Таємниця Зоряної кімнати

Розділ шостий ПРОПОЗИЦІЯ ЛЕЙТЕНАНТА

Хлопці хутчій подалися на переправу. Через Прип'ять понтонним мостом лавиною йшли війська. Юрко підбіг до підполковника і, важко дихаючи, схвильовано заговорив:

— Товаришу командир, нам терміново потрібна машина в район. І негайно, інакше буде велике лихо.

Підполковник нахмурився, запитав занепокоєно:

— Яке лихо? Лиха і так зараз вистачає. Що там скоїлося? Говори!

— Переправі,— притишено мовив Юрко, — загрожує небезпека.

— Яка небезпека? — насторожився підполковник.

— На неї диверсанти вночі наведуть фашистські літаки.

— Які диверсанти? — ще більше стривожився командир. — Де вони, від кого ти дізнався про це?

Юрко змовк, бо не хотів розсекречувати таємницю підземелля, порушувати батьків наказ.

— Нам потрібна машина, — вперто стояв на своєму Юрко. — Ми поїдемо в район і про все розповімо лейтенанту Вершині або секретареві райкому партії.

— Хто це «ми»? — уточнив підполковник.

— Я і мій товариш, — Юрко показав рукою на Володю, який стояв віддалік і нетерпляче чекав закінчення розмови. — Ми щойно бачили диверсантів, чули їхню розмову. Один диверсант розмовляв по рації з фашистами, домовлявся про наліт на переправу, обіцяв дати дві червоні ракети, показати, куди треба кидати бомби.

— Де ж ви бачили тих диверсантів? У лісі?

— Про це ми можемо розповісти лише лейтенанту Вершині. Так мені наказав тато.

— Твій тато теж бачив диверсантів?

— Ні,— відповів Юрко, — мій тато пішов па фронт ще в перші дні мобілізації.

Підполковник знизав плечима.

— Нічого не збагну. Виходить, що твій тато знав про присутність диверсантів ще до того, як його мобілізували в армію, і не доповів про їх місцеперебування?

Юрко заперечливо похитав головою:

— Нічого тато не знав. Тут зовсім інше діло. Дайте нам, товаришу командир, машину, і ми поїдемо в район. Швидше! Бо диверсанти можуть утекти, сховатися, затаїтися в старих каменоломнях.

— Скільки ж їх, тих диверсантів? — допитувався підполковник.

— Двоє їх було, — відповів Юрко. — Один майор, отой, що втік від наших бійців на Льольчиному озері. Це пан Хоткевич — власник цього палацу. Колись пан утік за кордон, а нині повернувся.

— Діло серйозне, — погодився підполковник, — і не будемо даремно гаяти часу. Я зараз пошлю на пошту свого ад'ютанта, і він терміново викличе лейтенанта Вершину. Так буде і швидше, і певніше. — Начальник переправи поглянув на годинник.

— А вам, хлопці, доведеться посидіти в моїй землянці і почекати, поки приїде лейтенант. Сидіть і носа не висовуйте. Зараз вас ніхто тут не повинен бачити, бо потім лиха не оберетеся.

Під вербами виднілося кілька землянок. Одна з них начальника переправи. Хлопці несміливо зайшли в напівтемну землянку. Тут пахло луговим сіном, ромашкою, відчувалися терпкі пахощі м'яти. Вхід до землянки був завішений плащ-палаткою. Дощаті нари вимощені сіном, заслані цупким брезентом. Під невеличким віконцем столик. Біля нього три березових кругляки. На стіні, обшитій свіжими шалівками, висів автомат. Юрко бачив цю зброю вперше.

— Сідайте, — наказав підполковник, кивнувши головою на нари, — і чекайте лейтенанта. Чи, може, ви все-таки розкажете мені, командиру Червоної Армії, свою таємницю і ми зразу затримаємо диверсантів? Чого ви боїтеся, вагаєтесь?

— Не боїмося, — заперечив Юрко, — є одна обставина, про яку треба доповісти тільки лейтенанту Вершині. Я мушу виконати батьків наказ.

Підполковник більше не розпитував хлопців, а зайнявся своїми справами.

