Третя світова: Битва за Україну

Розділ 13 Кому належить Крим?

Ще у листопаді 2013 року тодішнє керівництво Криму підтримало позицію президента України Віктора Януковича та уряду Азарова — та висловило «стурбованість» діями опозиції, що загрожувала політичній та економічній стабільності в країні. Буквально наступного дня після розгону Євромайдану у Києві, 21 листопада, Верховна Рада Криму підтримала рішення Януковича призупинити підписання угоди про асоціацію України з ЄС та закликала населення півострова «укріпити зв’язки з Росією».

На початку грудня кримський парламент та уряд Криму прийняли низку відозв до керівництва України з вимогою навести порядок в країні та ввести надзвичайний стан, а 3 грудня президіум Верховної Ради Криму запропонував Президенту України та Кабінету Міністрів розглянути питання про можливий вступ України до Митного союзу (ЄврАзЕС), під головуванням Росії. Проросійськи налаштовані громадські організації Криму, зокрема партія «Руський блок», серед членів якої було чимало агентів ФСБ, закликали до формування на півострові, зокрема і в Севастополі, загонів самооборони з метою захистити місто, а у «випадку державного перевороту» вийти зі складу України. Так звана Севастопольська координаційна рада вже тоді закликала до створення федеративної держави Малоросії з політичним вектором на Росію. У свідомість місцевого населення впродовж багатьох років вкарбовували ідею, що Крим — споконвічно російська земля та що півострів справедливо належить Росії.

Однак звернімося до історії. Найдавнішим населенням Криму, на думку вчених, були кіммерійці, котрі заселили Північне Причорномор'я у VIII–VII століттях до н.е., а також таври (звідси й назва краю — Таврида), що жили, за словами Геродота, «війною та грабунком» в період з VI по I століття до н.е. Після навали гунів (375 рік н.е.) та падіння Боспорського царства поступово, починаючи з IV–V століть н.е., відновлювалася влада Римської (Візантійської) імперії. У наступні століття Крим захопили хазари, а потім вірмени, які утворили низку своїх колоній уже у XII–XV століттях.

З 1239 кримські землі, завойовані монголо-татарами, стають частиною Золотої Орди, а з середини XV століття починаються війни генуезців з християнським князівством Феодоро (або Готія), яке населяли кримські готи, греки та алани, за землі південного Криму. Татарам вдавалося мирно співіснувати, торгуючи з прибережними генуезькими факторіями (Генуезька фортеця розташовувалася у Судаку). Тоді ж до східної частини Криму заселилося й безліч адигів[59].

Вже за тих часів населення кримського півострова являло собою строкатий спектр народів: кипчаки (половці), готи, греки, алани, вірмени та навіть русини, що оселилися в містах. Трохи раніше, до розгрому Хозарського каганату у Х столітті, тут проживали й сповідували іудаїзм караїми, частина яких разом з татарами пізніше була переселена до Литовського князівства. Сьогодні їхні нащадки живуть у Литві та Гродненській області у Білорусі.

Населення, що заселяло так званий Кримський Юрт, все більше прагнуло до незалежності від золотоординських ханів, влада яких до початку XV століття почала слабшати. За підтримки Литовського князівства й місцевої знаті у 1441 році утворилось самостійне ханство на чолі з першим самостійним чингізідом — Хаджи Гіреєм I, що правив Кримом до 1466.

Хаджи Гірей I ймовірно народився в місті Ліда (Білорусь), так що білоруси з повним правом також можуть претендувати на Крим. З 1478 аж до 1774 року, протягом трьох століть, територія Криму перебувала під владою Османської імперії, правителі якої суворо стежили за станом справ у Кримському ханстві та стягували всі належні податки. Османи тримали в Кримському ханстві свої гарнізони та фіскальний апарат. Правила ханством династія Гіреїв. Їхня влада переходила від одного родича до іншого вельми часто, зазвичай в результаті інтриг, вбивств і переворотів.

