Третя світова: Битва за Україну

Розділ 9 Майдан

Слово «Майдан» в українському політикумі має особливе значення та власний морально-етичний зміст. Майдан уособлює собою дух українських революцій ХХІ століття. Це і рух «Україна без Кучми» 2000 року, й рух «Повстань, Україно» 2002 року, і «Помаранчева революція» 2004 року, і, звичайно ж, Майдан 2014 року.

Мабуть, у жодній з європейських країн за останні десятиліття не відбулося стільки революцій, як на українському Майдані. Вони мали різні наслідки. Проте їх об’єднує одне — всі вони були викликані соціальними причинами: боротьбою проти автократії, узурпації влади кланами, безправ’я народу, всевладдя олігархії, розгулу корупції. Хоча до 2014 року революції в Києві не приводили до зміни політичної системи. В цьому сенсі їх не можна вважати класичними революціями, уподібнювати до революцій ХХ століття. Одні політичні партії та олігархічні клани змінювали інших, влада переходила до нових груп, осіб, що боролись за власні економічні інтереси — й революції гасли, не залишаючи серйозних наслідків та не генеруючи змін у житті громадян, держави та її столиці.

Майданні революції проводилися не лише в одному й тому ж місці, але й за практично однакових сценаріїв. За 100–200 метрів від Майдану кияни жили своїм звичним життям — бабусі гуляли з онуками, люди регулярно ходили на роботу. Діти відвідували школи та інститути. Всі дивились «Майдан» по телевізору — і в Україні, і за її межами. Важливішим було інше: політичну самосвідомість українців виховали саме ці половинчасті незавершені революції 2000–2004 років. Головний висновок, до якого поступово прийшли всі учасники подій: Майдан не більше, ніж символ, що повстанням Майдану революцію не можна здійснити, що революція — це щось більше, аніж скупчення людей на площі, навіть якщо ця площа знаходиться в Києві та називається Майданом Незалежності.

Для України «Майдан» став національним брендом, парадигмою — засадничою і навіть концептуальною моделлю поведінки. В кінці 2013 року, коли у Вільнюсі зірвали підписання Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС, з'явилося нове словосполучення: «Євромайдан». В Україні слово «євро» було до того часу популярним й не тільки тому, що уособлювало валюту. Воно слугувало префіксом до назв низки брендів, предметів та подій. Чемпіонат Європи з футболу назвали «Євро-2012», так само назвали й чемпіонат Європи з баскетболу «Євробаскет-2014». В Україні навіть поганий ремонт називався «євроремонтом» (за «євроремонт» будівельник міг взяти більше грошей, аніж за звичайний, а господар давав більшу суму — лише за слово «євроремонт»). З'явилися навіть «європаркани» (не станемо навіть описувати, чим саме такий паркан відрізняється від звичайного європейського або американського, — нічим не відрізняється). Але у політичному лексиконі ключовими словами у листопаді 2013 — лютому 2014 рр. стали «Євромайдан» та «Автомайдан».

З чого все розпочалося? 13 листопада колишній міністр внутрішніх справ України у кількох урядах, один з організаторів масових подій «Україна без Кучми» та Помаранчевої революції Юрій Луценко[47] закликав опозиційні партії провести масові акції в підтримку підписаних урядом угод про асоціацію з ЄС, а 24 листопада — мітинг в підтримку євроінтеграції у Києві. Для оповіщення населення були використані всі сучасні засоби, зокрема СМС, через які користувачам розіслали заклик «Як отримав СМС — голосуєш за ЄС!»

