Таємниця Зоряної кімнати

Розділ п'ятий ЗУСТРІЧ У ПІДЗЕМЕЛЛІ

На березі Прип'яті творилося щось неймовірне. І справді, ні в якому кіно Юрко не бачив стільки автомашин, гармат, танків. Справжні танки стояли під розлогими вербами, а біля них метушилися молоді, засмаглі танкісти. Один з них старанно виводив на башті напис білою фарбою «За Батьківщину!». Юрко як зачарований дивився на могутні сталеві машини. Це були знамениті Т-34. Про них розповідав у школі Іван Соломаха, показував знімки.

А через Прип'ять перекинувся широкий міст, і по ньому нескінченним потоком рухалися техніка, колонами піхота.

Біля переправи на узвишші стояв командир, стрункий, широкоплечий, з відкритим і водночас суворим обличчям. На правій щоці темніла невелика чорна родимка. Засмаглу, міцну шию облягав підшитий білий комірець зеленої гімнастерки. На петлицях у командира три шпали. Підполковник. Командира з таким високим званням Юркові ще ніколи не доводилося бачити. До нього часто підходили військові, віддавали честь, щось доповідали і тут же поверталися до своїх справ. На широких грудях у командира орден Червоного Прапора.

Та ось підполковник помітив Юрка і, простягнувши йому флягу, попросив:

— Хлопче, принеси води напитися.

Юрко метнувся до криниці, налив у флягу берестяним кухлем джерельної води, приніс підполковнику. Той напився, подякував і тут же забув про хлопця.

На переправі Юрко зустрівся зі своїми товаришами — Вадимом Грищенком, Сергієм Бондаренком, Славком Олефіренком, Степаном Грицаєм, Валерієм Зазірним. Хлопці допомагали червоноармійцям, підносили воду до кухонь, чистили картоплю, рубали дрова. А попід вербами справжній тобі базар: польові кухні, підводи, машини, біженці. І поруч зенітки попіднімали довгі жерла, насторожено стежать за чистим високим небом.

Біля старої обгорілої верби Юрко вгледів Володю. Той ходив зажурений, похмурий, як чорна хмара. Побачив Юрка, сказав:

— Відступають наші, ідуть за Прип'ять. Фашисти до Житомира підійшли, намагаються вийти до Києва. Якщо їх не зупинять, то незабаром можуть і до нас прорватися.

— Чого ти тут ходиш? — запитав Юрко. — Ти ж повинен був йти на облаву з яструбками, ловити диверсантів біля Грибарів.

— Кінчилася моя служба, — ображено кинув Володя, — вигнали. Добре, хоч по шиї не дали!

— Хто? — не повірив Юрко.

— Микола Павлович! За порушення наказу і самовільний вихід на облаву. Сказав, щоб більше моєї ноги не було у винищувальному батальйоні.

Володя мало не плакав від болю та образи.

— Хай виганяють, — ремствував він, — а я плакати не буду. Тільки нема правди на світі. Хто знайшов схованку диверсантів? Володя Карпенко. А кого з тріском вигнали? Володю Карпенка. Мені наказав Микола Павлович лишитися в штабі, чистити на кухні картоплю, а я пішов з батальйоном. Так я ж не від ворога втікав, а пішов битися з фашистами. І все одно вигнали.

— Що ж тепер робитимеш?

— Буду зенітникам допомагати. Воду носитиму, картоплю чиститиму, машини митиму. Зараз робота кожному знайдеться.

— Слухай, Володю, — непевним голосом почав Юрко, — хочеш, я тобі таємницю відкрию?

— Яку таємницю? — стрепенувся Вовка. — Може, ти щось про диверсантів знаєш?

Юрко розгублено знизав плечима:

— Звідки я можу знати про диверсантів? Ти ж пам'ятаєш, що я лежав хворий. І лише сьогодні вперше прийшов на переправу. Тут інша таємниця.

— Яка? — нетерпляче запитав Володя.

— Я знаю місце, — з певним ваганням відкривався Юрко, — де заховано кулемет, гвинтівки, шафи з книжками.

— Вигадуєш! Не може такого бути!

— Слово честі, правда. Не схованка, а справжнє диво. Поки сам не побачиш — то й не повіриш!

— Так де ж та схованка? — зацікавлено допитувався Володя.

— Хочеш поглянути?

