Таємниця Зоряної кімнати

Розділ п'ятнадцятий ПІДПОЛКОВНИК МАКАРОВ

Уже під вечір до Берегових прибіг захеканий Щупак. Староста зайшов у хату, гукнув із порога матері:

— Став, Маріє, могорич, бо приніс документи вашій біженці. Тут такі документи, що тільки пальчики оближеш. Все честь-честю. Клич біженку! Мушу розказати, як вона тепер повинна поводитися. Хай і дівонька прийде, послухає. Смаленим дуже запахло. І не запахло, а засмерділо.

Мати запросила Щупака до столу, поставила на стіл пляшку горілки, настояної на червоному перці, внесла з льоху огірків, дістала з печі смаженої риби, подякувала:

— Спасибі вам, Юхиме Мартиновичу, за вашу добрість і за ласку! Добра ви людина! І подумати страшно, що б ми робили, якби не ви…

Староста зняв смушеву шапку, перехрестився, важко сів за стіл, простягнувши довгі ноги в жирно наваксоване чоботях-витяжках.

— Мусив до вас бігти проти ночі,— забідкався він, — бо починає котити на вас бочку Олефіренко. Завтра задумав прийти перевіряти документи біженців. Тепер він велике цабе! Заступник начальника поліції Ситарчука. І на вас, кажу, гнівом дише, зубами клацає, як той вовкулака.

— Чого це він так розходився? — сполошено запитала мати.

— Про лосиху не може забути. — Староста налив чарку горілки, підняв її, подивився на світло, сказав: — Будьмо здорові! — Випив, узяв з миски окраєць сала, закусив. — Кажу, про лосиху пам'ятає! Довів його колись твій Василь то суду за браконьєрство, а Олефіренко й запам'ятав, а зараз хоче на вас свій гнів вилити. І чого твій чоловік сунув свого носа в чужі справи? Старайся не старайся, а воно однак все прахом піде! Живи одним днем, думай про себе нікому не клади пальця в рота. Покладеш — відхалекають.

— Таким уже народився Василь, — скрушно похитала головою мати, — більше про громаду думав, ніж про себе. І Олефіренка, ризикуючи життям, з-під криги витягнув.

— На свою голову! — плямкнув масними губами Щупак. — Клич, Маріє, своїх біженців.

Мати покликала Галину Іванівну та Лесю, запросила до столу, сказала вдячно:

— Приніс вам Юхим Мартинович документи, тепер можна спокійно жити-поживати, бо без них усім нам погибель!

— За це діло годиться випити, — перебив матір Щупак, — змочити, щоб документи не загубилися! Староста налив усім чарки, озвався недбало:

— Будьмо, — і швидко перехилив горілку.

Щупак вибрав з миски найбільшу рибину, поклав її на свою тарілку, покуштував, похвалив:

— Смачна рибка!

Розстебнув синю засмальцьовану чумарку, дістав з кишені потертий паспорт, розгорнув його, поклав на стіл, зупинив погляд па Галині Іванівні.

— Тепер ви, добродійко, — значуще почав він, — повинні на все життя запам'ятати, що ніяка ви не Вострикова, не Кострикова, а Павлюк Галина Денисівна. Ваш чоловік Павлюк Никифор Петрович зараз перебуває на засланні, будує Біломорський канал, хай йому там легко гикнеться.

Староста перегорнув листочки паспорта, знайшов сіруватий папірець, показав на нього прокуреною пучкою:

— Отут написано, чого він там опинився. І вам, добродійко, — повчав староста Галину Іванівну, — треба знати, чого, по якій причині ваш чоловік залетів на Соловки. Забрали його більшовики, судили, бо він служив сотником у отамана Петлюри. І служив він у славному полуботківськом полку. До війни ви жили у місті Проскурові, на вулиці 3еленій, в будинку з червоними віконницями. У будинок влучила бомба, довелось вам переїздити до сестри в Харків. У дорозі захворіли і змушені були залишитися в селі. Далі їхати нікуди, бо в Харкові більшовики. Як візьме німець Харків, — продовжував повчати Щупак, — то ви й поїдете собі далі. І бережіть довідку, вона зараз вам дуже знадобиться. Видана вона Проскурівським НКВС 10 серпня 1937 року дружині колишнього сотника Никифора Павлюка.

— Спасибі вам, Юхиме Мартиновичу, золоте серце маєте, — мати підсунула до Щупака сулійку з горілкою, смажену рибу, припросила: — Випийте ще чарку та закусіть!

— Правду кажеш, Маріє,— зареготав староста. — Золоте маю серце! Мабуть, тому я все життя і пнуся до золота як той соняшник до сонця. Люблю золото! І моє золоте серце — до нього завжди прагне.

Від випитої горілки Щупак почервонів, став ще балакучішим.

