Третя світова: Битва за Україну

Розділ 12 Зміна влади чи зміна олігархій?

22 лютого, як завжди, о 10 годині ранку, розпочалося засідання Верховної Ради. Позаяк спікер не з’явився, засідання відкрив віце-спікер Руслан Кошулинський. Він зачитав заяву про відставку спікера Рибака[57] та віце-спікера Ігоря Калетника.

Дізнавшись про відставку голови Верховної Ради та його заступника, а також про те, що президент Янукович непомітно зник із Києва, опозиція перейшла в наступ для захоплення законодавчої, а пізніше й виконавчої влади. Напередодні, вночі, у стінах Парламенту проходили закулісні переговори між партійними фракціями в результаті яких опозиція змогла перетягнути на свій бік частину депутатів від Партії регіонів, практично всіх незалежних депутатів та навіть частину комуністів. У результаті перемовин зібрали необхідну технічну квоту для прийняття Радою рішень, і 240 депутатів почали одноголосно підтримувати запропоновані рішення.

Перш за все Верховна Рада України заявила, що бере владу у свої руки. Відтак, ще до обіду, новим спікером парламенту обрали одного з лідерів «Батьківщини» Олександра Турчинова. Рада прийняла постанову про те, що «В.Ф. Янукович самоусунувся від виконання конституційних обов’язків, що загрожує управлінню державою, територіальній цілісності та суверенітету України, масовим порушенням прав та свобод громадян». У зв‘язку з чим на 25 травня 2014 року були призначені дострокові президентські вибори.

Разом з Януковичем з країни втекли його найближчі соратники — генеральний прокурор країни Віктор Пшонка, міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко, міністр зі зборів та доходів Олександр Клименко. Пізніше їх заміські резиденції попали під пильне око ЗМІ. Також Верховна Рада оголосила про повернення до Конституції 2004 року, у відповідності до якої в Україні встановлювалась парламентсько-президентська форма правління. Тоді ж ВРУ призначила Турчинова ще й виконуючим обов’язки президента.

Депутати опозиційних партій вимагали прийняття інших жорстких дій, зокрема заборони Комуністичної партії. Партія регіонів та комуністи відмовчувались. Парламент призначив нового міністра внутрішніх справ та генерального прокурора, що відчайдушно почали наводити порядок в державі. Посилено формувався й новий склад уряду, переважно з представників «Батьківщини».

З формуванням уряду потрійна опозиція (або ж як її називали «три в одному») фактично припинила існування. Представники партії «УДАР» Віталія Кличка залишились без міністерських портфелів, хоча до «групи впливу» Кличка входили в.о. міністра оборони Ігор Тенюх, в.о. міністра закордонних справ Андрій Дещиця та голова СБУ Валентин Наливайченко. Кличко заявив, що його партія зосередиться на підготовці до президентських виборів, тому брати участь у формуванні уряду не буде.

22 лютого з в’язниці була звільнена Юлія Тимошенко. Вона негайно вилетіла до Києва. Наступного дня Леді Ю вийшла до майданівців, сподіваючись, що її зустрінуть як тріумфаторку. Проте тріумф не відбувся. Юлю зустріли неоднозначно: одні — з радістю, інші — з недовірою. Принцеса Майдану 2004 року не стала королевою Майдану 2014 року. Відтак Тимошенко відправилась на лікування до Німеччини. Її політичні перспективи сучасниками оцінювалися по-різному: одні пропонували їй залишити політику, інші радили боротись за президентське крісло. Останнє було більше до снаги Леді Ю.

За рішенням нової влади загони «Беркуту» та МВС були виведені з Києва. Всю провину за те, що відбулось на Майдані перед втечею Януковича, нова влада переклала на силові структури. Зокрема за рішенням уряду було ліквідовано одіозний «Беркут», офіцерів і бійців якого звинуватили у злочинному перевищенні службових повноважень. Частина «беркутівців» втекла до Криму та перейшла на бік Росії, прийнявши російське громадянство. Пізніше Росія використала їх для організації сепаратистських заворушень на сході України. Практично все керівництво МВС, як в центрі, так і на місцях, звільнилось. Зрозуміло, це привело до саботажу міліцією, що залишилась, своїх безпосередніх обов’язків. Закликана охороняти громадський порядок, міліція фактично самоусунулась від несення служби, спокійно спостерігаючи, як на площах тих чи інших міст представники різноманітних політичних формувань били та принижували один одного.

Київські події реально налякали партію влади, яка 22 лютого з ініціативи харківського мера Михайла Добкіна вирішила скликати з’їзд так званого «Українського фронту», на який з’їхалися депутати місцевих рад південно-східних областей України та Криму, переважно з Партії регіонів. З народних депутатів на з’їзд приїхали Вадим Колесніченко та Олег Царьов. Окрім того, на з’їзді як гості були присутні губернатори сусідніх російських областей — Бєлгородської, Курської, Воронезької, Ростовської, а також делегація Російської Держдуми. З’їзд проходив в оточеному прихильниками Євромайдану харківському Палаці спорту. Навколо будівлі люди скандували «Схід та Захід разом!», «Банду — геть!», «Зеку — нари!», «Харків, вставай!», «Міліція з народом, а мусора з уродом!» та багато інших. Тому працювалося з’їзду нелегко.

