Таємниця Зоряної кімнати

Розділ одинадцятий КЛЯТВА НА ВІРНІСТЬ

Нарешті діждались неділі. У неділю хоч трохи перепочивали від тяжкої, надривної роботи, давали хоч якийсь лад домашньому хазяйству. Юрко цієї ночі був біля пораненого. З кожним днем Макарову стає краще. Учора вперше після поранення хвилин п'ять посидів на ліжку, навіть хотів з допомогою Юрка звестися на ноги, пройтись по хаті. Але не зміг. Закололо в грудях, забракло повітря, і на обличчі виступив холодний піт. Хлопець обережно поклав пораненого на високо підняту подушку, витер рушником обличчя, заспокоїв:

— Скоро, Олександре Івановичу, будете ходити, але не все одразу. І Оксана Василівна казала, що незабаром ви станете на ноги.

Макаров нічого не відповів, заплющивши очі, нерухомо лежав. Удень біля пораненого чергували Леся або Галя. Інколи їх підміняла мама.

Юрко нашвидку перекусив, накинув на плечі приношений піджак і вийшов з хати. Іде Юрко вулицею, а мимоволі думки про Лесю: подобається йому дівчина. От і думає про неї.

Юрко так замислився, що й незчувся, коли підійшов до хати Ремеза. На подвір'ї побачив Андрія. Той привітно поздоровкався, міцно потис руку:

— Проходь у хатину, там наші, а я ще трохи зачекаю, бо не всі зійшлися.

У хатині Юрко побачив кількох своїх однокласників та Івана Гончара. Іван сидів за столом, розмовляв з хлопцями і завзято їх у чомусь переконував.

Завзятості Іванові не треба було позичати. Якщо вже щось задумає, то обов'язково зробить. Торік Гончар вирішив стати парашутистом. Влітку поїхав у Київ, домовився з шефами, робітниками заводу «Комунар», і місяць тренувався в парашутному гуртку. Восени Юрків піонервожатий прийшов до школи ще з одним значком, на якому білів силует парашута. А як він рвався на фронт, навіть в бою побував з хлопцями, підносили червоноармійцям боєприпаси, відтягували у безпечне місце поранених. А перед самим приходом фашистів Гончар днював і ночував у саперному батальйоні, який мінував підступи до Прип'яті. І тепер Іван вважає себе справжнім знаючим мінером.

Останніми до хатини разом з Андрієм Ремезом зайшли Люда Щербань, Надія Цимбал та Славко Олефіренко. Гончар прискіпливо оглянув присутніх, прокашлявся для солідності, сказав притишено:

— Я скликав вас на важливу розмову. Шкільна комсомольська організація рекомендувала вас до лав комсомолу. І якби не прихід окупантів, то всі б ви вже були комсомольцями. — Гончар знову уважно поглянув на присутніх, запитав: — Як же ми повинні жити далі? Як повинні діяти? Зараз такий час, що ніхто не має права сидіти склавши руки та чекати з моря погоди. Самі розумієте.

Хлопці перезирнулися між собою і нічого не відповіли. Промовчали й дівчата. Чекали, що далі скаже Гончар, навіщо скликав їх у лісниковій хаті.

— Фашисти, — гнівно мовив далі Іван, — повісили нашу вчительку Ніну Павлівну! Скарали родину лісника, постріляли поранених червоноармійців. Комендант Штарк назвав привселюдно всіх нас рабами. У нашій школі фашисти влаштували стайню, викинули на смітник бібліотеку, порубали і попалили парти. Ніна Павлівна, наша вчителька, наказала нам боротися з ворогами, бо ми не раби і ніколи не будемо рабами. Настав час створити комсомольсько-молодіжну підпільну групу і розпочати боротьбу з окупантами. Тут треба діяти гуртом.

— Правильно! — вигукнув Андрій. — Треба створити підпільну групу, запастися зброєю і шукати дорогу до партизан. Вони вже почали діяти. Є чутка, що на Васильківських Дачах недавно розгромили ворожий обоз. Нам теж треба боротись, допомагати Червоній Армії.