— Нате вам, добродійко, паспорт, — подав він документи Галині Іванівні,— і довідку. І вивчіть свій родовід. Хай і ваша дочка вивчить, — кивнув він на Лесю, — бо тут ніяких похибок бути не може. Досить вам десь спіткнутися, бовкнути зайве — всім буде гаплик! Зразу опинитеся в гестапо. А там розмова коротка, садять у машину і везуть в протитанковий рів! І її з дітьми потягнете, — показав пучкою на матір, — а в неї свої діти! І їй жити хочеться, бо кому треба передчасно лізти в могилу? А тут кого тільки можна «запрошують» переселятися на той світ. Отут і думайте, добрі люди!

Староста знову налив чарку горілки, випив, задоволено покрутив рудою головою:

— Добра, клята горілка! Як вип'єш — до самих п'ят стрельне! І памороки забиває. Після чарки й думається легше, не так жижки від страху тремтять. А зараз добре треба мізкувати, вигинатися на всі боки, щоб, бува, хвоста не прищемило або й голову не прихопило.

Щупак дістав з кишені картату хустку, витер нею спітніле обличчя:

— Тепер недовго й голову потеряти, дуже німець укаселився в наше село, вчепився, як воша в кожуха.

У хаті мовчали, уважно слухали старосту.

— Недавно прийшло розпорядження з гебіту, — похвалився він, — наше село оголошується місцевістю посиленого режиму.

Захмелілий староста надав своєму обличчю поважного виразу, підняв над головою вказівний палець, повторив:

— Місцевість посиленого режиму! А що воно означає? Є наказ зразу брати на облік усіх комуністів, комсомольців, активістів, співчуваючих Радянській владі, всіх немісцевих жителів і їх родини. Є ще наказ зразу розстрілювати євреїв. Нищити без суда та слідства. Євреїв оголошено нижчою расою, ворогами великої Німеччини.

Староста вперся поглядом своїх посоловілих очей в Галину Іванівну:

— Чого я про це згадав? Хоча ви й маєте, добродійко, добрі документи, а все одно — небезпека. Краще вам, поки можливість, зібрати ваші манатки і помандрувати в інше село, пошукати нового пристанища. Поки, звісно, не горить, бо зараз ще тільки димок пробивається, дає про себе знати. А завтра буде пізно. Що буде, як німець почне шерстити всіх підозрілих? Можуть і вас у концтабір з дітьми на перевірку запроторити.

— Ну куди вони підуть, Юхиме Мартиновичу? — втрутилася мати. — Ви вже стільки нам добра зробили, то не виганяйте наших біженців із села. Хай собі живуть. Хату нам не пересидять, а куди їм іти проти зими, де шукати притулку? Нема ж у них ні рідного, ні близького — біженці!

— Легко тобі, Маріє, казати, — незадоволено озвався Щупак, — а як мені бути? Думаєш, я не ходжу під богом? Дізнається німець про ваших біженців, зразу раба божого Щупака на цугундер! А воно мені треба?

— Підсобіть нам, Юхиме Мартиновичу, — попросила мати, — а ми вже вам за все віддячимо, у боргу не залишимося.

— Так то воно так, — зітхнув Щупак, — а тільки з біженцями діло дуже серйозне.

Староста поклав собі на тарілку риби, знизав плечима:

— Хоч убий мене, Маріє, ніяк я не можу збагнути твою натуру. Чого ти так розпинаєшся за своїх біженців? Отакий перстень віддала! Мені аж мулько буває на душі. Ми свої люди, а перстень поцупив, не втримався — самі руки до нього прилипли.

— Що той перстень, — байдуже махнула рукою мати. — Каблучка — діло наживне.

— Звісно, наживне, — погодився Щупак, — тільки яка тобі вигода від твоїх біженців? Перстень ти віддала, а що матимеш взамін? Дірочку від бублика? Чи, може, ти ведеш якусь таємну комерцію? — Староста вже вкотре знизав плечима: — Чи, може, оця жіночка, — уп'явся він поглядом в Галину Іванівну, — дружина якогось великого начальника? І ти вирішила її порятувати? Так даремно сподіваєшся! Нема вороття більшовикам! То навіщо ти тримаєш цих людей?

— Я ж вам уже казала, Мартине Юхимовичу, — пояснила мати, — звикла до них. І жаль мені їх пускати напризволяще…

— Не вжалієш батька в наймах, — кинув Щупак, — і всіх нужденних не обігрієш! Не стане в тебе духу! Ти ж не сонце, щоб усіх обігрівати!

— Хіба ж усім допоможеш? — зітхнула мати. — Та кому можна — мусиш допомагати! Отак я й роблю, як думаю.

— А вигода тобі яка? — допитувався староста.