21 листопада 2013 року, за кілька днів до Вільнюського саміту Східного партнерства, запланованого на 28–29 листопада, де Янукович мав підписати від імені України угоди про Асоціацію з Європейським союзом, уряд України несподівано заявив про призупинення підготовки до підписання цієї угоди. Відповідне розпорядження офіційно оприлюднив прем'єр-міністр України Азаров. Соціальними мережами почали розповсюджуватися заклики зібратись на центральній площі Києва. До 22.00 вечора на Майдані Незалежності зібралося більш ніж тисяча людей, які вимагали підписати угоду. На мітингу виступили лідери опозиції Арсеній Яценюк («Батьківщина»), Віталій Кличко («Удар») та Олег Тягнибок («Свобода»), звинувачуючи уряд України у зриві євроінтеграційного курсу. Наступного дня, незважаючи на заборону влади, протестувальники почали встановлювати наметове містечко (за кілька діб встановили 15 армійських наметів та 20 тентів). Подібні містечка розгортались на Майдані й раніше — під час протестної акції «Україна без Кучми» та Помаранчевої революції. Комендантом містечка став депутат українського парламенту від фракції «Батьківщина» Андрій Парубій.

22 листопада в багатьох містах України пройшли мітинги на підтримку підписання угоди про асоціацію з ЄС. По 2–3 тисячі людей протестували в містах Західної України: Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Рівному, Тернополі, Вінниці; по 50-500 осіб — у містах Східної України: Донецьку, Кривому Розі, Сумах та Харкові.

24 листопада, як і планувалось, відбувся мирний масовий мітинг. За офіційними даними, в ньому взяло участь до 50 тисяч протестувальників; за неофіційними — понад 100 тисяч, майже 20 тисяч міліції, 40 незалежних спостерігачів та журналістів. Мітингувальники виступили на підтримку євроінтеграції під гаслом «За європейську Україну» й оголосили про початок безстрокової акції протесту. Виступали промовці: організатор мітингу Луценко, лідери опозиції — Яценюк, Кличко та Тягнибок, що тепер з'являлись на публіці тільки разом. Донька Юлії Тимошенко Євгенія зачитала звернення матері, яка на той час перебувала у Харківській в'язниці. Протестуючі, які оголосили себе «Народним вічем», прийняли резолюцію з вимогою відставки уряду «за зраду національних інтересів», проведення 27 листопада позачергової сесії Верховної Ради, термінового розгляду та прийняття законів, необхідних для євроінтеграції України (сесія не відбулась). Окрім цього, опозиція вимагала розпуску парламенту та проведення позачергових виборів, припинення політичних репресій і звільнення Тимошенко, відновлення курсу на європейську інтеграцію та підписання Угоди про Асоціацію на саміті у Вільнюсі 28–29 листопада. «У разі відмови президента виконати свої конституційні обов'язки та у випадку непідписання угоди» мітингувальники планували «домагатися імпічменту президента Януковича за державну зраду та закликати всі демократичні країни світу негайно застосувати персональні санкції проти Януковича та представників його корумпованого режиму»; провести мобілізацію всіх партій, громадських організацій та громадян, які виступають за євроінтеграцію України, для проведення акцій протесту «до повної перемоги». Мітингувальники розділилися на два табори — «партійний» (під партійними гаслами) на Європейській площі Києва та «суспільний» на майдані Незалежності. Але після заклику Юлії Тимошенко прибрати партійні гасла обидва майдани об'єдналися в один.

Частина демонстрантів спробувала прорватися до центрального входу в будівлю Кабінету міністрів та заблокувала проїзд урядових автомобілів. У відповідь при вході до будівлі розташувалися декілька сотень бійців спецпідрозділу «Беркут», які зіткнулись із невеликою групою маніфестантів. Міліціонери застосували дубинки та сльозогінний газ. Протестувальники у відповідь застосували газові балончики та кинули в бік правоохоронців кілька вибухових пакетів.

Події 24 листопада отримали всеукраїнський резонанс. Євромайдани відбулися у всіх великих містах України. У Львові на мітинг в підтримку євроінтеграції зібралося близько 10 тисяч людей, переважно студенти львівських вищих навчальних закладів. Значно меншу кількість учасників (від 300 до 500 осіб) зібрали протестні акції біля пам’ятників Тарасу Шевченку у Східній Україні — у Харкові, Херсоні, Донецьку, Луганську, Миколаєві, Одесі. В Харкові зібралося більше двох тисяч прихильників євроінтеграції. Багато мітингів проходило під гаслом «Януковича у відставку!» У Луганську відбулися перші сутички з місцевими донськими козаками. Чимало прихильників Євромайдану з провінції вирушили до Києва для підтримки центрального Євромайдану.

