Третя світова: Битва за Україну

Розділ 2 Важкий шлях України до Великої Європи

Падіння радянської імперії

1991 рік. Мабуть, один із найзнаковіших періодів радянської історії. Михайло Станчев (співавтор цієї книжки), який був депутатом міської ради, працював в мерії міста Харкова, «піднімав» міжнародні зв’язки міста. Незважаючи на свій великий економічний та науковий потенціал (в місті працювало 240 промислових підприємств, 143 науково-дослідницьких інститути, 23 вузи) — для новоявленої української еліти Харків був геть провінційним містом.

Столичний Київ завжди ревниво ставився до Харкова, як до свого природного суперника. Харків справедливо вважали «третім» містом, «складальним цехом» Радянського Союзу. На його території розташовувалися такі гіганти, як Харківський тракторний та авіаційний заводи, «Турбоатом», що виробляв атомні турбіни, Харківський танковий — колиска легендарного Т-34. У Харкові у 1938 році групою вчених під проводом академіка Ландау вперше в світі було розщеплено атомне ядро. Харківський імператорський університет був одним з чотирьох найстаріших університетів Російської імперії. Серед його відомих випускників та викладачів були композитори, письменники, поети та науковці — Микола Лисенко, Ісаак Дунаєвський, Михайло Костомаров, Дмитро Яворницький, Олесь Гончар. Почесними докторами університету стали Лев Толстой та Дмитро Менделєєв, німецький природознавець Олександр фон Гумбольдт (Alexander von Humboldt) та письменник Йоганн Вольфганг Гете (J.W. Goete); шотландський геолог Імпі Мурчісон (Roderick Impey Murchison); британський проповідник та філософ Джон Льюїс (John Lewis); французький письменник-казкар Едуард Лабулє (Labule Eduard).

Коли 19 серпня 1991 року у Москві почався серпневий путч, організований КДБ та вищою партійною номенклатурою, велика кількість чиновників Харкова пропонували одразу ж «здатися Москві». Проте зв’язок з Москвою в ті дні був заблокованим. У міськраді знаходився єдиний телекс, подарований містом-побратимом Нюрнбергом (саме тим, де після закінчення Другої світової війни проходив процес над головними нацистськими злочинцями). З допомогою «нюрнберзького телексу» керівництво Харкова підтримувало зв'язок зі штабом Єльцина. Новообраний мер міста Євген Кушнарьов проявивши мужність, виступив на центральній площі міста перед багатотисячним мітингом. Він закликав не піддаватися на провокації і підтримати «єльцинську демократію». Через три дні путч було придушено. 24 серпня Верховна Рада (парламент) УРСР проголосила незалежність України.

Для легалізації цього рішення 1 грудня 1991 в Україні було проведено референдум з питання про незалежність. Варто сказати, що це був вже другий референдум з даної тематики. Перший провели в березні 1991 року, ще перед путчем. Тоді опитувані з цілого Радянського Союзу громадяни повинні були відповісти на два питання: «про необхідність збереження СРСР — оновленої федерації рівноправних суверенних республік» та про бажання конкретної республіки залишитися «в складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет». В Україні на перше питання позитивно відповіли 70,2 % опитуваних, а на друге — 80,2 %[19].

Після цього розпочався тривалий процес з підготовки та підписання нового Союзного договору. Власне, що підписання було заплановане на 20 серпня, але воно не відбулося. Оскільки 19 серпня у Москві стався путч. Не виключено, що змовники поспішали саме тому, що знали про заплановане на 20 серпня укладання Союзного договору й намагалися в такий спосіб не допустити реформування СРСР. 20 серпня й справді нічого не підписали — було не до того, найбільше важило протистояти змові. За кілька днів путч було придушено.

На референдумі 1 грудня 1991 року до бюлетеню включили питання: «Чи підтверджуєте Ви акт проголошення незалежності України?» Явка на референдум в республіці склала 84,18 %. 90,32 % опитаних відповіли: «так, підтверджую»; 7,58 % відповіли: «ні, не підтверджую»[20]. Одночасно з референдумом в Україні були проведені президентські вибори.

Президент Леонід Кравчук

Абсолютно всі президенти, яких обрали після розпаду СРСР всенародним голосуванням (за винятком Білорусі, що обрала у 1994 році Олександра Лукашенка), були найвищими партійними бонзами, найчастіше першими секретарями радянських республік, іноді — членами (як в Україні) або ж кандидатами у члени (як у Росії) Політбюро ЦК КПРС. Інакше кажучи, всі президенти новоутворених незалежних держав (окрім Лукашенка) були номенклатурними працівниками ЦК КПРС. Обраний 1 грудня 1991 президентом України Леонід Кравчук не був винятком. З 1988 року він був завідувачем ідеологічним відділом та секретарем ЦК КПУ, з 1989 року — кандидатом у члени Політбюро ЦК КПУ, з 1990-го — членом Політбюро ЦК КПУ, другим секретарем ЦК КПУ, членом ЦК КПРС, головою Верховної Ради УРСР. Після невдалого серпневого путчу Кравчук вийшов з лав комуністичної партії (так вчинили й всі інші — з тих, хто вирішив залишитися в «пострадянській» політиці).

На початку президентської кампанії в Україні колишній номенклатурний працівник компартії України вже значився безпартійним, і саме так позиціонував себе перед виборцями. Не дивно, що його кандидатура була підтримана на виборах колишніми соратниками з забороненої на той час в Україні компартії: представник компартії на виборах Олександр Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь Кравчука. Одночасно Кравчука підтримала й та частина націонал-демократів, яка розрекламувала Кравчука (що зберіг за собою посаду голови Верховної Ради України) як «батька незалежності». І ось результат: Кравчук отримав 61,6 % голосів виборців і став першим демократично обраним президентом України.

За тиждень, 8 грудня 1991 року, Кравчук підписав з президентом Росії Борисом Єльциним та Головою Верховної Ради Білорусі Станіславом Шушкевичем угоду про ліквідацію СРСР та створення Союзу незалежних держав (СНД). Угода була підписана у Біловезькій пущі, під Брестом (Білорусь), і увійшла в історію під назвою «Біловезька». За два дні Верховні Ради України і Білорусі ратифікували цю угоду, а 12 грудня Росія також оголосила про відповідний крок.

Швидкість, з якою колишні радянські республіки почали приєднуватися до Біловезької угоди, просто приголомшує. 21 грудня до Угоди приєднались Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан. Згадані країни підписали в Алма-Аті спільно з Білоруссю, Росією і Україною Декларацію про мету і принципи СНД та протокол до угоди про створення СНД. А 25 грудня Михайло Горбачов, який все ще залишався президентом розваленого СРСР, склав повноваження і заявив про свою відставку[21].

