коменданта приміщення колишнього магазину. Все одно стоїть він з повибиваними вікнами, зламаними дверима. От би потекли в кишені грошики!..

Староста поставив перед комендантом миску з малиною, запросив покуштувати солодких ягідок, і тут же метнувся до скрині. Він підняв важку, обковану залізом кришку, дістав з прискринка невеличку коробочку, подав Штарку.

— Просю вас, пане комендант, — пролепетав він, — взяти від мене невеличкий подаруночок, на добру згадку!

Німець узяв коробочку, розкрив її і прикипів поглядом до масивною золотого персня з великим коштовним каменем.

— О, — захоплено вигукнув він, — золотий перстень! — Він узяв його в руки, довго оглядав, похвалив: — Яка тонка й філігранна робота!

Староста благально зиркнув на перекладачку:

— Пані Віро! Скажіть, що дарую!

Штарк міцно потис Щупаку руку, зворушено подякував:

— Данке шьон, пане староста!

Щупак підхопився з стільця, побіг у сусідню кімнату, вніс патефон, поставив платівку з німецькою народною піснею. Комендант сів у крісло, обтягнуте червоним плюшем, слухав патефон і задоволено повторював:

— Чудово!..

Перекладачка підвелася з-за столу, вибачливо звернулася до коменданта.

— Гер Штарк, дозвольте мені пройти на берег Прип'яті. У мене від слив'янки трохи запаморочилася голова… А крім того, я виросла в цьому селі, тут минули мої дитячі роки. І я хочу поглянути на знайомі місця, згадати минуле.

— Звичайно, фрейлейн Віра, — промовив комендант, зручніше вмощуючись у кріслі,— ви можете бути вільні.— Німець подивився на годинник — Погляньте на ріку свого дитинства, а рівно в три чекайте мене з палацу. Тут, у пана старости. І ми поїдемо ловити рибу.

Перекладачка вийшла на вулицю і поволі пішла на берег Прип'яті. Тут було все знайоме, рідне. Здавалося, нічого не змінилося, але водночас відчувалася зажура, тривога, неспокій. Рідна земля в неволі! У її рідному селі окупанти зі своїм кривавим «новим порядком!»… І вона, недавня вчителька, зараз роз'їжджає разом з німцями у незавидній ролі перекладачки. Віра Миронівна так і бачить осудливі погляди односельчан. Їй ніхто не сказав ні слова, але скільки зневаги і невисловленого болю було в поглядах близьких людей.

Вона підійшла до Прип'яті, зупинилася на високій кручі. Віра Миронівна й не помітила, як за нею назирці йшли двоє хлопців, колишні її учні Іван Кавунець та Павло Домко. Хлопці ще й досі під враженням того, як до старостату підкотила на фаетоні разом з комендантом їхня вчителька Віра Миронівна. Вона, що вчила їх бути чесними, порядними, вірними своїй Батьківщині, слугує ворогові, можливо, продає радянських людей…

Коли Карл Карлович Зоммер пішов на пенсію, його замінила молода вчителька Віра Миронівна. Випускниця педагогічного інституту сама попросилася в рідне село. Учні добре пам'ятають, як уперше нова вчителька з'явилася в їхній школі. Вродлива, гарно вдягнена, із значком парашутиста на грудях, Віра Миронівна зразу стала улюбленою вчителькою. Ніби радісне пожвавлення сталося в шкільному житті після її приїзду. Учителька створила в селі великий хор, організувала драматичний гурток. За зиму гуртківці поставили в сільському клубі кілька п'єс. Найбільший успіх мала вистава «Сватання на Гончарівці». А Стецька там грав учень Павло Демко. Та ще й як грав, як справжній актор. Сама Віра Миронівна хвалила його талант, а Павло твердо вирішив після закінчення школи поступити в театральний інститут.

Минулого року разом з родиною Віра Миронівна перебралася в район. Дуже переживали, розстаючись з нею, учні, гуртківці і односельчани…

І раптом — німецька перекладачка!..

До села вже доходили чутки, що Віра Миронівна працює перекладачкою в районній комендатурі, але це сприймали, як злу вигадку. А тут з'явилася сама: приїхала з комендантом, убрана, як на свято. Фашист подає їй руку, допомагає зійти з фаетона, а вона йому улесливо всміхається!.. А підлабузник староста, підлий і нікчемний зрадник, величає її «панею Вірою».

Павло Демко мало не заплакав від образи, болю: їхня вчителька — фашистська прислужниця!

І ось він підійшов до Віри Миронівни, прострибав навколо неї на одній нозі і деренчливим голосом проспівав: «Тепер наша Варочка — німецька вівчарочка! Тепер наша Варочка — слуга пана Штарка!»