Володіючи певною самостійністю в Османській імперії, Кримське ханство служило своєрідною буферною зоною між Туреччиною та Московією, здійснюючи постійні спустошливі набіги на московські землі, викрадаючи звідти рабів, яких продавали на невільницьких ринках Сходу. Династійно претендуючи на Поволзькі землі та Астрахань, кримські хани замахнулися навіть на владу у Москві. У 1571-му її спалили та взяли в полон понад 50 тисяч московитів. Включно до часів правління Петра Великого (з деякими перервами), царі виплачували данину кримським ханам, які, в свою чергу, перебували під протекторатом Високої Порти.

Правління хана Іслам Гірея III (1644–1654) співпало з епохою Богдана Хмельницького та приєднанням Малоросії до Росії. Хан надавав військову допомогу українському гетьману Хмельницькому у Визвольній війні з Польщею. Через нього гетьман вів таємні перемовини про протекторат Османської імперії над Україною. Однак, для України вони нічим конкретним не завершились.

У роки царювання Селім Гірея I (1671–1678) Кримське ханство воювало разом із турками спочатку проти Польщі, пізніше проти Росії. Але війна з Росією йшла невдало й після безуспішної облоги Чигирина у 1677 році Селім Гірея позбавили ханського престолу та заслали на острів Родос, а на його місце посадили Мюрад Гірея I (1678–1683), якому довелося продовжувати війну з царем. У 1678 Чигирин захопили, а у 1684 році на ханський трон знову зійшов Селім Гірей I, який правив до 1691 року, потім з 1692 по 1699 роки та у 1703–1704 роках.

Після Полтавської битви 1709 року, у 1710 році, кримський хан Девлет Гірей II, наступник Івана Мазепи Пилип Орлик та запорізькі козаки уклали договір про боротьбу за визволення південних земель від московського панування. Кримський хан обіцяв сприяти відділенню Лівобережної України від Московської держави та її приєднанню до Правобережної України з метою відтворення єдиної незалежної української держави. Хоча тепер Росія й являла безпосередню загрозу для Кримського ханства, невдалий Прутський похід Петра 1711 року пригальмував, принаймні на чверть століття, наміри Росії оволодіти Кримом та вийти до Азову[60].

Під часи російсько-турецької війни 1735–1739 років, коли Кримська орда мусила воювати на боці Туреччини проти Персії за межами півострова, російська армія скористалась цим й у 1736 році розорила столицю Кримського ханства Бахчисарай, перебивши місцеве населення. Наступного року російська армія знову увійшла до Криму та спустошила його, що стало для держави Гіреїв справжньою національною катастрофою. Хан Менглі Гірей (1725–1730; 1736–1741) задумав був помститися Росії. Але його похід проти Москви у 1738 році закінчився невдало.

У 1768 року Кримське ханство взяло участь у війні проти Росії на боці Туреччини. Головна мета війни для Росії полягала в отриманні оперативного виходу до Чорного моря. Туреччина ж розраховувала отримати Поділля та Волинь, розширити свої володіння у Північному Причорномор'ї й на Кавказі, захопити Астрахань та встановити протекторат над Річчю Посполитою. У ході війни російська армія під командуванням Петра Румянцева та Олександра Суворова розгромила турецькі війська в битвах біля Ларги, Кагулу та Козлуджі, а середземноморська ескадра російського флоту під командуванням Олексія Орлова та Григорія Спірідова завдала поразки турецькому флоту в Хіоській битві та під Чесмою. 21 липня 1774 Османська імперія підписала з Росією Кючук-Кайнарджийський договір, за яким Кримське ханство формально здобуло незалежність під протекторатом Росії. Туреччина виплатила Росії контрибуцію в 4,5 млн рублів та уступила Росії північне узбережжя Чорного моря разом з двома важливими портами. До складу Російської імперії увійшли тепер Північний Кавказ та Новоросія.

Прихильників Росії в Криму було мало, тому «обраного» на Кубані проруськи налаштованого Шагін Гірея (командира Кубанської орди) з допомогою російських військ та ногайців посадили в Бахчисараї як кримського хана. Він став останнім ханом в історії Криму. Бажаючи зміцнити російський вплив, Суворов, що в той час командував російськими військами в Криму переселив до Азовської губернії, проти їх волі, частину християнського населення: зокрема й греків до Маріуполя, а вірмен до Нахічеваня, побудувавши так звану Дніпровську захисну лінію від набігів кримських татар. Лінія захисту складалася з семи фортець, які простягалися від Дніпра до Азовського моря[61].