Паралельно з мітингами прихильників євроінтеграції в багатьох містах південного сходу України пройшли так звані «антимайдани», часто-густо організовані місцевою владою, яка підтримувала президента Януковича та заперечувала європейський курс країни. Так, у Донецьку, Севастополі, Одесі та Херсоні відбулися мітинги, учасники яких вимагали приєднання України до Митного союзу. Багатьох демонстрантів, зокрема шахтарів Донецька, після нічної зміни примусово звозили на центральну площу міста. Столична влада організувала «Антимайдан» і в Києві.

Напередодні Вільнюського саміту на центральній площі Києва настало відносне затишшя. Всі очікували, що уряд почує «думку народу» та підпише вільнюський документ. На це сподівалась і більшість міжнародних оглядачів. У Києві все ще збиралися кілька тисяч мітингувальників, які вимагали від Януковича та уряду підписати у Вільнюсі Угоди про Асоціацію. Проте в інших містах країни акції протесту практично припинились. На київському Майдані періодично стали з'являтися іноземні політичні діячі та учасники київської наради ОБСЄ. Це викликало невдоволення не тільки українського уряду, а й Москви, що звинуватила Захід у «втручанні у внутрішні справи України». Проте битву за угоду, здавалось, виграли. Залишалося зачекати лише кілька днів, коли до Вільнюса прибуде Янукович.

26 листопада страйк оголосили студенти деяких вищих навчальних закладів. Адміністрації Київського національного університету ім. Шевченка та Києво-Могилянської академії відпустили студентів з лекцій. Підтримати їх приїхали студенти із західних регіонів України, зокрема Львова, Тернополя та Івано-Франківська. Те, що в акціях протесту активну роль відігравало студентство, свідчило не лише про розширення соціальної бази протестуючих, але й про усвідомлену участь в протестному русі молодої освіченої частини суспільства. Вони прагнули бачити свою країну у Європі, а не розвернутою назад, до феодального устрою російського Митного союзу. За оцінками соціологів, більш як 70 % української молоді підтримали євроінтеграцію та виступили проти проросійської орієнтації.

28-29 листопада у столиці Литви, в Палаці правителів, відбувся дводенний саміт Євросоюзу «Східне партнерство», в якому взяли участь президент Азербайджану Ільхам Алієв, президент Вірменії Серж Саргсян, президент Грузії Георгій Маргвелашвілі, прем’єр-міністр Молдавії Юрій Лянке, президент України Віктор Янукович, міністр закордонних справ Білорусі Володимир Макей. Всі структури Євросоюзу були представлені на найвищому рівні. Незважаючи на прийняте 21 листопада рішення українського уряду не підписувати угоду з ЄС, Янукович все ж таки поїхав до Литви з надією переконати європейських партнерів та Росію в необхідності знайти спільне рішення щодо «українського питання». Янукович заявив, що європейський курс України залишається незмінним. Проте тепер йому мало хто вірив. Голова Європейської комісії Жозе Мануел Баррозу відкрито дав зрозуміти, що переговорів у трьохсторонньому форматі не буде: «Ми уже парафували угоду про Асоціацію з суверенною країною. Коли ми досягаємо двохсторонньої домовленості, ми не дозволяємо третій країні втручатись у дані переговори. Для двохсторонньої угоди про торгівлю не може використовуватися трьохсторонній формат». Баррозу підтримала господарка саміту, президент Литви Даля Грібаускайте: «Жодних змов з українським урядом Європейський Союз точно практикувати не буде».

