Галину Іванівну мати поїла відваром липового цвіту, гарячим молоком з медом, ставила банки. Майже щодня приходила до хворої Оксана Василівна, заспокоювала:
— Хвороба пішла на спад, ще полежте. І не хвилюйтеся, бо від переживань може бути гірше.
Юрко зранку біг на переправу, якась незбагненна сила притягувала до понтонного мосту, по якому проходили війська. У серці хлопця все ще жила надія, що стануть перед Прип'яттю полки Червоної Армії — і покотяться фашисти, побіжать із нашої землі. Минуло кілька днів після нальоту ворожих літаків на переправу, а змін ніяких не було. «Відходить Червона Армія, — болісно думав Юрко, — мабуть, не тут буде контрнаступ наших військ».
Тепер уже поблизу чулася стрілянина, ворожі снаряди рвалися біля Льольчиного озера, часом вибухали неподалік переправи. Але понтонний міст залишався неушкодженим, ніби зачарований. Фронт стояв під селом Заріччя, за дванадцять кілометрів від Жовтневого. Юрко не раз бував у Заріччі, ходив туди з матір'ю, там теж працювала бригада вишивальниць. Село велике, поділене навпіл тихоплинною річкою. На одному березі наші, а на протилежному — гітлерівці. Як не намагаються фашисти перехопитися через річку, а нічого не можуть удіяти. Дуже високий, обривистий лівий берег, а на ньому глибинні залізобетонні доти, збудовані ще задовго до початку війни.
Уранці Юрко взяв глек молока і поніс начальнику переправи. Той подякував, похапцем випив два кухлі, підійшов до нар і подав хлопцю новий ремінь з квадратною пряжкою, на якій золотом сяяла п'ятикутна зірка.
— Це тобі, Юрку, на пам'ять, — сказав підполковник. — І спасибі тобі за все. А зараз біжи додому і будь здоров, хлопче! Фашисти захопили Заріччя. З години на годину гітлерівці вийдуть на берег Прип'яті.
Юркові стало страшно: німці наближаються до Жовтневого. Зараз вони, мабуть, прориваються через Барвенків ліс, щоб захопити переправу. Виходить, що й доти, які Юрко вважав неприступними фортецями, не затримали фашистів.
Переправа поступово безлюдніла. Під вербами вже не було жодної зенітки, жодного намету, похідних кухонь. Де стояли зенітки, лишилися тільки сліди від коліс, а в ярку біліли ящики з-під снарядів. Там же лишилася чимала гірка стріляних гільз. Невеликий підрозділ червоноармійців охороняв понтонний міст, бійці зайняли місця в окопах і кулеметних гніздах. Сам начальник переправи все ще не сходив з узвишшя і нетерпляче поглядав на шлях із села Заріччя. Біля ніг підполковника стояв невеликий чорний ящик. Юрко спершу подумав, що то рація, і тільки пізніше хлопець зрозумів, що то був підривний пристрій для знищення переправи.
Підполковник заклопотано зиркав на годинник. Та ось під лісом спалахнула стрілянина, пролунало кілька сильних вибухів, і на шлях виповз приземкуватий, ніби приплюснутий танк. За ним з'явилися другий, третій… Їх було більше десятка, вони весь час ламали стрій, закривали один одного, здіймали хмари куряви. Танки йшли на переправу. Вони на хвилину зупинялися, з їх гармат виривалися червонясті смуги вогню, розшматовували повітря, і над окопами червоноармійців здіймались сіро-чорні земляні смерчі.
Юрко, відбігши недалеко від переправи, змушений був припасти до землі, бо над головою засвистіли кулі, провив снаряд і за кільканадцять метрів струсонув землю.
Хлопцеві було добре видно, як підполковник плигнув в окоп, поставивши поряд з собою чорний ящик. Він віддавав команди, відправляючи бійців на протилежний берег. Ось він дістав з сумки конверт, передав лейтенантові. Пролунала команда, і червоноармійці побігли по безлюдних понтонах. Одне відділення під командою кремезного сержанта лишилося в окопах, прикривало відхід.
