Таємниця Зоряної кімнати

Розділ двадцятий ЛЕЙТЕНАНТ ВЕРШИНА ДІЄ

Після сніданку Юрко зразу побіг трусити ятери. Коли він вибрав рибу і поскладав її у великий кошик, на стежці з'явилася Леся. Дівчина понесла молоко діду Захарку. Юрко ледь стримався, щоб не піти за нею. Але тільки-но дівчина піднялася на пагорб, як їй назустріч вийшов чепурно вдягнений, хоча був звичайний буденний день, Петро Солодовник. Він узяв у Лесі кошик, і вони пішли поряд, про щось жваво перемовляючись. Юрко сів на стовбур поваленої верби і відчув, як у грудях незвично защеміло. Леся справді подружилась з Петром, а він, Юрко, залишається збоку, і тут уже нічого не вдієш. Петро трохи старший за Юрка, а таких розкішних кучерів, як у нього, нема ні в кого. І малює, як справжній художник…

Юрко мимоволі зітхнув, як ще ніколи не зітхав у житті, і глянув на стежку, по якій недавно пішли Леся й Петро. Він довго ще сидів на поваленій вербі, звісивши босі, покраплені зеленою ряскою ноги і засмучено дивився на стежину, оброслу густою травою. От і закінчилася його дружба з цією синьоокою дівчиною, яка так несподівано і неждано з'явилася в його житті… Але треба бути витриманим і нікому не показувати, що переживає, вболіває за Лесею. Тут все одно нічого не переінакшиш, не накажеш дівчині дружити з тим, до кого в неї серце не лежить… Хай собі Леся зустрічається з Петром, тільки нехай хутчій переселяються на іншу квартиру. Боляче Юркові згодитися з тим, що Леся вже не з ним. Зараз, як ніколи, він відчував, що дівчина подобається йому і дружба з нею йому дуже дорога. А хто не захоче дружити з такою дівчиною! Леся розумна, врівноважена, лагідна, ніколи не скаже неправдивого слова. А що вже на красу, то, мабуть, найвродливіша дівчина в селі. Тільки дружба в Юрка з нею не вийшла, і лишається одне — заховати свої почуття, вдати, що йому байдуже, з ким зустрічається, з ким дружить дівчина… Ось залишається ще три дні до зустрічі з німцями, і хто його знає, чим закінчиться оця гра з Майєром. І добре те, що біженці перейдуть на іншу квартиру, не буде над ними тяжіти страшна небезпека.

Юрко зіскочив з верби, роздягнувся, з розгону забіг у Прип'ять, пірнув і виплив на середину річки. Чотири рази переплив він річку і, трохи заспокоївшись, забрав кошик з рибою і пішов додому…

І ось у неділю зранку Юрко виніс волок, підсушив його на сонці, залатав кілька невеликих розривів. Під ворітьми Берегових зупинився фаетон Штарка з чорним лискучим верхом. З нього вийшли комендант і Майєр. На вулиці їх зустріли мати і Юрко. Слідом за фаетоном рухалася підвода з поліцаями, між ними був і староста. Він тримав кошик з сулією міцного перваку та обсмаленою куркою. Поліцаї розпрягли коней і пустили їх на луг пастися. Кучер теж заходився годувати коней, поставивши їх у тіні під вербою.

Штарк тільки ступив на подвір'я, запитав Юрка:

— Волок готовий? Ми зараз будемо ловити рибу!..

Він подав хлопцеві руку, схвально кивнув головою, побачивши на паркані просушений волок. Майєр теж подав Юркові руку, пильно поглянув йому в очі і, не промовивши жодного слова, пішов на берег Прип'яті.

Поліцаї підхопили волок, згорнули його і підтюпцем понесли на берег. Німці поволі роздяглися, акуратно склали на березі одяг і зброю. Зайшовши у воду, вони взялися за волок. Штарк спершу повернув до очеретів, потім обійшов острівець, і ще пройшов метрів двадцять під берегом. У волок, мабуть, набилося чимало риби, бо німці аж почервоніли від натуги, ледве тягли свою невидиму ношу. На підмогу їм кинулися поліцаї. Гуртом вони й витягли волок на берег. Комендант оглянув улов і аж підстрибнув від радості:

— Скільки риби! І яка чудова риба! У нашому Рейні останнього судака зловили, мабуть, років сто тому назад. Які багаті та щедрі підвладні нам землі! А тепер знову варити юшку і ловити раків! Хай поліцаї ловлять раків. Я привіз ящик чудового баварського пива, — переказав він через Юрка.

Поліцаї, почувши розпорядження коменданта, схвально загомоніли. Вони кинулися в річку і почали печерувати раків. Щупак ходив берегом з великим відром і складав у нього спійману здобич. Скрипаль з Ситарчуком поставили казан і заходилися чистити рибу. Їм допомагали ще два поліцаї. Решта ж поліцаїв на чолі з Петром Жуком охороняли коменданта й гестапівця. Німці перепливли Прип'ять, вийшли на берег, полягали на чистому, ніби перемитому піску, загорали на сонці. Їх супроводжували Юрко та поліцай Петро Жук.