— Я за! — подав голос Максим Коломієць. — Треба бити фашистів!

— Як же їх бити? — насмішкувато запитав Гончар, — Кулаком? Чи, може, палицями шпурляти в окупантів?

У хатині знову запанувала тиша.

— Бити фашистів, — розмірковував Гончар, — не так просто. Тут до них на кривій козі не під'їдеш. У них танки, гармати, кулемети, автомати. Воювати з ворогом треба з розумом, продумано. Щоб ніяких недоглядів не допустити. Підпільник, як і мінер, помиляється лише раз в житті. Окупанти, навіть якщо ти бачив партизан, а не видав їх, — розстрілюють…

Іван пригладив розвихрене волосся, зробив паузу і впевнено заявив:

— Усім, хто прийшов сюди, я довіряю і буду з вами відвертий. Я зустрічався недавно з директором нашої школи. Він і порадив створити молодіжно-комсомольську підпільну групу. Спершу треба зібрати зброю, залишену на місці недавніх боїв. А далі будуть нові завдання. Звісно, ніхто нікого не примушує. Справа цілком добровільна, кожен мусить до кінця усвідомлювати, наскільки небезпечна участь у підпіллі. Може, хто хоче висловитися?

— Можна мені? — як на уроці підняла руку Люда Щербань.

— Говори, Людо.

Дівчина підвелася і схвильовано промовила:

— У нашому селі діє фашистський «новий порядок». За цим «порядком» все для нас закінчується одним: «За порушення — розстріл». Учора біля старостату з'явилось ще одне оголошення: здати в поліцію підручники й книжки, випущені за Радянської влади. За непослух — те ж саме. Вони вважають нас рабами, думають зробити з нас безвідмовну, покірну худобу. Але, я певна, ніхто з нас не стане ні рабом, ні фашистським прислужником. Правильно порадив Микола Павлович, треба хутчій збирати зброю і діяти. А для цього необхідно створити підпільну групу.

— Тоді хто за те, щоб створити підпільну групу? — запитав Гончар, і всі, хто був у хатині, дружно підняли руки.

— Усі за! — підтвердив Андрій Ремез.

— Тепер нам треба дати присягу на вірність, — Гончар дістав з кишені аркуш паперу, — поклястися, що будемо до кінця боротися з фашистами. Пропонується такий текст: «Я клянусь бути вірним своїй Радянській Батьківщині, клянусь завжди бути чесним і щирим перед своїми товаришами-підпільннками. Обіцяю до останньої краплі крові боротися з фашистами за честь і незалежність нашого народу. Якщо я порушу цю клятву, то нехай на мене впаде сувора і справедлива кара за зраду. Смерть німецько-фашистським окупантам!»

Гончар поклав на стіл аркуш з текстом присяги, розгладив його рукою, запитав:

— Згода, товариші?

— Згода! — почулася одностайна відповідь.

Почали приймати присягу.

Кожен схвильовано повторював текст, відходив від столу, поступаючись місцем товаришеві. Дійшла черга до Славка Олефіренка. Він поволі підвівся з лави. Обличчя його зблідло, аж посіріло, лише очі горіли якимсь внутрішнім загадковим огнем.

— Я не можу поки що, — озвався він хрипким від хвилювання голосом, — давати клятву на вірність… Я прийму присягу пізніше, коли дещо з'ясую…

Присутні приголомшено дивилися на Славка, їх товариш відмовився приймати присягу. Що він ще хоче з'ясовувати, коли й так усе дуже ясно?

— Ти що, не хочеш давати присягу? — розгублено запитав Гончар. — То що, ти проти?!

— Я не можу поки що дати клятву на вірність, — Вперто стояв на своєму Славко, — мені треба з'ясувати одну справу, а вже потім вступати в підпілля…

— Що ти будеш з'ясовувати, — перебив його Іван, — чи боротися з фашистами, чи, може, піти до них на служби підтримувати «новий порядок»?..

