Третя світова: Битва за Україну

Висновок

Упродовж останніх місяців ми стали свідками того, як відстоювала свою незалежність Україна. Вона її відстояла, поки що, сьогодні… Вона може перепочити, їй це необхідно для перегрупування сил, формування уряду, створення армії, підняття економіки. Разом з Україною може передихнути для подальшого переосмислення решта світу. Однак перепочинок не довго триватиме, тому що головним завданням Путіна все одно залишиться захоплення України. «Український комплекс» Володимира Путіна тепер можна зрівняти хіба що з «польським комплексом» Сталіна та з антисемітською параноєю фюрера.

Рушивши на схід України після бліцкригу в Криму, Путін, звичайно, очікував одержати таку ж легку перемогу. Спочатку здавалося, що все просувається швидко й без проблем. Згодом усе загрузло: Україна показала, що капітуляція не входить до її планів. А план бліцкригу на материковій Україні ґрунтувався на тому, що Україна капітулює ще до президентських виборів, призначених на 25 травня 2014 року. Однак Україна чинила опір: як могла, як уміла, без армії (якої не мала), без техніки (яка давно заіржавіла), без доктрини (яка може бути в Україні доктрина у війні з Росією?). Уявіть собі, що Чехія, що добровільно розсталася зі Словаччиною, раптом збере армію й піде війною на Словаччину, щоби виправити «історичну помилку». Повна маячня. Реальність даної маячні полягає в тому, що Україні ніхто не почне надавати допомогу доки, по-перше, Росія не розпочне повномасштабну агресію; а по-друге, поки українці не почнуть гинути тисячами; по-третє — доки не почнуть гинути сотнями та тисячами російські військовослужбовці. Тільки після цього Україні нададуть допомогу, однак не озброєнням. Що завгодно, тільки не зброєю. Повітряної, морської, а тим більше сухопутної присутності НАТО до літа-осені 2015 року Україні не бачити.

Якщо міркувати холоднокровно (що дуже складно), то чим довше триватиме протистояння російській агресії в Україні, чим довше Україна триматиме удар, тим більше часу НАТО матиме для того, щоби зібратись з силами та переосмислити той новий світ, у якому ми опинились після окупації Криму. Оскільки історія ХХІ століття тепер розділилась на «до» та «після» Третьої світової; або на «до» та «після» березня 2014 року (за умови що нам вдасться уникнути війни, завдяки Україні, оскільки російськими пострілами сьогодні розбудили лише її, решта світу поки що спить).

Варто відзначити, що Захід не винний в тому, що відбувається. Поки що. Поки що у всіх подіях винна Україна. І в тому, що не використала період з 1991 року для створення дійсно незалежної країни, яка б вічно не оглядалась на Росію; і в тому, що не змогла створити політичної системи. Адже ситуація, за якої президента кожного разу обирають з перевагою в один голос й половина країни вважає, що вибори несправедливі, є згубною для держави. Політичні амбіції лідерів природні та очікувані в конкурентній боротьбі. Однак повинна існувати й державна мудрість, а її ніколи не було в жодного з політичних лідерів України. У 2004 році Юрій Фельштинський запитав у Юлії Тимошенко: «Скажіть, Ющенко ваш союзник?» — «Радше суперник», — відповіла Тимошенко. Відповідь була чесною, й два її слова пояснили усю наступну історію України: й те, що на виборах, завдячуючи підтримці Тимошенко, переможе Ющенко; й те, що в знак подяки він призначить її прем’єр-міністром; і те, що трохи згодом він зніме її з посади, бо вона — його суперник, а не союзник, і те, що на чергових виборах Тимошенко спробує стати президентом і зазнає поразки, оскільки занадто впевнена в перемозі.

У тому, що Янукович переміг на виборах не винен Захід. В тому була провина України. В українській корупції та клановій системі, що панує в країні, також немає провини Заходу. Й у тому, що пам’ятники Леніну повсюдно не знесли й біля них збираються прибічники входження України до СРСР (саме до СРСР, а не до Росії, оскільки люди, що підтримували аншлюс з Росією, вважали, що вони повертаються до старого СРСР), — в цьому Захід також не винен. Захід винен лише в тому, що не передбачив березня 2014 року й відмовлявся вірити, що Путін прийшов до влади для реалізації зовнішньополітичних та внутрішньополітичних планів КДБ. Відверто кажучи, цього не бачив ніхто.

