Таємниця Зоряної кімнати

Розділ десятий СЛАВКО ОЛЕФІРЕНКО

Юрко взяв кошик з ліками і, вийшовши луками до Шляхетського болота, берегом річки подався на Червоний хутір. На невеличких озерцях цвіли білі лілеї. Коли хлопець вийшов на берег В'юнового озера, побачив посередині хвіст збитого «юнкерса». Літак стояв сторчма, і між зеленою ряскою чорніла облізла свастика. Ще один ворожий літак лежав на протилежному березі річки. Там же стояло десятків два підбитих танків. Ні до літака, ні до танків ніхто не може підійти. Зразу за річкою починається мінне поле і тягнеться воно до Самусевого лісу.

Хлопець швидко добрався до Червоного хутора, знайшов хату Насті Краснухи і вручив жінці передачу Оксани Василівни. Вона зраділа, подякувала, запалила спиртівку і почала зразу кип'ятити шприц.

А Юрко пішов назад додому. По дорозі вирішив зайти до свого шкільного товариша Славка Олефіренка. Майже три тижні не бачилися хлопці. Якось зустрілися на переправі, коли ще фронт стояв під Васильківськими Дачами, і більше не бачилися.

Славко, невисокий на зріст білявий хлопець, довговидий, рум'яний, як дівчина, а на щоках дві ледь помітні ямочки. Очі сині, великі, замріяні. Погляд їх допитливий, такий, що, здається, проникає навіть крізь кам'яні стіни. Славко дуже впертий, як уже стане на своєму, ніхто його не зуміє переконати. І зовсім не вміє лицемірити, підлещуватися, хитрувати. Він, як і Юрко, багато читає. Особливо захоплюється історичними романами. Славко й сам пише вірші, оповідання, думає написати повість про хороброго повстанця Тимофія Кушніра. Учителька Ніна Павлівна не раз говорила, що Славко Олефіренко, без сумніву, буде поетом. І радила читати йому побільше художньої літератури, приносила книги зі своєї бібліотеки, навіть подарувала йому «Як гартувалася сталь» Миколи Островського. І Славко читав. У хлопця була найкраща в селі бібліотека. Яких тільки книжок не було в Славка! І кожна книжка в гарній блискучій обкладинці, а на ній назва, витиснена золотими літерами. Колись, як селяни розбирали майно панів Хоткевичів, Славків дід Гаврило Олефіренко запріг волів і поїхав до палацу за панським добром. У маєтку вже нічого не було, все розібрали мешканці села та навколишніх хуторів. На подвір'ї лежали купи книжок з панської бібліотеки. Дід Гаврило поскладав їх у свою хуру і привіз додому. Пізніше всі ті книжки дісталися Славку. Дід перед смертю подарував їх онукові і наказав, щоб він перечитав їх усі, а найцікавіші склав на окрему полицю. Юрко часто брав книжки в товариша і, прочитавши, одразу повертав. У Славка єдиного в селі були твори Олександра Дюма, Вальтера Скотта, Роберта Стівенсона. Правда, Дюма був французькою мовою. І Славко самотужки вивчив французьку. Він виписував з книги всі слова, а потім брав словник і перекладав. За день Славко долав спершу третину сторінки, потім половину, а за два роки такого перекладання читав уже без словника.

Минулої зими Славко написав вірш «Віхола», і його на першій сторінці надрукувала районна газета «За більшовицькі колгоспи». Під віршем підпис: «Славко Олефіренко. Село Жовтневе». Хлопець купив з десяток газет, обклеїв ними півстіни, а одну подарував учительці Ніні Павлівні.

Пізніше Славко розповів, що це Ніна Павлівна взяла в нього вірш і занесла в редакцію, попросивши надрукувати в новорічному номері. Вважався Славко середнім учнем, хоча історію та літературу знав блискуче. Міг би він стати кращим учнем, та не вистачало в нього часу на уроки. Славкова мати, тітка Докія, працювала на фермі, щодня вставала серед ночі і йшла до корів. А хлопець залишався з меншими сестричкою й братиком. Часто доводилося і в печі топити, варити малечі куліш, пряжити в полив'яному горщечкові молоко.