— Не піду я на службу до фашистів, — ображено відказав Славко. — Тут зовсім інше!.. Я ще не знаю, як воно далі складеться…

— Що складеться! — гарячкував Гончар. — Ти будеш приймати присягу чи ні?

— Сьогодні не буду, бо це буде з мого боку нечесно, — відповів Славко. — Я мушу трохи зачекати…

— Скільки ж ти будеш чекати? — зневажливо кинув Гончар. — Може, зачекаєш, поки Червона Армія вижене фашистів з нашого села?

Славко взяв у руки кашкет, сказав вибачливо:

— Я краще піду. І ви не гнівіться на мене… — У голосі Славка забриніли сльози. — Я не боягуз і не зрадник… І ви не бійтеся, я нікому нічого не скажу, жодного слова…

Славко вийшов з хатини і поволі, ніби на його худі плечі ліг якийсь невидимий, непосильний тягар, поплівся до хвіртки. Трохи постояв біля неї, оглянувся на будинок і вийшов на вулицю.

Усі у хатині сиділи розгублені, як у воду опущені. Навіть завжди весела, непосидюща Люда Щербань і та мовчала, стривожено кліпаючи густими віями. Ніхто не міг збагнути, чого так несподівано і незрозуміло повівся Славко. Може, злякався, не захотів ризикувати життям своїм і своєї родини? Але чому ж не сказав про це відверто? Чи, може, сталося щось таке неждане, що не давало йому, приймати присягу? Тільки що може стати на перешкоді чесному, відданому Батьківщині хлопцеві, синові фронтовика, щоб піднятися на боротьбу з фашистами? Тут уже ніяких сумнівів бути не може.

— А що як Славко піде в поліцію, — злякано озвався Віктор Базик, — і розповість про наші збори? Нас одразу схоплять і перестріляють, як тих куріпок.

— Не пощастило нам, — розгублено знизав плечима Валерка Зазірний, — не встигли прийняти присягу, а вже отака осічка! Не можна так, Іване, діяти…

— А як можна? — сердито запитав Гончар.

— Сам же казав, — вголос міркував Валерка, — що поспіх тут ні до чого. Не можна отак огулом усіх скликати на збори, як ти скликав. Треба було спочатку з кожним зокрема поговорити, розвідати, хто що думає.

— Що тут розвідувати? — обурився Іван. — Хіба ж я не знаю кожного з вас? Чи, може, кожному не довіряти?

— Не гарячкуй, Іване, — зважуючи кожне слово, заперечив Зазірний, — вірити треба, але й проявляти постійну обережність мусимо. Інакше й справді можемо опинитися в гестапо. Он у Бірках створили хлопці підпільну групу. Завербували до неї поліцая, а він і видав всіх фашистам. Постріляли підпільників без суда й слідства. Кожен з нас повинен пам'ятати, що ми живемо зараз на території, окупованій ворогом.

— Дуже вже ти розумний, — розсердився Гончар, — говориш, як по писаному. А як же мусимо діяти? Як? Сидіти і всього боятися, нікому не вірити, нікуди не встрявати?..

— Не треба сперечатися, — заспокійливо озвалася Надя Цимбал, — давайте краще обміркуємо становище, в яке ми потрапили. Що робити, якщо Славко донесе про нашу підпільну групу?

— Не донесе Славко, — впевнено заперечив Юрко. — Він чесний хлопець. Я головою за нього ручаюся…

— Це добре, що ти ручаєшся за свого товариша, — М'яко заперечила Надя, яка разом з Гончаром вчилася в дев'ятому класі, — але давайте візьмемо найгірший варіант. Славко злякався, пішов у поліцію і про все розповів. Що робити в такій ситуації?

— Всім відмовлятися! — наказав Гончар. — Нічого не знаємо, ніякої розмови про підпільну групу не було! Ні про директора не йшла мова, ні про збирання зброї.

Надя на знак згоди кивнула головою, але запитала Гончара:

— А що говорити, якщо у поліції почнуть допитувати чого ж ми зібралися в Андрія?