Сьогодні Путін абсолютно переконаний, що й Америка слабка, і Європа ледве дихає, що в Росії все визначає ФСБ та адміністрація президента (підконтрольна ФСБ, тим більше, що генерал ФСБ Сергій Іванов керує адміністрацією президента). Путіну відомо, що зголоднілі за орденами, новими званнями та преміями військові генерали за наказом полководця Сергія Шойгу спрямують танки туди, куди накаже міністр оборони. Перебуваючи у такій ейфорії, чи може Путін вважати, що Україна (яка у форматі незалежної держави майже ніколи на карті й не існувала) перетвориться на перешкоду на шляху реалізації великих планів Путіна? Він не міг і не може так вважати. Він переконаний, що Україну зметуть до осені 2015 року, незалежно від того, скільки народу для цього потрібно знищити, свого та українського. Адже було вбито десятки тисяч під час Першої та Другої чеченських війн, проте Чечня залишилася в складі Росії.

Державні тиранії тримаються на тому, що за допомогою доступних інструментів (наприклад, влади та пропаганди) пробуджують, розвивають та підтримують у своїх підданих виключно поганий первінь. Добре і позитивне поступово відступає на задній план, а з часом зникає. Завдання будь-якого диктатора нацькувати одну частину населення на іншу. Ленін використав для цього класову теорію (багатих на бідних, містян на селян, безкультурних на освічених, більшовиків на меншовиків). Головне знайти лінію для розколу. Ленін завжди її знаходив, як і Сталін після нього. Гітлер розколював за національним принципом: німці проти євреїв; німці проти поляків; німці проти французів; німці проти всіх. Путін в цьому плані не придумав нічого нового. Він намагається об'єднати досвід Леніна, Сталіна та Гітлера. У Чечні бились з чеченцями; в Україні — з українцями. Але коли доходить до протистояння США, Путіну згадується насамперед радянський досвід, в основі якого лежить сталінізм 1923–1953 років. Чи можна, схрестивши гірших диктаторів ХХ століття — Гітлера та Сталіна — стати супердиктатором XXI століття? Напевно, що ні. Важко, навіть заплющивши очі, побачити Путіна президентом держави, до складу якого входять, скажімо, Росія, Україна, Молдова, Білорусь, Прибалтика, Грузія, Вірменія та Казахстан. Бо єдиний талант, яким володіє Путін, це гебістська «розводка». Інші прийоми Путіну не відомі.

Початковий план Путіна полягав у спробі анексувати Білорусь (колишню невід'ємну частину Радянського Союзу). Це завдання, на думку Кремля, дуже просте. Білорусь ніколи не була незалежною державою й це мало стати головним аргументом пропагандистів Кремля в процесі здійснення білоруського аншлюсу. Стратегічно Білорусь давала дуже важливі для Росії виходи до східноєвропейських рубежів: Литви, Західної України та Польщі. Організувати заворушення в Мінську навіть простіше, аніж у Східній Україні. Президент Олександр Лукашенко не мав популярності за кордоном. Шукати захисту йому не доводилося. В очах Європи та США Лукашенко виглядав диктатором. Співчуття до нього немає й не було. Зрозуміло, з цього не випливало, що світ визнав би анексію Білорусі Росією. Але Білорусь протистояти Росії самостійно не могла, а розраховувати на військову допомогу НАТО не виходило.

Напередодні повномасштабного вторгнення в Україну російський уряд буде змушений або анексувати Білорусь, включивши її до складу Російської Федерації, як у випадку з Кримом, або ж отримати дозвіл від Лукашенка для просування російських військ білоруською територією. В кінці кінців, Росія може зажадати, щоби Білорусь на засадах союзника взяла участь у військових операціях проти України. В будь-якому разі Росія отримає можливість вторгнення через Білорусь у Західну Україну й давити танками не проросійську Східну Україну, а антиросійську Західну.

Однак чому тоді Путін прийняв рішення почати з окупації Криму, а не з Мінська? Можливо, ставши свідком київського Майдану, Путін та його оточення перелякались. В глибині душі всі ці люди зневажали народ, вважаючи його легко контрольованим бидлом. Україна була найближчим зарубіжжям Росії й Росія проводила планомірну роботу, щоб підпорядкувати собі й українське керівництво й українську політику. Все це несподівано зруйнувалось: Україна розвернулась в бік Євросоюзу. Тоді Кремль спробував перехопити ініціативу, захопивши Крим.