Славків батько часто міняв роботу. Ніде довго не затримувався, не зживався з людьми, пиячив. На горілку потрібні були гроші, і він намагався добувати їх будь-якими засобами. Ночами Семен Олефіренко разом з Іваном Скрипалем, Петром Козорізом та Данилом Макухою закидали сіті в Прип'ять, ловили рибу. Не раз їх затримувала рибінспекція, відбирала волоки, сіті, павуки, а вони знову бралися за браконьєрське ремесло. Славкова мати просила чоловіка жити як всі, працювати, не чіпати чужого, люди вже дивляться на них, як на злодіїв і дармоїдів. Батько криво посміхався, сердито відповідав:

— Давно розумні люди сказали, що від роботи коні дохнуть! А Семен Олефіренко не коняка і дохнути не хоче. Він ще трохи потерпить, почекає, а там буде празник і на його хуторі.

— Не хочеш ти працювати, — дорікала йому дружина, — от і бігаєш з місця на місце. Не про дітей, а про чарку думаєш!..

Такі розмови часто відбувалися при дітях, і батько намагався звинуватити тих, що не дають йому по-хазяйськи жити.

— Не я зневажливо ставлюся до роботи, — пояснював він, — а робота до мене. Скрізь тебе хочуть за дурня мати! А Семен Олефіренко не такий дурень, як їм здається! І голова в нього не порожній баняк! Ще може й так трапитися, що Семен Олефіренко виявиться не останньою шпицею в колесі і матиме він і хутір, і ставок, і торбу грошей.

На Юркового тата Олефіренко затаїв неабияку злість — не міг простити йому оту відібрану берданку, коли він займався браконьєрством і Славкові не раз наказував, щоб не водився з Береговим.

— То не нашого поля ягода. Яке коріння — таке й насіння! Знай, вони наші люті вороги, і миру між нами не буде довіку. Червоний козак! Задрипанець той Береговий, а не козак! Багато їх пошльопали, а цей виродок уцілів. Ти бач, отака зайда, а й себе козаком величає. Через таких підлячків і життя немає.

Славко слухав батька, і в його блакитних очах з'являвся впертий докір.

— Так вас же Береговий з-під криги витягнув! Життя вам врятував і сам ледве не загинув.

Олефіренко червонів від гніву, гупав кулаком по дубовому столу:

— Дурень і падлюка твій Береговий! Падлюка! В нього в голові замість мозку — пісний кисляк.

— Чого ж він дурень? — допитується Славко.

— Чого, чого! Як було діло з лосихою? Я ж йому половину м'яса віддавав! Готового! Бери, вари і кидай у пельку. А він що? Від м'яса відмовився, мене під суд підвів! Негідник і пришелепок!

— Навіщо ж ви забили кітну лосиху! Лосі ж знаходяться під охороною закону!

— Навіщо? Навіщо? — перекривив батько Славка. — Щоб тебе, дурня, годувати. Ти ж як прокинешся вранці, зразу й починаєш скиглити: «Їсти хочу!» От я й думав м'ясцем підхарчувати, і самому закортіло покуштувати. Поняв?

— У нас уже й так звелися лосі, — заперечував Славко, — і козулю рідко зустрінеш. Всіх перебили браконьєри.

— А тобі яке діло до того? — присікувався батько. — Хіба він твій, той ліс? Чи, мо', тобі належать ті лосі та козулі?

— І мої,— стояв на своєму Славко.

— Біліберду городиш, — гнівається батько, — навчили тебе в школі требуху розводити, а ти за тими паскудами й верзеш нісенітниці. Які ж вони твої, ті лосі? Хіба тобі вони дістануться? Оте твоє, що встиг з'їсти!

Олефіренко затято смалить цигарку, гнівно цідить крізь зуби:

— Колись у мого батька був ставок на цілих п'ятдесят чотири десятини. То був наш ставок, а в ньому водилася наша риба. Наша! І ніхто до неї не мав права простягати руки! Де тепер наш ставок? Забрали товариші, усуспільнили, спустили, а рибу — виловили. От я тепер і промишляю на стороні, як не в лісі, то в Прип'яті. І ні про які закони, ні про яку державу й думати не хочу, бо я сам собі держава! Ще їм боком вилізе наш ставок.

— Так ставок же Шарпинський спустив! — нагадує Славко.

— А хіба ж він не власть, не представник закону?

— Чого ж ви тоді казали, що той Шарпинський свій чоловік, приятелем його називали?

— А того, — сердито відповідає батько, — що хай ні мені, ні їм не дістанеться наше добро!

Славко мовчить, думає. Врешті переконливо відповідає:

— Краще жити по-правді, чесно! Отак, як живуть усі люди. І що буде, як всі почнуть красти?

Батько кинув злий погляд на сина.