— Звісно, хочу, — ще з більшим нетерпінням вигукнув Володя, — про що тут довго говорити. Веди та показуй свою схованку. Це ж так цікаво. Слухай, — зупинився він. — А ти не подумав, що ту зброю могли залишити диверсанти?

— Ні,— заперечливо похитав головою Юрко, — диверсанти тут ні до чого. Та зброя з часів громадянської війни.

Сподівався Володя почути щось про диверсантів, а тут кулемет, гвинтівки, шаблі. Хоча й така новина цікава, особливо шафи з книжками. Він страшенно любив читати, особливо пригодницькі твори, і часто просив свого тата, коли той їхав до Києва, привезти нову книжку. У Володі їх зібралося чимало, десь із сотню.

Хлопці повернули на вузьку, ледь помітну стежину, що вела до старих каменоломень.

— Виходить, що твоя схованка в підземеллі? — допитувався Володя. — І коли ж ти на неї натрапив?

Юрко похапцем почав розповідати, як воно все сталося. Згадав про бабусину скриню, а вже потім розповів і про захоплюючу таємницю Зоряної кімнати, про чудодійні мідні блискітки. І чим далі Володя слухав розповідь товариша, тим більше видовжувалося обличчя і все ширше розкривалися зеленкуваті очі. Коли він почув про підземелля, не витерпів і, ледве не спіткнувшись на рівному місці, вигукнув:

— Розігруєш! Не може такого бути! Це ж в якійсь книжці прочитав!

— Не розігрую! Чесне слово! Все, що розповідаю, — правда!

— Так це ж здорово. І ти нікому не розповів про це підземелля? Чому? Хай би всі подивилися на ту схованку.

— Ні… Я ще не встиг сказати тобі,— продовжував Юрко, — що в підземеллі ми знайшли газету.

— Яку газету? — не міг не дивуватися Володя.

— Газету хтось залишив там кілька днів тому. І обріз ховав у коридорі. А хто? Тато наказав про це нікому, крім лейтенанта Вершини, не говорити. Я ж захворів і не зміг знайти лейтенанта. Думав по телефону його викликати і не відважився.

— Ех ти, — осудливо мовив Володя, — чому ж нічого не розповів мені, коли я заходив до тебе? Він усі ці дні був у Жовтневому, шукав диверсантів, і лише сьогодні вранці поїхав у район. Ходімо подивимося на підземелля і подзвонимо в міліцію, знайдемо там Вершину. Он воно як буває,— бідкався Володя. — Я повернувся від тебе, а в штаб приїхав лейтенант, він і послав мене до Миколи Павловича, щоб той прийшов до школи. Я б йому зразу про все й розповів, а він знав би, як діяти далі. Хто б міг подумати, що в нашому селі існує таке підземелля? Просто не віриться, — розмірковував Володя, — під Зоряною кімнатою гвинтові східці, кулемет, бібліотека, картини, килим, Прип'ять і ліси зображені на тому килимі…

Вони пройшли через Вільхове болото, і нарешті перед ними — вхід до старих каменоломень. Тільки-но хлопці зайшли в підземелля, як Юрко дістав з кишені електричний ліхтарик і освітив широку штольню. Нарешті вона повернула праворуч і тут же роз'єдналася на два різні ходи, які вели в протилежні сторони.

— Тепер куди? — пошепки запитав Вовка.

— Праворуч.

Юрко нарешті завів товариша в невеличку закинуту виробку, освітив темний закуток і показав на стіні ледь помітні, позеленілі мідні блискітки.

— Тепер віриш?

— Вірю! — одними губами прошепотів Володя.

Юрко передав ліхтарик товаришеві, а сам, знайшовши потрібні зірочки, натиснув на них обома руками. Висока кам'яна плита, як жива, тихо, без шуму повернулася навколо своєї осі й відкрила прохід у підземелля.

Від такого дива у Володі перехопило подих.

— Ну й чудеса! — прошепотів він, — все одно як у казці… Пам'ятаєш, сім-сім, розчини двері! А вони й розчиняються… Мені наче сон сниться!..

Володя хотів зайти в підземелля, але тут же нерішуче спинився.

— Слухай, Юрку, а що як там хтось є?

— Хто б там міг бути? — непевним голосом відповів Юрко. — Невідомий приходить сюди вночі, щоб його ніхто не помітив. А чого серед білого дня він буде швендяти по старій каменоломні? Нема нам чого боятися. Тільки про всяк випадок включи синє світло, щоб воно було менш помітне.