Тепер, отримавши політичну незалежність, республікам варто було зайнятись становленням ринкової економіки. Чим була Україна після проголошення незалежності наприкінці 1991 року?

Ще до офіційного підписання Біловезької угоди, 2 вересня 1991 року, Голова Верховної Ради України (і майбутній президент) Леонід Кравчук з трибуни 46-ї сесії Генеральної асамблеї ООН заявив про намір України «стати безпосереднім учасником європейського процесу та європейських структур». На той час Україна за своїм промисловим і військовим потенціалом посідала сьоме місце в світі. На момент розпаду СРСР вона була однією з найрозвиненіших союзних республік. Навіть сільське господарство України за радянськими мірками вважалося передовим. Україна мала достатню кількість наукових, інженерних та управлінських кадрів. В країні була представлена широка мережа наукових інститутів та промислових підприємств, потужний військово-промисловий комплекс (основний потенціал якого був зосереджений у південно-східній частині України), а саме: провідні підприємства СРСР з випуску ракет, великовантажних транспортних літаків і танків. На початок 1992 року на території України перебували 1240 ядерних боєголовок, 133 стратегічні ракети РС-18, 46 стратегічних ракет РС-22, 564 крилаті ракети типу Х-55 та майже 3000 одиниць носіїв тактичної ядерної зброї.

Повномасштабна криза 1990-х років, що охопила всі колишні радянські республіки, особливо гостро позначилася на Україні, як найбільшій та тісно пов'язаній з Росією республіці. Розрив економічних зв'язків, причому цілком усвідомлений, що його ініціювала колишня радянська партійна номенклатура та КДБ, радше походив на саботаж та шкідництво, хоча громадськості це подавалося як «природний» результат розпаду СРСР, створення ринкового господарства та приватизації промислових об'єктів. Стратегічним завданням противників розпаду СРСР, яким у серпні 1991 року не вдалося запобігти розвалу радянської імперії, було доведення підприємств до повного банкрутства. Це робилось для того, щоб згодом, через фінансово-промислові групи, що працювали під партійним і кадебешним «дахом», забрати їх за безцінь, а відтак або зберегти для себе, або ж вигідно перепродати. При цьому ніхто не займався реальною економікою, реформуванням виробництва та інвестуванням. Україну заполонили фірми з «іноземними» назвами, де головним словом було — «інвест». До зарубіжжя вони зазвичай мали слабке відношення і використовувалися виключно для оформлення перепродажів. На перераховані ще до серпня 1991 року, за вказівкою та під контролем КДБ за кордон кошти через закордонну агентуру радянських спецслужб, створювалися фірми і банки, які інвестували в себе радянські «партійні гроші» (тобто бюджетні гроші радянської держави), згодом закуповували за кордоном товари і, використовуючи створений радянським урядом товарний голод та відсутність конкуренції і ринкової системи, продавали втричі дорожче завезений ними товар, обходячи будь-які податки за рахунок «пробитих» для своїх фірм митних пільг. Колишні партійні функціонери та офіцери спецслужб майже миттєво ставали мільйонерами. На чолі банків і фірм опинялися партійні або ж комсомольські партапаратники, співробітники спецслужб та їхня агентура. Незалежних бізнесменів, як правило, пригноблювали, або ж змушували «лягти» під чийсь потужний «дах» — зазвичай спецслужб або ж бандитів, при тому останні з часом змушені були передати свою клієнтуру знову ж таки спецслужбам.

Адміністрації, що змінювали одна одну, починаючи від президентського рівня і закінчуючи регіональними, обласними та районними — займалися лише одним: шматували країну для своїх кишенькових структур або ж банально розкрадали її, «розпилюючи» бюджетні кошти. Гасла при цьому використовували найрізноманітніші: за євроінтеграцію, за Союз чи возз'єднання з Росією… Проте, ці гасла перетворювалися на тактичну зброю для проведення операції з привласнення майна чи «освоєння» бюджетних коштів. Стала звичною практика багаторічних затримок виплат зарплатні працівникам промисловості, вчителям та іншим «бюджетникам», тобто людям, які отримували заробітну плату з рук держави — а вони становили більшість населення. Інфляція з 1992-го по 1994 рік склала 1000 %. Приватизація радянської державної економіки, насамперед промисловості, супроводжувалася величезною корупцією. Економічний стан країни став катастрофічним.

7 червня 1993 на Донбасі розпочався безстроковий страйк шахтарів. 17 червня Верховна Рада України на вимогу шахтарів призначила на 26 вересня референдум про довіру (недовіру) президенту і парламенту. Проте, після консультації з президентом, Верховна Рада в останній момент відмінила референдум та призначила дострокові вибори: парламентські — на 27 березня і президентські на 26 червня 1994 року. (Наступні парламентські і президентські вибори мали б відбутися, відповідно, у березні 1995-го і наприкінці 1996 року.)

Кравчуку, який прийшов до влади на хвилі незалежності, за недовгі місяці правління не вдалося сформулювати своє політичне кредо. То він був за співпрацю з європейськими структурами, то за Союз з євразійськими. Народ прозвав його президентом, який зміг «пробігти між крапельками дощу». В результаті українському народу не вдалося ні до Європи наблизитися, ні до Росії повернутися. На виборах 1994 року Кравчук, незважаючи на добрі відносини з Росією, позиціонував себе «національним політиком», мав широку підтримку в Західній Україні та протиставляв себе колишньому прем'єр-міністру Леоніду Кучмі, який виступав за більш тісний зв’язок із Москвою. Останній в липні 1994 року обігнав Кравчука у другому турі і став президентом України.

Будапештські меморандуми, 1994

З моменту розпаду Радянського Союзу Вашингтон дуже занепокоївся наявністю ядерного арсеналу в Україні, Білорусі та Казахстані, які отримали його в результаті ліквідації СРСР. Знищення ядерної зброї в нових державах, які відокремилися від Росії та не підпадали під існуючі міжнародні домовленості, стало пріоритетним напрямком зовнішньої політики США у відносинах із переліченими країнами. Москва також прагнула позбавити своїх нових сусідів статусу ядерних держав. Білл Клінтон (який став президентом США у січні 1993 року) та Борис Єльцин декларували багатообіцяючі заяви стосовно «економічних стимулів» та сприятливого політичного клімату в світі для України, тільки б та погодилася відправити ядерні ракети та боєголовки на територію Російської Федерації.

