Таємниця Зоряної кімнати

Розділ двадцять перший ЖИВА ВОДА

Юрко після сніданку пішов трусити ятери. Леся теж підхопилася.

— Ще недавно, — замріяно сказала дівчина, — ми з батьком дивилися «Лісову пісню». Там була Мавка… Мені здається, що й у ваших краях живуть чарівні мавки!.. Юрку, а чого ваша річка називається Прип'ять?..

— Знаю, — відповів хлопець. — Потрушу ятери, а тоді розповім.

Коли вже риба була в кошику, вони повсідалися на сонці.

— Це мені бабуся розповідала казку про нашу Прип'ять, — ніби повертаючись у своє, здавалось, таке далеке дитинство, почав Юрко. — Давно колись жили на цій землі хоробрі люди. І ніякої річки в цих місцях не було, лежав голий, безкраїй степ. Жив у цих місцях славний лицар Іван-богатир. І не було за нього відважнішого в усьому краї. А в цьому ж селі жила вродлива дівчина Олеся. І покохав Іван дівчину всім серцем. Прийде, було, він до Олесі, стане біля неї — і очей не може відвести від дівчини. І Олеся покохала парубка. Очі в Олесі сині, як небо весняне, коси русі, стан стрункий і голос ніжний, лагідний. Наскільки була вродлива дівчина, настільки мала добре та вірне серце.

Збиралися навесні весілля зіграти. Наварили пива-меду, поставили на подвір'ї білі столи, приготували дружки білі вишиванки та барвисті стрічки. І напали в цей час на село чужинці. Підкралися на світанку, як спала земля й люди, обступили його з усіх-усюд, закидали отруйними й огненними стрілами. Підняв Іван-богатир своїх воїнів, вивів їх на бій проти чужинців. Довго рубалися воїни, довго захищали рідну землю і почали знемагати. Наших воїнів жменя, і на кожного з них гурт чужинців. Падають вони на землю порубані та посічені ворожими мечами.

Зібрала Олеся своїх подруг, сказала їм:

«Гинуть наші батьки, падають посічені ворожими мечами наші наречені, до останку захищають нас, прикривають рідну землю. А що ми без них? Заберуть нас чужинці, поведуть в неволю!.. Краще нам полягти в бою, аніж стати нікчемними рабинями! Підемо в бій, допоможемо нашим воїнам!..»

Узяли дівчата важкі мечі і пішли в бій проти нападників. Побачив Іван-богатир свою кохану Олесю на вороному коні з блискучим мечем у руках — відчув у собі силу безмірну, рубав ворогів, нищив їх, бо пліч-о-пліч з ним була кохана дівчина. Оглянеться Іван, побачить Олесині блакитні очі, і падає його меч, як та блискавка, на голови чужинців.

Не витримали чужинці і почали тікати в степ, подалі від страшної і неминучої загибелі. І коли тікали, вдарила отруйна стріла в Олесю. Поточилася дівчина, впала на землю, закривавилася її біла вишиванка. Приніс Іван поранену дівчину до її хати, поклав на ліжко, покликав знахарів, просив напоїти кохану дівчину цілющим зіллям, врятувати її від смерті.

Приходили знахарки, приносили всіляке зілля, варили, напували ним Олесю, шепотіли чудодійні заклинання — і все намарне. Умирала дівчина, поволі згасало її молоде життя.

Прийшла до Лесі стара-стара знахарка, подивилася на поранену, сказала:

«Не жити їй більше на цьому білому світі, не топтати ряст на землі. Стоїть за її плечима смерть-костомаха, приміряється, як її своєю косою підтяти».

Почув Іван слова старої знахарки, зірвав із себе пояс з коштовним камінням, простягнув їй, промовив:

«Візьми, бабусю, оцей пояс і порятуй мою кохану! Нема мені життя без Олесі!»

Похитала головою стара знахарка:

«Не потрібне мені твоє коштовне каміння, хлопче, бо нема в мене сили зарадити твоєму горю. Страшна, невигойна отрута вбиває твою кохану. І скоро вона згасне, згорить, як та свічка, і ніхто вже її не порятує. Ти переживеш своє горе, а дівчину іншу знайдеш собі».

«Не переживу я цього горя, — відказав Іван, — бо нема мені життя на білому світі без моєї Олесі! Люблю я її більше, ніж своє власне життя! Для мене вона, як те сонце: зайде воно за далекі ліси та високі гори — і настане й для мене нескінченна ніч!..»