Президент Янукович, що втік з Києва, залишивши дружину в Донецьку, прибув до Харкова з новою подругою. Він планував виступити на з’їзді та очолити похід Сходу України на Київ. Проте на з’їзд Янукович не з’явився, а звернувся до народу з відео зверненням, де заявив, що є законно обраним президентом країни і підписувати видані за час його відсутності рішення Верховної Ради не збирається (про що Рада, власне, Януковича не просила).

Всупереч очікуванням, харківський з’їзд не став проголошувати різких заяв стосовно територіальної цілісності України та прийняв ні до чого не зобов’язуючу угоду, де не обмовились ані про «автономію», ані про «федералізацію» України. Все звелося до тексту, автори якого констатували: «Враховуючи події останніх днів у Києві, органи місцевого самоуправління на місцях беруть на себе відповідальність за забезпечення порядку на місцях до моменту встановлення конституційного порядку та законності, а також легітимності нової влади». Власне, через цю постанову учасників харківського з’їзду і назвали «сепаратистами», оскільки делегати поставили під сумнів легітимність і конституційність центральної влади.

Організатори з’їзду явно нервували, квапили виступаючих і закликали депутатів вийти до ворожо налаштованих людей, що зібрались поруч з Палацом спорту. Кудись зникли харківські керівники Михайло Добкін та Геннадій Кернес, залишивши вельми здивованими запрошених ними гостей з Росії. За кілька днів вони знову з’явилися в Харкові, пояснивши свою таємничу відсутність терміновим службовим відрядженням. Згодом Добкіна звільнили з посади голови Харківської ОДА та посадили під домашній арешт, а Кернесу висунули низку обвинувачень (які він не визнав). Тоді ж його також посадили під домашній арешт, який, однак, не був дуже суворим. А в кінці квітня, під час ранкової пробіжки, на Кернеса було здійснено замах. Із тяжкими вогнепальними пораненнями його доправили до лікарні, а згодом перевезли до Ізраїлю, де хірурги врятували його життя.

Янукович у своїх відеозверненнях запевнив свій народ, що буде з ним «до самої смерті» та спробував через Харків, Донецьк та Луганськ разом зі своєю подругою (не плутати із залишеною у Донецьку законною дружиною) покинути Україну, однак прикордонні служби його не випустили. Тоді президент рушив до Криму, звідки його «етапували» до Росії, в Ростов-на-Дону. Це провінційне російське місто й стало тимчасовою резиденцією «колишнього легітимного». Вочевидь, до Москви Януковичу російський уряд потикатись заборонив. Із кінця лютого по квітень екс-президент час від часу з’являвся на прес-конференціях у Ростові та робив різні заяви щодо ситуації в Україні, закликаючи Росію «поновити законність» в його країні. Насправді на той момент Янукович вже був політичним трупом. Напевне через це преса неодноразово повідомляла про те, що Янукович нібито помер.

Нова українська влада, яку не визнала Росія, але визнали країни Західної Європи та США, а також чисельна українська діаспора за кордоном, почала здійснювати перші кроки. 27 лютого Верховна Рада призначила на посаду прем'єр-міністра України Арсенія Яценюка. Спікер парламенту та виконуючий обов'язки президента України Турчинов тоді ж підписав у Раді указ про призначення Яценюка прем'єр-міністром та попросив його пересісти до урядової ложі. У своєму зверненні до парламенту новий прем'єр заявив, що країна знаходиться в небезпеці, казна з вини колишнього уряду порожня, але курс на європейську інтеграцію буде непорушним. Терміново сформували новий уряд. 16 членів уряду були представниками Західної України. Троє представляли Південний Схід, четверо були уродженцями Росії. Не ввійшли до складу уряду представники Партії регіонів, Комуністичної партії та партії «УДАР». Тільки четверо із представлених в уряді мали досвід державної діяльності. Семеро були членами «Батьківщини», четверо — «Свободи», інші були безпартійними. Майдан мав свою квоту у новому уряді: міністрів культури, спорту, освіти та охорони здоров'я. Юлії Тимошенко вдалося пролобіювати своїх кандидатів: спікера парламенту Олександра Турчинова, прем'єр-міністра Арсенія Яценюка, міністра внутрішніх справ Арсена Авакова та міністра енергетики Юрія Продана. Особисто Арсеній Яценюк створив своє окреме лобі з міністрів економіки та юстиції, економічного розвитку та голови Національного банку. Петру Порошенку (одному з неформальних лідерів опозиції) вдалося провести до уряду «своїх» віце-прем'єрів Віталія Ярему та Володимира Гройсмана, на яких він міг розраховувати у тому разі, якщо переможе на президентських виборах. Незважаючи на те, що Віталій Кличко відмовився від участі в уряді, він впливав на представників урядового «силового блоку»: міністра оборони адмірала Тенюха (який формально був членом Всеукраїнського об’єднання «Свобода»), міністра закордонних справ Андрія Дещицю, а також на новопризначеного голову СБУ Валентина Наливайченка.