Перекладачка дивилася на Павла і тільки всміхалась:

— А, Павлуша! Я й не знала, що ти ще й співаєш так дотепно! Я не до кінця помітила твій талант…

Павло зупинився, ніби його громом вдарило. Ти, бач, яка, ще й глузує! А сама! Зрадниця, фашистська вівчарка! Не стямився, як схопив грудку і з силою пошпурив нею в перекладачку:

— На, одержуй!..

Павло ще хотів сказати люте, образливе, але не встиг, на його шиї лещатами зімкнулися чиїсь жилаві руки. Повернув голову, побачив кучера коменданта Штарка.

— Пусти!..

Павло крутонувся, звився вужем, дряпонув нігтями кучерову руку, але той, відпустивши горлянку, тут же заламав хлопцеві руки, прохрипів:

— У мене не вирвешся, я не таким, як ти, в'язи скручував! Іч, гаденя яке, на кого руку осмілився підняти!

Кучер боляче штурхонув кулаком Павла в спину, наказав:

— Іди, іди! І не крути, як той пацюк, головою. З моїх рук не випорснеш! А я бачу, — повернувся він до перекладачки, — що вони за вами слідом подалися, оцей і ще один розбійник! Думаю, щось тут є! І теж за ними! А воно, бач, груддям шпурляє!..

На подряпаному чолі у Віри Миронівни виступила кров. вона витерла її білою хусткою, сказала кучеру:

— Даниле, відпусти його, хай собі йде геть!..

Кучер сердито повів широкими плечима, заперечливо хитнув головою:

— Не відпущу! Знаю я цих бандитів! Сьогодні вас, завтра мене, а там і на пана коменданта руку здійме! Він оце по селу гасає,— кучер люто зиркнув на Павла, — а його душа в партизанах! У них в усіх одна думка — зробити капость новій владі. Їм нові порядки не до шмиги! Їм подавай більшовиків!

Кучер підвів хлопця до старостиних воріт, почав ще голосніше кричати, погрожувати лютою карою. На шум з будинку вийшов староста. Побачив на лиці перекладачки кров, зойкнув:

— Пані Віро, що з вами?!

Перекладачка промовчала, а кучер знову дав стусана Павлові, люто процідив крізь зуби:

— Оцей шибеник грудкою влучив! І вівчаркою назвав! Нема в селі ніякого порядку! Скоро партизани серед білого дня по вулицях будуть шастати.

Слідом за старостою на вулицю вийшов комендант Штарк.

— Що з вами, фрейлейн Віро? — стривожено запитав він. — У вас на обличчі кров?

— Маленька подряпинка, гер комендант!

Кучер підвів Павла до коменданта:

— Ось він, партизан, розбійник! Ударив пані! І його батько зарізяка!

Обличчя коменданта налилося кров'ю. Він запитав старосту:

— Ваш?

— Наш, пане комендант!

Комендант подумав, наказав:

— Арештувати! Відправити в жандармерію разом з усією родиною!

— Там ще один був, — втрутився в розмову кучер, — син Свирида Кавунця. Він на березі Прип'яті лишився. І його в жандармерію!

Староста полохливо закивав головою:

— Усіх візьмемо на цугундер! Тільки в Демчихи троє малих дітей! Одне ще й дибати не навчилося! Попросіть пані Віро, може, їх пан комендант помилує! Хай уже цьог придурка пустять в розход!

Комендант вислухав, нетерпляче тупнув ногою:

— І малих відвезти в жандармерію! Всіх! За непокору карати й нікого не милувати! Всі вони розбійники! Хто розповсюджує листівки ворожого змісту в навколишніх селах? Отакі, як оцей зірвиголова! Комсомолець?

Віра Миронівна заперечливо похитала головою:

— Ні, гер комендант, цей хлопчак мій колишній учень.

— Тим гірше для вас, фрейлейн Віро, — скривився Штарк, — ви його погано виховали, а тепер пожинаєте плоди своєї діяльності.

Староста, як шуліка, накинувся на Павла і спритно вирвав з його голови жмут волосся.

— Стерво погане! — просичав він. — Навіщо ти перекладачку вдарив? Га? Про матір подумав? Про своїх братів та сестер згадав? Гицель ти! Ідол поганий! Тепер спровадять вас усіх в жандармерію, а звідти в протитанковий рів! І на село тінь кинув! Набридло тобі жити — іди втопися! У Прип'яті місця вистачить! Ставай, ірод, на коліна, цілуй пану коменданту чоботи, проси прощення! Кому кажу?

Павло стояв, як очманілий. Від побоїв гуло в голові, боліла придавлена кучером шия. Але найбільший переляк був у нього від того лиха, яке він накликав на всю родину. І все через цю перекладачку, навіщо він зачепив її?..

