Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2

МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ

«Не варт, єй-богу, жить на світі!..»

«То йди топись!» — «А жінка? діти?»

«Отож-то, бачиш, не бреши!»

А сядь лишень та напиши

Оцю бувальщину… То, може,

Інако скажете, небоже.

Пиши отак: було

Село —

Та щоб не лізти на чужину,

Пиши — у нас на Україні.

А в тім селі вдова жила,

А у вдови дочка була

І син семиліток.

Добро, мавши діток

У розкоші,— хвалиш бога…

А вдові убогій,

Мабуть, не до його,

Бо залили за шкуру сала,

Трохи не пропала;

Думала — в черниці

Або йти топиться,

Так жаль маленьких діток стало!

Звичайне, мати, що й казать!

Та, може, снився-таки й зять,

Бо вже Катруся підростала.

Чи вже ж їй вік продівувать,

Зносити брівоньки нізащо?..

Ні, дівонька вона не та! —

Таки ж у тім селі трудящий

(Бо всюди сироти ледащо)

У наймах виріс сирота,

Неначе батькова дитина!

То сяк, то так

Придбав сірома грошенят,

Одежу справив, жупанину,

Та ні відсіль і ні відтіль

На ту сирітську копійчину

Купив садочок і хатину,

Подякував за хліб, за сіль

І за науку добрим людям

Та до вдовівни навпростець

Шелесть за рушниками!

Не торгувались з старостами

(Як те буває меж панами),

Не торгувавсь і панотець,

Усім на диво та на чудо!

За три копи звінчав у будень.

Просохли очі у вдови.

Отак-то, друже мій, живи,

То й весело на світі буде.

І буде варт на світі жить,

Як матимеш кого любить.

Хоть кажуть от ще що, небоже:

Себе люби, то й бог поможе.

А доведеться умирать?

Здихать над грішми? Ні, небоже!

Любов — господня благодать!

Люби ж, мій друже, жінку, діток;

Діли з убогим заробіток,

То легше буде й зароблять.

Одружились небожата.

Дивувались люде,

Як то вони, ті сироти,

Жить на світі будуть?

Минає рік, минув другий,

Знову дивувались,

Де в тих сиріт безталанних

Добро теє бралось?

І в коморі, і надворі,

На току й на ниві,

І діточки, як квіточки,

Й самі чорнобриві,

У жупанах похожають,

Старців закликають

На обіди, а багаті —

То й так не минають.

Не минали, себелюби,

Та все жалкували,

Що сироти таким добром

Старців годували!

«Коли гниє, то спродали б,

Адже ж у їх діти!..»

Ось слухай же, що то роблять

Заздрощі на світі

І ненатля [35] голодная.

Ходили, ходили,

Поки вночі, жалкуючи,

Хату запалили!

Нехай би вже були непевні

Які вельможі просвіщенні,

То і не жаль було б чи так?

А то сірісінький сіряк

Отак лютує. Тяжко, брате,

Людей на старість розпізнати,

А ще гірше ззамолоду

Гадину кохати.

Очарує зміїними

Карими очима…

А пек тобі, забув, дурню,

Що смерть за плечима.

До стебла все погоріло,

І діти згоріли,

А сусіди, і багаті

І вбогі, раділи.

Багатії, бач, раділи,

Що багатше стали,

А вбогії тому раді,

Що з ними зрівнялись!

Посходились жалкувати,

Жалю завдавати.

«Шкода, шкода! Якби знаття,

Копійчину б дбати,

То все б таки не так воно…

А що пак, Максиме!

(Бо його Максимом звали)

Попродай скотину

Та ходи до мене в найми,

Що буде, те й буде.

Будем знов чумакувати,

Поки вийдем в люде,

А там знову…» Подякував

Максим за пораду:

«Побачу ще, як там буде;

Коли не дам ради,

То тойді вже, певне, треба

Іти в найми знову…

Де-то моя Катерина,

Моя чорноброва!..

Вона мене все радила

І тепер порадить!..»

Та останняя ся рада

Навіки завадить.

Воли твої і корови

Разом поздихали,

А Катруся з москалями

Десь помандрувала!

Тепер отак пиши, небоже:

Максим подумав, пожурився;

А потім богу помолився,

Промовив двічі: «Боже! боже!»

Та й більш нічого.

Од цариці

Прийшов указ лоби голить.

«Не дав вдовиці утопиться,

Не дам же й з торбою ходить»,—

Сказав Максим і грунт покинув,

Бо вдовиного, бачиш, сина

В прийом громада повезла.