Пройшовши ритуал «погодження» через мітингове «чистилище» Майдану, уряд відчайдушно взявся за роботу. Головним завданням було залатати ті діри, що утворилися в державному бюджеті внаслідок дій попередньої влади. Три мільярди доларів, виділених Росією для уряду Януковича, закінчувались, нові кредити новій українській владі Росія надавати відмовилась. Тоді український уряд звернувся за допомогою до ЄС та США. Основні фінансові засоби — 17 мільйонів доларів — міг виділити Міжнародний валютний фонд у разі дотримання Україною певних політичних та економічних умов. Яценюк звернувся до США та ЄС з проханням заблокувати активи «сім’ї» Януковича та інших представників попередньої української влади в закордонних банках, що швидше за все було зроблено, проте про повернення цих коштів Україні поки що не йшлося. Також підняли питання про повернення до державного бюджету грошей, вивезених олігархами за кордон, однак ця ініціатива не мала розвитку — в ній не були зацікавлені перш за все олігархи.

Донецький клан

Після усунення «сім’ї» Януковича від владного керма в Україні запанували політичні сили, що дістали підтримку олігархів. Власне, це були ті ж самі олігархи, які в минулому підтримували старий уряд (відкрито) та опозицію (таємно). Розрахунок завжди базувався на тому, що з правлячою більшістю треба дружити, а опозиційну меншість — підтримувати. Оскільки у разі повалення влади прийде підтримувана тобою опозиція, твої економічні інтереси все одно будуть враховані. Гасло «Старих олігархів геть, хай живуть нові!» не було проголошене лише з тієї банальної причини, що влада в Україні постійно змінювалася, та олігархи залишалися. Частина олігархів з цілковитим комфортом й далі засідала в парламенті: 20 найбагатших членів Верховної Ради володіли загальним капіталом у 8,6 млрд доларів. Половина з цього капіталу припадала на депутатів В. Новинського, П. Порошенка, К. Жеваго та С. Тігіпка.

Це явище зародилося в епоху становлення незалежності та переділу власності між основними гравцями на політичній сцені — колишніми президентами та прем’єрами, керівниками спецслужб і силовими міністрами, основним заняттям яких було покращення добробуту, проте не держави в цілому, а тільки власного. Консолідований капітал українських олігархічних груп за оцінками спеціалістів складав понад 83 млрд доларів. Основними «рушійними силами» української політики та економіки були та й донині залишаються донецький та дніпропетровський клани. «Донецькі» переживали свій ренесанс тричі — в часи Юхима Звягільського, Володимира Щербаня та Віктора Януковича.

Незважаючи на те, що в Донбасі зосереджено біля 50 % металургійної промисловості країни, практично вся вугледобувна промисловість, підприємства важкого машинобудування та енергетики, у Києві, за рідкісними винятками, панували дніпропетровці, які ще з радянських часів сиділи на політичному олімпі. Попри це, щоразу центр був вимушений враховувати інтереси донецького лобі. Донецькими були, для прикладу, в.о. прем’єр-міністра Юхим Звягільський та віце-прем’єр Валентин Ландик — власник процвітаючого підприємства, на якому збирали холодильники «Норд»; у вугільному міністерстві та міністерстві енергетики донецьких представляв С. Тулуб. Донецькі олігархи майстерно маніпулювали профспілками шахтарів, найсильнішими в країні, та лівими політичними силами, зокрема комуністами. Керівник української компартії П. Симоненко свого часу обіймав посаду секретаря Донецького обкому комсомолу.

Після відходу від влади Звягільського (який привласнив одну з найбільш прибуткових шахт Донбасу — шахту ім. Засядька) до середини 1990-х років інтереси донецьких в уряді лобіювали однофамільці — Євген Щербань (власник мережі автозаправних станцій в області, а також корпорацій «Атон», «Амест» та «Гефест»; депутат українського парламенту в середині 1990-х) та Володимир Щербань — на той час глава Донецької обласної ради та Донецької обласної державної адміністрації. Вони намагались підкорити собі так званих «металургійних баронів», чим пояснюється ціла серія тодішніх кривавих «розборок» в області, в тому ж рахунку — й убивство самого Євгена Щербаня.

Володимира Щербаня металургійні та вугільні барони витіснили з Донбасу. Спочатку він змушений був задовольнятися посадою Сумського губернатора; відтак залишив Україну. Загибель Євгена Щербаня та перехід Володимира Щербаня до іншого регіону збіглися зі сходженням до вершин влади дніпропетровських олігархів на чолі з Павлом Лазаренком та його вірної помічниці Юлії Тимошенко, що зуміли поширити свій вплив й на Донбас.

Однак, лише з приходом до влади Віктора Януковича та його команди регіоналів донецькі затримались у Києві надовго. Колишній мер Донецька та старий друг Юхима Звягільського Володимир Рибак зайняв крісло спікера Верховної Ради, Андрій Клюєв — місце першого віце-прем'єра; уродженець Росії Микола Азаров, будучи головою Партії регіонів, отримав посаду прем'єр-міністра. Всі ключові крісла в адміністрації президента, уряді, парламенті, в силових відомствах, прокуратурі, в центрі та в областях, зайняли представники Партії регіонів. Опорою режиму Януковича стали олігархічні угрупування Ахметова та Фірташа.

Ахметов був головним спонсором Партії регіонів. Його капітал оцінювався у 22–25 млрд доларів. За версією інформагентства «Bloomberg», станом на 2012 рік він займав 26 місце у списку найбагатших людей світу. Засновник фінансово-промислової імперії «Систем Кепітал Менеджмент» був ще й власником донецького клубу «Шахтар».