— Вигода? — перепитала мати. — І вигода може бути. — Марія Федорівна лагідно поглянула на Лесю. — Он дівонька в наших біженців підростає, гарна, як та ясочка, а в мене Юрко росте — парубок нівроку! Може, мені Леся й невісткою буде! Я ж уже вам про це казала — і знову нагадую. Мені кращої невістки й не треба!

— Ти мені, Маріє, баки невісткою не забивай, — сердито покрутив головою Щупак. — Чи, може, ти мене за дурня маєш? Коли ще твоя невістка на порі стане, і коли твій Юрко надумає женитися?

— Діти швидко ростуть, — відповіла Марія Федорівна. — Ще два-три роки — і до Лесі можна сватів засилати.

— Даремно сподіваєшся, — недовірливо дивився на дівчину Щупак. — підросте Леся та й вискочить за іншого, а твій Юрко тільки губами плямкне! Дівчата — вони такі!

Староста говорив і краєм ока спостерігав за Лесею, пильнував, як вона поставиться до його слів. Дівчина почервоніла, сердито зиркнула на Щупака. їй набридли Щупакові мудрування, вона намагалася терпляче його слухати, не показувати своєї відрази, а почувши останні слова, не втерпіла, кинула сердито:

— І неправда! Нікуди я не буду вискакувати! Даремно так думаєте!

Леся встала з-за столу і вибігла з хати. Староста здивовано дивився їй вслід.

— З характером дівчина, — озвався з повагою, — і гарна, як намальована! Хай уже, Маріє, лишаються твої біженці в селі! Що буде, те й буде! Тільки про нашу угоду, добродійко, — звернувся Щупак до Галини Іванівни, — нікому ні слова, жодній людині не промовтеся про пашпорт та довідку! На віки вічні забудьте, що ви Вострикова! Забудьте і ніколи не згадуйте! Так краще буде!

Охмелілий староста підвівся з-за столу, проспівав тонким голосом: «Час, додому час!», докірливо сказав Марії Федорівні:

— Ніколи не став, Маріє, на стіл багато горілки. Пів-літри — і вистачить, а ти сулійку прителющила. Ніяк не можу стриматися, тільки тоді й заспокоююся, як все споживу до останньої краплини. Ну, бувайте здорові, живіть не журіться і пам'ятайте мою науку.

Староста, похитуючись, вийшов на подвір'я, постояв трохи на ґанку, протверезів і пішов додому.

— Спасибі вам, Маріє Федорівно, — зворушено промовила Галина Іванівна, розглядаючи паспорт. — Ми вам зобов'язані життям!..

— Треба триматися, — відповіла Марія Федорівна. — Тільки боюся, що це лише початок лихоліття. Страшно стає жити в нашому селі.

Юрко в цей час пішов на берег Прип'яті, щоб побути на самоті, обміркувати несподіване становище. Всівся на окоренку старої верби, закинув вудку і задивився у воду. Йому знову й знову уявлялася картина майбутнього бою. Як наяву поставали круті схили Заячої гори, дорога, з обох боків оточена високими тополями. Повзе по дорозі ворожий обоз, і несподівано в нього летять гранати, а потім б'є кулемет, ляскотять гвинтівочні постріли. Після короткої сутички підпільна група відходить таємними стежками за мінне поле. Усе гаразд.

І все ж Юрко відчував якусь непевність, навіть незрозумілий якийсь, незбагненний острах. А що буде, як фашисти спалять село, перестріляють його жителів, як недавно зрівняли з землею сусідню Лебедівку? Ні, тут треба з кимось порадитись…

Не витерпів Юрко, вранці зайшов до підполковника Макарова. Побачивши хлопця, він зрадів, підвівся з ліжка, пішов назустріч:

— Добре, що зайшов, бо так мені набридло сидіти в закутку, що хоч вовком вий! Що нового, як там під Києвом?

— Стоїть Київ! І Ленінград, і Москва! А німці сунуть через село і, здається, нема їм ні кінця ні краю.

— На все свій час, — суворо промовив Макаров. — Буде фашистам і край, і кінець. Сьогодні вони сунуть на схід, завтра поповзуть на захід. І не будемо впадати в розпач!

— Правду кажете, Олександре Івановичу, — підтвердив Юрко, — позавчора я чув біля переправи розмову двох есесівців, бідкалися, що під Києвом поліг майже весь їхній полк, залишилося їх менше батальйону. Скоро й ми дамо бій фашистам, закидаємо їх гранатами, — і хай знають. Наша підпільна група вже прийняла рішення.

Підполковник спохмурнів.

— Розкажи мені все, що ви там надумали. І нічого не приховуй. Зі мною можеш бути відвертим.

Юрко розповів, як ходили в ліс, як перенесли в бліндаж зброю, як ховали загиблих. Коли переказував зміст листа, ледве не заплакав.

Макаров поклав руку на плече, заспокоїв:

— Тримайся, Юрку, нічого не вдієш — війна!