Незважаючи на реформи, проведені Шагін Гіреєм, кримчани так і не змирились з проруським ставлеником, який намагався реорганізувати управління у Кримському ханстві на російський копил. Проти нього повстали навіть його брати, не кажучи вже про простих кримчан. Опинившись у вигнанні, Шагін Гірей звернувся за допомогою до Росії. Катерина Велика відправила князя Потьомкіна придушити повстання та приєднати Крим до Росії, що й було зроблено у 1782–1783 роках. Виданий у 1783 році маніфест Катерини приєднав Кримське ханство і Таманський півострів до Російської імперії. Шагін Гірей відрікся від престолу й оселився спочатку в Тамані, а потім опинився у Воронежі, пізніше — в Калузі. Шагін Гірея, що емігрував до Османської імперії у 1787 році, заслали на острів Родос, а пізніше, за наказом турецького султана Абдул-Хаміда I, стратили.

У 1791 році за умовами Ясського договору Туреччина мусила визнати анексію Криму. З 1802 року Крим увійшов до складу новоутвореної Таврійської губернії Російської імперії. Таким чином до її складу увійшли три материкових повіти та п'ять повітів на півострові. Таврійська губернія проіснувала аж до закінчення громадянської війни у радянській Росії 1921 року. Раніше, у XIX столітті, в результаті Кримської війни 1853–1856 років, Росія втратила право тримати флот на Чорному морі й право будувати військові арсенали на чорноморському узбережжі, але втримала низку кримських міст, зокрема Севастополь.

Після Лютневої та Жовтневої революцій 1917 року, в результаті розпаду Російської імперії, Крим не ввійшов до складу новоствореної Української Народної республіки. Однак, після приходу до влади в Україні гетьмана Скоропадського та окупації України німецькими військами Крим увійшов до складу Української держави. За умовами Брестського миру 1918 Радянська Росія змушена була визнати Крим українською територією.

РРФСР вела переговори з Україною, зокрема й щодо кримських територій, однак присутність німецьких військ в Україні відсунула плани радянської влади заволодіти півостровом на невизначений час. Громадянська війна, що вибухнула в Росії, призвела до численних змін різних урядів «білого» і «червоного» спрямування на території Криму. У Криму проголошувалася як Радянська Соціалістична Республіка Тавриди, так і Кримська Радянська Соціалістична Республіка.

Проте в історію громадянської війни Крим увійшов насамперед як остання територія, утримувана Білою Добровольчою армією під командуванням генерала барона Петра Врангеля. В ніч на 8 листопада 1920 року Південний фронт Червоної армії під загальним командуванням М. В. Фрунзе почав генеральний наступ, що мав на меті подолання укріплень Перекопу, Чонгару та прориву у Крим. У наступі брали участь частини 1-ї та 2-ї Кінних армій, а також 51-а дивізія Василя Блюхера. Поряд з червоними билась бригада Нестора Махна. Командувач обороною Криму генерал Олександр Кутєпов не зміг стримати наступ. Червоні з важкими втратами прорвались до Криму.

Залишки білих частин, приблизно 100 тисяч осіб, евакуювали з Криму до Константинополя. Врангелівська кримська евакуація надовго стала прикладом зразкової морської евакуації армії: у всіх портах панував абсолютний порядок й усі бажаючі змогли потрапити на пароплави. А генерал Врангель перед тим, як покинути Росію, особисто обійшов усі російські порти на міноносці, щоб переконатися, що пароплави, які везуть військових та біженців, готові вийти у відкрите море.

Після захоплення Кримського півострова більшовики провели в Криму масові арешти та розстріли. За оцінками радянських істориків, у період з листопада 1920-го до березня 1921 року стратили від 52 до 56 тисяч осіб. За оцінками зарубіжних істориків, від 60 до 120 тисяч людей.

