Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ

В Путивлі-граді вранці-рано

Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає.

«Полечу, — каже, — зигзицею[195],

Тією чайкою-вдовицею,

Та понад Доном полечу,

Рукав бобровий омочу

В ріці Каялі[196]. І на тілі

На княжім білім, помарнілім

Омию кров суху, отру

Глибокії, тяжкії рани…»

І квилить, плаче Ярославна

В Путивлі рано на валу:

«Вітрило-вітре мій єдиний,

Легкий, крилатий господине!

Нащо на дужому крилі

На вої любії мої,

На князя, ладо[197] моє миле,

Ти ханові метаєш стріли?

Не мало неба, і землі,

І моря синього. На морі

Гойдай насади-кораблі.

А ти, прелютий… Горе! Горе!

Моє веселіє украв,

В степу на тирсі розібгав».

Сумує, квилить, плаче рано

В Путивлі-граді Ярославна

І каже: «Дужий і старий.

Широкий Дніпре, не малий!

Пробив єси високі скали,

Текучи в землю половчана,

Носив єси на байдаках

На половчан, на Кобяка[198]

Дружину тую Святославлю!..

О мій Словутицю [199] преславний

Моє ти ладо принеси,

Щоб я постіль весела слала,

У море сліз не посилала,—

Сльозами моря не долить».

І плаче, плаче Ярославна

В Путивлі на валу на брамі.

Святеє сонечко зійшло.

І каже: «Сонце пресвятеє

На землю радість принесло

І людям, і землі, моєї

Туги-нудьги не розвело.

Святий, огненний господине!

Спалив єси луги, степи,

Спалив і князя, і дружину.

Спали мене на самоті!

Або не грій і не світи…

Загинув ладо… Я загину!»

В Путивлі-граді вранці-рано

Сумує, плаче Ярославна.

«Полечу, — рече, — зозулею,

Понад Дунаєм полечу!

Рукав бебряний омочу

В ріці Каялі.. І омию

На княжому дебелім тілі

Засохлу кров його… Отру

Глибокії на любім ладо рани»,

І плаче, плаче Ярославна

В Путивлі-городі.

Й рече:

«Вітрило-вітре, господине!

Нащо ти вієши, несеш

На легкому крилі своєму

Хиновські стріли?»