— Страшно! — прошепотів Володя. Він переключив світло ліхтарика і нерішуче переступив поріг підземелля.

Хлопці опинилися у високому коридорі, стіни якого були навіщось облицьовані жовтою паленою цеглею. Стеля гладенько відполірована і темним громаддям нависала над головою.

— Ого! — прошепотів Вовка. — Підземний кам'яний палац. Правда?

Не закриваючи вхід до підземелля, хлопці дійшли до повороту й зупинилися. Юрко показав хід, що вів до кімнати з чорною руркою, розповів, що звідти можна по гвинтових сходах піднятися в Зоряну, а з неї, якщо вона не замкнена, потрапити в клуб. Хід ліворуч, розповідав Юрко, веде до кам'яної світлиці з кришталевою люстрою та книжковими шафами.

— Ходімо краще ліворуч, — запропонував Володя, — подивимося на книжки, щось візьмемо почитати, а вже потім завернемо й до кулемета.

Вони повернули ліворуч, але не встигли зробити й десяти кроків, як Володя вимкнув ліхтарик і, злякано схопивши Юрка за руку, ледь чутно видихнув:

— Вогонь. Там хтось є! Давай тікати звідси!

Юрко й сам побачив світло в круглій кімнаті, в якій на стіні була намальована вродлива дівчина у волошковому вінку. Хтось запалив люстру. Вона яскраво сяяла, і її світло будо видно здалеку. В кінці коридора яскраво виднілася чотирикутна освітлена пляма.

— Ще встигнемо втекти, — заперечив Юрко. — Спершу давай подивимося, хто там сидить. А тоді викличемо лейтенанта і про все йому доповімо. Хтось всі ці роки знав таємницю підземелля.

Володя вагався. Іти на вогонь страшно. Ясно, що там затаївся ворог, бо чого б людина знала про існування панського підземелля і нікому про це не обмовилася жодним словом? Ліпше втекти звідси, поки ще є така можливість, і повідомити про все…

Але Юрко наполягав на своєму:

— Чого ти так упираєшся? Що ми з тобою, боягузи?..

— Ходімо! — поборовши страх, мовив Володя.

І, скрадаючись, хлопці рушили далі, тихо переставляючи не зовсім слухняні ноги. Яскраве світло поступово розріджувало густу пітьму. І від того коридор ніби ширшав. Хлопці наблизилися до входу в кам'яну кімнату, де були шафи з книжками, і перед ними відкрилось м'яко освітлене приміщення. За столом сиділо двоє. Перед ними лежав кусень сала, ковбаса, стояла зеленкувата пляшка.

В одному з них хлопці одразу впізнали сільського аптекаря Сиволапа. Він сидів до них боком, і люстра виразно висвітлювала його випещене лице з великим опуклим чолом, широким підборіддям і рівним, невеликим носом. Навпроти аптекаря сидів широкоплечий чоловік з видовженим плескатим обличчям, трохи випнутою щелепою, над глибоко запалими очима нависали густі острішкуваті брови. Одягнений він був у форму майора Червоної Армії. На малинових петлицях виблискували дві шпали.

— Диверсант… пан Хоткевич, що кинувся в Льольчине озеро… — ледь чутно на вухо Юркові прошепотів Володя.

— Ні,— голосно говорив аптекар, — тут не можна діяти зопалу. Потрібна витримка, спокій, розсудливість — і ніяких благородних штучок-дрючок. Брехня і підлість, підступ і зрада! Лише такою зброєю можна якось протистояти більшовикам. І ні в якому разі не говорити відверто про свої справжні наміри. Треба намацати найвразливіші місця і вже тоді наносити удари. І діяти треба жорстоко, без будь-якого жалю! Ненавиджу і зневажаю всіх отих хлюпиків-гуманістів! Цілком підтримую Гітлера щодо винищення надто розумних і мудрих інтелігентів!.. Але й ви, Олександре Костянтиновичу, не знаєте справжнього становища.

— І не хочу знати, — вперто озвався чоловік у формі майора. — Вип'ємо за перемогу німецької зброї, за повернення наших маєтків. Нарешті я знову в своєму палаці, не уві сні, а наяву дивлюся на вродливу Червону красуню, на це чудесне, таємниче підземелля.

Аптекар підняв кришталевий келих, цокнувся, промовив, радісно:

— За повернення мого славного друга пана Хоткевича в рідні пенати! Щасливий і радий бачити вірного товариша!

