Третя світова: Битва за Україну

Замість передмови Випереджаючи час

Я є співавтором двох книг, кожна з яких на шість років випередила час. Першу — «ФСБ підриває Росію» — написав у співавторстві з Олександром Литвиненком у 2000 році. І хоча книжка стала відомою у Росії й навіть була частково видана в Москві як спецвипуск «Нової газети» (серпень 2001 року), за межами країни їй не повірили: надто вже густими та чорними фарбами було описано все те, що відбувалось у «демократичній» єльцинсько-путінській державі. Ми писали, як Федеральна служба безпеки успішно саботувала російські демократичні реформи, як уміло — через організовані спецслужбами теракти — було спровоковано спочатку так звану Першу чеченську війну, а відтак й Другу, що її розв’язали у вересні 1999 року. Ми докладно проаналізували обставини терактів, які відбулися у тому ж вересні 1999 року в кількох російських містах, і дійшли до висновку, що за ними (а саме ці теракти призвели до Другої чеченської війни) стояли російські спецслужби, головною метою яких було — привести до влади директора ФСБ Володимира Путіна.

Проте у 2001 році у все це важко було повірити. Минуло п'ять років. У листопаді 2006 року в Лондоні отруїли Олександра Литвиненка. Причини, через які скоїли це вбивство, та його історія — окремий детективний сюжет. Але тепер нам важливо наголосити на іншому: саме після отруєння Литвиненка смертельною радіоактивною речовиною західна громадськість, та не лише Великобританії, але й усього світу, повірила у зміст книги «ФСБ підриває Росію». Все описане там стало банальною істиною; й навіть здавалося дивним, що раніше її не помічали. В 2007 році книгу видали у двадцяти країнах.

У 2008 році разом із моїм російським колегою Володимиром Прібиловським я написав фундаментальну працю «Корпорація: Росія та КДБ за доби президента Путіна». У книзі йшлося про події 1991–2000 років, коли КДБ, перейменоване на ФСБ, намагалось захопити владу та отримати контроль над усією Росією, включно з надрами, фінансами та економікою цієї величезної країни; про дві перші невдалі спроби захоплення влади, здійснені у серпні 1991 року (серпневий путч) та у березні 1996 року (змова керівника Служби безпеки президента Єльцина генерала Олександра Коржакова); про те, як в результаті цих двох провалів КДБ/ФСБ радикально змінило тактику.

Їхнім завданням стало не силове захоплення влади (шляхом перевороту, путчу чи заколоту), а отримання посади — законно, через загальнодержавні вибори. Посаду потрібно було отримати лише одну. Але це була посада президента Росії. Для цього старіючому і морально знищеному двома чеченськими війнами Єльцину — в обмін на повний імунітет та недоторканність йому і членам його сім'ї — вміло та високопрофесійно «підклали» трьох кандидатів на вибір: Євгена Примакова, старого агента КДБ і колишнього директора Служби зовнішньої розвідки Росії; Сергія Степашина, колишнього директора Федеральної служби контррозвідки, одного з організаторів Першої чеченської війни, та Володимира Путіна — директора Федеральної служби безпеки Російської Федерації. Кого б не вибрав Єльцин, влада все одно перейшла б до рук спецслужб (колишнього КДБ). Пощастило Путіну. Так лягла карта, що Єльцин відмовив Примакову. Останній надто квапився скинути Єльцина з престолу ще до закінчення його терміну — шляхом альянсу з антиєльцинським парламентом та через змову (чи воно лише здалося керівникові президентської адміністрації Олександру Волошину?) з тодішнім претендентом на посаду президента Росії мером Москви Юрієм Лужковим. Путін у переліку спадкоємців був останнім. На ньому й зупинився Єльцин. У серпні 1999 року Путіна перемістили з посади директора ФСБ у крісло прем'єр-міністра Росії. А у вересні були здійснені теракти, жертвами яких стали майже 300 людей і розпочалась Друга чеченська війна; 31 грудня 1999 року Єльцин добровільно і передчасно пішов у відставку, залишивши Путіна виконуючим обов'язки президента країни; фактично чинним президентом — ще до загальноросійських виборів; і 26 березня 2000-го Путін став переможцем формальних президентських виборів, отримавши трохи більше як 50 % голосів виборців (якщо, звісно, вірити офіційним даним).

