«Якби тобі довелося…»

Якби тобі довелося

В нас попанувати,

То знав би ти, пане-брате,

Як їх називати,

Отих твоїх безталанних

Дівчаток накритих.

А то верзе бісизна-що

Та й думає: «Ми-то!

Ми-то людям покажемо

Оцих безталанних

Та навчимо шануватись

Паничів поганих!»

Шкода й праці! Поки села,

Поки пани в селах,

Будуть собі тинятися

Покритки веселі

По шиночках з москалями,

І не турбуйсь, брате».

«Добре, — кажу. — А все-таки

Невеличку нате,

Оцю одну, останнюю.

Слухайте ж, панята.


Дівчата на луці гребли,

А парубки копиці клали.

Та, знай на сонце позирали,

Та нісенітницю верзли.

Звичайне, хлопці. А дівчата,

Мов ті сороки, цокатали

Та до криниці учащали

У яр погуляти.

Найкращая з всього села

Давненько вже у яр пішла,

Узявши глечик; та й немає,

А лановий і не шукає,

Мов і не бачить. Не новий

Оцей лукавий лановий.

Стара собака, та ще й бита.

У балці стало щось кричать,

Побігли хлопці рятовать.

Аж там панич несамовитий,

Недоліток, таке творить,

Сердешну дівчину мордує.

Сердешна дівчина кричить.

Прибігли хлопці, не рятують,

Бояться пана. А один,

Щонаймолодший, озирнувшись,

Та вилами пана

І просадив, мов ту жабу.

Застогнав поганець

Та й опрігся. Порадились,

Дали в город знати;

Суд наїхав, подивились,

Попились завзято

Судовики. Закували

Хлопця молодого

Та в тюрму захвасували…

Та й більше нічого.


На верстовім шляху в полі

Корчма під вербою

Стоїть собі в холодочку,

А попід корчмою

Сидять в путах арестанти.

Трохи одпочити

Позволено бідолагам

Та води напитись.

Сидять собі, розмовляють,

А дехто й куняє.

А з-за гори поїжджане

На шлях виїжджають,

Аж три тройки. І, звичайне,

Коло корчми стали —

Дати коням одпочити,

Та й дружки пристали

Співаючи. Отож стали,

Молодая встала,

Взяла кварту оковити

Та й почастувала

Сердешного невольника

І його сторожу.

Коли дивиться, погляне…

Боже! милий боже!

Меж невольниками в путах

Той самий єдиний

Її месник безталанний —

Несе з України

Аж у Сибір ланцюг-пута…

А ти будеш тута

У розкоші і не будеш

Ні знати, ні чути

Його плачу вседневного…

Не почастувала

Свого месника святого

І не привітала,

Тілько глянула на його…

Та й більше нічого.


Попереду поїжджане

Рушили в дорогу.

А за ними й невольники

Побрязкали путом

Понад шляхом. І нікого

Не видно, не чути

Коло корчми, одна собі

Поки що осталась

З шинкаркою; кругом неї

Димом розстилалась

В полі курява.

І смерклось,

І вік не великий,

Не тілько день. На хуторі

Танці та музики —

Аж до півночі. Придане

Постіль пішли слати

У комору, а молода

Вийшла мовчки з хати,

Та й пропала. Скрізь шукали,

До світу шукали,

Та не найшли. Де ж поділась?

Де? Помандрувала

За невольником убогим

У Сибір… Та й годі».

[Перша половина 1849,

Кос-Арал]

Загрузка...