Хлопці, прикипівши до холодної кам'яної стіни, дивилися і не вірили своїм очам. Перед ними сидів колишній власник палацу — пан Хоткевич. Це ж він той диверсант, що пірнув у Льольчине озеро, врятувався від яструбків і червоноармійців і сидить нині у підземеллі.

Аптекар випив, відрізав фінкою шматок хліба, понюхав, потім поклав на нього тоненький шматок сала, закусив і знову наповнив келихи.

— Розповідай, дорогий друже, — озвався він, — розказуй, що там у вас діється. Довго ж вас довелося чекати! Так довго, що й подумати страшно! Як там наші?

— Малувато нашого брата лишилося, — глухо відповів. Хоткевич. — Тяжко жити на чужині, особливо коли у тебе порожні кишені. Нема в тебе грошей, нема маєтку, і ти не людина, навіть не бидло, а нікому не потрібне сміття, котре невідомо звідки взялося і плутається під ногами. Пам'ятаєш романс, який співали цигани в ресторані «Асторія»? — І Хоткевич, піднявши келих, проспівав приємним баритоном:

— Всюду деньги, деньги, деньги,

Всюду деньги, господа!

А без денег жизнь плохая —

Не годится никуда!

Часто я пригадував цю пісеньку на чужині. Без грошей життя і справді нікуди не годиться! Тепер у мене вся надія на Червону красуню. Вірною й непідкупною служкою виявилася ця дівчина, зберегла всі мої скарби до останнього шеляга. Я вчора поглянув на золото і мало не збожеволів від радості. Якби я міг скористатися своїми багатствами там, на чужині! Через ці скарби довелося мені на старості літ, ризикуючи життям, викидатися в тил більшовиків.

Аптекар знову підняв келих, нарізав ковбаси, заперечливо покрутив головою:

— Не варто було ризикувати, Олександре Костянтиновичу, не варто! Краще було б зачекати. Днів через десять визволителі будуть у Відрадному, і вам треба було прибути сюди з передовими частинами. Тільки що вже зараз говорити.

— Не зміг утриматися, — пробасив пан Хоткевич. — А що, думаю, як сигнальник помилиться, і бомби посиплються на палац. Переправа, вважай, поруч. Краще вже я сам наведу літаки на ціль. І знову ж таки, — болісно скривився Хоткевич, — треба було проявити себе. Німець дивиться на нас, як на слуг третього сорту. Хто ми такі? Нікому не потрібні вигнанці, жебраки.

— Це вже ви, Олександре Костянтиновичу, занадто.

— Ні, Владиславе, не занадто, — перебив аптекаря Хоткевич, — а називаю речі своїми іменами. Мені, звичайно, віддадуть мій маєток, хоча на нього й зараз дехто роззявляє рота. Основне завдання — переправити капітал за рубіж. А це дуже й дуже важко. Служба Гіммлера так і дивиться, щоб нічого не випорснуло на сторону, щоб усе лишилося великій Німеччині. За золото гестапівці розстріляють без будь-яких вагань. От треба б покласти гроші в швейцарський або шведський банк, тоді можна спокійно доживати віку.

— То що ж тоді робити? — запитав Сиволап.

— Доведеться поділитися… Помазати потрібним людям ручку: не помажеш — не поїдеш! Але все це в майбутньому. Сьогодні вночі треба навести літаки на переправу.

— Це я беру на себе, — запропонував аптекар. — Я тут всі ходи й виходи знаю. Просигналю літакам — і в ліс, а потім через Богатирську заставу повернуся в підземелля.

— Як там богатирі? — запитав Хоткевич. — Стоять на чатах?

— Стоять, — відповів Сиволап, — що їм може статися? Їх у Чека ніхто не забере, і міліція їм також не страшна. Так я й подам сигнали літакам.

— Ні, Владиславе, — вперто стояв на своєму Хоткевич. — Ліпше я вже сам. Набив руку на цьому ділі й у Польші, і в Франції, і в Югославії. Сигнали навчився подавати точно, без будь-яких відхилень. А підемо разом. — Хоткевич узяв на кінчик ножа шматок сала, мовив розчулено: — Наше, українське! Скільки разів воно мені снилося і в Берліні, і в Варшаві. Особливо як лягаєш спати, не вечерявши.

— Хіба й таке бувало?