Павло з ненавистю поглянув на Віру Миронівну, презирливо посміхнувся. Староста побіг у поліцію. Незабаром він повернувся з Тимофієм Шлапаком, віддав йому Павла, наказав:

— Посадиш в холодну! Потім забереш матір з дітьми і відвезеш в жандармерію.

Шлапак наставив гвинтівку на Павла.

— Іди, йди! — вишкірився він. — Іди, не огинайся! — І тут же, розмахнувшись, ударив Павла прикладом у худі, гострі плечі. Той не втримався на ногах, упав на дорогу. Від болю потьмарилося в очах. Тимофій штурхонув під бік чоботом — Вставай, гиддя, бо тут тобі й каюк буде!

Мотря Савчукова, що саме набирала воду з колодязя, побачила на землі розпластаного Павла, накинулася на поліцая:

— Навіщо ти над дитиною збиткуєшся? Чи в тебе й крихти совісті немає? Позаливають очі самогоном й лютують!..

Шлапак підбіг до Мотрі, штовхнув відро, що стояло на цямрині, в колодязь, гукнув:

— Мовчи, відьмо, бо зараз і тобі те буде! Йому тепер все одно — повезуть в жандармерію! То, може, й ти поїдеш з ним за компанію? Поки витягнеш з колодязя відро — подумай! Як захочеш — відвезу однією ходкою!

Жінка, мало не плачучи від безсилля, хутко прикрила хвіртку, сховалася від п'яного поліцая.

Павло насилу підвівся із землі, в грудях боліло, ніби туди всунули шмат розпеченого заліза. Але над усе страшніший біль був за маму, Олю, Васька, Пашу, Костю! І тепер уже ніхто не порятує їх, ніхто не зуміє зарадити їхньому лихові.

Біля фаетона лишився комендант, перекладачка, староста. В передку сидів, як закам'янілий, похмурий кучер.

— Гер комендант, — знову звернулася до коменданта Віра Миронівна, — я прошу відмінити ваш наказ. Помилуйте цього хлопчака і його родину…

— Не можу! Наказ фюрера нищити всіх, хто завдає хоч найменшої шкоди новому порядку.

— Гер комендант, справа тут не в новому порядку.

Штарк заклав руки за спину, промовив повчально:

— Ви німецький працівник, ви недоторкана особа! І кожен, хто підніме руку на німецького працівника, виступає проти нового порядку. Це, фрейлейн Віро, очевидна істина!

— Гер Штарк, прошу зважте на те, що я вам скажу…

Штарк нерозуміюче глипнув на перекладачку:

— Слухаю вас.

— Цей учень — ніяково пояснила Віра Миронівна, — закоханий у мене. Розумієте, гер Штарк… І він приревнував мене, цей малолітній Ромео…

— Закоханий? — з недовірою запитав німець. — Навіщо ці недоречні вигадки?

— Я вам кажу щиру правду, — переконувала коменданта Віра Миронівна, — цей хлопчак закохався в молоду вчительку, кожного ранку приносив квіти і клав їх на моєму ганку. І тепер він побачив мене разом з вами… Від ревнощів це хлоп'я і кинуло в мене грудку.

— Ці слов'яни, — процідив крізь зуби Штарк, — справжні дикуни й розбійники! Цей хлопчик кидає камінь в представника німецької адміністрації і навіть не думає про покарання.

— Все це наслідок смішних і нерозумних ревнощів, — далі переконувала коменданта Віра Миронівна.

— Здається, у тому, що ви кажете, є істина, — врешті погодився Штарк. — Я колись теж був закоханий у свою вчительку. І коли вона пішла в театр з молодим офіцером, я кинув у нього тухле яйце! Я справді не міг стриматися, мене засліпили страшні ревнощі!

Очі перекладачки вдячно зблиснули:

— От бачите, гер Штарк, подібні ревнощі, мабуть, взагалі властиві такому вікові! І мені буде дуже прикро, якщо за такі щирі до мене почуття постраждає цей хлопчак, а тим більше — його родина.

— Ні,— зневажливо закопилив губу Штарк, — ви не порівнюйте цього недоростка зі мною! Як же він міг кинути камінь у жінку? Хай би він кинув у мене, тоді зрозуміло!

— О, гер комендант! — вигукнула перекладачка. — Що ви говорите! Хто відважиться підняти руку на німецького солдата, який переміг півсвіту! Хто може на це зважитися!

Штарк самовдоволено посміхнувся.

— Здається, ви й тут, фрейлейн Віро, маєте рацію, — змінивши гнів на милість, проказав комендант, — я накажу відпустити цього хлопчика і не чіпати його рідних. Але це буде моя остання милість.