Вашингтон, серед іншого, чинив і політичний тиск. Було скасовано офіційний візит Клінтона до Києва для зустрічі з президентом Кравчуком. Проте, якщо під тиском двох наддержав у Білорусі та Казахстані ядерну зброю вдалося вилучити ще в 1992 році, Україна роззброюватись не поспішала, перш за все під впливом лідера Українського народного руху (партії) В’ячеслава Чорновола, що переконував Кравчука не роззброювати молоду державу. Саме Чорновіл висловив вголос побоювання щодо загрози з боку Росії, вимагаючи гарантій безпеки від міжнародного співтовариства.

Ці гарантії були надані у 1994 році. 5 грудня у Будапешті, під час зустрічі на найвищому рівні, було підписано Меморандум про гарантування безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виготовляти й не купувати ядерної зброї. У відповідь США, Великобританія та Росія обіцяли Україні:

— Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Заключного акту НБСЄ поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України;

— підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою або ж її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України;

— підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Заключного акту НБСЄ утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином забезпечити собі будь-які переваги;

— підтверджують їх зобов'язання домагатися негайних дій Ради Безпеки ООН з надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, в разі якщо Україна стане жертвою акту агресії або об'єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї;

— підтверджують щодо України їх зобов'язання не застосовувати ядерну зброю проти будь-якої держави-учасника Договору про нерозповсюдження ядерної зброї;

— Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, Сполучені Штати Америки і Україна проводитимуть консультації у разі виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов'язань.

Пізніше під цим документом підписалися: Франція, Канада та Китай. А Україна, крім пропозиції про посередництво в перемовинах про безпеку з Росією, отримала від Європи та США ще й бонусну пропозицію — взяти участь в програмі «Партнерство заради миру» та розпочати співпрацю з НАТО. Здавалося, ніщо більше не загрожувало безпеці України. Її суверенітет та недоторканість мали надійні гарантії з боку міжнародного співтовариства.

У 2009 році, після вторгнення російських військ у Грузію, екс-секретар Ради національної безпеки та оборони України Володимир Горбулін закликав переглянути Будапештський меморандум як такий, що не виправдав надій, та скликати міжнародну конференцію з метою «розпочати процес демілітаризації Чорного моря»[22]. Сьогодні очевидно, наскільки був тоді правий Горбулін й наскільки актуальними стали його припущення тепер. Він прагнув, щоби у конференції взяли участь не лише країни-гаранти, але й інші провідні країни світу, для прикладу, Німеччина. Після окупації Криму та денонсування в односторонньому порядку російсько-української угоди про Чорноморський флот (у травні 2014 року), Росія — одна з країн-гарантів Будапештської угоди — навряд чи на таку конференцію з’явиться.

Президент Леонід Кучма

Під час передвиборчої кампанії 1994 року гасло Кучми «За союз України з Росією» відіграло провідну роль. Ностальгуючи за старим життям, коли всі були рівно бідними, проте щасливими, слов’янська душа сприйняла Кучму за найкращого кандидата, що вказував українцям єдино правильний шлях — «Вперед, в минуле!» Проте дійсність виявилась іншою: перетворення України на заповідник радянщини до планів Кучми не входило. Саме за його президентської каденції почали формуватись та набирати сили потужні фінансово-промислові клани, створювалися нові політичні партії, наприклад, Партія демократичного відродження України, що органічно переросла в Народно-демократичну партію України, негласним куратором та ідеологом якої був сам Кучма.

Відчувши в собі вдосталь сили після масової приватизації державного майна, нова фінансово-промислова еліта заповзялася «купувати» депутатів-лобістів. Спостерігаючи, як такі депутати захищають не стільки інтереси замовників, як свої власні, лідери фінансових кланів й самі почали задивлятись на політичні крісла, які — у поєднанні з діловими позиціями — обіцяли ще більші прибутки, ніж «чистий» бізнес. Навіщо покладати надію на когось, коли можна самому керувати країною та приймати вигідні для власного бізнесу закони.

До речі, про закони. У 1995 р. вийшов указ президента України про створення фінансово-промислових груп «з метою сприяти структурній перебудові економіки України, прискоренню науково-технічного прогресу, підвищенню конкурентоздатності» український товарів. Даний законодавчий акт надав необмежені можливості тим ФПГ, що були близькі до владних структур та, фактично, створювались ними. Антимонопольний комітет за згоди Кабінету Міністрів України отримав право надати ФПГ статус легітимного монополіста, якщо ця група брала на себе зобов’язання підтримувати державні програми з розвитку пріоритетних галузей економіки України[23]. Найважливіше — ФПГ користувалися фінансовими пільгами, зниженими податками, що фактично дозволяли їм відмивати гроші у великих масштабах. Важливим елементом при створенні ФПГ була наявність «власного» комерційного банку, через який проводилися всі фінансові операції. До наглядових рад таких груп вводили державних чиновників високого рангу.

Фактично всі великі ФПГ України об’єднувалися в Союз промисловців та підприємців, який мав право вносити свої пропозиції щодо підготовки економічних законів та лобіювати їх в парламенті. Керівники України, наприклад Кучма та колишній міністр Анатолій Кінах, після виходу у відставку займали посади голів згаданого союзу. Зрощення влади з бізнесом було більш ніж очевидним.

Необхідно підкреслити, що ці групи, контролюючи підприємства, що виробляли в радянські роки левову частку українського ВВП, не збирались вкладати серйозних інвестицій в розвиток економіки нової України, як не збирались і впроваджувати нові технології та інновації у виробництво, хоча таких винаходів в країні було більш ніж достатньо. ФПГ намагались максимально зменшити витрати контрольованих ними підприємств, поступово витісняючи державну частку в їхній власності, приватизуючи їх практично безоплатно.

Прагнучи оволодіти максимальним спектром владних можливостей, ці групи консолідувалися через неформальні стосунки. Саме цим фактом пояснюється непрозора структура власності груп, утворених в період дії даного указу (його відмінили у 1999 році). Прикладами таких кланово організованих груп є ФПГ «Фінанси і Кредит», ФПГ «Приват-Інвест», ФПГ «УкрСиббанк».

Однією з провідних фінансово-промислових груп в Україні стала «Систем Кепітал Менеджмент» (АТ «СКМ»), заснована у 2000 році для управління активами гірничодобувної, металургійної та енергетичної галузей під головуванням Ріната Ахметова (одного з найбагатших людей в Україні). Протягом наступних років в складі групи «СКМ» з’явилися нові напрямки у бізнесі, було проведено корпоративну реструктуризацію, у перебігу якої активи АТ «СКМ» в межах окремих галузей були об’єднані у спеціалізовані холдинги. Також створювалися дочірні компанії за кордоном, в тому ж переліку й у Лондоні. До складу групи увійшло більш як 100 підприємств, на яких працювало понад 300 тисяч людей.

