Третя світова: Битва за Україну

Розділ 8 Проблема європейської інтеграції

2013 рік був відносно спокійним для української політики. Президент Віктор Янукович роз’їжджав Європою та переконував наївних європейців, що хоче до ЄС. І не тільки він, але й вся сім’я президента, весь уряд, вся українська еліта — також хотіла до Європи, щоб відпочити та перевірити свої закордонні рахунки. Для пострадянської України у такому бажанні не було нічого нового. Всі попередники Януковича: Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко — також прагнули включити Україну до Євросоюзу. Принаймні, на словах.

Під вступом до ЄС насправді розумівся перший етап процедури: підписання Угоди про асоціацію України до ЄС (Ukraine — European Union Association Agreement). Переговори між Україною та ЄС про укладання даної угоди розпочалися ще у 2007 році. Нова угода мала замінити діючу про партнерство між Європейськими співтовариствами та Україною. Угода про асоціацію мала забезпечити новий, глибший формат відносин та послужити стратегічним орієнтиром у проведенні системних соціально-економічних реформ в Україні, широкомасштабній адаптації законодавства України до норм та правил ЄС. Текст Угоди не згадував про перспективи входження України до Євросоюзу, однак і не заперечував можливість вступу до ЄС. Підписана Угода переводила відносини України з ЄС на новий рівень: від партнерства і співпраці — до політичної асоціації та економічної інтеграції. Чимало українців спрощено вважали, що це і є об’єднання з Європою.

Важливим елементом Угоди було положення про створення поглибленої та всеохопної зони вільної торгівлі, перспектива появи якої розбурхала представників промислових кіл, тісно пов’язаних з російським бізнесом. Росія побачила в тому, що відбувалось, потенційну загрозу, оскільки вступ до ЄС був несумісним зі вступом до так званого Митного союзу, яким заправляла Москва. Вступ до Митного союзу означав економічну орієнтацію України на Росію та підпорядкування української економіки російській. Вступ до ЄС — орієнтацію на Європу. Внаслідок цього Росія та деякі «ділові кола» України (особливу активність в цьому плані проявляла організація «Український вибір» Віктора Медведчука, керівника Адміністрації і «кризового менеджера» президента Кучми, багаторічного агента КДБ-ФСБ, наближеного до Володимира Путіна) розпочали пропагандистську кампанію про те, що підписання договору про зону вільної торгівлі з ЄС погубить економіку України, оскільки приведе до різкого скорочення торгово-економічних відносин з Росією. Водночас, як стверджувала російська сторона, створення зони вільної торгівлі призведе до того, що дешеві західні товари завезуть в Україну і в нелегальний спосіб поставлятимуть і до Росії, та вдарять по російському виробнику.

Втім, в Україні основна частина населення повірила в наміри влади піти шляхом євроінтеграції та підтримала цю ідею. Численні євросаміти та зустрічі, консультації, підготовка самої Угоди, здавалося б, вказували на невідворотне — на перспективи асоційованого членства, хоча такого терміну в базових угодах з ЄС не існує. Очікувалося, що буде підписана Угода про стабілізацію та асоціацію (існують аналогічні угоди ЄС з Албанією, Сербією, Чорногорією, Боснією та Герцеговиною), чи Угода України про асоціацію з ЄС на зразок підписаного з Македонією у 2001 році, тільки з тією різницею, що Київ підпише документ в два етапи: спочатку політичну частину, а згодом економічну.

Суть підписання такої Угоди полягала в тому, що Україна брала на себе зобов’язання проводити політичні реформи, які повинні підняти країну до європейських стандартів. Зокрема необхідно було ввести відповідні зміни в українське законодавство, доводячи його до європейських норм, провести реформу судової системи, в тому числі і прокуратури. Особливо спокусливими українським політикам видавалися перспективи підписання Договору про зону вільної торгівлі та безвізовий режим з ЄС. У свідомості українців виробилося спрощене уявлення, що вироблені в Україні товари безмитно продаватимуть у Європі, а європейські — в Україні, в той час як безвізовий режим дозволить пересічним українцям вільно подорожувати Європою та працювати там. Тому відношення до входження в Євросоюзу було споживацьким. Входження до Євросоюзу здавалося українським елітам (та й не лише їм) безкоштовним квитком до цивілізованого, ситого і спокійного європейського життя.