А сонце піднімалося все вище й вище. Юрко почав хвилюватися: чи партизани чомусь затримувались, чи взагалі операція відмінялась. Хлопець поглянув на Майєра і відвів погляд. Гестапівець справді страшний. Так і зирить своїми круглими драглистими очима, приглядається, ніби хоче проникнути своїм поглядом в глиб землі, оглянути дно Прип'яті. Хлопець інтуїтивно відчував настороженість гестапівця, його недовіру й зацікавленість. Майєр, без сумніву, щось знав, підозрював, пильнував за хлопцем своїм крижаним поглядом. Незатишно Юркові під тими колючими поглядами, і мимовільний острах морозцем осипає спину, змушує сильніше битися серце. І треба поводитися так, щоб не показати ні свого хвилювання, ні своєї настороженості. Жаль, що і сьогодні не приїхала Віра Миронівна.

З берега гукнули, що юшка готова і час обідати. Юрко переклав німцям слова старости. Фашисти неохоче піднялися з прохолодного піску, забрели в річку і поволі попливли до протилежного берега. Майєр плавав значно краще, ніж Штарк. Він, як та торпеда, розсікав хвилі, лишаючи за собою білі невеличкі буруни. Німці вийшли на берег, побачили відро з раками, схвально закивали головами, підійшли до свого одягу і почали старанно витиратися рожевими, махровими рушниками.

Несподівано неподалік заляскали гвинтівочні постріли, ніби поруч проторохтіла довга автоматна черга. Біля палацу озвались кулемети, загупали вибухи гранат. Штарк перестав витиратися, прислухався, злякано запитав Ситарчука:

— Хто стріляє? Де поліція?

Ситарчук озирнувся навколо, втягнув руду голову в плечі, наказав Жуку:

— Біжи дізнайся, хто зчинив стрілянину! І довго не затримуйся! За німців — головою відповідаємо.

Жук побіг туди, звідки чулася стрілянина. Невдовзі на стежці з'явився блідий Тимофій Шлапак:

— Партизани! Сунуть, як та хмара, ми їх трохи притримали, а вони все одно лізуть! Зараз будуть тут!..

Шлапак, як був в одязі, кинувся в Прип'ять і зник у густих заростях очерету. Чорні султани похитувалися, показували шлях, де пробирався переляканий поліцай.

Староста, почувши про партизанів, спритно схопив відро з раками і сховав його в дупло старої верби. Потім вибіг на стежку й гукнув:

— Тікаймо!

Він кинувся до хати, сподіваючись знайти там захист від партизанів. На березі все частіше лунали постріли. Юрко схопив Штарка й Майєра за руки і швидко повів їх городом до хати. На подвір'ї біля киплячого казана стояв з ложкою тільки Скрипаль.

— Партизани?! — тремтячим голосом запитував він. — Ой господи, тепер нам капут! Кому-кому, а мені з ними краще не зустрічатися…

Несподівано на березі гримнула граната. Скрипаль підстрибнув на місці, кинув на землю ополоник і сховався за тином у густому картоплинні.

Юрко, не гаючи часу, відкрив у сінях важку ляду, спровадив туди Майєра, Штарка, Ситарчука і старосту. Кинув їм два старих кожухи, рядно, чуні та стоптані валянки і закрив ляду. Зверху потрусив підлогу половою і поставив на ляду бочку з картоплею.

На подвір'ї почулися чиїсь голоси.

Хлопець вибіг на ґанок. До хати бігли партизани. Вів їх поліцай Петро Жук.

— Тут вони, товаришу лейтенант! — радісно вигукував він. — Хлопець повів їх до хати. І Майєра, і Штарка, і Ситарчук з ними! Десь тут і староста затаївся! Попалися, голубчики, юшкоїди!

Слідом за Жуком поспішав лейтенант Вершина. З вулиці на подвір'я забігло ще кілька партизан. Вони вели зніченого, зляканого Скрипаля. Поряд з лейтенантом метушився молодий партизан, трохи старший за Юрка. Він тримав у руках одяг Майєра і коменданта. На грудях у нього висіли два трофейних автомати.

Лейтенант підбіг до Юрка, запитав загрозливо:

— Де фашисти? Куди ти їх сховав?

Хлопець махнув рукою на розчинену хвіртку, сказав недбало:

— Побігли!

— Куди побігли? — допитувався Вершина.

— Мабуть, сховалися у лозах на сусідньому городі,— вигадував Юрко. — Вони перелізли через тин і побігли через картоплище.

— Бреше він! — несподівано верескнув молодий партизан. — Бреше! Туману хоче напустити! Він сховав їх, а тепер вигадує казна-що!

На подвір'я заходили все нові й нові партизани. Вони схвильовано запитували одне в одного:

— Де комендант?

— Утік!

— Куди ж він міг утекти?

— Он хлопець каже, що дременув по вулиці і затаївся в картоплинні!

— Вигадує твій хлопець, на вулицю вискочив поліцай, а ми його прихопили!

Партизан-підліток стояв біля лейтенанта з одягом і трофейними автоматами і зневажливо дивився на Юрка.

— Молодець, Кузя! — похвалив Вершина молодого партизана. — Непогані трофеї тобі дісталися. Штани комендантові захопили, а господар випорснув з наших рук.

— Так оцей, — Кузя бридливо кивнув головою на Юрка, — схопив їх за руки і городами повів до своєї хати. І так швидко, що я лише встиг кліпнути очима, як їх вже й нема! Там соняхи високі — затулили! От і треба в оцього перевертня запитати, куди він сховав фашистів!

— Нікуди я їх не ховав, — заперечив Юрко, — а вивів з нашого подвір'я, щоб потім на нас не було ніякої напасті! За вбитого німецького офіцера — розстрілюють сто заложників. Німці побігли в лози! Он і моя мати бачила!

— Ти зрадник! — запально вигукнув Кузя. — І мати твоя зрадниця! Батько, мабуть, на фронті кров свою проливає, а вони поліцаїв та фашистів юшкою пригощають! Запроданці кляті!