АТ «СКМ» працює в Україні, Росії, США, Італії, Великобританії, Швейцарії та Болгарії… У 2011 році було прийнято рішення про розподіл функцій власності та стратегічного управління бізнесом. В результаті проведених перетворень АТ «СКМ» сконцентрувалася на стратегічному управлінні бізнесом, а функція володіння корпоративними правами всіх активів (і українських, і зарубіжних) була передана SCM Holdings Limited опосередковано, через АТ «СКМ».

На сьогодні ФПГ розділили між собою сфери впливу по всій території країни. Провідними вважаються угрупування Донецька та Дніпропетровська. Кожне з них має свої партії та своїх політичних лідерів. Донецьк традиційно підтримав Партію регіонів України під головуванням Віктора Януковича, а Дніпропетровськ — партію «Батьківщина», лідером якої стала Юлія Тимошенко. Саме вони довгі роки визначали політичний клімат в країні, періодично здійснюючи то «оранжеві», то «біло-голубі» революції, головною метою яких був перерозподіл фінансових ресурсів та захоплення вищих держаних посад.

Одразу ж після розпаду СРСР та проголошення незалежності України більша частина суспільства, особливо молодь, сподівалася, що країна обере європейський шлях. Певний оптимізм щодо цього надавали й публічні обіцянки тодішнього українського керівництва. Після закінчення першого президентського терміну Леонід Кучма, висуваючи у 1999 році свою кандидатуру на другий термін, висунув в якості передвиборного гасла євроатлантичну інтеграцію України. Навіть міністра закордонних справ тоді змінили. МЗС України очолив затятий прихильник євроатлантизму, представник України в НАТО Борис Тарасюк. Основними дипломатичними зусиллями України стали спроби схилити ЄС до підписання асоціації про членство та отримати бодай якийсь обнадійливий сигнал стосовно європейської перспективи України. У Верховній раді був створений Комітет з європейської інтеграції, а в Кабінеті Міністрів України — ціле міністерство з тих самих питань.

Проте Європа не поспішала. Продовжувалось співробітництво України з НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру», проводилися численні саміти Україна — ЄС, на яких детально аналізувались конкретні кроки України в напрямку виконання Маастрихтських та Копенгагенських критеріїв євроінтеграції. На всіх самітах Європейська комісія неминуче повторювала одне й те ж: ми підтримуємо наміри та бажання української влади інтегруватись до європейських структур. При цьому на всіх рівнях та на всіх зустрічах із представниками ЄС українське керівництво не демонструвало ентузіазму щодо перспектив вступу України до НАТО, але незмінно погоджувалось з перспективами вступу до ЄС. Зокрема дана проблема обговорювалася у 1997 році на перемовинах голови Верховної Ради і лідера Соціалістичної партії Олександра Мороза та прем’єр-міністра Болгарії Івана Костова. Коли Костов сказав, що Болгарія прагне вступити одночасно до ЄС і в НАТО, Мороз відповів: Україна не готова вступити до НАТО, але готова вступити до ЄС.

На словах керівництво України було готове до цього. На практиці — ні, й нічого конкретного для цього не запроваджувало. Україна, як відомо, повинна провести велику та важку роботу з адаптації українського законодавства до європейського, бути справді демократичною країною, що гарантує свободу слова, виборність виконавчих органів, розширити місцеве самоуправління, забезпечити незалежність судів та свободу преси. Не кажучи вже про відповідність економічним критеріям ЄС.

Разом з тим в країні тривала системна криза економіки. В результаті першого етапу масової приватизації був розкрадений та припинив своє функціонування унікальний науково-технічний та промисловий потенціал України. Правляча еліта також не дуже поспішала відбудовувати нову державну машину. Європа мовчки спостерігала за цим і, фіксуючи безпорадність та безпечність українців, далі загальних обіцянок не йшла. Внаслідок управлінської кризи в середині та в кінці 1990-х років почалося падіння ВВП та гіперінфляція. До серпня 1996 року валюта девальвувала в 100 000 разів. Україна значно перевищила рівень аналогічних проблем у Росії та Білорусі. Відповідно спад виробництва в Україні виявився значно глибшим, аніж в сусідів.

Все це робило розвиток української державності більш проблематичним, а кризу — затяжною. Поляризація у суспільстві посилилася. Багаті багатіли, а бідні ставали ще біднішими. Олігархія захопила всі щаблі виконавчої влади та парламент. Влада стала вкрай болісно сприймати критику. Про Європу забули, а про європейський вибір України — тим паче. Проте про Україну не забувала Росія.

Євген Марчук — президент, що не відбувся

Власне, Росія про Україну пам’ятала завжди — принаймні по лінії спецслужб. Важливим російським агентом в Україні був невтопний генерал КДБ, а пізніше — український політик, Євген Марчук.

Марчук народився в Україні у 1941 році, закінчив Кіровоградський педагогічний інститут ім. Олександра Пушкіна, де навчався протягом 1958–1963 років на спеціальності «вчитель української мови та літератури і вчитель німецької мови». Вже у студентські роки був завербований КДБ. Після закінчення інституту став оперуповноваженим обласного управління КДБ, потім старшим оперуповноваженим, заступником начальника відділу, начальником відділу, замісником начальника управління, начальником інспекції КДБ УССР. Працював у П’ятому управлінні КДБ (боротьба з дисидентством), очолював П’яте управління КДБ УРСР. У 1988 році був призначений начальником управління КДБ у Полтавській області. У 1990-му, вже генералом, був призначений першим заступником керівника КДБ УРСР. З червня по листопад 1991 року обіймав посаду державного міністра УРСР з питань оборони, державної безпеки та надзвичайних ситуацій. На цій посаді він зустрів серпневий заколот 1991 року. Відтак повністю й беззастережно підтримав путчистський ДКНС (Державний комітет з надзвичайного стану).

Зрозуміло, після провалу путчу Марчук… залишився на своєму місці і у листопаді 1991 року був призначений першим головою Служби безпеки України (СБУ), місцевої правонаступниці КДБ УССР. Тоді ж він присвоїв собі звання генерал-лейтенанта, а у серпні 1992 року — генерал-полковника. На посаді керівника СБУ Марчук залишався до 1994 року. 23 березня 1994 року, очікуючи нового кар’єрного злету, він присвоїв собі звання генерала армії України. У липні 1994 року Марчук залишив посаду голови СБУ і був призначений віце-прем’єром з питань державної безпеки та оборони в урядовому кабінеті Віталія Масола. Раніше даної посади не існувало. Її створили виключно для того, щоби призначити на неї генерала Марчука.