Подивилася стара знахарка на Івана, пильно подивилася, ніби хотіла своїм поглядом освітити його душу, і сказала:

«Славний ти лицар, щире й відважне серце б'ється в твоїх грудях. Хочеться мені допомогти тобі, хочеться врятувати твою кохану, тільки не може моє зілля переважити ворожу отруту. А там, де не зарадить ніяке зілля, може зарадити велике кохання. Можна порятувати твою наречену, тільки якщо ти й справді готовий не пожаліти для неї свого життя».

«Усе зроблю, життя свого не пожалію, аби порятувати мою Олесю».

«Так слухай, — сказала знахарка — і запам'ятовуй. Є жива вода у Мавки лісової, в царівни зеленокосої. Живе вона в борах дрімучих, оточених болотами непрохідними, і охороняють її недремно всі лісові створіння. Усіх, хто пробивається до Мавки за живою водою, вона випробовує, змушує відгадувати загадки. А хто їх не відгадає, назавжди лишається в лісовому царстві. Хто не ходив по живу воду, нікому не вдавалося повернутися назад. Подумай, лицарю, чи є в тебе сили на такі випробування».

«Кажи, бабусю, як добратись до Мавки лісової».

«Тоді іди в темні бори і шукай галявину з трьома дубами. На тій галявині круглий рік цвітуть проліски, бо там нуртує невидиме джерело живої води. І кожен день приходить на ту галявину вродлива Мавка поглянути на свої проліски. От і проси в неї живу воду. А що далі буде — не знаю. Далеко я бачу, дуже далеко, а що діється на тій галявині, не відаю, бо її завжди туман огортає. Але самому тобі не знайти дороги на чарівну галявину. Дам я тобі вірну провідницю, пташку-ластівку. Вона й виведе тебе до Мавки. Захопи з собою оцю сопілочку…»

Іде Іван дрімучими лісами, вірна й невтомна ластівка показує безпечний шлях. Людська нога не ступала в цих непрохідних нетрях. А на гілках гадюки отруйні гойдаються, сичать, намагаються дістати непроханого гостя своїми жалами. Затріпотіла безпомічно ластівка крилами, нема далі шляху.

Дістав Іван-богатир з кишені сопілку, заграв, заспівав про своє лихо, й затихли гадюки, пропустили Івана далі в ліс. Пурхнула ластівка у височінь і знову повела Івана. Довго йшов Іван, поки не постало на його шляху глибоке мертве озеро. Знову стривожено закружляла ластівка, дає знати Івану, що не можна йому підходити до темного озера.

Оглянувся Іван і побачив на березі невеличку, ветху хатину з перекошеним віконцем. Постукав Іван у двері,— ніхто не відповідає; хотів прочинити двері, а ластівка злякано тріпоче крилами, попереджає про небезпеку. Знову Іван забрязкав поржавілою клямкою. Коли це озвався хтось непривітним, старечим голосом:

«Заходь, заходь, коли тобі на білому світі жити набридло! Ще крок — і закам'янієш на віки вічні. Поглянь, скільки навколо каміння, то все такі хоробрі, як ти. Чого ж стоїш у порозі, чого до моєї хати не заходиш? Чи, може, злякався?»

«Не заходжу, — відповідає Іван, — бо не хочу каменем стати! Ще не набридло мені жити на білому світі!»

«Чого ж ти вештаєшся по зміїному лісі? Чого прийшов до озера з мертвою водою?»

«До лісової Мавки дорогу шукаю, хочу в неї живої води попросити».

«Кого ж ти хочеш живою водою напувати?»

«Дівчину кохану! Ударила її стріла отруєна, коли вона з мечем пішла проти чужинців захищати від нападників рідну землю».

«Дівчину кохану? — перепитав старечий голос. — Зачекай, я сам вийду зараз до тебе».

Вийшов з хатини старий дід з довгою білою бородою, весь обвитий і перевитий зміями.

«Хто ти, лицарю, звідки забився в таку глушину?»

«Я Іван-богатир, а йду здалеку, бо моя наречена від отрути помирає. Треба мені роздобути для неї живої води».

Підійшов дід до Івана. Заворушилося гадюччя, засичало, намагаючись вжалити Івана. Провів дід руками по гадюках, — затихли вони, задрімали від того дотику.

«Чув я про тебе, лицарю, — схвально мовив старий. — Знаю, як ти хоробро борониш рідний край, вірою й правдою служиш землі рідній! Тому й допоможу тобі дістати живої води».

«Допоможіть, дідусю!»

«Та не все від мене залежить, — з жалем мовив старий, — колись я теж був хоробрим лицарем, пішов добувати живу воду і не зміг відгадати загадки Мавки лісової. Тепер і доживаю свій вік на березі озера з мертвою водою. Допоможу тобі, Іване, дістатися на той бік озера, а що буде далі — сам побачиш. — Змахнув дід рукою, повитою гадюками, і загойдався на хвилях срібний човен з двома веслами. — Сідай, — звелів дід. — Тільки не доторкнися до цієї води, — зразу каменем станеш».