Через годину приїхав лейтенант Вершина. Він разом з ад'ютантом начальника переправи зайшов у землянку, поздоровався, мимохідь глянувши на хлопців, запитав:

— Що трапилося, товаришу Макаров? Чому такий терміновий виклик? До речі, свою обіцянку я виконав, ваш лист передано нашому працівникові, який учора виїхав до Москви.

— Дякую, — кивнув головою підполковник. — А викликав вас через цих хлоп'ят. Прибігли до мене, запевняють, що чули розмову ворожих диверсантів, розповіли, що сьогодні вночі має бути наліт на переправу. І більше нічого не бажають говорити. Затялися, що розкриють свою таємницю лейтенанту Вершині. Довелося вас терміново викликати.

Вершина уважно глянув на хлопців карими проникливими очима, поцікавився:

— Відрекомендуйтесь, хлопці, і кажіть, що у вас.

Юрко підхопився з нар, відповів:

— Я син Василя Берегового. А це Володя Карпенко — син тракториста Миколи Карпенка.

Володя теж підхопився з нар і виструнчився перед лейтенантом.

— Сідайте, — мовив лейтенант, — і розповідайте.

— Мені наказав тато, — ніяковіючи, зам'явся Юрко, — розповісти про цю таємницю лише вам або секретареві райкому партії і більше нікому… Ми з татом на другий день війни ходили в район, шукали вас, але не знайшли.

— Коли ви були в районі? — швидко запитав лейтенант.

— На другий день війни.

— Вам уже тоді було відомо про диверсантів? — насторожено запитав лейтенант. — Чому ж ви не доповіли зразу?

— Ні,— поспішно відповів Юрко, — про диверсантів нам нічого не було відомо, тут інше. Тато, як ішов на фронт, наказав знайти вас і про все повідомити, а я захворів. Та сьогодні нам з Володею стало відомо про диверсантів.

— Колись у таких випадках, — усміхнувся лейтенант, — говорили: без попа не зуміємо розібратися. Нічого я, хлопці, не розумію, нічого не можу збагнути. Давайте будемо говорити так, як воно є, і не будемо гайнувати час.

— Товаришу лейтенант, — виступив наперед Юрко, — таємниця настільки важлива, що мусимо говорити про неї лише вам одному.

— Отака велика таємниця? — усміхнувся Вершина.

— Дуже велика, товаришу лейтенант, — посерйознів Юрко, — така велика, що більшої і не придумаєш. І тато мені наказав, щоб нікому жодним словом не промовився. Крім нас, навіть матері нічого не говорити.

— І ти не промовився? — насторожився лейтенант.

— Нікому не промовився, крім Вовки, — відповів Юрко.

Лейтенант вибачився перед підполковником, розвів руками:

— Якщо вже хлопці вирішили поговорити зі мною наодинці, то доведеться задовольнити їхнє бажання. Вибачайте, товаришу підполковник…

Начальник переправи розуміюче кивнув головою і вийшов із землянки. Хлопці похапцем почали розповідати про недавню зустріч у підземеллі, передавали розмову між паном Хоткевичем та аптекарем. І чим більше вони розповідали, тим більше хмурнішало обличчя лейтенанта, повнилися тривогою його очі.

Лейтенант дістав з кишені олівець, блокнот, швидко почав робити в ньому якісь помітки. Він жодним словом не перебив хлопців, слухав уважно, зосереджено, і лише тоді, коли Юрко згадав, як Сиволап обіцяв передати фашистам списки підпільників, адреси явок, паролі, псевдоніми, місцезнаходження партизанських баз, Вершина занепокоєно уточнив:

— Як говорив Сиволап, чи він передасть, чи вже передав?..

Юрко повторив слова Сиволапа, і Вершина, важко зітхнувши, щось записав у своєму блокноті, наказав хлопцям:

— А зараз — додому. І нікому ні слова ні півслова про підземелля. Я прийду до вас додому після нальоту ворожих літаків. Мені буде потрібна ваша допомога.

Хлопці вийшли із землянки і швидко подалися в село. А лейтенант Вершина майже підбіг до підполковника, який стояв на пагорбі, стежачи за роботою переправи. Між лейтенантом і підполковником відбулася швидкоплинна розмова. Незабаром у напрямку палацу рушило чоловік двадцять червоноармійців.