З 31 жовтня 1994 року Марчук став першим віце-прем’єром, головою Комітету при президенті України по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, а 6 березня 1995 року був призначений на посаду виконуючого обов’язки прем’єр-міністра України. 8 червня 1995 року він став прем’єр-міністром і обіймав цю посаду до 27 травня 1996 року, після чого був відправлений у відставку з унікальним формулюванням «за формування власного політичного іміджу».

Цікаву замальовку про призначення Марчука прем’єр-міністром залишив у своєму інтерв’ю директору української секції радіо «Свобода» Роману Купчинському Микола Мельниченко, офіцер охорони президента Кучми, що брав участь в проекті з несанкціонованого запису кабінетних розмов свого шефа:

«Коли Кучма призначив Марчука прем’єр-міністром, я був здивований, який розкішний банкет влаштував новопризначений прем’єр-міністр для так званої політичної еліти в зоні державних дач в Пущі. Там, справді, столи ломилися. Я собі [поставив] питання: за чий рахунок цей банкет влаштували? Я був вражений! Тоді я зрозумів, що щось, мабуть, тут не так. Можливо, дійсно потрібно дякувати президенту за те, що він призначив на посаду прем’єр-міністра? Я був дуже сильно вражений».

Мельниченко дещо несподівано розставив акценти: виходило, що Марчук в такий спосіб дякував Кучмі за призначення, хоча яка користь була для Кучми від цього бенкету?

Які саме сили проштовхували Марчука, залишається загадкою. Однак, саме тому, що сили ці в очевидний спосіб не проявлялися, можна припустити, що цими силами були колеги Марчука по його старій службі в КДБ. Себто спецслужби Росії.

Професійно Марчук був винятково непридатною людиною. З 1991 по 1994 роки, коли Марчук очолював СБУ, це відомство жодного разу не спромоглося відслідкувати та порушити жодної справи за фактом розкрадання державної власності, де б фігурували вищі державні посадовці. Президент Кучма, хоча і призначив його на посаду прем’єр-міністра, свого висуванця також не любив:

«Опинившись за столом головуючого, — згадував Кучма, — Марчук проявив повну відсутність смаку до щоденної господарської роботи та бажання її виконувати, невгамовну любов до багатослів’я… Спочатку я списував це на рахунок бажання Марчука самостійно розібратися у всіх проблемах, досконало, як він любив говорити, «з лабораторною точністю», зібрати щодо них вичерпну інформацію. Проте скоро запідозрив, що він просто не хоче, просто боїться приймати рішення, а страх базується на нерозумінні економічних механізмів, спробах дистанціюватись від будь-яких непопулярних кроків. Очевидно, тривала робота в КДБ навчила Марчука лише збирати інформацію (переважно для того, щоб на її основі рішення приймалися іншими!), проте запроваджувати зібране в інтересах економіки він не вмів. На вулиці літо, потім осінь 1995 року. Вперше почали накопичуватись значні борги по пенсіях та зарплатах, і ростуть кожного місяця. Виробництво падає. А Кабмін реально не встигає за ситуацією, гальмує з прийняттям рішень, неадекватно реагує на проблеми промисловості та сільського господарства. Можливо, це — елементарна некомпетентність? Така ж, як, для прикладу, рішення голови Державної комісії з грошової реформи Марчука восени 1995 року, всупереч рекомендаціям експертів, не вводити гривню?»

Звичайно ж, неможливо втриматися, щоб не спитати: навіщо ж призначати таку непридатну людину прем’єр-міністром? Але Кучма навіщось призначив.

Будучи прем’єр-міністром України Євген Марчук, припускаючи ймовірність своєї швидкої відставки, у грудні 1995 року взяв участь у довиборах народного депутата Верховної Ради України від одного з округів і пройшов до Ради. Марчук залишався депутатом до квітня 1998 року, очоливши в парламенті фракцію з моветонною назвою «Соціально-ринковий вибір».

У жовтні 1996 року в Києві була заснована газета «День». Заснував її Євген Щербань, український олігарх та політик середини 1990-х, у 1995–1996 роках найбагатший олігарх Донбасу, головний акціонер найбільшого українського холдингу «Індустріальний Союз Донбасу», який об’єднав сотні величезних підприємств Донецької та Луганської областей. І 3 листопада 1996 року Щербаня вбили (за рік до цього, 15 жовтня 1995 року, був убитий попередній «господар Донбасу», найбагатший олігарх Донбасу Ахать Брагін). Обидва вбивства були вчинені «бандою Кушніра». Виконавці з часом були вбиті або ж затримані. Проте замовників згаданих вбивств виявити так і не вдалося.

Щербаня вбили на злітному полі донецького аеропорту. Він повертався з Москви на власному Як-40 з ювілею Йосипа Кобзона, відомого співака, бізнесмена, агента КДБ СРСР зі стажем. В підготовці замаху брали участь не менш ніж десятеро людей. Безпосередньо вбивство виконали два злочинці (ймовірно, з солнцівської ОЗГ) — Вадим Болотських («Москвич») та Геннадій Зангеліді («Звір»). Болотських та Зангеліді проникли на територію аеропорту, використовуючи автомобіль з фальшивими службовими документами, при собі в них була авіаційна та міліцейська форми. Коли Щербань вийшов з літака, Болотських вистрелив йому в потилицю, а Зангеліді — певно панікуючи — з автомата почав безладно розстрілювати тих, хто супроводжував «замовленого». Після цього обидва кілери заскочили до автівки й зникли. Автівку вони спалили за містом. Окрім Щербаня, загинули також його дружина, авіатехнік та бортінженер літака (останній помер у лікарні від отриманих поранень). Під час перестрілки Зангеліді випадково зачепив Болотських, внаслідок чого останньому зробили підпільну операцію.

Саме після цього вбивства на перші ролі в Донбасі вийшло альтернативне донецьке угрупування — Ріната Ахметова та Віктора Януковича, а переважна частина майна Євгена Щербаня опинилася у власності Ахметова, який, внаслідок описаних подій, став найбагатшим олігархом не лише Донбасу, але й усієї України.