Навесні 2014 року Європа та США, в розумінні Путіна, виглядали слабкими та не могли запобігти агресії. Німеччина залежала від російського газу, британці — від російського капіталу. Франція хотіла продати «Містралі», Швейцарія — зберігала російські гроші. Америка брала участь у війнах з мусульманськими екстремістами, й Нобелівського лауреата миру президента Обаму Путін бачив пацифістом, не готовим до одноборства з Росією.

Путін розраховував на те, що у 2014 році повториться історія 2008 року. Тоді Росія ввійшла до Грузії, а Захід проігнорував першу російську агресію від часів радянського вторгнення до Афганістану. Зрозуміло, у 2008 році Захід помилився: по-перше, не захистив слабку демократичну республіку; по-друге, послав Путіну неправильний сигнал. Путін розцінив мовчання Заходу як дозвіл Росії безкарно оперувати військами в межах колишніх радянських республік. Входячи у 2014 році до Криму, Путін зіткнувся саме з такою реакцією Заходу, на яку розраховував, — бездіяльністю.

Проте за кілька місяців російської агресії Європа та США пройшли шлях від повного нерозуміння того, що відбувається, до чіткого усвідомлення того, що Путін розпочинає Третю світову війну. Хтось називає її Четвертою (маючи на увазі Третю світову «холодну»); хтось називає «Другою холодною»; хтось пише про європейську війну; хтось про російсько-українську. Проте всі пишуть та говорять про війну, головнокомандувач армії США генерал Мартін Демпсі порівнює Путіна зі Сталіним, а дії Росії — з радянським вторгненням до Польщі у вересні 1939 року.

Погляд американських військових, без сумніву, важливий компонент загального відчуття та розуміння світом глобальної проблеми, створеної Путіним. Як закцентував Демпсі, «ми маємо російське керівництво, яке для досягнення своїх цілей прийняло свідомі рішення, застосовуючи військову силу у відносинах з іншою суверенною країною. Це перший випадок з 1939 року чи щось на кшталт того… Вони, очевидно, вступили на шлях свого самоствердження не тільки у відносинах зі Східною Європою, але й усією Європою, та навіть у відносинах зі Сполученими Штатами… Путін особисто… прагне компенсувати образи, нанесені Росії після розвалу СРСР, а також апелювати до етнічних російських анклавів Східної Європи. Він дуже агресивно прагне вказаної цілі, він володіє комплексом прийомів, які два-три рази принесли йому успіх, й він планує діяти у тому ж керунку».

На думку Демпсі, Путін не подає сигналів, які б свідчили про його готовність відступити під тиском. «В момент, коли деяким вдається переконати себе, що Путін зобов'язаний шукати привід для деескалації, насправді він приймає рішення про ескалацію. Йосип Сталін використовував подібну риторику та схожі виправдання, коли у вересні 1939 року напав на Польщу: «Радянський уряд також не міг байдуже ставитись до того, що єдинокровні українці й білоруси, що проживали на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Зважаючи на такі обставини, радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії наказати військам перейти кордон та взяти під свій захист життя й майно населення Західної України та Західної Білорусі», — цитував Демпсі ноту МЗС СРСР від 17 вересня 1939 послу Польщі в Москві.

Діями Путіна стурбовані чи обурені європейські політики, американські конгресмени та сенатори, співробітники Держдепу й експерти, не кажучи вже про багатоголосу російську опозицію, криками якої переповнений інтернет. Проблема тільки в одному: розуміння є, а от можливостей впливати на Путіна немає. З аналогічною проблемою демократичний світ зіткнувся у 1938–1939 рр. Всі розуміли, що в Німеччині при владі лиходії. Проте не знали відповіді на головне питання: що робити? Цивілізованих інструментів тиску на Гітлера не існувало, а для військового втручання не вистачало сил. Сьогодні, на відміну від 1938–1939 років, демократичний світ володіє військовим потенціалом, проте не має політичної волі використати хоча б мирні інструменти тиску (наприклад, санкції). Звичний стабільний комфорт для Європи цінніший за ризики, принаймні поки що.