Зустрічатись офіційно з приводу даного питання з Януковичем ніхто із західних лідерів не бажав. Лідери Євросоюзу давали зрозуміти, що вони вважають питання вирішеним, але надають Україні можливість підписати угоду на другий день саміту. Для прийняття фатального рішення у Януковича залишалась одна доба. Глави держав та урядів країн ЄС, знаючи про вже зроблені заяви українського політичного керівництва, все ще сподівалися почути з вуст Януковича, що, власне, планує робити його країна: якщо підписувати, то коли; якщо брати тайм-аут, то на скільки; якщо виторговувати нові умови угоди, то в чому ці умови полягають. Однак президент України так нічого виразного не озвучив. Угоду під тиском Росії він просто не підписав. Хоча короткий історичний досвід незалежності повинен був продемонструвати, що зовнішньополітичні рішення, які стосуються економічних перспектив розвитку країни, повинні прийматись керівництвом держави без тиску ззовні. Проте учасники саміту закликали пострадянські держави Східної Європи та Закавказзя до проведення більш широких демократичних та економічних реформ, а також закликали Росію в інтересах європейської інтеграції поважати вибір своїх сусідів.

На другий день саміту увагу всього світу було приковано до Вільнюса. Керівники ЄС, Грузії та Молдавії парафували договори про асоціацію. Однак чи підпише аналогічну угоду Янукович? Україна завмерла в очікуванні, проте чуда не сталося. Віктор Янукович не сів за стіл разом з іншими учасниками саміту та Договору не підписав.

Як тільки ввечері 29 листопада у Києві дізналися, що Янукович не підписав угоду, до центру столиці стали сходитись маси тих, кого обурили дії президента. На противагу протестувальникам уряд організував свій мітинг, проте на Майдані зібралося набагато більше протестного люду. Лідери опозиції, що виступили на проєвропейському мітингу, закликали Януковича подати у відставку, звинувативши його у державній зраді, а мітингувальники прийняли резолюцію, в якій вимагали негайного відкликання повноважень діючого президента. До центру столиці уряд почав стягувати правоохоронні сили, зокрема спецзагін «Беркут» та підрозділи МВС.

До 4 ранку 30 листопада на площу було стягнуто великі сили міліції й близько 300 бійців «Беркуту». Під приводом «підготовки до Нового року» розпочалася силова «зачистка» Майдану. Протестувальники відмовилися виконувати вимоги офіцерів МВС й чинили опір міліції. Відтак остання застосувала дубинки та сльозоточивий газ. Протестувальників витіснили з Майдану на прилеглі вулиці. Демонстрантів, що відстали від основної маси євромайданівців, «беркутівці» били дубинками, не жаліли навіть дівчат. Це викликало посилення опору з боку протестувальників. Вони задіяли у сутичках з правоохоронцями пляшки, каміння, залізні прути та палиці. Більш як 30 осіб арештували, проте після складення протоколу про адміністративні правопорушення більшість з них відпустили. Госпіталізованих, часто-густо просто з лікарень, доставляли до міліцейських відділків на допит.

Після розгону Євромайдану в ніч на 30 листопада, на Михайлівській площі знову розпочався масовий мітинг, що нараховував понад 15 тисяч учасників. Він свідчив про рішення демонстрантів боротись до перемоги. В ніч на 1 грудня у бій з міліцією вступили бійці так званого «Правого сектора», лідери якого впродовж тривалого часу перебували в тіні. Зокрема, «Правий сектор» брав участь у сутичках із внутрішніми військами та спецпідрозділами МВС України, які охороняли будівлю адміністрації президента, в захопленні декількох адміністративних будівель Києва та у штурмі президентського палацу на вул. Банковій. Тоді ж були сформовані загони «Самооборони Майдану» на чолі з комендантом Майдану Андрієм Парубієм.

«Правий сектор» був неформальним правоекстремістським угрупуванням, що об'єднало активістів низки українських націоналістичних (національно орієнтованих) організацій. До складу «Правого сектора» входили українська націоналістична організація «Тризуб» ім. Степана Бандери, «Патріот України» (Соціал-національна асамблея), УНА-УНСО, «Білий Молот», «Карпатська Січ», а також фанати футбольних клубів. Агітацію, збір коштів та вербування «Правий сектор» здійснював й через УНА-УНСО, яка мала статус легальної партії. З її допомогою «Правий сектор» з Києва здійснював координацію дій із захоплення обласних держадміністрацій на заході України у січні 2014 року.

