Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2

НЕВОЛЬНИК

Думи мої молодії

Понурії діти,

І ви мене покинули!..

Пустку натопити

Нема кому… Остався я,

Та не сиротою,

А з тобою, молодою,

Раю мій, покою,

Моя зоре досвітняя,

Єдиная думо

Пречистая!.. Ти витаєш…

Як у того Нуми

Тая німфа Егерія[151] —

Так ти, моя зоре,

Просіяєш надо мною,

Ніби заговориш,

Усміхнешся… Дивлюся я —

Нічого не бачу…

Прокинуся… серце плаче —

І очі заплачуть.

Спасибі, зіронько!..

Минає

Неясний день мій; вже смеркає;

Над головою вже несе

Свою неклепаную косу

Косар непевний… Мовчки скосить,

А там — і слід мій занесе

Холодний вітер… Все минає!..

Згадаєш, може, молодая,

Вилиту сльозами

Мою думу і тихими,

Тихими речами

Проговориш: «Я любила

Його на сім світі

Й на тім світі любитиму…»

О мій тихий світе,

Моя зоре вечірняя!

Я буду витати

Коло тебе і за тебе

Господа благати!

_____________

Той блукає за морями,

Світ перехожає,

Долі-доленьки шукає —

Немає, немає…

Мов умерла; а той рветься

З усієї сили

За долею… от-от догнав

І — бебех в могилу!

А в іншого сіромахи

Ні хати, ні поля,

Тільки торба, а з торбини

Виглядає доля,

Мов дитинка; а він її

Лає, проклинає

І за чвертку закладає —

Ні, не покидає!

Як реп’ях той, учепиться

За латані поли

Та й збирає колосочки

На чужому полі,

А там — снопи, а там — скирти,

А там — у палатах

Сидить собі сіромаха,

Мов у своїй хаті.

Такая-то доля тая,

Хоч і не шукайте:

Кого схоче — сама найде,

У колисці найде.

Ще на Україні веселі

І вольнії пишались села

Тойді, як праведно жили

Старий козак і діток двоє…

Ще за Гетьманщини старої

Давно се діялось колись.

Так, коло полудня, в неділю,

Та на зелених ще й святках,

Під хатою в сорочці білій

Сидів, з бандурою в руках,

Старий козак.

«І так і сяк!

(Старий міркує, розмовляє).

І треба б, — каже, — й трохи шкода.

А треба буде; два-три года

Нехай по світу погуляє

Та сам своєї пошукає,

Як я шукав колись… Ярино!

А де Степан?» — «А он під тином

Неначе вкопаний стоїть».

«А я й не бачу! А ідіть

Лишень сюда, та йдіть обоє…

А нуте, діти, отакої!»

І вшкварив по струпах.

Старий грає, а Ярина

З Степаном танцює;

Старий грає, примовляє,

Ногами тупцює.

«Якби мені лиха та лиха,

Якби мені свекрівонька тиха.

Якби мені чоловік молодий,

До другої не ходив, не любив.

Ой гоп, чики-чики,

Та червоні черевики,

Та троїсті музики,

Од віку до віку

Я любила б чоловіка!

Ой гоп, заходивсь,

Зробив хату, оженивсь,

І піч затопив,

І вечерять наварив».

«А нуте, діти, отакої!»

І старий піднявся,

Як ударить, як ушкварить,

Аж у боки взявся.

«Чи так, чи не так,

Уродив пастернак,

А петрушку

Криши в юшку,

Буде смак, буде смак!

Ой так, таки так,

Оженився козак,

Кинув хату

І кімнату

Та й потяг у байрак».

«Ні, не така вже, підтопталась

Стара моя сила,

Утомився… А все це ви

Так розворушили.

О бодай вас! Що то літа?

Ні, вже не до ладу…

Минулося. Іди лишень

Полудновать лагодь.

Гуляючи, як той казав,

Шматок хліба з’їсти.

Іди ж, доню… А ти, сину,

Послухаєш вісти.

Сідай лишень. Як убили

Твого батька Йвана

В Шляхетчині, то ти ще був

Маленьким, Степане.