Хлопці, озираючись, здаля бачили все це, і їм було заздрісно, що не можуть брати участі в операції. Нетерпілося побігти слідом за червоноармійцями. Але про участь у бою не доводилося й думати, їм наказано йти додому і чекати лейтенанта. Незабаром почулися вибухи гранат. З вузенького слухового вікна, що виднілося на горищі палацу, темною смугою виповз чорний густий дим.

Хлопцям несила було сидіти в хаті, і вони вийшли на майдан. Там зустріли схудлого, змарнілого Івана Гончара, його тільки позавчора виписали з лікарні. Побачивши хлопців, Іван почав розповідати, що на горищі палацу червоно-армійці захопили ворожих диверсантів і один з них — колишній власник палацу пан Хоткевич.

Нарешті настала ніч. Безлюдними вулицями села пройшли бійці винищувального загону. Вони прискіпливо приглядалися до кожного вікна, пильнували, щоб ніде не пробився жоден промінчик світла. Від переправи долинало гудіння машин. Рух військ не припинявся ні на хвилину. Пором теж працював удень і вночі, переправляв біженців.

Опівночі над Прип'яттю запанувала тиша. Невдовзі в далекому небі, всіяному дрібними зірками, загули невидимі літаки. Їхнє гудіння напливало на мовчазне затаєне село. У визначений час далеко від переправи, над болотом, у небо злетіло дві червоні ракети. Вони повисли на мить у небі і, розсипавшись на безліч великих і малих іскор, погасли, лишаючи по собі білястий, ледь видимий слід. На сигнали й подалися ворожі літаки. Дужі вибухи струсонули землю. У вікнах тонко забриніли шибки. Вперше так близько рвалися фашистські бомби.

Літаки побомбили болото і полетіли на захід. Їх загрозливе гудіння віддалялося, поволі затихало, поки й зовсім не розтало в нічній пітьмі. А переправа знову завирувала.

О третій годині ночі до Берегових завітав лейтенант Вершина. Він зайшов до хати, подав руку матері, сказав вдячно:

— Спасибі вам, Маріє Федорівно, за сина. Велику допомогу подав він Червоній Армії. А зараз дозвольте Юркові піти зі мною і не турбуйтеся. Завтра до вечора він повернеться додому.

На ґанку їх чекало двоє чоловіків. Зайшли за Володею.

На вулиці лейтенант сказав хлопцям:

— Зараз підемо в палац, покажете нам підземелля, проведете в ту кімнату, в якій розмовляли пан Хоткевич з Сиволапом. Там залишились списки підпільників.

— Оце серед ночі й підемо? — засумнівався Володя.

— Зараз найкраща пора, — пояснив лейтенант, — бо нас ніхто не бачитиме. А зайві свідки нам не потрібні. Підземелля необхідно оглянути терміново. Ходімо, хлопці, ходімо, лише ви нас туди можете провести.

На вулиці, коли наблизилися до Прип'яті, лейтенант зупинився, прислухався до гуркоту, що долинав від переправи, сказав задоволено:

— Живе переправа! Прорахувалися фашисти та їхні найманці.

Село стишилось після нальоту ворожих бомбардувальників. Між темних дерев сіріли стіни рублених хат. Землю повили густі сутінки. Над Прип'яттю клубочився білий туман, хвилями він піднімався, повисав на вербах, снувався над берегом. Коли підійшли до клубу, Вершина дістав з кишені ключ, почав відчиняти важкі дубові двері.

Юрко стояв біля ґанку і дивився на стовбури старезних лип. Несподівано йому здалося, що біля крайньої липи майнула чиясь тінь, затаїлася за нею і пильнувала за кожним рухом нічних відвідувачів палацу. Хлопець, напруживши зір, уважно вдивлявся в передсвітанкову темряву, чекав, що тінь знову випірне з-за грубезного стовбура. Та як не придивлявся Юрко, нічого вже не помітив. Мабуть, здалося, подумав хлопець, а він тут же й вигадав якусь тінь.

Не знав Юрко, якою небезпекою обернеться для нього та Володі оця миттєва зустріч з невідомим на подвір'ї палацу, який здався йому вигаданою тінню, як жалкуватиме він, що не сказав про свою підозру лейтенантові і зразу на місці не перевірив свій сумнів.