Чимало лідерів опозиції звинувачували «Правий сектор» у провокуванні міліції та «Беркуту» на жорсткі дії проти демонстрантів, внаслідок чого під кийки міліції та спецназу часто потрапляли випадкові люди, а поранення отримували як учасники протестів, так і співробітники міліції. Лідером «Правого сектору» було оголошено Дмитра Яроша, керівника української націоналістичної організації «Тризуб» ім. Степана Бандери. На думку Яроша, Майдан був лише зручним приводом для початку «національної революції», яка повинна була завершитися «повним поваленням режиму внутрішньої окупації й створенням української національної держави з системою всеосяжного національного народовладдя».

Разом із «Самообороною Майдану» «Правий сектор» складав кістяк Майдану та виконував функції охорони як зовнішньої, так і внутрішньої. Політичних вимог «Правий сектор» спочатку не висував. Як про самостійну суспільно-політичну силу «Правий сектор» заявив про себе дещо пізніше, коли став претендувати на роль третьої сторони в переговорах між владою та опозицією. Основними вимогами «Правого сектора» були негайна відставка президента Януковича, розпуск Верховної Ради, покарання керівників силових відомств та виконавців «злочинних наказів», в результаті яких було вбито близько сотні українських громадян.

Після перемоги Євромайдану Дмитра Яроша призначили замом секретаря РНБО України. У березні 2014 року він висунув свою кандидатуру на президентських виборах. Із бійців «Правого сектора» та «Самооборони Майдану» пізніше була сформована Національна гвардія України. 22 березня 2014 було оголошено про переформування «Правого сектора» з громадського руху в політичну партію на організаційній основі партії «Українська національна асамблея». Електоральний вплив «Правого сектору», проте, залишався слабким. На президентських виборах 2014 року за Яроша проголосувало менше виборців, аніж за відомого українського бізнесмена єврейського походження Вадима Рабіновича.

1 грудня силова акція уряду спровокувала мітингувальників до захоплення адміністративних будівель, зокрема київської мерії, та дала привід опозиції сформувати Штаб національного спротиву. Штаб розмістився в захопленій повстанцями будівлі профспілок на Майдані Незалежності. «Правий сектор» перетворив на свій штаб готель «Дніпро», що також опинився в епіцентрі подій. До загонів самооборони, що якраз почали формуватися, люди записувалися добровільно. Лідери опозиції закликали до формування в областях України страйкових комітетів з метою проведення національного страйку, а Віталій Кличко звернувся до львів’ян із закликом взяти участь у Народному віче «За європейську Україну». У відповідь зі Львова до Києва приїхало понад 10 тисяч людей.

Із різних районів столиці демонстранти рушили до центральної площі Києва, де й мало відбутися Народне віче. Попереду несли великий прапор України, за прапором йшли лідери опозиції Арсеній Яценюк, Віталій Кличко та Олег Тягнибок. На Майдані зібралось понад 100 тисяч людей. В демонстрації взяли участь і європейські дипломати: віце-президент Європарламенту Яцек Протасевич, колишній голова Європарламенту Єжи Бузек, колишній голова польського уряду, лідер партії «Закон і справедливість» Ярослав Качинський.

Під час мітингу та виступів опозиції біля адміністрації президента України відбулися сутички демонстрантів з міліцією та загоном «Беркут», які охороняли президентський палац. Шереги «Беркуту» активісти спробували протаранити трактором. Деякі демонстранти почали використовувати пляшки із запалювальною сумішшю, каміння, металеві ланцюги. Депутати від опозиції, що прибули на місце зіткнень — Петро Порошенко та Олександра Кужіль закликали демонстрантів не піддаватися на провокації оплачених урядом «тітушок»[48], але були скинуті з трактора, який використовували в якості імпровізованої трибуни, і залишили площу. Пізніше вони повернулись разом з лідерами опозиції, серед яких виділявся активністю Віталій Кличко. Останній спробував заспокоїти людей, говорячи про спроби провокацій з боку влади, спрямованих на розгін Народного віча та закликав демонстрантів повернутись на площу: «Я закликаю всіх залишитися сьогодні на Майдані… ми робимо все, щоби вас захистити… ми повинні мобілізувати всіх у країні та не втратити ініціативи». Він сказав, що у Будинку профспілок всі, хто залишаться на сьогодні і завтра, можуть зігрітися, отримати гарячу їжу та переночувати».