— Молодий ти, хлопче, мене уму-розуму вчити. Чи ти тямиш, що означають оті слова «чесно» чи «нечесно»? Ти, може, сподіваєшся, що правдою в люди вийдеш? Дудки! Без штанів усе життя ходитимеш і жебраком здохнеш. Твій Береговий і за місяць стільки не заробить, як я за одну ніч сіткою витягну!..

Славко недовірливо посміхається:

— Що ж воно буде, як усі почнуть отак сітями рибу тягати? У Прип'яті й пічкурів не залишиться. А хто буде хліб сіяти? Хто школи та лікарні будувати, дітей вчитиме?

— Знову за рибу гроші! — розсердився батько. — Яке твоє діло, хто буде сіяти той хліб? Ти дивися, щоб у тебе в коморі водилося збіжжя.

— Та де ж воно візьметься?

— Думай, — кидає різко батько, — крути шариками, не спи ночами! Давно сказано: вовка ноги годують.

— Не хочу я бути вовком!

— Тоді ставай овечкою, живи для того, щоб з тебе стригли вовну. Збагнув?

— Збагнув, — відповідає Славко, — що я так, як ви, жити ніколи не буду. Не хочу!

— А як же ти будеш жити? — глузливо запитує батько.

— Чесно! Закінчу школу, поступлю в інститут, стану вчителем, дітей буду вчити. А може, вивчуся на лікаря. Людей лікуватиму, отак, як Оксана Василівна.

— Вивчишся! — обриває сина Олефіренко. — Так тебе і приймуть в інститут, відкриють перед тобою двері. Знай, дурню, що не буде в тебе дороги до вищої освіти, бо ти куркульський син! Твій батько — колишній петлюрівець, і ти належиш до ворожих елементів. Пора тобі раз і назавжди збагнути, що тобі не по дорозі з отією шатією-братією. Їхні стежки і наші ніколи не з'єднаються! Ніколи! І недовго вже їм нами правувати! Настане час, і в наше віконце зазирне сонце!

— Та все одно буду жити чесно! — стоїть на своєму Славко.

— Начиталося книжок, наслухалося вчителів і думає, Що всю науку життя знає! — сердито кивав головою старший Олефіренко. — Нічого, синочку, поживеш — порозумнішаєш! Тоді я тобі ще дещо розповім.

— Так ви зараз розкажіть, навіщо відкладати на потім.

— Не час! — відрубує батько. — Підрости трохи, може, хоч трохи наберешся розуму, а тоді й бесідувать будемо. Я й розповім тобі, хто твій батько, як прожив своє життя, які має заслуги.

Батько по-своєму любить Славка. Навіть гордиться, що його син захоплюється історією, пише вірші, читає книжки. І завжди, як поїде в Київ, привозить дітям якусь обнову. Навіть не пошкодував грошей на справжній футбольний м'яч.

Славко вранці відводив братика й сестричку в дитячий садок, порав худобу, похапцем робив уроки і поспішав до школи. Тут він забувався між товаришами, відводив душу.

Найвірніший друг у Славка — Юрко Береговий. Кожен день зустрічаються, — і завжди є їм про що поговорити. Часто захоплено обговорювали прочитані книжки і мріяли про майбутнє. Не раз Юркові доводилося захищати свого товариша від інших, часом старших хлопців.

Славко не любив битися. Він ніколи нікого не ображав, нікому не ставав поперек дороги. Його нестримною пристрастю були книжки, і він читав їх, як тільки випадала вільна хвилина. І все ж, незважаючи на свій миролюбний характер, Славко часто потерпав від забіякуватих хлопців. І найбільше допікав йому учень восьмого класу Тимофій Шлапак, кряжистий вайлуватий хлопець із широким плескатим обличчям, з якого ніколи не сходила підступна хитрувата посмішка. Очі в Шлапака сховані в глибоких впадинах, а над ними нависли чорні, острішкуваті брови. Волосся в Шлапака густе, як щітка, коротко підстрижене під горщик. Учитися Шлапак не хотів, і вчителі говорили, що його з класу в клас не переводять, а перетягають. Він два роки просидів у першому класі і два роки в п'ятому, вважався невиправним ледарем. Тимофій на учителів не ображався, терпляче вислуховував їхні нотації, кивав на знак згоди головою і знову брався за своє. Якось Ніна Павлівна викликала Шлапака відповідати урок. Він мовчки посміхався, дурникувато дивився на вчительку.

— Знову не вивчив урок, Тимофію! — докоряла Ніна Павлівна.

— Не вивчив…

— Чого ж ти не хочеш вчитися?