Лейтенант наказав партизанам оглянути хату, повітку, все перевернути догори дном, а знайти втікачів.

Вершина зайшов у сіни, сів на бочку, що стояла над лядою, і, весело поблискуючи очима, докоряв матері:

— Як же це так, шановна добродійко? Знав вас, громадянко Берегова, як порядну людину, а тепер ви коменданта приймаєте, юшкою пригощаєте! До «нового порядку» горнетеся, так би мовити, відпрацьовуєте свій пайок! Чув я, що окупанти завідуючою вас призначили! А за які заслуги? І синка привчаєте окупантам прислужувати. Не сподівався від вас такого! Що ж ви будете на суді говорити, як вас судитимуть разом з громадянином Скрипалем за співробітництво з окупантами?

Партизани посадили Скрипаля, Козоріза і ще двох поліцаїв на ґанку, поставили біля них вартового.

Лейтенант скрушно похитував головою, докоряв матері:

— Дожилися, громадянко Берегова! Як же ви будете в очі своєму чоловікові дивитися, коли повернеться з фронту?

Мати, мабуть, не витримала докорів Вершини, зайшла в хату, сіла за стіл, мовчки дивилася на партизан, які шукали коменданта. Вони заглядали в піч, поперевертали горшки, зазирали під піч, під ліжко, оглянули комин, кімнату, хатину — ніде нікого.

Молодий партизан, якого лейтенант назвав Кузею, забіг ще з трьома партизанами на ту половину хати, де жила Лесина родина, гримнув на дівчину.

— Де фашисти? Куди їх сховала?

— Не знаю, — відповіла Леся, здивовано розглядаючи незнайомих озброєних людей.

— Вона не знає! — знову верескнув Кузя. — А сама їх сховала, засунула в потайний закапелок! Шукайте, хлопці! Тут пан комендант! Сховала його ця красуня!

Партизани заходилися оглядати всі закутки, перевернули ліжко, постягали ковдри з печі. Високий худорлявий партизан, приступився до Галини Іванівни, сказав суворо:

— Признавайтесь, куди ви сховали фашистів! Краще буде! Підлі ви й нікчемні зрадники!

Галина Іванівна розгублено дивилася на озброєних партизан, побачила на кашкеті одного бійця червоноармійську зірочку, гірко заплакала і, затинаючись від хвилювання, промовила:

— Ми біженці! Їхали зі Львова! Я тут захворіла і лишилася з дітьми в цьому селі! Мій чоловік на фронті!

— Чоловік на фронті,— перебив її Кузя, — а ви фашистів пригощаєте!

— Не пригощаємо ми їх! — схлипнула Галина Іванівна. — Ми квартируємо в цій хаті!

— Квартируємо, — перекривив Галину Іванівну Кузя, — прилипли до фашистських запроданців, бо чого ж живете в них? Хіба мало в селі інших людей? Чи, може, думаєте й доню заміж віддати за того вилупка, прислужника фашистського?

Кузя зневажливо поглянув на Лесю, промовив глумливо:

— Зараз поставимо твого кавалера під стінку, щоб не приятелював з фашистами!

Партизани оглянули кімнату, кухню, вийшли в сіни, слідом за ними пішла й Леся, щоб прикрити двері. У сінях на бочці сидів незнайомий бородатий партизан, поряд з ним стояв Юрко, байдуже дивився, як тривав обшук. І Леся причинила двері, лишивши невелику щілину і уважно спостерігала за тим, що діється в сінях. До бородатого партизана підійшов Кузя і розгублено, мало не плачучи, сказав:

— Нема їх, товаришу лейтенант, — втекли! Вважай, що були в наших руках — і змилися!

Лейтенант наказав Кузі полізти на горище, подивитися, чи там не сховалися німці та їх прислужники. Молодий партизан схопив вила-двійчатка, поліз на горище й заходився перевертати сіно. З горища летіли оберемки сухого, спресованого сіна.

Бородатий партизан дружньо підморгнув Юркові, мовляв, тримайся, хлопче, бо мусимо довести розпочату справу до кінця. Зрозуміла Леся, чого це лейтенант сидить на бочці, а бочка, поставлена на ляду, що прикриває хід до льоху. Дівчина зрозуміла все. Юрко заодно з партизанами. Він за їх наказом і згодою запрошує до себе в гості коменданта й гестапівця, разом з ними ловить рибу, допомагає старості варити юшку, і ніякий він не фашистський прислужник. Вона й раніше так думала, але не була певна остаточно. Тепер же Леся переконана, що Юрко допомагає партизанам, виконує їхні небезпечні доручення. Юрко не зрадник! Він свій!

Молодий партизан почав поволі злазити з горища, зупинився на драбині, і, мало не плачучи з досади, сказав лейтенанту:

— Нема там нікого! Як у воду канув той комендант! Сховав їх клятий запроданець!

Несподівано він ударив Юрка, який стояв неподалік, в обличчя підбором кованого чобота і весело зиркнув на лейтенанта.

Хлопець не чекав удару. Він впав на підлогу, але тут же схопився на ноги і, не витираючи крові, яка потекла з розсіченої щоки, стягнув Кузю з драбини. На допомогу Юрку кинулася Леся. Вона теж схопила Кузю за ногу, потягла його донизу. Молодий партизан не втримався на драбині, гепнувся на підлогу, і тут на нього накинувся Юрко. Він підім'яв нападника, штурхонув його кулаком під бока, міцно вчепився руками в пишну руду зачіску. Кузя звивався, як той вуж, намагався випорснути з чіпких Юркових рук, відчайдушно дриґав ногами, взутими у важкі трофейні чоботи.