Ще й не лазив». — «То я не син?

Я чужий вам, тату?»

«Та не чужий, стривай лишень.

От умерла й мати,

Таки твоя, а я й кажу

Покойній Марині,

Моїй жінці: «А що, — кажу,—

Возьмем за дитину?

Тебе б оце». — «Добре, — каже

Покойна Марина,—

Чому не взять?» Взяли тебе

Ми та й спарували

З Яриночкою докупи…

А тепер осталось

Ось що робить. Ти на літі,

І Ярина зріє.

Треба буде людей шукать

Та що-небудь діять.

Як ти скажеш?» — «Я не знаю,

Бо я думав теє…»

«Що Ярина сестра тобі?

А воно не теє,

Воно просто, любітеся,

Та й з богом до шлюбу.

А поки що треба буде

І на чужі люде

Подивитись, як там живуть.

Чи орють,

Чи не на ораному сіють,

А просто жнуть

І немолоченеє віють,

Та як і мелють, і їдять —

Все треба знать.

Так от як, друже, треба в люде

На рік, на два піти

У наймити;

Тойді й побачимо, що буде.

Бо хто не вміє заробить,

То той не вмітиме й пожить.

А ти як думаєш, небоже?

Не думай, коли хочеш знать,

Де лучче лихом торгувать,

Іди ти в Січ. Як бог поможе,

Там наїсишся всіх хлібів,

Я їх чимало попоїв,

І досі нудно, як згадаю!

Коли здобудеш — принесеш,

А коли згубиш — поживеш

Моє добро, то хоч звичаю

Козацького наберешся,

Та побачиш світа,

Не такого, як у бурсі,

А живі мисліте

З товариством прочитаєш.

Та по-молодечи

Будеш богу молитися,

А не по-чернечи

Харамаркать. Отак, сину,

Помолившись богу,

Осідлаєм буланого

Та й гайда в дорогу!

Ходім лишень полудновать,

Чи ти вже, Ярино,

Змайструвала нам що-небудь?

Отаке-то, сину…»

«Уже, таточку!» — озвалась

Із хати Ярина.

Не їсться, не п’ється, і серце не б’ється,

І очі не бачать, не чуть голови!

Замість шматка хліба за кухоль береться.

Дивиться Ярина та нишком сміється.

«Що се йому стало? Ні їсти, ні пить —

Нічого не хоче! Чи не занедужав?»

«Братику Степане, що в тебе болить?» —

Ярина питає. Старому байдуже,

Ні бито й не чує. «Чи жать, чи не жать,

А сіяти треба, — старий промовляє

Нібито до себе. — А нумо вставать,

До вечерні, може, ще пошкандибаю.

А ти, Степане, ляжеш спать,

Бо завтра рано треба встать

Та коня сідлать».

«Степаночку, голубчику!

Чого се ти плачеш?

Усміхнися, подивися,

Хіба ти не бачиш,

Що й я плачу? Розсердився

Бог знає на кого

Та й зо мною не говорить.

Утечу, єй-богу,

Та й сховаюсь у бур’яні…

Скажи-бо, Степане,

Може, й справді нездужаєш?

Я зілля достану,

Я побіжу за бабою…

Може, це з пристріту?»

«Ні, Ярино, моє серце,

Мій рожевий квіте!

Я не брат тобі, Ярино,

Я завтра покину

Тебе й батька, на чужині

Де-небудь загину,

А ти мене й не згадаєш,

Забудеш, Ярино,

Свого брата…»— «Схаменися!

Єй-богу, з пристріту!

Я не сестра? хто ж оце я?

О боже мій, світе!

Що тут діять? Батька нема,

А він занедужав

Та ще й умре. О боже мій!

А йому байдуже,

Мов сміється. Степаночку,

Хіба ти не знаєш,

Що без тебе і таточка,

І мене не стане?»

«Ні, Ярино, я не кину,

А тілько поїду

Недалеко. А на той рік

Я до вас приїду

З старостами — за тобою

Та за рушниками…

Чи подаєш?» — «Та цур тобі

З тими старостами,

Ще й жартує!» — «Не жартую,

Єй-богу, Ярино,

Не жартую!..» — «Та це й справді

Ти завтра покинеш

Мене й батька? Не жартуєш?