Перевіз старий Івана, вказав на вузеньку стежину:

«Тримайся цієї стежини. І на крок від неї не відходь, бо поглине тебе трясовина. Бачиш, навкіл трава зеленіє, ростуть на ній яскраві квіти. А під ними — трясовина! І трави і квіти — отруйні. А далі побачиш на траві золото й самоцвіти. І не подумай, щоб заволодіти ними. Кожна та коштовність покроплена мертвою водою!»

Зійшов Іван на берег, подякував дідові за перевіз — і повела його ластівка якимось дивовижним лісом. На гілках дерев виспівують золоті птахи, дивляться на Івана, ніби благаючи взяти їх чи хоча би доторкнутися до їхнього барвистого пір'я. Поглянув Іван на зелені трави, а на них виграють всіма барвами веселки коштовності. Не зважає Іван ні на золотавих птахів, ні на коштовності, іде далі. І привела його ластівка на широку галявину. Здивувався Іван, вже осінь, а під трьома дубами-богатирями синім розливом квітнуть проліски.

Зупинився Іван. І став чекати, коли з'явиться лісова Мавка. Дивиться, коли й справді йде по галявині вродлива дівчина. Очі в неї, як вогненна бірюза, ніби листя на весняній березі, личко біле, брови чорні, стан гнучкий, як у молодої тополі. Одягнена Мавка в зелену сукню, що вся сяє дорогоцінностями. Володіла Мавка чарівною силою. На кого вона тільки гляне своїми зеленими очима, той зразу втрачав пам'ять, забував про все на світі.

Подивилася Мавка на Івана та й питає:

«Хто ти, чого прийшов у мій ліс?»

«Я Іван-богатир, а прийшов просити в тебе, Мавко, живої води».

Здивувалася Мавка:

— Виходить, ти, лицарю, великий чарівник, бо твої чари замагають мою силу. Не забув, що прийшов ти в мій ліс за живою водою».

«Ні, Мавко, ніякий я не чарівник, я дуже люблю свою наречену і хочу роздобути хоч трохи живої води, щоб її порятувати. Умирає моя Олеся, допоможи їй, Мавко! Вона ж рідний край від чужинців захищала, і твій ліс, твої проліски від нападників боронила, бо прийде ворог, все зведе і до твоєї галявини добереться».

Знову поглянула Мавка на Івана, запитала:

«Чи відомо тобі, славний лицарю, що можна води не дістати і життя позбутися? Загадаю тобі загадку, відгадаєш — наділю живою водою, не зумієш — будеш лежати в лісі трухлою колодою. Чи згоден ти на таку умову?»

«Згоден, Мавко!»

«Тоді скажи мені, лицарю, який найбільший скарб у житті людини? Тільки не поспішай, спершу подумай, а вже тоді відповідати будеш».

«Що ж тут довго думати, — відповів Іван, — найбільший скарб в житті людини саме життя, зігріте любов'ю! Життя і любов!»

Усміхнулася Мавка:

«Може, ти й правду сказав, тільки доведи мені правоту своїх слів. До мене приходило багато лицарів, просили, благали дати їм живої води. Я хотіла дати цей скарб у вірні руки і змушувала їх відгадати мою загадку. А відповідали вони по-різному: одні говорили — життя, другі вважали найбільшим скарбом золото, треті запевняли, що нема більшого скарбу, як влада над людьми. Ти ж перший сказав — життя і любов. То хто ж із вас каже правду?»

«У кожної людини, — проказав Іван, — може бути своя правда. Одному хочеться мати велике багатство, другий прагне до почестей, а мені потрібні — життя й любов».

«Може, й так, — погодилася Мавка, — тільки ти зумій переконати мене в правоті своїх слів».

«Без любові нема і не може бути справжнього життя, — відповів Іван. — Навіщо мені жити, якщо не буде моєї Олесі? Так само навіщо мені життя без рідного краю, без рідної землі? Хіба може той, хто не любить свій край, свою матір, свою родину — вважатися людиною? Адже тільки любов робить людину людиною. Дай мені, Мавко, живої води для моєї Олесі, для моєї коханої дівчини. Я люблю її понад усе!»

«Добре, — погодилася Мавка, — я дам тобі живої води, ти віддаси своє життя за життя коханої дівчини!..»

«Згоден, Мавко!»