Операцію розробляв ватажок групи Кушнір. Його, як організатора злочину, арештували в Україні, помістили в СІЗО міста Донецька, де його було вбито просто в камері за загадкових обставин. У 2000 році в Росії вдалося заарештувати та екстрадіювати до України Болотських (Зангеліді на той час вже був мертвим). У 2003 році Болотських був засуджений до пожиттєвого ув’язнення волі, та при цьому стверджував, що за вбивство винагороди не отримував, а виконував завдання лише через прохання «друзів».

Отже, вбивство готували в Москві, виконували москвичі. Щербань повертався в той день із Москви, зі свята агента КДБ-ФСБ Кобзона. Вбивця Болотських, він же «Вадік» (також «Москвич»), вважався спеціалістом з диверсійних акцій, провчився трохи більше року в міліцейській «вишці» в Росії на антитерористичному «профілі», пізніше пішов в армію, служив у внутрішніх військах. Після армії рік пропрацював охоронцем московського кооперативу, пізніше сліди його загубилися — і виринув він вже як головний спеціаліст з диверсій, в оточенні такого собі «Синяка» (Синякіна) — авторитета з Москви, який «під дахом» російських спецслужб торгував зброєю.

Вбивство Євгена Щербаня стало однією з найгучніших справ в історії незалежної України. Журналіст Сергій Кузін (автор книги «Донецька мафія») переконував, що Щербаня та Брагіна вбили на замовлення російських злочинних груп, що прагнули контролювати приватизацію на Донбасі. На користь цієї версії говорить і той факт, що Вадим Болотських був причетним до обох убивств — Брагіна та Щербаня. Колишній прем’єр-міністр України Віталій Масол (на посаді прем’єр-міністра був двічі — в часи УРСР у 1987–1990 роках та в перші роки незалежності у 1994–1995 роках) заявив, що, на його думку, Щербаня вбив Віктор Янукович: «Я, наприклад, вважаю, що Щербаня вбив Янукович. Прибрав його зі свого шляху. Це ж Донецьк… Я Щербаня знав. Він приходив до мене, коли я був прем’єром. Попросився бути моїм позаштатним радником. Я йому навіть пропуск видав. Він мені подобався своїм здоровим глуздом. І тут Щербаня вбивають. Директор шахти Ампілов, якому я три будинки побудував, розповів, як цю справу провернули».

У справі Щербаня чомусь немає показів Ріната Ахметова, який був партнером Брагіна та Щербаня в Індустріальному Союзі Донбасу і який більше за інших виграв від вбивства конкурентів.

Проте була ще одна людина, яка несподіваним чином виграла від вбивства Щербаня: Марчук, який отримав після смерті Щербаня щойно створену ним газету «День». Це була єдина інформаційно-аналітична щоденна газета зі сформованою аудиторією. Зробивши з газети опозиційну, Марчук зумів заангажувати і висококласних авторів, замінив старого головного редактора — Володимира Рубана — на нового: шеф-редактором видання призначив прес-секретаря Ларису Івшину (вона згодом стала його дружиною).

Поступово Марчук стає відомим та впливовим парламентським політичним діячем. На парламентських виборах у березні 1998 році він представлений як № 2 у списку Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) і вдруге обирається депутатом Верховної Ради. З травня по грудень 1998 року він очолює парламентську фракцію СДПУ(о). Тоді ж він вирішує взяти участь у президентських виборах й, можливо, стати наступним президентом України.

Другим небезпечним конкурентом Кучми спочатку значився Павло Лазаренко, прем’єр-міністр України з травня 1996 по червень 1997 року. Після відставки він перейшов в опозицію до Кучми і в 1998 році разом з очолюваною ним партією «Громада» пройшов до Ради.

Проте в президентській кампанії Лазаренко участі не взяв. 9 лютого 1999 року генпрокурор України здійснив подання до Верховної Ради про позбавлення Лазаренка депутатської недоторканості, 15 лютого Лазаренко втік з України, а 17 лютого 310 із 450 депутатів проголосували за позбавлення Лазаренка депутатської недоторканості та видали дозвіл на його арешт. 20 лютого Павло Лазаренко був затриманий в аеропорту Нью-Йорка за порушення візового режиму та за підозрою щодо незаконного в’їзду до Сполучених Штатів. У відповідь Лазаренко запросив у США політичного притулку, проте замість притулку у 2000 році отримав обвинувачення у здирництві, відмиванні грошей та шахрайстві. За різними свідченнями, на момент арешту Лазаренко мав на американських рахунках від 114 до 477 млн доларів. Вкраденою вважалася сума від 200 (за даними ООН) до 320 млн доларів (за даними генпрокуратури України). В результаті Лазаренка заарештували в США, присудили тривале тюремне ув’язнення та багатомільйонний штраф. Українська влада неодноразово зверталася до США з проханням видати Лазаренка, але американська сторона відмовляє в екстрадиції, посилаючись на відсутність між Україною та США відповідного договору. Так, за велінням долі, генпрокуратури та Кучми, Павло Лазаренко з президентських перегонів-99 вибув.

Тепер залишалось розібратися з Кучмою, і Марчук став на шлях, що його можна було потрактувати не інакше як державну зраду. З весни 1999 року почалися таємні записи розмов у кабінеті президента України. Один з учасників цієї спецоперації — офіцер охорони Кучми Микола Мельниченко — згодом неодноразово згадував, що почав записувати Кучму з власної ініціативи ще у 1998 році. В це важко повірити. Більш безініціативної та обережної людини, ніж Мельниченко, природа не створювала. Записи 1998 року ніколи нікому пред’явлені не були. Сам Мельниченко вказував на те, що йому допомагали «свої люди» і що ці «свої люди» виводили його, в свою чергу, на Марчука:

«Кучма боявся, дуже боявся двох людей — Лазаренка та Марчука. Дуже сильно боявся. І в першу чергу він боявся Лазаренка. Найбільше. Вони обговорювали питання щодо нейтралізації та знищення Лазаренка. З Лазаренком я не спілкувався… Проте, після того, як Лазаренка арештували… коли він поїхав до Америки… залишався Марчук. Тобто, Марчук — людина, яка після Лазаренка представляла найбільшу небезпеку для Кучми. От я і став шукати виходи на Марчука. Але сьогодні люди, які мені допомагали перебувають у безпеці, і я не хочу розголошувати їхні прізвища — через кого я вийшов на Марчука… Я виходив на Марчука досить довго, більше місяця, а можливо і більше двох місяців. Через своїх людей я виходив на Марчука».