Скажи-бо, Степане,

Хіба й справді не сестра я?»

«Ні, моє кохання,

Моє серце!» — «Боже ж ти мій!

Чому я не знала?

Була б тебе не любила

І не цілувала…

Ой, ой! сором! Геть од мене!

Пусти мене! Бачиш,

Який добрий! Та пусти-бо!

Єй-богу, заплачу».

І заплакала Ярина,

Як тая дитина.

І крізь сльози промовляла:

«Покине! покине!»

Як той явір над водою,

Степан похилився,

Щирі сльози козацькії

В серці запеклися,

Мов у пеклі. А Ярина

То клене, то просить,

То замовкне, подивиться

І знов заголосить.

Незчулися, як смерклося;

і сестру, і брата,

Ніби скованих докупи,

Застав батько в хаті.

І світ настав, а Ярині

Не спиться, — ридає.

Уже Степан із криниці

Коня напуває.

Й вона з відрами побігла —

Ніби за водою

До криниці. А тим часом

Запорозьку зброю

Старий виніс із комори,

Дивиться, радіє,

Приміряє, ніби знову

Старий молодіє.

Та й заплакав. «Зброє моя,

Зброє золотая!..

Літа мої молодії,

Сило молодая!

Послужи, моя ти зброє,

Молодій ще силі,

Послужи йому так щиро,

Як мені служила!»

Вернулися од криниці,

І Степан сідлає

Коня, свого товариша,

Й жупан надіває.

А Ярина дає зброю,

На порозі стоя;

Степан її надіває,

Та плачуть обоє.

І шаблюка, мов гадюка,

Й ратище-дрючина,

її самопал семип’яденний

Повис за плечима.

Аж зомліла, як узріла;

І старий заплакав.

Як побачив на коневі

Такого юнака.

Веде коня за поводи

Та плаче Ярина;

Старий батько іде рядом,

Научає сина:

Як у війську пробувати,

Старшин шанувати,

Товариство поважати,

В табор не ховатись.

«Нехай тебе бог заступить!» —

Як за селом стали,

Сказав батько, та всі троє

Разом заридали.

Степан гукнув, і курява

Шляхом піднялася.

«Не барися, мій синочку,

Швидче повертайся!» —

Сказав старий. А Ярина,

Мов тая ялина

При долині, похилилась…

Мовчала Ярина.

Тільки сльози утирає,

На шлях поглядає;

Із куряви щось вигляне

І знов пропадає;

Ніби шапка через поле

Котиться, чорніє,

Пропадає, мошечкою

Тільки, тільки мріє,

Та й пропало. Довго, довго

Стояла Ярина

Та дивилась, чи не вирне

Знову комашина

Із куряви. Не вирнула —

Пропала! І знову

Заплакала Яриночка

Та й пішла додому.

Минають дні, минає літо,

Настала осінь, шелестить

Пожовкле листя, мов убитий

Старий під хатою сидить,

Дочка нездужає Ярина;

Його єдиная дитина

Покинуть хоче. З ким дожить,

Добити віку вікового?

Згадав Степана молодого,

Згадав свої благі літа,

Згадав та й заплакав

Багатий сивий сирота.

«В твоїх руках все на світі,

Твоя всюди воля!

Нехай буде так, як хочеш,

Така моя доля»,—

Старий вимовив і нишком

Богу помолився;

Та й пішов собі з-під хати

В садок походити.

І барвінком, і рутою,

І рястом квітчає

Весна землю, мов дівчину

В зеленому гаї;

І сонечко серед неба

Опинилось — стало,

Мов жених той молодую,

Землю оглядало.

І Ярина вийшла з хати

На світ божий глянуть,

Ледве вийшла: усміхнеться,

То піде, то стане,

Розглядає, дивується,

Та любо, та тихо,

Ніби вчора народилась…

А лютеє лихо

В самім серці ворухнулось

І світ запалило.