У березні 2014 року Європа та США вважали, що кримська проблема сама собою розсмокчеться. Але за кілька місяців довелось платити життями майже 300 людей: 17 липня збили малайзійський авіалайнер. Російські диверсанти помилились: в літаку не було жодного українця. Якби збили український транспортний літак, тріумф «сепаратистів» не знав би меж. Однак літак виявився іноземним. Кабінет міністрів Росії (зокрема й міністр оборони Шойгу) мусили встати, щоби вшанувати пам'ять загиблих хвилиною мовчання.

Як цинічно промовив Путін, якби не велися бої у східній Україні, не збили б літак. Можна перефразувати: зупинили б агресію Путіна у березні 2014 року, не довелося б виторговувати останки збитого малайзійського лайнера.

Проблема відновлення миру в Європі тепер посилюється ще й тим, що Путіну не можна вірити, з ним не можна домовитися: пообіцявши та підписавши, він все одно при першій же нагоді обдурить, як у березні 2014 року з Кримом. Як Термінатор з однойменного фільму за участю Шварценеггера, Путін не відступить, не зупиниться та не заспокоїться, поки час не змете його. Путін та його оточення живуть в іншому світі, якого більше немає. Нинішній президент Росії 14 років підбирав, збирав навколо себе подібних собі людей, однодумців, переважно з КДБ-ФСБ. Сьогодні їх багато на всіх рівнях. Фронт боротьби за кордоном забезпечують міністр закордонних справ Сергій Лавров та представник Росії в ООН Віталій Чуркін. Ідеологічний фундамент в Росії відбудовують В'ячеслав Сурков та Дмитро Рогозін. Їх підтримують фашисти та комуністи. Вони в мить пробачили Путіну всі його гріхи: корупцію, злодійство, що заохочується урядом на всіх рівнях, та антинародну політику в цілому — заради шансу відродити імперію та повоювати зі світом.

Розпочавши антизахідний та антиукраїнський похід, Путін знайшов підтримку широких верств російського суспільства, одна частина якого з ностальгією згадує СРСР, а інша — з плебейською пожадливістю мріє про імперію. Амбітне бажання бути не Російською Федерацією, а Російською імперією не чуже й тим, хто в Росії багато років вважав себе політичною опозицією. Навіть колишній глава ЮКОСу Михайло Ходорковський, який відсидів у путінській в’язниці 10 років, і головний політичний опонент Путіна в Росії Олексій Навальний при всій своїй критиці Путіна заявляють, що Крим анексували справедливо і він має належати Росії.

Вже декілька разів у різних варіантах, зокрема від високопоставлених осіб й особисто Путіна (на економічному форумі в Санкт-Петербурзі 23 травня 2014 року) ми чули про «новий порядок», який має запанувати в світі. Востаннє про «новий порядок» у Європі говорив Гітлер та його товариші-однопартійці. Не випадково навіть принц Чарльз, який зазвичай не втручається в політику, порівняв Путіна з Гітлером. Путіна більше нема з ким порівняти. Він ввійде до історії — як російський Гітлер.

Аналогія з діями Гітлера у 1938–1939 роках та сьогоднішніми діями Путіна очевидна. У березні 1938 року Гітлер ввів війська до Австрії, за кілька днів провів референдум, отримав 97 % «підтримки» й проковтнув Австрію. У вересні 1938 року він ввів війська в Судети, провів референдум, отримав 99 % голосів «за» та анексував Судети. Варто зазначити, що і аншлюс Австрії і приєднання Судет на Нюрнберзькому процесі інкримінували нацистським лідерам як злочини, хоча обидві анексії в цілому здійснили без жертв та за погодженням переважної більшості населення приєднаних територій.

Після катастрофи, що спіткала Європу — Другої світової війни — в Європі боялися двох речей: війни й приходу до влади фашистів. Другої остерігалися більше, бо фашизм неминуче веде не просто до війни, а до великої війни. Свого часу режим Слободана Мілошевича знищили саме тому, що Європа побачила в ньому нового диктатора, нового Гітлера, що здійснював черговий геноцид. Після Другої світової війни європейці не могли допустити такого. Коли Мілошевич почав асоціюватися з Гітлером, його знищили.