Імперія Ріната Ахметова — це група донецьких кланів, до якої входять декілька відомих політиків та бізнесменів: особисто Рінат Ахметов, Борис Колесніков, брати Клюєви, Юрій Іванющенко, відомий як Юра Єнакієвський, та «сім’я Януковича». Будучи основними спонсорами Партії регіонів, Ахметов та його партнери фактично призначили президентом країни Віктора Януковича. Всередині групи партнерів Ахметова також відбувається постійне суперництво, що, без сумніву, впливає на перерозподіл бізнесу всередині ахметівської імперії та на ситуацію в державі.

Провідна роль у групі донецьких кланів належить особисто Рінату Ахметову, без якого не проходило жодне значне чиновницьке призначення чи зняття в Україні. Його СКМ, річний обіг якого складає близько 24 млрд доларів, а чистий прибуток — близько 2 млрд доларів, контролює різні сектори української економіки. Щоби зрозуміти масштаби сфери впливу структур Ахметова в Україні, зупинимося на найважливіших серед них. В гірничо-металургійній галузі компанія СКМ, через підпорядкований їй «Метінвест холдинг», об’єднує 24 підприємства, що базуються в Україні, Європі та США, а сама керуюча компанія зареєстрована в Нідерландах. Холдинг (партнером Ахметова тут став мільярдер російського походження Вадим Новинський) контролює низку гірничозбагачувальних комбінатів у Кривому Розі, що займалися видобутком та виробництвом котунів та залізорудного концентрату для ахметівських заводів: «Запоріжсталі», Маріупольського металургійного комбінату (ММК), «Азовсталі» та Єнакієвського металургійного заводу. До складу його імперії також входять «Краснодонвугілля», Авдіївський коксохімічний завод, Харцизький трубний завод та Дунайська судноплавна компанія.

В енергетичній сфері України домінує Донбаська паливно-енергетична компанія (ДПЕК). Це підприємство вертикальної інтеграції, що створює виробничий ланцюжок від видобутку та збагачення вугілля (чим займаються 12 збагачувальних фабрик) до генерування та дистрибуції електроенергії. Видобутком займаються 29 шахт: «Павлоградвугілля», «Добропіллявугілля», шахта «Комсомолець Донбасу», «Свердловантрацит», «Ровенькиантрацит», шахта «Білозерська» та інші. Генерацією та розподілом електроенергії — «Донецькобленерго», «Київенерго», «Дніпроенерго» та «Крименерго». Підприємства ДТЕК, на яких працює понад 140 тисяч людей, знаходяться в Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Луганській, Львівській, Івано-Франківській та Вінницькій областях, у Криму, Києві та Ростовської області Росії. Одним з останніх придбань Ахметова стала покупка за 1 млрд доларів американської вугледобувної компанії «United Coal Company» (UCC).

Ахметову належать в Україні три банки: Перший український міжнародний банк (ПУМБ), банк «Ренесанс Кредит» та ПАТ «Донгорбанк», а також дві страхові компанії, що входять до складу групи АСКА. Не без уваги олігарха залишився й медіапростір. У 2013 році він купив колишню державну компанію «Укртелеком», а його медіа-група «Україна» контролює телеканали «Україна», «Донбас», «34», «НЛО-ТБ», канали «Футбол-1» та «Футбол-2». Разом із творцем «Українського медіа-холдингу» харківським бізнесменом Борисом Ложкіним Ахметов заснував інтернет-холдинг «Digital Ventures», що включає в себе низку українських газет та журналів, а також мережу сучасних бізнес-центрів та п'ятизіркових готелів у Києві та Донецьку. Власне, не дивно, що на практиці Рінат Ахметов здатний здійснити вторгнення в будь-яку з галузей української економіки та встановити там свої правила гри.

Другом та бізнес-партнером Ахметова є ще один представник донецького клану, політичний соратник Януковича, колишній віце-прем'єр України та колишній міністр інфраструктури Борис Колесніков. Вихідець з донецького регіону, родом із Маріуполя, Колесніков здобув маркетингову освіту. Пізніше він закінчив Донецьку академію управління. Почавши з торгівельної діяльності, Колесніков перейшов до політики, ставши головою Донецької обласної ради, одним з керівників Партії регіонів та депутатом Верховної Ради. Будучи віце-прем'єром та міністром інфраструктури, Колесніков відповідав за підготовку до української частини Євро-2012 — чемпіонату Європи з футболу, що проходив на території України та Польщі. За короткий термін під його керівництвом була побудована інфраструктура чемпіонату Європи з футболу. Його менеджерські якості гідно оцінили керівники ФІФА. Основні українські футбольні клуби, проте, на той момент вони вже розкупили, і Колесніков, пристрасний любитель хокею, став власником хокейного клубу «Донбас». Його капітал, за оцінкою журналу «Фокус», станом на 2011 рік оцінювався у 292 млн доларів. Особисто Колесніков вважав цю цифру сильно заниженою, оскільки вклав понад 200 млн доларів у тваринництво й 250 млн доларів у будівництво нової кондитерської фабрики «Конті-Русс», що в Курську, на території Російської Федерації.