Ворожі танки поволі наближалися до річки. Юрко відповз за стовбур товстого дерева і невідривно стежив за танками. Вони часто на мить зупинялися, стріляли і все ближче підповзали до переправи. За танками бігли зменшені відстанню постаті людей. Вони падали, стріляли, підхоплювались і знову падали. З боку окопів вдарили кулемети, заляскотіли гвинтівочні постріли. Наступали фашистські автоматники під прикриттям танків. Два танки наблизилися до переправи, перевалюючись з боку на бік, вони вибралися на міст і швидко помчали на протилежний берег. Ще недавно важкі, вайлуваті танки вже стрімко мчали через річку. Передній танк досяг середини переправи, ще три вирвалися за ним слідом. І тут підполковник повернув блискучу ручку. Вздовж понтонного мосту в кількох місцях розляглися вибухи, збурунивши річку. Металеві понтони підскакували, розламувалися на очах, падали на хвилі, шматки їх тонули або пливли за течією. Три танки пірнули у воду і зникли. Четвертий зупинився і швидко позадкував на берег.
Підполковник залишив окоп і кинувся до кулемета, який вів вогонь по ворожих автоматниках. Танки ошаліло крутились над траншеями, проминали їх своїми сталевими траками, намагаючись зрівняти з землею. Неподалік вибухнув снаряд. Над головою захурчали осколки. Юрко притисся до землі, прикрив голову руками. Коли розвіялася курява, підвівся. Підполковник лежав навзнак, широко розкинувши руки, і не подавав ніяких ознак життя.
Юрко, пригинаючись, підбіг до підполковника. У того на грудях розпливалася пляма, обагряючи пропотілу гімнастерку. Без вагання хлопець підхопив обважніле тіло і потягнув до берега. Там стоять човни. Юрко не знав напевно, вбитий чи поранений підполковник. Та коли вкладав його на дно човна, той застогнав. «Живий, — зрадів хлопець. — Тепер треба швидше добратися додому. Там уже перев'яжуть, покличуть фельдшерку».
Юрко наліг на весла. Човен попід кущами верболозу швидко наближався до хати Берегових. На переправі притишено тріскотіли автомати, сердито озивалися кулемети, часто вибухали снаряди.
Нарешті човен вткнувся носом у м'який пісок, загойдався на мілині. Юрко покликав матір. Удвох вони витягли човен на берег, перенесли пораненого до хатини, поклали на широкому дерев'яному ліжку. Осколок ударив у груди, пробив їх навиліт під правою ключицею. Мати почала спиняти кровотечу. Спершу вона поклала на рани ватяні тампони, густо змащені йодом, а тоді хрест-навхрест перев'язала груди. Потім натягли на пораненого батьків одяг, а його форму, польову сумку, годинник Юрко загорнув у клейонку і сховав у повітці, присипавши згорток гречаною половою. Мати звеліла Юркові покликати на допомогу фельдшерку, бо рани кровоточили і бинти набухали від крові.
Оксана Василівна саме перев'язувала поранених біженців. Побачивши Юрка, запитала:
— Ти чого прийшов? — І тут же додала стривожено — Фашисти в селі!
— Погано нашій хворій, — відповів Юрко, — знову втратила свідомість.
— Зараз підемо. Зачекай, поки закінчу перев'язку. Що ж воно тепер буде, — бідкалася лікарка, — хто б міг думати, що війна докотиться до нашого села? Опинилися й ми на окупованій території.
На переправі все ще тривав бій, не затихав кулемет. Юркові здавалося, що він чув якісь гнівні й болючі докори в тих звуках кулемета.