Звісно, що Росія не Югославія, й ліквідувати проблему, що виникла через експансію Росії, не можливо бомбардуваннями, як у Белграді. Але те, що її потрібно вирішувати, у 2014 році зрозуміли всі. Й це глобальний прорахунок Путіна: він не розуміє рівня конфлікту із Заходом. Подібне відбувалося і з Гітлером, який напав на Польщу, та вважав, що слабкі й нерішучі Франція та Англія це проковтнуть, як до того проковтнули окупацію Чехословаччини.

До великої війни Путін готується як може. Військові навчання проводяться Росією у всіх прикордонних зонах, від Курил до Калінінградської області, від Чорного моря до Балтійського. 5 травня 2014 року російський уряд в односторонньому порядку розірвав підписану у 2001 році з Литвою двосторонню угоду про додаткові заходи зміцнення довіри та безпеки. За цією угодою, російська сторона зобов'язувалась обмінюватись інформацією з Литвою про свої озброєння у Калінінградській області та здійснювати спільне з литовською стороною їх військове інспектування. Литва дотримувалась усіх умов даної угоди й не давала приводу для розриву договору. «Цей крок Росії демонструє її небажання забезпечити взаємну довіру й може вважатися ще одним кроком в напрямі руйнування взаємної довіри та системи безпеки в Європі», — йшлось в офіційній заяві міністерства оборони Литви. Зауважимо, що мова йшла про Калінінград, найвіддаленішу західну точку Росії. Поєднавши це з риторикою Путіна про створення потужного військового плацдарму в Криму, додавши до цього концентрацію російських військ на кордоні з Україною, наявність потужного військового угруповання у вигляді «миротворчих сил» у Придністров'ї, численні порушення російським флотом морських кордонів сусідніх держав, спільні військові навчання з Білоруссю, призови резервістів для літніх навчань, зміна закону про терміни та частоту призову резервістів, постійне збільшення витрат на озброєння, хамську провокаційну риторику наближеного до Кремля лідера Ліберально-демократичної партії Росії (ЛДПР) Володимира Жириновського та політику російського Центробанку, що активно скуповує золото, — очевидно, можна стверджувати, що Росія готується до великої війни.

Санкції Кремля «у відповідь» Європі та США також вказують на підготовку Росії до війни та довготривалої ізоляції. Росія знає, що після початку повномасштабних військових дій вона опиниться в абсолютній блокаді. До такої блокади й розриву з цивілізованим світом активно готується російська мілітаризована еліта. Кремль припиняє постачати газ в кредит, заздалегідь забороняє ввезення іноземних продуктів для того, щоб Росія поступово трансформувала своє господарство та розпочала годувати себе самостійно. Наближені до Кремля фінансово-промислові структури, на зразок «Лукойла», продають зарубіжні активи. Про наближених до Кремля «приватних осіб» не йдеться: вони давно готуються до війни та продають свої активи за кордоном. Все відбувається на тлі того, що російські стратегічні бомбардувальники знову почали порушувати повітряні кордони країн НАТО, а російські винищувачі — ганяються за натовськими літаками. Такого не спостерігалось від часів Черненка.

Найслабша ланка в політиці Путіна — відсутність союзників. Якщо союзниками Гітлера була Італія та Японія, а фюрер та фашистський рух знаходили підтримку в багатьох європейських країнах, то Путін таку підтримку не подбав. Сталінський Радянський Союз, звичайно, став переможцем у Другій світовій війні, коли разом з Англією та США воював проти Німеччини та Італії. Проте це не можна зрівняти з абсолютною самотністю теперішньої Росії. Воювати самостійно проти США, Англії, Німеччини, Італії та решти Європи є божевіллям, тим паче, що путінська Росія за могутністю не витримує порівняння зі сталінським Радянським Союзом.

Зрозуміло, Кремль розмахує китайським прапорцем як рятівним колом. Проте Китай тільки невігласам може здаватися монолітною державою. В тому вигляді, в якому він існує сьогодні, Китай утворився у 1949 році. Отож, Китай представляє давню цивілізацію, але молоду державу, зі своїми серйозними проблемами. Через те, що при існуючій комуністичній диктатурі контрольовані урядом китайські ЗМІ не повідомляють про всі проблеми цієї країни, менше їх не стає. Китай — остання країна, зацікавлена в порушенні світового порядку, світовій стабільності та війні в Європі. А в цілому світі і поготів. Китайська економіка зацікавлена насамперед у стабільності. За умов великої війни її порушать. Вплутуватися в міжнародній конфлікт на боці Росії Китай, зрозуміло, не буде.