— Краще й не питай! Добралися до Берліна жебраками. Обікрав мене до нитки лакей Федір Пампушка, отой молодик, пам'ятаєш, улесливий та покірний. Забрав підводу і повернув у ліс, а там було золото. І все пропало! Обчухрав мене лакей, як ту липку. Чи живий він, цей злодюга? Як упіймаю, повішу на майдані!

— Нема того Пампушки, — відповів Сиволап. — Подався до Махна, а його червоні й зарубали під Гуляйполем. Вірна людина мені розповіла про це.

— Хто ж усе-таки розповів?

— Консул. Він теж з Махном погуляв по Україні.

— Тому можна вірити. Не сподівався я такого підступу від Пампушки. Скільки вовка не годуй, а він все одно в ліс зирить. Добре, що брат Олексій допоміг! Він свій капітал ще до революції поклав у швейцарський банк і сам своєчасно виїхав до Америки. Зараз живе й не журиться. Вип'ємо, друже, за удачу, хай вона зробить нас багатими та щасливими!

Аптекар випив, витер губи білою хусточкою, запитав Хоткевича:

— Що ж німці? Чи напевно повернуть нам маєтки?

— Нічого певного зараз нема. У мене вся надія на Майєра та на генерала Дітмара, пам'ятаєш, полковник при штабі гетьмана Скоропадського?

— Пам'ятаю. А що ж він зараз?

— Він у відомстві Гіммлера, бригаденфюрер військ СС. Від Дітмара дуже багато залежить. Коли я розповів йому по нашу фальшивомонетню, то він схопився за мене обома руками. Я певен, що нам з тобою маєтки буде повернено. Я штурмбанфюрер військ СС, а ти теж маєш неабиякі заслуги перед рейхом. Від тебе та від Консула надходила надто цінна інформація. Гауптштурмфюрер Лютц дав тобі блискучу характеристику. На твій рахунок до швейцарського банку гестапо перевело солідну суму марок, і всі твої витрати окупляться сторицею.

Аптекар приплющив праве око, а лівим пильно вдивлявся в дно порожнього кришталевого келиха.

— Я тут дещо приготував для Майєра.

— Що саме?

— Довго розповідати…

— А ти розповідай, часу в нас вистачає.

— Пам'ятаєш, під Львовом ми захопили в полон ешелон з пораненими червоноармійцями?

— Пам'ятаю. Я наказав усіх їх постріляти.

— Так ми їх і постріляли. Але я натрапив на пораненого котовця Сиволапа Антона Дмитровича. Зовні він чимось був схожий на мене. Документи — кращих і бажати не можна. Сирота. Народився в Сімферополі, ріс і виховувався у старої тітки. Тітка давно померла, і в того Сиволапа — ні рідних, ні близьких. І пристав він до Котовського в сімнадцять років. Забрав я його документи, а самого власноручно пристрелив. Дістався мені і його іменний годинник, виданий за вірне служіння революції. І ті документи стали мені у великій пригоді.

Вовка не витерпів, штовхнув Юрка під бік рукою, прошепотів нетерпляче:

— Тікаймо звідси! Треба негайно повідомити…

— Зачекай, — прихилившись до Вовки, відповів Юрко, — треба послухати, який він приготував Майєру подарунок…

— Після громадянської,— розповідав своє Сиволап, — закінчив я фармацевтичний інститут, став провізором. Непомітна й водночас дуже важлива професія. Ліки, розумієш, потрібні всім. Коли під час розподілу направлень на роботу я побачив у списку це село, то від радості мало не затанцював. І сам попросився в село Жовтневе, бо сюди взагалі ніхто не захотів їхати працювати. Моє бажання зразу ж задовольнили, і так «котовець» Антон Сиволап поселився на березі Прип'яті в селі Жовтневому, поряд з маєтком свого друга пана Хоткевича. Отак я потрапив у Жовтневе.

— Незабаром воно знову стане Відрадним! — зловісно промовив Хоткевич. — І відплата за все неминуча!

— Мене вабило це підземелля, — розчулено виливав душу аптекар. — Я приходив сюди, пригадував минуле, і мені якусь мить здавалося, що нічого не змінилося, не було ні революції, ні громадянської війни, ставало легше на серці. Інакше можна було б збожеволіти. Неподалік осів Консул. Через Консула я встановив зв'язок з Дмитром Рубахіним, колишнім офіцером денікінської контррозвідки. Він був відомий тут як отаман Голий. У його загоні було п'ятдесят козаків. На всю округу жаху три роки наганяли. Поки не пристрелив його чекіст Вершина.