— Чого зібралися?.. — перепитав Іван. — Тут треба щось придумати…

— Скажемо, зібралися посидіти, пограти в карти, — несміливо порадив сором'язливий, мовчазний Микола Шульженко.

— Не годиться! — махнув рукою Гончар. — Тут треба щось певніше.

— Можна й певніше, — подав голос Андрій Ремез. — У мене сьогодні іменини. От я вас і запросив до себе в гості.

— Справді? — радісно запитала Люда Щербань.

— Так і в метриці записано, — підтвердив Андрій. — Сьогодні мені виповнилося п'ятнадцять років. Мати насмажила риби, і ми справді відзначимо мій день народження.

— Вітаю тебе, Андрійку! — радісно кинулась до хлопця Надя і міцно потисла йому руку. — Як добре, що саме сьогодні ти іменинник, — додала жартівливо. — Для всіх нас це як знахідка.

— То домовилися, — полегшено зітхнув Гончар. — Як почнуть викликати в поліцію, всім стояти на одному: прийшли до Андрія на день народження. Славку Олефіренку ніякої довіри, обминати його десятою дорогою.

Юрко, почувши такий наказ Гончара, не витерпів, підхопився з місця і сказав обурено:

— Славко не зрадник! І не треба так до нього ставитись. Він ніколи нас не видасть. Я знаю!

— Що ти знаєш? — Гончар вичікувально дивився на Юрка.

— Знаю, що Славко наш! Хай його фашисти на шматки ріжуть, а він все одно нікого не видасть!

— Ти ручаєшся за Славка? — допитувався Гончар.

— Ручаюсь, — впевнено відповів Юрко. — Він мій товариш, і я ручаюсь за нього, як за самого себе. Такі, як Славко, ніколи не стануть зрадниками.

Юрко глянув на Люду Щербань, на Вовку, на своїх однокласників:

— Он і Люда хай скаже, і всі… — Юрко підняв руку, показав кінчик нігтя. — Він за все своє життя навіть отакого неправдивого слова не сказав.

— Славко чесний хлопець, — подала голос Люда Щербань, — тут уже сумніватися нікому не доводиться.

— Так чого ж він відмовився прийняти присягу? — не відступався Гончар.

— Очевидно, є на те серйозна причина, — не поступався Юрко, — щось, мабуть, трапилося таке, про що Славко не міг сказати і чесно не зміг дати клятву.

— От ти завтра підеш до нього, — майже наказував Гончар, — і дізнаєшся, чого він так повівся. Якщо запідозриш щось загрозливе, зразу повідом мені. Справді, зараз кожен мусить пам'ятати, що живемо ми на окупованій території. Постараємося надалі бути обережними та обачливими. Насамперед сувора конспірація! Про нашу підпільну групу нікому ні слова. Нікому! Як бачите, треба приглядатися до людей, а вже тоді залучати їх до підпілля.

— Правильно, — підхопився з місця Віктор Базик, — треба приглядатися. А то є різні типи. Позавчора я зустрів Тимофія Шлапака, він ніс заяву в поліцію, клянеться вірою й правдою служити великому фюреру Адольфу Гітлеру.

— Вигадуєш! — не повірив Гончар.

— Чого мені вигадувати, — стенув плечима Віктор, — я сам бачив Шлапака і його заяву. Так що не додумайся, Іване, залучити до нашої підпільної групи Тимофія Шлапака…

У хатині знову запанувала мовчанка. Радості мало. Славко відмовився дати клятву на вірність, а Тимофій Шлапак клянеться вірою й правдою служити Адольфу Гітлеру.

— Чого голови похнюпили? — озвалася Люда Щербань. — Хіба ви не знаєте, хто такий Тимофій Шлапак? Ледар, хуліган, неук! Тепер став підлим зрадником! А нам треба робити своє. Мусимо виконати наказ Миколи Павловича. Зброя партизанам дуже потрібна. Наступної неділі підемо в ліс, оглянемо місце недавніх боїв. Тільки давайте виберемо командира нашої підпільної групи. Я пропоную Івана Гончара. Чому? Тут зібралося вісім учнів нашого класу. Іван — наш піонервожатий. Він нам давав рекомендації до комсомолу. Ми його знаємо, ми йому віримо, і він найстарший віком за нас усіх.