Китай мирно чекав сто років, поки закінчиться оренда Гонконгу Великобританією. Китай досі не ризикнув силою повернути Тайвань. Китайські політики мислять категоріями століть, а не «президентськими термінами». Кримський стрибок Путіна для китайців — афера авантюрного європейського племінного вождя, який не може мислити довгостроково і мудро, на покоління вперед. Все, що візьме Китай з європейської війни Путіна, це вигідні нафтогазові контракти. Але те, що вигідно Китаю, стане збитковим для Росії. У торгівлі нульова ціна породжує нескінченний попит. За нульовою ціною хто завгодно купить російські нафту та газ. Але високих європейських цін за свої нафту та газ Росія вже ніколи не побачить. Китай як покупець сировини ніколи не замінить Росії Європу.

Чи є розуміння цього в Росії? Звичайно, що є. Проте, все що відбувається з Росією від березня 2014 року, вже не стосується прагматичних фінансових розрахунків. Йдеться про славу, як Путін її розуміє; про імперію, як він її бачить; про історію та геополітику, як він їх відчуває. Період заробляння грошей закінчився для всіх, передусім для Росії. Настав період витрачання накопичених капіталів та ресурсів.

Путін протягом 14 років будував систему, за якої влада може існувати абсолютно відірвано від народу, а народ не має важелів впливу на таку владу. Насправді це стара радянська система, яка десятиліттями існувала в Радянському Союзі. Нинішня Росія для Путіна та вузького кола його прихильників, які нею керують, є інструментом для реалізації політичної програми відродження Російської імперії. Росіяни — гарматне м'ясо в цій геополітичній грі. Хтось загине, хтось втратить майно, хтось розбагатіє. Як завжди при будь-якій зміні декорацій чи режимів, відкриваються нові можливості. Відійде стара «еліта», з’явиться нова. Нова еліта від старої відрізнятиметься так само, як відрізнялася еліта Веймарської республіки від гітлерівської еліти Третього Рейху. Її компетентність буде набагато нижчою за компетентність тих, хто вів нинішнього господаря Кремля до президентської влади.

Путін побудував таку країну, яку хотів. Сталін після поразки Гітлера підняв на банкеті тост за терплячий російський народ. Сьогодні Путіну пасувало б підняти тост за покірливих росіян, які дозволили відродити диктатуру в Росії. Журналісти пишуть те, що скажуть; телебачення показує те, що дозволено; чиновники служать як уміють. Жоден журналіст не грюкнув дверима; жоден міністр не залишив уряд; жоден член парламенту не виступив проти; жодної гучної відставки через російське вторгнення в Україну. А які всі були сміливі, горді та принципові впродовж дикого єльцинського десятиліття!

Агресора завжди може зупинити тільки сила. Немає інших засобів. Сила може бути різною: військовою, дипломатичною, економічною. Зрозуміло, духовна сила також є силою. Хоча зазвичай агресора вона не зупиняє. Путін почав війну. Найгірше, що можна робити за цих обставин — виторговувати у агресора ціну за газ й оплачувати в такий спосіб власну окупацію.

Нині ми маємо справу з класичним повторенням європейської ситуації 1938–1939 років. Залишається тільки дивуватись, наскільки все є подібним. Помиляються, як відомо, всі. Путін також робить та зробить ще багато помилок. Завдання Путіна — реалізувати себе, втягнути світ до Третьої світової війни. Ми знаємо — як скінчилися дві попередні війни для Європи: повним розоренням та руйнуванням. Це стосується як переможених, так і переможців. Після Першої світової війни розпались старі континентальні імперії. Після Другої — Німеччина та Європа розділилися на Схід та Захід. Обговорюючи небезпеки, пов’язані з початком Третьої світової війни, неможливо не вказати на ймовірність того, що вона стане атомною. Чи належить Путін до людей, які можуть так ризикнути? Щоб правильно відповісти на це питання, сформулюємо його інакше: чи міг використати ядерну зброю проти своїх ворогів Адольф Гітлер? Безперечно, відповідь на це питання нам відома, хоча такої зброї Німеччина не мала. Сучасна Росія володіє атомною зброєю. Вона, ця зброя, і є єдиним союзником Росії у покерному блефі, затіяному президентом Володимиром Путіним.