— А що, Вершина живий? — запитав Хоткевич.

— Живий, має велику довіру в більшовиків, лейтенант міліції.

— От з ким би я хотів поквитатися, — не промовив, а проскрипів Хоткевич. — Ніхто на світі не завдав мені стільки лиха, як цей нікчемний Вершина! Колись свиням і коням хвости крутив!..

— Я б не сказав, що він такий вже й нікчемний, — заперечив аптекар. — Від його ока нічого не сховається, пильний і непохитний представник трудящих мас. Має робітничий гарт, працював, як вам відомо, пане Хоткевич, на «Арсеналі…»

— Чого ж він і досі бігає в лейтенантах?

— Знову незнання місцевих умов, дорогий Олександре Костянтиновичу, — повчально проказав Сиволап. — У більшовиків чекісти, працівники міліції мають трохи інші звання, ніж в армії.

— Як це розуміти?

— Дуже просто. Чекіст лейтенант — це все одно що армійський капітан. Так що Вершина, якщо міряти армінськими мірками, — капітан. От і виходить, що колишній свинар пана Хоткевича, нікчема Вершина, вибився при більшовиках у капітани. І, мабуть, був би вже майором або й полковником, якби не ваш покірний слуга, пан Владислав Загорський. Скільки я написав на нього заяв у ДПУ, а потім у НКВС — не скажу точно. Думаю, більше сотні! І трохи підмочив репутацію незаплямованого чекіста. Доноси в цих установах надзвичайно цінуються. Їм зразу дають хід.

— Треба було б його пристрелити, роздавити, як комаху! І я не вірю, що у вас не було такої можливості. Невже Консул неспроможний був ліквідувати негідника?

— Навіщо? — аптекар заперечливо махнув рукою. — Навпаки, я врятував життя Вершині. Виніс з поля бою, хоча, як говорити правду, там йому нічого й не загрожувало.

— Ти врятував життя Вершині,— рука пана Хоткевича з шматком сала застигла в повітрі,— допоміг моєму лютому ворогові?

— Знову ігнорування специфіки конспірації,— поблажливо пояснив аптекар. — Треба було ввійти в беззаперечну довіру до більшовиків, стати визнаною людиною, до кінця відданою справі революції. А це досягається тільки конкретними справами.

— І що це тобі дало?

— Невдовзі я подарую тобі, мій друже, товариша Вершину, а разом з ним усіх партизанів, підпільників, явки, паролі, їхні лісові бази. У моєму списку нараховується майже п'ятсот співчуваючих більшовикам, які заслуговують негайного і безумовного знищення.

— Як же тобі пощастить зробити такий щедрий подарунок?

— Древні говорили, що все геніальне — просте. Мені, як герою громадянської війни, безпартійному більшовикові, доручено разом з Вершиною формувати місцеве підпілля, добирати людей до партизанського загону. Вершина, пам'ятаючи мою «послугу», не заперечував проти моєї кандидатури, навпаки, підтримав, радився, доручив складати списки, використовував, так би мовити, мій багатющий революційний досвід. Я й формую. Мені стало відомо про прибуття до району двох барж із зброєю для партизан. За моїм дорученням Консул спрямував їх в одне таємне місце, а потім повідомили про їхні координати Майєра, і німці потопили баржі.

Хоткевич оглушливо зареготав:

— Ну й додумалися! Невже вони не спромоглися знайти іншу кандидатуру? І як же ви готуєте підпілля?

— Разом з Вершиною та ще з одним представником райкому партії складаємо списки активістів, потім викликаємо їх на бесіду, пропонуємо взяти участь у роботі підпілля, виступити на захист соціалістичної Батьківщини, боротися з німецько-фашистськими загарбниками та їхніми поплічниками.

— Як поводились ці активісти?

— З радістю погоджуються. Ніхто навіть і не подумав відмовитися. І всі поклялися до кінця виконати свій обов'язок перед Вітчизною. Підібрали ми бійців і до партизанського загону. Туди я втелющив Гуню, Консула, Їжака. Все це козаки з твого полку. Із списків підпільників і партизанів зняв копії і сховав їх у шухляді цього стола, — Сиволап задоволено постукав по полірованій поверхні рукою, і від тих ударів тонко задзвеніли кришталеві келихи. — Тільки прийде німець, усіх підпільників та активістів візьмемо голими руками. Мені все тут відомо — паролі, явки, база, псевдоніми. І всіх під ніготь!