Обійнявши посаду, Путін кардинально змінив систему державної влади в Росії: фактично розпустив верхню палату парламенту, Раду Федерації; знищив самостійність і виборність губернаторів; повернувся до радянської системи жорсткого контролю центру (Кремля); проголосив безумовний пріоритет так званої «вертикалі влади»; взяв під свій контроль провідні засоби масової інформації; поступово ліквідував свободу слова; зробив контрольованими всі щаблі виборів і абсолютно слухняним парламент, що став всього лише механізмом для штампування заготовлених в Кремлі указів.

Проте період правління Путіна припав на нечуване в історії зростання цін на сировину та корисні копалини. Він підняв рівень добробуту в країні, уможливив розвиток ринкової економіки; сформулював певний кодекс, правила гри, які мали засвоїти й прийняти всі її учасники — так звана «еліта». Кодекс був простим: ті, хто бажав конкурувати за владу з Кремлем, підлягали знищенню (економічному і навіть фізичному). Тим, хто хотів лише розбагатіти, з часом дозволили стати членом корпорації «Росія», яку очолював голова ради директорів корпорації — Володимир Путін. Ось тільки склад ради директорів корпорації та кількість акцій, що належать кожному з його членів, залишалися найсуворішою державною таємницею, про яку можна було лише здогадуватися.

Насторожливим фактором стало те, що з моменту приходу до влади у 2000 році Путін став призначати на вищі державні посади переважно колишніх та діючих співробітників силових відомств, або людей, про яких було відомо (або ж були серйозні підстави вважати), що вони є агентами спецслужб. Формально, жоден закон при цьому Путін не порушував. І, як результат, за кілька років країна опинилася у прямому і переносному сенсі в руках ФСБ. Колишні офіцери КДБ займали тепер не лише вищі державні посади, але й входили до рад директорів або навіть керували найбільшими російськими економічними структурами, насамперед у сировинному та фінансовому секторах.

Проте до 2008 року за провину Путіну можна було поставити хіба що бажання узурпувати владу та безмірне збагачення пайовиків корпорації «Росія». І доки погляд маленького диктатора не сягав за межі країни, знаної в світі як Російська Федерація, США і Європа не годні були побачити в ньому загрозу у тому сенсі, що являли собою для цивілізованого світу Ленін, Сталін, Хрущов або Брежнєв. Путін здавався найпрогресивнішим, найбільш передбачуваним і навіть найбільш проамериканським лідером, з яким коли-небудь доводилося мати справу світовим урядам, за винятком Михайла Горбачова та Бориса Єльцина в перші роки його правління. Путін мав вигляд людини, з якою завжди можна домовитися. Так велося аж до серпня 2008 року, коли російські війська розпочали військові дії проти Грузії.

Історія російсько-грузинської війни заплутана і складна. Задіяні в дезінформаційній війні російські засоби масової інформації зробили багато для того, щоб перекричати решту світових ЗМІ. З великими труднощами знаходячи на карті Грузію — не кажучи вже про Абхазію та Південну Осетію — західна громадська думка не розібралася достоту в цьому складному протистоянні невеликих кавказьких народів, які то мирно співіснували, то ворогували один з одним. Коли ж у серпні дві тисячі восьмого стало зрозуміло, що у російської армії немає планів увійти до Тбілісі і захопити всю Грузію, західні держави зітхнули спокійно і прибрали географічні карти в далекі шухляди. Поступово російсько-грузинський конфлікт відійшов у морок забуття. Абхазія та Південна Осетія, де залишились російські війська, провели референдуми та проголосили незалежність, визнану серед значущих країн одною лише Росією. А Грузія, на знак протесту, розірвала з Росією дипломатичні відносини.

На цьому тлі, у 2008 році, й була видана книжка «Корпорація: Росія і КДБ за доби президента Путіна». Годі й казати, для свого часу, як і «ФСБ підриває Росію», вона виявилася вельми недоречною. Про нездійснену велику війну Росії з Грузією всі якраз прагнули забути, і жорстка колективна біографія Путіна і КДБ, де Путін прослужив все життя, дуже заважала цій зручній забудькуватості.