— Нема охоти, — відповідав Шлапак. — Ніяк не можу примусити себе взятися за книжку. Тільки почну вчити уроки — зразу в сон хилить.

— Не буде з тебе, Тимофію, толку, — бідкалася вчителька, — нічого з тебе, крім пастуха, не вийде.

— Ну, й що, — погоджується Шлапак, — то теж робота. І там люди потрібні. Не всім же бути льотчиками, інженерами, лікарями. Комусь треба й біля воликів ходити. Хіба я, Ніно Павлівно, не правду кажу?

— Правду, та не всю, — заперечувала вчителька, — бо настав час, коли кожна людина в будь-якій професії повинна бути обов'язково освіченою, ну й працелюбною, культурною, жити за справедливістю. А щоб з худобою мати справу, то теж немало треба знати. Усім треба вчитися, багато читати, багато знати. Ти ж нічого не читаєш і нічого не хочеш знати.

— Навіщо мені читати книги, — далі прикидався дурником Тимофій, — хіба волам потрібні вірші? Їм давай сіно, а не поезію! Нагодуй їх — вони й не ревітимуть. Ви ж самі розповідали про книгу, яка так і називається: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Шлапак не любив відмінників, сумлінних учнів. Але він ніколи не чіпав сильніших за себе, навпаки, намагався з ними жити мирно. Чемно з ними вітався, ніколи їм ні в чому не перечив. Але на менших надолужував, не давав їм проходу. Восени минулого року він підійшов на перерві до Славка, заклопотано пошкрябав широку потилицю, розгублено розвів довгими, як граблі, руками:

— Слухай, Славо, — ти, кажуть, добре знаєш історію. Чи не скажеш мені, коли хан Батий обложив Київ? Не пам'ятаєш? І я не знаю. А в нас сьогодні історія. Про Батия завдали вивчити, а я й не встиг. І знову мене Валерій Митрофанович соромити буде. Ну ніяк в моїй голові не тримаються дати. Увечері вивчу, а вранці—забув.

Славко відчув у голосі Тимофія підступ, глузливі нотки, хотів відійти від нього.

— А чи відомо тобі, юному історику, — Тимофій заступив дорогу Славкові, — що біля Києва є Батиєва гора? І чи знаєш ти, чоловіче, як хан умудрився видертися на ту височенну та стрімку гору?

— Не знаю, як той хан видерся на ту гору, — відповідає Славко і намагається вийти з тісного закутка, в якому впіймав його Шлапак.

Тимофій докірливо хитає своєю круглою головою:

— Такий знавець історії — і не знає, як каже Валерій Митрофанович, елементарних істин. І я мушу тобі розповісти, як воно все діялося, показати на конкретному прикладі. Отак, хлопче, хан Батий мандрував на високу гору…

Тимофій схопив Славка за голову, притис її до свого живота і, запустивши всю п'ятірню у волосся, почав смикати за нього. І при тому весело примовляв:

— Отак, дурню, хан Батий вилазив на гору, чіплявся за кущі і ліз на саму вершину. Трудно йому було, а він не відступався, поки й видерся на верхівку!

Славко корчився від болю, намагався вирватися з чіпких Шлапакових рук, а той голосно реготав і ще дужче смикав хлопця за чуба. Юрко й сам незчувся, як підбіг до Тимофія і вигукнув:

— Відпусти Славка!

Шлапак не зважив на його слова, тримав Славка за шию і далі з усієї сили тягнув за волосся.

Юрко не витримав, розмахнувся і вдарив Тимофія по червоному, самовдоволеному обличчі. Шлапак зразу відпустив свою жертву і, як бичок, посунув на Юрка.

— Ти битися захотів?! — розлючено вигукнув він. — Битися?! Ну, стривай! Зараз я позасвічую такі ліхтарі на твоїй нахабній пиці, що вони горітимуть, як прожектори.

У коридорі стояло багато учнів, всі вони принишкли, а деякі злякано дивилися на розгніваного Шлапака.

Тимофій розмахнувся і боляче вдарив Юрка кулаком в перенісся. Удар був настільки сильний, що з очей посипався сніп іскор. Хлопець ледве втримався на ногах і почав відходити під натиском Шлапака, але й сам водночас щосили відбивався.

Тимофій ще більше розлютився.

— Одержуй! — насідав він. — Оце тобі на додачу! Хапай! Знай, як старших чіпати! Комаха!