Сплеснула Мавка в долоні, і підбігли до неї дві прекрасні русалки в розкішному зеленому вбранні, принесли їй два невеличких кухлики.

Узяла Мавка ті кухлики, простягла їх Івану:

«У золотому кухлику — жива вода. Вип'є її твоя Олеся — і відступить від неї тяжка хворість, знову розквітне її врода. А в чорному кухлику — мертва вода. Вип'єш її — і загинеш! Закам'яніє твоє серце, погасне твоє кохання, помертвіють твої почуття. Пий мертву воду! Ти ж говорив, що згоден віддати своє життя, лиш би врятувати Олесю. Страшно, лицарю, втрачати життя?»

«Страшно, Мавко, — признався Іван, — молодий я, хочеться мені жити! Але ще більше хочу, щоб жила моя Олеся!»

Підніс Іван до вуст чорний келих і випив з нього воду.

«Спасибі тобі, Мавко, за твою ласку, за твою допомогу! А тепер дозволь мені хутчій повернутися до Олесі, напоїти її живою водою, порятувати від невиліковної рани».

«Зачекай, лицарю, — привітно озвалася Мавка, — скажи мені, чи багато у вашому краї таких лицарів, як ти? Чи багато з них має таке вірне і щире серце?»

«Багато, Мавко, бо люблять наші люди свою землю, і серця їхні живуть цією любов'ю».

«Іди, лицарю, — сказала Мавка, — неси живу воду своїй коханій. Знай, що я й тебе напоїла живою водою. Це тобі нагорода за твою відвагу та вірність. Довго ти будеш молодим та дужим, довго житимеш на білому світі. І всі люди, які живуть у твоєму краї, всі, хто має вірне і щире серце, одержать від мене подарунок. Хай і вони мають живу воду. Дивися, — Мавка показала рукою на чисте джерело, — яка чиста вода нуртує на моїй галявині. Вона піднімається із земних глибин, несучи велику і цілющу силу. Звідси, з моєї галявини, бігтиме за тобою струмок, він притече до твого краю, до твого села. І там струмок розіллється, стане повноводою рікою, чистою і щедрою, як твоє велике, безмірне кохання. Іди, лицарю, віднині перед тобою простелиться рівна й безпечна дорога. Це теж тобі нагорода за вірність і любов до своєї Олесі, до свого краю!»

«Спасибі тобі, Мавко!» — поклонився Іван лісовій красуні.

«Живи, лицарю, щасливо, люби свою землю і передай любов до рідного краю своїм нащадкам. Хай вони бережуть мій дарунок, як свій найцінніший скарб, хай бережуть живу воду так, як ти бережеш свою любов!»

Пішов Іван до свого села, поніс Олесі живу воду. А за ним біг чистий, прозорий струмок, котився слідом, як прип'ятий. Він розливався, ширшав, глибшав, і врешті перетворився на широку, повноводну річку, яку люди за те, що вона, як прип'ята, прибігла за Іваном-богатирем, назвали Прип'яттю. Напоїла річка живою водою навколишні землі, зазеленіли на ній бори й діброви, заколосилися поля багатим врожаєм. Отак і з'явилася на нашій землі голуба Прип'ять.

Юрко нахилився, зачерпнув жменею воду, сказав:

— Оце і є, Лесю, жива вода, Мавчин подарунок!

— А що ж було далі з Олесею та Іваном? — як заворожена запитала дівчина.

— У казках завжди щасливий кінець, — пояснив Юрко. — Прийшов Іван додому, напоїв Олесю цілющою водою, відступила від дівчини хворість. Зіграли молодята весілля і жили вони довго-довго, мали багато синів, дочок, внуків та правнуків — і всі вони берегли в своєму серці любов до рідної землі, до оцього зеленого краю, до чистої і ніжної синьоокої Прип'яті. І всі вони боронили і боронять сьогодні свою землю, не шкодуючи власного життя.

— Гарна твоя казка, — зворушено мовила Леся, — така гарна, що й сказати важко, наскільки вона гарна. А може, це не казка, а бувальщина, бо дуже вже багато в ній щирої правди. — Дівчина довірливо поглянула на Юрка, запитала:

— Хіба не так? Справді, що є найцінніше в людини — життя і любов. Адже життя стає мертвим без любові, без вірності. Тільки велика любов здатна дати людині силу для подвигу! Так часто говорив мій тато. А хіба може бути любов без вірності? Багато чого мені розповіла твоя казка.

— Що ж вона розповіла тобі? — запитав хлопець.

— А хоча б те, — довірливо всміхнулася Леся, — що такі люди, як ти, Юрку, зуміють бути вірними до кінця своєму краєві, своїй Батьківщині.