Цілком слушно припустити, що ідея завербувати співробітника охорони Кучми та записати розмови в кабінеті президента для використання отриманої інформації проти Кучми під час передвиборної президентської кампанії 1999 року прийшла в голову або Марчукові, або ж комусь з його московських кураторів. Останні у тому ж 1999 році просували на президентську посаду в Росії товариша Марчука з КДБ підполковника Володимира Путіна. У разі перемоги з 2000 року КДБ отримало б владу не тільки в Росії, але і в Україні. Мельниченко пригадує:

«Який був задум? Потрібно було зібрати докази, які б вказували, що Кучма дійсно злочинець, і що така людина не може знаходитися на посаді президента України. І записи ці — як один з речових доказів всього цього… В мене вже була досить непогана колекція записів та була інформація, що підтверджувала, що Кучма порушує Конституцію та Кримінальний кодекс… Наша зустріч з Марчуком відбулася на початку весни 1999 року. Я відрекомендувався, показав посвідчення, тоді я перебував у званні капітана, і посада у мене була — старший офіцер безпеки Управління державної охорони України. Я йому відрекомендувався, я йому сказав: так і так, я такий-то, і маю докази, що Кучма — злочинець. Я записую Кучму і хотів би, щоб Кучма не був президентом, бо він злочинець. І запитав поради у Марчука. Ми вели розмову тет-а-тет. …По телефону я не зміг розговоритися з Марчуком, тому що його телефони прослуховувалися. Прослуховувалися як міські, так і урядові телефони. Оскільки він був конкурентом Кучми на президентських виборах. …Мені Марчук був ближчий за духом, оскільки він як-не-як із спецслужби…

Він спитав: як з грошима? Я сказав: дуже важко з грошима… Дечого для підтримки він тоді дав… тисячу марок однією купюрою… щоби купити батарейки, на один день, на один день батарейки коштували… там специфічні батарейки використовуються, в цей диктофон СБУ… приблизно 1,5 долара одна батарейка… Тоді потрібно було 6 батарейок. Тобто, 10 доларів просто в день на одні батарейки йде. На касети… 100 доларів в день. Щоб… купляти ці касети — 100 доларів касета…»

Так що рік роботи обходився Мельниченку тільки у витратах на батарейки та касети в 40 тисяч доларів. Хтось мав би їх постійно видавати.

«Тоді ми призначили наступну зустріч, — продовжує розповідати Мельниченко, — Він мені намалював місце, де ми повинні зустрітися. Він намалював його на… на Конституції України. До речі, його малюнок зберігається в мене до тепер — де ми повинні зустрітися і як. Ну, Марчук каже, що зло потрібно прибирати — і будемо прибирати. Ну, тоді в мене крила виросли, і було узгоджено, що максимум після першого туру президентських виборів Кучми, ну, за допомогою й даних записів, Кучми не повинно бути… Я з Марчуком зустрічався — я не можу сказати, скільки разів: разів з десять я зустрічався з ним. В різних місцях. Ну, це те місце, яке він намалював. Ми обмінялись інформацією, обумовили, в який спосіб ми зможемо один одного знайти. Це були і пейджери, і умовні знаки, і мобільні телефони. Він дав мені свій таємний мобільний телефон, яким користувався тільки для спілкування зі мною. Це все відбувалося… на початку весни 1999 року… Я активніше почав працювати і записувати Кучму. У нас була впевненість, що Кучма як президент відбуває вже останні місяці, ну максимум — це жовтень-листопад 1999 року…

Зустрічались ми досить цікаво. Був у той час у Марчука водій Толя, здається. І я чекав в обумовленому місці. Того дня приїхав джип Марчука, проте самого Марчука не було. Дверцята відчинились і я побачив цю людину. Я сів, і ми поїхали відриватися від хвоста. Ми призначали зустрічі дуже пізно, десь близько дванадцятої ночі або о першій ночі, або ж о другій годині ночі — коли переконувалися, що машин немає і хвоста немає. Отож на схилі це місце було — як спускатися вулицею Банковою до театру Лесі Українки. Фу, соррі, до театру Франка. Біля метро — Інститутська або ж Банкова. Уже не пам’ятаю — зверху йде. Я там чекав, джип зупинився, я швиденько сів, і нас відвезли, джип відвіз на зустріч з Марчуком. Я йому всю цю інформацію виклав, він був дуже вдячний. Ми домовились, що зустрінемось наступного разу в іншому місці — поряд з комісією Верховної Ради України, там, неподалік від нашого управління. І час ми узгодили, щоб це вже було десь уже близько, ну, десь після другої ночі це було, точно… Одна з таких інформацій, яка… була передана… коли я вів записи, це був, здається, місяць травень… Зайшов до Кучми Рябець — голова Центральної виборчої комісії, Михайло Рябець. Він доповідав Кучмі, в який спосіб Рябець через Центральну виборчу комісію не допустить Марчука до участі в президентській кампанії. Я це все прослухав, був шокований, що вони збираються Марчука зняти з реєстрації, точніше, не зняти, а не допустити до реєстрації як кандидата в президенти. Я зв’язався з Марчуком — і ми терміново зустрілися. Я передав йому цю касету. Скажімо так, в той момент ще по своїх каналах, через своїх людей, на яких я виходив, через яких ми терміново зв’язались з Марчуком в тому місці, яке він намалював, і я передав йому касету, розповів схему. Марчук дуже подякував. І… каже: все, будемо на зв’язку. Ми обумовили — де ми зустрінемося наступного разу. Тобто, ми змінювали кожного разу місце нашої зустрічі… Для прикладу, сьогодні ми зустрічалися на Севастопольській площі, завтра зустрічалися поряд з театром Лесі Українки…»

Марчук думав про свого агента Мельниченка найменше з усього. Понад усе — про себе та перемогу на президентських виборах. Отримавши від Мельниченка касету, він подзвонив до Рябця і сказав, що він знає про плани Кучми не допустити його до виборів. Особисто Мельниченко дізнався про це випадково, коли прослухав ще через день запис розмови Рябця з Кучмою в його ж кабінеті:

«…Десь ближче до обіду заходить до Кучми Волков Олександр Михайлович, відомий олігарх, і каже: Леонід Данилович, у нас є дві новини. Одна новина — дуже неприємна. Каже: Марчук дізнався про все, що ви вчора тут з Рябцем домовлялися, як його зняти з реєстрації — він знає про все це. Сьогодні він зателефонував Рябцю і дослівно розказав про механізм, як Центральна виборча комісія не допустить Марчука до участі в президентській кампанії… Рябець зателефонував мені і розповів що до чого. І Рябець присягається, що він нікому нічого не розповідав. …Ви вчора це обговорювали і тільки ви знали. …Або Рябець розказав, або ж вас прослуховують. І Кучма одразу ж набрав Деркача і віддав наказ терміново здійснити перевірку».

