Таємниця Зоряної кімнати

Розділ дев'ятнадцятий ПАРОЛЬ «ВЕРЕСОВИЙ МЕДОК»

Під вечір наступного дня до Берегових зайшла дочка лісника Свічки Оксана. Вона поклала на стіл велику в'язку сушених білих грибів, попросила матір:

— Дайте мені, Маріє Федорівно, червоної заполочі. Почала рушник вишивати, а червоних ниток немає.

— Чи не заміж збираєшся? — пожартувала мати. — Але ж женихи тепер на фронті.

— Чого там, — сердито махнула рукою дівчина, — проходу від них немає. Оце, як ішла до вас, причепився Тимофій Шлапак, виходь за нього заміж! До чого ж підла й нікчемна личина! Учителя Кошового німцям видав, а тепер носить його годинник і вихваляється своїм злочином! — По обличчю дівчини пробігла відразлива гримаса. — Ледве втекла від клятого поліцая, нахвалявся, якщо не піду за нього заміж, донести в жандармерію, що я комсомолка. От гад повзучий, а ще й учився в нашій школі!..

Мати підійшла до столу, взяла в'язку грибів.

— Спасибі, Оксано, за гостинець! Які ж красиві боровики. Один в один! Де це ви їх збирали?

— У Стрілецькому лісі,— відповіла Оксана, — там є багато грибних місць. І зараз грибів повно.

Мати дістала з полиці пачку червоної заполочі, подала Оксані.

— Це добрі нитки, не линяють. Тут тобі на п'ять рушників вистачить.

— Спасибі,— подякувала дівчина, — люблю вишивати, Хоча тепер і не до вишивання.

— Іди, Оксано, — запросила мати, — на роботу у вишивальну майстерню. Пайок будеш мати, комендант аусвайс видасть і на роботу в громадське господарство не ходитимеш. І поліція не так чіплятиметься.

— Спасибі,— ухильно відповіла дівчина, — тільки зараз треба картоплю вибрати, лад на городі дати, а на зиму можна й за вишивання зачепитися.

Оксана старанно зав'язала нитки в білу хусточку, зиркнула на Юрка:

— Проведи мене трохи, бо страшно одній берегом ходити. Боюся, що Шлапак знову причепиться. Дожилися, — ремствувала дівчина, — серед білого дня й вулицею не пройти.

— Хай проведе, — підтримала Оксану мати, — тільки чи захистить Юрко тебе від того поліцая?

— Захистить, — упевнено відповіла дівчина, — Шлапака Юрко на весь вік провчив.

— Коли те було, — невесело всміхнулася мати, — а тепер у Шлапака гвинтівка, і кожен день у горілці мокне. Таке життя настало, що краще уникати зустрічей із такими пройдисвітами.

Коли вийшли на берег, Оксана взяла Юрка під руку, прихилилася до нього, прошепотіла:

— Юрку, голубчику, скажи, будь ласка, чи можна у вас вересового меду купити?

Почувши довгожданий пароль, Юрко відчув, як у грудях радісно закалатало серце. Юрко хотів дати відповідь, та враз мимоволі насторожився: пароль сказано неточно. Він пам'ятає, як лейтенант застерігав — не відповідати, якщо в паролі буде найменше відхилення.

Оксана насторожено дивилася на хлопця, чекала відповіді. Врешті не витримала, запитала:

— Чого мовчиш? Ти що повинен мені відповісти?

— Що ж я маю відповісти, — знизав плечима Юрко, — хіба ти сама не знаєш, що в нас нема пасіки і меду ми не продаємо, ні гречаного, ні тим більше вересового.

Дівчина сердито накинулася на Юрка:

— Невже ти не знаєш, про який «медок» іде мова? Не розумію, чого ти хитруєш!

— Так нема в нас, Оксано, ніякого меду! — стояв на своєму Юрко. — І навіщо тобі той вересовий мед?

— Не розумієш, — сердито мовила дівчина, — тоді слухай, як кажуть, відкритим текстом. — Вона геть стишила голос — Вершина наказав тобі зараз прийти до нас. Він чекає в хатині. А ти мусив мені відповісти: «Нема медку — весь німчики поїли!» Ти ж ні з того, ні з сього почав викаблучуватися.

— Правильно, «Нема медку…»

— Ой, Юрку, вибач: «Чи можна у вас вересового медку купити?..» А ти такий точний!..

— Не в мені справа, Оксано, лише через те, що добре знаю тебе, вірю тобі, відповідаю на пароль. Але, ти ж знаєш, пароль ще й для того придумується, щоб на його секретах спотикався ворог…

Оксані було прикро за свою помилку, і їй дуже не хотілося, щоб у Юрка змінилася про неї думка. А між ними були особливі дружні взаємини. І зблизила їх досить страшна пригода.

