Заступила чорна хмара
Та і білую хмару..
Виступили з-з а Лиману
З турками, татари.
Із Полісся шляхта лізе;
А гетьман-попович
Із-за Дніпра напирає —
Дурний Самойлович
З Ромоданом[85]. Мов та галич,
Вкрили Україну.
Та й клюють єлико мога…
А ти, Чигирине!
А ти, старий Дорошенку [86],
Запорозький, брате!
Нездужаєш: чи боїшся
На ворога стати?
«Не боюсь я, отамани,
Та жаль України;—
І заплакав Дорошенко,
Як тая дитина! —
Не розсиплем вражу силу,
Не встану я знову!..
Возьміть мої гетьманськії
Клейноди, панове,
Та однесіть москалеві:
Нехай Москва знає,
Що гетьмана Дорошенка
На світі немає..
А я, брати запорожці,
Возьму собі рясу?
Та піду поклони, бити,
В Межигор до Спаса».
Задзвонили усі дзвони,
Гармата гримала,
У дві лави задніпрянці
З москалями стали
Аж на милю — меж лавами
Понесли клейноди…
Годі тобі, Петре, пити
Із Тясмина воду!
Положили ті клейноди
Попенкові в ноги.
Іди, Петре, в Межигор’я
Молитися богу.
Не пустили Дорошенка,
У рясі пізнали,
Закували у кайдани,
В Сосницю послали.
А з Сосниці в Ярополче[87]
Віку доживати.
Отак тобі довелося,
Запорозький брате!..
Виглянуло над Чигрином
Сонце із-за хмари,
Потягли в свої улуси [88]
З турками татари.
А ляхи з своїм Чарнецьким[89]
З поганим Степаном,
Запалили церкву божу.
І кості Богдана
Й Тимошеві[90] в Суботові
Гарненько спалили
Та й пішли собі у Польщу.
Мов добре зробили.
А москалі з Ромоданом
В неділеньку рано
Пішли собі з поповичем
Шляхом Ромоданом [91].
Мов орел той приборканий,
Без крил та без волі,
Знеміг славний Дорошенко,
Сидячи в неволі,
Та й умер з нудьги. Остило
Волочить кайдани.
І забули в Україні
Славного гетьмана.
Тілько ти, святий Ростовський [92]
Згадав у темниці
Свого друга великого
І звелів каплицю
Над гетьманом змуровати
І богу молитись
За гетьмана, панахиду
За Петра служити.
І досі ще що рік божий,
Як день той настане,
Ідуть править панахиду
Над нашим гетьманом
В Ярополчі.
[Друга половина 1848,
Кос-Арал]