Юрко ухилявся від нещадних ударів, намагався пересилити супротивника, але відчував, що сили протистояти у нього не вистачить. Кожен удар Шлапака був ніби постріл з важкої гармати, а Юркові — наче пухкання з малопотужної берданки. Не зміг Юрко подолати розгодованого Шлапака, поразка його була повною. Але все-таки він чинив опір, став на бій із сильним забіякою. І це відбувалося під час великої перерви. Ніхто не осмілився допомогти Юркові, бо вступати в бійку з Шлапаком ні в кого не було бажання. Добре, що нагодився вчитель фізкультури. Він нагримав на Шлапака і ледве відтягнув його від Юрка. — Чого ти до менших чіпляєшся? — докоряв він Тимофієві. — Ти ж від нього на чотири роки старший, а накинувся на хлопчака, як той коршак на молодого півника.

Шлапак витер рукавом піджака спітніле обличчя в червоних плямах, відповів глумливо:

— Такі дітки тепер пішли, навіть на старших руку можуть підняти. От і доводиться їх вчити уму-розуму.

На уроці Юрко сидів, низько опустивши голову, соромся дивитися своїм однокласникам в очі. У голові гуло, ніби в ній розколошкали рій джмелів. Страшенно соромно Юркові — побив його Тимофій Шлапак. А особливо незручно перед сусідкою по парті, Раєю Сивокінь. Після уроків хлопець пішов додому берегом Прип'яті, щоб менше людей бачили його розмальоване, в синяках обличчя.

Дома Юрко глянув на себе в дзеркало і мимоволі відсахнувся: на нього дивилася якась розпухла одутлуватаі маска, покрита великими гулями. А між гулями крізь щілини визирали очі.

Тато співчутливо оглянув Юркові синяки та гулі, змастив подряпини йодом, заспокоїв:

— Не журися, козаче, до весілля все заживе, а в голові розуму побільшає.

— Тобі все жарти, — докорила йому мати, — а хлопця отак побили. Того здорованя Шлапака давно треба вигнати з школи, а його все тримають, перетягають одоробло з класу в клас. А він — як бик в отарі. Нема йому чого робити — він і збиткується над меншими. У суд на нього треба подати.

— Так уже і в суд, — засумнівався тато. — Тут ще треба розібратися, хто й наскільки винен.

— Чого ще тут розбиратися! — вигукнула мати. — Він давно збиткується над меншими.

— А тут Юрко перший ударив, — не відступався тато, — і Шлапак, як кажуть, відповів ударом на удар.

— Так він же Славка мучив! — сердито заперечила мати. — Мало хлопцю півчуба не видер. От Юрко й кинувся на виручку. Чи, може, він неправильно вчинив?

— Як сказати, — завагався тато, — тут треба подумати.

— Що ж тут думати? — перебила його мати.

— А треба подумати про те, — міркував вголос тато, — чи завжди треба виручати силою, коли відчуваєш, що й сам будеш битий.

Юрко здивовано блимнув на тата припухлими очима.

— Він же старший від мене на чотири роки. І стриматися я не міг, бо він дуже мучив Славка.

— Здоровило твій суперник, — вів далі тато так, ніби й не чув Юркового пояснення, — розмалював тебе, як сам хотів. Добра тобі наука буде!

— Яка ще там наука, — сердито відказав Юрко, — в нього кулаки як довбні. Мій кулак втричі менший. От я й не зміг його провчити.

— Причину завжди можна знайти, — заперечив тато, — хоча, як поміркувати, то й твої кулаки чогось варті. Тільки навіть битися ними треба з розумом.

Тато підбадьорливо поплескав Юрка по плечу, похвалив:

— Молодець, що захистив Славка. Стояти осторонь, коли хтось знущається над слабшим, підло. І таких нахаб, як Шлапак, треба вчити, щоб знали, як себе поводити. Але й самому, хлопче, треба бути сильним, спритним.

— Так він же старший…

— Старших багато, — зневажливо махнув рукою тато, — і що ж воно буде, як усі почнуть над тобою збиткуватися? Сам повинен бути сильним і вміти постояти за правду. Хочеш, я навчу тебе, як треба воювати?

— Хочу! — згодився Юрко.

— Навчу. Але з однією умовою, — застеріг тато: — ніколи не користуватися моєю наукою несправедливо! Тільки по правді, по совісті! Обіцяєш?

— Обіцяю!

— А таких, як Шлапак, — серйозно, аж сердито сказав батько, — треба добряче провчати, бо вони й на голову сядуть. Поганого роду той Шлапак. Це ж його рідний Дядько Микита був у банді Голого, мучив людей, знущався над своїми бранцями. І здоровий був, як бугай, кулаком міг людину вбити. Бив людину і радів, аж танцював від задоволення. Є й такі люди на білому світі. Немало ще на нашій землі підлості та підступу. Хочеш чесно жити — умій протистояти кривді.