У жовтні 1921 року до складу РРФСР приєдналась новостворена Автономна Кримська Радянська Соціалістична Республіка. А наприкінці 1922 року оголосили про утворення Союзу Радянських Соціалістичних республік, основними територіальними одиницями якого стали РРФСР та радянська Україна. Однак після 1922 року територіальні зміни в РРФСР та УРСР також проводилися. Зокрема до складу України до Донецької губернії приєднали Таганрозький округ, якого повернули до РРФСР лише у 1925 році.

Упродовж Другої світової війни у Криму сталися нові трагічні події. За звинуваченням у співпраці з німецькими окупантами у травні-червні 1944 року з Криму насильно депортували кримських татар, вірмен, болгар та греків. А після закінчення Другої світової війни автономію Кримської Радянської Соціалістичної Республіки скасували; практично всі татарські, грецькі та болгарські населені пункти отримали російські «радянізовані» назви. У червні 1946 року утворилась Кримська область у складі РРФСР, а місто Севастополь стало окремим адміністративно-господарським центром.

1954: Приймання-передавання Криму Україні

Історія приймання-передавання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР нині обросла численними й переважно суперечливими легендами. Реальність виявилася набагато простішою. Наближався 1954 рік — 300-річчя об’єднання України та Росії. КПРС та радянське керівництво вирішили відзначити цей визначний ювілей подарунком для України: братній республіці вирішили подарувати Крим, що його радянська Росія отримала у 1921 році, наприкінці громадянської війни. Ідею подарувати Крим приписують Микиті Хрущову, вихідцю з України, який, ще будучи Першим секретарем ЦК Компартії України, обмірковував таку перспективу. Напередодні ювілею він його реалізував.

25 січня 1954 року на засіданні Президії ЦК КПРС під головуванням Георгія Малєнкова протоколом № 49 затвердили проект Указу Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР в наступному формулюванні:

«Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість й тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю й Українською РСР, Президія Верховної Ради РРФСР постановляє: передати Кримську область зі складу РРФСР до складу Української РСР».

19 лютого 1954 року Президія Верховної ради СРСР (де головував Климент Ворошилов) прийняла Указ про передачу Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. Щоправда, перед засіданням Президії Верховної Ради СРСР відбулося засідання Президії Верховної Ради РРФСР, на якому дане рішення прийняли «одноголосно». Першого секретаря Кримського обкому партії, що виступив проти передачі області Україні, зняли з посади та перевели «на підвищення» заступником міністра сільського господарства РРФСР до Москви. Пізніше прийняли Закон СРСР від 26 квітня 1954 «Про передавання Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР».

Однак під жодним із згаданих документів свого підпису Хрущов не залишив.

На найближчій V сесії Верховної Ради РРФСР 3-го скликання, 2 червня 1954 року делегати одноголосно проголосували за приведення російської Конституції у відповідність до всесоюзної. Закон «Про внесення змін та доповнень до статті 14 Конституції (Основного Закону) РРФСР» опублікували. Всі питання щодо законності оформлення передавання-прийняття Кримської області з точки зору радянського законодавства були закриті.

Не слід вважати, що це була єдина така подія — передавання території від однієї радянської республіки до іншої. Ми згадували вже про вилучення Таганрозького округу на користь Росії у 1925 році. Карельську АРСР передали до складу Карело-Фінської РСР; Молдавську АРСР, що перебувала у складі України, передали до знов утвореної Молдавської РСР. Механізми при цьому використовувались подібні: згоду на зміну кордонів та адміністративно-територіального поділу отримали на 3-й сесії Верховної Ради РРФСР 1-го скликання 2 червня 1940 року. Тому якщо визнавати за радянським урядом право на перегляд кордонів всередині СРСР, слід зазначити, що з правової точки зору передання Кримського півострова зі складу РРФСР до складу Української РСР у 1954 році провели законно.

Причини передачі Криму Україні криються не в юридичній казуїстиці. Вони диктувались економічною доцільністю. Після депортації у 1944 році корінних народів Кримського півострова — татар, греків, вірмен та болгар, що вели переважно аграрний триб життя, звиклих вирощувати врожаї в посушливих степових умовах, переселенці з російської глибинки не мали досвіду ведення господарства в подібних умовах та й не бажали займатися важкою працею. Спроба переселенців-росіян вирощувати у степовому Кримі традиційну для них картоплю та капусту успіхом не увінчалась. А за садами та виноградниками вони доглядати не вміли.