— Яка ж це війна, — заперечив Юрко, — коли фашисти поранених постріляли, погнали їх в глинище — і всіх з автоматів… І дівчат убили! Вивезли на берег Прип'яті, поставили під вербами… Комендант Штарк зігнав людей на майдан, назвав нас рабами…

— Так це, Юрку, не проста війна, — суворо проказав Макаров, — а війна з фашистами! Це, хлопче, війна на знищення. Так її називають гітлерівці! Вони вирішили захопити нашу землю, а наш народ — знищити! І ми піднялися на Вітчизняну війну, стали на захист своєї Вітчизни! І не будемо хникати. Тепер розповідай, як ви думаєте давати бій гітлерівцям.

Юрко докладно розповів, як вони вирішили влаштувати засаду на схилах Заячої гори. Підполковник вислухав, сказав занепокоєно:

— Оце так вигадали! Принеси мою планшетку.

Юрко побіг у повітку, поліз на горище, дістав з-під дошки сховану планшетку підполковника. Макаров розгорнув карту, довго розглядав її, робив олівцем якісь позначки.

— Це не бойова операція, — сердито проказав він, — а справжнє самогубство! І не тільки вашої підпільної групи, а всього села! І дурне, безглузде самогубство! Ні — злочинне!..

Юрко мовчки дивився на схвильованого і розгніваного Макарова.

— Глянь сюди, — полковник провів по карті олівцем, — це Прип'ять. Синій квадратик — ваше село. Чорна смужка — дорога на Овруч! Проходить вона під Заячою горою. Тільки тут не одна дорога, а дві!

— Там не дорога, — підправив Юрко Макарова, — а просіка! І яке це має значення, одна там дорога чи дві?

— Має! І важливе, — перебив Юрка підполковник. — Ці дороги обтікають гору з обох боків, беруть її в своєрідні лещата. По дорозі, чи як ти її називаєш, просіці, фашисти на мотоциклах або на бронетранспортерах у перші ж хвилини бою відріжуть вам шлях до відступу. Скосять вас автоматним та кулеметним вогнем. Зараз же приведи до мене цього свого командира!

Юрко, не гаючи часу, пішов до Гончара. Той був дома, сидів на низенькому стільчику, латав чоботи.

— Не тримається моя взуванка, — поскаржився він, — одну дірку залатаєш, а поряд нова з'являється! І підошва відпала. Не міг сьогодні й на роботу вийти. Довелося поліцаям дати півлітра.

— І добре, що дома лишився!

— А що?

— Тебе хоче бачити одна людина.

— Яка людина? — насторожився Іван.

— Підполковник, начальник переправи, — тихо відповів Юрко, — сказав, що ти йому дуже потрібний.

Іван замкнув хату і вийшов з Юрком на вулицю. Сільські хлопці знали начальника переправи, знали, як він підірвав в останню хвилину понтонний міст і потопив у Прип'яті ворожі танки, але де він дівся, не знав ніхто. Макаров потис руку Гончару.

— Пам'ятаєш, — нагадав він розмову в штабі майора Вороніна, — як ти хотів лишитися в саперному батальйоні? Хвалив тебе майор, казав, що ти природжений мінер. Маю до тебе важливу розмову. І не одну. Почнемо по порядку.

Макаров сів за стіл, запросив хлопців.

— Ваш бій з фашистами доведеться відмінити!

— Чому? — почервонів Іван і кинув сердитий погляд на Юрка.

— Зараз поясню, — Макаров підсунув карту до Гончара. — Ви йдете на видиму смерть, і ніхто з вас не вціліє. Село теж буде спалене!

— Неправда! — заперечив Гончар. — Ми встигнемо відійти, і до села від Заячої гори п'ять кілометрів. При чому тут село?

— Нікуди ви, хлопці, не відійдете, — впевнено, як про якусь очевидну, незаперечну річ, сказав Макаров, — і до села від Заячої гори не п'ять кілометрів, а лише три! Але не будемо сперечатися. Давайте поглянемо на карту. Тоді все буде зрозуміло…

Іван невдоволено сопів, відсунувся подалі від Юрка, схилився над картою.

— Я вже говорив Юркові,— далі переконував Гончара Макаров, — і повторю ще раз. Поблизу Заячої гори дві доги: ґрунтова, по ній іде вороже військо, та лісова. Дороги паралельні…

— Ну й що, як паралельні? — недбало кинув Гончар. — Нам потрібна одна дорога, ґрунтова. На ній фашисти! От ми їх і обстріляємо!

— А вони вас оточать, — у тон Іванові відповів підполковник, — поставлять на просіці свій бронетранспортер і ніхто з вас не зможе перетнути просіку! Ви загинете!

— Не загинемо! — вперто стояв на своєму Іван. — Відійдемо! Не відійдемо — прорвемося! Підірвемо бронетранспортер гранатами.