Того ж вечора демонстранти спробували знести пам'ятник Леніну, але спецпідрозділ «Беркут» завадив цьому. Лідер партії «Батьківщина» Олександр Турчинов закликав блокувати урядові будівлі та центральну частину міста. В результаті розпочатих зіткнень постраждало понад 165 людей, серед них 50 співробітників правоохоронних органів. Понад 100 осіб були госпіталізовані з черепно-мозковими травмами та хімічним опіками очей від застосування сльозоточивого газу. По всій країні почались масові мітинги на підтримку київського Майдану з вимогами відставки президента та уряду, насамперед міністра внутрішніх справ генерала Захарченка та генерального прокурора Пшонки.

2 грудня мітингувальники захопили Жовтневий палац культури, щоб учасники Майдану могли там ночувати, грітися, отримувати гарячу їжу. На Майдані почали встановлювати пункти гарячого харчування та обігріву, медичні намети для надання першої допомоги постраждалим. Цього ж дня колона з 300 автомобілів із закріпленими на них маленькими українськими прапорцями, що отримала назву «автомайдан», намагалась прорватися до заміської резиденції президента Януковича «Межигір'я». Їх зупинила міліція та спецназ. Тоді ж мітингувальники заблокували вулицю Грушевського та вхід до будівлі Кабінету міністрів, щоби співробітники міністерств не змогли потрапити на робочі місця. Протестувальники почали зводити барикади навколо Майдану й на вулиці Грушевського — як з метою оборони, так і з метою блокади урядового кварталу. Скрізь створювались «центри обігріву» для учасників Майдану, оскільки на вулиці стояв десятиградусний мороз. Але по домівках люди не розходились.

Практично весь центр Києва був заблокований протестувальниками, однак це не дратувало киян. Чимало з них добровільно приходили допомагати харчами, одягом та ліками. До столиці з інших регіонів уряд почав стягувати внутрішні війська, додаткові сили міліції та спецназу — переважно для охорони урядових установ. Президент та уряд звернулися до опозиції з вимогою розблокувати державні установи, щоб не заважати їх роботі, однак ці вимоги мітингувальники проігнорували та все рішучіше вимагали відставки уряду.

3 грудня опозиція внесла проект постанови про висловлення вотуму недовіри уряду. Проте він не був прийнятий, а квартал навколо адміністрації президента заблокували з усіх боків. Ці події не могли не вплинути на правлячу верхівку. Про вихід з Партії регіонів заявили відомі українські політичні діячі: Давид Жванія, Інна Богословська, Микола Рудьковський та Володимир Мельниченко. Подав у відставку й голова адміністрації президента Сергій Льовочкін. Засоби масової інформації, особливо телебачення, без купюр та цензури висвітлювали події Майдану. Люди по всій території Україні та за її межами бачили, що відбувається в Києві, рівень масовості заворушень та жорстокості влади при розгоні демонстрантів. Групою ініціативних журналістів було створене Громадське телебачення, яке цілодобово, в режимі он-лайн, висвітлювало події на Майдані та супутню ситуацію.

Від розгону Янукович поспіхом дистанціювався, заявивши, що «глибоко обурений» діями правоохоронних органів. Одночасно він закликав демонстрантів до припинення протестних дій: «Я підтверджую — ми єдині у виборі нашого спільного європейського майбутнього. Вчора завершився вільнюський саміт, який показав — у нас з європейськими колегами є спільне розуміння проблем, які існують, і є спільне бажання працювати над їх подоланням», — заявив Янукович, роблячи вигляд, що тепер знову готовий розглядати питання про входження України до ЄС. Але було вже пізно: його не чули, йому не вірили. В Києві розпочалась революція. Зупинити її тепер було неможливо.