Реальність була набагато складнішою. Так, подорожувати Європою можна було б без віз. Але права на працевлаштування асоціація з Євросоюзом не давала. Європейський ринок праці планував захищати себе від українських гастарбайтерів (які й без входження України до Євросоюзу, на думку багатьох, заполонили Європу, особливо Італію та Іспанію). Товари, вироблені в Україні, повинні були попередньо отримувати європейські «сертифікати якості», за видачу яких треба платити. Та й отримання сертифікатів само по собі не давало жодних гарантій, що українські товари поставлятимуть до Європи та вільно там продавати. Щоб це сталося, найбільші українські виробники (про невеликих не доводиться й казати) мали б інтегруватись до європейських торговельних мереж та отримати право на реалізацію там своїх товарів. Після цього доведені до європейських стандартів українські товари могли б конкурувати з європейськими в чисто комерційному, капіталістичному розумінні цього слова. Однак, в цей момент могло виявитися, що українські товари неконкурентоспроможні, оскільки велика кількість європейських фірм отримували дотації від своїх урядів та поставляли товари на ринок за цінами, нижчими ніж українські. Європа швидше за все була зацікавлена в основному в продукції «первинної переробки» — металах, зерні, мінеральних добривах та програмному забезпеченні. Тут Україна дійсно виглядала конкурентоспроможною.

Опоненти євроінтеграції лякали українців тим, що провідні промислові підприємства України, та економіка країни загалом, мусять впасти через нашестя європейських товарів й неспроможність конкурувати з економікою Європи. В Україні навіть провідні підприємства насилу виживали, не маючи сучасного маркетингу та ринку збуту. Капіталовкладень у виробництво було обмаль, обладнання застаріло. Відомий Запорізький автомобільний завод, що виробляє щось схоже на автомобілі, на внутрішньому ринку міг конкурувати з «Мерседесом» хіба що у питанні цінової політики. Знамениті шахти Донбасу, на яких з року в рік гинули шахтарі, за рідкісним винятком, не пройшли модернізації. За стандартами Європи їх швидше за все потрібно було б закрити через давно порушені світові стандарти і принципи безпеки. Цей список застарілих підприємств-напівбанкротів можна продовжувати до нескінченності. Висновок був простим: за останні десятиліття Україна, що відокремилася від СРСР, шалено відстала від Європи.

В економічній сфері однією з головних умов зближення з європейською економікою є легалізація тіньового бізнесу України. Тіньовий бізнес завжди був фундаментом кланово-олігархічної системи влади. Вся українська державна машина, від верхів до споду, побудована й тримається на так званих відкатах та хабарах. В легалізації чорного бізнесу не зацікавлені ані чиновники, які одержують хабарі, ані бізнесмени, що не платять податків. Зацікавлених у білому бізнесі представляють ті, що працюють чесно та справно виплачують податки. Таких небагато.

Чи готова була політична влада в Україні піти на радикальні кроки: зруйнувати систему хабарництва та відкатів для всієї державної бюрократії в обмін на перспективу вступу до Євросоюзу? До кінця 2013 року здавалося, що готова. Але на проведення необхідних політичних та економічних реформ могло піти багато років, причому часова відстань цього шляху залежала також і від бажання (або небажання) уряду та суспільства рішуче рухатися в цьому напрямку.

Європа висунула свої політичні вимоги, природні та звичні для Європи, однак слабо реалізовані в Україні: політична стабільність; наявність політичного консенсусу всіх представлених у парламенті (Раді) політичних партій; бажання народу, виражене через референдум, про вступ до Євросоюзу й щодо курсу на євроінтеграцію; реальна, а не просто проголошена захищеність прав і свобод громадян українським законодавством, підлаштованим під загальноєвропейські стандарти; незалежність судів, в неупередженість яких повинен був вірити кожен громадянин або юридична особа (і це, мабуть, був один з найсерйозніших та складних моментів, позаяк українські суди були абсолютно корумпованим інструментом центральної та місцевої влад).

Європейський союз тримався на «трьох китах» — економіка та соціальна політика; міжнародні відносини та безпека; правосуддя і внутрішня політика. Критерії, прийняті рішенням Європейської ради в Копенгагені ще у 1993 році, передбачали поряд з вищезгаданим рівні права громадян в управлінні державою (від місцевого самоврядування до національного); вільні вибори при таємному голосуванні; право створювати політичні партії без перешкод з боку держави; справедливий та рівний доступ до вільної преси; свобода профспілок та особистої думки; законодавче обмеження виконавчої влади; незалежність судів від влади й верховенство закону як засобу захисту від свавілля влади; права людини (сформульовані Загальною декларацією прав людини та Європейською конвенцією прав людини); повага та захист прав національних меншин і рівність мов.