— До речі, про гранати. — Макаров провів олівцем по карті.— Оце схили Заячої гори. Ви влаштовуєте засаду на верхніх схилах. Так легше буде відходити. Але ніяка граната звідси не долетить до фашистів. Надто далека відстань. Від вашої позиції до дороги сто метрів. Ніякий, навіть найкращий боєць не зуміє на таку відстань кинути гранату.

— Обстріляємо фашистів з кулемета, — не так уже впевнено озвався Іван.

— А наслідки?

— Там буде видно…

— Уже видно. — Макаров показав на зелену пляму: — Ніякої шкоди твій кулемет гітлерівцям не заподіє.

— Чому?

— Перш ніж вступити в бій з ворогом, — спокійно пояснив той, — необхідно пройти відповідну підготовку. Треба хоча б навчитися стріляти, не кажу вже про вміння вести себе в бою.

— Ми ненавидимо фашистів! — твердо проказав Гончар.

— Хлопчики ви мої,— лагідно промовив Макаров, — дорогі мої хлопчики! Однієї ненависті мало! Треба діяти обережно, розумно. Ваше життя потрібне Батьківщині, потрібне життя кожної нашої людини.

— А воювати за нас хтось буде? — Іван войовничо натягнув кашкет на очі.— Виходить, сиди, мовчи і дивися, як на нашій землі господарює фашист, як він мордує наших людей. І ти його не чіпай, бо він гніватися буде. Одного фашиста вб'єш — і вже легше буде.

— Кому?

— Нашій армії, а кому ж… А так що виходить, сиди і чекай, поки німці Москву візьмуть?..

Підполковник підвівся з-за столу, вибачився:

— Приляжу трохи, серце почало заходитися…

Макаров випив ліки, полежав трохи з заплющеними очима.

— Слухай, Іване, — довірливо заговорив він знову. — Хочу дати тобі слушну пораду. Я військова людина, є в мене певний досвід. І тут мені можна вірити. Майор Воронін чудовий мінер, великий знавець цієї справи, він хвалив тебе, хотів узяти в батальйон. То навіщо ж тобі даремно ризикувати життям, коли ти можеш завдавати фашистам дошкульних ударів?

Гончар з нерозумінням дивився на Макарова. Той поволі підвівся з ліжка, підсунув до себе карту.

— У вас є міни. На чималій відстані від Прип'яті і Жовтневого — великий лісовий масив, Балабанове урочище.

— Знаю, — Гончар теж заглянув у карту.

— Отут би, — порадив Макаров, — поставити кілька мін. Розумієш? І до найближчого села двадцять кілометрів. Тут же недалеко залізниця, ідуть по ній ешелони до фронту. От і вивести б її з ладу хоча б на два-три тижні.

— Ідея, — загорівся Гончар. — На залізниці ще кращий може бути фейерверк. Зроблю! Нема тут чого довго думати!

— А ти думай, — ніби вголос розмірковував Макаров. — У селі живуть наші люди, є тут підпільники. Вони допомагають партизанам, постачають їм зброю, продукти, медикаменти. От і ви приховали зброю, передасте її партизанам, а вони краще за вас зуміють нею скористатись. А ви постарайтеся ще раз прочесати ліси, щоб не пропав жоден патрон. Роздобудьте радіоприймач, слухайте Москву, сповіщайте людям правду. Тільки знову ж обережно. Не залишайте після себе ніяких слідів. Треба дожити до перемоги. Виженемо фашиста, вчитись будете, працювати підете!.. А зараз давайте разом думати. Повідомимо про вас партизанів.

— О, нам би об'єднатися з ними, — вихопився Іван.

— Поки що у вас і так вистачить роботи. Ось ти знаєш, де бліндаж штабу полку на березі Льольчиного озера?

— Знаю, товаришу командир!

— Під час відступу поряд з бліндажем було закопано багато протитанкових мін. Місцевість навколо теж замінована. Якби зробити там прохід до бліндажа… Можеш братися за цю справу, але не забувай, що мінер помиляється раз у житті.

— Знаю, — спокійно проказав Гончар. — Постараюся!

— Оце, Іване, й буде твоєю справжньою боротьбою!

— Так точно, товаришу командир, — зблиснув Гончар очима, — дійшло!

— Бажаю тобі успіху, товаришу, — Макаров потис Іванові руку, — та не спіши, обмірковуй кожну деталь.

Хлопці вийшли з хатини, зупинилися на високому березі Прип'яті.

— Давно у вас підполковник?

— Давно, скоро місяць.

— Як він до вас потрапив?

— У човні його привіз, пораненого підібрав на переправі.

— Чому ж ти зразу не розповів мені про свої сумніви, а побіг до підполковника? Злякався?

— Трохи. І не був певен, що діємо так, як треба.