Боліла розсічена щока, з неї збігала кров, але Юрко не зважав на біль і пригощав Кузю штурханами.

Лейтенант відсторонив Лесю, яка тримала Кузю за праву руку і не давала йому вивернутися з Юркових обіймів, запитав її:

— Ти хто така?

— Леся!

— Хто тебе просив встрявати в бійку?

— А чого ж він так повівся? Він же партизан, а не якийсь хуліган!

Вершина відтягнув Юрка, підняв Кузю і виштовхнув його на ґанок. Кузя ледве не плакав від гніву та образи. Він розлючено вигукував:

— Запроданець! Зрадник! Падлюка! Фашистів юшкою пригощає! Всіх перестріляю!

Юрко стояв посеред сіней, щока у нього швидко синіла й набухала, кров не зупинялася. Леся метнулася в хату, принесла чистий рушник, заходилася витирати рану. Мати, почувши крики, вийшла з хати, побачила закривавленого Юрка, узяла в Лесі рушник, змочила його холодною водою, Приклала до рани.

У дворі зібралися партизани, оточили поліцаїв, що Стояли біля пригаслого вогнища. Козоріз не витримав, впав на коліна, голосно заплакав, благаючи Вершину:

— Не вбивайте! Хіба ж я по своїй волі пішов у поліцію? Примусили служити! А в мене діти і жінка хвора!.. Я ж нікого не вбив, нікого не видав! Змилуйтеся, не вкорочуйте мені віку!..

Слідом за Козорізом упали на коліна й інші поліцаї, крім Скрипаля. Він стояв непорушно, втягнувши руду, ніби вогненну голову в плечі, крутив нею, як загнаний вовк. Руки в нього дрібно тремтіли, і він похапцем сховав!х за спину. У цей час партизани привели на подвір'я забрьоханого Тимофія Шлапака, витягли і його з густих очеретів.

Лейтенант Вершина підійшов до поліцаїв, запитав:

— Де комендант? Мовчите? Зараз ми з вами поговоримо по-іншому. Так поговоримо, що навіки замовкнете!

Поліцаї на колінах почали повзти до лейтенанта, благаючи не вбивати їх. Кукалейко від страху цокотів зубами, жалісно вигукував:

— Що я кому лихе зробив? Хіба я хотів служити в тій поліції? Як вас побачив, зразу й гвинтівку кинув!

— Де комендант? — підступився до нього Вершина.

— Не знаю, не бачив, куди німці побігли! їй-богу, не знаю! Почув я постріли — і зразу в очерет! А там мені ваші хлопці й застукали!

Лейтенант підкликав поліцая Петра Жука, запитав:

— Як поводилися ці поліцаї, товаришу Жук? Як ви вважаєте, що з ними робити?

Жук презирливо оглянув своїх недавніх «друзів», знизав плечима.

— П'яниці, товаришу лейтенант, страшні п'яндиги! Я, як побув місяць в їхній компанії, ледве й сам не спився. П'ють щодня, як кажуть, без просипу. Хай поки що поживуть, подумають, може, в них совість заговорить. А прийдуть наші, судити їх будемо народним судом. За зраду, за знущання над радянськими людьми.

Жук оглянув принишклих поліцаїв і зупинив свій погляд на Тимофієві Шлапаку.

— А цього, — загрозливо мовив він, — треба сьогодні судити! Видав він жандармам вчителя, доповів гестапівцям про родину, яка рятувала пораненого політрука.

Партизани вивели Шлапака на берег, невдовзі там пролунав приглушений постріл. Лейтенант наблизився до казана з паруючою юшкою, перекинув його і жовтувата рідина хлюпнула на пригасле вогнище. Над ним знялася біла, запашна пара. Партизани забрали німецький одяг, автомати, фаетон і швидко відійшли до Самусевого лісу, а звідти пущею, мабуть, вирушили до Васильківських Дач.

Мати прикладала до розбитої Юркової щоки змочений холодний рушник, зупинила кровотечу. Юрко нишком радісно поглядав на матір, задоволено похитував головою. Праве око зовсім запливло, і пів-обличчя посиніло, опухло.

У дворі навколо погаслого вогнища сиділи напівроздягнені поліцаї, не сміючи дивитися один одному в очі. Скрипаль вилаявся, підсмикнув брудні підштаники, попросив Юрка:

— Винеси чарку! У горлі пересохло! На волоску були від смерті. А Жук, бач, продався партизанам. Я не раз попереджав Ситарчука, що Жук не наш, його підіслали партизани! Не вірив!..

Скрипаль ніяково подивився на Юрка:

— І про тебе негаразд, Юрку, думав! Вважав, що й ти знюхався з лейтенантом Вершиною. Недаремно кажуть, людська душа темна, зразу її не роздивишся.

Юрко виніс з комори сулійку перваку, склянку, подав поліцаям. Ті випили, повеселіли.

— А тобі, Юрку, здорово приліпили, — співчутливо мовив Скрипаль. — Ледве в око не влучив! Чого вони до тебе причепилися?