Перед самим Новим роком мати попросила Юрка віднести дарунки її хрещеникам, які жили на хуторі Червоному. Відвізши на лижах дарунки, хлопець повертався додому Старим лісом. Він спустився із стрімкої гори і виїхав на галявину, коли почув розпачливий крик. Прислухався. Крик знову повторився, хтось благав порятунку. Хлопець помчав на допомогу. У долинці, заметеній снігом, побачив схилену постать. Під'їхав ближче і впізнав Оксану. Дівчина стояла під сосною, трималася за її стовбур і гірко плакала. Юрко одразу збагнув у чому справа. Ногу дівчини сталевими лещатами затиснув капкан. Оксана знесилилася, намагаючись витягти ногу з пастки. Капкан, прикутий до окоренка сосни, тримав чобіт надійно.

У лісі швидко темніло, мороз сковував тіло, і дівчина впала у відчай. Юрко оглянув капкан, натис на пружину, Розтягнув його щелепи, вивільнив Оксанину ногу. Виявилося, що й Оксана ходила з гостинцями до своєї бабусі на Червоний хутір. Ще завидна просікою поверталася додому і під сосною помітила якусь темну грудку. Підійшла до неї, почала розгрібати сніг чоботом і попалася в капкан. Спершу Оксана намагалася визволитися з несподіваної пастки, коли нічого не вийшло, почала кликати на допомогу, зо дві години простояла на морозі, поки нагодився Юрко. Оксані боліла нога, і він провів її додому. Відтоді між ними зав'язалася щира дружба, Оксана навіть вишила йому на згадку сорочку…

Нарешті підійшли до лісникової хати. На ґанку сидів Оксанин батько і шматком скла шліфував нове березове топорище.

Свічка підвівся з ґанку, як дорослому подав Юркові руку і повів до хатини, вікна в якій були завішані темно-зеленими фіранками. У кутку за невеличким столом сидів лейтенант Вершина і читав якусь книжку. Юрко зразу й не впізнав його, Вершина відпустив пишну бороду і тепер чимось нагадував Іллю Муромця з картини.

— Проходь, Юрку, — підвівся йому назустріч лейтенант, — радий тебе бачити живим, здоровим.

Вони, як давні друзі, тисли один одному руки. Свічка, поки віталися, стояв біля порога.

— Ви тут розмовляйте, а я піду, — сказав він. — Коли буде щось негаразд, дам знати, а ви зразу ховайтеся в льох. Там два кожухи, не замерзнете.

Свічка вийшов з хатини, щільно причинивши двері. Лейтенант дістав з розбухлої шкіряної сумки пачку брошур і газет, підсунув їх до Юрка.

— Прочитаєш дома. Тут фашисти дають настанови, як повинні служити «новому порядку» мешканці окупованих територій. Є там звернення фашистських властей до фольксдойчів. Уважно все прочитай, тобі це треба знати. Як відбулася зустріч з Майєром, яке в тебе враження?

— Усе ніби гаразд, розмова вийшла, як і радили, — сказав, чомусь ніяковіючи, Юрко. — Враження?.. Фашисти, та й годі! Майєр дуже зацікавився фальшивими грошима.

— Майєр — хитрий, підступний, спостережливий гестапівець, май це на увазі, Юрку, — замислено мовив Вершина. — Але з іншого боку надто забобонний, дуже вірить у сни і кожен сон намагається розтлумачити.

— Як розтлумачити? — не зрозумів Юрко.

— По соннику, — пояснив лейтенант. — Є в нього старий сонник. Він навіть коменданту Штарку розгадує сни. Треба мати на увазі й це захоплення Майєра. При нагоді Можна розповісти гестапівцю і якийсь корисний для нас сон. Але це буде пізніше, коли Юрген Берг зуміє «заприятелювати» з цим гестапівцем.

Юрко дивився на Вершину і думав про теперішнє життя цього чоловіка. Як нелегко тримати зв'язок з підпільниками, ходити під смертельною небезпекою на збройні операції проти гітлерівців, переховуватись, жити в лісі. А Вершина розпитував хлопця про його нинішнє життя, про все, що тривожить його в зустрічах з німцями, як поводитися в тій чи іншій ситуації, як відповідає на ті чи інші запитання. Юрко слухав лейтенанта, і його очі аж іскрилися від радості, що йому довіряють, як справжньому розвідникові, сподіваються на його витримку і кмітливість.

Юрко почав розказувати про найважливіші події, які сталися в селі за останній час. Вершина уважно слухав Юрка, робив якісь помітки в записнику, інколи незадоволено, скрушно похитував головою.