— Мусив би мені сказати…

— А ти й досі думаєш, Іване, що варто було закидати німців гранатами з схилів Заячої гори?

— Не знаю. Може, й варто, — відповів Гончар. — Якщо б і полягли в бою, то не безславно… Тільки й Макаров правду каже, не варто по-дурному сунути голову в зашморг. Краще фашистське кодло мінами поскубти — більше користі буде. Хочеш, навчу тебе міни ставити.

— Звичайно, хочу.

— Виберемо час, підемо на Льольчине озеро, там повно мін. Навчу, як їх знешкоджувати.

Гончар довірливо поплескав Юрка по плечу:

— Молодець, що підполковника порятував, а тепер він вас, вважай, із пекельного кільця вихопив. Тільки міг же і мені сказати…

— Ні, не міг я нічого говорити без його дозволу. Це було б нечесно.

— А він дозволив?

— Так я тобі ж говорив. Сказав привести — я й привів. Далі. Кому я розповів про засаду? Підполковникові Червової Армії. Чи правильно зробив? Правильно. Тепер я й сам бачу, що кидати гранати із Заячої гори — страшне безглуздя.

— Що ж ми тепер своїм скажемо?

— Так і скажемо, що операція була необдуманою.

Іван збентежено пошкрябав потилицю:

— Правду кажуть, що на помилках учаться! От і ми вчимося. Для мене це буде наука на усе життя!

У середу біля Княжого дуба зібралися юні підпільники. Прийшли всі. Звідси мали піти в бліндаж, узяти там зброю і рушити до Заячої гори. Андрій Ремез та Максим Коломієць уже були з німецькими автоматами. Вони з гордістю показували їх хлопцям, розповідали, як треба користуватися цією зброєю. Люда і Надя принесли санітарні сумки з бинтами та йодом.

Гончар оглянув товаришів, сказав схвильовано:

— Всім, хто з'явився на проведення бойової операції — оголошую подяку. У нашій групі не виявилося жодного боягуза.

— І не виявиться! — озвався Андрій Ремез. — Дамо бій фашистам!

— Бій відміняється, — несподівано оголосив Гончар. — Зараз усім наказую розійтися по домівках і чекати дальших розпоряджень. Андрію і Максиме, сховайте автомати в лісі. Пізніше перенесемо їх в штабний бліндаж.

Підпільники мовчали. Ніхто не сподівався такого наказу.

— Чому відміняється бій? — запитав Максим Коломієць. — Самі вирішили, а тепер у кущі! Хто скасував наказ?

— Старші товариші,— пояснив Іван, — бо наша операція була непродумана, вона, одним словом, кульгала на обидві йоги. От нас і підправили.

Юрко з Володею попрощалися з товаришами і пішли додому. Вирішили повертатися додому Шенгеріївою вулицею, хлопцям кортіло поглянути на палац, хоча б краєчком ока подивитися, що там зараз діється. Вабили їх старі каменоломні, підземелля.

— Може, зазирнемо в квадратну, — запропонував Володя, — поглянемо на нашу здобич. Взяти хоча б по банці м'ясних консервів, набридло на одній олії сидіти. І сьогодні борщ, і завтра борщ!..

— Не знаю, чи варто, — нерішуче протяг Юрко.

— Чого ти такий обережний та нерішучий? Усе чогось остерігаєшся та чогось боїшся. Хто нас впіймає в тому підземеллі? Ніхто.

— А м'ясні консерви? — нагадав Юрко.

— Скажемо, знайшли на галявині, там, де відпочивали німці. Тягне мене в підземелля, — заводився Вовка, — ніби магнітом! Що не роблю, а про підземелля думаю! Таке чудо є в нашому селі, а про нього ніхто, вважай, не знає. Хлопці й не підозрюють про існування підземелля, про всі ті скарби, які в ньому зберігаються. Ходімо, побудемо там з годинку, підвечеряємо — і додому!

— А ліхтар де візьмемо? — заперечив Юрко. — Очима в підземеллі світити не будеш!

— Прихопив я ліхтарик, — Володя дістав з кишені блискучий ліхтарик з круглою випуклою лінзою, — карбідний! Світить, як той прожектор. Виміняв за ятір у Павла Семеняки.

Хлопці поволі наближалися до воріт, що вели на подвір'я палацу. За останні дні тут відбулося багато всіляких змін. Важкі чавунні ворота були наглухо зачинені. Біля них з'явилася простора гостроверха смугаста будка з невеличким віконцем. Біля неї стовбичив есесівець з автоматом. Він підозріло оглянув хлопців, потім дістав сигарету, запалив її і розмірено закрокував перед воротами. Перед ворітьми височів чималий щит, на якому великими літерами було написано оголошення німецькою та українською мовами. «Увага! — повідомляв напис. — Вхід на територію парку та на подвір'я палацу суворо забороняється! Кожен, хто пройде на територію, відмежовану колючим дротом, вважатиметься бандитом і буде розстріляний на місці! У приміщенні палацу розмістилась інфекційна лікарня для хворих офіцерів вермахту».