Експерти журналу «Кореспондент» станом на 2011 рік нарахували у нього активів на 448 млн доларів та поставили Колесникова на 28 місце у своєму рейтингу «Золота сотня». Національний кондитерський ринок Колесніков поділив спільно з відомим в цій галузі бізнесменом Петром Порошенком. Їхні фабрики знаходились як в Україні, так і в Росії. Колесніков контролював ЗАТ Виробниче об'єднання «Конті» (кондитерська), ЗАТ «Південь», Групу «Конті», мав також свою долю у дочірньому підприємстві (ДП) «Конті-Інвест».

Представниками донецького клану є також брати Андрій та Сергій Клюєви. Обидва — уродженці Донецька. Після закінчення Донецького політехнічного університету зайнялися бізнесом. Братам Клюєвим належать активи промислово-інвестиційної корпорації «Укрпідшипник», до якої входять близько 30 підприємств кольорової металургії та паливно-енергетичного комплексу, страхові компанії та банки. Вони володіють шістьма компаніями, пов'язаними з «Укрпідшипником» та банком в Австрії. Клюєви в якийсь момент намагались купити австрійський банк «Burgenland», проте місцева влада їм відмовила, вважаючи за краще залишити власниками банку австрійських громадян. Близькі до Януковича брати зайняли чільні місця на українській політичній арені. Сергій став депутатом Верховної Ради, а Андрій — першим віце-прем'єром, секретарем РНБО, а під час політичної кризи в Україні взимку 2013–2014 років — головою Адміністрації президента Януковича.

Сім’я президента

Зрозуміло, бізнесмен, що стає високопоставленим чиновником та продовжує займатися своїм бізнесом, напрошується на обвинувачення в непорядності, та найчастіше вони виявляються небезпідставними. Що ж тоді говорити про політика, який перетворюється на великого бізнесмена тоді, коли обіймає високу посаду. Особливо пікантною ситуація стає тоді, коли це посада президента країни. Таким небуденним бізнесменом за час свого президенства став Віктор Янукович. За оцінкою старшого наукового співробітника Інституту міжнародної економіки імені Петерсона (Швеція), в минулому радника уряду України з економічних питань Андерса Аслунда, капітал сім’ї Януковича налічує 12 млрд доларів. До складу бізнесової «сім’ї президента» входили не лише сини Януковича, молодший з яких став фактично керуючим менеджером сімейної бізнес-імперії.

За даними МВС України понад 50 банків були залучені до відмивання грошей «сім'ї» Януковича. Керівний центр бізнес-імперії розмістили у середмісті Києва, в багатоповерховому офісі. Там переводили в кеш електронні гроші. В «тіньовому» ланцюзі чималу роль відігравав Сергій Арбузов, який став першим віце-прем'єром. Він починав свою кар'єру під патронатом власної матері — директора банку «Донеччина». А згодом пересів у високе крісло керуючого Національним банком України.

У Сім’ї з часом завелись друзі-щасливчики. Молодий харківський друг сина президента — Сергій Курченко у 28-річному віці, після успішного закінчення двох вищих навчальних закладів, переїхав з Харкова до столиці й відразу став мільярдером, який заповзявся скуповувати прибуткові українські фірми, бізнес-проекти та активи: підприємства, стадіони, футбольні клуби… Для початку він об'єднав у групі компаній «Газ України» приблизно 55 компаній газової галузі, зареєстрованих у Харкові та Криму. «Газ України», з обігом понад 10 млрд доларів, контролювала після об’єднання 18 % українського ринку газу. Зрозуміло, що «газова принцеса України» Юлія Тимошенко, перебуваючи у в'язниці, відчувала себе ще незатишніше, дивлячись, як її бізнес переходить в руки друзів Сім’ї. Але забирали не лише бізнеси переможених політичних опонентів. Скажімо, у харківського регіонального олігарха Яворського, який не перебував в жодному конфлікті з президентським кланом, «віджали» футбольний клуб «Металіст» та харківський стадіон.

Пізніше Курченко змінив стратегію та створив групу компаній «Східноєвропейська паливно-енергетична компанія» (СЄПЕК), що скупила в Україні та за кордоном (зокрема, в Німеччині) автозаправні станції та нафтопереробні заводи. Щоби підкорити Сім’ї український інформаційний простір, Курченко за вказівкою сина Януковича, скупив активи медіа-холдингу «UMH group» (United Media Holding group), заснованого іншим харків'янином — Борисом Ложкіним. Останній колись об’єднав свій бізнес з Рінатом Ахметовим. Отже, «сім'я Януковича» забрала частину бізнесу у свого ж багаторічного спонсора і партнера Ахметова.

Янукович чудово розумів, що для укріплення особистої влади йому необхідно обмежити як вплив опозиції, так і вплив своїх соратників у Партії регіонів та колег по бізнесу, навіть якщо вони були його соратниками та земляками. Розпочав Янукович з олігархів, витісняючи, «віджимаючи», експропріюючи, купуючи за заниженими цінами частки бізнесів у Ріната Ахметова, Дмитра Фірташа, Ігоря Коломойського та Віктора Пінчука. Для рейдерських захоплень він використовував, як «прокладку», Сергія Курченка та подібних йому здібних молодих бізнесменів, які створили ланцюги фірм для перепродажу чужого бізнесу й відмивання тих грошей, що надходили з державного бюджету.