Після цієї розмови справді, як випадала вільна година, тато показував Юрку, як треба оборонятися від нападника, як завдавати йому дошкульних несподіваних ударів. Виявилось, тато знав багато всіляких прийомів, яких навчився, коли був у групі розвідки. Скільки разів Юрко, як підкошений, падав на спориш, збитий з ніг несильним, але влучним, невідпорним ударом. Тато піднімав Юрка, ставив на ноги, давав трохи перепочити і знову показував прийоми. Поступово приходило вміння. Юрко уперто опановував татову науку. Якось під час навчання він так підсік батька, що той не втримався на ногах, упав і покотився по траві. Юрко розгублено дивився на тата, не сподівався, що нанесе такий сильний удар і зіб'є його з ніг. Тато підвівся, підійшов до сина, похвалив:

— Молодець! Таким ударом і вола можна звалити. Тепер тобі ніякі шлапаки не страшні. Але ще раз нагадую — ніколи не збиткуйся над слабшим і не застосовуй свою силу несправедливо.

Незабаром Юрку знову довелося помірятися силою з Шлапаком. Тимофій причепився до Юркової однокласниці Люди Щербань. Він зайшов після уроків у клас, коли вже не було вчителя, намотав на руку Людину косу і почав боляче смикати. Дівчина намагалася вирватися, лаяла кривдника і мало не плакала від образи та безсилля.

Шлапак все сильніше смикав Люду за косу і робленим солодким голоском запитував:

— Дівчина моя люба, дівчина моя мила! Скажи мені, серденько, хто намалював у стінній газеті карикатуру на дядю Шлапака? Хто намалював його нестриженого, заспаного, невмиваного, з дрючком у руках? А хто несе повну торбу незадовільних оцінок? Хтось і віршик написав під тією карикатурою:

А Шлапак неборак

Кожну чверть отак —

Не доходять в нього руки

До уроків, до науки…

Люда добре малювала, і її карикатура в стінній газеті викликала сміх і захоплення. Шлапак був намальований як первісна людина. На ньому звисала вовча шкура, а в руках він тримав сучкувату палицю. Обличчя Шлапака на карикатурі було люто скривлене, але дуже нагадувало оригінал.

Тимофій, червоний від люті, крутив Люду за косу і примовляв:

— Скажи ж, Людочко, чия то робота? Твоя чи, може, якогось іншого, невідомого мені художника? Тепер будеш знати, як Шлапака чіпати! А за карикатуру — зніму шкуру! Бач, і дядя Шлапак вміє говорити віршиками.

— Відпусти! — відбивалась Люда. — Думаєш, буде по-твоєму, здоровило вухате? Я намалювала карикатуру!..

— Ти? — процідив крізь зуби Шлапак. — Тепер проси при всіх пробачення та обіцяй більше ніколи таких картинок не малювати!

Люда мовчала.

— Проси! — пригрозив Шлапак. — Бо взагалі можеш без коси залишитися! І понесеш її додому в шаньці.

Останній урок був географія. І вчителька попросила Юрка віднести карту в бібліотеку. Юрко повернувся в клас і побачив цю сцену.

Він підбіг до Тимофія і аж тремтячим від хвилювання голосом крикнув:

— Відпусти Люду!

Як не намагався Юрко бути спокійним, але його голос забринів, як натягнута струна. Тимофій презирливим поглядом зміряв його з ніг до голови, кинув зневажливо:

— О, знову півник закукурікав! Виходить, що моя наука не пішла на користь! Мало, виходить, я тобі ліхтарів наставив! Зараз ми все повторимо спочатку. Як нас учить Ніна Павлівна? Повторення — мати науки! От ми зараз і будемо повторно вчити!..

Шлапак відпустив Люду, ще раз боляче смикнувши її за косу, і пішов у наступ на Юрка. Той відступився до дверей, туди, де було більше вільного місця. Тимофій стиснув кулак, замахнувся, — і несподівано, як мішок, гепнувся на підлогу. Він упав, перевернувся, став рачки і знеможено сів на підлогу. Ніхто нічого не міг збагнути.

Спершу всім здалося, що Шлапак спіткнувся чи підвернув ногу. Але чому ж він очманіло блимає очима і безпорадно, як спійманий пацюк, крутить своєю круглою головою?