Володя уважно прочитав оголошення, запитав:

— Про який колючий дріт там написано?

I тільки зараз хлопці помітили, що над високим кам'яним муром піднялося кілька рядів колючого дроту. І тепер палац нагадував мовчазну, страхітливу в'язницю.

— Брешуть фашисти, — засумнівався Володя, — нема тут ніякої інфекційної лікарні.

— Чому так вважаєш?

— А навіщо вони наперли в палац стільки зброї,— притишено відповів Володя, — ти ж сам бачив, скільки там автоматів, гранат, патронів. Пішли краще в підземелля, а там буде видно!

Хлопці хотіли завернути на Матяшівку, та в цей час побачили в кінці вулиці великий гурт людей. Він повільно наближався до палацу. Фашисти гнали колону полонених. Вулицею йшли поранені, знесилені червоноармійці. Закривавлені, засохлі бинти поприкипали до зранених тіл. Обличчя худі, виснажені. Полонені ледве переставляли ноги, підтримували один одного, щоб не впасти. Колона поволі наближалася до воріт палацу. Юрко напружено приглядався до кожного червоноармійця, з жахом думаючи, що побачить серед них свого батька. Нема нічого страшнішого, як фашистський полон! Особливо важко пораненим. Не може йти людина — вбивають на місці. За колоною бігли діти, жінки, підлітки, кидали полоненим шматки хліба, качани сирої кукурудзи, варену картоплю. Німці відганяли всіх, хто наближався до полонених, били прикладами. Рудий, весь ніби жаром обсипаний німець підняв автомат і пройшовся довгою чергою над головами зляканих жінок. А вони трошки відстали, а тоді знову бігли, простягали шматки хліба, приглядалися до полонених, шукали серед них своїх чоловіків, синів, братів. Стара Соломониха, в якої на фронті було п'ятеро внуків, вийшла на вулицю з глечиком сметани, простягла його полоненим, припрошувала:

— Беріть, рідненькі мої, беріть, діточки, сметану! Випийте, щоб у вас сили прибавилося!

До бабусі підбіг здоровенний фашист, вихопив з її рук глечик, понюхав, перехилив і швидко випив сметану.

— Карош сметана! — вигукнув задоволено. І тут він розмахнувся глечиком і з реготом вдарив ним пораненого в голову червоноармійця.

Бабуся стояла ні жива ні мертва, мовчки дивилася вслід колоні.

Один полонений спіткнувся і впав, намагався звестися на ноги, та не міг. До нього на виручку кинувся високий червоноармієць. Почав піднімати і теж упав на землю. До них підійшов есесівець, підняв автомат і випустив чергу в полонених. Ті залишились лежати на дорозі, а фашист догнав колону, люто закричав:

— Шнель! Шнель!

Люди стояли як занімілі, потім зрушили з місця, кинулися до побитих. Під ними поволі розпливались по землі червоні калюжки крові…

Пролунала команда — колона зупинилася. Есесівець нарукавною пов'язкою, на якій чорніла кривуляста свастика, наказав вишикувати полонених в одну шеренгу. Він підходив до кожного з них, уважно оглядав червоноармійців і багатьом наказував виходити на узбіччя й ставати під мур. Нарешті полонених поділили на дві групи. Одна стояла під муром, друга лишилася на дорозі. Поволі розчинилися чавунні ворота. Знову пролунала команда, і есесівці почали заганяти полонених, тих, що стояли під муром, На подвір'я палацу.

Жінки підбігли до тих, що лишилися на вулиці, похапцем віддавали їжу. Конвоїри байдуже спостерігали за жінками та дітьми, не відганяли їх.

Та ось довготелесий есесівець знову дав команду і знесилених полонених погнали за село. На дорогу впало кілька поранених полонених. До них підходили есесівці, пристрілювали і спокійно йшли далі.

Колона наблизилася до хлопців, порівнялася. На землю знову упав поранений червоноармієць. До нього поволі наближався рудий есесівець в гостроверхій пілотці.

Не тямлячись, Володя зірвався з місця, підбіг до лежачого полоненого, обхопив його за шию, закричав:

— Не вбивайте! Це мій тато!

Німець наблизився до Володі, ударив чоботом, відкинув його від пораненого і підняв автомат.

— Гер офіцер, — звернувся до есесівця Юрко, — не вбивайте тата мого товариша! Він шанує німців і їхній порядок. Запевняю вас!..

Солдат здивовано глипнув на Юрка:

— Ти хто? Звідки знаєш німецьку мову?

— Я місцевий німець, — пояснив Юрко, — мій прадід приїхав з Пруссії, будував цей палац і залишився на Україні.