— Хіба я знаю, — знизав плечима Юрко, — ніби я німців у гості кликав. Наказав староста приготувати волок, я й приготував. Самі ж ви прийшли, самі юшку варили, а на мені окошилося…

— Нічого, — скреготнув зубами Скрипаль, — за все розрахуємося, доберемося і до лейтенанта Вершини! У мене з ним давні-предавні рахунки! І Жуку пригадаю!.. — Скрипаль налив склянку горілки, випив, стріпонув розкудланою головою — Нам ще пощастило, живі лишилися, а Шлапаку — вічна пам'ять! Молоде, дурне, лізло поперед батька в пекло. Думало в начальство вибратися. От і вибрався…

Юрко виглянув на вулицю, запитав Скрипаля:

— Як ви думаєте, Іване Олексійовичу, партизани не повернуться?

— Ні,— впевнено махнув той жилавою розчепіреною рукою, — їх і слід прохолов! Мабуть, уже підходять до Грибарів.

Юрко зайшов у сіни, відтягнув бочку з картоплею, відкрив ляду:

— Виходьте! — гукнув по-німецьки. — Бандити відійшли в ліс…

Першим з льоху вискочив напівголий Ситарчук, він перехрестився тремтячою рукою, запитав:

— Нема тих песиголовців?

— Нема.

— Слава тобі господи, пронесло! Отак знахабніли! Серед білого дня на село напали. Хто б міг думати.

За Ситарчуком виліз з льоху Щупак. Він аж посинів від холоду, тремтів і раз у раз повторював:

— Спаси й заступи! Спаси й заступи!

За Щупаком вийшов з льоху Штарк в накинутій на плечі кожушанці, взутий в подерті чуні. Останнім залишив льох Майєр. Німці сиділи в льоху в трусах, прикрившись дірявими кожухами, перемерзли. Юрко дивився на представників «вищої раси» і ледве стримував зневажливу посмішку.

Штарк, скрадаючись, вийшов на подвір'я, запитав:

— Де наш одяг? Де автомати?

— Забрали, — Юрко відвів погляд, щоб не дивитися на зніченого, посинілого Штарка, — усе забрали і пішли в ліс.

Майєр стояв мовчки, його тонкі ноги, покриті густим рудим волоссям, помітно здригались. Він побачив у дворі вже п'януватих поліцаїв, закусив нижню губу і відразливо відвернувся.

Щупак страшенно замерз у льоху і, вибігши на середину подвір'я, пішов навприсядки, хрипко підспівуючи:

— Слава вам,

Слава нам —

Наддніпрянським козакам!..

Юрко приніс соломи, розпалив посеред двору вогнище, щоб нагріти перемерзлих «гостей». І Майєр, і Штарк кинулися до вогню. Щупак теж простягнув руки до жаркого полум'я, розгублено блимав очима, ніяк не міг прийти до тями.

Ситарчук якось боком підійшов до вогню, простягнув до нього великі, як лопати, руки, запитав Юрка:

— Не було серед партизанів наших односельців? Хлопець заперечливо хитнув головою:

— Нікого не було! Тільки поліцай Петро Жук привів партизан на подвір'я. Він з ними заодно.

— Звідки ти знаєш? — насторожено запитав Ситарчук.

— Він ось при всіх, — пояснив Юрко, — про все доповідав колишньому лейтенанту міліції, тому, що його батьки колись жили в нашому селі. А поліцаїв пожалів, хай, каже, живуть. Одного Шлапака звелів розстріляти.

— І розстріляли? — уточнив Ситарчук.

— Вивели на берег…

Ситарчук скривився, пригладив обвислі вуса, замовк. Більше він ні про що не розпитував, мовчки грівся біля вогнища.

Мати винесла з хати старий батьків одяг, шкарпетки, черевики, сорочки, подала Юркові:

— Хай одягаються.

Юрко ще виніс із повітки оберемок соломи, кинув його на пригасле вогнище.

У воротях з'явився переляканий кучер:

— Пане комендант, фаетон забрали!.. І коней прихопили! Усе пропало! Ледве самого не порішили!..

Він слізно почав розповідати, як бандити забрали фаетон, коней, вимагали, щоб він признався, де пан комендант.

Щупак з Скрипалем городами метнулися в село, роздобули дві підводи, під'їхали до подвір'я Берегових.

— Поліцію поколошматили, — розповідав староста, — управу — перевернули. Портрет фюрера кулями сполосували. А палац не взяли!

Німці поїхали. Поліцаї поклали на воза застреленого Шлапака, допили горілку — і теж розійшлися по хатах.

Леся весь час була біля Юрка, а коли німці й поліцаї забралися, запитала співчутливо:

— Дуже болить? Давай підемо до Оксани Василівни, хай вона подивиться, бо, може, око пошкоджено.

Мати підтримала Лесю. Удвох вийшли на вулицю. Леся довірливо взяла Юрка за руку, тихо сказала:

— До чого ж німці були смішні. Вийшли на подвір'я голі, перелякані, тремтять. Особливо здорово тремтів отой високий, ноги тонкі, довгі, як у цибатого півня, а голова маленька, зміїна.

Леся лагідно, аж ніжно розмовляла з Юрком, довірливо торкалась його руки. Юрко ніяк не міг збагнути, чого це Леся так прихильно та довірливо ставиться до нього. Він же порятував фашистів, разом з ними ловив рибу, прислужував Штарку та Майєру, а вона не осуджує його, навпаки, ставиться щиро до нього, по-дружньому, як у перші дні їхнього знайомства. І того партизана Кузю допомогла стягти з драбини, тримала його за руку, не давала йому вивернутися. Нічого Юрко не може зрозуміти… Несподівано Леся запитала:

— Юрку, а хто був отой бородатий партизан, що сидів бочці?

— Лейтенант Вершина, командир партизанської розвідки.