— Німці швидко наведуть порядок! — пригрозив Хоткевич. — Тижнів через два Майєр буде в селі з своєю зондер-командою. І твої списки стануть нам у великій пригоді. Майєр уміє кров пускати, це вже не той плюгавий лейтенантик, який колись мешкав у Зоряній кімнаті і на гуманних засадах збирав контрибуцію. У Львові за одну лише ніч порішили три тисячі відомих інтелігентів. А Відрадне за годину Можна перешерстити. — Хоткевич поглянув на годинник: — Час виходити на зв'язок. Зараз маю одержати вказівки.

Хоткевич нагнувся, підняв з підлоги чорну, продовгувату скриньку, відкрив кришку, приладнав антену, надів навушники, натиснув на ключ.

Хвилин за п'ять він склав рацію, дістав з кишені ручку й блокнот.

— Про все домовлено, — оголосив він Сиволапу, — наліт на переправу о третій годині, тієї миті, коли всі благочестиві люди відпочивають. Сигнал: дві червоні ракети в бік переправи. Сьогодні вона обов'язково злетить у повітря. Тепер можна випити по чарці коньяку, як кажуть, для піднесення духу та за успіх нічної операції. Діставай, Владиславе, пляшку «Мартіні», згадаємо добрі старі часи. Це мій улюблений коньяк. І завезений він у це підземелля моїм прапрадідом Павлом Хоткевичем більше ста років тому, ще в часи кріпацтва.

Аптекар підійшов до шафи, взяв темну пузату пляшку, відкоркував її і поставив на стіл. Потім дістав з-під стола кошик і обережно видобув з нього миску холодцю.

— Добре, що ти додумався заглянути в підземелля, — схвально кивнув головою Хоткевич, — бо я тут на самоті трохи занудився. І вже почав думати, чи не схопили тебе чекісти.

— Я поза будь-якою підозрою, — задоволено мовив Сиволап. — Позавчора увечері приїхав у село. Чую — диверсанти. Чотирьох, розповідають, забили, а п'ятий — майор, мабуть, керівник групи, зник безслідно. Я зразу й збагнув, хто він, той керівник групи і де його треба шукати.

Хоткевич підняв келих з коньяком, запропонував:

— Вип'ємо за криваву помсту! І помста буде! І не звичайна, а страшна помста! Вища математика Адольфа Гітлера почала діяти.

Аптекар випив, закусив, запитав Хоткевича:

— Про яку вищу математику ти говориш?

— Бачиш, Владиславе, — поволі почав Хоткевич, — є звичайна арифметика, якою користуються мільйони і мільйони людей. Два плюс два — буде чотири. І думають, що вони прорікають неабияку істину, а насправді — бовтаються на мілині.

— Нічого не розумію, — пробурмотів спантеличений Сиволап.

— Зараз ти все зрозумієш, — обірвав його Хоткевич, — тільки уважно слухай. Є, як відомо, крім звичайної арифметики, ще й вища математика. Так фюрер незрівнянний майстер вищої математики.

І Хоткевич значуще поглянув на аптекаря, ніби попереджав його своїм виглядом, що зараз відкриє йому надзвичайно важливу таємницю.

— А це, — впевнено продовжував він, — повна зневага до всіх моральних постулатів, до таких понять, як честь, справедливість, гуманізм, право. Ніяких прав, ніякої справедливості. Особливо, коли мова йде про інші нації, інші народи, крім німців. На озброєння береться все: зрада, обман, підступ, дворушництво, розбещення, підкуп, віроломство. І все це спрямовано на те, щоб знищити і знекровити інші, нижчі нації, очистити життєвий простір для представників німецької нації. Німці — володарі світу! І їм повинні підлягати, слугувати інші народи. Ось що таке вища математика фюрера — ідейне спрямування націонал-соціалістичної партії. І ми повинні вчитися в своїх покровителів. Інакше ми ніколи не виграємо бою.

— Який ти маєш на увазі бій?

— У нас може бути лише один бій, — пояснив Хоткевич, — бій на виживання. Вціліти, дорогий Владиславе, довше протриматися на цій грішній землі, повернути маєтки, навчити повстале бидло коритися і мати хоча б мільйон доларів у надійному зарубіжному банку, а ще краще в двох-трьох. І тут мені, пане Владислав, потрібна твоя допомога. На тебе я покладаю особливі надії, як на давнього і вірного друга.