Багато росіян переселялись на півострів через пенсійний вік, щоб на схилі літ погрітись на кримському сонці. Звиклі жалітись, ці люди писали про невлаштованість, про брак житла та продуктів. Регіон перетворювався на депресивний. Окрім того, у згаданий період розпочалося будівництво грандіозного на той час Північнокримського водоканалу від Каховського водосховища на Дніпрі. Вести фінансування в подібних масштабах гідротехнічних робіт зручніше було в межах однієї союзної республіки.

Отже, коли Володимир Путін у березні 2014 року під час підписання договору про прийняття Республіки Крим до складу Російської Федерації підкреслив, що ініціатором передачі Криму Україні «був особисто Хрущов», прагнучи заручитися підтримкою української номенклатури та загладити свою провину за організацію масових репресій в Україні у 1930-х роках», президент Росії проявив абсолютне невігластво: у 1954 році Хрущов не міг одноосібно вирішувати долю Криму.

У липні 1990 року, після прийняття Декларації про незалежність України, остання вийшла зі складу СРСР разом із Кримом. У Росії з цього приводу протестів не було. Пізніше факт передачі Кримської області підтвердили двостороннім російсько-українським договором від 19 листопада 1990 року, за яким сторони взаємно відмовилися від територіальних претензій. Окрім того, вказаний факт закріплювався в договорах та угодах, підписаних урядами країн СНД. У лютому 1991 року за результатами референдуму Кримську автономію відновили (вже у складі України).

Після підписання Біловезьких угод про розформування СРСР 8 грудня 1991 року обережний Кравчук про всяк випадок запитав у Єльцина: «А що будемо робити з Кримом?» — «Та забирай!», — відповів Єльцин. Отож, до того моменту Росія подарувала Україні Крим вже тричі: в 1954-му, 1990-му та 1991 роках.

У підписаних договорах про дружбу і співробітництво між Україною та Росією неодноразово декларувалась територіальна цілісність України. Зокрема 1 травня 1992 року прокомуністична Верховна Рада РРФСР прийняла постанову № 2809-1, яка визнавала постанову Президії Верховної Ради РРФСР від 5 лютого 1954 року «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР» такою, що «не має юридичної сили з моменту прийняття», оскільки її прийняли «з порушенням Конституції (Основного Закону) Української РСР та законодавчої процедури». Проте навіть згадана постанова передбачала, що врегулювання питання про Крим могло відбуватися лише шляхом міждержавних переговорів Росії та України за участі Криму та на основі волевиявлення його мешканців.

Через декілька днів після прийняття постанови від 1 травня 1992 року Верховна Рада РРФСР виступила зі зверненням до Верховної Ради України, в якій, виділивши проблему державної приналежності Криму, запевнила українців у мирних намірах та братському відношенні до них:

«Зараз у Росії поширюється й зміцнюється громадська думка про прийняття ефективних заходів щодо захисту державних інтересів Російської Федерації та висуваються вимоги про правову оцінку рішень, пов'язаних з передачею Росією Україні Криму. Виносячи сьогодні це питання на засідання Верховної Ради Російської Федерації, ми в жодному разі не переслідуємо мету висунути будь-які територіальні претензії Україні, братньому українському народові. Завдання в іншому — сказати про реальний вкрай неблагополучний стан справ в самій Співдружності. Привернути увагу громадськості кожної з країн СНД до реальної політики своїх урядів, діяльність яких часто не враховує прагнення всіх народів жити в мирі та злагоді з народами колишнього Радянського Союзу. Інтересам народів відповідає всебічне зміцнення Співдружності та розвиток інтернаціональних процесів.

Дотримуючись принципу недоторканості кордонів, що існують у рамках СНД, у тому числі між Російською Федерацією та Україною, Росія має намір суворо дотримуватися основоположних принципів Статуту ООН, НБСЄ та положень Мінської угоди про створення СНД й Алма-Атинської декларації.