— А ти давно знаєш лейтенанта? — допитувалася Леся.

— Давно, ще змалку. Він до нас часто заходив, колись дав мені на коні верхи проїхатись…

Леся якийсь час ішла мовчки, потім сказала докірливо:

— Чому ж ти мені, Юрку, зразу про все не сказав? Юрко нерозуміюче глянув на дівчину:

— Про що не сказав?

— А про те, що ти підпільник!.. І вже давно виконуєш завдання партизан. Ти й фашистів заховав у льоху за його наказом…

Якби з ясного, безхмарного неба раптом ударив грім, то Юрко б так не здивувався, як почувши останні Лесині слова. Виходить, що дівчині все відомо!.. Такої несподіванки він ніколи не чекав…

— Таке й вигадала! — оторопіло сказав він, зупинившись посеред вулиці.

— Нічого я не вигадала, — впевнено, як доросла, промовила Леся, — я бачила крізь прикриті двері, як ти розмовляв з лейтенантом, а він тобі довірливо підморгував.

Юрко нічого не міг заперечити дівчині, бо що він їй зараз не скаже, все буде неправдою. А правди теж не міг сказати.

— Ти, Юро, не бійся, — очі дівчини іскрилися радістю, — я нікому не промовлюся, нікому нічого не розповім. Навіть мамі нічого не скажу! Давай будемо вірними друзями, і я тобі допомагатиму! Скільки житимемо, стільки й дружитимемо! Згода?..

У Юрка від хвилювання й радості, перехопило подих, і він мовчки на знак згоди кивнув головою.

— Яка я, Юро, рада, — не вгавала Леся, — тепер я знаю, чому ти надумав стати фольксдойчем і вирішив заприятелювати з фашистами. Сьогодні я все зрозуміла. Як я зразу не збагнула, — бідкалася дівчина, — тільки даремно переживала. І мама боїться.

— Чого боїться? — не зрозумів Юрко.

— До вас приходять фашисти, — пояснила Леся, — а все це зв'язки з окупантами. Твоя мати теж, вважай, у німців служить, її завідуючою призначили. От моя мама й боїться, що буде, коли повернуться наші… А мій тато командир Червоної Армії, і мама член партії.

— До кого ж ви думаєте на квартиру перейти?

— Нікуди ми не будемо переходити, — поспіхом відповіла дівчина, — поки ви самі не скажете, щоб ми забиралися. Тепер уже будемо, Юрку, разом до кінця. І я тебе, Юро, ніколи не підведу. Ось побачиш!..

Оксана Василівна оглянула Юркову рану, наклала на неї металеві скіпки, забинтувала:

— Отак воно буває,— незадоволено сказала фельдшерка, — коли кожен починає займатися самоуправством! Ще прийдеш післязавтра на перев'язку, — і жартома додала — не журися, Юрку, до весілля заживе. Так, кажеш, урятував від партизан пана коменданта і пана Майєра, молодець! Правильно ти зробив, за вбитого німецького офіцера село підлягає знищенню. Навіщо ж нам такий жах?

Наступного дня в село приїхали жандарми й есесівці на зелених бронетранспортерах. За ними сунулися довжелезні фургони. Есесівці поселилися в палаці. Старості було наказано щодня виділяти для прибулих тисячу літрів молока, двісті кілограмів м'яса, сто яєць. У село пригнали череду корів і розмістили їх у громадському господарстві.

І Майєр особисто викликав поліцаїв на допит, примушував їх по кілька разів розповідати про наліт партизанів, допитувався, хто при цьому що говорив, як поводився. Хату поліцая Петра Жука, який виявився підпільником, спалили. А Петро Жук і вся його родина, навіть двоюрідні брати й сестри, пішли в ліс. Тепер на їхньому подворищі лежали чорні обгорілі головешки.

Через кілька днів після нападу партизан, Майєр викликав у палац Юрка. До їх двору під'їхав горбатий чорний «опель». У машині разом з молодим русявим водієм сидів начальник поліції Ситарчук. Він зайшов до хати, подав Юркові руку, сказав:

— Спасибі за порятунок! Колись твій батько вирятував мене у Галичині, а тепер його син захистив від розбійників. Холодний у вас льох, і досі до тями не прийду, зараз поїдемо в палац, пан Майєр хоче з тобою поговорити.

Подвір'я палацу нагадувало будівельний майданчик. Навколо купи цегли, піску, вапна, штабелі паперових мішків з цементом. Палац ремонтували люди, одягнені в приношену червоноармійську форму. За ними наглядали есесівці. Кабінет Майєра у двоповерховому флігелі, вікна якого виходили в старий парк. Ще недавно тут був кабінет голови колгоспу. Тепер все тут невпізнано змінилося. Стіни були обклеєні барвистими, блискучими шпалерами, у кутку стояв великий письмовий стіл, під стіною — три масивних сейфи. На їх дверцях чорніли розпластані орли. Під ними напис: «Власність СС».

Майєр підвівся з-за столу, потис Юркові руку, запросив сідати. Ситарчук зразу ж вийшов з кабінету.

— Я дуже вдячний тобі, мій юний друже, за порятунок, — якимсь байдужим, безбарвним голосом почав Майєр — за твою відвагу та кмітливість. Передаю тобі подяку також від коменданта Штарка. Він погано себе почуває і при зустрічі висловить свою подяку особисто. А тепер, Юрген, прошу тебе докладно розповісти про недавню подію, свідком якої тобі довелося бути, навіть потерпіти від нападу бандитів, — Майєр співчутливо поглянув на забинтовану голову свого співрозмовника і з притиском додав — Мушу попередити: ти повинен говорити правду і нічого не приховувати. Особливо мене цікавить поведінка поліцаїв. Що вони говорили партизанам, як до них ставилися лісові бандити.