— Все? — нарешті запитав він.

— Все, Іване Петровичу.

— Просив же я тебе, Юрку, нікуди не встрявати, даремно не ризикувати. Ти маєш важливе доручення і мусиш цілком зосередитися на його виконанні. Так далі справа не піде! Робити все, як кому забажається, в підпільній роботі — провал.

— А що я такого зробив? — запитав спохмурнілий Юрко.

— Не мав ти права вступати в підпільну групу, — почав перераховувати Вершина, — бо в тебе своє завдання, значно важливіше за збирання зброї. І напади на фашистів отак з бухти-барахти не вам, хлопчики, влаштовувати. І самі загинете, й село погубите. Убили недавно подлітки карателя в Лебедівці, і німці спалили село, а всіх жителів знищили. Дітей-малоліток живими в огонь кидали. А ви задумали фашистський обоз обстріляти. Спасибі Макарову, що застеріг вас від цієї безглуздої затії. Хіба ж я тебе, Юрку, не попереджував, щоб ти не встрявав у будь-які справи, що не стосуються твого основного завдання? Ти — підпільник! І тобі вистачає своєї роботи по саму зав'язку. Діяти на власний розсуд ти не маєш права! У підпіллі, хлопче, існують свої закони, своя залізна дисципліна. І будь-яка непродумана самодіяльність забороняється.

— Думали як краще зробити, — винувато сказав Юрко, — хотіли вам зброї роздобути і роздобули. Одних автоматів близько півсотні «позичили».

— Ніхто й не каже, — заперечив Вершина, — що ви думали гірше зробити. Тільки не варто діяти самочинно, не порадившись зі старшими, досвідченішими товаришами. Чому ти не порадився з Оксаною Василівною або з лісником Трохимом Свічкою? Мовчиш, бо нема чого сказати.

Лейтенант докірливо поглянув на хлопця.

— А хіба не наказував я, щоб ви не ходили в підземелля? А ви як вчинили?

— Так ми туди стільки зброї наносили, — виправдовувався Юрко, — обмундирування, патронів, гранат, макаронів…

— Нам зараз таємниця Зоряної кімнати важливіша за будь-яку зброю, — махнув рукою Вершина. — У палаці отаборилися гестапівці, в село приїздив генерал з Берліна. Водолази обшарили льохи, заповнені водою, що лишилися від Білої вежі. Зараз фашисти ремонтують праве крило палацу, будують у дворі величезну казарму.

— Туди наших полонених пригнали, — підтвердив Юрко, — мабуть, вони й ведуть те будівництво. Почали мурувати доти на схилах гори, біля воріт, що ведуть на подвір'я палацу.

— Не подумай підходити до тих полонених, — суворо наказав лейтенант. — Ремонтують палац не наші люди, а есесівський будівельний батальйон, замаскований під полонених.

— Та невже! — не повірив Юрко.

— Отак воно, товаришу, і є, як я говорю! — лейтенант трохи помовчав, а потім додав — Наказую тобі та Вовці вийти з вашої підпільної групи. Ви виконуєте завдання партизанської розвідки — і цього для вас цілком досить.

Юрко розгубився:

— Як же ми можемо вийти з підпілля? Що ми хлопцям скажемо? Дали клятву на вірність, обіцяли до кінця боротися з фашистами, а тепер в кущі?..

Лейтенант докірливо похитав головою:

— Про які «кущі» ти говориш? Невже ти вважаєш, що перебувати в підпільній комсомольсько-молодіжній групі — це подвиг, а виконувати завдання партизанської розвідки — іграшки? Зараз нам твоя допомога надзвичайно потрібна! Ще більше вона буде потрібна в недалекому майбутньому. Нам треба знайти підходи до Майєра. Цей гестапівець — довірена особа Гіммлера. Даремно Гіммлер присилати в глухе село свого полковника не буде. Щось задумали гестапівці. А що? Чого вони кубляться в цьому палаці, чого оперізують його залізобетонними дотами? Нам треба розгадати задуми фашистів!..

Лейтенант помовчав, а тоді мовив стривожено:

— Непокоїть мене розповідь Славка, що Скрипаль застав нас біля входу в палац. Ворог, як бачиш, не спить! Ми ще, по суті, не почали свою роботу, а вже прокол! І це вже не перший! Тільки почали створювати партизанський загін і підпілля, а до нас примазався Консул, Сиволап, Гуня. Є й інша агентура.

— Хіба не впіймали їх, Іване Петровичу?