Відчинивши вхідні двері, Вершина спершу пропустив хлопців, а за ними зайшли його мовчазні супутники, останнім поріг переступив лейтенант. Він замкнув двері зсередини, поторсав їх, чи надійно тримає замок, і засвітив електричний ліхтарик.

— Не страшно? — підбадьорливо запитав хлопців.

— Ні,— відгукнувся Володя, хоча й відчув, як по його спині бігають холодні мурашки. — Чого нам боятися, коли ми прийшли разом з вами?

Лейтенант, освітлюючи дорогу ліхтариком, попрямував до Зоряної кімнати. Зупинившись посеред кімнати, він прискіпливо освічував її стіни, підлогу, уважно придивлявся до темного паркету, намагався натрапити на ляду, що прикривала вхід до підземелля.

Юрко теж оглядав приміщення. Тут усе нагадувало тата. На столі в шкіряному футлярі осиротіло виблискував уцілілим скельцем цейсівський бінокль. У відкритій шафі висів мундир із золотим еполетом. У кутку — карабін без затвора. На стіні шабля в потертих піхвах. На шафі видніється будьонівка з великою матерчатою червоною зіркою, поруч неї портупея, дерев'яна кобура від маузера.

Юрко відчув, як боляче защеміло серце. Всі ці речі по крихті збирав тато, намагався забезпечити сільських акторів справжнім реквізитом. Де він зараз? Чи живий? Десь відбиває наступ оскаженілих фашистів… Як пішов в армію, то й не було від нього жодного листа, жодної звістки, хоча обіцяв писати…

— Ну, хлопці,— озвався лейтенант, — показуйте хутчій свої таємниці, бо як я не дивився, ніякої ляди так і не помітив. Ведіть нас у підземелля, бо мусимо поспішати, щоб скоріше повертатися в район.

Світло ліхтарика упало на мідні блискітки, і Юрко швидко знайшов потрібні зірочки, натиснув на них. Тримаючи пальці на холодних блискітках, він мовчки дивився на паркетну підлогу. Під нею щось дзенькнуло, ніби злегка ударилися між собою дві металеві гирки, і під стіною безшумно піднялася масивна чорна ляда.

Вершина наблизився до ходу в підземелля, освітив чавунні східці, потім передав ліхтарика одному із своїх супутників:

— Потримай, Леоніде, а я попрактикуюсь на цих зірочках. — І до Юрка: —Покажи, на які треба натискати.

Спочатку, коли він натиснув на потрібні блискітки, ляда слухняно причинилася, безшумно лягла на своє місце, а потім від натиску на інші зірочки піднялася, ніби запрошувала зійти на чавунні східці.

— Чудеса! — не стримавшись, вигукнув Вершина. — Скільки разів чув розповіді про таємничі ходи до підземелля, про кам'яні стіни, які розсуваються, — і не вірив! Думав, вигадка, казка! А воно, бач, правда!

Лейтенант узяв ліхтарика і першим почав спускатися в темне підземелля. Він зупинився, став біля східців, зачекав, поки всі залишать Зоряну кімнату, і наказав Юркові:

— Тепер причини ляду, повертатися назад не будемо, бо вийдемо до Прип'яті через старі каменоломні. Так буде певніше.

Незабаром усі зайшли до квадратного приміщення. Супутники лейтенанта зупинилися біля кулемета, зацікавлено оглядали кам'яний закапелок. Тільки зараз Юрко зміг роздивитися на них. Обидва стрункі, широкоплечі, з доброю військовою виправкою. Русявий, з великими допитливими очима видався Юркові знайомим. І він пригадав: та це ж молодший лейтенант міліції Леонід Поух! Нещодавно він керував стрілецькими змаганнями в районі і похвалив Юрка.

Лейтенант поставив ліхтарик біля кулемета, сказав:

— Познайомтеся! Не виключена можливість, що вам ще не раз доведеться зустрічатися.

Білявий подав Юркові руку, промовив:

— Леонід Поух.

Його товариш теж потис хлопцям руки, відрекомендувався:

— Микола Яценко.

Вершина повернув кулемет до себе:

— Пригодиться нам ця знахідка. З кулеметами в нас сутужно.

Лейтенант далі неквапно освічував квадратне приміщення, оглянув гвинтівки, ящики з гранатами, цинки з патронами. Промінь ліхтарика спинився на чорній рурці, вмонтованій у кам'яній стіні. Вершина зацікавлено підійшов до неї, приклав вухо. У рурці виразно чулося шарудіння, що долинало із Зоряної кімнати.