Юрко докладно розповів усе, що запам'ятав, пригадав, як Жук захистив поліцаїв, як ті падали на коліна і просили пощади.

— Дякую за докладну розповідь, — кивнув видовженою головою Майєр. — А тепер поясни мені, чому ти кинувся рятувати німецьких офіцерів, старосту, начальника поліції. Партизани не знайшли нас, побили тебе, а ти вистояв, нікого не видав. Чому?

Юрко розгублено дивився на Майєра, міркував, як йому краще повестися при цій вельми делікатній розмові.

— Ти повинен говорити правду, — гестапівець підняв догори вказівний палець, — правду і тільки правду. Від цього залежить твоє майбутнє, і майбутнє твоєї родини. Якщо ти скажеш хоча б одне неправдиве слово, — будеш суворо покараний! Так чому ти врятував німецьких офіцерів? Про що ти думав, коли вів мене і гера Штарка до свого льоху?

— Про оголошення, яке я прочитав біля старостату.

— Оголошення? — білясті брови Майєра поповзли на чоло, збіглися над переніссям. — Яке оголошення?

— Там, біля старостату, — пояснив Юрко, — я прочитав оголошення, що за вбитого німецького офіцера буде розстріляно сто заложників, а село — спалене! А до всього — ви наші гості, і ми несемо за вашу безпеку повну відповідальність.

Обличчя Майєра трохи проясніло, білясті брови знову сповзли на своє постійне місце, і прикрили вузенькі, холодні очі.

— Отже, ти, Юрген, — уточнив Майєр, — коли рятував мене та гера коменданта — згадав про неминучу відплату?

— Я дуже злякався, гep Майєр!

— Злякався за своє життя, — знову уточнив гестапівець, — за життя своїх близьких та рідних. Чи правильно я тебе зрозумів?

— Так, гер Майєр!

— Що ж виходить, — німець стулив свої тоненькі губи, — ти рятував нас лише тому, що боявся за своє власне життя? А якби не боявся, як би ти тоді діяв? Чи міг би ти рятувати німецьких офіцерів? Чи, може, хай би їх перестріляли лісові бандити?

— Ні, гер Майєр, — розважливо відповів Юрко, — тут усе значно складніше, і не все навіть зрозуміло…

— Що ж тобі незрозуміло? — наполегливо допитувався Майєр. — Тоді прошу пояснити незрозумілі місця, — у голосі гестапівця зазвучали насмішкуваті, глумливі нотки, — можливо, що ми разом зуміємо їх розтлумачити. Слухаю тебе, Юрген!

— Перша думка справді була, — почав пояснювати Юрко, — про оголошення біля старостату. Я подумав: «Загинуть німецькі офіцери, і я теж потраплю в заложники, загине наша родина, а хату спалять!». І мені стало страшно…

— Зрозуміло! — кивнув довгастою головою Майєр. — І тому ти вирішив рятувати німецьких солдатів?

— Не зовсім так, гер Майєр!

— Так поясни мені, чому ти не злякався лісових бандитів і сховав нас у цей кам'яний, холодний льох?

— Повірте мені, гер Майєр, — непевним голосом почав Юрко, — що мені дуже хотілося врятувати вас і гера Штарка!

— Чому? Ти сподівався на якусь винагороду?

— Ні,— Юрко заперечливо похитав головою, — не думав я в той час ні про яку нагороду. Тут зовсім інша справа.

— Так поясни мені врешті-решт суть цієї таємничої справи.

— Я й сам не знаю, гер Майєр, — розгублено промовив Юрко, — як це розповісти.

— Не бійся, — підохотив хлопця гестапівець, — ти можеш говорити все, як воно є! Ти врятував життя німецьким офіцерам — і справді заслуговуєш великої нагороди. Повторюю, тобі нема чого боятися!

— Я й не боюся, гер Майєр, — тихо відповів Юрко, — я не знаю, як назвати те почуття, що останнім часом я відчуваю…

— Яке почуття? — брови Майєра знову збіглися докупи, застигли над переніссям.

— Я й сам не знаю, гер Майєр, — розгублено знизав плечима Юрко, — це було, коли я вперше побачив біля переправи німецьких танкістів. Я дивився на дужих, засмаглих солдатів і відчував незбагненне хвилювання! І нічого не міг зрозуміти! Адже ці люди були незнайомі мені, я вперше бачив їх. Я був щасливий, гер Майєр, коли дивився на німецьких танкістів, я радів, що побачив своїх одноплемінців!.. От якась сила наказувала мені рятувати вас і гера Штарка! Я нічого не думав, та й задумуватись було ніколи…

Обличчя Майєра просвітліло, тонкі, холодні губи ворухнулися, розповзлися в стриманій посмішці.

— Це голос крові, Юрген, — урочисто мовив гестапівець, — це промовляє всесильний і всемогутній голос крові! На ньому, і тільки на ньому тримається єдність великого німецького народу. Ти, Юрген, справжній німець! Ти чесно й правдиво розповів мені про свої роздуми і переживання! Звичайно, кожна людина в першу чергу піклується про своє власне самозбереження, бо так їй велить споконвічний інстинкт. Але ми, німці, представники вищої раси, повинні перемагати інстинкт самоохорони і лишатися до кінця вірними справі великого і геніального фюрера! Ти говорив, що твій прадід виходець з Пруссії, чистокровний німець, і ваша родина має документи, що підтверджують твоє арійське походження.