— Наш, — прислухаючись, сказала Оксана Василівна, коли вони йшли до Берегових, — «максим»… Упізнаю його голос, в молодості наслухалася. От, Юрку, — зажурено мовила фельдшерка, — німці й захопили наше село. Наче страшний сон наснився, а воно ж не сон, а правда. І ми віч-на-віч зустрілися з фашистами. Учора в селі був лейтенант Вершина, взяв медикаменти, поїхав на Васильківські Дачі. Там десь базується партизанський загін. Передавав тобі привіт, наказував бути обережним.
Коли вже йшли вигоном, Юрко винувато признався:
— Я вам неправду сказав, Оксано Василівно, наша біженка поправляється. У нас лежить поранений начальник переправи, стікає кров'ю. Йому пробило груди осколком навиліт, мати перев'язала, та кров все одно не спиняється. Я вам не міг про це там, у кабінеті, говорити.
— Правильно зробив, — похвалила хлопця фельдшерка. — У кабінеті могли бути всякі люди. Зараз треба затаїтися, перечекати, — повчала вона Юрка. — Ось кинуться «наводити порядки» гестапо, польова жандармерія, всякі зондеркоманди. Та потім вони підуть далі, за фронтом, а тоді нам буде легше. Так мені лейтенант говорив. Ой, буде нам нелегко. Німці почнуть розслідувати, як, при яких обставинах загинули їхні диверсанти, хто навів на їх слід червоноармійців. Намагайся ні з ким не вести розмов на цю тему. Хто б що не говорив, а в тебе одна відповідь: «Я був хворий, лежав, нічого не знаю». Мусимо, Юрку, вистояти і перемогти наших ворогів.
— Що ще передавав лейтенант? — запитав Юрко.
— Наказав чекати зв'язкового. Рано чи пізно у село прибуде гестапівець Майєр. Добре було б, якби тобі вдалося встановити з ним якісь контакти, ввійти до нього в довір'я. Тобі підіграють у цьому інші підпільники. Але гляди, Юрку, — застерегла фельдшерка, — не проявляй ніякої зацікавленості, не задавай ніяких запитань. І ніякого поспіху! Щоб не викликати навіть найменшої підозри.
— Як же я зможу встановити контакт з Майєром? — не розумів такої ролі Юрко.
— Побачимо, — сказала, вже щось думаючи інше, Оксана Василівна. — Поки що про це рано говорити. А зараз мені треба якнайскоріш повернутися до лікарні. У нас лежать тридцять чотири тяжкопоранених бійців. Не можна було їх везти в тил, та й уже було пізно. А я ж фельдшер, а не хірург. Як я дам їм раду, не придумаю. Привезли їх із Заріччя.
З пагорба раптом завидніла переправа. На березі ще ворушились маленькі постаті останніх захисників мосту.
Та от враз стрілянина стихла. Над селом залягла тривожна тиша. Від Самусевого лісу знялася зграя сполоханих галок. Вони, лопочучи крилами, мерщій летіли в безпечне місце. І хлопець позаздрив птахам. Як би йому хотілося теж знятися в небо, промчати шквалом над фашистами і дістатись до своїх.
Оксана Василівна відчула Юрків настрій і, хоча серце в самої рвалося від безвиході, сказала підбадьорливо:
— Не журися, Юрку, недовго фашисти чинитимуть розбій на нашій землі. Уже приходили німці у вісімнадцятому, а що вийшло? І втекти небагатьом удалося. Цих ще не таке чекає. Наша земля належить нам — і ніхто ніколи не зуміє в нас її відібрати.
У хатині фельдшерка оглянула пораненого, змастила рани якоюсь жовтою рідиною, наклала пластир, забинтувала. Закінчивши перев'язку, сказала схвильовано:
— Мій колишній однополчанин Саша Макаров, безстрашний командир бронепоїзда «Смерть директорії». Понад двадцять років не бачилися, а тут така зустріч. Чого лише на світі не трапляється? Тяжке в нього поранення і велика втрата крові. Завтра, якщо все складеться гаразд, навідаюсь. А зараз час від часу міняйте компрес, провітрюйте хатину. Може, опритомніє.