— Одержав? — вигукнув Юрко. — І ще одержиш, коли будеш над кимось знущатись!

Люда підбігла до Шлапака, замахала в нього перед носом пальцем:

— Так тобі й треба, нікчемне одоробло!

Відтоді Шлапак більше не чіпав ні Юрка, ні Славка, ні Люди. А коли зустрічався з Юрком, бісом дивився на нього і казав здивовано:

— І досі не зрозумію, як воно так трапилося! Замахнувся, думав ударити і так гепнувся на підлогу! Нічого не втямлю! Ніби паралізувало мене! От удар так удар! Навчи, Юрко, мене так битися, — благав Шлапак, — я тобі за це дам самопал і п'ятдесят пробок. Стріляє, як справжній пістолет. Дуже мені сподобався цей удар! Якби я так умів битися, можна було б і з старшокласників стружку зняти.

Сталася ця пригода восени, одразу після літньої перерви, майже рік тому. А здається, що з того часу минула ціла вічність. Надто багато страшних подій довелося пережити відтоді. І в школі зараз розмістилася сільська поліція. Часто приїздять туди фашистські жандарми…

Славко був дома. Він сидів біля старих почорнілих ночов і тер на тертушці картоплю. Хлопці привіталися. Славко підхопився з низенького дубового стільчика, витер рушником руки.

— От добре, Юрко, що ти прийшов, — заусміхався він. — Я вже збирався навідатися до вас, та все не знайду часу. Ходімо, я тобі щось покажу.

Хлопці зайшли в простору кімнату. На широких, виструганих з липових дощок полицях стояли ряди книжок. Цілими стосами книжки лежали на підлозі, на столі, займали вони широке підвіконня.

Книжки із сільської бібліотеки, — пояснив Славко. — Фашисти викинули їх у яр, а в приміщенні поставили коней, навмисне поглумилися над книжками. А я виждав, поки вони виїхали, за візок і три дні перевозив книжки додому. Прийдуть наші — поверну.

Юрко запитав товариша, чи нічого не чути про його батька.

— Чому не чути, — якось болісно відповів Славко, — у полоні мій батько. Позавчора й листа передав. Приніс поліцай. Обіцяє скоро бути дома.

— Як же він міг прислати листа, — засумнівався Юрко, — хіба зараз працює пошта?

— Не знаю, — знизав плечима Славко, — може, й працює. Я бачив, як німці з поліцаями повивозили з пошти всі апарати й поставили їх у поліції.

— А де ж лист твого батька?

— Он лежить на припічку…

— Можна почитати?

— Читай, якщо є таке бажання.

Юрко взяв конверт, дістав з нього лист, написаний на цупкому білому папері, позначеному внизу німецькими літерами: «СС». Дивного, якогось незрозумілого прислав листа Семен Олефіренко. «Я живий, здоровий, — писав він, — того й вам бажаю. Повезли нас з села в Київ. Послали на фронт. Я дочекався ночі — і здався в полон. Зустрівся там із знайомими мені людьми, які зараз стали великим начальством. Все діється так, як я й думав. Скоро буду дома. Зі мною в полоні Трохим Зануда, Кузьма Книш, Пантелій Гриза, Карпо Сивуха. Передай, Докіє, їх родинам, що й вони скоро будуть дома. У таборі голод і багато вошей. Та ми живемо окремо, ведемо нагляд за полоненими. Годують нас так, як і німецьких солдатів. Пригодилися тепер мої колишні заслуги. Таки настало свято й на нашій вулиці. Тепер можна буде й поквитатися з усіма нашими ворогами. Прошу тебе, Докіє, берегти оті картинки, що їх мені подарував мій друг Федір Пампушка. Зараз вони стануть мені в пригоді. Передає тобі вітання мій колишній полковник пан Маковій. Він тепер займає дуже високу посаду, має два залізних хрести за особливі заслуги. Низько всім кланяюся. Семен Олефіренко. 20 липня 1941 рік. Житомир».