Зрозуміло, що вся ця система могла існувати тільки за тої умови, що на злочинну діяльність друзів Сім’ї закривають очі генеральний прокурор, міністр внутрішніх справ та СБУ. Очільники перелічених державних структур також потрапили на «близькі орбіти» президентського клану. Генеральний прокурор України пан Пшонка та його син збирали з бізнесменів регулярну данину у вигляді хабарів та «відкатів». З цього приводу українці, з присутнім їм почуттям гумору, відмітили, що головною діловою рисою українського менеджера є не маркетинг, а «відкатинг». Проте відкатинг-менеджерами дозволялось бути тільки наближеним до правлячої верхівки. В цьому сенсі до членів Сім’ї належали ще й міністр внутрішніх справ генерал Захарченко та голова Служби безпеки України Олександр Якименко. Саме ці генерали відшукували бізнесменів, готових за певні преференції сплачувати Сім’ї данину.

Власне, саме після того, як на вищі державні посади призначили людей Януковича — Пшонку, Захарченка та Якименка, а міністром з доходів та зборів став Олександр Клименко (очоливши паралельно ще й митну службу України), українські олігархи зрозуміли, що Сім’я займається «бєспрєдєлом» й домовитися по-доброму з Януковичем не вийде. В колись лояльному до Януковича донецькому клані виникла негласна фронда. Як передбачив ще у 2012 році один із дослідників (й виявився напрочуд точним у своїх прогнозах): «різке посилення Сім’ї, що утискає інтереси олігархів-мільярдерів, у 2013 році призведе до різкого загострення ситуації на Україні та прогнозованого протистояння, метою якого будуть намагання змістити клан Януковичів та близьких до нього осіб»[58].

В автократичних країнах пов'язаний з владою бізнес процвітає доти, поки не зруйнується влада. Тоді руйнуються і такий бізнес, і правлячі партії. Не випадково, як тільки Янукович залишив межі України, лідер фракції ПР у парламенті поспішив заявити, що ПР не має «нічого спільного з родиною Януковича» та дистанціювався від свого патрона. Зрозуміло, що, перебуваючи при владі, «бізнесмени», які купили собі місця під самим «дахом», намагаються швидко збагатитись і вивезти свої капітали за кордон, диверсифікувати їх там і надійно заховати під чужими іменами. Вони обмежені в часі й розуміють це. Поки Кучма, Тимошенко та Янукович перебували при владі, їх оточення казково збагатилося, вибиваючи фінансову базу з-під ніг своїх супротивників або навіть саджаючи їх до в'язниці. Приклад з Тимошенко (у Росії її роль дісталась Михайлу Ходорковському) в цьому сенсі найбільш наочний. Всі розуміли, що її справа — політична. Те, що Сім’я намагалась розвалити її бізнес, не менш очевидно. На цьому тлі абсолютно безглуздим здавалося питання про те, чи направду здійснювала Юлія Тимошенко економічні злочини, з погляду чинного кримінального законодавства України. Аналогічно безглуздим є питання про те, чи здійснював Ходорковський злочини — з точки зору чинного кримінального законодавства Росії.

Дніпропетровська група

Дніпропетровський клан, на відміну від донецького, розпочав своє формування ще в епоху Леоніда Брежнєва — Генерального секретаря ЦК КПРС, уродженця Дніпропетровська. Клан займав провідні політичні посади як у Москві, так і в Києві. У 1960–1970 роки Москвою ширився анекдот про три етапи російської історії — допетровський, петровський і дніпропетровський. Більш ніж половина кадрового потенціалу української партійної номенклатурної влади складали дніпропетровці. Володимир Щербицький — перший секретар ЦК Компартії України, Валентина Шевченко та Олексій Ватченко, що очолювали українську Верховну Раду доби УРСР, були вихідцями з Дніпропетровська. Якщо опору донецьких складали шахти та металургійні підприємства, то дніпропетровці спирались на військово-промисловий комплекс регіону.

Невдовзі після оголошення незалежності України Генеральний директор «Южмашу» Леонід Кучма став прем'єр-міністром країни і справи дніпропетровців знову пішли вгору. Будучи ще комсомольцем, Олександр Турчинов — завідувач відділом пропаганди та агітації Дніпропетровського обкому комсомолу — допоміг молодому та енергійному молдавському хлопцю з села Драгенешти Лазовського району Молдавської РСР Сергію Тігіпку (обидва навчались у Дніпропетровському металургійному інституті) стати першим секретарем Дніпропетровського обкому комсомолу. Останній, у свою чергу, посприяв тоді ще нікому не відомій, але досить енергійній, привабливій та пробивній Юлі Тимошенко поставити на ноги бізнес відеосалонів у Дніпропетровську. Те, що Тігіпко, переїхавши до Дніпропетровська, легко увійшов до дніпропетровського клану, не здається дивним, оскільки його батько Леонід Тігіпко обіймав посаду секретаря Дніпропетровського міськкому Компартії України. Зрозуміло, що за допомогою батька Тігіпко зумів заснувати та очолити фінансову імперію — групу «Приват», що з часом стала фінансовою опорою «дніпропетровців».