Оксана Василівна ще швидко оглянула хвору біженку, сказала задоволено:
— Тепер уже все лихе позаду, і будете ви, Галино Іванівно, жити не менше ста років. Звичайно, — гірко зітхнула вона, — якщо всі ми не потрапимо фашистам у зуби.
Уже надвечір вулицею протряскотів мотоцикл і зупинився біля воріт. Довготелесий солдат в зеленому мундирі вдарив чоботом у хвіртку, і вона, жалібно скрипнувши, рвучко розчинилася. Фашист, тримаючи автомат напоготові, піднявся на ґанок, зупинився на порозі.
— Руський солдат єсть? — сердито крикнув розгубленій, поблідлій матері.— Яйки дафай! Масло, мед, сало! Шнель!
Мати дістала з полиці горщик з яйцями, подала фашистові. Той заглянув у горщик, задоволено плямкнув губами.
— Гут! Карош яйка! Много яйка, — і швидко почав їх перекладати в широкі кишені френча. Останні п'ять яєць німець тут же випив, викидаючи шкаралупу на підлогу.
— Масло дафай! — гукнув німець і, наставивши на матір автомат, люто вишкірив дрібні гострі зуби.
Мати внесла з комори грудку масла, поклала її на стіл.
Фашист взяв масло до рук, понюхав, дістав з кишені ніж, наказав матері:
— Хліб дафай! Шнель!
Німець відрізав скибку хліба, намазав масло, повернувся до матері:
— Шнапс-водка єсть?
Юрко не стримався і теж втрутився в розмову.
— Гер солдат, — озвався він по-німецьки, — у нас немає горілки. Якщо хочете, ми можемо зварити вам кави.
— О, — здивовано і якось радісно вигукнув солдат, — ти вмієш говорити по-німецьки? І ти маєш таку чудову вимову! Ти хто є?
— Німець, гер солдат! Мої предки вихідці з Пруссії… Мій прадід приїхав колись сюди з Кенігсберга.
Солдат розгублено закліпав короткими, рудими віями.
— Я мушу вибачитися, — почав він, — що так не вельми ґречно ввірвався у ваше житло. Але хто міг сподіватися, що в такій глушині можна натрапити на земляків? Я вам щиро вдячний за яйця та масло. Один момент! — вигукнув німець. — Один момент!
Він швидко вибіг з хати, дістав з коляски мотоцикла новенькі черевики-лодочки і урочисто вручив їх матері:
— Це вам подарунок від німецького солдата! Тепер вам буде краще! Вас забезпечать пайком, одягом, виділять гарний земельний наділ. Більшовикам скоро буде Капут!
Німець сів на мотоцикл і, озираючись, поїхав у центр села, звідки долинало приглушене гуркотіння моторів.
— Навіщо ти з ним розмовляв по-німецьки? — невдоволено запитала мати. — Хай би собі брав ті яйця і їхав світ за очі.
— Злякався я, — пояснив Юрко, — що, думаю, буде, коли він почне сам шукати горілку, загляне в хатину? І цікаво було, чи вдасться мені порозумітись із справжнім німцем? Спасибі Карлу Карловичу, як бачиш, моя мова діє на німців. Може, й справді це стане нам у пригоді.
Коли стемніло, прибіг Володя Карпенко, заходився похапцем розповідати:
— Фашистів повне село! Як комашні наповзло. Але переправу наші на відході зірвали. Дві години тривав там бій! Стояли наші до кінця, билися до останнього патрона.
Володя замовк, важко зітхнув і сказав засмучено:
— І всі наші полягли. Хоча й фашистам дорого дісталася переправа. Німці ще й зараз поранених в школу возять. Там зараз німецький госпіталь. Жаль наших. Та нічим їм не можна було допомогти. Нічим!..