— Зрозуміло! — кивнув головою лейтенант. — Пристрій для прослухування Зоряної. Чув я колись розповідь про цю рурку. Пан Хоткевич поселяв у Зоряній своїх іменитих гостей, особливо тих, хто приїздив шукати фальшивомонетню, а сам підслуховував їхні розмови.

Поволі рушили вглиб підземелля. Юрко йшов поруч з лейтенантом. Порівнялись із глухим закапелком, в якому колись пани розіп'яли народного месника Тимофія Кушніра. Вершина освітив мідну платівку, прочитав вибитий на ній напис.

— Страшною карою скарали цього повстанця, — сумно проказав він, — тяжку муку довелося йому витримати. Але й Кушнір допік катам, спалив палац, пустив за димом маєток… Ведіть туди, де бачили диверсантів.

Про всяк випадок лейтенант дістав з кобури пістолет. Дійшли до розгалуження.

— Ліворуч, — пояснив Юрко, — кімната, в якій сиділи Сиволап з Хоткевичем, а праворуч — вихід у старі каменоломні.

Звернули в кімнату. Промінь ліхтарика вихопив з пітьми стіл, диван, шафи, картини, люстру, шухляди стола, рацію, рожеву канапу, якої тут не було, коли Юрко з татом вперше потрапили в це приміщення.

— Товаришу лейтенанте, — вихопився Юрко, — а цієї рожевої канапи тут не було, коли ми з татом сюди заходили. Її поставили пізніше.

— З канапою розберемось згодом, — відповів йому лейтенант, а зараз займемося невідкладними справами.

Вершина одну за одною відкривав шухляди в столі. У верхній лежали хліб, сало, цибуля, плитки шоколаду, прив'ялий лимон. У другій було три пачки грошей, перев'язаних шнурочками.

— І грошей цих не було, — знову уточнив Юрко.

Аж у нижній шухляді виявилась папка з написом: «Списки партизанів та підпільників, які лишаються в тилу, на тимчасово окупованій території, адреси явок, паролі, місцезнаходження партизанських баз». Вершина розкрив її похапцем перегорнув сторінки і сховав у польову сумку. Забрав він і папку із списком активістів села.

Лейтенант якусь хвилю непорушно сидів за столом і мовчки дивився перед собою, ніби розгадував надзвичайно важливу таємницю, його обличчя геть було біле. Нарешті він пересилив хвилювання, підвівся, поставив рацію на стіл.

Далі оглядали шафи з книжками та посудом, довго придивлялися до картини з вродливою дівчиною в червоній туніці та гуртом панства.

Поух забрав у сумку гроші, а Яценко — рацію.

— На сьогодні,— озвався Вершина, — будемо закінчувати знайомство. — І звернувся до хлопців: — Без мого дозволу сюди не приходити і нікому про ці кам'яні світлиці не говорити. Знайте: зараз це підземелля є важливою державною таємницею. Обіцяєте виконати мій наказ?

— Обіцяємо! — разом відповіли хлопці.

— Вірю вам. Знаю ваших батьків, вони завжди вміли тримати своє слово.

Підійшли до таємного виходу в старі каменоломні. Юрко запропонував лейтенантові поглянути, куди ведуть мідні зірочки, що знаходяться в кінці коридора, але Вершина нетерпляче махнув рукою:

— Хай іншим разом. Зараз зовсім нема часу…

Коли вийшли з каменоломень, почало сіріти. Під вербами неподалік землянки начальника переправи стояла «емка», їх зустрів вартовий з автоматом.

Через понтонний міст переправлялись біженці. Жінки, діти, старі люди з візками, клунками, дехто на підводах намагалися хутчій перейти через річку, опинитися на лівому березі Прип'яті. У передсвітанковій тиші виразно лунало далеке гримкотіння гармат. Той загрозливий гуркіт підганяв біженців.

Лейтенант сів у машину, поклав руки на кермо, чекав, поки всі займуть місця. Поряд з ним сів Яценко. Він обережно тримав рацію в лискучому футлярі.