Як билина підкошена,

Ярина схилилась;

Як з квіточки роса вранці,

Сльози полилися.

Старий батько коло неї,

Як дуб, похилився.

Одужала Яриночка,

Ідуть люде в Київ

Та в Почаїв помолитись,

І вона йде з ними.

У Києві великому

Всіх святих благала;

У Межигорського Спаса

Тричі причащалась;

У Почаєві святому

Ридала-молилась,

Щоб Степан той, доля тая

Їй хоча приснилась.

Не приснилась. Вернулася,

Знову забіліла

Зима біла. За зимою

Знов зазеленіла

Весна божа. Вийшла з хати

На світ дивуватись

Яриночка, та не бога

Святого благати,

А нищечком у ворожки

Про його спитати.

І ворожка ворожила,

Пристріт замовляла,

Талан-долю та весілля

З воску виливала.

«Он бачиш, кінь осідланий

Тупає ногою

Під козаком; а онде йде

Дідусь з бородою

Аж до колін. Ото гроші;

Якби догадався

Козак отой злякать діда,

Злякав та й сховався

За могилу, лічить гроші,

А он знову шляхом

Козак іде, ніби старець,

То, бач, ради страху,

Щоб ляхи або татаре

Часом не спіткали».

І радесенька Ярина

Додому верталась.

Уже третій, і четвертий,

І п’ятий минає

Немалий рік, а Степана

Немає, немає.

І стежечка-доріжечка,

Яром та горою

Утоптана до ворожки,

Поросла травою.

Нема його. У черниці

Косу розплітає

Безталанна, коло неї

Падає, благає

Старий батько, хоч літечко,

Хоч Петра діждати,

Хоч зеленої неділі…

Діждались, і хату

Уквітчали гарнесенько,

І в сорочках білих,

Невеселі, мов сироти,

Під хатою сіли.

Сидять собі та сумують,

Слухають… щось грає,

Мов на кобзі, на улиці

ї ніби співає.

У неділю вранці-рано

Синє море грало,

Товариство кошового

На раді прохало:

«Благослови, отамане,

Байдаки спускати,

Та за Тендер[152] погуляти,

Турка пошукати».

Чайки і байдаки спускали,

Гарматами риштовали,

З Дніпрового гирла широкого випливали,

Серед ночі темної

На морі синьому

За островом Тендером потопали,

Пропадали.

Один потопає,

Другий виринає,

Козацтву-товариству із синьої хвилі рукою махає

І зично гукає:

«Нехай вам, панове товариство, бог допомагає!»

І в синій хвилі потопає,

Пропадає.

Тілько три чайки, слава богу,

Отамана курінного,

Сироти Степана молодого,

Синє море не втопило,

А в турецьку землю агарянську

Без кормиг прибило.

Тойді сироту Степана,

Козака лейстрового,

Отамана молодого,

Турки-яничари ловили,

З гармати гримали,

В кайдани кували,

В тяжкую неволю завдавали.

Ой Спасе наш Межигорський,

Чудотворний Спасе,

І лютому ворогові

Не допусти впасти

В турецькую землю, в тяжкую неволю!

Там кайдани по три пуда,

Отаманам по чотири.

І світа божого не бачать, не знають,

Під землею камень ламають,

Без сповіді святої умирають,

Як собаки, здихають.

І згадав сирота Степан в неволі

Свою далеку Україну,

Нерідного батька старого,

І коника вороного,

І нерідную сестру Ярину,

Плаче-ридає,

До бога руки здіймає,

Кайдани ламає,

Утікає на вольную золю…

Уже на третьому полю

Турки-яничари догнали,

До стовпа в’язали,

Очі виймали,

Гарячим залізом випікали,

В кайдани кували,

В тюрму посадили

Та й замуровали.

_____________

Отак на улиці під тином

Ще молодий кобзар стояв

І про невольника співав.

За тином слухала Ярина,

І не дослухала — упала.

«Степаночку! Степаночку! —

Кричала, ридала.—

Степаночку, моє серце!

Де ж це ти барився?

Тату! Тату! ідіть сюда,

Ідіть подивітесь».