Юрко вже хотів розповісти Вовці про начальника переправи, та передумав: треба поки що мовчати. Чим менше хто буде знати про підполковника, тим краще.
— Ходімо в село, — запропонував Вовка, — подивимося, що там діється. Німці магазин розбили, базу, курей на пташнику перестріляли. І всі щось жеруть і жують, ніби з голодного краю вирвалися.
— Зараз краще посидіти дома, — без ентузіазму відказав Юрко. — Навіщо зайвий раз потрапляти на очі фашистам?
— А я побіжу, — похапцем відповів Володя. — Доручив мені лейтенант придивитися, хто буде зустрічати німчуру з хлібом-сіллю. Такі зараз повилазять. Я вже бачив, як Іван Скрипаль вибіг навстріч фашистам і виніс на рушнику пшеничну хлібину та грудку солі. А кланявся їм у самісінькі ноги, шкура продажна! Хто б міг подумати, що в нашому селі живуть отакі паскуди…
Цілі дні через село йшли ворожі війська. Німці звели через Прип'ять переправу, і по ній лавиною поповзли чорні машини, гармати, безконечні обози. Довгі, ковані фургони тягли величезні битюги, всі, як один, рудо-червонястої масті. Коні чимось нагадували своїх господарів. Вони навально рухалися вулицями, переїздили через переправу і зникали за Стрілецьким лісом.
Одного дня поліцаї повиганяли жителів села на майдан. Там, під старими віковими липами, стояла простора дерев'яна трибуна, з якої на свята виголошували промови, вітали кращих трудівників села, вручали нагороди. Тепер на трибуні, з якої навіщось позбивали поручні, стояли фашистські офіцери в зелених і чорних мундирах.
Несподівано люди розступилися, і Юрко побачив дивну, неждану процесію. Попереду невеличкого гурту людей ішов колгоспний сторож Юхим Щупак. На його круглій, як велетенський кавун, голові, на самому тім'ї, стриміла висока смушева шапка з синім шликом та червоною китицею. Щупак, незважаючи на спеку, був одягнений в синю довгополу чумарку, пошиту з тонкого австрійського сукна, в червоні плисові штани, підперезані широким шовковим поясом. На ногах у Щупака наваксовані чоботи-витяжки. На білому, чистому, як сніг, рушнику, він тримав пишний коровай, поряд лежала чимала, завбільшки з кулак, грудка солі. На грудях у Щупака поблискувала невеличка срібна медаль.
За Щупаком, в такій же сивій смушевій шапці, в просторому зеленому френчі та широченних синіх галіфе, повагом ступав колгоспний рахівник Олексій Ситарчук, тиха, сумирна та непоказна людина. На його грудях виблискував білий хрест якоїсь незвичайної форми. Подібні хрести Юрко бачив на крилах фашистських літаків. Такі ж хрести висіли і в пихатих набундючених німців, що скупилися на трибуні. За Щупаком і Ситарчуком підтюпцем поспішав одягнений у потертий сюртук з білими галунами, у високому чорному циліндрі та рожевих рукавицях колишній дворецький пана Хоткевича — Семен Шудря.
Останнім ішов, гордовито задерши руду голову, Іван Скрипаль.
Фашисти дивилися на чудернацьку делегацію, глумливо посміхалися, клацали фотоапаратами. Особливо велике пожвавлення серед німців викликав Семен Шудря, а вірніше його строкатий одяг і високий, як паровозна труба, циліндр.