Силовий розгін учасників Майдану по-різному оцінили офіційні представники влади в різних регіонах країни. Обласні ради Закарпатської, Івано-Франківської, Тернопільської та Львівської областей засудили дії офіційного Києву та відкликали повноваження обласних державних адміністрацій у своїх регіонах; фракції Партії регіонів у Західній Україні одна за одною оголосили про саморозпуск. Східні райони підтримали заходи «з наведення порядку в державі», підтвердили право людей на самовираження, але закликали опозицію утримуватися від необдуманих дій, що можуть призвести до громадянської війни в Україні.

Дещо іншою була реакція Республіки Крим, Верховна Рада якої підтримала рішення уряду та президента призупинити процес євроінтеграції, висловившись проти «дії деструктивних опозиційних політичних сил», закликаючи уряд у Києві «навести порядок», а за необхідності «ввести надзвичайний стан». Звертаючись до кримчан Верховна Рада Криму закликала «спрямувати всі зусилля на збереження Криму як території стабільності та міжнаціональної згоди й укріплення дружніх стосунків з Росією».

Засудили дії влади і деякі українські дипломати, зокрема, представник України в ООН Юрій Сергієв, а також представники української дипломатії в деяких країнах Європи і Америки. Сподіваючись заспокоїти опозицію та врятувати ситуацію Янукович прийняв відставку голови Київського МВС Валерія Коряка та міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка. Останній змушений був вибачитися перед громадськістю за перевищення повноважень міліції та спецназу. Проте владу Януковича це вже не могло врятувати.

Впродовж грудня в країні і за кордоном продовжувалися акції на підтримку київських демонстрантів. Засідання комісії ОБСЄ, що проходило в цей час у Києві, привело на площу кількох євродепутатів з Європейської народної партії. Вони публічно підтримали опозицію. Приїхавши до Києва, Верховний представник Євросоюзу з питань закордонних справ і політики безпеки, віце-президент Європейської комісії Кетрін Ештон та заступник Держсекретаря США Вікторія Нуланд зустрілись із президентом Януковичем, доводячи до нього бачення Європи та США про необхідність вирішення всіх питань мирним шляхом. Наступного дня Нуланд, прийшовши на Майдан, дарувала мітингувальникам хліб та печиво, що виглядало вельми комічно, оскільки цього добра вистачало з надлишком[49]. Американські політики ніяк не могли зрозуміти, що не їжа потрібна протестувальникам, а реальна підтримка США у боротьбі з ненависним вже партійно-олігархічним режимом Януковича.

Тим часом, поки Нуланд годувала «нужденних» хлібом та печивом, уряд Азарова погодився на переговори з опозицією про умови розблокування адміністративних будівель. Проте опозиція наполягала на відставці та звільненні учасників мітингів, заарештованих міліцією. Влада звинувачувала заарештованих у намірі захопити владу неконституційним шляхом. В ті ж дні активісти, очолювані депутатом парламенту від націоналістичної фракції «Свобода», знесли пам'ятник Леніну на Бессарабській площі Києва, встановлений там ще у 1946 році. Це послужило своєрідним сигналом до повалення в багатьох містах України монументів вождю світової революції, що в багатьох асоціювались з радянською владою та Росією.

Ввечері 7 грудня Янукович провів перший раунд переговорів з лідерами опозиції, які вимагали амністії для арештованих майданівців, відставки уряду та дострокових президентських виборів. Компромісу не досягли, але діалог влади з протестуючими розпочався. 19 грудня Верховна Рада постановила звільнити арештованих. Окрім того, з того часу виникла традиція регулярного проведення Народного віча, що збиралось на центральній площі — в серці Майдану. 22 грудня відбулося чергове Народне віче, що прийняло рішення про створення Народного об’єднання «Майдан», до керівництва якого ввійшли лідери революції та відомі політичні діячі, артисти та громадські активісти. На вічі були присутні й відомі російські опозиціонери Ілля Яшин та Костянтин Боровой. Боротьба тривала.