Хлопці разом з Поухом розмістилися на широкому задньому сидінні. Тут же лежали якісь пакунки, круглі металеві коробки, чотири трофейних автомати, зібгані парашути, ручний кулемет.

Поух підморгнув Вовці, сказав довірливо:

— Забрали знайдений тобою скарб.

Коли під'їжджали до переправи, у зашторене вікно Юрко помітив тракториста Івана Скрипаля. Він розмовляв з дядьком Денисом і раз у раз поглядав на машину, ніби хотів пронизати її своїм поглядом. Лейтенант вивів «емку» на широку польову дорогу, полегшено зітхнув:

— Тепер, хлопці, поїдемо в район. Нас чекає секретар райкому партії. Він хоче поговорити з вами, подякувати за всі ваші добрі справи. Допомогли ви ліквідувати дуже небезпечних ворогів, котрі могли наробити великого лиха. І подумати страшно, що могло б бути, якби ви вчасно не нагодилися в підземелля…

Швидко мчить машина, злегка підстрибуючи на нерівному путівці. Хоча й занедбана ця дорога, але навпростець буде скоріше. Невеселі думки рояться в голові лейтенанта Вершини. Непевно почуває він себе після останніх подій: хто б сподівався на такий підступ і віроломство? Сиволап — ніякий не котовець, не герой громадянської війни, а гетьманський полковник, агент фашистської розвідки. Знайомий Консула, друг і приятель пана Хоткевича. Умів Сиволап прикидатися, видав себе за людину, до кінця віддану Радянській владі. Як він говорив на зборах і мітингах, навіть сльозу пускав, бив себе в груди, закликав до пильності, метав громи на голови класових ворогів… Кому-кому, а Сиволапу Вершина вірив, як самому собі, завжди підтримував… А як він міг не вірити, коли той на його очах застрелив п'ятьох петлюрівців, ризикуючи власним життям, виніс пораненого Вершину з бою, перев'язав рану… І вся та «хоробрість» була не чим іншим як підступною, глибоко продуманою грою. Грав Сиволап, входив у довіру і чекав свого слушного часу. Страшний удар готував партизанам і підпільникам, їхнім родинам. А він, лейтенант Вершина, виявився довірливим, наївним простачком, який не зумів розгадати ворога, «клюнув», на той підступний гачок… Та нема тут чого дивуватися, впадати в розпач. Не простий ворог постав перед нашим народом. У всіх фашистів та їх поплічників віковічна школа підлості, цинічний досвід, як тримати в покорі людину-трудівника. У той час як Вершина пас куркульські воли, Сиволап і Хоткевич виховувались у військових академіях, досвідчені наставники навчали їх, як боротися за свій лад, як тримати в покорі робітників і селян. І не втримали! Повстав народ, здобув собі волю. Та ворог не скорився, не склав зброю. Він жив і живе однією думкою, як повернути втрачене. І для досягнення своєї мети не гребує ніякими засобами… Але треба цього лютого, сильного, вишколеного ворога здолати, вистояти в нещадній боротьбі, захистити, врятувати свій народ від загибелі. У цьому суть тепер твого життя!..

А Юркові дуже хочеться дізнатися, як схопили Хоткевича й Сиволапа. Врешті він не витримав, запитав:

— Спіймали диверсантів?

— Не пощастило взяти живими, — з досадою відповів лейтенант, — загинули під час перестрілки. Жаль, що так сталося, багато чого б вони могли розповісти. Тільки в бою не завжди виходить так, як хочеться.

Зупинилася машина біля будинку райкому партії.

— Їдьте у відділення і чекатимете товариша з Києва. З рацією та всім іншим дійте, як домовилися, — наказав Вершина своїм працівникам.

«Емка» поїхала далі, а хлопці з лейтенантом зайшли до райкому. Коваленко зустрів їх привітно. Він вийшов з-за столу назустріч, міцно потис руки, запитав:

— Так оце вони, наші герої? Молодці, хлопці. Проявили ви неабияку сміливість, відвагу і кмітливість. Від імені райкому партії дякую вам за героїчний вчинок! Сідайте і про все докладно розказуйте.

Юрко й Володя сіли за широкий стіл. Навпроти — Михайло Сергійович. Його хлопці добре знали, не раз бував він у Жовтневому, заходив до школи. Ліворуч від секретаря стомлено опустився на стілець Вершина. Коваленко натис на кнопку дзвінка, і в кабінет зайшла білява жінка.