Щупак підійшов до фашистів, низько їм поклонився, шанобливо подав рушник з хлібом і сіллю тонкому, як висушена жердина, німцю в чорному мундирі, на петлиці якого було зображено дві сріблясті смужки, і голосно промовив:
— Віншуємо вас хлібом-сіллю, дорогі наші визволителі! І зичимо вашому славному і хороброму воїнству повної перемоги над супостатами більшовиками, над їхньою безбожною силою. Слава великому фюреру Адольфу Гітлеру та його хороброму воїнству! Прийміть, панове, хліб-сіль від вдячних жителів села Відрадне. Довго ми вас чекали, наші дорогі визволителі, і нарешті дочекалися. Настало свято й на нашій вулиці!
Передній фашист, сухорлявий, миршавий, взяв рушник з хлібом і подав його німцю в чорному мундирі, той злегка кивнув довгою головою і тут же передав рушник солдатові в рогових окулярах. Делегація ще раз низько поклонилася фашистам і швиденько відійшла подалі від помосту.
Наперед вийшов німець у чорному мундирі і, дивлячись на людей круглими, як олов'яні ґудзики, очима, швидко заговорив. Перекладач у великих окулярах ледве встигав за німцем, збивався, часто повторював слова.
— Пан комендант Штарк, — вигукував він, — щиро дякує за хліб-сіль, за урочисту зустріч німецького війська, за щирі вітання та побажання. Представники німецької адміністрації сприймають вияв цих щирих почуттів як бажання вірою й правдою служити новому порядку, покірно і безвідмовно виконувати всі накази німецької влади. Від сьогоднішнього дня в селі Відрадному починає діяти новий порядок. Усі більшовицькі закони скасовуються на віки вічні! Жоден більшовицький закон більше не діє! І сьогодні пан комендант Штарк повідомляє перші розпорядження. Слухайте всі, слухайте уважно! За невиконання цих розпоряджень винні підлягають розстрілу. Розстрілу підлягатимуть і їхні родини!
Перекладач прокашлявся, дістав із кишені хусточку, витер спітніле обличчя і заквапився далі:
— Пан комендант Штарк наказує: протягом завтрашнього дня жителі села повинні здати в поліцію всю наявну зброю. Поліція знаходиться в приміщенні колишньої школи. За приховання зброї — розстріл. Протягом трьох днів мешканці села повинні повідомити старосту, який зараз буде призначений паном комендантом Штарком, про перебування в селі більшовицьких солдат і командирів, в тому числі й поранених. Переховування ворожих солдатів карається розстрілом.
Перекладач знову прокашлявся і вигукнув услід за комендантом:
— Усім біженцям терміново з'явитися в старостат на реєстрацію. Хто не з'явиться, підлягає розстрілу. Усім мешканцям єврейської національності, які проживають у селі, завтра рівно о десятій годині прибути на цей майдан з теплим одягом і цінними речами. Кожен мешканець української національності, який дасть притулок євреям або малолітнім дітям, буде розстріляний разом з родиною.
Перекладач дістав із кишені аркуш паперу, прочитав:
— Пан комендант Штарк призначає старостою села Відрадне добродія Юхима Мартиновича Щупака. Начальником сільської поліції призначено добродія Олексія Євгеновича Ситарчука. Усі їхні накази мешканці села зобов'язані виконувати безвідмовно. Запрошуються охочі служити в поліцію. Усім поліцаям буде видаватися щомісячний пайок, нарізається гектар землі, видається безкоштовний одяг. За викриття, а також за затримання ворожих солдатів, політпрацівників, бандитів-партизанів, представників єврейської національності видаватиметься окрема винагорода. Крім того, пан комендант Штарк наказує створити в селі громадське господарство, як віднині будуть називатися скасовані колгоспи. Головою громадського господарства призначається Іван Лукич Саченко. Завтра зранку всім мешканцям села від п'ятнадцяти до шістдесяти років з'явитися на колишнє колгоспне подвір'я о восьмій годині. А зараз, — голосно вигукнув перекладач, — вам хоче сказати своє слово штандартенфюрер фон Майєр.
Комендант трохи поступився місцем. Наперед вийшов худорлявий, як висушена тараня, німець з вузьким, гострим обличчям, у чорному мундирі, на довгастій голові стримів кашкет з високо вигнутим верхом.