Мельниченка врятувала випадковість:

«…Мені подзвонив по телефону заступник начальника оперативно-технічного відділу Гаранін Олександр Миколайович. І каже: Коля, що у вас там за перевірка? Я кажу: яка перевірка? — Ну, в кабінеті Кучми, яка перевірка? — Я кажу: я нічого не знаю. Кажу: я зараз з’ясую. …Я пішов до начальника охорони президента Мовчана Бориса Івановича. Я кажу: так і так, у мене така інформація… Потім він пішов до Кучми. Кучма каже: так, через дві години у мене в кабінеті буде перевірка. Ну, мені начальник охорони каже: так, Коля, через дві години перевірка, там уже машини стоять, із СБУ приїхало 15 людей, але ти все проконтролюєш, щоб все було під контролем, щоб ніхто нічого. Я кажу: так точно.

…Тобто мені доручили, щоби я контролював все. Я тоді поставив Мішу Сороку, є такий у нас співробітник в охороні президента. Як тільки Кучма вийшов з приміщення, із свого кабінету, я одразу ж увійшов зі своїм співробітником. Я кажу: так, там стій, дивися туди. І миттєво витягнув диктофон і заховав його. Все це тривало лічені секунди…

Я взяв цей запис, який …де… планувалося зняти Марчука. Не допустити до участі в президентській кампанії. Передав Марчукові. А наступного дня — ця команда. Зробити термінову перевірку кабінету Кучми. І СБУ приїхало, і я не розумів, яким чином, як могло так статися, що Кучма перериває свій робочий день, виїжджає, і відразу 15 офіцерів СБУ з машинами, з апаратурою — для перевірки кабінету. Я не міг цього зрозуміти. І тільки завдяки тому… я ж кажу, мені життя врятувало те, що чисто організаційно я зміг зробити так, щоби саме я контролював. І я перебував вранці, з 7-ї години, і до 11-ї, до 12-ї години, до першої години ночі — я кожного дня був у Адміністрації президента і контролював, щоб ніхто не зміг зробити подібне. І кажу, цим я врятував собі життя.

… Я пізніше Марчука викликав і кажу: що ж ти, кажу, падла, робиш. Тобто, він чисто підставив, просто взяв і підставив. Для нього, наскільки мені вдалося зрозуміти, в такому випадку людське життя нічого не варте. Як так можна було? Можна ж було іншими словами. Можна було трохи пізніше, або в якийсь інший спосіб. Ну як так? Це мені було, ну, не зрозуміло. Він каже: ну, так вийшло. Тєму замялі».

Перший тур президентських виборів був запланований на 31 грудня 1999 року. Однак до першого туру Кучму зняти не вдалося: Кучма мав намір брати участь у виборах. «Інші записи, які я записував у 1999 році, — згадував Мельниченко, — я періодично віддавав Марчуку… Марчук володів серйозною інформацією, яка дозволяла зняти Кучму як президента вже у 1999 році». Проте Кучму «не зняли». Тоді стали обговорювати план «зняття» Кучми після першого туру. Планувалося, зокрема, встановити «систему відеоспостереження» в кабінеті Кучми і знімати все, що відбувається «на другий день після першого туру президентських виборів», щоб записати розмови, які свідчитимуть про порушення Кучмою передвиборної кампанії у першому турі. Ці записи Марчук мав отримати від Мельниченка та згодом використати для відсторонення Кучми від участі в президентських виборах другого туру. Але за кілька днів до 31 грудня Марчук операцію скасував: «…У нас відбулась зустріч з ним десь за кілька днів до першого туру, — згадував Мельниченко, — він каже: ні, нічого не будемо робити, нічого не потрібно. Як мені потім стало відомо із записів, Марчук зустрічався з Волковим. Волков Олександр Михайлович — людина, яку у свій час завербувало КДБ та тримало на гачку через компромат. Про це доповідав Деркач Кучмі… І Марчук вів переговори з Кучмою стосовно першого туру президентських виборів про те, щоб Марчук зміг отримати посаду секретаря Ради національної безпеки та оборони».

І зрозуміло, чому. Річ у тому, що у першому турі президентських виборів Марчук до фінішної лінії прийшов п'ятим, набравши трохи більше 8 %. Йому все одно не судилося стати президентом України. А раз так, вигідніше було не скидати Кучму, а домовитися з ним про заняття посади секретаря РНБО, що Марчук і зробив. Під час останньої зустрічі з Мельниченком він сказав йому, що більше «не треба нічого записувати». Мельниченко не послухався, записав, й відразу зрозумів, чому Марчук просив припинити записи:

«Він просив у Кучми собі бізнес. Кучма йому дав бізнес. Деякі підприємства, які Марчук просив. Але, не знаю, на щастя чи на жаль, цією інформацією володію тільки я. Там Марчук просив дати йому одну шахту, там про енергетику. Я ці записи окремо [зберігаю]. Там він також виступає, на мою думку, як людина, яка давить вільну пресу…Я переконаний, що Марчук дуже хотів. Ну, дуже хотів — що? Зняти Кучму чи особисто стати президентом і боротися з корупцією? Це питання цікаве. Тому що Марчук не одна особистість. В Марчукові живуть кілька Марчуків. І я думаю, що вони перебувають у конфлікті один з одним. З одного боку, Марчук хоче добра, з іншого — інший Марчук не хоче зла собі».

Посаду Секретаря Ради національної безпеки і оборони України Марчук обіймав до 25 червня 2003 року, допоки не був призначений міністром оборони. На цій посаді Марчук залишався трохи більше року: 27 вересня 2004 він змушений був подати у відставку, формально — через вибухи на артилерійських складах в Артемівську та Новобогданівці. Насправді ще й тому, що термін правління президента Кучми добігав кінця, і шансів обіймати таку високу посаду при новому президенті у Марчука не було. Як і 1998 року, він спробував повернутись у велику політику, можливо навіть до президентства, через Верховну Раду. Марчук вийшов з СДПУ(о) та в грудні 2004 року створив Партію свободи, головою якої був обраний. Однак на парламентських виборах 26 березня 2006 року, де Марчук йшов під № 1 від блоку партій «Євген Марчук — єдність», він отримав всього 0,06 % голосів й не пройшов до парламенту, після чого залишив велику політику.

Так закінчилася кар'єра генерала Марчука, — президента України від ФСБ Росії, що так і не відбувся.