У 1992–1993 роках в результаті масових страйків шахтарів донецькі на чолі з Юхимом Звягільським на деякий час витіснили дніпропетровців з київського «олімпу». В їх руки потрапили інструменти гри на валютних курсах, що дозволяли робити гроші «з повітря». Їм вдалося перетягнути на себе частину фінансових потоків країни. Однак, на щастя дніпропетровців, Кучма зійшов на президентський трон та відновив позиції своїх краян як в центрі, так і на місцях. До Києва Кучма «підтягнув» своїх давніх соратників — Володимира Горбуліна, який став секретарем Ради національної безпеки та оборони; Валерія Шмарова, першого та єдиного міністра оборони з числа цивільних; Володимира Яцубу — партійного функціонера, що обійняв посаду заступника голови адміністрації президента, а потім став міністром, Леоніда Деркача, який очолив митний комітет, а відтак й Службу безпеки України. Деркач навіть заснував у своєму рідному місті Академію митної служби. Вже до кінця 1996 року дніпропетровський клан домінував у всіх важливих секторах державної машини.

Особливу роль серед «дніпропетровців» відігравав призначений у травні 1996 року прем'єр-міністром колишній голова Дніпропетровської облдержадміністрації Павло Лазаренко. Він почав формувати в уряді свою власну ФПГ, яка претендувала на повний контроль над паливно-енергетичним комплексом країни. Лазаренко включив до складу своєї команди Сергія Тігіпка, який став віце-прем'єром та Юлію Тимошенко, що очолила «Єдині енергетичні системи України». У парламенті Лазаренко заснував депутатську фракцію «Єдність». Але Кучму стурбувало посилення впливу Лазаренка й у липні 1997 року президент відправив небезпечного конкурента у відставку. Тоді Лазаренко перейшов у опозицію до Кучми, створив свою партію — «Громаду», у 1998 році пройшов до парламенту та очолив у Раді партійну фракцію.

Подальша доля Лазаренка стала повчальним прикладом як для бізнесменів-політиків, які конфліктували з владою, так і для правителів, що планували розправитися зі своїми конкурентами — політиками-бізнесменами. 9 лютого 1999 року Генпрокурор України звернувся з вимогою до Верховної Ради щодо позбавлення Лазаренка парламентської недоторканості. 15 лютого під загрозою арешту Лазаренко покинув Україну. 17 лютого 310 депутатів з 450 проголосували за позбавлення Лазаренка депутатської недоторканості й дали згоду на його арешт. 20 лютого на вимогу української влади Лазаренка затримали в аеропорту Нью-Йорка, але той звернувся до американської влади з проханням про надання політичного притулку. Замість притулку Лазаренку у 2000 році вручили звинувачення у здирництві, відмиванні грошей та шахрайстві. Обсяг коштів, переведених Лазаренком до США, був чималим: 114 млн доларів. Американська прокуратура мала підстави посадити Лазаренка у в'язницю на термін до 18 років та зобов’язала сплатити штраф — 66 млн доларів. Лазаренка ув’язнили. Звільнили його лише у 2003 році під заставу у 86 млн доларів. З 2003 до 2009 року він залишався у США під домашнім арештом.

У Каліфорнії Лазаренко володів нерухомістю. Через це судовий процес у його справі відбувся в м. Сан-Франциско. У 2006 році всі гроші на його рахунках (не менш ніж 477 млн доларів) заморозили, а 25 серпня 2006 року колишнього керівника українського уряду засудили до дев'яти років тюремного ув'язнення та штрафу в 10 млн доларів. Пізніше, за рішенням судді, сума доведених фінансових зловживань скоротилася приблизно на 5 млн доларів, а з обвинувачення зникли найбільш скандальні епізоди, пов'язані з діяльністю компанії Юлії Тимошенко «Єдині енергетичні системи України». Всі ці роки адвокати Лазаренка подавали апеляцію за апеляцією. Вичерпавши всі можливості, колишній очільник Дніпропетровщини опинився у федеральній в'язниці США.

Для Кучми Лазаренко втілював загрозу навіть під вартою. Українська влада неодноразово зверталися до США з проханням про видачу Лазаренка, однак американська сторона відмовляла, посилаючись на відсутність між Україною та США договору про екстрадицію. У березні 2006 року на українських місцевих виборах Лазаренка заочно обрали до Дніпропетровської обласної ради від «Громади». Проте Центральна виборча комісія України відмовилася зареєструвати його кандидатом у депутати, а «Громада» відмовилася брати участь у парламентських виборах 2007 року. У жовтні 2012 року з американської в'язниці Лазаренко подав запит на участь у чергових виборах до Ради. У реєстрації йому знову відмовили, але не через скоєні ним злочини, а вже на тій підставі, що він не проживав в Україні останні п'ять років.

1 листопада 2012 року Лазаренка перевели з федеральної в'язниці в імміграційну. Американська влада вважала термін його ув'язнення вичерпаним, але залишила за собою право визначити, чи може він, як колишній злочинець, продовжувати своє перебування в країні. Лазаренко помістили у в'язницю для іммігрантів неподалік від містечка Аделант у Каліфорнії. Він отримав дозвіл на 30-хвилинні побачення з родичами через скло, без права отримувати передачі. Щоправда, сам Лазаренко мав право замовляти собі продукти та особисті речі, окрім відеоігор. Тоді ж, у зв'язку з раніше висунутими проти нього звинуваченням у шахрайстві та відмиванні грошей, конфіскували його каліфорнійський будинок, оцінений у 6,6 млн доларів. Слухання його імміграційної справи призначили на травень 2013 року.