Юрко прикипів поглядом до фашиста. Так ось який він цей Майєр, про якого не раз згадували під час розмови в підземеллі Хоткевич та аптекар. Він таки прибув до Жовтневого, щоб виконати якесь важливе завдання, яким цікавиться Гіммлер. Цей довгов'язий гестапівець буде щось вишукувати, виявляти, пускати кров усім, хто відважиться виступити проти «нового порядку». І йому, Юркові, треба буде знайти шляхи до цього гестапівця, познайомитися з ним, намагатися встановити з ним дружні стосунки. Важко сказати, чи зуміє він виконати доручення лейтенанта Вершини. Що може бути спільного між ним, неповнолітнім хлопчаком, і цим окупантом? Що можуть у такій ситуації підпільники?
Юрко невідривно дивився на Майєра, інтуїтивно відчував, що не раз і не двічі доведеться йому стикатися з цим фашистом, який підступно розставлятиме тенета партизанам та підпільникам.
Обличчя Майєра було замкнуте, непроникне. По ньому зрідка пробігала холодна гримаса презирства й зневаги. Усім своїм виглядом фашист говорив: «Скоро вам усім кінець, і ніхто з вас нехай не сподівається на порятунок!»
Перекладач наблизився до Майєра і почав переказувати його виступ:
— Пан Майєр сповіщає мешканцям, що віднині село Відрадне оголошується зоною особливого режиму. Тут віднині запроваджується комендантська година від дев'яти годин вечора до шести ранку. Кожен мешканець, який з'явиться в недозволений час без перепустки на вулиці, буде розстріляний. Усім, хто не є корінним жителем села, протягом трьох днів з'явитися до пана старости на реєстрацію. Кожен, хто не виконуватиме розпорядження німецької влади, — буде розстріляний.
Майєр суворим поглядом окинув притихлий натовп, і рівним, якимось безбарвним голосом продовжив свій виступ.
— Пан Майєр, — на вищі ноти перейшов перекладач, — каже, що над вашим селом було скинуто німецьких парашутистів. І всі вони загинули. Нам стало відомо, що парашутистів помітив мешканець села Відрадного Григорій Мороз і навів на них більшовиків. Керував цими більшовиками комісар Федорчук. Тепер Мороз арештований і буде справедливо покараний. За вчинений ним злочин буде також покарана його дружина та дочка. Комісар Федорчук втік із села, він переховується разом з своїми спільниками в лісі. Цей злочинець теж буде незабаром спійманий і покараний. У селі лишилася його дружина. Її арештовано. Зараз усі ці злочинці будуть повішені. Така кара чекатиме кожного, хто осмілиться виступити проти нового порядку.
Майєр повернувся до перекладача, і той почав карбувати кожне слово:
— На горищі будівлі, яка знаходиться у вашому селі, загинув наш останній розвідник, майор німецької армії пан Хоткевич. його видали більшовикам злочинці, які виступають проти нового порядку. Поки що ми не змогли натрапити на їхній слід. Можливо, хтось щось знає про загибель нашого парашутиста, розмовляв з ним, а може, комусь відомо, хто видав нашого розвідника. Наказую зразу доповісти про це начальникові жандармерії пану Гофману або панові начальнику поліції. За цінне повідомлення — нагорода: борошно, спирт, сіль, одяг. За мовчання — розстріл.
Майєр передихнув, загрозливо блиснув своїми круглими, глибоко посадженими очима.
— Всі ви, — презирливо кинув він, — повинні запам'ятати ряд незаперечних істин. Ви живете на землі великої Німеччини. І живете з милості великого фюрера Адольфа Гітлера. Німецькі солдати своєю кров'ю завоювали ці простори. І віднині всі ці землі належать німцям. Кожен з вас, хто хоче вижити, вціліти, — Майєр ткнув пальцем в натовп, — повинні беззастережно виконувати всі розпорядження німецьких властей. Перед вами є два шляхи — покора або негайна смерть. Запам'ятайте цю істину! А зараз, — крижаним голосом повідомив Майєр, — буде виконано присуд над злочинцями.