— Що я можу зробити?

— Дуже багато, — після невеличкої паузи відповів Хоткевич. — Треба лише все продумати і передбачити. Коли я доповів Майєру, що в моєму родовому маєтку зберігається пристрій для виготовлення фальшивих фунтів стерлінгів, які приймають всі банки світу, він запропонував мені написати доповідну записку на ім'я Гіммлера. Я написав. Потрапила вона до бригадепфюрера військ СС Дітмара. І мені дали зрозуміти, що я повинен мовчати, чекати слушного часу і нікому не розголошувати своєї таємниці. Після захоплення України німцями можна буде налагодити в палаці виробництво фальшивих фунтів стерлінгів і скористатися ними для задоволення своїх особистих потреб. За короткий час усі ми станемо мільйонерами. Гроші будемо таємно переправляти до Швейцарії, і кожен з нас отримає свою частку від проведення цієї важливої операції. І я просив би тебе, Владиславе, стати учасником цієї вигідної акції.

— Я згоден і з радістю сьогодні б виїхав до Берна. Я так скучив за дружиною. Ти давно її бачив?

— Місяців чотири тому, як востаннє був у Швейцарії.

— Як вона там?

— Я ж розповідав, — співчутливо озвався Хоткевич, — має добротний будиночок, сад, квітник, оранжерею. Мій брат перевів на її ім'я певну суму грошей.

— Дякую вам, — розчулено мовив аптекар. — Дякую!

— Чи зміг би я, — несподівано запитав Хоткевич, — зустрітися з Консулом?

— Звичайно, — кивнув головою аптекар, — тільки треба подумати де. Не варто нікого приймати в підземеллі. Чим менше хто знатиме про цей закуток, тим ліпше. Я завтра викличу Консула в район, вручу йому зброю для партизанського загону. Побуваємо опівдні в Жовтневому. Можемо зустрітися в банкетній виробці.

— Хай буде так, — погодився Хоткевич, — я повинен поговорити з Консулом до того, як німці захоплять Київ.

— Хоча б скоріше! — вигукнув аптекар. — Як мені набридла роль провізора, високопартійні розмови з товарищами, їхні натхненні теревені. Швидше, швидше б покінчити з ними!

— Давай, Владиславе, — запропонував Хоткевич, — піднімемося на горище палацу. Важко мені дихати в підземеллі. Застудився, як півдня довелося мокнути в озері. Ковтаю ліки і все одно кепсько себе почуваю. На горищі сухе повітря, і я хоч трохи вигріюся.

— Гаразд, — охоче погодився аптекар, — тільки я спершу піду до джерела та візьму води, бо наші баклажки зовсім порожні.

Аптекар почав збирати все зі столу.

Хлопців як вітром вимело з підземелля.

Тримаючись за стіну, не запалюючи ліхтарик, вони навпомацки стрімголов мчали до виходу в старі каменоломні, їм так і здавалося, що Сиволап уже йде слідом за ними, щоб набрати води з недалекого джерела.

— Світи синє,— наказав Юрко, — хутчій!

Володя ввімкнув ліхтарик. У примарному синьому сяйві перед хлопцями постав вихід у каменоломні. Вони швидко вибігли назовні. Юрко знайшов потрібні блискітки, камінь нечутно повернувся навколо своєї осі і закрив темний хід.

Хлопці щодуху тікали із старих каменоломень. Пробігли штольню і завернули до виходу. У вільховому гаю теж не затрималися, хоч уже почало колоти в боці, ноги заплутувались. І лише під високими вербами зупинилися, віддихалися.

Надворі сяяло сонце, у гущавині співали птахи. Поряд, чад головою, подавав голос одуд, озивалася іволга, тінькали невтомні синиці. І тільки від переправи долинав безперервний гуркіт машин. І від того ще страшнішою ставала небезпека, яка нависла над переправою, над багатьма людьми — військовими, біженцями, односельчанами.

— Негайно треба знайти Вершину! — стривожено озвався Юрко.

— Ходімо на пошту, — порадив Володя. — Подзвонимо в міліцію, скажемо Вершині, хай хутчій їде в Жовтневе.

— Ні,— заперечив Юрко, — давай зробимо інакше: побіжимо до начальника переправи, попросимо його дати машину і зразу поїдемо в район. По телефону про пана Хоткевича говорити ніяк не можна. І про таємницю підземелля теж ніхто не повинен знати.