— Правильно! — підтримав Люду Вовка. — Івана командиром! Він і на фронті трохи побув, і з Миколою Павловичем зустрічався.

Командиром підпільної комсомольсько-молодіжної групи одноголосно обрали Івана Гончара.

Тут же почали домовлятися, як краще провести збирання зброї, де й коли зустрітися, куди, в яке урочище піти в першу чергу.

— Недавно ми ходили з Вадимом Грищенком у ліс, — почав розповідати Валерій Зазірний, — там чимало зброї лишилося. Ми приховали десятків три гвинтівок і двадцять дві цинки з патронами.

Андрій Ремез не втримався, перебив Валерія.

— Що ті цинки? — запально вигукнув він. — От ми з Павлом Путятою натрапили в Умирівському лісі на п'ять вантажних автомашин із зброєю. Там і гвинтівки, і патрони, й гранати. А водії постріляні.

— Я теж ходив у ліс, — втрутився в розмову Віктор Базик, — і знайшов у траншеї станковий кулемет. Так я його сховав у напівзаваленому окопі, думаю, пригодиться. Знайшов я в тому окопі і три гвинтівки… А біля Льольчиного озера лишилися підбиті танки. Тільки я побоявся до них підходити, бо там починається мінне поле. На березі озера багато всякого добра лишилося, чимало непошкоджених бліндажів, є й гармати…

— Хто тобі сказав? — запитав Гончар.

— Сам бачив, — пояснив Базик. — Позавчора я на човні плавав по озеру, підпливав до самого берега, а вийти не осмілився. Там, кажуть, міна на міні.

Домовилися зранку наступної неділі зібратися в Кривому яру і піти в Умирівський ліс збирати боєприпаси. Заодно вирішили оглянути й віддалене Серафимове урочище. Там теж були важкі бої.

Коли вирішили всі питання, Андрій запросив друзів до хати відзначити день народження. На столі стояла смажена риба, вареники, квашена капуста, солоні огірки, сулія наливки. Андрієва мама, ще молода, вродлива жінка, з пишною зачіскою, запросила всіх до столу:

— Сідайте та відзначимо день народження Андрійка! Як добре, що ви прийшли до свого товариша.

Коли, повсідавшись за столом, випили по келиху тернівки, поїли, Андрій дістав з полиці патефон, завів його, поставив платівку, оголосив:

— Моя улюблена пісня!

У хаті залунала знайома всім пісня «Три танкісти». Недавно в селі демонструвався кінофільм «Трактористи». Після того ця пісня залунала в школі, сільському клубі, в багатьох хатах, її часто співали по радіо. З якоюсь особливою силою вона залунала зараз в селі, окупованому фашистами. Пісня наснажувала, кликала до бою, вселяла впевненість в остаточній перемозі над ворогом.

Потім Андрій поставив платівку з піснею про матроса Залізняка, тачанку і Катюшу. Довго як зачаровані слухали задушевні пісні і уявою переносилися в недалеке минуле, в якому не було ні війни, ні фашистів.

Коли вже почало сутеніти і треба було розходитися, Іван Гончар збентежено звернувся до присутніх:

— Зачекайте, товариші, створили ми підпільну групу, а як назвати нашу організацію, забули. Думаю, що ми будемо розповсюджувати листівки, а як їх підписувати, від імені кого?

— Давайте назвемо нашу групу, — запропонував Віктор Базик, — «Молоді месники».

— Ні, — не погодилася Надя Цимбал, — не годиться така назва. Тут ми зразу даємо ниточку гестапівцям — шукайте підпільників серед молодих, а їх у селі не так і багато.

— І то правда! — погодився Андрій Ремез. — Краще назвати нашу підпільну групу «За Батьківщину!», бо за рідну землю піднімаються на бій з ворогом всі — і дорослі і юні, малі і старі.

Розходилися по двоє, щоб не привертати до себе зайвої уваги.