Верховна Рада Російської Федерації виходить з того, що діалог щодо вказаного питання має розвиватися цивілізовано, вести до пошуків порозуміння, а не до загострення відносин в рамках Співдружності та розхитування її устоїв. Сьогодні всі, хто шанує ідеали демократії та справедливості, зобов’язані проявити щодо Криму мудрість, відповідальність та стриманість, забезпечити суворе дотримання прав усього населення Криму, зокрема кримськотатарського народу.

Верховна Рада Російської Федерації звертається до президента України, Верховної Ради України із закликом утриматись від будь-яких дій, спрямованих на придушення вільного волевиявлення населення Криму, що має відповідно до міжнародних норм повне право самостійно визначити свою долю.

Верховна Рада Росії від імені російських народів підтверджує свої дружні почуття народам братської України, висловлює надію, що наш голос почують, а всі питання російсько-українських відносин вирішаться мирним шляхом політичних переговорів з метою досягнення справедливих домовленостей, що відповідають інтересам сторін, сприяють миру та злагоді. Верховна Рада сподівається, що такого ж принципу Україна та її вищі органи влади будуть дотримуватись зі свого боку»[62].

5 травня 1992 року Верховна Рада Криму прийняла акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим — створення суверенної держави Республіка Крим. Наступного дня, 6 травня, з’явилась Конституція Республіки Крим, що задекларувала Республіку Крим як демократичну державу, а місто Севастополь, яке є невід'ємною частиною Криму, — містом із особливим статусом. 13 травня Верховна Рада України призупинила дію постанови Кримського Верховної Ради як такої, що суперечить конституції України. 21 травня Верховна Рада Криму скасувала свою ж постанову від 5 травня. Питання про незалежність Криму на деякий час закрили, хоча альтернативна назва, що нагадує про суверенітет держави — Республіка Крим — співіснувала з Кримською АРСР.

У 1993 році в Республіці Крим ввели посаду президента Республіки, яку обійняв представник проросійського блоку «Росія», повернув своїм указом дію Конституції Криму 1992 року. В цілому, Київ відреагував негативно. У вересні 1994 року Верховна Рада України перейменувала Кримську АРСР (Республіку Крим) на Автономну Республіку Крим, а 17 березня 1995 року прийняла закон України «Про скасування Конституції та деяких законів Автономної Республіки Крим». Скасували водночас і велику кількість прийнятих раніше правових актів Кримської влади, а також посаду президента Республіки Крим.

Прийнята у 1995 році нова конституція півострова скасовувала інститут президентства, проте проголошувала суверенітет Криму й надавала право Верховній раді Криму приймати закони. У жовтні 1998 року нова редакція конституції Автономної Республіки Крим вже повністю відповідала Конституції України.

У березні 2014 року після революції у Києві та втечі з країни Януковича, в Криму відбувся державний переворот. Росія ввела на територію півострова додаткові війська (частина військ вже знаходилась на кримських російських базах) й під дулами автоматів провела референдум, на якому, згідно з заявами офіційних російських осіб, 82 % виборців проголосували за незалежність Криму та його приєднання до Росії. Поміж тим, за даними незалежних експертів у референдумі взяли участь не більш ніж 50 % виборців (у деяких районах Севастополя ця цифра складала 80 %), а за приєднання до Росії проголосувало не більш ніж 30 %. Вражала швидкість, з якою розвивалися події: 16 березня провели референдум, 17 березня — оприлюднили результати; 18 березня у Кремлі підписали документи про включення Криму до складу Російської Федерації. Зазвичай зробити все це з такою динамікою неможливо, не говорячи вже про те, що у Росії не проводився референдум щодо прийняття Криму до складу Російської Федерації. Очевидно, сценарій окупації Криму та приєднання його до Росії в Кремлі заздалегідь продумали та пропрацювали, а російський уряд квапився прийняти Крим до складу Російської Федерації до початку численних протестів міжнародної громадськості та України.