Прийшов старий, розглядає

І свого Степана

Не пізнає, таке з його

Зробили кайдани.

«Сину ти мій безталанний!

Моя ти дитино!

Де ти в світі погибаєш,

Сину мій єдиний?»

Плаче старий та ридає,

Й Степан сліпий плаче

Невидющими очима,

Мов сонце побачив.

І беруть його під руки,

І ведуть у хату,

І вітає Яриночка,

Мов рідного брата.

І голову йому змила,

І ноги умила,

І в сорочці тонкій білій

За стіл посадила,

Годувала, напувала,

Положила спати

У кімнаті і тихенько

Вийшла з батьком з хати.

Через тиждень без старостів

За Степана свата

Старий свою Яриночку,

І Ярина в хаті.

«Ні, не треба, мій таточку,

Не треба, Ярино,—

Степан каже. — Я загинув,

Навіки загинув!

За що ж свої молодії

Ти літа погубиш

За калікою?.. Ярино!

Насміються люде,

І бог святий покарає

І прожене долю

З ції хати веселої

На чужеє поле.

Ні, Ярино, бог не кине

І найде дружину;

А я піду в Запорожжя,

Там я не загину,

Нагодують». — «Ні, Степане,

Моя ти дитино!

І господь тебе покине,

Як ти нас покинеш».

«Оставайся, Степаночку;

Коли не хоч братись,

То так будем, я сестрою,

А ти будеш братом

І дітьми йому обоє,

Батькові старому.

Не йди од нас, Степаночку,

Не кидай нас знову.

Не покинеш?» — «Ні, Ярино!»

І Степан остався.

Зрадів старий, мов маленький,

Аж за кобзу взявся.

Хотів вшкварить метелицю

З усієї сили.

Та не вшкварив… під хатою

Усі троє сіли.

«Розкажи ж ти нам, Степане,

Про свою недолю,

Бо й я таки гуляв колись

В турецькій неволі».

«Отож мене, вже сліпого,

На світ випускали

З товариством. Товариство

На Січ прямувало

І мене взяло з собою;

І через Балкани

Простали ми в Україну

Вольними ногами;

А на тихому Дунаю

Нас перебігають

Січовики-запорожці

І в Січ завертають,

І розказують, і плачуть,

Як Січ руйнували,

Як москалі срібло, злото

І свічі забрали

У Покрові; як козаки

Вночі утікали

І на тихому Дунаю

Новим кошем стали;

Як цариця по Києву

З Нечосом ходила…

І Межигорського Спаса

Вночі запалила.

І по Дніпру у золотій

Галері гуляла[153],

На пожар той поглядала,

Нишком усміхалась.

І як степи запорозькі

Тоді поділили

І панам, на Україні,

Люд закріпостили.

Як Кирило[154] з старшинами

Пудром осипались

І в цариці, мов собаки,

Патинки лизали.

Отак, тату! Я щасливий,

Що очей не маю,

Що нічого того в світі

Не бачу й не знаю…

Ляхи були, усе взяли,

Кров повипивали!..

А москалі і світ божий

В путо закували.

Отаке-то! Тяжко, тату,

Із своєї хати

До турчина поганого

В сусіди прохатись.

Тепер, кажуть, в Слободзеї

Останки збирає

Головатий та на Кубань

Хлопців підмовляє [155].

Нехай йому бог поможе!

А що з того буде,

Святий знає: почуємо,

Що розкажуть люде».

Отак вони що день божий

Удвох розмовляли

До півночі, а Ярина

Господарювала

Та святих отих благала…

Таки ж ублагала:

На всеїдній у неділю

Вона спарувалась

З сліпим своїм. Такеє-то

Скоїлось на світі,

Мої любі дівчаточка,

Рожевії квіти.

Такеє-то. Одружились

Мої молодії.

Може, воно й не до ладу,

Та що маю діять,

Коли таке сподіялось;

Рік уже минає,

Уже й другий. З дружиною

Ярина гуляє

По садочку. Старий батько

Сидить коло хати

Та вчить внука-пузанчика

Чолом оддавати.