— Так, гер Майєр!

— Це чудово! Зберегти давні документи могли тільки справжні німці, які ніколи не забували про своє походження й завжди пам'ятали свою справжню батьківщину — Німеччину! Я ось приїду до вас, і ми проглянемо ваш сімейний архів. Я дуже люблю старовину, кохаюсь в історії. Мене, зокрема, дуже цікавить історія цього палацу. Колись пан Хоткевич розповідав мені дуже багато загадкових історій та подій, пов'язаних з цією кам'яною будівлею. Ти говорив, що й твоя мати захоплюється історією. Мені дуже хотілося б послухати її розповіді.

Майєр розкрив невеличку картонну коробочку в золотистих візерунках, дістав з неї товсту сигару, обрізав ножичками кінець на ній, припалив запальничкою, затягнувся, поволі видихнув і уважно спостерігав за голубими кільцями запашного диму. Юрко теж прикипів поглядом до сигари. Років два тому у крамниці він бачив плакат, на якому був зображений буржуй у чорному циліндрі. Він палив отаку сигару і кільцями диму дихав на земну кулю. Тепер же буржуй-фашист сидів перед ним, палив сигару, обіцяв приїхати до них в гості, промацував Юрка, свердлив його, як буравчиками, своїми скляними очима.

— Ти говорив, що твій прадід працював у палаці, що він будував фальшивомонетню? — несподівано запитав Майєр.

— Ні,— похитав головою Юрко, — чи будував він фальшивомонетню, не відомо. Але під Білою вежею у пана була фальшивомонетня, там стояли верстати, на яких друкували гроші. Мій прадід був механік, а що конкретно він робив, важко встановити, ніхто не знає, чи мав він якесь відношення до фальшивих грошей…

— Фальшиві гроші,— роблено засміявся Майєр, — мабуть, це звичайні вигадки. Не міг же пан Хоткевич та його предки займатися такою злочинною справою. Адже він дворянин. А друкувати фальшиві гроші — тяжкий злочин.

Майєр підвівся з-за столу, відчинив вікно, виглянув у парк і знову сів у просторе шкіряне крісло.

— Правда, — якимось вкрадливим голосом озвався Майєр, — ти недавно розповів мені, що у вас зберігаються фальшиві купюри, нібито виготовлені колись в підземеллі пана Хоткевича. Чи міг би я глянути на ті купюри?

— Звичайно, гер Майєр, — відповів Юрко, — хоч зараз. Вони лежать в альбомі, колекції давніх грошей.

Майєр знову підвівся з-за столу, підійшов до сейфа, відімкнув його, дістав шкіряний гаманець і добув з нього зеленкувату купюру. Німець поклав перед Юрком асигнацію, на якій було зображено портрет дорідної білявої королеви, розгладив її кістлявою рукою.

— Скажи, — довірливо запитав Майєр, — тобі не доводилося коли-небудь бачити подібні гроші у вашому селі?

Юрко глянув на купюру, ствердно кивнув головою:

— Так, гер Майєр! Я не раз бачив такі гроші.

— Де? — очі Майєра хижо зблиснули і відразу погасли.

— Оце ж такі ті гроші, про які я вам говорив.

— Це цікаво, навіть дуже цікаво! Я приїду до вас… — Майєр перегорнув листки настільного календаря, подумав і сказав — Я приїду наступної неділі о третій годині дня. Передай матері, щоб вона в цей час була дома. Я запеклий нумізмат, — підкреслив Майєр, — ти знаєш, що означає слово «нумізмат»?

Юрко заперечливо похитав головою.

— Нумізмат, — пояснив гестапівець, — це людина, яка колекціонує гроші. Асигнація, яка лежить перед тобою — надзвичайно рідкісна річ. І якщо у вас справді є подібні купюри, то я з радістю куплю їх для своєї колекції.

Майєр узяв купюру із зображенням королеви, сховав її в сейф, замкнув дверцята і навіть поторсав їх.

— Слухай, Юрген, — не кваплячись, знову заговорив гестапівець, і в його голосі виразно зазвучали сталеві нотки, — ти врятував мені життя, і я хочу дещо тобі сказати. Я чесна людина, завжди дотримую свого слова. Якщо ти, Юрген, будеш чесним і правдивим, то ти завжди можеш розраховувати на мою підтримку. Але запам'ятай, німець підніс вгору вказівний палець, — досить тобі проявити якесь віроломство, підступ, зраду, і ти будеш розстріляний. Ти завжди мусиш пам'ятати цю незаперечну істину! Я вірю тобі, але мушу й попередити про всі можливі наслідки твоєї неправильної поведінки.

Майєр обперся об віконну лутку, схрестив руки на грудях і говорив з Юрком, не зводячи з нього холодного, прискіпливого погляду.

— Ми захопили великі території,— чеканив слова гестапівець, — але вони населені нашими ворогами. Кожен неарієць — потенційний ворог «нового порядку». І ми мусимо нещадно знищувати своїх ворогів, карати їх за прояв найменшої непокори. За зраду — тільки смерть. Я повинен прямо й відверто сказати тобі про ці не вельми приємні речі.

Майєр підійшов до Юрка, подав йому руку.

— Я дуже радий, Юрген, що зустрів у цьому глухому закутку справжнього фольксдойча. Думаю, що незабаром мені буде потрібна твоя допомога. Я певен, ми безперечно зуміємо знайти з тобою спільну мову.