Кремль настільки квапився з окупацією Криму, що передчасно відлив медаль «За повернення Криму», на зворотному боці якої вказувався період проведення операції 20.02.2014-18.03.2014. 20 лютого в Україні ще при владі перебував Янукович, саме в цей день у Києві на Майдані розстріляли демонстрантів урядовими військами. Призначений на 16 березня кримський референдум 20 лютого здавався далекою формальною перспективою. Як тоді сприймати слова Путіна про те, що Росія не готувалась до вторгнення в Крим та прийняла рішення увійти до Криму тільки 22 лютого, після «повалення легітимного президента України В. Януковича» (який втік до Криму, а з Криму — до Росії)?

2014: Захоплення Криму Росією

До березня 2014 року Крим, звичайно ж, був ласим шматком, що «напрошувався» на російську агресію. Росія вже мала у Криму військово-морські бази й в цілому понад 4600 об’єктів інфраструктури, що дозволяли їй у військовому плані контролювати півострів. Розташування на цьому найвідомішому курорті колишнього Радянського Союзу великої кількості вілл та розкішних особняків створювало для російських олігархів, чиновників та генералітету армії додатковий стимул захоплення півострова. Численні кримські санаторії та бази відпочинку Путін та його оточення могли приватизувати чи передати в розпорядження російській номенклатурі.

На території Криму знаходяться величезні поклади нафти — 10 нафтових родовищ з запасом в 47 млн тонн; газу — 27 газових родовищ із запасом в 165,3 млрд кубометрів; 7 родовищ з 18,2 млн тонн газового конденсату. На шельфі Чорного моря знаходиться ще 5 родовищ газу та 3 газоконденсатних родовища; на Азовському шельфі — 6 газових родовищ. Ресурси сланцевого газу на шельфі Криму Україна оцінювала в 40 млрд доларів. Є в кримських надрах й інші корисні копалини: залізна руда, мінеральні солі, будівельна сировина…

Проте економічні моменти поступалися імперським, політичним і геополітичним. Окупація Криму російською армією у березні 2014 року стала першим етапом грандіозного плану президента Путіна, що передбачає створення Російської імперії. Будь-який серйозний стратегічний план завжди складається з багатьох блоків. Одним з таких блоків стало приєднання України до Росії. Другим — приєднання Білорусі. Третім — захоплення Прибалтики. Були й інші частини, про які можна тільки здогадуватися. Зокрема останнім часом дуже багато уваги офіційні особи Росії приділяли Придністров’ю, куди інакше, ніж через Україну, не добратися. Приєднання України згідно початкового плану Путіна могло проходити поетапно чи одночасно. Це питання тільки технологій та військових можливостей: прорахувати все заздалегідь до березня 2014 було важко. Багато факторів залишались до кінця незрозумілими: рівень спротиву українців, рівень обурення у світі, масштаби санкцій проти Росії, ступінь готовності російських солдат вбивати українців та ступінь готовності українців помирати за свою країну.

Несподівано для Росії, України та й всього світу, українська сторона віддала Крим без бою. У березні 2014 року не одразу стало зрозуміло, добре це чи погано, який сигнал надсилається всім задіяним у конфлікт сторонам: агресору — Росії, з одного боку, Європі та США — з іншого. Абсолютно для всіх безкровна здача Криму перетворилась на доказ слабкості України та на її мовчазне погодження з тим, що Крим є «споконвічною російською землею». Проте такий «сигнал» зіграв проти Путіна: президент Росії тепер не сумнівався, що так само київські політики здадуть цілу Україну. Російський уряд негайно приступив до організації проросійських повстань у східних регіонах України, вимагаючи проведення референдумів регіональних рівнів щодо питання про приєднання східноукраїнських регіонів до складу РФ. Розраховували на те, що під впливом безладів на сході України Київ погодиться на проведення референдумів у східних регіонах країни; що Росія визнає результати референдумів, якщо вони підуть їм на користь, або ж не визнає — якщо вони підуть на користь Україні. В обох випадках Росія зможе пізніше ввести у східні регіони України війська для захисту російськомовного населення, як раніше — до Криму. Російський генштаб планував рушити свої війська на південь України, в одеському напрямі, наступаючи з Криму та зі сходу, відрізати Україні доступ до Чорного моря, вийти до Придністров’я та оголосити про створення нової держави, що її до того ніколи не було на карті — Новоросії.