— Поки що не зуміли вийти на їхній слід, — винувато мовив Вершина, — хоча їхню руку й відчуваємо. На вас з Вовкою впала підозра. Тепер чекайте на прихід провокатора! Тут уже сумніватися не доводиться.

Лейтенант походив по кімнатчині, спинився перед хлопцем:

— Слухай, Юрку, запам'ятай сам і перекажи Володі, що про кожного «партизана» або «підпільника», який прийде до вас з якимось проханням, негайно повідомляйте в поліцію. Вірте тільки тому, хто назве пароль, всіх інших вважайте гестапівськими провокаторами. Прошу вас, — ще раз нагадав лейтенант, — нікому не вірити, нікому не розкривати душу! Будьте обережні і ще раз обережні!

Настав час діяти. І треба бути готовим до будь-яких несподіванок.

Ти — німець! — продовжував Вершина. — У тебе є незаперечні документи про твоє арійське походження. І тут постає чимало запитань: як Юрген Берг ставиться до «нового порядку», до фюрера, до окупаційних властей?.. Адже Юрген Берг вчився в радянській школі, з гордістю носив піонерський галстук, мріяв стати комсомольцем. А зараз цілковита зміна поглядів та уявлень? Як же ти поясниш всі ці метаморфози геру Майєру?

— Не знаю, Іване Петровичу…

Лейтенант на знак згоди кивнув головою.

— Я розумію, що не знаєш. Але такою відповіддю не розвієш підозр Майєра, а навпаки, посилиш їх. І тут треба знаходити щось переконливіше, зачіпати потрібні струни. У брошурі, яку я тобі даю, є стаття Геббельса «Голос крові». Ти прочитай її уважно. Пан Геббельс намагається довести, що всі німці, незалежно від того, багаті вони чи бідні, голодні чи ситі, об'єднані в єдину націю могутнім покликом крові. Кров і тільки кров кличе їх до об'єднання і спільних дій! І завдяки цій обставині німці пануватимуть над усім світом. Отут і треба скористатися з цієї брехні.

— 3 брехні?.. — запитав Юрко. — Як же маю з неї скористатися?

— А що ж, Юрку, треба прикритися цією лжетеорією, доводячи свою «органічну прихильність» до «нового порядку». Можна розповісти їм таку зворушливу легенду. Ще в перші дні, коли в село прийшли німці, ти побачив біля переправи колону танків. У відкриті люки визирали танкісти. І твоє серце переповнила якась нестримна радість. Ти побачив німців! У твоїх жилах тече та ж кров, що і в їхніх!.. Словами не можеш пояснити це почуття… Це — голос крові… Отак пояснює це почуття доктор Геббельс в своїй статті, з якою він звернувся до всіх німців-фольксдойчів. І ти повинен скористатись вигадками Геббельса. Але дивися, щоб Майєр не впіймав тебе на брехні…

Вершина промовив ці слова і тут же підбадьорливо сказав:

— Майєру дуже потрібний Юрген Берг! Дуже! Він потрібний йому, як перекладач, коли зайві свідки небажані і небезпечні. Маєр шукає фальшивомонетню пана Хоткевича, він хоче привласнити чуже багатство!.. А свої конкуренти йому не потрібні.

Лейтенант підвівся з-за столу, подав Юркові руку:

— Ну, що ж, зустрічай у неділю своїх високих гостей! Поводься спокійно, як і в попередній раз. Приховай пергамент з отим таємним листом Франца Берга, він не повинен потрапити до Майєра. Я певен, підземелля ще не відкрило нам всіх своїх таємниць. Зараз у палаці повним ходом іде ремонт, в Зоряній кімнаті має бути кабінет чи опочивальня Майєра. Розумієш, у якій пригоді може стати нам Зоряна кімната? Отже, діяти!.. Бажаю тобі сили волі і мудрості, дорогий Юрген Берг!..

Повернувся Юрко додому увечері і одразу розповів про зустріч з Вершиною. Мати слухала його, а в душі в неї розростався страх за сина, біль від неслави перед своїми людьми і ненависть за все до осоружних фашистів… Але Юркові вона сказала:

— Хоч ти ще, сину, не маєш спеціальної виучки для такої боротьби з вишколеними бандитами і вбивцями, але нехай тобі допомагає усвідомлення, що ти йдеш за правду, за життя багатьох наших людей. Я пам'ятаю, як цей Майєр чинив розправи в громадянську війну. За його наказом людей до смерті сікли шомполами, вішали, розстрілювали. І тепер знову цей кривавий убийця прийшов на нашу землю. І ми повинні перемогти його. Страшно, що про нас люди подумають… Уже скоса дивляться після відвідин Майєра і Штарка, скоро й здороватися багато хто не буде. Тільки треба все це нам витримати й пережити.