Як історик за освітою і професією, я звик вимірювати терміни роками, десятиліттями, століттями. Вартісна книга від невдалої відрізняється тим, що витримує випробування часом. Написані мною книжки не старіють. Змушений додати: мені б дуже хотілося, щоби застаріли й «ФСБ підриває Росію», й «Корпорація…» Проте, минуло шість років, й виявилося, що намальований в 2008 році в книзі «Корпорація…» портрет Путіна та створеної ним системи не є ані гротеском, ані перебільшенням, а лише доволі пом'якшеним віддзеркаленням дійсності.

Ми соромилися називати Путіна Гітлером. Не тому, що він народився і жив в іншій країні, яка то дружила, то воювала з нацистським лідером. Ми вважали, що Путін не тягне на Гітлера, оскільки до березня 2014-го йому було важливо залишитися членом європейської спільноти. Й все це, незважаючи на вибухи російських будинків у вересні 1999 року, незважаючи на нову війну в Чечні, на придушення свобод громадян, на війну 2008 року проти крихітної Грузії.

У березні 2014-го Путін таки перейшов Рубікон. Він викреслив себе з європейської та світової спільноти; він показав, що корпоративні фінансові інтереси країни відходять на другий план перед національними, точніше, націоналістичними та геополітичними прагненнями Росії, як він їх бачить. А бачить Путін Росію виключно як нову імперію, яка відроджується з руїни. І відроджує її саме він: Володимир Путін.

Путін — безвідповідальний і неосвічений спрощенець. Він вельми поверхнево знає історію. Тож не випадково канцлер Німеччини Ангела Меркель (яка добре знає історію Німеччини) якось зауважила, що президент Росії живе в іншому світі. Вона не мала на увазі, що Путін збожеволів. Вона мала на увазі, що Путін оперує поняттями, давно віджилими — з XIX і першої половини ХХ століть, коли всі мислили форматами захоплення територій та державного об'єднання націй.

Росія вже вела війну в Криму у 1853–1856 роках, і Росія цю війну програла. Путін розмовляє сьогодні зі світом з позиції сили — як свого часу Гітлер. Однак Гітлер все-таки спирався на блок з Італією та Японією, а з серпня 1939 року ще й на союз із Сталіним — і все одно програв. Росія через спецоперацію захоплення Криму опинилася в абсолютній ізоляції. Її не підтримала жодна країна (окрім кількох африканських). Навіть Китай обмежився ввічливим нейтралітетом.

Аналогія поміж березнем 1938 року, коли Гітлер захопив спочатку Австрію, а потім, у вересні того ж року, Судети, та березнем 2014-го, коли Путін окупував Крим, настільки очевидна, що порівняння Путіна з Гітлером нині не сходить з газетних шпальт і вуст політичних і громадських діячів. Навіть Хілларі Клінтон порівняла Путіна з Гітлером. Але питання не в тому, чи є Путін Гітлером або ж — чи йде він по його шляхом (є і йде). Питання в тому, що робити та чого варто чекати всім нам, з огляду на історію гітлеризму. Якби Гітлер зупинився у березні або вересні 1938-го, або навіть у березні 1939-го, після окупації Чехословаччини, він увійшов би в історію Німеччини як видатний політичний діяч та залишився б у пам'яті німецького народу лідером, що об'єднав етнічних німців в межах модерної німецької імперії. Але він не зупинився, бо ж німців конче треба було «рятувати» та «об'єднувати» на всій території Європи. 1 вересня 1939 року він почав воєнні дії проти Польщі, не усвідомлюючи, що розпочинає війну, щиро не бажаючи і не плануючи вести велику війну, яка ввійде в історію як Друга світова.

Путін також не зупиниться. Як і Гітлер, Путін не може зупинитися. Бо росіян «утискають» не лише в Україні, Крим не може стати останньою зупинкою націоналістичної та імперської виправи російського довічного президента. Довічного — адже нова російська Конституція передбачає, що Путін має право залишитися президентом до 2018 року, до наступних президентських виборів, а потім ще й переобратись на наступні шість років — до 2024 року (тоді він якраз досягне присмеркового віку Сталіна).