Тим часом колишня підлегла Лазаренко Юлія Тимошенко впевнено продовжувала справу свого шефа. Вона контролювала діяльність ЄЕСУ та створила власну фракцію «Батьківщина». Дніпропетровський клан, як раніше донецький, розділився на декілька конкуруючих груп. До «президентської команди» Кучми ввійшли Олег Дубина (перший віце-прем'єр), Іван Кириленко (міністр аграрної політики), Юрій Смирнов (міністр внутрішніх справ), Валерій Пустовойтенко (прем'єр-міністр та міністр транспорту), Іван Сахань (міністр праці та соціальної політики), Олександр Шлапак (міністр економіки), Володимир Яцуба (держсекретар Кабінету Міністрів). До цієї «чудової сімки» з грудня 1994 року приєднався голова Верховного Суду України Віталій Бойко. Щоправда, разом всіх їх можна було побачити хіба що на світських раутах і на футбольних матчах.

Колишній керівник СБУ Леонід Деркач та його син Андрій особливих позицій у бізнесі не зберегли. У Андрія Деркача залишилися деякі позиції у сфері ЗМІ. Він активно лобіював інтереси російських компаній в Україні — разом із мільярдером та колишнім кандидатом у президенти Вадимом Рабіновичем. Зокрема вони допомогли «Сибірському алюмінію» Романа Абрамовича та Олега Дерипаски заволодіти Миколаївським глиноземним комбінатом.

Колишній президент Леонід Кучма втримався на плаву насамперед завдяки тому, що його зять Віктор Пінчук контролював продаж газу та прокат труб в Україні. Його концерн «Інтерпайп» контролював діяльність низки трубопрокатних заводів Дніпровського регіону та підприємств чорної металургії. «Інтерпайпу» також належали контрольні пакети акцій Нікопольського феросплавного заводу та кількох гірничо-збагачувальних комбінатів. Як і належить олігархам, Пінчук володів також частиною медіа-ринку (стільниковим оператором «Київстар» та газетою «Факти»). Найбільший у Східній Європі завод «Криворіжсталь», який дістався йому завдяки старанням тестя, олігарх втратив під час прем’єрства Тимошенко.

Завдяки зв'язкам колишнього президента Пінчук проводив найважливіші бізнес-форуми в Ялті. На форум запрошувались не лише найбільші міжнародні компанії та медіа-холдинги, але й відомі світові політики. Такого не міг собі дозволити жоден інший український олігарх. Група Пінчука мала тісні зв'язки з російською прокремлівською «Альфа-груп» Михайла Фрідмана та Петра Авена, та з Могилевським металургійним заводом у Білорусі.

Мабуть, найсерйозніші позиції з дніпропетровських ФПГ займала група Тимошенко. Маючи непомірні політичні та економічні амбіції, вона не побоялась повстати проти президента Кучми, спровокувала низку політичних скандалів та фактично очолила опозицію. Їй вдалося стати прем'єр-міністром України, повернути могутність своїй газовій імперії, забрати у групи Пінчука (а фактично Кучми) «Криворіжсталь» та продати її на відкритому аукціоні індійським братам-олігархам. Ніхто так не знав тонкощів politesse по-російськи та не вмів періодично домовлятися з усіма і про все, як Юлія Тимошенко. При всій чарівності її натури, Юлія Володимирівна не йшла на компроміси — ні у сфері бізнесу, ні у сфері політики. В цьому вона схожа тільки на одну людину — президента Росії Володимира Путіна. Обоє дотримувалися одного принципу обміну думками: заходиш зі своєю думкою, а виходиш — з моєю.

Отож, основними завданнями донецьких, які прийшли до влади на чолі з Януковичем, стало руйнування газової імперії Тимошенко та знищення її як політика. Привід для цього знайшовся: газові договори з Росією за захмарними цінами. Далі все перейшло до рук українського правосуддя, яке, як завжди, впоралось з поставленим перед ним завданням. В результаті Юлію Тимошенко засудили до семи років ув'язнення, а її бізнес поділили між собою її кати.

Ще однією дніпропетровською ФПГ стала група «Приват» на чолі з Ігорем Коломойським, Геннадієм Боголюбовим та Олексієм Мартиновим. За часів Януковича їй вдалося не лише утримати, але й посилити свої позиції. До групи входили не тільки банк з однойменною назвою, а й понад 100 підприємств в Україні та за її межами. Почавши з продажу оргтехніки й імпорту кросівок та телефонів, група поступово почала скуповувати активи металургійних, феросплавних й нафтопереробних підприємств. Завдяки зв'язкам Ігоря Коломойського, братів Суркісів та Віктора Медведчука група «Приват» скупила 40 % акцій «Укрнафти», призначивши керівником «свою людину». Окрім цього, ця ФПГ стала власницею компанії «Прикарпатнафта». Жартівливий девіз Коломойського: «Я не плачу податків та не повертаю боргів» став гаслом цілої групи. Їй навіть вдалось неможливе — відібрати у росіян Кременчуцький нафтопереробний завод.

Після приходу до влади опозиції, Ігор Коломойський висунув свою кандидатуру на посаду губернатора Дніпропетровської області з метою навести там порядок та спокій. Він впорався із завданням. І цим Коломойський гарантував собі та своїй групі вплив на майбутню українську політику.