— Покличте, будь ласка, Ніну Олексіївну, — попросив її Михайло Сергійович.

Невдовзі з'явилась молода жінка. Привітавшись, вона стала за столик збоку, на якому лежав папір, олівці.

— Зараз почнемо, Ніно Олексіївно, — заклопотано промовив секретар і звернувся до хлопців: — Зробимо так: хай нам про все спершу розповість Юра, а потім послухаємо Володю. А ти, Володю, слідкуй за розповіддю Юрка і, якщо той щось пропустить, доповнюй. Візьми папір і можеш записувати, що схочеш сказати.

Лейтенант подав Володі кілька аркушів паперу, олівець.

— Юро, — попросив секретар райкому, — спробуй усе до деталей пригадати, що ви чули в підземеллі. Намагайся нічого не пропускати, тут важливе кожне слово, кожна дрібничка.

Як і домовились, спершу розповідав Юрко, а потім Володя. Хлопці говорили неквапливо, докладно, пригадуючи кожну подробицю. Мабуть, їх оповідь була настільки цікавою і незвичайною, що навіть стенографістка раз у раз здивовано кидала на них погляд.

— Спасибі, дорогі,— подякував їм секретар. — Все, що ви сказали, надзвичайно важливе і потрібне. Нам відкрили очі. За це ви будете заслужено винагороджені. Але зараз такий час, що треба набратись мужності й далі стійко триматися, а таємницю суворо берегти.

— Ми враз про все забули! — вихопився Володя.

— А от забувати й не варто, — м'яко заперечив секретар райкому, — навпаки, запам'ятовуйте все, що нам нині доводиться переживати. Нелегко нам, але, що б не довелося знести, ми розіб'ємо фашизм, виженемо загарбників із нашої землі. І знову, хлоп'ята, буде у вас славне життя, і ви розкажете, як наш народ захищав свою Батьківщину. А може, й напишете про бачене вами, була б цікава, потрібна книжка. Ви, мабуть, любите читати?

Секретар підійшов до шафи, дістав два перев'язаних пакунки, вручив їх Юркові й Володі.

— Це вам, друзі, книжки, подарунок за вашу хоробрість, за вашу допомогу. Звісно, за врятування переправи вас треба представити до державної нагороди, але все це буде згодом.

— Спасибі, Михаиле Сергійовичу! — зворушено дякували хлопці.

Хлопці попрощалися з секретарем райкому і в супроводі лейтенанта Вершини вийшли з прохолодного приміщення. Лейтенант підвів хлопців до сірої «емки», що стояла під високим розлогим кленом, відчинив дверці, запросив до машини. Мовчазними, безлюдними вулицями виїхали за околицю містечка, швидко наблизилися до молодого соснового бору.

Лейтенант зупинив машину, заглушив мотор, повернувся до хлопців.

— Слухайте мене уважно, — повільно, чітко вимовляючи кожне слово, почав він. — Завдяки вашій мужності та кмітливості відведено небезпеку від багатьох наших людей. Ви врятували переправу, проявили себе як справжні розвідники. Але справжня, тривала й небезпечна боротьба лише починається.

Лейтенант замовк, мабуть, думав, як йому далі повести розмову з хлопцями.

— Буду говорити відверто, — невдовзі озвався він, — нічого від вас не приховуючи. Фашисти прорвали фронт і не сьогодні так завтра вийдуть до Прип'яті, захоплять ваше село. І ви, хлопці, опинитеся на окупованій території. Досить вам зробити необережний крок — і вас чекає неминуча загибель. Нагадую про це вам ще раз, поки є така можливість.

Хлопці недовірливо й злякано дивилися на лейтенанта, чули його слова і не могли збагнути, зрозуміти їхню суть. Ні, не могли вони уявити гітлерівців на берегах Прип'яті, на вулицях свого села, в своїй школі. Невже Червона Армія не зуміє зупинити фашистів? Невже німці підійдуть на таку близьку відстань до Києва?

— Зараз гітлерівці знаходяться за тридцять кілометрів від вашого села, — вів далі лейтенант. — Ворожі танки вийшли в тил нашому війську. Наш партизанський загін сьогодні вночі вирушає на свою базу. Така, друзі, створилася небезпечна ситуація. На тимчасово окупованій території буде діяти підпілля. Працюватимуть підпільники і у вашому селі. Чи згодні ви допомагати партизанам і підпільникам?