Юрко поклав листа на припічок, замислився: «Де ж зараз тато? Може, загинув, а може, теж потрапив у полон. Ні, — відігнав цю страшну думку, — тато ніколи не піддасться фашистам. Воюватиме до кінця. Червоні козаки ніколи в полон не здавалися. Йшли на видиму смерть — і вмирали за революцію…»

Славко знову почав терти картоплю. Якийсь час вони мовчали, потім Славко підвів голову, сказав знічено:

— Непогано живе мій батько в полоні, приятелює з фашистами…

Юрко нічого не відповів на слова товариша, бо й що він міг йому сказати. Зрадник Славків батько, продався він фашистам, став справжнім ворогом. Цікаво, що має на увазі Семен Олефіренко, коли згадує про картинки, подаровані його другом Федором Пампушкою? В селі й зараз живе брат того Пампушки, Тимофій, покалічений на війні. Відбило йому в Галіції праву руку, і втратив одне око. Сторожував він у колгоспному саду, завжди пригощав хлопців запашними яблуками, попереджав:

— Хочете яблук — скажіть. А самі не лізьте, бо поламаєте гілля, багато шкоди наробите.

Тимофій Пампушка не любив панів, бо вважав, що вони розбестили його меншого брата і звели з пуття його сестру Прісю.

Тепер Семен Олефіренко згадує в листі картинки, подаровані панським лакеєм. І про це треба обов'язково розповісти Вершині. Мабуть, не прості це картинки, коли Олефіренко так дорожить ними.

На стіні висить велике фото. Це груповий знімок учнів шостого класу. А в центрі між дітьми класний керівник Ніна Павлівна.

Рипнувши, прочинилися двері, і на порозі з'явився Максим Коломієць, їхній однокласник. Побачивши хлопців радісно привітався:

— І Юрко тут! Тепер мені не доведеться бігти на ваш куток. Послав мене Іван Гончар і наказав вам передати, щоб прийшли в неділю о дванадцятій годині до Андрія Ремеза. Є важлива розмова.

— Чого смикає хлопців Іван? — поцікавився Юрко.

— Не знаю, — ухилився Максим, — є, кажу, важлива розмова. Наші хлопці натрапили на колону машин. Водії загинули, а вантажі лишилися. Їх треба приховати. Є ще одна справа, але прийдете і про все дізнаєтеся. Іван наказав скликати найнадійніших хлопців. По дорозі, — звернувся Коломієць до Юрка, — зайдеш до Вадима Грищенка, скажеш, щоб він теж прийшов до Ремеза.

Максим квапився, мабуть, мав попередити ще когось про зустріч. Юрко трохи посидів у Славка. Розмова не клеїлася, життя засмучувало, ускладнювалося. Страшно усвідомлювати, що твій батько добровільно здався фашистам і став їх найманцем.

З нелегким серцем повертався Юрко від товариша, думав про Славкове становище, розмірковував, як бути із викликом Івана Гончара, що він задумав. Може, схоче створювати своє підпілля чи запропонує вирушати в ліс?.. А може, підмовлятиме переходити лінію фронту до своїх… Чи на часі все це, чи не зашкодить це основній справі підпілля?..

По дорозі Юрко завернув до Вадима Грищенка. Вадик привітно зустрів Юрка, запросив до хати.

— Скажу тобі щось, Юрку, тільки тримай язик за зубами!..

— Та добре, триматиму…

— Гляди ж, бо це такий секрет, що за нього фашисти й голову знімуть. Пам'ятаєш оте дупло в старій вербі, Де ми колись ховали ліхтар «летюча миша», коли оглядали старі каменоломні?

— Пам'ятаю.

— Так я там сховав… три німецьких автомати з патронами до них. Загорнув у клейонку і заховав.

— Де ж ти взяв ті автомати?

— Там, де взяв, уже нічого немає, коло Прип'яті. Німці купалися біля Косового острова, пірнали, глушили гранатами рибу. Я підкрався до їхніх манатків, за автомати — і хода. Вважай, один автомат твій! Тепер можеш піти в партизани. Всіх, хто приходить до них зі зброєю, приймають.

— Хто тобі про це казав?

— Партизани, — Вадик притишив голос. — Я недавно чоловік десять їх зустрів у Самусевому лісі. І знаєш, хто був з ними?

— Хто?

— Лейтенант Вершина. Він минулого року в школі виступав, розповідав, як наші колошматили біляків у громадянську.

— З нашого села нікого там не було?

— Ні, наших нікого не бачив, — відповів Вадик, — все незнайомі партизани. Є серед них і зовсім молоді хлопці, Може, трохи старші за нас. Озброєні гвинтівками та карабінами. Біля пояса гранати-лимонки. На шапках червоні стрічки.

— От якби й нас взяли в партизани! — вихопився Юрко. — Треба було тобі до них пристати.

— Просився, — зітхнув Вадик, — не взяли! Сказали почекати до весни, як потепліє, а за цей час роздобути зброю. Так я й розжився, маємо три автомати. Навесні разом підемо, якщо наші до того не розіб'ють фашистів.