На майдан виїхала вантажна машина, на якій під охороною есесівців стояли приречені до страти: дружина директора школи, вчителька української мови та літератури Ніна Павлівна, лісник Григорій Мороз, його дружина тітка Мотря і дочка, учениця дев'ятого класу Галинка. Люди злякано розступалися перед чорною машиною, шарахалися від неї, відкриваючи шлях до старих лип, на яких солдати чіпляли мотузяні зашморги. Машина поволі наближалася до місця страти. На майдані запанувала німа тиша. Люди із жахом дивилися на зашморги, які розгойдувалися під подихом теплого вітру.
Пронизливо завищали гальма, і машина спинилася. Високий фашист в чорному мундирі підходив до приречених і одягав їм на шиї зашморги.
І раптом над притихлим майданом пролунав дзвінкий голос вчительки:
— Люди! Не бійтеся фашистів! Нас багато, і всіх вони не перевішають! Помстіться за нас окупантам! Борітеся — поборете!
Глухо загурчав мотор, машина поволі зрушила з місця, і повішені загойдалися над землею. Тонкі губи Майєра торкнула ледь помітна посмішка.
Юрко не міг відірвати погляду від страчених, світ плив перед його очима, боляче стислося серце. Він ніби провалився у якусь безодню, нічого не чув і нічого не бачив. До тями привела його мати. Вона, як маленького, взяла його за руку, підтримала, промовила ледь чутно:
— Тримайся, Юрку! Тримайся, сину!
Гострий біль краяв Юркове серце. Загинула на його очах улюблена вчителька, яка була їм усім другою матір'ю. І він, Юрко, нічим не міг їй допомогти, врятувати, захистити від фашистів. І хлопцю здалося, що коли Ніна Павлівна гукнула свої останні слова: «Помстіться за нас! Борітеся — поборете!» — то вона зверталася до своїх учнів із заповітом. Загинула Галинка, тітка Мотря, дядько Григорій. Над майданом пролунав різкий, деренчливий голос перекладача:
— Дивіться і пам'ятайте! У вашому селі почав діяти новий порядок! За прояв будь-якої протидії — розстріл. Тепер усім розходитися по домівках! І завтра всім на роботу. Наказ пана коменданта Штарка необхідно виконувати всім!
Люди почали розходитися. Вони брели вулицями, як ті привиди. Йшли мовчки, боялись глянути одне одному в очі. Юрко ледве переставляв обважнілі ноги. Перед очима стояло синє, брезкле, якесь зміїне обличчя Майєра, його довга, покрита дрібними зморшками шия, важке підборіддя. І раз у раз пригадувалася страхітлива гримаса, коли він дивився на страчених.
Навіки врізалося в пам'ять горде, одухотворене обличчя вчительки. На ньому не було ні страху, ні відчаю. Ніна Павлівна гордо і безстрашно зустріла свою смерть. Під час громадянської війни Ніна Павлівна була медсестрою, часто на уроках, на шкільних зборах розповідала про героїчні подвиги бійців революції, навчала своїх учнів мужності та відваги. Назавжди запам'ятав Юрко її слова: «Смерть буває різна — смерть героя-звитяжця і смерть зрадника, боягуза, дезертира. І не страшно вмирати тому, хто знає, що він віддає своє життя за рідну землю, за свій народ». Учителька загинула, як героїня. Чи зуміє і він, Юрко, отак безстрашно зустріти найстрашніші випробування, не здригнувшись, не затремтівши від розпуки. «Тепер зумію», — подумав Юрко, не здригнулася вчителька, не здригнеться і він, її учень.