З огляду на нав'язливу аналогію, знаючи історію Другої світової війни, поставимо собі питання: що саме могли та повинні були зробити західні демократії у 1938 році? Почати війну з Гітлером? Укласти глобальні антинімецькі міжнародні угоди та ізолювати Третій Рейх, вводячи проти нього всілякі санкції? Вичікувати, нічого не роблячи, сподіваючись, що пронесе? Тоді, у 1938 році, Європа обрала останній варіант: вичікувати й нічого не робити. Через півтора року, віддавши ще й залишки Чехії, вона все одно була втягнута у війну, розпочату Гітлером. При тому можливості капітулювати Гітлер нікому не давав. Він давав можливість вибору поміж смертю і перемогою. Тепер ми знаємо, хто переміг у цій війні та як скінчили Гітлер, Німеччина і німці — поразкою, розоренням країни та Нюрнберзьким процесом.

Я думаю, що аналог Нюрнберзького процесу проти Путіна відбудеться в Севастополі. Всі підсудні, окрім тих, хто накладе на себе руки, доживуть до того дня, коли їм зачитають вирок. Я хочу, щоб ці майбутні підсудні (принаймні деякі з них) почули свої імена вже зараз: це міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров (що виконує сьогодні біля Путіна функції Ріббентропа, повішеного за вироком Нюрнберзького трибуналу); це міністр оборони Росії Сергій Шойгу; це В'ячеслав Сурков, політичний та ідеологічний автор проекту «Захоплення України»; це колишній директор ФСБ, нинішній секретар Ради Безпеки Микола Патрушев, відповідальний за силові та каральні операції у війні з Україною; це російський фашист Дмитро Рогозін; це середньовічний мракобіс-націоналіст Олександр Проханов і кат свободи на російському телебаченні Костянтин Ернст; це і ті, хто за службовим обов'язком залишаються за кадром: генерали КГБ/ФСБ Сергій та Віктор Іванови, Ігор Сєчін. Це всі члени російського парламенту та Ради Федерації, які спочатку дали санкцію на введення російських військ до України, а відтак й на анексію Криму.

Ми згадаємо і мовчання Анатолія Чубайса, слухняного раба, який ніколи не заперечував своєму керівництву; і сором'язливу, напіввиправдовувальну заяву Олександра Волошина — одного з творців нинішньої путінської «вертикалі влади»; завжди маневруючого Володимира Познера, «випущеного» на західні канали точно так само, як «випускали» його на початку 1980-го, коли радянська армія увійшла до Афганістану. І він пояснював рідною англійською — ані на мить не червоніючи — що йдеться насправді про «обмежений контингент» та «визвольну місію». Ми згадаємо всіх, але це буде трохи пізніше — коли демократія здобуде свою чергову перемогу.

У березні 2014-го демократичний світ стояв перед складною дилемою, точно як і у 1938-му: починати війну з Путіним? Укласти глобальні антиросійські міжнародні угоди та ізолювати Росію, вводячи проти неї різноманітні санкції? Вичікувати, нічого не роблячи, сподіваючись, що пронесе? На жаль, не пронесе. Я роблю два прогнози, один з яких здійсниться. Вони відрізняються тільки календарним роком. Перший базується на історії Німеччини: вересень 2015-го. Другий — на тому, як склалася доля моїх книг («ФСБ підриває Росію» та «Корпорація: Росія і КДБ за доби президента Путіна»), що випередили час рівно на шість років: вересень 2020-го. Світ може розділитись на песимістів та оптимістів й обрати одну з цих дат початку Третьої світової війни.

Європа переможе в цій війні, бо Росія не в змозі вести її проти всього людства. Її результатом буде розпад Російської Федерації, на тлі якого розвал Радянського Союзу в 1991 році здаватиметься скромною репетицією перед прем'єрою. Я не маю підстав думати, що у теперішньої Росії вистачить внутрішніх сил, аби зупинити катастрофу, яка насувається. Путін — агресор і розпалює війну. Ця війна принесе Росії ганьбу, руїну та смерть. На Майдані українці довели, що готові померти за свою свободу. Неочевидно, що росіяни готові померти за імперські амбіції Путіна. До того ж за всю історію демократичний світ не програв у жодному протистоянні. Він виходив переможцем з усіх битв.

Юрій Фельштинський

Бостон, 2014