— Звичайно, згодні! — аж вигукнули хлопці.

— Спасибі вам, товариші,— зворушено мовив лейтенант, — ваша допомога нам буде дуже потрібна. Адже ви знаєте таємницю старого підземелля, а воно нам незабаром стане в неабиякій пригоді. У палац має прибути гестапівський полковник Майєр. Як видно, фашисти задумали звити в палаці якесь своє гніздо. Тепер слухайте мій наказ: без дозволу та згоди партизанських розвідників не чинити ніяких дій! Ніяких! Будь-яка самодіяльність тут не потрібна, бо вона може принести неабияку шкоду. І нікому — ні близьким, ні рідним, ні найвірнішим друзям, не проговоритися про таємницю Зоряної кімнати, нічого нікому не розповідати про старе підземелля. І будьте якнайобачніші. Запам'ятайте: один необережний крок, одне зайве слово — і вас чекатиме неминуча загибель. На кожному кроці вас підстерігатиме небезпека. У партизанський загін уже проникла ворожа агентура, і ми не зуміли її поки що виявити. Ще більше своїх людей закидатиме гестапо в наші ряди в недалекому майбутньому.

Лейтенант уважно подивився хлопцям у вічі і сказав:

— Чому говорю вам про всілякі небезпеки? Молоді ви, нема в вас ні знань, ні досвіду. Нелегко нам кликати вас на боротьбу з фашистами. Подумайте, сьогодні ще є час і ви можете відмовитися від наших доручень.

— Ми вже подумали, товаришу лейтенант! — в один голос відповіли хлопці.— І передумувати не будемо.

— Тоді найперше правило вашої поведінки, — навчав Вершина, — ніде, нікому ні за яких обставин не обмовитися про свою приналежність до підпілля. Навіть з підпільниками нічого зайвого не говорити. Можлива й провокація. Довірятимете тільки тому, хто прийде до вас і назве пароль.

— А який пароль? — вихопився Вовка.

— Вчися, Володю, — стримав його Вершина, — слухані і не виявляти ніякого поспіху. Пароль для зв'язку такий: «Чи немає у вас на продаж вересового медку?» Відповідь: «Нема, увесь медок німці поїли». Пароль треба казати точно. Скажімо, «вересовий мед», а не «медок», — і вже відповідати не треба. Це дуже важливо. Хтозна, чи випаде нам ще поговорити, то попереджаю вас, якщо село захоплять фашисти, не проявляти ніякої цікавості, нічого не робити такого, що б могло викликати підозру ворогів. Будьте собі просто сільськими хлопчаками, ви ж іще малолітки. А діяти будете тільки з наказу підпілля. Ще раз нагадую: бережіть таємницю підземелля! Жодного зайвого слова, жодного непродуманого вчинку. Уже сьогодні ви можете нарватися на ворога. Якщо буде треба, дамо вам докладніші інструкції. А зараз — додому…

Сіра «емка» знову везла їх полями до села. Скільки око сягало, розкинулися лани пшениці. А он широкими розливами голубів густий льон. Здавалося, на безмежжя поля вихлюпнулося величезне синє озеро. Воно стояло ніжне, якесь беззахисне, ніби злякано прислухаючись до далекого гримкотіння гармат, і злегка хвилювалося під подихом вітру.

— Здається, — з жалем промовив Вершина, — ще ніколи не бачив такого щедрого врожаю. Порадувала людей колгоспна земля, віддячила за чесну працю, але кому його збирати?..

Десь за кілометр від порома Вершина зупинив машину:

— Далі, хлопчики, підете самі. Нас не повинні бачити разом. Як буде хто питати, звідки повертаєтеся, то поясните, що ходили в район за покупками і затрималися, бо були великі черги, вам нічого й не дісталося. Довелось заночувати в знайомих.

Вершина міцно потис хлопцям руки, сів у машину, і «емка» невдовзі загубилася серед широкого лану високої пшениці.

Серед спокою, який панував у полі, не хотілось вірити, що поруч клекотіла війна і котилася до Прип'яті нестримним вогневим валом.