Такі-то темнії діла

Творяться нишком на сім світі!

А вас, письменних, треба б бити,

Щоб не кричали: «Ах! аллах!

Не варт, не варт на світі жити!»

А чом пак темні не кричать?

Хіба ж живуть вони? і знають,

Як ви сказали, благодать,

Любов?..

…Що? що? Недочуваю…

Вони, кажу вам, прозябають.

Або, по-вашому, ростуть,

Як та капуста на городі.

Отак по-вашому! Ну годі ж,

Нехай собі і не живуть…

А все скажу-таки: як хочеш,

А ви їм жить не даєте,

Бо ви для себе живете,

Заплющивши письменні очі.

Отже, як будем так писать,

То ми й до вечора не кончим.

Ну, де той безталанний зять?

______________

Вернувсь вдовиченко додому,

А зять пішов у москалі.

Не жаль було його нікому.

Та ще й сміялись у селі!

Отже, далебі, не знаю,

Чи вона верталась,

Катерина, до матері,

Чи так і пропала?

Була чутка, що стрижену

В Умані водили

По улицях — украла щось…

Потім утопилась.

Та все то те, — знаєш, люде

Втоплять і задушать!

А може, то така правда,

Як на вербі груші.

Знаю тілько, що про неї

І пісню проклали.

Я чув тойді, на досвітках

Дівчата співали:

«Шелесь, шелесь по дубині,

Шапки хлопці погубили,

Тілько наймит не згубив,

Удовівну полюбив…»

Соромітна, нехай їй лихо!

Минали літа тихо, тихо,—

Отак пиши, — і за гріхи

Карались господом ляхи

І пугав Пугач над Уралом [36].

Піїти в одах вихваляли

Войну й царицю. Тілько ми

Сиділи нишком, слава богу.

Після великої зими

Вернувся і Максим безногий:

В поході, каже, загубив.

Та срібний хрестик заробив!

«Чого він придибав? Нема в його хати,

Ні сестри, ні брата, нікого нема.

Чого ж він приплентав?» — «А хто його зна!

Чи чув ти, що кажуть: легше умирати

Хоть на пожарині в своїй стороні,

Ніж в чужій в палатах. Чи чув ти?» — «Ба ні,

Ей, дядечку, швидче будемо писати,

Бо хочеться спати і вам, і мені».

Зажуривсь москаль-каліка:

Де йому подітись?

Вдовиченко в пікінерах [37],

Вдова на тім світі!

До кого ж він прихилиться?

Де перезимує?

Уже осінь, незабаром

Зима залютує.

Нема йому в світі долі,

Полинула в поле!..

Попросився зимувати

До дяка у школу.

Бо таки й письма, спасибі,

Москалі навчили,

І в косі був, бо й москалі

Тойді, бач, носили

Сиві коси з кучерями

Усі до одного

І борошном посипали,

Бог їх зна для чого!

Максим таки, як письменний,

Було помагає

І на клиросі дякові,

І псалтир читає

Над покойними. Й хавтури [38]

З школярами носить.

А в пилипівку сірома

Христа ради просить!

Нічого: знай, своє пиши

Та перед людьми не бреши.

Хоч би тобі лихе слово

Почув хто од його.

«І талан, і безталання —

Все, — каже, — од бога».

Ані охне, ні заплаче,

Неначе дитина.

І собаки не кусали

Москаля Максима.

А в неділю або в свято

Мов причепуриться,

Шкандибає на вдовину

Пустку подивиться.

Сяде собі у садочку…

І вдову згадає,

І за її грішну душу

Псалтир прочитає.

Катерину о здравії

Тихенько пом’яне!

Утре сльози — все од бога —

Й веселенький стане.

А в петрівку і спасівку

Не спочине в школі,

Бере заступ і лопату,

Шкандибає в поле.

І край шляху при долині —

Отже не вгадаєш,

Що каліка виробляє? —

Криницю копає!

Та й викопав. На те літо

Криницю святили,

На самого Маковія,

І дуб посадили

На прикмету проїжджачим;

А на друге літо

Москаля вже неживого

Найшли в балці діти,

Коло самої криниці —

Вийшов подивиться

Останній раз, сіромаха,

На свою криницю.

Громадою при долині

Його поховали

І долину, і криницю

На пам'ять назвали

Москалевою. На спаса

Або Маковія

І досі там воду святять.

І дуб зеленіє.

Хто йде, їде — не минають

Зеленого дуба,

В холодочку посідають

Та тихо та любо,

П'ючи воду погожую,

Згадують Максима…

Отак живіть, недоуки,

То й жить не остине.