Комендант наказав кучеру їхати в поліцію. Він поважно зайшов до кабінету начальника поліції Ситарчука, звелів привести арештованого. Невдовзі Шлапак привів побитого Павла.

— Ти вчинив тяжкий злочин, — загрозливо промовив Штарк, — ти підняв руку на працівника німецької установи. Цей злочин карається смертю! Але твоя колишня вчителька, — комендант показав рукою на Віру Миронівну, — просить помилувати тебе і твою родину. Вона ручається, що більше ти не будеш займатися подібними справами. Іди й більше не потрапляй мені на очі.

Павло вийшов з поліції і поволі рушив додому, але раптом зупинився, постояв і повернув до порому.

Слідом за ним на вулицю вийшли комендант Штарк і Віра Миронівна.

— Як ви себе почуваєте, фрейлейн Віро? — співчутливо запитав Штарк.

— Трохи болить, але дрібниці,— ніяково посміхнулася перекладачка.

Комендант підійшов до фаетона, сказав:

— Ситуація змінилася. Я щойно говорив по телефону з гером Майєром і залишаюся на день у селі, а ночуватиму в старому палаці. Ви теж, фрейлейн, відпочивайте! Данило повернеться і відвезе вас додому. А завтра о п'ятій годині вечора він повинен чекати мене біля воріт палацу.

Невдовзі фаетон знову під'їхав до будинку старости. Перекладачка сіла у фаетон, і ситі коні швидко винесли його на ґрунтову дорогу, що вела до порому. І тут на підніжку скочив Павло Демко.

— Віро Миронівно, пробачте мені! Спасибі вам!

Кучер перегнувся і боляче шмагонув Павла нагаєм по плечах.

— Геть звідси, гиддя шолудиве!

Павло, здавалося, не відчув удару, вдячно глянув у вічі учительці, сплигнув на землю і зник в прибережних кущах. Перекладачка осудливо поглянула на кучера:

— Навіщо ви так, Даниле Павловичу? Він з добрим наміром, а ви нагаєм його смугуєте!

Кучер колесом вигнув спину, вдарив по конях:

— Ненавиджу! Як я їх ненавиджу всіх!

— За віщо?

Фаетон поволі з'їхав на пором. Дві жінки і кульгавий Кузьма Карпухно поволі переправили його на протилежний берег річки.

— Даремно ви заступилися за цього харцизяку! Даремно! — гнівно говорив кучер. — Хай би їх усіх спровадили в жандармерію! Іншим наука! Ви думаєте, він просто так у вас грудку пошпурив? Ні! Він, як до чого дійде, вас не помилує! Хто цей Демко? Хто його батько, знаєте? Отож-то й воно! А я знаю! Прийшов до нас з такими, як сам, голодранцями, розкуркулював. Усе забрали. Оцей лобуряка теж таким росте! З ними на одній землі нам не жити! Отут і треба дивитися, хто кому хутчій голову знесе!

Перекладачка відкинулася на спинку фаетона, промовила розважливо:

— Засліпив вас гнів, Даниле Павловичу, а гнів, давно сказано, поганий порадник.

— Не гнів, а лють! — буркнув кучер.

— Може, й лють, — погодилася перекладачка, — а все одно треба бути справедливим. Скільки у вас було братів і сестер?

— Дев'ятеро. А що?

— Згадайте, — спокійно вела мову Віра Миронівна, — як у голодний рік мій батько, вчитель, видав їм безплатні талони на сніданки та обіди в школі. А хто заперечував? Рахівник колгоспу — пан Ситарчук! Він доводив, що куркульським дітям не варто й крихти хліба дати! Пана Ситарчука теж, мабуть, тоді гнів засліпив! А мій батько, вчитель, за правду стояв, і правді служив! А я — його дочка!

— Так воно так, — кучер шмагонув нагайкою по конях, як фаетон в'їхав у густий сосновий ліс, — правда велике діло! Тільки хто тепер живе по тій правді?

— Кожен мусить жити по правді, як хоче бути чесною людиною!

— А вашому батькові спасибі,— помовчавши, озвався кучер, — порятував нас від голодної смерті! Моя мати часто його добрим словом згадує.

— Де ж ваші брати? — запитала перекладачка.

— Три пішло в армію.

— А ви?

— Я здався в полон! Думаю, німець хутір поверне, буду господарювати! А вам раджу бути обережною! Німець нікому не йме віри! Спершу про себе думайте, а вже потім і правду згадуйте!..

Віра Миронівна поглянула на годинник, була вже четверта година з обіду. Перекладачка згадала Юрка, уявила, як він зустрічає фашистів, і мимоволі відчула, як нестримне хвилювання закрадається в її серце.