Солдат посміхнувся до Юрка і сказав:

— Хай той йолоп, — німець кивнув на Володю, який ледве зводився на ноги, — забирає свого батька і котиться подалі! Всім полоненим зараз буде капут! Вони каліки! Наказано всіх розстріляти!

Жінки звели полоненого на ноги, підхопили під руки, завели у двір до Соломонихи.

Хлопці поволі, як сліпі, побрели вулицею. Юрко співчутливо запитав Володю:

— Дуже тебе фашист ударив?

— Дух перехопило і в очах потемніло. Хочу стати на ноги і не можу! Земля ходором ходить. Чобіт у фашиста важкий, кований, таким і вбити можна. А що ти йому казав?

— Підтвердив, що то твій тато, що ти шануєш німців і їхні порядки…

— Щоб вони і їхні порядки, — вибухнув нестримним гнівом Володя, — горіли пекельним полум'ям! Бандити вони, справжні кати! І порядки їхні — катівські!

На глинищах в цей час стрекотіли безладні автоматні черги. Володя спинився, застиг:

— Стріляють!..

— Поранених розстрілюють, — ледь чутно прошепотів Юрко, — есесівець сказав, що вони каліки і їх всіх…

Юрко далі не міг говорити, він опустив очі, ніби відчував себе в чомусь винним.

Фашисти, вважай, на його очах постріляли поранених червоноармійців, а він ще й базікав з есесівцем, видавав себе за фольксдойча… Гидко, ганебно!

Володя, ніби почув Юркові думки, сказав як поклявся:

— За все помстимося фашистам! І на коліна не станемо! Ніколи!…

Прийшовши додому, Юрко зразу навідався до підполковника.

— Операцію відмінили. Спасибі вам, Олександре Івановичу- Це вже ви порятували нас, а може, й село від розправи.

— Добре те, що добре кінчається! — зауважив Макаров, — Надалі думайте, нічого не робіть поспіхом. Від помилок ніхто не застрахований. І все ж треба уникати непоправних дурниць.

Підполковник уважно поглянув на Юрка, на його поблідле, вимучене обличчя, запитав стривожено:

— Знову щось трапилося?

Хлопець з дрижанням у голосі переповів про розправу над пораненими червоноармійцями, а під кінець, стиснувши зуби він схлипнув.

Макаров мовчки вислухав Юрка, і його блакитні очі пройнялися глибоким сумом, обличчя ніби закам'яніло.

— З фашистами може бути лише одна розмова, — нещадна відплата за нечувані злочинства!.. Пора мені в партизани!..

— Візьміть і мене, Олександре Івановичу!.. — благально промовив Юрко. — Я не можу всього бачити, я хочу стріляти в них, карати за вбивства…

Підполковник заперечливо похитав головою:

— Ні, Юрку, ти ще залишишся дома. Не мені тут вирішувати твою долю. Почекай ще, потерпи. Я тебе, Юро, люблю, як сина, скрізь тебе підтримаю. Але кожен з нас повинен діяти не так, як йому хочеться, а як вимагають інтереси справи. Я — військова людина, моє місце там, серед бійців! А в тебе, Юро, інше завдання, як я розумію, мусиш лишатися в селі, допомагатимеш підпільникам, партизанській розвідці. І ти до кінця мусиш виконати свій обов'язок. Ти бачив, як билися бійці на переправі?

— Бачив!

— Вони стояли на смерть!.. Любов до своєї землі, до свого народу давала їм сили. Ось і ти приволік мене непритомного. Доглянули, не злякалися, що вас можуть через мене розстріляти. А скільки в нас таких безстрашних і мужніх людей! Он Оксана Василівна, ти думаєш, вона одного мене на ноги поставила?.. Скоро я піду від вас. А ти документи загиблих танкістів поклади в пляшку, заткни пробкою і закопай. А коли повернуться наші, передаси. Пам'ятай, що це дуже цінні документи. Місце, де їх закопаєш покажи Оксані Василівні, хай і вона про них знає, і Гонча! Треба зробити все, щоб той лист потрапив до свого адресата…

Наступного дня, пізно ввечері, годин через дві після того, як біля поліції тричі голосно бемкнула сталева рейка проголошуючи настання комендантської години, прийшла Оксана Василівна. Вона оглянула, обслухала Макарова.

— З другим вас народженням, товаришу підполковник, сьогодні виписую вас в діючу армію!

До хати зайшла Галина Іванівна, за нею несміливо переступила поріг Леся. Усі гуртом вечеряли.

— Спасибі вам, дорогі мої рятівники, за все! — зворушено мовив Макаров. — Я ніколи не забуду вашого добра, ласки, саможертовності! А тепер дозвольте попрощатися з вами, як з рідними!..

Олександр Іванович усіх по черзі обняв, поцілував, а тоді ще вклонився від порога і пішов з Оксаною Василівною.