Щодо економічних критеріїв, сформульованих в Маастрихтській конвенції 1992 року, то тут ситуація була ще складнішою. Україна мала отримати статус країни з ринковою економікою. Означало це ось що: підтримка вітчизняного виробника та звільнення від податків на початковій стадії; наявність державних програм та фондів підтримки пріоритетних сфер економіки (особливо сільського господарства); право виробника самому вирішувати, що і як виробляти; вільне ціноутворення; наявність вільної конкуренції; обмеження монополій; реальне відмежування влади від бізнесу та навпаки; конкурентоспроможність вітчизняного виробника на ринку ЄС; система гарантій приватних внесків; цивілізована процедура банкрутства та приватизації.

Крім того, дефіцит бюджету повинен був становити менше за 3 % від ВВП, а борг урядового сектора — менше за 60 % від ВВП. Декларувалась необхідність стабільного обмінного курсу. Від України вимагалось протягом не менше двох років забезпечувати стабільність обмінного курсу національної валюти по відношенню до євро. Стабільність цін визначалась розміром інфляції, яка не повинна перевищувати 1,5 % від середнього рівня інфляції трьох країн — членів ЄС, що досягли найкращих результатів у сфері стабільності цін. Нарешті, найважливішим критерієм залишалася адаптація українських законів до європейських норм. Чи могла Україна за відносно короткий історичний термін задовольнити ці умови? Могла, якби захотіла. Але поки що — на рівні 2013 року — єдиним критерієм, якому відповідала Україна, був географічний: вона перебувала в Європі.

На засіданні країн-членів СНД у Мінську в жовтні 2013 року Янукович знову запевнив, що «головним пріоритетом для Києва є підписання угоди про асоціацію України з ЄС. Це питання обговоренню не підлягає». Тим не менш, з Мінська Янукович повернувся іншою людиною. Схоже, що під час конфіденційної зустрічі з Путіним останній зробив Януковичу пропозицію, від якої той не зміг або ж не захотів відмовитись. Янукович раптом згадав про непорушну дружбу російського та українського народів, та заявив про необхідність взяти тайм-аут у вирішенні питання щодо підписання договору про Асоціацію з ЄС. Одночасно Янукович та український уряд розпочали обговорення з Євросоюзом економічного пакету, необхідного Україні в разі її входження в ЄС. Цифри називались астрономічні. Українська сторона припускала, що втратить від 150 до 500 млрд доларів через припинення торгівлі з Росією, яка при м'якому варіанті розвитку подій почне економічно бойкотувати Україну, а при жорсткому — оголосить формальні санкції. Такого компенсуючого фінансового пакету або ж позики Європа дати Україні не могла. Росія, у свою чергу, запропонувала Україні 15 млрд доларів кредиту та значне зниження ціни на газ, якщо офіційний Київ відмовиться від європейського курсу.

Після мінської зустрічі, за дорученням Януковича, прем’єр-міністр України Микола Азаров почав зондувати громадську думку країни та пояснювати українському народові, як погано стане жити без Росії та яким туманним бачиться майбутнє України в Європейському союзі. Чимало з того, про що говорив Азаров, відповідало дійсності. Кінець кінцем Україну до Євросоюзу могли й не пустити, оскільки від Угоди про асоціацію до Угоди про вступ до ЄС дистанція більш ніж значна. Зокрема програма ЄС «Східне партнерство», прийнята з ініціативи Польщі та Швеції, передбачала співпрацю з такими країнами пострадянського простору як Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Молдавія та Україна, однак не передбачала угоди про членство в ЄС, а розглядалась лише як крок до початку переговорів щодо угоди про асоціацію, оскільки її визначили як єдину дорогу, що веде до Євросоюзу.

Переговори з європейськими партнерами про надання Україні величезного фінансового пакету ні до чого суттєвого не привели. Обіцянка Росії надати кредит розміром у 15 млрд доларів була виконана частково: Москва надала перший транш — 3 млрд доларів. І розпочався Майдан.